Особливості відтворення українською мовою гендерного аспекту французької жіночої літератури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Художня література, на відміну від більшості інших видів мистецтва, що сприймаються безпосередньо і зрозумілі для представників всіх національностей, має долати значні труднощі на шляху до іномовних читачів. Саме тому складно переоцінити важливість художнього перекладу, адже саме художній переклад вважається одним з найбільш очевидних проявів взаємодії як між літературами, так і між культурами в цілому. Незважаючи на те, що велика кількість людей володіє двома або більше мовами, білінгвізм та полілінгвізм не можна вважати всеохопним явищем. В сучасному глобалізованому суспільстві перекладна література стає потужним інструментом освоєння світу та розширення колективної пам'яті людства.

Як відзначає О. Чередниченко, саме переклад працює на збереження культурного розмаїття як багатства людської цивілізації. На думку дослідника «переклад можна порівняти зі своєрідним фільтром, який пропускає все корисне і потрібне для розвитку цільової мови і культури і затримує те, що може зашкодити їхній самобутності» [48, 171].

Історія художнього перекладу налічує більше двох тисяч років. Формування теоретичних засад художнього перекладу стало, в свою чергу, головною передумовою для виділення окремої галузі лінгвістики, що займається перекладом у всій множині його аспектів. З самого початку формування перекладознавства як науки художньому перекладу приділялася особлива увага. Проблематику художнього перекладу досліджували, зокрема, В. Виноградов, Д. Дюришин, В. Коптілов, Р. Зорівчак, О. Чередниченко, М. Рильський.

Г. Чернієнко підкреслює виняткове місце перекладу серед інших словесних діяльностей, адже він підпорядкований високій меті відтворити надбання літератури, поезії та риторики [49, с. 27].З іншого боку, розуміння сутності художнього перекладу неможливе без усвідомлення всієї багатогранності літератури, що проявляється у жанровій різноманітності та множині лінгвостилістичних аспектів художніх творів. Саме тому художній переклад має тісні зв'язки як із галузями мовознавства, так і з іншими гуманітарними (психологія, соціологія, історія) та навіть природничими науками.

Актуальність даного дослідження визначається загальною тенденцією сучасних лінгвістичних та перекладознавчих досліджень до вивчення проблем перекладу літературних творів різних жанрів, а також потребою детального багатоаспектного аналізу стилістичних особливостей художнього твору з урахуванням позамовних, зокрема, гендерних чинників.

Гендерна лінгвістика - досить молодий, проте перспективний напрямок наукових досліджень, що займається проблемами визначення ролі чоловіка та жінки в лінгвістиці, а також розбіжностей у чоловічому та жіночому мовленні. Цей міждисциплінарний напрямок, що вийшов головним чином з біологічного контексту, наразі поєднує в собі елементи таких наук, як філософія, соціологія, психологія та історія. Невід'ємною частиною гендерної лінгвістики можна вважати гендерне перекладознавство.

В перекладознавчому контексті проблема «гендеру» може постати в двох аспектах. З одного боку, значний інтерес становить вивчення лінгвостилістичних особливостей перекладу власне жіночої літератури як особливого явища в літературному процесі. З іншого - за наявності перекладів одного й того самого твору, здійснених перекладачем-чоловіком і перекладачем-жінкою, перспективним стає детальне дослідження особливостей перекладацьких стратегій та тактик, що застосовуються до одного тексту перекладачами різних статей.

Теоретичною базою роботи стали праці із загальних питань теорії перекладу В. Виноградова, Д. Дюришина, В. Комісарова, В. Коптілова, В. Щетинкина, Я. Рецкера, О. Чередниченка, А. Швейцера, а також праці зі стилістики французької мови З. Хованської, М. Морен та І. Смущинської.

Метою дослідження є з'ясування сутності та механізмів відтворення стилістичних особливостей, комплексний аналіз перекладацьких рішень та відтворення авторського стилю роману, а також виявлення способів подолання способів подолання можливих труднощів при перекладі з французької на українську мову за допомогою синтаксичних і лексичних трансформацій.

Для досягнення цієї мети поставлено такі завдання:

- дослідити загальні теоретичні засади художнього перекладу та проаналізувати існуючі моделі перекладу з точки зору їх відповідності загальній меті художнього перекладу;

- визначити основні аспекти відтворення авторського стилю в романі «Друга стать»;

- обґрунтувати використання граматично-синтаксичних і, зокрема, суб'єктних трансформацій в перекладі роману українською мовою;

- визначити і проаналізувати лексико-стилістичні особливості перекладу роману «Друга стать»;

- дослідити особливості відтворення українською мовою гендерного аспекту французької жіночої літератури.

Об'єктом дослідження є засоби відтворення змісту у перекладі роману С. де Бовуар «Друга стать» українською мовою.

Предметом дослідження є синтаксичні та лінгво-стилістичні трансформації як спосіб відображення гендерного чинника.

Мета і завдання дослідження зумовили використання таких методів дослідження, як: зіставний аналіз тексту оригіналу та перекладу, індуктивний метод, що полягає в систематизації накопиченого мовного матеріалу та кількісний метод, що використовувався як допоміжний.

Матеріалом дослідження є роман французької письменниці та філософа Сімони де Бовуар «Друга стать» та його український переклад, здійснений Н. Воробйовою, П. Воробйовим та Я. Собко. Усього опрацьовано 1852 сторінки художнього матеріалу, з них французького тексту - 1071 сторінка, українського - 781 сторінка.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що в ньому вперше шляхом комплексного перекладознавчого і літературознавчого аналізу було встановлено відповідності ідейно-художніх систем оригіналу та перекладу роману «Друга стать», а також конкретні аспекти відтворення гендерної складової в перекладі.

Структура дослідження. Бакалаврська робота складається з трьох розділів, вступу, висновку, резюме французькою мовою та списку використаних джерел.

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, визначено об'єкт і предмет дослідження, окреслено мету, завдання та методику, висвітлено новизну та практичне значення роботи.

У першому розділі визначаються основні засади теорії перекладу та наводиться аналіз основних моделей перекладу в контексті проблематики художнього перекладу.

У другому розділі наводиться дослідження концепту «гендер» та гендерного дискурсу у французькій жіночій літературі.

Третій розділ присвячено порівняльному аналізу оригіналу та перекладу роману «Друга стать», проаналізовано відповідність перекладу оригіналу.

У висновках підводяться узагальнені підсумки дослідження, визначаються досягнення.

Теоретичне значення дослідження полягає в узагальненні теоретичних матеріалів, що стосуються проблематики відтворення художньої прози. Висновки дослідження доповнюють уявлення про процес перекладу та шляхи досягення якнайбільшої відповідності текстів оригіналу та перекладу.

Практичне значення даної роботи полягає у використанні результатів дослідження у курсах з теорії та практики перекладу та порівняльної стилістики.

Апробація результатів дослідження. Матеріали наукового дослідження було використано для доповіді на Всеукраїнській науковій конференції за участю молодих учених «Мова, свідомість, художня творчість, інтернет у дзеркалі сучасних філологічних студій» (11 квітня 2013 р.) Тема доповіді - Суб'єктні трансформації як вияв міжмовної асиметрії в перекладі роману Сімони де Бовуар «Друга стать».

1. Теоретичні засади художнього перекладу

1.1 Місце художнього перекладу в процесі міжмовної комунікації

переклад твір авторський стилістичний

Література займає особливе місце серед інших видів мистецтв. На відміну від музики та образотворчого мистецтва, які впливають на людей різних національностей безпосередньо, через зір і слух, і притаманні всім здоровим людям, література сприймається завдяки засобам мови, специфічної для кожного народу. Тому літературний твір інколи стикається зі значними перешкодами на шляху до свого читача, якщо цей читач - носій іншої мовної системи, ніж автор твору. А оскільки навіть полілінгвізм і білінгвізм не можуть вирішити цю проблему через існування великої кількості мов, то на допомогу приходить переклад, тобто такий вид творчості, в процесі якого твір, який існує в одній мові, відтворюється в іншій.

Переклад завжди виконував надважливу соціальну функцію, що полягала у забезпеченні можливості міжмовної комунікації людей. Розповсюдження письмових перекладів надало змогу людям ознайомлюватися з культурними надбаннями інших народів, а також уможливило взаємодію та взаємозбагачення літератур та культур. Переклади відіграли важливу роль у становленні багатьох національних мов і літератур, адже досить часто перекладні твори передували виникненню оригінальної літератури та розробці нових мовних та літературних форм [23, c. 6].

Переклад - це особливий вид мистецтва, адже він надає можливість не тільки ознайомитися з сучасним розмаїтим полікультурним світом, а і осягнути велич і безмежні можливості рідної мови, яка передає найтонші нюанси першотвору. Оригінальний твір співвідноситься з перекладом так, що останній за обсягом своїх функцій перевершує оригінал, адже переклади знайомлять з твором ширше коло читачів, яке виходить далеко за межі країни. Перекладна література органічно входить у національний культурний контекст і збагачує її літературний фонд.

Поняття перекладу в історичному контексті

Лінгвісти в своїх працях дають різні визначення перекладу, що допомагає зрозуміти багатогранність цього терміну. Варто зазначити, що «переклад» як термін позначає, з одного боку, діяльність з передачі змісту вихідного тексту, а з іншого - результат цієї діяльності, тобто вихідний текст. Вичерпний, всебічний аналіз перекладу можливий лише на основі врахування як його процесуальної сторони, так і його результатів, або, іншими словами, на основі поєднання динамічного і статичного підходів. Звідси випливає, що традиційний перекладацький аналіз, заснований на зіставленні вихідного і перекладного текстів, має таке ж право на існування, як і аналіз, який простежує процес перекладу в його динаміці. Зважаючи на цей факт, кожен дослідник, прагнучи розробити власну теорію, як правило, дає і своє визначення об'єкта дослідження [10, c. 4].

Відтак, В.С. Виноградов відзначає, що «переклад - це особливий, своєрідний і самостійний вид словесного мистецтва. Це мистецтво «вторинне», мистецтво «перевираження» оригіналу в матеріалі іншої мови. Перекладацьке мистецтво на перший погляд здається схожим на мистецтво музиканта, актора або читця тим, що воно відтворює існуючий художній твір, а не створює щось абсолютно оригінальне, тим, що творча свобода перекладача обмежена оригіналом. Переклад різко відрізняється від будь-якого виду мистецтва і становить особливий різновид художньо-творчої діяльності, своєрідну форму «вторинної» художньої творчості» [13, c. 8].

Видатний радянський перекладач Р.К. Міньяр-Белоручев стверджував, що «об'єкт науки про переклад - це не просто комунікація з використанням двох мов, а комунікація з використанням двох мов, що передбачає спільну і взаємозалежну діяльність джерела, перекладача та одержувача». На думку Міньяра-Белоручева, саме діяльність перекладача, або власне переклад, що є одним із складних видів мовленнєвої діяльності, потрібно вважати центральною ланкою цієї комунікації [32, c. 25].

Один з основоположників радянського перекладознавства А.В. Федоров, який аналізував переклад на матеріалі текстів та мовленнєвих висловлювань, стверджував, що «переклад - це вміння висловити вірно і в повній мірі засобами однієї мови те, що вже було висловлено раніше мовними засобами іншої мови» [44, c. 10].

В той же час прихильниця структурних методів дослідження А.А. Черняхівська визначила переклад як «перетворення структури мовленнєвого твору, в результаті якого, при збереженні без змін змістовного плану, змінюється план вираження, тобто одна мова замінюється на іншу» [50, c. 3].

Не варто забувати також, що переклад являє собою цілеспрямовану діяльність, що має на меті досягнення певного результату, а також відповідає певним вимогам і нормам. Ці норми відбивають цілісну орієнтацію перекладача, без урахування якої неможливо пояснити логіку перекладацьких рішень [52, c. 24].

Протягом багатовікової історії перекладу неодноразово робилися спроби теоретичного осмислення та пояснення діяльності перекладачів. Дослідники намагалися сформулювати критерії оцінки якості перекладів, визначити чинники, що впливають на хід та результати перекладу. Проте, як це часто буває в інших видах людської діяльності, перекладацька практика значно випередила теорію перекладу. Відсутність теоретичних робіт в царині перекладу, як і відсутність власне науки, в рамках якої подібні роботи могли з'явитися, не означало, що ніхто не намагався визначити сутність, мету і способи здійснення перекладацької діяльності. У своїй роботі перекладач постійно стикається з необхідністю обирати між різними варіантами перекладу, вирішувати, що є найважливішим у вихідному тексті і що обов'язково має бути відтвореним, надавати перевагу тому чи іншому шляху подолання труднощів, що виникають в процесі перекладу. Хоча у більшості випадків такий вибір робиться інтуїтивно, все ж часом перекладач намагався осягнути та пояснити свій вибір [23, c. 12].

Таким чином, першими теоретиками перекладу були самі перекладачі, які прагнули узагальнити свій власний досвід, а іноді й досвід своїх колег по професії. Зрозуміло, що з викладом свого «перекладацького кредо» виступали найвидатніші перекладачі всіх часів і, хоча міркування, які ними висловлювалися, не відповідали в повній мірі сучасним вимогам науковості і доказовості, і не складалися в послідовні теоретичні концепції, значна частина цих міркувань є досить цікавою і сьогодні.

Так, ще перекладачі античного світу широко обговорювали питання про ступінь близькості перекладу до оригіналу. У ранніх перекладах Біблії або інших творів, які вважалися священними або зразковими, переважало прагнення буквального копіювання оригіналу, що призводило деколи до неясності або навіть повної незрозумілості перекладу. Тому пізніше деякі перекладачі намагалися теоретично обґрунтувати право перекладача на більшу свободу в перекладі, необхідність передавати не достеменний зміст, а загальне враження від оригіналу, тобто його «чарівність» [24, c. 16].

Вже з цих перших тверджень про засади, яких має дотримуватися перекладач, можна віднайти початок теоретичних суперечок про допустимість та доцільність буквального або вільного перекладу, а також про необхідність відтворення тексту таким чином, щоб переклад чинив такий самий вплив на читача, як і оригінал.

Пізніше окремі перекладачі намагалися сформулювати певну подобу «нормативної теорії перекладу», висуваючи низку вимог, яким повинен був відповідати «добрий» переклад або «добрий» перекладач. Французький гуманіст, поет і перекладач Етьєн Доле (1509-1546) вважав, що перекладач повинен дотримуватися п'яти основних принципів перекладу:

1) досконало розуміти зміст перекладного тексту і намір автора, якого він перекладає;

2) досконало володіти мовою, з якої перекладає, і настільки ж чудово знати мову, якою він перекладає;

3) уникати тенденції буквального перекладу, оскільки це спотворює зміст оригіналу і руйнує гармонію форми твору;

4) застосовувати в перекладі загальновживані мовні норми;

5) добирати лексичні засоби, що допоможуть передати прагматичну та стилістичну забарвленість вихідного тексту в перекладі.

У 1790 р. в книзі англійського науковця А. Тайтлера «Принципи перекладу» основні вимоги до перекладу були сформульовані таким чином:

1) переклад повинен повністю передавати ідеї оригіналу;

2) стиль і манера викладу перекладу повинні відповідати оригіналу;

3) переклад повинен читатися з такою ж легкістю, як і оригінальні твори. Подібні вимоги не втратили своєї значимості, хоча і здаються нам сьогодні самоочевидними [23, c. 13].

Перші спроби обґрунтувати необхідність наукового осмислення перекладацької діяльності викликали різкі заперечення з боку самих перекладачів, що вбачали в цьому прагнення обмежити свободу творчості перекладача, виробити певні норми та правила перекладу, яким перекладач має підкорюватися. Теорія або наука перекладу сприймалася ними як щось докорінно протилежне, або навіть вороже до мистецтва перекладу. Вони спиралися на те, що талановиті перекладачі створювали і створюють шедеври перекладу, не маючи жодного уявлення про якусь теорію перекладу і не маючи в ній потреби. І, взагалі, жодна наука про переклад не можлива, оскільки переклад - це мистецтво, недоступне для наукового аналізу [23, c. 15].

У свій час видатний радянський лінгвіст А.А. Реформатський дав негативну відповідь на запитання про можливість створення «науки про переклад», аргументуючи це тим, що, оскільки практика перекладу користується даними різних галузей науки про мову, вона не може мати власної теорії [36, c. 48].

Однак, згодом теорія перекладу міцно затвердилася як наукова дисципліна. Цьому сприяли такі важливі фактори, як усвідомлена суспільна потреба в науковому узагальненні перекладацької діяльності, розвиток мовознавства, розробка теорії комунікації та розвиток інших галузей знання, що забезпечили наукову базу для вивчення перекладу. Нарешті, оформленню науки про переклад посприяла поява серйозних перекладацьких досліджень, що переконливо довели можливість і перспективність створення наукового напрямку для виявлення сутності перекладу як процесу міжмовної і міжкультурної комунікації [26, c. 34].

Типологія видів перекладу

Переклад відрізняється від скороченого викладу, переказу та інших форм відтворення тексту тим, що він є процесом відтворення єдності змісту та форми автентичного тексту. Отже, при перекладі з однієї мови іншою ключовою є необхідність враховувати дію одних і тих самих логіко-семантичних факторів задля забезпечення смислового змісту тексту, але при цьому варто також зберегти його стилістичні, експресивні та інші особливості відповідно до норм даної мови [5, c. 16].

Проблематика типологізації та класифікації видів перекладу досить актуальна. Окремі види перекладу мають як спільні риси, обумовлені єдиним лінгвістичним механізмом перекладацької діяльності, так і специфічні особливості. Таким чином, окремі види перекладу можуть обумовлювати модифікацію процесу перекладу, надання особливого значення досягненню вищого рівня еквівалентності, або, навпаки, дозволяти відхилення від максимально можливого ступеня смислової спільності, включати певні елементи адаптації [31, c. 56].

Зважаючи на це, виділяють дві основні класифікації видів перекладу: за характером перекладних текстів та за характером мовленнєвих дій перекладача в процесі перекладу. Перша класифікація пов'язана з жанрово-стилістичними особливостями оригіналу, друга - із психолінгвістичними особливостями мовленнєвих дій в письмовій та усній формі [22, c. 94-102].

Жанрово-стилістична класифікація перекладів залежно від жанрово-стилістичних особливостей оригіналу обумовлює виокремлення двох функціональних видів перекладу: художній (літературний) переклад та інформативний (спеціальний переклад) [21, c. 35].

Художнім перекладом називають переклад творів художньої літератури, яка відрізняється від інших видів літератури тим, що її домінанта - одна з комунікативних функцій мови, а саме художньо-естетична та поетична.

Інформативний переклад - це переклад текстів, основна функція яких полягає в повідомленні будь-яких відомостей або знань, а не в художньо-естетичному впливі на читача. До таких текстів належать усі матеріали наукового, ділового, суспільно-політичного, побутового характеру та ін.

Психолінгвістична класифікація перекладів враховує спосіб сприйняття оригіналу і створення тексту перекладу, підрозділяє перекладацьку діяльність на письмовий переклад та усний переклад.

Письмовим перекладом називається такий вид перекладу, за якого мовні твори, що об'єднуються актом міжмовного спілкування (оригінал та текст перекладу), виступають в процесі перекладу у вигляді фіксованих текстів, до яких перекладач може неодноразово звертатися.

Усний переклад - це такий вид перекладу, за якого оригінал і його переклад виступають в процесі перекладу у нефіксованій формі, що визначає одноразовість сприйняття перекладачем частин оригіналу і неможливість подальшого співставлення чи виправлення перекладу після його виконання. Усний переклад, у свою чергу, включає в себе такі способи перекладу, як синхронний та послідовний. Синхронний переклад є специфічним підвидом усного перекладу, який обумовлює практично одночасне (з невеликим відставанням у 2-4 сек.) приговорювання перекладу під час безпосереднього прослуховування промови оратора. Послідовний переклад розглядається як спосіб усного перекладу, за якого перекладач починає перекладати після того, як оратор перестав говорити, якщо він закінчив промову або її частину. Розмір відрізка, що має бути перекладеним, може варіюватися: від окремого висловлювання до тексту значного обсягу, який оратор промовляв протягом 20-30 або більше хвилин. [21, c. 41].

Основна розбіжність між усним та письмовим перекладом полягає в тому, що перекладач, який здійснює кожен із цих видів перекладу, має справу з обробкою різних за обсягом текстів. Так, у письмовому перекладі спеціаліст перекладає одну фразу оригіналу за іншою, проте має в своєму розпорядженні увесь текст оригіналу в цілому, де кожен вислів виступає як одиниця даного тексту [20, c. 55].

В практичному плані класифікація видів перекладу дає основу для спеціалізації перекладачів на певних типах перекладацької діяльності. Залежно від значення їхніх специфічних рис окремі види перекладу вимагають більш-менш детального теоретичного аналізу.

На сьогоднішній день спеціальні теорії перекладу розроблені досить фрагментарно. Серед спеціальних теорій перекладу, пов'язаних з жанрово-стилістичною класифікацією перекладів, найбільшу увагу дослідників привертають проблеми перекладу науково-технічних та газетно-інформаційних матеріалів, що становлять великий теоретичний та практичний інтерес. При розробці спеціальних теорій перекладу, що вивчають його види та підвиди на основі психолінгвістичної класифікації перекладів, найбільшу увагу привертають різні аспекти усного, і, особливо, синхронного перекладу [14, c. 163].

Оскільки психолінгвістична класифікація перекладів заснована на відмінностях в характері мовленнєвих дій перекладача, науковий опис окремого виду перекладу включає не тільки суто лінгвістичні, але і головним чином, психолінгвістичні чинники. Особливо це стосується теорії усного перекладу (як синхронного, так і послідовного), за умов якого одноразове усне пред'явлення оригіналу і відтворення тексту перекладу у вигляді серії однократних актів виключає можливість повернення до оригіналу або істотних виправлень перекладу. Умови здійснення усного (особливо синхронного) перекладу створюють певні обмеження для досягнення максимальної еквівалентності і призводять до деяких втрат інформації як при сприйнятті перекладачем оригіналу, так і при виборі варіанту перекладу [51, c. 83].

Художній переклад в системі міжкультурного спілкування

Художній переклад є особливим способом міжкультурної комунікації, в основі якого лежить певна система вербальних форм, що несуть в собі смисл та значення, виражені засобами однієї мови (мови оригіналу) та перекодовані у іншу (мову перекладу) шляхом різноманітних трансформацій, що відбуваються на всіх рівнях обох мовних систем [26, c. 38].

Багато сучасних дослідників перекладознавства стверджують, що саме художній переклад є одним із чільних компонентів системи міжкультурного спілкування. Так, Р.П. Зорівчак зазначила таке: «Вплив перекладної літератури на світовідчуття людства - загальновизнаний. Яку важливу роль відіграє художній і науково-технічний переклад в утворенні і виробленні норм літературної мови - основної прикмети повноцінної нації, доводити нема потреби.» [18, c. 118].

Цінність художнього перекладу полягає головним чином у тому, що читач отримує можливість ознайомитися з художніми творами рідною мовою. Специфіка окремих художніх творів, що можуть бути класифіковані в синхронічній (художні жанри, напрями) та діахронічній (літератури певних історичних проміжків часу, літературні течії) площині, породжує і специфічність проблем, що постають перед перекладачем. Подолання цих проблем стає можливим лише за умови оволодіння перекладачем здобутків теорії та практики перекладу [25, c. 57].

Переклад є важливим чинником, що впливає на літературний процес, адже кожен вид літератури послуговується певним видом перекладу. Так, зокрема, художня література послуговується художнім перекладом, який, в свою чергу, є одним з найбільш поширених проявів взаємодії між культурами різних країн. Фактично він є важливою частиною національно-літературного процесу, оскільки виступає посередником між літературами, і складає питому частину процесу взаємодії та взаємного збагачення світових літератур. Отже, художній переклад можна розглядати як особливий вид перекладу, що відображає думки та почуття автора прозового або поетичного першотвору за допомогою іншої мови, а також перевтілює образи оригінального твору за допомогою засобів іншої мови [17, c. 147].

Художній переклад має справу не лише з комунікативною функцією мови, але й з її естетичною функцією, оскільки слово виступає як «першоелемент» літератури. Цей фактор вимагає від перекладача особливої ретельності та ерудованості. У художньому творі відображаються не лише певні події, а й естетичні, філософські погляди його автора, які або становлять продуману та чітко визначену систему, або являють собою суміш різних теорій та вподобань. Саме тому перекладач має володіти так званими фоновими знаннями, тобто володіти достатніми для перекладу знаннями з найрізноманітніших сфер: філософії, естетики, етнографії (необхідної для змалювання деталей побуту), географії, біології, історії мистецтв, тощо. Ідейно-образна структура оригіналу може стати в перекладі мертвою схемою, якщо перекладач через брак або відсутність відповідної компетенції не в стані осягнути історичну площину, в якій з'явився певний твір, причини його написання, а відтак, і головну ідею оригінального твору [17, c. 150].

Інша проблема художнього перекладу - співвідношення контексту автора і контексту перекладача. У художньому перекладі контекст останнього дуже наближається до контексту першого. Критерієм співпадіння, або, навпаки, розходження обох контекстів є міра співвідношення даних дійсності і даних, взятих з літератури. Письменник іде від дійсності і свого її сприйняття до закріпленого словами образу. Іншими словами, якщо переважають дані дійсності, то ідеться про авторську діяльність. Перекладач іде від існуючого тексту і відтворюваної в уяві дійсності через її «вторинне», «наведене» сприйняття до нового образного втілення, закріпленого в тексті перекладу. Тобто, якщо переважають дані літературного походження, то йдеться про контекст перекладача. [17, c. 153].

Таким чином, художній переклад обумовлений не лише об'єктивними факторами (конкретно-історичним літературним каноном, нормативним існуванням), але й суб'єктивними (поетикою перекладача). Жоден переклад не може бути абсолютно точним, оскільки сама мовна система приймаючої літератури за своїми об'єктивними даними не може досконало передати зміст оригіналу, що неминуче призводить до втрати певного об'єму інформації. Тут також замішана особистість перекладача, який при перекодуванні тексту обов'язково випустить щось із змісту, а також його схильність продемонструвати чи не продемонструвати усі особливості оригіналу [16, c. 53].

У художньому перекладі до усіх цих факторів домішується ще й особистість перекладача який, як уже зазначалося, у цій ситуації є більшою чи меншою мірою й автором. Твір не можна вирвати із стихії рідної мови і «пересадити» на новий ґрунт, він повинен народитися наново у новій мовній ситуації завдяки здібностям і талантові перекладача. Кожний мовний елемент, послуговуючись найтоншими асоціативними зв'язками, впливає на образне мислення носія цієї мови і витворює конкретно-чуттєвий образ.

Закономірно, що при перекладі твору на іншу мову, в силу мовних розбіжностей, ці асоціативні зв'язки значною мірою руйнуються. Щоб твір продовжував жити як мистецький витвір в новому мовному середовищі, перекладач повинен перейняти на себе функції автора і певною мірою повторити творчий процес його створення і наповнити твір новими асоціативними зв'язками, які викликали б нові образи, властиві даній мові. З приводу передачі образної складової Є. Еткінд зазначав: «Творчість перекладача полягає в тому, щоб, відтворюючи твір іноземного письменника, йти одночасно і від книги, тобто, від оригіналу, і від життя, тобто, від живої дійсності, що оточує письменника. Йти одночасно, і у вторинному, відображеному витворі словесного мистецтва створити єдність книжного і живого, іноземного і свого, прочитаного і підслуханого» [54, c. 29].

Наступна, співвідносна з попередньою, проблема художнього перекладу - проблема точності і вірності. Що з цих двох критеріїв важливіше і чи можливо їх поєднати в одному перекладі? Ще Максим Рильський з приводу поетичного перекладу писав: «Вважаю неможливим, як дехто цього вимагає, щоб автор поетичного перекладу, отже й сам поет, цілком забув про себе, цілком підкорився індивідуальності іншого поета. Це навіть, здається мені, небажано: таким способом можна стерти пилок з крилець того метелика, що зветься поезією. Художній твір повинен перекладатися «не від звуку до звуку, не від слова до слова, не від фрази до фрази, а від ланки ідейно-образної структури оригіналу до відповідної ланки перекладу» [38, c. 115].

У поетичному перекладі чіткіше відображається ця перекладацька концепція. Поетичний твір - єдність ідей, образів, слів, звукопису, ритму, інтонації, композиції. Не можна змінити один компонент, щоб це не вплинуло на загальну структуру твору. Зміна одного компоненту обов'язково спричинює зміну усієї системи. Спроба відтворити у поетичному творі усі конструктивні елементи неодмінно призведе до втрати гармонії твору, отже необхідно визначити які елементи в даному творі є головними і відтворити їх з усією можливою точністю, не звертаючи, або звертаючи неістотно, увагу на інші [12, c. 45].

Мистецтво поетичного перекладу знаходиться у владі двох суперечливих тенденцій: з одного боку перекладні вірші повинні справляти на читача безпосереднє емоційне враження, а з іншого вони повинні вносити в літературу щось нове, збагачувати читачів невідомими до того часу поетичними образами, ритмами, строфами. У першому випадку вони покликані пристосувати чуже мистецтво до сприйняття читача, у другому - розкрити перед читачем різноманітність мистецтва, показати йому красу відмінних національних форм, історичних нашарувань, індивідуальних творчих систем.

Як зазначає В. Левик, переклад повинен звучати як оригінальні вірші і це один з елементів точності чи вірності. Але через призму приймаючої мови повинні чітко відчуватись національний дух та національна форма оригіналу, а також індивідуальний стиль поета. Він порівнює перекладача з талановитим актором. Яку б роль не грав актор, його завжди впізнають, і в той же час публіка захоплюватиметься тим, як вдало йому вдалося перевтілитися в образ. Залишаючись самим собою він повинен з кожною новою роллю пропонувати своїм глядачам щось нове, а подекуди й чуже для себе особисто. Так само й у творчості перекладача: він повинен пропонувати своїм читачам з кожним новим перекладом нові образи, нові форми, нові стилі, але водночас в кожному перекладі повинен вгадуватися його особистий стиль [30, c. 27].

За Коптіловим, перекладач має йти «вшир і вглиб» - залучати нові широкі верстви читачів до шедеврів світової літератури й заглиблюватись в поетичні простори світів їх авторів. Таким чином варто відзначити, що художній переклад має двоїсту природу. З одного боку він є продуктом міжлітературної комунікації, але в той же час він багато в чому обумовлює і визначає її. Переклад виконує дві основні функції: інформативну, тобто посередницьку, і безпосередньо творчу [25, c. 9].

1.2 Проблематика сучасних класифікацій моделей перекладу в контексті становлення теорії перекладу

Теорія перекладу як специфічна наукова галузь сформувалася головним чином у першій половині ХХ ст. У 1930 р. вийшла в світ книга «Мистецтво перекладу» К. Чуковського, а також дослідження А. Федорова «Прийоми і завдання художнього перекладу». У 1953 р. вийшла книга А. Федорова «Вступ до теорії перекладу», у якій вперше було оголошено про необхідність і можливість створення лінгвістичної теорії перекладу. Саме А. Федоров вперше запропонував розрізняти загальну теорію перекладу, що об'єднує рекомендації для будь-яких комбінацій мов, та часткову теорію перекладу, що описує відповідності між певними двома мовами, а також вказав на необхідність вивчати особливості перекладу текстів різних функціональних стилів і жанрів, а також запропонував класифікацію лексичних, граматичних та стилістичних відповідностей.

За кордоном перша книга, повністю присвячена лінгвістичним аспектам перекладу, з'явилася в 1958 р. Її автори, Ж.П. Вине та Ж. Дарбельне, назвали свою працю «Порівняльна стилістика французької та англійської мов» [3]. В книзі проведено порівняльний аналіз цих мов з метою виявлення одиниць, які могли б замінювати одна одну в перекладі, хоча при цьому не завжди зазначається, чи перевірялися виділені відповідності шляхом зіставлення в реальних перекладах чи вони були обрані лише тому, що мають однакові значення в системі двох мов. Багатий фактичний матеріал, зібраний в книзі, показує великі перспективи розробки часткових теорій перекладу, і за її прикладом були написані аналогічні праці з іншими мовними парами [23, с. 21].

Лінгвісти зосередили свої зусилля на вивченні процесу перекладу, побудові його теоретичних моделей, зіставленні текстів оригіналу і перекладу з метою встановлення лексичних, граматичних і текстових відповідників, а також на визначенні перекладацьких закономірностей, прийомів, що застосовуються при передачі змісту оригіналу. Також завданням досліджень стало визначення критеріїв еквівалентності (адекватності) перекладу та ефективних методів навчання перекладацькій діяльності.

Літературознавці приділяли велику увагу аксіологічним аспектам перекладу. Зазвичай вони вивчали художні тексти, прагнучи оцінити переклад з точки зору його естетичної еквівалентності оригіналу та значення мови перекладу у розвитку духовної культури, його відповідності моральним потребам епохи. Значну кількість наукових монографій літературознавців і перекладачів художньої літератури було присвячено суто професійній стороні перекладацького ремесла, обміну досвідом перекладацької діяльності і оцінці переваг і недоліків конкретних переказів [12, c. 5].

Гіпотетичний характер описів перекладу як процесу обумовлений тим, що на сучасному етапі розвитку наук неможливо повністю усвідомити процеси, що відбуваються в свідомості людини в момент перетворення змісту, вираженого в одній мовній формі, у той же зміст, матеріалізований в іншій мовній формі. З цього випливає висновок про те, що і власне моделі процесу перекладу, запропоновані лінгвістами, зроблені на основі особистих умовиводів, спостережень перекладачів. На даному етапі становлення перекладознавчої науки досить поширеними гіпотетичними моделями перекладу можна вважати такі: ситуативна, семантична, трансформаційна, семантико-семіотична, закономірних відповідностей, комунікативно-функціональна, інформативна, теорія рівнів еквівалентності та інші [12, c. 13].

Враховуючи обсяг даної роботи, розглянемо основні моделі перекладу, що мають найбільше значення саме для перекладу художньої літератури.

Денотативна модель перекладу

Денотативна або ситуативна модель перекладу - це найпоширеніша модель перекладу, що базується на співвіднесеності мовних одиниць з певними предметами, явищами реальної дійсності. Саме такий зв'язок між мовними одиницями та явищами реальності має бути незмінною основою мовних одиниць оригіналу та перекладу. Згідно з цією моделлю елементи реальної дійсності, втілені у мовних знаках, зазвичай називаються денотатами або референтами. Будь-який текст, що відображає певну предметну ситуацію, судження і реальну дійсність, формується шляхом співвіднесення з найрізноманітнішими денотатами. Денотативна теорія перекладу визначає переклад як процес опису за допомогою мови перекладу денотатів, попередньо описаних мовою оригіналу [23, с. 210].

Сприймаючи текст оригіналу, перекладач ототожнює складові одиниці даного тексту з відомими йому знаками вихідної мови і через ці останні з'ясовує, з якою ситуацією реальної дійсності співвідноситься оригінал. Після з'ясування денотата оригіналу перекладач описує цю ж ситуацію мовою перекладу. В разі, коли перекладачеві заздалегідь відомо, що певні елементи вихідної мови і мови перекладу мають однакові денотати, процес може піти коротшим шляхом. В такому разі перекладач замінює одиниці оригіналу відповідними одиницями перекладу, не звертаючись у процесі перекладу до позамовної дійсності. Важливо підкреслити, що такий переклад можливий лише тому, що між одиницями двох мов було попередньо встановлено ситуативну тотожність шляхом звернення до дійсності.

Денотативна модель перекладу описує цілий ряд окремих особливостей перекладацького процесу, коли вибір варіанта перекладу не можливий без звернення до дійсної ситуації, яка стоїть за текстом оригіналу. Таким чином, вона відображає ряд дуже важливих сторін процесу перекладу і дає можливість пояснити вибір варіанта перекладу, посилаючись на ситуацію дійсності. Ця модель перекладу використовується при перекладі безеквівалентної лексики, коли вибір варіанта перекладу визначений ситуацією, що описується в оригіналі, а також за умов, коли з'ясування додаткових відомостей про ситуацію або реалію необхідне для правильного розуміння і, отже, перекладу оригіналу [12, c. 13].

Однак, у денотативної моделі є чимало вразливих місць та недоліків. Вона не враховує цілу низку істотних аспектів перекладацького процесу. Відтак, ця модель не розкриває основного механізму переходу від тексту оригіналу до тексту перекладу. Вона «спрацьовує» у тих випадках, коли ситуація більш-менш однозначно визначає необхідний варіант перекладу. Однак у більшості випадків одна і та ж ситуація може бути описана сполученнями різних мовних знаків у мові перекладу. У таких випадках звернення до дійсності не дає достатніх підстав для вибору варіанта перекладу. Також денотативна модель не може пояснити можливість декількох варіантів перекладу одного і того ж відрізка оригіналу, і не здатна дати теоретичну основу для обґрунтування вибору між цими варіантами.

Не розкриває денотативна модель і системного відношення змісту оригіналу та перекладу. Вона не враховує своєрідності інформативного навантаження самих одиниць, що є складовими двох текстів. Звернення до дійсності дає можливість лише визначити те, що сказано у перекладному тексті (тобто денотативну складову тексту), проте не дає уявлення, як це сказано. Таким чином, денотативна модель не передає прагматичну складову тексту, що є дуже важливим аспектом перекладу. Денотативна теорія не вирішує й проблеми еквівалентності при перекладі. Тотожність денотатів оригіналу і перекладу не повністю забезпечує необхідний ступінь еквівалентності цих двох текстів. Залишається значна частина інформації, пов'язана з вибором мовних засобів як в оригіналі, так і в перекладі. Денотативна спільність - це ознака лише перифрази, а не перекладу [12, c. 13].

Семантична модель перекладу

Одне з основних завдань загальної теорії перекладу полягає в розкритті сутності еквівалентних відносин між змістом оригіналу та перекладу. Природно припустити, що теоретична модель перекладацької діяльності повинна насамперед ґрунтуватися на вивченні смислової сторони текстів оригіналу і перекладу. Міркуючи теоретично, можна стверджувати, що еквівалентність змісту двох текстів (у тому числі і двох текстів на різних мовах) має на увазі ідентичність чи достатньо близьку подібність всіх або деяких смислових елементів, які складають зміст цих текстів. Процес перекладу в цьому випадку буде зводитися до виділення смислових елементів в оригіналі і до вибору одиниць мови перекладу, що в максимальному ступені виражають такі ж смислові елементи [23, c. 36].

Семантична модель перекладу побудована із врахуванням компонентного аналізу змістових одиниць мови, а також наявності регулярних міжмовних відповідностей. Передбачається, що в процесі перекладу в оригінальному тексті виокремлюються всі елементарні змістові одиниці та їхні компоненти, до яких підбираються в мові перекладу рівнозначні чи подібні за значенням одиниці. Таким чином переклад зводиться до аналізу змістових компонентів вихідного тексту, та синтезу смислу в матеріалі мови перекладу. Основний зміст будь-якої мовної одиниці розглядається як єдність, що складається з набору елементарних смислових, стилістичних та інших характеристик, до якої підбирається відповідник у мові перекладу.

За умов такого трактування процес перекладу здійснюється не стільки на рівні слів та речень, скільки на рівні елементарних змістових компонентів. Переклад вважається максимально адекватним за умови найвищого ступеня співпадіння таких елементарних смислових одиниць. Семантична модель перекладу пов'язана з постулатом про наявність у мовах глибинних змістових категорій та структур, спільних для всіх мов [12, c. 14].

Будь-яка семантична модель перекладу передбачає зіставлення елементів змісту оригіналу і перекладу, а також аналіз структури цього змісту та вміння виділяти в ньому певні елементарні одиниці або компоненти. Таким чином, текст розподіляється на так званий предметно-логічний зміст, що об'єднує всю фактичну інформацію, та експресивно-стилістичні особливості, тобто емоційно-оцінні елементи та характеристика одиниць тексту з точки зору їх приналежності до певного функціонального стилю мови чи жанру мовлення. Такий розподіл, в свою чергу, вказав на необхідність включення в поняття перекладацької еквівалентності експресивно-стилістичну відповідність оригіналу і перекладу.

Подальший розвиток лінгвістичних досліджень плану змісту дав можливість більш детально описувати елементи сенсу в оригіналі та перекладі. Зміст будь-якої одиниці мови розглядається як набір елементарніших смислів, семантичних множників або сем. Виділення окремих сем у змісті мовної одиниці проводиться шляхом визначення диференціальної ознаки, за якою зміст даної одиниці протиставляється близькій за значенням одиниці іншої мови.

Семантична теорія перекладу пов'язує перекладацьку еквівалентність з наявністю загальних сем у змісті оригіналу і перекладу. При цьому спільність існує не між сукупністю сем, закріплених за відповідними одиницями різних мов (така спільність принципово неможлива внаслідок мовної вибірковості), а лише між окремими елементами сенсу. Завдання перекладача полягає в тому, щоб відтворити в перекладі саме елементарні змісти, присутні в оригіналі. Втрата всіх інших сем, що містяться в значенні перекладних одиниць, вважається при перекладі несуттєвою [12, c. 14].

Комунікативна модель перекладу

У комунікативній моделі перекладу, що має певні різновиди, процес перекладу розглядається насамперед як акт двомовної комунікації. Відтак, у ньому присутні такі компоненти, як власне повідомлення, його відправник і отримувач, код (мова), а також канал зв'язку (усне або письмове мовлення з урахуванням жанру цього мовлення). У спрощеному вигляді ця схема полягає в тому, що відправник коду формує повідомлення і передає його відповідним каналом, адресат декодує (осмислює) його, а після перекодує сприйняту інформацію за допомогою нового коду і передає його іншим отримувачам тим самим або іншим каналом зі збереженням жанрових особливостей вихідного повідомлення [12, c. 14].

В будь-якому мовленнєвому акті має місце спілкування між джерелом інформації та її рецептором. Хоча за наявності усіх необхідних умов існує можливість здобуття інформації повідомлення у повному обсязі, кожний окремий рецептор отримує з повідомлення різний об'єм інформації, відповідно до рівня його знань, ступеня зацікавленості у повідомленні і тієї мети, яку він перед собою ставить, беручи участь у комунікації. Саме тому кожне повідомлення існує у двох формах, не тотожних у повній мірі: повідомлення, передане відправником (текст для мовця) і повідомлення, сприйняте отримувачем (текст для слухача) [23, c. 41].

З цього виходить, що отримувач-перекладач має обирати оптимальний з можливих варіантів передачі вихідної інформації. Перекладач вважається учасником процесу комунікації, що здійснює подвійну функцію отримувача та відправника інформації [12, c. 14]. Роль перекладача у комунікативній моделі не обмежується власне мовним посередництвом у процесі міжмовного спілкування. Перекладач може також виконувати функції, що виходять за межі мовного посередництва, як правило, у процесі усного перекладу, коли перекладач безпосередньо спілкується з учасниками міжмовного спілкування. У такому випадку перекладач може бути змушеним за умовами комунікації або на прохання одного з комунікантів виступати в якості самостійного джерела інформації [23, c. 42].

Трансформаційна модель перекладу

Основна увага в денотативній моделі перекладу приділяється ідентичності двох ситуацій, описаних за допомогою мови оригіналу та мови перекладу. При встановленні зв'язку між цими ситуаціями мовним одиницям оригіналу та перекладу відводиться лише роль проміжних посередників. З іншого боку, власне процес перекладу може бути представлений і іншим чином: перекладач отримує оригінал, здійснює певні операції, пов'язані з оригіналом, і в результаті створює текст перекладу. Дії перекладача можна в цьому випадку розглядати як роботу врегульованої системи, на «вхід» якої надходить оригінал, а на «виході» видається переклад. Іншими словами, основу перекладацької діяльності буде становити свого роду перетворення або трансформація оригіналу в текст перекладу [12, c. 14].

З такого уявлення про перекладацьку діяльність і виходить трансформаційна теорія перекладу. Виникнення цієї теорії пов'язано з ідеями лінгвістичного вчення, відомого під назвою «трансформаційної граматики». Трансформаційна граматика розглядає правила породження синтаксичних структур, які характеризуються спільністю лексем і основних логіко-синтаксичних зв'язків, наприклад: «Хлопчик кинув камінь», «Камінь був кинутий хлопчиком», «Кинутий хлопчиком камінь», «Кидання каменю хлопчиком». Подібні структури можуть бути отримані за відповідними трансформаційними правилами. Відрізняючись за формою складових їх одиниць, вони мають значну, хоча й не абсолютну, спільністю або «інваріантністю» плану змісту [12, c. 14].

Необхідність трансформування тексту при перекладі пояснюється неможливістю встановлення у всіх випадках однозначних відношень між одиницями з різних мов. Тому, щоб зберегти специфіку значення, яке виражається вихідною одиницею тексту, а також отримати у цільовій мові повноцінний змістовий еквівалент, використовуються так звані перекладацькі трансформації. Існує багато конкретних причин, які зумовлюють необхідність таких перебудов. Серед них можна відзначити розбіжності у семантичному об'ємі слова, відмінність ознак, покладених в основу номінації, лакуни. Розходження у граматичній структурі мов, що виражаються у різній організації матеріалу, специфіка вживання тієї чи іншої мовної одиниці теж можуть обумовлювати необхідність трансформування структури тексту в перекладі [53, c. 38].

Окрім лексичної, граматичної та стилістичної асиметрії, процес перекладу має враховувати прагматичний фактор, тобто орієнтуватися на комунікативно значущу інформацію, що міститься в тексті. Врахування прагматичного фактору має посідати одне з чільних місць при перекладі, оскільки текст як засіб комунікації завжди містить певне цілісне повідомлення, що може бути закодованим не лише у лексичному аспекті, але і в граматичній та стилістичній складових тексту. Тобто ієрархія, що визнає першочергову важливість перекладу лексичного, синтаксичного та, нарешті, стилістичного рівня тексту, може порушуватися в реальних умовах. Відтак, комунікативно значущими, тобто такими, що адекватно передають прагматичне повідомлення відправника, можуть виявитися не лексичні, а граматичні та лексичні значення. Такий зсув ієрархії мовних цінностей і спричиняє явище міжмовних трансформацій. У тих випадках, коли вони не обумовлені системно, зазвичай вони викликані необхідністю позначити в перекладі прагматичні установки автора оригінального тексту, що виправдовує, а іноді і вимагає відходу від мовних цінностей оригіналу [53, c. 38-39].

Однією з основних функцій перекладу є забезпечення процесу комунікації. Функція художнього перекладу полягає в забезпеченні комунікації не тільки між мовами, але й між культурами, що сприяє розширенню національної мовно-культурної свідомості.

Спроба теоретичного осмислення художнього перекладу почалася як намагання визначити певні критерії оцінки якості результату перекладу, серед яких зазначалося не лише доскональне володіння мовою оригіналу та перекладу, а й уникнення буквалізмів, застосування загальновживаних мовних норм та лексичних засобів, що якнайкраще передають прагматичну та стилістичну забарвленість.

Перекладна література як результат художнього перекладу значним чином вплинула на вироблення норм літературної мови і на загальне світовідчуття людства. Значну увагу дослідники приділяли поєднанню точності і вірності як основних критеріїв художнього перекладу. Коли лінгвісти зосередили увагу на вивченні власне процесу перекладу, було розпочато процес виокремлення певних теоретичних моделей перекладу.