Ономастика поеми Ліни Костенко "Берестечко"

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Письменник добирає імена своїм персонажам, уже обміркувавши їх характер та особливості, знаючи їх роль у розвитку сюжету. Він, на відміну від батьків, що іменують своїх дітей немовлятами, називає вже дорослих, сформованих людей. У доборі наймень він так чи інакше, свідомо чи несвідомо допасовує їх до створюваних образів, домагається гармонії образу та його імені. Мовний онімічний репертуар величезний - є з чого вибирати. До того ж при необхідності можна створити і якесь зовсім нове наймення. Зрозуміло, що сказане стосується не лише наймень персонажів, а взагалі всіх власних імен художнього твору. Вивчення функціонування онімів у художньому тексті, маючи порівняно невелику традицію, все ширше привертає увагу дослідників.

Найбільший ефект дає вивчення ономастичних джерел в дослідженнях на стику наук. Власне ім'я є своєрідним історичним джерелом. Своєрідним способом у ньому закодована інформація про минуле людського суспільства. Незважаючи на зовнішню подібність до письмових джерел, оніми принципово відрізняються від них оригінальним способом кодування інформації. Якщо текст писемних джерел складається з комбінацій слів, то оніми є комбінаціями власних назв, кожна з яких могла виникнути в різні часи незалежно одна від одної. Навіть короткий онім може мати довгу історію його використання і розвитку, а кожна зміна в ньому може бути зумовлена важливими історичними подіями. Остаточна фіксація форми оніма відбувається в писемних джерелах і на картах, але з'явитись він міг за сотні і тисячі років до цього і передаватись в усній народній традиції з покоління в покоління.

Ономастичні студії мають в Україні міцні традиції, а від часів К. Цілуйка і досить чітку організацію, що дозволило значною мірою з'ясувати склад власних назв української мови, їх генезу, історичний розвиток та особливості функціонування. Однак у цих галузях незробленого, нерозв'язаного ще значно більше, ніж одержаних осягнень.

А у вивченні життя власних назв у актах мовлення, у текстах і особливо - у текстах художньої літератури фактично зроблено ще вкрай мало. Цим і визначається актуальність дослідження. Останніми роками розробка української літературної ономастики помітно активізувалась. Проте ця активізація стосується, власне, тільки прозових творів і майже виключно одного (з дев'яти!) розряду власних назв - антропонімів. Сфера розробки української літературної ономастики настійно потребує і розширення, і поглиблення, потребує якісних змін. Поезія Ліни Костенко відзначається широким ономастичним простором у будь -якому вияві: це і інтимна лірика, і громадянська. Багато уваги у вивченні ономастики поезій Ліни Костенко приділяє дослідниця М. Мельник. Один із найбільш драматичних поетичних творів автора - поема «Берестечко» - також має ґрунтовний шар ономастичної лексики, що до сьогодні не досліджувався українськими мовознавцями.

Об'єктом бакалаврської роботи є поема Ліни Костенко «Берестечко».

Предметом бакалаврської роботи є ономастика поеми Ліни Костенко «Берестечко».

Метою бакалаврської роботи є аналіз ономастичного простору, його наповнення та функціонування у поемі Ліни Костенко «Берестечко».

Для досягнення цієї мети потрібно вирішити наступні завдання:

- виявити всі власні назви всіх ономастичних розрядів, ужиті в поемі Ліни Костенко;

- встановити співвідношення різних ономастичних розрядів у поемі та динаміку цього співвідношення;

- визначити рівень експресивності власних назв у поемі Ліни Костенко;

- висвітлити стилістичне, функціональне навантаження ужитих поетесою онімів;

- тим самим визначити, як і в якій мірі власні назви в поемі «Берестечко» беруть участь у побудові художнього цілого поеми.

Головним методом дослідження став контекстуальний аналіз. Також застосований традиційний для лінгвістичних робіт описовий метод. Досить широко використовується метод внутрішнього зіставлення. Також задіяний метод історичного дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в бакалаврській роботі вперше здійснено опис ономастичного простору поеми Ліни Костенко «Берестечко». Ономастика поезії автора помітно відрізняється від ономастики прози тим, що вона значно більше насичена переносними, конотативними значеннями і вживається як засіб образності, має вищу експресивну напругу. У ній уже не можна говорити про панівний статус антропонімів, порівняно з якими виходять на перше місце топоніми. У сукупному ономастичному просторі поеми Ліни Костенко антропоніми займають приблизно 80%. Окрім цих двох ономастичних розрядів, у поезії ваговитими є теоніми, гідроніми, а нерідко також астроніми та ідеоніми. Індивідуально -авторськими ознаками роботи Ліни Костенко з власними назвами є, серед іншого, те, що вона: 1) тонко відчуває і адекватно відтворює, плекає (але при потребі сміливо й свідомо трансформує) національно -культурну семантику онімів, вироблену віками функціонування в українській мові; 2) широко вживає найрізноманітніші власні назви з усього світу, тяжіючи до онімічної глобальності.

Теоретичне й практичне значення дослідження визначається тим, що розроблена методика невідривного від контексту, цільного аналізу поезійної онімії є придатною для застосування при ономастичному вивченні будь-яких поетичних творів. Розкриття функціонального навантаження і механізмів дії власних назв у поезії сприятиме уточненню та поглибленню теоретичних засад літературної ономастики і - ширше - стилістики (мовознавство) та поетики (літературознавство) у аспектах, причетних до ономастичного компоненту художнього твору. Дослідження може допомогти у студіях поетичної мови, специфіки поетичної образності, у пізнанні тонкощів роботи майстра із словом.

У вищій школі робота може бути використана у курсах сучасної мови, стилістики, історії літературної мови, в ономастичних спецкурсах та в написанні курсових і дипломних робіт.

Бакалаврська робота складається зі вступу (на 4 стор.), двох розділів, висновків (на 7 стор.) та списку використаних джерел. Робота містить 55 сторінок тексту. Список джерел включає 37 найменувань літератури,



1. ВИДИ ТА ФУНКЦІЇ ОНОМАСТИЧНИХ ОДИНИЦЬ

Ономастика (від грец. унпмб - «ім'я», «назва») - наука, розділ мовознавства про власні імена об'єктів. Ономастика вивчає історію та закономірності їх виникнення, розвитку і функціонування, зміни, поширення і структури власних імен у мові і мовленні, в літературній і діалектній сферах.

Предметом вивчення є такі групи власних імен: антропоніми (прізвища, прізвиська, псевдоніми), топоніми, гідроніми, зооніми, фітоніми, космоніми, астроніми, хрононіми, та ін.

1.1 Розвиток ономастики

поема костенко ономастичний розряд

Тривалий час у науці йшла суперечка з приводу того, являється ономастика самостійною дисципліною з власними засобами досліджень чи допоміжною стосовно географії, історії, лінгвістики, археології, етнографії тощо.

Слов'янські ономастичні студії відбувалися у взаємодії з вивченням історії розвитку слов'янських мов. Початок їх пов'язаний з діяльністю видатного мовознавця ХІХ ст. Ф. Міклошича. У той час дослідження з ономастики в Чехії вели Г. Іречек та К. Кадлєц, в Польщі - Т. Войцеховський та Ф. Пекосинсьський.

Важливість вивчення онімів як історичного джерела відзначили дослідники доісторичних часів, а також лінгвісти, які цікавились територіальним розміщенням і переселенням племен і народів у давній Європі і пошуком прабатьківщини слов'ян. Зважаючи на те, що найбільш архаїчними є назви рік, науковці звернули на них найбільшу увагу. Так в Польщі в книзі “Студія над назвами вод слов'янських” (Краків, 1948) їх дослідив Я. Розвадовський. У першій половині ХХ ст. Гідроніми вивчав також М. Рудницький. Назви рік як історичне джерела книзі “Про походження слов'янської прабатьківщини” (Познань, 1946) використовував польський мовознавець Т. Лер-Сплавінський. Цінними для розвитку ономастики є праці хорватського дослідника П. Скока, який на підставі аналізу південнослов'янських географічних назв дослідив історію розвитку романських поселень на Балканах. З часом у наукових дослідженнях виокремились два підходи у вивченні онімів. Перший об'єднував вчених, які використовували оніми як історичне джерело. Другий - вчених-філологів, котрі використовували оніми в дослідженнях з історії мови. Тому в історичній науці ономастика вважається спеціальною історичною дисципліною, яка вивчає оніми як історичне джерело. В свою чергу в філології ономастика - частина лінгвістики, дослідницький об'єкт істориків мови. Таким чином, в онімі розділяються форма власної назви та її конкретний зміст. Вивченням лексичної форми власної назви займається філологія. В свою чергу вивченням її конкретного змісту і його тлумаченням опікується історична наука.

Ономастичний матеріал був використаний при створенні граматик слов'янських мов, зокрема: нижньолужицької граматики Е. Муки (Лейпціг, 1891), праці А. Соболевського “Лекції з історії російської мови” (Київ, 1888), “Історичної граматики чеської мови” Я. Гебауера (Прага, 1898), “Історичної граматики польської мови” Я. Лосяк (Львів, 1922-1927), праці Т. Маретича “Граматика і стилістика хорватської, або сербської, літературної мови” (Загреб, 1899), “Історії болгарської мови” (Берлін, 1929) С. Младенова, праці Ф. Рамовша “Коротка історія словенської мови” (Любляна, 1936). У різноманітних словниках слов'янських мов їх авторами були опубліковані поряд із загальними словами підбірки власних імен і географічних назв. Одним з основних напрямів розвитку слов'янської лексикографії стало видання окремих словників власних назв.

Розвиток ономастики як наукової дисципліни, можна умовно розділити на три етапи. Перший етап - це т. зв. «доакадемічна доба», коли створюються перші словники власних імен і з'являються наукові розвідки із зазначеної проблематики. Цей період тривав до середини ХІХ ст. Другий етап охоплює другу половину ХІХ ст. - першу половину ХХ ст., коли з'являються академічні філологічні дослідження з ономастики. І нарешті, третій етап (друга половина ХХ ст. - початок ХХІ ст.), коли ономастичні дослідження здійснюються поряд із філологами і спеціалістами -істориками.

Перші ономастичні розвідки з'явилися ще тоді, коли в “Повісті минулих літ” Нестор -літописець намагався дізнатись “…откуда есть пошла Русская земля”. В першу чергу, він з'ясовує етимологію назви столиці Русі - Києва і в зв'язку з цим наводить легенду про Кия, Щека, Хорива та їх сестру Либідь. Далі він наводить дані про походження назв деяких літописних племен і досліджує походження назви всієї держави - “Русь”.

У період Київської Русі потреба зрозуміти історичний зміст географічних і етнічних назв, а також імен людей призвела до появи в писемних джерелах численних прикладів тлумачення імен. У 1289 р. в Новгороді для єпископа Климента був створений перший на Русі словник власних імен людей. Найдавнішими українськими словниками вважаються“Лексис с толкованієм словенских мов просто” (сер. ХVІ ст.), “Лексис” Лаврентія Зизанія (1596). У середині ХVІІ ст. Стефаній Славинецький уклав “Лексикон латинский”, де початковою мовою була латина, однак у перекладній частині, крім церковнослов'янських термінів, вживаються й українські слова. В 1627 р. в Києві Памва Беринда видав“Лексикон словеноросский и имен толкование”, в якому спробував з'ясувати походження й етимологію імен людей. І лише в ХІХ ст. наука про власні імена увійшла в коло досліджень лінгвістики. Вперше термін“ономастика” запропонував хорватський лінгвіст Т. Маретич у 1886 р., але спочатку він містив у собі лише одну ономастичну дисципліну- антропоніміку. У російській історіографії серед істориків в ХVІІІ ст. Першим особливу увагу на оніми звернув В. Татіщев. У ХІХ ст. особливо слід відмітити роботи М. Барсова, М. Надєждіна, І. Філевича. На межі ХІХ-ХХ ст. над вивченням онімів працювали видатні російські сходознавці: В. Радлов та В. Бартольд. Систематизацію гідронімів Північного Причорномор'я і створення списків рік басейнів Дніпра, Дона, Дністра, Південного Буга здійснив у 1907-1934 рр. П. Маштаков. Ці списки лягли в основу багатьох наукових розвідок з гідронімії Північного Причорномор'я. Одним із перших в Україні розпочав ономастичні дослідження відомий український слов'янознавець Я. Головацький (1814-1888). Чимало вчений -філолог віддав вивченню історії української мови, тлумаченню власних назв. При цьому він залучав наукові матеріали з історії утворення інших слов'янських мовта етнографії досліджуваних регіонів. Пояснення власних імен і географічних назв Західної України Я. Головацький дав у історико -етнографічних працях: “Велика Хорватія або Галицько -Карпатська Русь” (1841), “Поділ часу у Русинів”, “Очерк старославянського баснословия или мифология” (1866) та ін. Найбільшу увагу дослідник приділив ономастичній проблематиці в передмові до праці “Народные песни Галицкой и Угорской Руси”, виданої в 1878 р. у Москві, та в останній фундаментальній праці “Географический словарь западнославянских і югославянских земель и прилежащих стран” (Вільно, 1884). У своїх студіях Я. Головацький спирався на досягнення тогочасного слов'янського мовознавства і праці П. -Й. Шафарика, Ф. Міклошича, В. та Я. Гріммів.

Проблеми ономастики в своїх наукових працях успішно досліджував А. Бертье-Делагард, а на початку ХХ ст. - відомі українські історики О. Лазаревський, В. Ляскоронський, Л. Падалка, М. Арандаренко, М. Астряб, О. Андріяшев та ін. Свій внесок у становлення дисципліни зробив також видатний український поет І. Франко.

Бурхливі історичні події першої половини ХХ ст. призвели до певного занепаду цього напряму досліджень в Україні. Однак окремі вчені продовжували збирати і опрацьовувати ономастичний матеріал. При АН УРСР працювала топонімічна комісія, в роботі якої брали участь відомі українські вчені П. Клименко, М. Ткаченко, А. Ярошевич та ін. Українські топоніми - географічні назви в своїх працях частково розглядали польські вчені. Такі розвідки з'являлися на сторінках часопису “Onomastica”, який видавався в місті Вроцлав. Першим вченим, який почав роботу із відродження досліджень як з лінгвістичної так і з історичної ономастики в Україні був К. Цілуйко. Він це зробив у працях: “Українська топоніміка напередодні міжнародного з'їзду славістів” (Питання топоніміки. - К., 1962); “До вивчення топоніміки” (Діалектологічний бюллетень. - 1949. - №1); “Коротка программа збирання матеріалів до вивчення топографії України” (К., 1954) та ін. У1959 р. відбулася Перша українська нарада лінгвістів. На ній ономастика була визначена як окрема наукова дисципліна. Згодом поряд з лінгвістами питання ономастики стали досліджувати українські історики. Так, на підставі аналізу імен та прізвищ, які містить “Реєстр всего Войска Запорожского” (1649), Ф. Шевченко у праці“Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині ХVІІ ст.” (К., 1959) показав соціальний і національний склад козацького війська середини ХVІІ ст. У роботі “Міста України в другій половині ХVІІ ст.” (К., 1963) О. Компан на підставі аналізу антропонімів і топонімів, які містяться в різних історичних джерелах, зробила висновки щодо рівня розвитку ремесла та його організації в Україні в ХVІІ ст. В дослідженні “Прізвища топонімічного походження Закарпаття” (Доповіді Ужгородського Державного університету. Серія філологічна. - 1961. - №7) історик П. Чучка, зібравши6 тисяч прізвищ мешканців Рахівського району Закарпаття, довів, що переважна більшість предків цих людей переселилась сюди з території сучасних Івано-Франківської, Тернопільської та Чернівецької областей України. Історик С. Бевзенко в роботі“. З історії української ономастики” (Доповіді Ужгородського державного університету. Серія філологічна. - 1961. - №7), вивчаючи власні назви на сторінках “Розборных книг г. Харькова1660 г.”, відзначив можливість вивчення економічного і соціального становища населення Харкова в першій половині ХVІІ ст. Широкі можливості використання істориками ономастичного матеріалу продемонструвала в роботі “Ономастика як допоміжна історична дисципліна” (Історичні джерела та їх використання. - 1966. - №2) О. Компан. Вона проаналізувала власні імена із “Переписних книг” 1666 р., виданих у1933 р. В. Романовським. У 1666 р. російський уряд зробив перепис населення Лівобережної України із зазначенням занять, майнового і соціального стану. За висновками О. Компан: “В плетеві прізвищ, як у дзеркалі, відбилася соціальна, економічна і політична структура феодального суспільства України ХVІІ ст., природні умови життя, весь світ, що оточував людину”.

Подальший розвиток ономастики в Україні відзначений посиленням наукової взаємодії істориків і лінгвістів. Так, у конспекті лекцій “Топоніміка гірських районів Чернівецької області” (Чернівці, 1964) Ю. Карпенко наголосив на необхідності супроводжувати дослідження з ономастики як лінгвістичними, так і історичними коментарями, а також давати опис історичних джерел, звідки взяті власні назви. З середини 60 -х рр. ХХ ст. по -перше різко зросла кількість наукових робіт з ономастичної проблематики, виданих в Україні, по -друге поглибилась їх спеціалізація. З ономастики, яка вивчає власні назви, остаточно виокремлюються спеціальні історичні дисципліни, котрі мають більш вузький предмет дослідження. Тобто формуються дисципліни, предметом вивчення яких є конкретні класи власних назв. Насамперед, це топоніміка - дисципліна, яка вивчає географічні назви, антропоніміка, що вивчає власні імена людей, етноніміка - вивчає власні імена племен, народів, держав. Джерелознавці в Україні починають виокремлювати окремі групи лінгвістичних джерел: топонімічні, антропонімічні, етнонімічні. В коло уваги вітчизняних вчених потрапляють інші окремі класи українського ономастикому. Це - космоніми (назви зірок, планет та інших космічних об'єктів), теоніми (імена міфічних та релігійних персонажів), зооніми (прізвиська та назви тварин) та ін. З'являються окремі наукові розробки із зазначеної проблематики. Серед них слід виділити працю Ю. Карпенка “Названия звездного неба” (М., 1985), в якій він дав тлумачення походженню назв Чумацького Шляху, сузір'їв, зірок і планет Сонячної системи. Слід згадати і статтю І. Борисюк “Історія розвитку найдавніших українських назв професій” (Київська старовина. - 2000. - № 4). Однак більшість ономастичних досліджень, опублікованих в Україні в останній третині ХХ ст. - на початку ХХІ ст., належать до предмету вивчення спеціальних історичних дисциплін - топоніміки, антропоніміки, етноніміки. Найбільше уваги українських вчених було прикуто до вивчення топонімів або географічних назв. Це пояснюється тим, що коло географічних назв Північного Причорномор'я є надзвичайно строкатим за мовним походженням і інформативним за змістом. Десятки народів різного етнічного походження пройшли степами Північного Причорномор'я за тисячі років. Кожен з них залишив назви на своїй мові. Дослідник топонімії України О. Стрижак одну з своїх наукових робіт назвав “Про що розповідають географічні назви: сліди народів на карті УРСР” (К., 1967). Його інша наукова робота присвячена вивченню географічних назв доби Київської Русі - “Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі” (К., 1985).

Велике зацікавлення дослідників традиційно викликають гідроніми України, походження яких, інколи навіть сягає часів первісної доби. У цій царині слід назвати роботи І. Железняка “Гідронімія України в її міжмовних і міждіалектних зв'язках” (К., 1981) та“Рось і етнолінгвістичні процеси Середньо -Наддніпрянського правобережжя” (К., 1987); Ю. Карпенка “Гідроніми Нижнього Подністров'я” (К., 1981); Є. Отіна “Гідроніми Східної України” (Донецьк, 1977); О. Стрижака “Назви річок Запоріжжя і Херсонщини” (К., 1967) та ін. Вивчається також походження назв міст і сіл України. Тут слід відзначити розвідки: Ю. Кругляк “Ім'я вашого міста: походження назв міст і селищ міського типу Української РСР” (К., 1978); А. Коваль “Знайомі незнайомці. Походження назв поселень України” (К., 2001). Багато праць присвячено вивченню топонімії України в широкому розумінні цього терміну: Ю. Карпенко “Топонімія Буковини” (К., 1973); Б. Лящук “Географічні назви Українських Карпат і прилеглих територій: Навч. посібник” (К., 1993); П. Зборовський “Топоніміка Турківщини” (Львів, 2004) та ін. Особливо слід відмітити публікацію словників географічних назв України: М. Янко “Топонімічний словник України: Словник -довідник” (К., 1998); О. Данилюк “Словник народних географічних термінів Волині” (Луцьк, 1997); Т. Громко та ін. “Словник народних географічних термінів Кіровоградщини” (К.-Кіровоград, 1999).

В останні десятиліття в Україні активно вивчаються антропонімічні джерела. Виходять у світ різноманітні довідники власних імен людей: Г. Півторак “Власні імена людей у Київській Русі” (Культура слова. - К., 1982. - Вип. 23); Ю. Редько“Довідник українських прізвищ” (К., 1969), “Сучасні українські прізвища” (К., 1966); Л. Масенко “Українські імена та прізвища” (К., 1990); Л. Скрипник, Н. Дзятківська “Власні імена людей” (К., 1996) та ін. Досліджуються також окремі проблеми української антропонімії: Р. Керста “Українська антропонімія ХVІ ст.: Чоловічі іменування” (К., 1984); П. Чучка “Антропоноімія Закарпаття: Вступ та імена. / Конспект лекцій” (Ужгород, 1970). В цілому здобутки українських вчених у галузі антропоніміки є досить вагомими. Більш повільно розвивається вітчизняна етноніміка, хоча українська наука має певні здобутки і в цій галузі знань. Вони представлені науковими працями О. Стрижака “Етнонімія Геродотової Скіфії” (К., 1988); “Етнонімія Птолемеєвої Сарматії. У пошуках Русі” (К., 1991) та М. Худаш “Про походження давньоруських етнонімів дреговичі і уличі” (Мовознавство. - 1981. - №5). Останнім часом з'являється багато статей присвячених проблематиці походження назв “Україна” та “українці”. У коло ономастичних досліджень постійно потрапляють нові групи власних імен. Таким чином, виникає необхідність чітко окреслити предметну область та достеменно визначити об'єкт дослідження ономастики.

Найповніше завдання ономастики в свій час сформулював В. Ташицький. За його думкою, предметом досліджень ономастики як історичної дисципліни є географічні назви та власні імена в найширшому значенні. До географічних назв входять найменування місцевостей, а також гір і рік, країн та їх адміністративних одиниць, островів і частин світу, а крім того назви територіальні (полів, лугів, лісів, частин поселень та інших об'єктів подібного типу), в містах - назви вулиць і площ. До власних назв можна зарахувати особові імена, прізвища, прізвиська, різного роду лицарські псевдоніми, а також гербові назви, а також - назви племен і народів. Крім того, ономасти досліджують власні назви тварин (собак, коней, корів, овець), окремих будівель, наприклад палаців, фортець, будинків, готелів, млинів, човнів і кораблів.

Кордони ономастики, як галузі наукових досліджень, є чітко окресленими. Поглиблення досліджень з окремих наукових дисциплін призводить до активної взаємодії між ними, особливо суміжними. На стику різних наук виникають нові наукові напрями. Саме на стику лінгвістики та історичної науки з'явилася і затвердилася ономастика. Вона має два основні вектори досліджень - лінгвістичний і історичний, однак результати ономастичних досліджень використовуються також в етнографії, археології, картографії, логіці і багатьох інших науках. Ономастикон, тобто коло власних імен, котрі вживаються певним народом, відрізняється як правило стійкістю і традиційністю. Географічне середовище є тим фактором, який впливає на розвиток життя народу у всіх його проявах - економічному, соціальному, історичному, духовному, що накладає свій неповторний відбиток на весь спосіб життя людини. Вплив географічного середовища на ономастікон є постійно діючим фактором. Найбільш красномовним прикладом цього є зміна географічних назв, обумовлена еволюцією мови місцевого населення, його господарського побуту, культури, світогляду тощо. У свою чергу біологічна природа людини, її антропологічний і расовий тип знайшли свій відбиток у предметі вивчення антропоніміки, котра є частиною ономастики. В особових іменах відображено національне розуміння краси та її протилежності. При загальній дії перелічених факторів, ономастикони різних епох суттєво відрізняються один від одного. Пояснюється це різним сприйняттям одних і тих же імен і назв в окремі історичні епохи. В цілому ономастичний простір охоплює наступні власні імена: антропоніми - особові імена людей; етноніми - групові, родові, етнічні імена людей; топоніми - назви географічних об'єктів; космоніми - назви космічних об'єктів: галактик, зірок, планет, супутників, атсероїдів, комет і т. ін.; зо оніми - власні імена тварин; фітоніми - назви рослин; хрононіми - назви періодів часу; ерг оніми - назви політичних і громадських об'єднань людей; хрематоніми - назви різних предметів: знарядь праці, зброї, інструментів, приладів, побутових предметів, коштовностей і т. ін.; порей оніми - назви засобів пересування: автомобілів, потягів, літаків, кораблів, космічних апаратів і т. ін.; документ оніми - назви документів, правових актів і т. ін.; фалероніми - назви нагород; геортоніми - назви свят, ювілеїв, урочистостей; фіктоніми - вигадані імена, які використовуються в художніх творах; міфоніми - назви фантастичних об'єктів; те оніми - імена божеств. При вивченні всіх цих численних комплексів назв можна виокремити ті з них, які могли з'явитися раніш, ніж інші. Насамперед, це топоніми - назви географічних об'єктів, космоніми - назви космічних об'єктів, фітоніми - назви рослин. Багато з подібних назв дані людиною в прадавні часи, щоб з їх допомогою орієнтуватися в оточуючому її світі. Витоки багатьох цих назв знаходяться ще в первісному суспільстві. Створюючи їх, людина виходила з необхідності відрізняти одну ріку, гору, озеро, тварину, рослину і т. ін. від інших, їм подібних. Первісна людина мала невеликий запас слів, і тому її можливості були дуже обмежені.

Слово «вода» могло означати і ріку, і озеро, і море, «гора» - і пагорб, і гору, і гірський хребет, і навіть гірську систему. Для тваринного і рослинного світу використовувалися слова типу “звір”, “дерево”, “трава” і т. ін., без розтлумачення особливостей даного об'єкту. Все це відбувалося на світанку розвитку цивілізації, але спеціалістами -етнографами не зафіксовано на Землі жодного племені, яке би не вживало власних назв для місцевості, людей, свійських тварин. Власні імена, насамперед географічні, розповсюджені на земній кулі в величезній кількості. Жоден спеціаліст з ономастики не зможе визначити, в яких конкретних цифрах можна підсумувати сукупність місцевих імен.

1.2 Напрями досліджень в ономастиці

Самостійними напрямами досліджень в ономастиці є типологія і стратиграфія. Типологія визначає тотожні риси власних назв, які виникли в середовищі одного народу або споріднених народів. Стратиграфія вивчає зміни онімів одночасно з зміною мови, на якій говорить той чи інший народ. Обидва напрями досліджень побудовані на використанні порівняно -історичного методу. Оніми, як історичне джерело, входять в коло досліджень історичної науки, джерелознавства, а також багатьох спеціальних історичних дисциплін. Для їх справжнього розуміння необхідно добре вивчити спосіб життя, світосприйняття, господарську діяльність, періпетії історичних подій, економічні і соціальні відносини в тих людських спільнотах, в яких у свій час народилися ці власні назви. При наявності писемних джерел інформація, закладена в онімах, завжди суттєво доповнює інформацію, котру містять в собі письмові джерела. Подальший успішний розвиток історичної науки, в першу чергу, залежить від підвищення інформативної віддачі історичних джерел. Цьому прямо сприяють дослідження в галузі ономастики, розвиток її як спеціальної історичної дисципліни, що має свій власний об'єкт дослідження. Ономастика має свій базовий термінологічний апарат.

Окремі підкласи власних імен і їх підрозділи отримали загальновизнані термінологічні назви. Вони складаються із давньогрецьих, іноді латинських, термінів і давньогрецького «термінуонім». За пропозицією В. Німчука в українській ономастичній термінології затверджені такі терміни: автоетнонім, аллоетнонім, антропонім, астіонім, гелонім, гідронім, еронім, катайконім, комонім, лімнонім, макротопонім, топонім, хоронім, етнонім.



1.3 Галузі ономастики

Ономастика, відповідно до категорій власних імен, має кілька розділів: топоніміка вивчає власні імена географічних об'єктів; антропоніміка досліджує власні імена людей; зооніміка займається власними імена тварин; етноніміка вивчає походження етнонімів.

Наймолодшою галуззю ономастики вважається когнітивна ономастика. Когнітивна ономастика - це поєднання когнітивної лінгвістики і ономастики, вивчає власні назви у ментальному лексиконі людини.

Власні імена географічних об'єктів вивчає топоніміка.

Власні імена людей досліджує антропоніміка.

Назви народів і племен вивчає етноніміка.

Найменування зон космічного простору - сузір'їв, галактик (як прийняті в науці, так і народні) аналізує космохіміка (космонім, астронім).

Назви космічних об'єктів або окремих небесних світил вивчає астроніміка.

Власними іменами тварин займається зооніміка.

Власні імена богів і божеств будь -якого пантеону вивчає теоніміка.

Крім того, є терміни: карбонім (власні імена кораблів, суден. Термін запропонував Г. Алексушин [2, 30].), метронім (особова назва сина по імені матері), андронім (особова назва жінки по імені чоловіка), гінеконім (особова назва чоловіка по імені жінки). Власні імена персонажів легенд і міфів об'єднують терміном «міфонім», а імена божеств - терміном «теонім».

1.4 Функціональне навантаження літературної ономастики

У кожній мові власних назв (тобто онімів) набагато більше, ніж назв загальних (тобто апелятивів). Наприклад, у Франції, за даними А. Доза, лише географічних власних назв понад десять мільйонів. В англійській мові власних назв усіх їх дев'яти розрядів є кілька сотень мільйонів. Рахунок же апелятивів, загальних назв, та й взагалі всіх слів мови, що не є власними назвами, йде тільки на сотні тисяч. У будь -якому тексті (окрім, зрозуміло, текстів специфічних, наприклад списків виборців чи телефонного довідника) власні назви не складають, як правило, більше 5% його обсягу [18, 36].

Ці 5% для тексту є необхідними й істотними, особливо - для художнього тексту. У майстра слова власні назви стають могутнім виразовим, характеристичним засобом, одержують високу прагматичну наснагу. Виявилося, що без аналізу отих згаданих 5% справжнє розуміння тексту, його глибинних, підтекстових змістових шарів, просто неможливе. Власні назви в тексті дають неоціненну інформацію для інтерпретації цього тексту, нерідко й таку, що іншими способами в тексті не виражена. Вони забарвлюють, увиразнюють текст, виконуючи й істотну текстотвірну функцію. Щоб по -справжньому оволодіти текстом, треба розібратись і в тих власних назвах, які вжито в цьому тексті. Увесь величезний, багатомільйонний комплекс власних назв, уживаних у певній мові, цій мові й належить. Тобто він увіходить до лексичного складу саме мови, а в мовленні може тільки з'являтися. Тут потрібне чітке розмежування мови як призначеної для спілкування системи знаків та мовлення як самого акту спілкування, як використання мови.

Власні назви художнього тексту належать цьому текстові, тобто є фактами мовлення, а не мови. Текст як одиниця мови включає до свого складу тільки схематичну структуру і не включає всієї конкретики, що є надбанням. Кардинальна відмінність реальних та літературних онімів приводить до їх важливої функціональної перебудови. Митець обирає (чи творить) оніми, яких ужито в його творі, з певними художніми настановами. Сама по собі номінація, диференціація однорідних об'єктів може бути досягнута з художньому творі взагалі без власних назв і в принципі не виконує в тексті провідної ролі. Літературний онім стає фактом мови лише в тому випадкові, коли він виходить із твору і починає вживатися за його межами як продуктивний образ чи наймення реалії, певного типу, поступово перетворюючись в останньому випадку в загальну назву.

Сам термін літературна ономастика, ставши вже загальновизнаним, усе ще має конкурентів у вигляді сполучень поетична ономастика, стилістична ономастика. Л. Белей наполягає на означенні літературно -художня, а не просто літературна [4, 42]. В. Калінкін, що видав фундаментальну монографію з літературної ономастики з глибоким теоретичним обґрунтуванням цього ономастичного напрямку, у спеціальному параграфі «Назва дисципліни» обстоює термін поетична ономастика і навіть, задля термінологічної точності, пропонує назву поетика оніма [18, 63], якоюсь мірою, отже, повертаючись до пропонованого в свій час Є. Магазаником терміна ономапоетика [22, 23].

Ці термінологічні незгоди, можливо, приведуть до термінологічного розрізнення трьох найвпливовіших в Україні наукових шкіл, що вивчають життя власних назв у художньому тексті, - Одеської (оперує терміном «літературна ономастика»), Донецької (використовує термін «поетична ономастика»), Ужгородської (дотримується терміна «літературно -художня ономастика»). Оскільки окрему власну назву прийнято позначати грецьким словом онім, а їх сукупність - терміном онімія, то й відповідно, в сфері літературної ономастики вживаються терміни літературний онім, літературна онімія. Паралельно до них функціонують і однослівні позначення поетонім, поетонімія. Щоб розрізнити в складі поетонімів імена реально існуючих людей та вигаданих, створених уявою письменника персонажів, перші так і називаються іменами історичних осіб, а другі - фіктонімами. При цьому до перших належать як добре всім знані, так і маловідомі, аби лише вони позначали людей, що реально існували. Фіктонімами ж є і дуже знамениті, і зовсім не знамениті імена персонажів, аби лише вони були створені уявою письменника (Ромео та Джульетта Шекспіра, Гаргантюа й Пантагрюель Рабле).

В кожному ономастилістичному вжитку власної назви наявні елементи ономапоетики: поетонім пов'язаний не тільки з відповідним образом, а й з художнім текстом у цілому. Було висунуто ряд більш-менш розгорнутих функціональних класифікацій літературної онімії.

Одну з них, орієнтовану тільки на літературну антропонімію (за термінологією автора: літературно-художню антропонімію), розробив Л. Белей, виділивши чотири групи літературних антропонімів - нейтральні, характеристичні, дейктичні та ідеологічні [4, 53]. Перша група позбавлена супровідних конотацій. Характеристичні ж антропоніми за їх провідним функціональним забарвленням поділяються на чотири підгрупи: 1) національно (чи регіонально) значущі, які передусім і створюють потрібний авторові національний колорит твору, часто - з різними супровідними конотаціями, пор. румунський колорит з яскравим сатиричним доповненням у запровадженому С. Вишнею прізвищі Сволоческу; 2) хронологічно значущі, що сприяють локалізації твору у певному часі; цей розряд поетонімів є особливо істотним для творів на історичну тематику; 3) соціально значущі антропоніми відбивають соціальний статус персонажів,їх міське чи сільське походження, професію тощо; 4) характеристично - оцінні оніми слугують передусім для емоційно-експресивної оцінки й поділяються Л. Белеєм на експресивно - оцінні (головою виступає оцінка, експресія як така, з різними ступенями її вияву - таких ступенів вирізняють більше десяти) та інформаційно-оцінні (тут оцінка розшифровується внутрішньою формою оніма, виражаючися твірною основою, а не суфіксом, як у першому випадку).

Дві останні виділені Л. Белеєм групи літературних антропонімів не співмірні з попередніми за своєю частковістю, функціональною обмеженістю. Дейктична функція - це вказівка літературного оніма на реальний прототип персонажа чи його протонім (Болконський у Л. Толстого - це реальне прізвище Волконський) [4, 56].

В інших працях з літературної ономастики можна зустріти й інші рубрикації поетонімів, але вони не є принциповим запереченням одна одної, розставляючи лише дещо інші акценти на членуванні стилістичного навантаження власних назв у художньому тексті. Таке членування практично завжди є певною мірою штучним, умовним, оскільки оніми в тексті високої художності виконують одразу багато різних функцій: їм органічно притаманна поліфункціональність [15, 20].

Існуючі праці з літературної ономастики є майже суцільно антропонімічними, оскільки антропоніми, безперечно, є найвагомішою для художнього тексту групою власних назв. Адже художній твір - це, передусім, зображення людей, суспільства, а то все письменник мусить називати [19, 155].

1.5 Особливості ономастики в поезії Ліни Костенко

Ономастичні дослідження допомагають виявляти шляхи міграцій і місця колишнього розселення різних народів, мовні та культурні контакти, більш древнє стан мов і співвідношення їх діалектів. Дослідження власних назв становить величезну важливість завдяки специфічним закономірностям їх передачі та збереження. Внаслідок своєї соціальної функції - служити простою індивідуалізуючою вказівкою на певний предмет - власне ім'я здатне зберігати свою основну значимість при повному затемненні його етимологічного значення, тобто при повній неможливості пов'язати його з будь-якими іншими словами тієї ж мови.

Звідси - величезна стійкість власних назв, зберігаються не тільки при революційних зрушеннях в історії певної мови, але навіть при повній зміні мови однієї системи іншою. Тим самим встановлюється можливість шляхом етимологічного роз'яснення тих чи інших назв встановити характер мови, на якому було вперше створено відповідне найменування [30, 13].

Ономастика дає, таким чином, цінний матеріал для історії, встановлюючи місця поселень та шляхи міграцій, часто зниклих народів, характеризуючи місцеві міфи, даючи уявлення про тип поселень, про суспільних і сімейних відносинах. Аналіз географічних назв південної частини України приводить до позитивного вирішення питання про скіфський вклад в українську мову.

Космонімічна лексика, як компонент мовної системи, підпорядковується її закономірностям, а за своїми специфічними ознаками має ряд особливостей. Особливості цього шару лексики розглядають в своїх працях Ю. Карпенко, А. Суперанська тощо [22; 36].

Специфіка художнього мовлення пов'язується з актуалізацією естетичної функції мовних одиниць, що розуміється як використання мови (чи її одиниць) у художньо-образному мовленнєвому акті, яке приводить у рух відповідні потенційні її властивості не лише у комунікативно-пізнавальному напрямку, але й оцінно-чуттєвому, інакомовному, умовно-асоціативному [22, 26].

Поезія має свої істотні ономастичні особливості, і їх треба з'ясувати, оскільки власні назви є і завжди були істотним, функціонально значущим складником поетичних творів, як і творів інших родів літератури. Одною з таких особливостей є опертя поезії на ширше коло власних назв, яке просто неможливо звести до антропонімії. Ономастика поетичних текстів досить гостро ставить питання про методику, про способи дослідження власних назв у художній літературі. Річ у тім, що віршований текст становить відчутний спротив вилученню з нього для дослідження самих тільки онімів, вимагаючи не просто врахування контексту, а розгляду в усьому дискурсі, у межах художнього цілого.

Поезія Ліни Костенко, видатного сучасного українського поета, в ономастичному плані практично не вивчалася, а вона того потребує, бо оніми авторки є одним з найгостріших видів її словесної зброї. Глибока продуманість у підборі, філігранна обробка при використанні власних назв насичує їх у творах Ліни Костенко значною поетичною інформацією та багатоманітними художніми функціями. Розкриття цієї інформації та функцій становить значний інтерес як для розбудови теорії літературної ономастики, так і для глибшого пізнання творчості Ліни Костенко.

Вивчення онімії української художньої літератури, маючи вже певні досягнення (Л. Белей, Ю. Карпенко, Г. Лукаш, Л. Масенко, М. Мельник, Т. Немировська та ін.), фактично лише розпочинається. Перші праці в цій царині з'явилися лише в 1963-1965 рр. Повноцінне вивчення літературної онімії можливе лише за умови її аналізу в межах цілого тексту і в усій сукупності (а не розгляду окремих, на вибір, власних назв).

Особливою мірою ця теза стосується поезії, де оніми, на відміну від прози й драматургії, переважно позасюжетні, чим зумовлений більший ступінь свободи щодо вжитку (чи уникнення) власних назв, значно нижчі показники переваги антропонімів, з якими змагаються топоніми й теоніми, більша наснаженість власних назв конотаціями, метафоричним та символічним наповненням. Вчені виділяють від п'яти (Ю. Карпенко) до восьми (О. Фонякова) особливостей, що відрізняють ужиток власних назв у поезії від інших родів літератури [30, 11].

Усі ці особливості виявляються і в поезіях Ліни Костенко, у яких власні назви стають могутнім текстоутворюючим чинником, зосереджуючи навколо себе чи не всі образи поезії, стають підкресленими мовними знаками неповторності - характерної прикмети творів поетеси.

За своїм складом ономастикою творів Ліни Костенко характеризується всеосяжністю, глобальністю, за стилістичним забарвленням - високою експресивністю, вираженою адгерентно, за способом використання - національним осмисленням.

Виразова потужність, дійовість кожної назви зросла, набула сенсу духовного скарбу. Помітно зміцнюється алюзійність, інтертекстовість ужитих онімів, серед яких чималу долю складають жіночі імена, що зумовлено посиленою увагою поетеси до місця жінки в історії людства. Оніми стають концентрованими втіленнями епохи.

Серед власне українських онімів переважає денотативне значення (завжди з конотативним додатком), жива народна стихія, майстерно й точно відбита поетесою і використана нею як потужний засіб художнього мовлення.

У сфері теонімії та міфонімії (передусім агіонімії) цілковито панують християнські власні назви, використовується також і антична теонімія. Ужиток кожної власної назви в поемі «Берестечко» стає маленьким шедевром - у творі немає жодного зайвого оніма, а всі наявні є доречними, всі сприяють глибшому розкриттю художнього цілого.

Поетеса добирає такі оніми, що відповідають реаліям XVII ст. і водночас вписуються в ономастичний досвід людини ХХ ст. При всій тематичній детермінованості онімічного наповнення твору воно становить гармонійну єдність і потужну силу, що активно діє на реципієнта, створюючи сповідальну достовірність зображення.

Отже, хоча ономастикою, у тому числі і літературною, українські мовознавці зацікавилися у другій половині ХХ ст., історія ономастичних досліджень української мови бере свій початок наприкінці ХІХ ст.

На сьогодні як мовознавча галузь ономастика має усталену термінологію та визначені напрямки; проте ономастика художньої літератури досі не була предметом прискіпливої уваги мовознавців.

Однією з найбільш досліджених у сфері ономастики є творчість Ліни Костенко. Для її творчості характерне широке застосування ономастичного матеріалу, зокрема топонімів та антропонімів, що базується переважно на національному матеріалі.

Крім того, Ліна Костенко застосовує теоніми як християнського, так і античного походження, причому їх вживання корелюється змістовими характеристиками твору.

На сьогодні творчість Ліни Костенко є одним з найбільш вдячних матеріалів для вивчення ономастики художнього, зокрема поетичного, тексту.



2. ОНОМАСТИКА ПОЕМИ «БЕРЕСТЕЧКО»

Для творчості Ліни Костенко характерна надзвичайна увага до власних назв. Ономастика поетеси, крім номінативної функції означання того чи іншого місця події або героя, є також одним зі стилістично-виражальних засобів. Ономастику літературного доробку Ліни Костенко прискіпливо досліджує М. Мельник. Як зауважує дослідниця, «багатство ономастичних знахідок [поетеси] видається невичерпним» [30, 9].

У поемі «Берестечко» ономастичний обшир представлений у вражаючій кількісній площині. Так, поетесою вжито 320 топонімів, 294 антропоніми, 87 теонімів. Крім того, застосовуються гідроніми, етноніми, астроніми. Завдяки такому ономастичному загалу Ліна Костенко створює військову, побутову панораму життя в Україні XVII ст.

2.1 Топоніми в поемі «Берестечко»

Лаконічна назва твору - топонім «Берестечко» - одразу в читача викликає асоціації з однією з найболючіших військових поразок в українській історії, яка вплинула і на подальших хід не лише воєнних, а й політичних подій, що призвело врешті -решт до втратою України політичної та територіальної незалежності. Топонім «Берестечко» вживається у творі 10 разів, переважно як символ болючої поразки:

Моя поразка зветься Берестечком [25, 9].

Берестечко моє, дощами і кров'ю залите…

Берестечко моє!.. [25, 9]

Я, гетьман Богдан Хмельницький.

розбитий під Берестечком [25, 10].

Зівсюди все під Берестечко пхалось [25, 12].

Сниться мені, що лежу я

на полі бою під Берестечком… [25, 54]

Щоб підкреслити алегоричність назви, Ліна Костенко вводить смислову антитезу, спираючись на зоровий образ протиставлення білого кольору берести та чорного вороння:

О Берестечко берестове

у завірюхах вороння! [25, 61]

Найуживанішим топонімом у поемі «Берестечко» є «Україна». Він вживається 25 разів. Назва країни в поемі персоніфікується:

Вся Україна хвора від чуток [25, 47].

Аби сказала Україна:

оце так гетьман! [25, 45]

Лежить твоя зглузована Вкраїна,

схрестивши руки всіх своїх шляхів.

І поки я їх визволю з ярма,

то чи не мертва буде Україна? [25, 59]

Головний герой поеми - гетьман Богдан Хмельницький - змальований як державний діяч, що усвідомлює всю складність посталого перед ним завдання: створити Україну як незалежну державу і здобути політичну стійкість у світі, повному зазіхань: це і поляки, і росіяни («московити» [25, 37]), і литовці, і турки:

Я Україну визволяв із пут [25, 16].

Стережу Україну [25, 24].

Отак живу. Молюсь до України [25, 51].

Не врятував тебе я, Україно [25, 59]

Так вирипали двері України -

аж холодом з Європи потягло [25, 63].

Герой поеми усвідомлює, що це важка задача, навіть непосильна, але при цьому це єдина путь не лише для розвитку, але й для існування України. Інакше доведеться:

Шукати Україну в Україні [25, 36].

І одного разу:

Отак колись незчуємося, де й

поділася та наша Україна [25, 58].

В алегоричній формі, дуже стисло, зображується складне політичне становище України у XVII ст.:

Лиш з України виметеш корону,

а цар вже в душу скипетром - пихиць! [25, 55]

Але чому - імено короля,

а не ім'я священне України?! [25, 53]

Автор через Богдана Хмельницького передає власне ставлення до зображуваних подій і власні думки вкладає в уста головного героя поеми.

Серед топонімів зустрічаються назви країн, з якими тодішня Україна мала ті або інші (найчастіше воєнні) відносини:

І кожен тягне тебе, душогуб, -

за руки - Річ Посполита з царем, азіяти - за п'яти.

Литва - за чуб [25, 27].

Дрижала Порта Оттоманів,

Молдова, Крим і Семиград! [25, 49]

А коли ми вирушали,

не було нам стриму,

до Молдови, до Варшави

чи ізнов до Криму… [25, 48]

Щоб мали свій Версаль.

У них там Фонтенбло [25, 52].

Лежить Німеччина в руїнах

тридцятилітньої війни [25, 57]

Я полк їм послав до Дюнкерка,

і полк той мене не зганьбив! [25, 62]

І судний грім моїх морських походів

ще й досі чують Кафа і Стамбул [25, 34].

Я Польщу в Польщу пересунув [25, 22].

Посол з Венеції з'являвся [25, 24].

У вас - Британія. Довкола море, й не одне [25, 28].

Всі люблять Польщу в гонорі і в славі.

Всяк московит Московію трубить [25, 29].

Отже, Україна, що була на той час частиною Польщі, мала відносини з багатьма провідними європейськими державами: Британією, Францією, італійським містом-державою Венецією. Менш дружні стосунки склалися з Польщею, Росією, Туреччиною. Весь обшир цієї політичної інформації Ліна Костенко передає через застосування топонімів.

Також поетеса застосовує власний прийом зображення історії України шляхом введення у текст поеми назв населених пунктів. Обшир цих топонімів визначає у Ліни Костенко національний характер українців:

…лляні Сорочинці! [25, 14]

Ромни й Вільшани!

Поділля і Брацлавщина

Дрімайлівка, Нехаївка, Сватки [25, 18].

Копичинці, Зозулинці, Тальне,

Попасне, Очеретяне, Гречане,

Затишне, Бурякове і Хмільне!

Прилуки, Луки, Липи, Липовеньки.

Лелеківки, Березівки, Стави.

Дубовий Гай, Гильці, Берестовеньки,

Великі Бубни - що ж задубли ви?! [25, 21]

У топонімах відбиті навіть кулінарні уподобання українців:

Пивці. Підварки. Вергуни. Баштанівка.

Висока Піч, Домашлин і Пиї [25, 24].

Під тиском історичних обставин ментальність українців буває і абсолютно протилежною такій пасторальній тиші. Головний герой лише шкодує, що зміни національного характеру відбуваються не надто часто:

А де ж мої Немиринці і Гнівань,

Велике Дрюкове, Драчі, Шабельники?!

Мій Лютіж, мій Перечим і Сущани… [25, 24]

Ліна Костенко часто використовує засіб персоніфікації топонімів. Водночас перелічення великого масиву топонімічних назв дозволяє визначити етимологію української топоніміки:

Он Димер - все димарики й домарики.

Сховалися, либонь, під хвартухи

Мар'янівкам, Мотронівкам, Варварівкам

Іваньки, Андруші і Явтухи [25, 25].

Також топоніми свідчать і про чорні сторінки української історії. Частина топонімів навіть має прикметник «чорний» у своєму складі:

Куди не глянеш - Гайворон і Галич.

Чорнобиль, Чорнобай і Чорторий [25, 24].

Постійна боротьба з «Диким полем» також відбилася в топонімах тюркського походження, властивих переважно півдню України:

А оніно -

Халча, Шандра, Кандиби.

Келеберда, Калга, Темрюк, Ташлик.

Оце ваш слід, приблуди і задиби,

отой татарський клекіт - Кагарлик!

Чунгул, Пекельне - на своїй землі! [25, 26]

Розташування України на перетині торговельних шляхів, клімат та природні багатства (родючі ґрунти зокрема) здавна робили її об'єктом зазіхань сусідніх держав. Могутня Туреччина, Росія - жодна з цих країн не відмовилася б приєднати до себе українські землі. І кожна з них робила все залежне, щоб так і сталося. Польща ж, до якої належала левова частка української території, не хотіла втрачати цю частку. Крім того, із задоволенням приєднала і Лівий берег України, і південний степ:

А стольний Київ стогне від литвина.

І шляхта знову шастає проз Львів [25, 32].

Спірні питання у XVI-XVII ст. вирішувалися шляхом військових захоплень, і руйнація, що залишалася після набігів турецько-підданих татар або шляхетських посіпак також відбилася в назвах українських населених пунктів. У «Берестечку» Ліна Костенко наводить масив таких назв: