Переклади Максима Рильського

Історія українського перекладознавства, етапи та напрямки даного процесу, досягнення та відомі перекладачі. Максим Рильський як теоретик перекладу, оцінка його внеску в історію перекладознавства. Аналіз головних робіт письменника, їх особливості.

Рубрика Иностранные языки и языкознание
Вид контрольная работа
Язык украинский
Дата добавления 15.11.2014
Размер файла 40,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Переклади Максима Рильського

Вступ

рильський переклад письменник

Максим Рильський - неперевершений перекладач і глибокий теоретик перекладацької справи. За своє життя він переклав на українську мову понад двісті тисяч поетичних рядків. Крім того, перекладав повісті, романи, п'єси. Йому належать наукові праці «Проблеми художнього перекладу», «Художній переклад з однієї слов'янської мови на іншу», «Пушкін українською мовою» та ряд інших. Поет вважав переклади важливою політичною і культурною справою: «Це - знаряддя спілкування між народами, знаряддя поширення передових ідей і обміну культурними цінностями, знаряддя зміцнення і зросту інтернаціональної свідомості». Найголовніші ознаки радянського перекладацького стилю в розумінні Рильського - точність у передачі змісту і форми оригіналу, гармонійна єдність ідеї й художнього образу, примат змісту над формою.

Максим Рильський підкреслював, що перекладач повинен у кожного великого ноета знайти творчу домінанту - те найхарактерніше, найсуттєвіше, що властиве тільки його творчості. В практиці перекладача це означає - передати іронію Генріха Гейне і Анатоля Франса, гнівний пафос Тараса Шевченка і Миколи Некрасова, сарказм Володимира Маяковського і т.д. Щоб досягти цього, перекладач повинен мати якусь спорідненість з автором оригіналу, бути творцем, що відбирав собі оригінал для перекладу. Завдання перекладача, за словами Рильського, - зберегти національну специфіку образів, побут, культуру, уподобання того народу, з якого перекладав. «Негр, - пише Рильський, - порівнює кохану дівчину з стрункою пальмою, росіянин - з білокорою березою, українець - з гнучкою тополею. А як же бути перекладачеві негритянських, російських, українських пісень? Зрозуміла річ, не підмінювати пальму березою чи тополею, але довести образ пальми до свідомості і уяви читачів…». Якщо ж неможливо передати українською мовою той чи інший образ, Рильський прагне замінити його рівноцінним або наближеним.

1. Історія українського перекладознавства

Історія українського перекладознавства вивчає різножанрові джерела, що стосуються теорії, історії, критики й дидактики перекладу в межах єдиної української наукової традиції. Доречно, щоб історіографічна модель ґрунтувалася на застосуванні трьох базових критеріїв джерельної бази - національності, території й мови; трьох критеріїв історіографічного дослідження - наукового середовища, іманентності й відповідності; двох критерії історичного опису - хронологічності й наукової спадковості, не абсолютизуючи жодного з критеріїв.

Критерії періодизації українського перекладознавства зумовлюють тематика й методика досліджень, співвідношення зі світовим контекстом, із суспільно-політичними умовами в країні, нарешті, окремі особистості, знакові в розвитку теорії й методики перекладу.

Перекладознавчі публікації в Україні впродовж ХІХ ст. дедалі більше акцентували на засвоєнні здобутків світової цивілізації через переклади як одну з основних вимог до творення сучасної національної літератури, а отже, й нації. Розвиток перекладу, який останньої третини ХІХ ст. досягнув високого рівня розвитку (власне переклади замінили травестії й переспіви), тільки тепер міг забезпечити матеріал, щоб встановити критерії якості перекладу й почати усвідомлювати, як ці критерії відрізняються з історичного й типологічного поглядів. Ці питання лягли в основу перекладознавчої концепції І. Я. Франка, який обґрунтував націєтворчу роль перекладу, розвинув перекладознавчий аналіз у руслі інтепретаційно-стилістичної методики, вивчав окремі питання теорії й історії художнього перекладу. Саме тому основоположником українського перекладознавства доцільно вважати І. Я. Франка, чия концепція сформувалася впродовж 1880-1910-х рр.

У становленні історії перекладу як окремої дисципліни найбільша заслуга М.К. Зерова. Його курс історії української літератури ХІХ ст. включав перекладну літературу як рівноцінну частину української літератури, адже вона найкраще показала розвиток високого стилю української мови й поетики від бурлеску й травестії до високоякісних перекладів кінця ХІХ ст. Така система вимагала різних критеріїв для оцінки перекладів у різні періоди літературного процесу. Сюди належать також і соціологічні питання перекладу - сприйняття давніх перекладів сучасним читачем. Чимало уваги М.К. Зеров присвятив виробленню методики характеристики перекладача, яка включала впливи загальнолітературних тенденцій на перекладача, перекладацьку настанову й техніку перекладу. Отож, М.К. Зеров уперше розробив критерії історії перекладу, чинні й сьогодні.

Теоретичні концепції українських дослідників 1920-х рр. засвідчують існування цілісної теорії перекладу. Те, що М.Я. Калинович і М.К. Зеров уклали навчальні курси з перекладу, також є важливим доказом систематизації й теоретизації зібраних знань. Цей час самоусвідомлення перекладознавства вважаємо становленням перекладознавства як наукової й навчальної дисципліни в Україні.

Українське перекладознавство впродовж ХХ ст. пройшло довгий і складний шлях. Не в усіх випадках можна бути однозначним щодо значення й вагомості окремих перекладознавчих тверджень. Не всі перекладознавчі дослідження вдалося виявити й належно вивчити. Над цим робота триває. Зокрема, варто дослідити творчий доробок перекладачів у звязку з їхніми теоретичними концепціями, використати багатий епістолярний матеріал. На сторінках періодичних видань оприлюднювалися перекладознавчі дискусії про такі засадничі поняття перекладознавства, як еквівалентність чи адекватність, жанри перекладу, контекст і переклад тощо; треба осмислити наукові здобутки української діаспори, що стало певною мірою можливим після здобуття незалежності, коли закордонні українські бібліотеки й архіви почали частково передавати в Україну. Уже тепер можна ствердити унікальність і високий рівень української школи перекладознавства, яка посідає самостійне місце у світовому перекладознавстві.

2. Максим Рильський як теоретик перекладу

В особі Максима Тадейовича Рильського органічно поєднувалися поет і вчений, талановитий перекладач і вдумливий теоретик перекладу. Деякі з його положень щодо специфіки перекладу, його функцій в культурі - реципієнті та ролі у процесі міжнаціональної культурної взаємодії не втратили своєї актуальності й певною мірою передують сучасним дослідженням в галузі перекладознавства, а також компаративістики і теорії міжкультур - ної комунікації. Про М. Рильського-перекладача написано вже чимало (праці А. Новиченка, Г. Вервеса, В. Коптілова та ін.). І саме діяльність його як інтерпретатора інонаціональних поетичних творів давала поетові цінний матеріал для спостережень, аналізу, практичних порад, а також глибоких теоретичних роздумів з приводу багаточисельних і складних проблем перекладацької роботи.

М. Рильський займався перекладами з 20-х років минулого століття до останніх місяців свого життя. Йому належить понад 50 книг перекладених творів, а список поетів різних епох і країн, до творчості яких він звертався, надзвичайно показовий. Рильський переклав «Слово о полку Ігоревім», сербські епічні пісні (збірка вийшла 1946 року), найвидатніші твори О. Пушкіна та А. Міцкевича (в тому числі «Євгеній Онєгін» і «Пан Тадеуш»). Він перекладав російських поетів Срібного віку (В. Брюсов, О. Блок, М. Волошин та ін.) і радянського часу, а також вірші відомих поетів інших слов'янських народів - білорусів, поляків, словаків, чехів, болгар (Я. Купала, Я. Колас, Ю. Словацький, М. Конопніцька, Ю. Тувім, І. Краско, Я. Краль, П. Гвєздослав, С. Халупка, А. Штур, Я. Врхліцький, В. Незвал, Я. Неруда, Г. Жечев, Х. Смирненський, К. Кюлявков та ін.). Особливе місце в його перекладацькій спадщині займають твори французької поезії та драматургії ХVІІ-ХХ ст. (Корнель, Расін, Буало, Вальтер, Беранже, Гюго, де Мюссе, Готьє, Малларме, Верлен, Ростан та ін.) - тут він, прекрасно знаючи французьку мову, без підрядників (та й взагалі визнавав підрядник лише у винятковому випадку).

Перекладав Рильський і Шекспіра, Андерсена, Гете, Емінеску, Гейне, італійських, іспанських, норвезьких, латинських, туркменських, башкирських, єврейських, вірменських поетів.

З 30-х років перекладацька робота в Україні набувала актуальності, відбувалися зрушення і в галузі її теорії. Проте наприкінці 40-х М. Рильський залишається практично єдиним універсальним майстром художнього перекладу - на цей час видатні практики і теоретики цієї справи, літературні критики були знищені або пішли в небуття (В. Самійленко, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, М. Вороний, А. Кримський - надто довгий цей печальний список).

Звичайно, поряд з М. Рильським у різні часи активно працювали й інші талановиті перекладачі - М. Бажан, А. Первомайський, О. Кундзіч, І. Сенченко, М. Терещенко, М. Лукаш (у своїх теоретичних працях та рецензіях він звертається до їхніх перекладів). Але діяльність М. Рильського в цій галузі позначена насамперед своєю універсальністю: широтою охоплення іноземних літератур, багатоманітністю вирішуваних теоретичних і практичних проблем перекладознавства, серйозним внеском в організацію і координацію перекладацької роботи в Україні, великим обсягом редагування україномовних видань Пушкіна, Міцкевича, Словацького, інших письменників. Переклади М. Рильського нерідко ставали подією в культурному житті слов'янських країн. Так, відомий польський славіст М. Якубець писав: «Його переклад «Пана Тадеуша» є досі неперевершеним на світовому рівні. Він викликав сенсацію як в українському, так і польському середовищі.

Зауважимо, що над «Паном Тадеушем» поет працював понад 40 років: розпочав у 1923, вперше видав у 1927, переробляв і вдосконалював до останнього року життя.

І сьогодні Рильський залишається найбільш глибоким інтерпретатором творчості О. Пушкіна. Лев Озеров згадує: «Робота над перекладами була для Рильського свого роду співбесідою з Пушкіним і Міцкевичем. Він працював серйозно і весело, не вимушуючи із себе «кількості рядків», він працював, не протираючи брюк, як деякі ремісники від пера. Він тримав у пам'яті сотні рядків, які подумки перетворював і вже у вирішеному вигляді закріплював на папері».

Великий творчий досвід і енциклопедичні знання М. Рильського лягли в основу низки статей, виступів, відгуків, присвячених як загальним проблемам теорії перекладу, так і прикладним (всього близько 40 публікацій). Концепція художнього перекладу вперше була проголошена Рильським у доповіді «Художественные переводы литератур народов СССР» на ІІ з'їзді письменників СРСР (1954 рік). Загальновідома також його доповідь «Художній переклад з однієї слов'янської мови на іншу», виголошена на IV Конгресі славістів (Москва, 1958); тут на яскравих прикладах розкривається специфіка перекладу зі споріднених мов. Найбільша його праця «Проблеми художнього перекладу» (1962) об'єднує ряд праць 50-х - початку 60-х років, надрукованих у різних виданнях.

М. Рильський щиро переймався проблемою якості сучасних йому художніх перекладів. У ранній статті «Чехов по-українському» (вперше видрукуваній у книзі Чехов А. Вибрані твори. - Т. 2. - Х.; К., 1930. - С. 5-24) він констатує, що «огульний рівень наших перекладів, особливо в галузі художньої прози - невисокий і ще раз невисокий. Іноді навіть думаєш, що оті малоросійські напівпереклади, напівтравестії, які давав Гребінка чи Гулак-Артемовський, усе-таки вище своєю мовною культурою чи принаймні стихією, ніж наші бліді, анемічні, безбарвні, хоч і чесні по-своєму «позаяки».

І далі ставить «вічне» для перекладознавства запитання: «а що таке добрий переклад?». Чи має він бути «точним», «повним», «близьким до оригіналу», «талановитим», чи має віддавати всі особливості, риси, деталі оригіналу? «Переклад «точний», теоретично кажучи, річ безнадійна й неможлива», - вважає автор статті. Набагато пізніше, у відгу¬ку на докторську дисертацію А.В. Федорова «Введение в теорию перевода» (1958 рік, Рильський виступав як офіційний опонент), в цілому високо оцінивши працю, він заперечує вимогу теоретика щодо «повноти» і «точності»: «Забота о точности на деле ведет к буквальности, «буквализму».

То яким же має бути, на його думку, переклад? «Переклад поетичного твору повинен бути в першу чергу талановитим. Талант такий же потрібний поетові-перекладачу, як і поету - авторові оригіналу». Рильському імпонує думка О. Фінкеля (висловлена у книзі «Теорія й практика перекладу», ДВУ, 1929), що переклад має бути «сміливим», бо лише тоді він сприяє виконанню тієї культурно-естетичної ролі, якої прагне перекладач. Рильський неодноразово підкреслював, що переклад повинен бути не «рабським», а «творчим», тобто не цілком підпорядкованим «іншомовній стихії» або індивідуальності автора оригіналу: «…Вважаю неможливим. щоб автор поетичного перекладу, отже, й сам поет, цілком забув про себе, цілком підкорився індивідуальності іншого поета», але при цьому бажано щоб «між автором оригіналу і перекладачем була внутрішня спорідненість».

Подібна «внутрішня спорідненість» відчувається, наприклад, у його власних перекладах з Пушкіна і Міцкевича - митців, яких він називав «найдорожчими своїми вчителями».

Вже в статті «Чехов по-українському» М. Рильський до тези про «сміливість» додає ще й важливу тезу про «віддавання основної риси авторової». Знайомлячись з пе - рекладознавчими працями Рильського у хронологічному порядку, спостерігаєш, як думка, висловлена в одній з ранніх статей, розвивається, трансформується, «обростає плоттю» у наступних, перетворюючись на чіткі положення, підкріплені переконливими перекладами. Так, у короткій нотатці «Творча радість» (1936), де йдеться про досвід перекладу «Євгенія Онєгі - на», Рильський пише про необхідність «дбати про максимальне відображення того, що в даному творі є, кажучи кучеряво, художньо домінантного, жертвуючи іноді (доводиться!) другорядними рисами». Пізніше він формулює положення щодо «творчої домінанти» поета, якого перекладаєш: «Річ у тім, що віддати всі сторони оригіналу буквально точно - неможливо. Отже, під творчою домінантою ми розуміємо ту рису автора, яка являється основною для нього, найхарактернішою, провідною. Іронія Анатоля Франса, гнівний пафос Шевченка, Некрасова, сарказм Маяковського, присмеркові півтони Верлена, пісенність Беранже - ось що повинен у першу чергу віддати перекладач. Для цього іноді доводиться пожертвувати другорядними рисами оригіналу. Перекладу без жертв не буває» («Пушкін українською мовою», 1937).

Іноді до уваги варто взяти творчу домінанту окремого твору або навіть певного фрагмента. Найважливішими прикметами міцкевичевого стилю, наприклад, він вважав багатство звуків і кольорів, вражаючу мальовничість і музикальність. Ці риси, підкреслював Рильський, особливо інтенсивно виявляються в «Пані Тадеуші»: «Розкриваємо книгу, читаємо перші рядки: «Литво! Отчизно моя! Ти - як здоров'я: як тебе цінити, розуміє тільки той, хто тебе втратив». Відразу бачимо тут рису поеми, яка характеризує її взагалі: величезну простоту. А поруч з нею йде надзвичайна сила мальовничості та музикальності».

Ця «творча домінанта» епосу Міцкевича надзвичайно імпонує перекладачеві - поєднання простоти, мальовничості й музикальності притаманні й оригінальній творчості М. Рильського, який завжди, а особливо у ранній ліриці та кращих творах останнього періоду, тяжів до яскравих зорових образів, до «живопису словом», а також до мелодійності. В улюбленій з дитинства сцені гри Войського на мисливськім розі Рильського-перекладача і дослідника вражає «дивне поєднання елементів музики з елементами живопису».

З тезою про необхідність «віддавати» творчу домінанту логічно пов'язується і сформульована Рильським у різних статтях вимога зберігати ідейну спрямованість, тон, тембр, ритм першотвору. Таким чином, М. Рильський вимагав від перекладача насамперед «розуміння і відчуття первотвору, уміння ввійти в світ обраного для перекладу автора, отже, певною мірою підкорити йому свою індивідуальність. Певною мірою, - бо зовсім зректися себе митець, коли він дійсно митець, не може».

Він не вважав, що переклад - це суто лінгвістична проблема (і полемізував з цього приводу з А.В. Федоровим), але водночас наголошував на необхідності брати до уваги фонетичні, лексичні, синтаксичні особливості мови оригіналу: «Фонетичні особливості вірша, звукопис, алітерації тощо, а також характер римування треба в перекладі по змозі віддавати - без насильства над рідною мовою».

Для М. Рильського проблема перекладу - насамперед «мистецька», «творча», тому на означення «доброго» перекладу він обирає поняття «вірний», «вірність» оригіналові. «Дещо, можливо, старомодне», як він пише, слово, але воно якнайкраще передає сутність справи, бо йдеться про «естетичну рівноцінність» першотвору та його іншомовної інтерпретації; Рильський віддає йому перевагу над «іноземним» терміном «адекватність».

Міркування М. Рильського щодо збереження «творчої домінанти» оригіналу в перекладі певною мірою передують пізнішим перекладознавчим теоріям. Наприклад, Г. Гачічеладзе на початку 70-х років висунув тезу про відповідність між «художньою думкою оригіналу та перекладу».

Перекладацька манера Рильського, його ставлення до перекладу як до творчого акту, в процесі якого інтерпретатор пропускає твір крізь себе і наповнює своїм естетичним єством, відповідає деяким положенням сучасної теорії «егоцентричного перекладу». В цьому типі перекладу особливо виразна індивідуальність читача, а основною складовою є «створення за допомогою художніх прийомів, напрацьованих перекладачем, емоційного поля, здатного посилити чи відтворити в перекладі поетичну думку оригіналу», адже це явище «відтворює суто національні особливості літературної епохи, ситуації, які так чи інакше торкаються творчого життя особистості. Тоді і вибір твору, і метод перекладу зберігатимуть ознаки його таланту, естетичних смаків, манери мислення, того, що складає його стиль».

Рильський досить скептично ставився до можливості абсолютно «еквілінеарного» та «еквіритмічного» перекладу: польську силабіку, наприклад, можна в принципі передати силабікою українською, але такий переклад звучатиме архаїчно; це ж стосується і силабічного вірша Шевченка, який іде від народнопісенної традиції. Переклад є фактом іншої літератури, іншої мовної системи і мусить рахуватися з її законами.

Важливі думки висловлював М. Рильський і щодо функцій перекладу. Поряд із завданням сприяти взаємопізнанню і взаєморозумінню народів, переклад має створювати нові підходи, нові художні форми, які досі не були реалізовані в літературі, що сприймає даний твір. Відзначаючи, наприклад, вплив Маяковського на поезію слов'янських країн, Рильський пише: «.перекладач зобов'язаний перенести у рідну мову і громадянський пафос Маяковського, і могутню «ораторську» мову його, і його іронію, і його ущипливі сарказми, і його навмисні прозаїзми, і властиве йому ламання всіх і всіляких канонів».

Думки М. Рильського про те, що переклад передусім є творчістю, творчим актом, перегукуються з тезою відомого словацького компаративіста Д. Дюришина щодо висунення на перший план (за рахунок мовно-виразної) художньо-творчої функції перекладу в умовах літературного білінгвізму або мовної близькості між «висхідною» та «цільовою» культурами.

«Власне кажучи, це не вибір, а створення еквівалента, при якому неповторним способом реалізується художня особистість перекладача, його художня участь у здійсненні задумів оригіналу за допомогою засобів іншого мовно-літературного коду», - стверджує Дюришин. Це положення словацького вченого спонукає пригадати думки М. Рильського про переклад як «співтворчість», про співвідношення між індивідуальністю автора першотвору та індивідуальністю поета-інтерпретатора, висловлені набагато раніше.

Він заперечує думку про принципову «неперекладність» твору з однієї мови на іншу, висловлену ще В. Гумбольдтом, і висловлює переконання: «переклад з будь-якої мови на будь-яку мову принципово можливий, - незалежно від того, на якому щаблі розвитку та чи інша мова стоїть».

Звичайно, у процесі перекладу доводиться долати серйозні труднощі, якщо, наприклад, рідна мова перекладача не виробила (в силу історичних та інших умов) точних еквівалентів понять, вживаних в оригіналі; складності виникають і при передачі архаїзмів, діалектних слів та висловів, неологізмів, специфічних зворотів, формул ввічливості тощо. Тут доводиться активізувати всі ресурси рідної перекладачеві мови, шукати словесні еквіваленти (або «хоч паралелі»), «тактовно і вміло» використовувати іноземні слова, іноді незнані широкому читачеві, в окремих випадках давати їх пояснення. Так, у перекладі «Євгенія Онєгіна» Рильський передає часто вживані Пушкіним слова «свет», «светский» як «світ», «світський», надаючи наявним в українській мові словам ширшого значення.

«Українська мова, - впевнено заявляв М. Рильський, - безперечно, досить багата і гнучка, щоб, використовуючи її скарби і розширяючи в міру потреби значення слів і виразів, відтворити нею і розмови Онєгіна з його друзями, і блискучий авторський текст Пушкіна, то сповнений ліризму, то іронічний, то піднесений тощо, і елегійні передсмертні вірші Ленського, і пісню дівчат у садку з її суто народним ладом, і простодушно-прекрасний лист Татьяны.»

Особливу увагу приділив М. Рильський проблемі перекладу зі слов'янських мов. На підставі власного і чужого досвіду він писав, що в певному сенсі важче перекладати з близьких мов, ніж з далеких, не схожих між собою. «Близость языков создает соблазн буквального перевода», - читаємо у статті «Переводы и переводчики»; Рильський, як уже підкреслювалося, послідовно виступав проти «буквалізму», обстоюючи творчий переклад. Застерігав поет і проти підпорядкування перекладу іншомовній стихії, і проти спроб «нарядити мову перекладу в дуже національні, специфічно національні шати», як це робили колись Л. Боровиковський, Є. Гребінка, С. Руданський (зауважимо, їхні переклади-переспіви були створені відповідно до тогочасної перекладацької традиції).

У перекладах з близьких мов особливо небезпечними стають іноді типові «підступні пастки», що чигають на кожного інтерпретатора чужомовної літератури. Тут часто заважає інтерференція на всіх мовних рівнях, міжмовні омоніми (типу «луна», «калитка», «рожа», «пильний» тощо), неспівпадання родів іменників («боль» - «біль», «птица» - «птах», «луна» - «місяць» тощо), що вимагає пошуку нових образів, змістових замін (так, у VII главі «Євгенія Онєгіна» Рильський замінив порівняння красуні з «величавою луною» на «ранкову зірку»).

Значну небезпеку він вбачав у «несхожості зображуваного в оригіналі життя (людей, побуту, відносин тощо) з життям народу, на мову якого робиться переклад». Наприклад, жителеві африканських тропіків важко уявити «хуртовину», «іній», для тих, хто живе в пустелі, незрозуміле поняття «літній дощик», а звернення сина до батька на «ти» в «Тарасі Бульбі» Гоголя в українському перекладі звучить неприродно, незвично. Висловлюючись сучасною термінологією, в даному випадку йдеться про так звані «екстралінгвістичні елементи» тексту, пов'язані з історичними, природними реаліями, побутовим устроєм, звичаями тощо.

Спостереження й роздуми М. Рильського певною мірою співвідносяться з положеннями інтерпретативного перекладознавства, яке виникло у Франції наприкінці 60-х років минулого століття і протягом наступних десятиліть, паралельно розвивається в різних країнах. Інтерпретативна теорія перекладу, що бере початок у фундаментальних концепціях М.М. Бахтіна (діалог культур, діалогічні взаємини як особливий тип смислових взаємин, перекладач як «вторинна мовна особистість» тощо), орієнтована не на систему мови, а на смисл тексту (висловлення), який не дорівнює сукупності значень мовних одиниць, що його складають. Наприклад, у працях російського вченого В. Комісарова лінгвосеміотичні, текстологічні, культурологічні і соціологічні аспекти перекладознавства розглядаються в їх єдності. Відзначимо, що М. Рильський задовго до сформулювання даної теорії говорив про необхідність відтворювати - «по змозі» - в перекладі не лише лінгвістичні та по - етологічні особливості оригіналу, а й «змістову вірність» - те, що сьогодні означають поняттями «позасловесні моменти ситуації», або «позатекстова реальність».

Переклади зі слов'янських мов - і власні, і чужі - давали українському поетові неоціненний матеріал для виявлення типових труднощів, що постають перед інтерпретатором (ми згадали лише деякі з них), для розв'язання практичних завдань і для теоретичних узагальнень. Включає Рильський у статті й суто людські зворушливі спогади про свої «муки» при «доланні опору» чужомовного матеріалу (як, наприклад, він бився над передачею слів «светский», «великосветский», над початковими рядками «Мідного вершника» чи сценою полювання на ведмедя у «Пані Тадеуші»). І часто на запитання: «Чи можна було зробити краще?» він сам собі відповідав - «не знаю», «досі не знаю», «на жаль, досі не бачу». І продовжував роботу над вдосконаленням вже виданих перекладів, шліфуючи їх, шукаючи нові варіанти.

Неодноразово виступав М. Рильський проти перекладу творів зі слов'янських мов за підрядником («лукавий паліатив» - називав його поет): «Слов'янських письменників росіяни, українці, білоруси повинні перекладати з оригіналу при вмілому користуванні словником». Особливо його дратувало, коли в Україні слов'ян перекладали з російських перекладів, це «аж нікуди не годиться», бо до неточностей і помилок перекладача-українця додаються ще й помилки, припущені російським перекладачем. Розглядаючи практичні питання перекладацької справи, він ставить важливу проблему тогочасної освіти і науки - «щодо викладання слов'янських мов у середній і вищій школі, створення кафедр слов'янознавства в університетах, інститутів слов'янознавства у Всесоюзній та республіканських академіях, то це справа першочергової ваги». М. Рильський ініціював славістичні дослідження в Україні, за часів його керівництва в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії була створена група славістів-фольклористів.

Праця перекладача викликала у М. Рильського не лише теоретичні роздуми, а й поетичні асоціації. У роботі «Проблеми художнього перекладу» він порівнює перекладача з мисливцем, акт перекладу зображує як «полювання за словом»: «Коли мисливець підходить до лугу чи болота, багатого на дичину, його охоплює радісне передчуття щасливого полювання. Разом з тим він напружує всі свої сили, щоб полювання було справді вдалим. Адже повинен він показати тут знання особливостей, «звичаїв» птиці, - а вони одні у бекасів, інші у дупелів, знов-таки зовсім інші у качок, - взяти до уваги рельєф місцевості, напрям вітру і т. ін., нарешті, свою стрілецьку вмілість!

Щось подібне переживає літератор, беручись до перекладу художнього твору».

Раніше, у 1940 році, Рильський написав свій відомий сонет «Мистецтво перекладу», в якому перекладання алегорично зображене як полювання, а перекладач - як мисливець, що має влучити в бистрокрилого птаха:

Так книга свій являє виднокруг,

І в ті рядки, що на папері стали,

Ти маєш влучити, мисливцю вдалий,

І кревним людям принести, як друг.

3. Переклади М. Рильського

Іван Крилов

Лебедь, щука и рак

Когда в товарищах согласья нет,

На лад их дело не пойдет,

И выйдет из него не дело, только мука.

Однажды Лебедь, Рак да Щука

Везти с поклажей воз взялись

И вместе трое все в него впряглись;

Из кожи лезут вон, а возу все нет ходу!

Поклажа бы для них казалась и легка:

Да Лебедь рвется в облака,

Рак пятится назад, а Щука тянет в воду.

Кто виноват из них, кто прав - судить не нам;

Да только воз и ныне там.

Лебідь, щука і рак

Де згоди доброї в товаришів нема,

До діла братись там дарма,

Бо вийде, далебі, не діло, тільки мука.

Раз якось Лебідь, Рак та Щука

Везти підводу узялись

І в неї троє всі мерщій впряглись.

Щосили смикають, - та ба, немає ходу!

Воно, здавалось би, і не який тягар:

Та Лебідь рветься аж до хмар,

Рак сунеться назад, а Щука тягне в воду.

Хто винен серед них, хто ні, - судить не нам,

А тільки віз і досі там.

Генріх Гейне

An meine Mutter

Ich bins gewohnt, den Kopf recht hoch zu tragen,

Mein Sinn ist auch ein bisschen starr und zaehe;

Wenn selbst der Koenig mir ins Antlitz saehe,

Ich wuerde nicht die Augen niederschlagen.

Doch, liebe Mutter, offen will ichs sagen:

Wie maechtig auch mein stolzer Mut sich blaehe,

In deiner selig suessen, trauten Naehe

Ergreift mich oft ein demutvolles Zagen.

Ist es dein Geist, der heimlich mich bezwinget,

Dein hoher Geist, der alles kuehn durchdringet,

Und blitzend sich zum Himmelslichte schwinget?

Quaelt mich Erinnerung, dass ich veruebet

So manche Tat, die dir das Herz betruebet?

Das schoene Herz, das mich so sehr geliebet?

Im tollen Wahn hatt ich dich einst verlassen,

Ich wollte gehn die ganze Welt zu Ende,

Und wollte sehn, ob ich die Liebe faende,

Um liebevoll die Liebe zu umfassen.

Die Liebe suchte ich auf allen Gassen,

Vor jeder Tuere streckt ich aus die Haende,

Und bettelte um gringe Liebesspende -

Doch lachend gab man mir nur kaltes Hassen.

Und immer irrte ich nach Liebe, immer

Nach Liebe, doch die Liebe fand ich nimmer,

Und kehrte um nach Hause, krank und truebe.

Doch da bist du entgegen mir gekommen,

Und ach! was da in deinem Aug geschwommen,

Das war die suesse, langgesuchte Liebe.

Моїй матері

Я звик високо голову держати,

Бо маю честь і мужність без догани;

Хай сам король мені у вічі гляне, -

Не опущу я їх, кохана мати.

Але тобі наважуся сказати:

Хоч дух у мене гордий, нездоланний,

Та біля тебе непокора тане,

Бо звик тебе, святу, я шанувати.

Моя душа подолана твоєю

Високою, прекрасною душею,

І в небеса я лину разом з нею.

І каюсь я за вчинки, що смутили

Твоє високе серце, серце миле,

Що так мене усе життя любило!

Олександр Пушкін

Я памятник себе воздвиг нерукотворный

Я памятник себе воздвиг нерукотворный,

К нему не зарастёт народная тропа,

Вознёсся выше он главою непокорной

Александрийского столпа.

Нет, весь я не умру - душа в заветной лире

Мой прах переживёт и тлeнья убежит -

И славен буду я, доколь в подлунном мире

Жив будет хоть один пиит.

Слух обо мне пройдёт по всей Руси великой,

И назовёт меня всяк сущий в ней язык,

И гордый внук славян, и финн, и ныне дикий

Тунгус, и друг степей калмык.

И долго буду тем любезен я народу,

Что чувства добрые я лирой пробуждал,

Что в мой жестокий век восславил я свободу

И милость к падшим призывал.

Веленью бoжию, о муза, будь послушна,

Обиды не страшась, не требуя венца;

Хвалу и клевету приeмли равнодушно

И не оспаривай глупца.

Я пам'ятник собі воздвиг нерукотворний

Я пам'ятник собі воздвиг нерукотворний,

Тропа народна там навіки пролягла,

Олександрійський стовп, в гордливості незборний,

Йому не досягне чола.

Ні, весь я не умру, я в лірі жити буду,

Від праху утече нетлінний заповіт,-

І славу матиму, допоки серед люду

Лишиться хоч один піїт.

Про мене відголос пройде в Русі великій,

І нарече мене всяк сущий в ній язик,

І гордий внук слов'ян, і фінн, і нині дикий

Тунгус, і друг степів калмик.

І довго буду тим я дорогий народу,

Що добрість у серцях піснями викликав,

Що в мій жорстокий вік прославив я Свободу

І за упалих обставав.

Виконуй божеське, о музо, повеління,

Огуди не страшись, вінця не вимагай,

Спокійна завжди будь на кривди й на хваління

І в спір із дурнем не вступай.

Йоганн Вольфганг Ґете

Erlkonig

Wer reitet so spat durch Nacht und Wind?

Es ist der Vater mit seinem Kind;

Er hat den Knaben wohl in dem Arm,

Er fa?t ihn sicher, er halt ihn warm.

«Mein Sohn, was birgst du so bang dein Gesicht?»

«Siehst, Vater, du den Erlkonig nicht?

Den Erlenkonig mit Kron` und Schweif?»

«Mein Sohn, es ist ein Nebelstreif.» -

«Du liebes Kind, komm, geh mit mir!

Gar schone Spiele spiel` ich mit dir;

Manch bunte Blumen sind an dem Strand;

Meine Mutter hat manch gulden Gewand.» -

«Mein Vater, mein Vater, und horest du nicht,

Was Erlenkonig mir leise verspricht?»

«Sei ruhig, bleib ruhig, mein Kind!

In durren Blattern sauselt der Wind.» -

«Willst, feiner Knabe, du mit mir gehn?

Meine Tochter sollen dich warten schon;

Meine Tochter fuhren den nachtlichen Reihn

Und wiegen und tanzen und singen dich ein.» -

«Mein Vater, mein Vater, und siehst du nicht dort

Erlkonigs Tochter am dustern Ort?»

«Mein Sohn, mein Sohn, ich seh` es genau,

Es scheinen die alten Weiden so grau.»

«Ich liebe dich, mich reizt deine schone Gestalt;

Und bist du nicht willig, so brauch` ich Gewalt.» -

«Mein Vater, mein Vater, jetzt fa?t er mich an!

Erlkonig hat mir ein Leids getan!» -

Dem Vater grauset`s, er reitet geschwind,

Er halt in den Armen das achzende Kind,

Erreicht den Hof mit Muh` und Not;

In seinen Armen das Kind war tot.

Вільшаний кроль

Хто пізно так мчить у час нічний?

То їде батько, з ним син малий.

Чогось боїться і мерзне син -

Малого тулить і гріє він.

«Чому тремтиш ти, синку, щомить?!

- Король вільшаний он там стоїть!

Він у короні, хвостатий пан! -

«То, сину, сивий нічний туман!»

- «Любе дитя, до мене мерщій!

Будемо гратись в оселі моїй,

Квіти прекрасні знайду тобі я,

У злото матуся одягне моя».

- Мій тату, мій тату, яке страшне!

Як надить вільшаний король мене! -

«Годі, маля, заспокойся, маля!

То вітер колише в гаю гілля!»

- «Хлопчику любий, іди ж до нас!

Дочки мої у танку в цей час,

Дочки мої тебе вийдуть стрічать,

Вітати, співати, тебе колихать!»

- Мій тату, мій тату, туди подивись!

Он королівни вільшані зійшлись! -

«Не бійся, мій синку! Повір мені:

То верби сивіють удалині!»

- «Мені, хлопче, люба краса твоя!

З неволі чи з волі візьму тебе я!»

- Мій тату, мій тату, він нас догнав!

Ой, як болюче мене він обняв!

Батькові страшно, батько спішить,

В руках його хлопчик бідний кричить;

Насилу додому доїхав він,

В руках його мертвий лежав його син.

Федір Тютчев

Весенняя гроза

Люблю грозу в начале мая,

Когда весенний, первый гром,

как бы резвяся и играя,

Грохочет в небе голубом.

Гремят раскаты молодые,

Вот дождик брызнул, пыль летит,

Повисли перлы дождевые,

И солнце нити золотит.

С горы бежит поток проворный,

В лесу не молкнет птичий гам,

И гам лесной и шум нагорный -

Все вторит весело громам.

Ты скажешь: ветреная Геба,

Кормя Зевесова орла,

Громокипящий кубок с неба,

Смеясь, на землю пролила.

Весняна гроза

Люблю я час грози весною,

Коли травневий перший грім,

Немовби тішачися грою,

Гуркоче в небі голубім.

Гримить відлуння голосисто!

От дощик бризнув, пил летить.

Краплин прозорчасте намисто

На сонці золотом горить.

Біжать потоки вод прозорих,

Пташиний не змовкає гам,

І в лісі гам, і шум у горах,-

Усе підспівує громам.

Ти скажеш: пустотлива Геба,

Кормивши Зевсові орла,

Громокипучий кубок з неба

На землю з сміхом розлила.

Висновки

Дiяльнiсть Рильського в галузi художнього перекладу (вона - ще багатша i рiзноманiтнiша, нiж показано тут) - не епiзод в його поетичнiй творчостi, а великий подвиг поета i громадянина. Щороку розширюється сфера об'єктiв його поетичної дiяльностi: крiм класикiв свiтової лiтератури, вiн_ _перекладає твори поетiв-сучасникiв iз братнiх республiк Союзу - М. Тихонова, М. Светлова, М. Iсаковського, Я. Купали, Я. Коласа, М. Танка, Г. Табiдзе, С. Чiкованi, А. Iсаакяна, М. Миколайтiса-Путiнаса та багатьох iнших. А водночас iз цим вiн продовжує i свою оригiнальну творчiсть.

Поетичні успіхи в роботі над перекладами Пушкіна приносили поету велику творчу радість, наснажували його на нові творчі дерзання. «Вспоминаю, - писав Рильський, - и не стыжусь признаться в атом, - что среди ночного безмолвия я заплакал от счастья, когда мне удалось, как мне кажется, довольно верно передать изумительные строки:

Шипенье пенистых бокалов

И пунша пламень голубой…

Після російської і білоруської Рильський-перекладач, мабуть, найбільше уваги приділяв польській літературі. Він чудово переклав на українську мову багато творів великих польських поетів - А. Міцкевича та Ю. Словацького. В 1949 році вийшов українською мовою в перекладі М. Рильського (друга редакція) роман у віршах А. Міцкевича «Пан Тадеуш», який вважається енциклопедією життя Польщі другої половини XVIII - початку XIX ст. Здійснивши перше видання «Пана Тадеуша» українською мовою ще в 1927 році, М. Рильський знову повернувся до роботи над перекладом, бо справедливо бачив в Адамі Міцкевичі «полум'яного польського патріота і послідовного поборника дружби народів».

Дійсністю стали благородні мрії А. Міцкевича. Його твори читають не тільки вільні польські робітники і селяни. Завдяки чудовим перекладам Рильського та інших українських поетів твори Міцкевича стали доступними для робітників і колгоспників України. Народна артистка Наталія Ужвій у «Листі до поета» з почуттям глибокої вдячності зізнається: «Наш театр імені Івана Франка з особливим почуттям працює над п'єсами, перекладеними із інших мов, коли їх перекладає Максим Рильський… Ваш переклад «Сірано де Бержерака» в своїй витонченій майстерності і дотепності змагається з оригіналом»

Особливо багато і блискуче перекладав М. Рильський з слов'янських літератур. «Для нього слов'янські мови, - каже Микола Тихонов, - що шумлять, як швидкі свіжі ріки, давали справдешню радість, і він поринав у їхні співучі глибини, перекладав, досліджував, насолоджувався цим багатством. І які перемоги здобував він, перекладаючи українською Пушкіна й Міцкевича, наприклад!». Максим Рильський був залюблений у книги. Художні твори багатьох народів і віків допомагали йому пізнати життя далеких часів, заповіти попередніх; поколінь, мрії й ідеали людей праці.

Красою і художньою майстерністю його переклади часто змагаються з оригіналом. «Зроблене ним, - писав Л. Булаховський, - для зближення української культури з російською та іншими - французькою, польською - культурами є справжній поетичний подвиг, вагу якого аж ніяк не можна переоцінити: мало літератур можуть похвалитися такою силою блискучих перекладів, з таким винятковим хистом виконаних працею одного майстра, як українська, - невтомною працею Рильського». Чудові переклади поета, як він того і бажав, служать двом великим цілям - справі розвитку української соціалістичної культури і братерському єднанню народів. Майстерність Рильського-перекладача вчитель може проілюструвати його перекладами з російської літератури.

Список використаної літератури

1. Базьшев В.Н., Сорокин Ю.А. Интерпретативное пере¬водоведение. - Ульяновск, 2000.

2. Білецький О. Творчість М. Рильського. - К.: Дніпро, 1985

3. Гачичеладзе Г. Р Художественньїй перевод и лите - ратурньїе связи. - М., 1972.

4. Грицик Л Егоцентричний переклад як проблема компаративістики // Українська філологія: Школи, напря¬ми, проблеми. - Львів, 1999. - Ч. 2.

5. Дюришин Д. Функция перевода в особой межлите - ратурной общности - Т. 1. - Братислава, 1987.

6. Колесник Г.М. Слово крилате, мудре, пристрасне. - К., 1965

7. Комиссаров В.Н. Современное переводоведение. - М., 2002.

8. Рильський Максим. Зібрання творів: У 20-ти т. - К., 1987. - Т. 16.

9. Рильський Максим. Зібрання творів: У 20-ти т. - К., 1986. - Т. 14.

10. Рыльский М.Ф. Искусство перевода: Статьи. Заметки. Письма. - М.: Сов. писатели, 1986

11. Руда Т. / Максим Рильський як теоретик перекладу // Народна творчість та етнографія. - 2005. - №3. - с. 4-9.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Іван Франко як основоположник українського перекладознавства, історія та головні етапи розвитку даної науки. Перекладознавчі дослідження між двома світовими війнами, погляди Миколи Зерова. Роль Максима Рильського в розвитку науки другої половини ХХ ст.

    курсовая работа [80,2 K], добавлен 27.11.2013

  • Максим Рильський – поет, учений, громадський діяч – один із невід’ємних елементів української культури. Діяльність Максима Тадейовича Рильського в галузі художнього перекладу – не епізод в його поетичній творчості, а великий подвиг поета і громадянина.

    реферат [20,9 K], добавлен 09.01.2008

  • Зародження перекладознавства за часів Київської Русі, досягнення XIV–XVIII ст. як епоха активного розвитку даної науки. Національно-культурне відродження ХІХ ст. і переклад, його особливості після отримання незалежності Україною та перспективи розвитку.

    курсовая работа [59,5 K], добавлен 06.05.2015

  • Історичні аспекти перекладознавства. Осмислення ролі перекладної літератури в українському суспільстві. Історичні основи перекладу. Сучасні видатні перекладознавці України. Культури мови перекладу як галузь перекладознавства.

    курсовая работа [37,4 K], добавлен 18.03.2007

  • Короткий нарис життя та оцінка наукових досягнень найвідоміших перекладачів-синхроністів, які започаткували синхронний переклад як окремий аспект перекладу. Аналіз внеску науковців даної сфери в справу усного перекладу, зміст розповсюджених робіт.

    статья [20,0 K], добавлен 18.08.2017

  • Наукові підходи до визначення поняття еквівалентність у сучасному перекладознавства. Види трансформацій, труднощі перекладу науково-технічних текстів. Лексичні, граматичні, жанрово-стилістичні особливості перекладу з англійської українською мовою.

    дипломная работа [138,6 K], добавлен 22.06.2013

  • Аналіз досягнень І. Франка як перекладача творів світової літератури і засновника сучасного українського перекладознавства. Дослідження специфіки його перекладів поетичних творів В. Шекспіра. Огляд художніх особливостей інтерпретації німецької літератури.

    дипломная работа [112,8 K], добавлен 22.06.2013

  • Дослідження ідіостилю українських письменників, етапи та напрямки даного процесу, а також оцінка результатів. Відмінні особливості та аналіз багатства образного мовлення майстра слова на прикладі іменникової синонімії поетичних творів Яра Славутича.

    статья [25,2 K], добавлен 18.12.2017

  • Засади художнього перекладу та аналіз моделей перекладу з точки зору їх відповідності загальній меті художнього перекладу. Основні аспекти відтворення авторського стилю в романі "Друга стать". Лексико-стилістичні особливості перекладу даного твору.

    дипломная работа [95,6 K], добавлен 14.10.2014

  • Лінгвістичні аспекти міжмовної мовленнєвої діяльності. Історія і сучасний розвиток перекладознавства, значення; денотативна, трансформаційна і семантична теорії. Перекладацькі трансформації: типи і аналіз при перекладі с французької мови на українську.

    курсовая работа [80,6 K], добавлен 12.07.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.