Загальні засади мовної комунікації

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ МОВНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

1. Теорія мовної комунікації як наука і навчальна дисципліна

Із другої половини XX ст. лінгвістика починає перетворюватись із науки про мову як замкнуту семіотичну систему на теорію про людське спілкування та мислення.

Актуальним стає вивчення проблеми функціонування мови, особливості її використання у різних ситуаціях спілкування, різних соціальних групах і культурах. Значну увагу дослідники зосереджують на ролі мови у життєдіяльності людей, пізнанні людиною світу, передаванні повідомлень за допомогою новітніх технологій. Так з'являються численні наукові теорії, зокрема теорія мовної комунікації.

Теорія мовної комунікації (лат. соттипісаііо -- зв'язок, повідомлення) -- напрям сучасної лінгвістики, спрямований на вивчення закономірностей, складників і чинників комунікативної діяльності людини, яка здійснюється на основі природної мови.

Вона ґрунтується на функціональному підході, який розглядає мову як засіб комунікації. Її об'єктом є людська природна мова у всіх можливих виявах, а предметом -- мовна комунікативна діяльність у реальних ситуаціях людського спілкування.

Теорія мовної комунікації спрямована на функціонально-комунікативний опис мови, що зумовлює необхідність не лише інтегрувати характеристики типологічного плану внутрішньої організації мовних одиниць, визначити різні мовні одиниці з погляду фонетики, морфології і синтаксису, а й врахувати всі чинники (соціальні, психологічні, когнітивні, культурні, ситуативні тощо), сукупність яких детермінує функціонування певної одиниці мовної комунікації в конкретних комунікативних умовах. Її визначають як науку нового типу з огляду на міждисциплінарний характер: вона є складовою загальної теорії комунікації, яка опосередковує зв'язки з філософією, логікою, риторикою, теорією інформації, кібернетикою, психологією, культурологією, соціологією тощо і водночас спирається на теоретичні доробки споріднених напрямів лінгвістики, насамперед прагмалінгвістики, психолінгвістики, соціолінгвістики, когнітивної лінгвістики, паралінгвістики, дискурсології, етнолінгвістики тощо.

Основними завданнями теорїі мовної комунікації є:

- вивчення природи, типів і форм мовної комунікації;

- моделювання комунікативної ситуації, аналіз її складників;

- виокремлення та описання одиниць мовної комунікації, визначення їхньої ролі й ваги в комунікативному процесі;

- дослідження невербальних засобів комунікації, їхніх функцій та співвідношення з вербальними засобами у спілкуванні;

- обґрунтування зразків мовної комунікації (мовленнєвих жанрів і типів дискурсу);

- аналіз тексту як знакової форми мовної комунікації;

- формулювання законів організації мовного коду в комунікації;

- характеристика сфер мовної комунікації, їхньої взаємодії зі стилями спілкування;

- характеристика типів комунікативної взаємодії і засобів мовленнєвого впливу;

- дослідження комунікативних стратегій і тактик та засобів їх реалізації в різних типах дискурсу;

- вивчення психолінгвістичного аспекту породження, сприйняття та розуміння мовленнєвих повідомлень;

- виявлення комунікативних невдач, їх причин і шляхів подолання;

- пошук оптимальних моделей мовної комунікації;

- розроблення рекомендацій щодо успішності, ефективності проведення мовної комунікації;

- дослідження особливостей міжкультурної комунікації, її основних аспектів і понять;

- аналіз комунікативної компетенції у філогенезі й онтогенезі, її зв'язків із мовною та іншими типами компетенції;

упорядкування методів аналізу мовної комунікації тощо.

Теорія мовної комунікації постає не лише як галузь теоретичної лінгвістики, а і як наука, що розв'язує практичні завдання, пов'язані з повсякденною діяльністю людини у всіх сферах життя і спрямовані на забезпечення взаєморозуміння людей. Саме тому її вважають важливою соціальною дисципліною.

Із теорією мовної комунікації пов'язують поліпшення гуманітарної освіти. Навчальну дисципліну «Основи теорії мовної комунікації» впроваджено у багатьох вищих навчальних закладах України. Її метою є всебічне вивчення феномену мовної комунікації, формування вмінь і навичок правильно розуміти та аналізувати комунікативні процеси і явища, використовувати набуті знання у вивченні іноземних мов, перекладі, філологічних дослідженнях. Ця дисципліна органічно синтезує лінгвістичні, філософські, логічні, психологічні, психолінгвістичні та інші підходи до живої людської мови у спілкуванні та охоплює таку проблематику:

- природа та структура мовної комунікації;

- моделі та функції мовної комунікації;

- типи та форми людської комунікації;

- породження і сприйняття мовлення;

- складові мовленнєвої діяльності;

- засоби мовного коду в комунікації;

- культура мовлення;

- технології ефективної мовної комунікації;

- причини і типи комунікативних невдач;

- етноспецифіка мовної комунікації;

- аналіз комунікативних ситуацій.

Отже, теорія мовної комунікації входить до сучасної системи наук як інтегральна і відносно самостійна дисципліна, яка швидко розвивається, розширює коло своїх досліджень, постійно збагачується новими знаннями.

2. Теорія комунікації як методологічна основа для вивчення мовної комунікації

мовний комунікація код наука

Вивчення мовної комунікації значною мірою ґрунтується на загальній теорії комунікації.

Теорія комунікації -- галузь наукових досліджень, яка вивчає універсальні механізми та закономірності інформаційного обміну в природі і суспільстві.

Вона зародилася в середині XX ст. і ще не цілком сформована. Термін «теорія комунікації» вперше застосували в 40-ві роки електротехніки, які займалися математичним аналізом сигналів. Зародження науки теорії комунікації пов'язують із двома публікаціями: «Математична теорія комунікації» (1949) К. Шенона, В. Вівера та «Кібернетика» (1948) Н. Вінера. Протягом XX ст. інтерес суспільства до вивчення проблем комунікації постійно зростав, що було зумовлено насамперед війнами та бурхливим розвитком технологій. Час від часу комунікація була в центрі уваги публічних дебатів про демократію, а також пропаганди, мас-медіа, поп-культури та міжособистісних відносин.

На початку XX ст. комунікація як формальна категорія знань насамперед асоціювалася із комерційними та військовими перевезеннями. З виникненням електронних засобів зв'язку комунікацію почали розглядати як передавання інформації за допомогою технологічних каналів. Із часом її дедалі частіше визначали як інтерактивний процес, спрямований на здійснення важливих функцій у різних сферах суспільного життя.

Наприкінці 40-х років XX ст. теорія комунікації перебувала під впливом різноманітних наукових традицій та напрямів. Вона запозичила та переосмислила ідеї фізиків, механіків, лінгвістів, антропологів, соціологів, психологів, філософів.

Нині теорія комунікації продовжує розвиватися як міждисциплінарна галузь, предмета досліджень якої не визначено однозначно. Існує багато підходів до її вивчення. Так, сучасний американський дослідник Джеймз Андерсон у книзі «Комунікативна теорія: епістемологічні основи» (1996) проаналізував 249 різних теорій комунікації. Інший американський дослідник Роберт Крейг виокремив сім традицій в теорії комунікації, які найбільше вплинули на її розвиток: риторичну, семіотичну, феноменологічну, кібернетичну, соціопсихологічну, соціокультурну, критичну.

Риторична традиція. Пов'язана вона з мистецтвом ораторської майстерності, яке зародилося у Давній Греції, -- риторикою.

Риторика (грец. мистецтво красномовності) -- теорія, методика і практичне мистецтво красномовності.

Одним із головних соціальних факторів, що сприяли цьому процесу, було зародження інституту лідерства в цивілізованій формі, а також діяльність давньогрецьких ораторів Платона (427--347 до н. е.), Арістотеля (384--322 до н.е.), Демосфена (384--322 до н. е.), давньоримського оратора Цицерона (106--43 до н. е.) та ін. За Цицероном, ораторське мистецтво мало три призначення: вчити, усолоджувати та спонукати. Арістотель вважав, що завданням риторики є не переконання в кожному окремому випадку, а пошук способів переконання.

Саме класичній риториці належить ідея, що комунікацію можна вивчати та розвивати як практичне мистецтво дискурсу (мовлення). Вона розглядала проблеми комунікації як соціальні явища, що потребують колективної розсудливості і можуть бути розв'язані за допомогою красномовності з метою переконання аудиторії.

Для теорії комунікації важливими є загальні положення риторики про впливову силу слів, цінність тверезого судження, можливість удосконалення практики мовлення, а також про те, що слова не є вчинками, а зовнішній ефект не є реальністю; що не можна ототожнювати стиль і зміст, погляди та істину. Теорією комунікації була запозичена частина термінології з риторики, зокрема такі терміни, як «мистецтво», «метод», «комунікатор», «аудиторія», «стратегія», «логіка» та ін.

Семіотична традиція. Вона зумовлена широкою популярністю знакової теорії, яка є основою семіотики.

Семіотика (грец. знаковий) -- наука про знаки і знакові системи.

Основним поняттям семіотики є «знак», який визначають як матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, що в процесі пізнання та спілкування слугує замінником іншого предмета і який застосовують для отримання, зберігання, перетворення й передавання інформації. Поняття «знаковість» використовували стоїки (вказували на двосторонню сутність знака), а також філософ і єпископ Гіппонський Аврелій Августин (354--430), англійський філософ Джон Локк (1632--1704), німецький філософ і лінгвіст Вільгельм фон Гумбольдт (1767--1835), український мовознавець Олександр Потебня (1835--1891), російські лінгвісти Пилип Фортунатов (1848--1914), Іван Бодуен де Куртене (1845--1929) та ін. Засновниками семіотики вважають американського філософа і логіка Чарльза Пірса (1839--1914) і швейцарського лінгвіста Фердинанда де Соссюра (1857--1913), які наприкінці XIX ст. незалежно один від одного сформулювали загальні принципи семіотики як науки про знаки (Ч. Пірс намагався створити особливий варіант математичної логіки, т. зв. чистої (умоглядної) граматики; а Ф. де Соссюр -- визначити змістовий, предметний аспект різних знаків). Вагомим внеском у розвиток семіотики стали праці американського філософа Чарльза Моріса (1901--1979), в яких він інтерпретував мову як цілеспрямовану поведінку, впровадив поняття «знакова ситуація», а також виокремив три рівні семіотики: семантику (відношення знака і референта, або об'єкта, позначеного знаком), синтактику (відношення знака і знака) та прагматику (відношення знака і людини, яка його вживає).

Отже, семіотика займається знаковим аспектом комунікації. Значну частину семіотичної термінології («знак», «символ», «індекс», «значення», «референт», «код», «медіум» та ін.) активно використовують для дослідження комунікативних процесів. З погляду семіотики, особливістю семіотичного типу аналізу стає намагання знайти сталі одиниці коду -- знаки, зрозуміти особливості їх поєднання в одиниці вищого рівня, знайти особливості їх використання людиною. Проблеми комунікації, на думку дослідників, виникають через непорозуміння, зумовлені неадекватним сприйняттям знаків, специфікою певних знакових структур, неправильним вживанням знаків. Семіотика цікава теорії комунікації ще й тому, що дає змогу об'єднати зусилля під час аналізу складних комунікативних процесів, побудованих на передаванні інформації відразу багатьма каналами.

Феноменологічна традиція. Виникла вона внаслідок розвитку суб'єктивно-ідеалістичного вчення про шляхи розвитку людської свідомості, запропонованого німецьким філософом Едмундом Гуссерлем (1859-- 1938) та його учнями на початку XX ст., яке отримало назву «феноменологія».

Феноменологія (грец. той, що з'явився і вчення) -- напрям філософських досліджень, який зводить усе суще до феноменів (явищ свідомості) і описує їх за допомогою інтуїції.

Основними завданнями феноменології вважали перетворення філософії на сувору науку із чітким поняттєво-категоріальним апаратом і послідовною аргументацією висновків, створення чистої логіки наукового пізнання. Наголошуючи на пріоритетності свідомості, Е. Гуссерль намагався виокремити «чисту свідомість», відокремлену від буття та свідомості конкретного суб'єкта. На його думку, об'єкта пізнання не існує без спрямованої на нього свідомості суб'єкта: він розкривається внаслідок спрямованої на нього інтуїції.

Феноменологія зараховує несвідоме до загального обсягу предмета аналізу як особливу модальність свідомості. Це положення має вагоме значення для теорії комунікації, оскільки роль несвідомого в організації мовленнєвої діяльності та мовних уявлень дуже важлива. Інша ключова ідея феноменології полягає в тому, що це філософія інтуїції. Інтуїція означає присутність певного об'єкта у свідомості, що в сучасній науці визначається термінами «сприйняття», «уявлення», «увага», «пам'ять», «уява» тощо. Отже, наука не обмежується лише дослідженням емпіричних об'єктів. Цей висновок є дуже важливим для мовленнєвого спілкування, яке часто має справу з феноменами нереального характеру: сюжетами, образами, фантазіями.

Спостерігається зв'язок феноменології з прагматикою, оскільки феноменологія, наголошуючи на активній ролі індивідуальної свідомості та приділяючи увагу безпосередньо досвіду, стимулює вивчення реального функціонування мови з погляду суб'єкта. Існує пряма методологічна спадковість, що пов'язує феноменологію з ідеями лінгвістичної прагматики через етнометодологічну традицію в соціології, в надрах якої зародився конверсаційний аналіз. Вплив феноменології виявився в працях теоретиків діалогу XX ст., зокрема німецько-єврейського філософа Мартіна Бубера (1878--1965), німецького філософа Ганса-Георга Гадамера (1900--2002), французького філософа Емануеля Левінаса (1906--1995), американського психолога Карла Роджерса (1902--1998). Отже, за допомогою теоретичного апарату феноменології дослідник здатен обґрунтувати розуміння науковості, виявити релевантні аспекти взаємодії психічного та соціального в актах мовленнєвого спілкування, сформувати методологію дискурс-аналізу.

Кібернетична традиція. Це одна з новітніх традицій у теорії комунікації, хоча саме вона дала назву та сприяла формуванню теорії комунікації як окремої дисципліни. Вона бере початок з праць американських математиків Клода Шенона (1916--2001), Воррена Вівера (1894--1978), англійського антрополога Грегорі Бейтсона (1904--1980), американського вченого Норберта Вінера (1894--1964), відомого як «батько кібернетики».

Кібернетика (грец. керманич) -- наука про загальні закономірності процесів управління і передавання інформації в організованих системах (машинах, живих організмах і суспільстві).

Вона розглядає комунікацію як опрацювання інформації та пояснює, як функціонують різноманітні комплексні системи, чому виникають перебої в цих системах тощо.

Кібернетика проводить аналогію між живими та неживими системами, заперечує усталений погляд про важливість свідомості та емоцій, ставить під сумнів розмежування духовного і матеріального, форми і змісту, реального і штучного. Вона також наголошує на складній природі процесів комунікації, на проблемах технологічного контролю, труднощах та непередбачуваності процесів зворотного зв'язку, великої ймовірності того, що комунікативні акти матимуть неочікувані наслідки, незважаючи на певні інтенції комунікантів.

Вагомим внеском кібернетики в теорію комунікації стала модель комунікації, запропонована К. Шеноном і В. Вівером, що охоплює п'ять елементів: джерело інформації, передавач, канал, приймач і кінцева мета. Крім того, К. Шенон впровадив поняття «шум» (пізніше пов'язане з поняттями «ентропія» та «негентропія») та «надмірність». Цю статичну модель Н. Вінер доповнив поняттям «зворотний зв'язок», що робило її ближчою до реальності людської взаємодії в комунікації.

Щоб модель комунікації відповідала потребам різних сфер, науковці запропонували інші динамічні теорії комунікації. Так, австро-американський фізик і математик Гайне фон Ферстер (1911--2002) запровадив поняття «кібернетика другого порядку», яке звертає увагу на людину, на те, як вона мислить. Фон Ферстер наголошував на діалогічному характері комунікації, що вплинуло на погляди сучасного чилійського біолога і філософа Умберто Матурана, який запропонував ідею консенсуальної взаємодії самоорганізувальних систем. У. Матурана порівнює мовну діяльність із танцем, якому притаманні не ієрархія та управління чи конкуренція, а взаємні припасування дій, співробітництво. Більш того, він ставить під сумнів термін «передавання інформації», тому що під час реальної мовленнєвої взаємодії ніхто нічого не передає в прямому розумінні; «передавання інформації» -- лише невдала метафора спільної діяльності, внаслідок якої виникає подібний відгук: більш-менш близьке взаємне розуміння чогось іншого.

Соціопсихологічна традиція. Пов'язана вона з формуванням наприкінці 90-х років XIX ст. нового напряму в психології на стику із соціологією -- соціальної психології.

Соціальна психологія (грец. душа і вчення) -- галузь психології, що вивчає закономірності поведінки і діяльності людей, зумовлені фактом їх належності до соціальних груп, а також психологічні характеристики цих груп.

Її основним завданням є формулювання об'єктивних законів взаємодії психологічних і соціальних факторів індивідуальної та колективної діяльності людей. Соціальна психологія розглядає комунікацію як соціальну взаємодію людей та їх вплив один на одного, акцентуючи, що комунікація завжди передбачає індивідів з особливостями характерів, власними думками, поглядами, емоціями. Соціальна поведінка експлікує і пояснює вплив цих психологічних чинників, модифікує їх у процесі взаємодії комунікантів, які часто усвідомлюють, що відбувається. Вплив здебільшого здійснюється від джерела до одержувача і спрямований на зміну комунікантів з метою досягти колективного результату. З огляду на це комунікацію можна вважати конструктивним соціальним процесом.

Проблема комунікації, з погляду соціальної психології, пов'язана з ефективністю керування соціальними взаємодіями (інтеракціями) з метою досягнення очікуваних результатів. Це потребує розуміння комунікативного процесу. Дослідження комунікації завжди асоціюється із соціальною психологією. Тому не дивно, що теорія комунікації швидко абсорбувала класичні теорії соціальної психології, зокрема теорію групової динаміки німецько-американського психолога Курта Левіна (1890--1947), теорію переконання американського психолога Карла Говланда (1912--1961), теорію когнітивного дисонансу американського психолога Леона Фестінгера (1919--1989), теорію соціальних ролей американських соціологів Толкотта Парсона (1902--1979) і Роберта Мертона (1910--2003). Теоретики комунікації активно використовують термінологію соціальної психології, наприклад терміни «поведінка», «ефект», «особистість», «інтеракція», «ставлення», «пізнання» та ін.

Соціокультурна традиція. Вона бере початок у XX ст. від соціологічної та антропологічної думки, виразниками якої були радянський психолог Лев Виготський (1896--1934), радянський філософ і філолог Михайло Бахтін (1985--1975), американський лінгвіст і антрополог Едвард Сепір (1884--1939), американський етнограф Бенджамін Ворф (1897--1941), які звернули увагу на взаємозв'язок мови, культури і мислення. Становленню цієї традиції також сприяли праці сучасного американського антрополога, психолога і лінгвіста Джеймса Верча, який впровадив термін «соціокультурний підхід», наголошуючи на залежності людської діяльності (у т. ч. й комунікативної) від культурних, історичних та інституційних чинників, зробив значний внесок у розвиток теорії соціокультурної комунікації.

Теорія соціокультурної комунікації -- вчення про процеси взаємодії між суб'єктами соціокультурної діяльності (індивідами, групами, організаціями) з метою передавання або обміну інформацією за допомогою прийнятих у певній культурі знакових систем (мов), прийомів і засобів їх використання.

Із погляду цієї теорії комунікація постає як один з основних механізмів і невід'ємний складник соціокультурного процесу, що уможливлює формування соціальних зв'язків, управління життєдіяльністю людей і врегулювання її окремих галузей, накопичення і трансляцію соціального досвіду.

Комунікацію розглядають як символічний процес, що породжує та відтворює певні соціокультурні моделі. У такому розумінні комунікація може пояснювати, як створюється і реалізується соціальний лад (феномен макрорівня) і як він трансформується в інтерактивні процеси на мікрорівні. Соціокультурна теорія визнає культурне різноманіття та культурний релятивізм, шанує терпимість і порозуміння, акцентує увагу на колективній відповідальності.

Проблеми комунікації в соціокультурній традиції дослідники пов'язують із розривами у просторі (наприклад, соціокультурне різноманіття та релятивізм) та часі (наприклад, соціокультурні зміни), що унеможливлює інтеракцію. Вони вважають, що конфлікти, непорозуміння та труднощі координування зростають, коли певні соціальні умови спричиняють нестачу правил та очікувань, які сприймають усі члени суспільства. Соціокультурна теорія здатна пояснити різноманітні процеси в суспільстві, пов'язані із технологічними змінами, руйнуванням традиційного соціального ладу, урбанізацією, бюрократичною раціоналізацією, постмодерністським культурним розподілом та глобалізацією. Термінологічний арсенал теорії комунікації значно поповнився соціокультурною термінологією: «суспільство», «устрій», «практика», «ритуал», «правило», «соціалізація», «культура», «ідентичність» та ін.

Критична традиція. Її асоціюють насамперед з ученнями німецьких філософів і соціологів Франкфуртського інституту соціальних досліджень Макса Хоркхаймера (1895--1973), Герберта Маркузе (1898--1979), Теодора Адорно (1903--1969) та ін., які у 30-ті роки XX ст. започаткували критичну теорію (Франкфуртську школу).

Критична (грец. судити) теорія -- неомарксистський підхід до аналізу соціальних процесів у суспільстві.

Ця теорія ґрунтується на ідеях німецьких філософів Карла Маркса (1818--1883) і Георга Гегеля (1770 -- 1831), австрійського невропатолога Зігмунда Фройда (1856--1939), поєднуючи елементи критичного підходу до буржуазної культури К. Маркса з діалектикою Г. Гегеля та психоаналізом 3. Фройда. Однак для неї характерне ширше розуміння культури та ідеології, що передбачає меншу залежність від економічних класових відносин. До її основних положень належать: відображення пізнього капіталізму і соціалізму як різновидів єдиного сучасного постіндустріального суспільства, заперечення революційної ролі пролетаріату, абсолютизація діалектичної категорії заперечення (негація), критика тоталітаризму і авторитарної особистості. З погляду критичної теорії, комунікацію визначають як віддзеркалений, діалектичний дискурс, що охоплює культурні та ідеологічні аспекти влади, гноблення та емансипації в суспільстві.

Представники критичної теорії вважають, що філософія має допомогти зрозуміти і подолати соціальні структури, які пригнічують людей та домінують над ними. Вони стверджують, що науку, так само як інші форми пізнання, використовують як інструмент пригнічення; застерігають проти сліпої віри в науковий прогрес. Основним завданням критичної теорії є сприяння емансипації і просвіті та ліквідування ідеологічних шор, що слугують увічненню неуцтва та гноблення. Представник Франкфуртської школи другого покоління, німецький філософ і соціолог Юрген Габермас реконструював критичну теорію з урахуванням таких ключових понять, як «комунікативна дія» та «систематично викривлена комунікація». За Габермасом, комунікативна дія, спрямована на досягнення взаєморозуміння, потребує свободи людини для обстоювання власного погляду, що є необхідною умовою для автентичної комунікації.

Сучасні напрями критичної теорії, зокрема постмодернізм та культурологічні дослідження, мають тенденцію заперечувати економічний детермінізм К. Маркса і універсальну ідеальну комунікативну дію Ю. Габермаса, але продовжують розглядати комунікацію як таку, що акцентує увагу на ідеології, гнобленні, критиці та рефлексії. Постмодерністська культурна критика значною мірою зосереджена на вивченні ідеологічних дискурсів раси, класу, статі, що придушують відмінності, запобігають або недооцінюють вираження ідентичності та обмежують культурну різноманітність. Теорія комунікації користується такими термінами критичної теорії, як «ідеологія», «діалектика», «пригноблення», «опір», «емансипація», «розвиток свідомості» та ін.

Усі традиції охоплюють найважливіші інтелектуальні джерела, які й нині впливають на теорію комунікації, але не охоплюють цілком усі її сфери. Ідеї теорії комунікації численні та різноманітні, тому комунікацію неможливо зобразити у вигляді спрощеної схеми. Більше того, незалежно від свого визначення в теорії комунікації всі ці традиції взаємопов'язані. Наприклад, теорію постструктуралізму, що запозичує ідеї семіотики та феноменології, часто розглядають як вид риторичної теорії, яка також перебуває під значним впливом сучасної соціокультурної та критичної теорії.

Отже, теорія комунікації акумулює та інтегрує результати, отримані за допомогою теоретичного арсеналу багатьох наук. Це сприяє становленню і розвитку самостійної науки про комунікацію, яку почали називати комунікативістикою, комунікологією. Науковий потенціал такої науки може бути ефективно реалізований лише на основі діалектичної єдності, взаємопроникнення і доповнення її власної і мультидисциплінарних комунікативних теорій.

3. Теорія мовної комунікації у системі мовознавчих наук

У сучасній науці відбуваються активні інтегральні і диференціальні процеси: поєднуються різні науки, напрями, виникають нові дисципліни на стику наук і водночас відгалужуються нові гілки в різних галузях наукових знань. Внаслідок цих процесів у лінгвістиці сформувалися науки, які є основою для функціонально- комунікативного описання мови, уможливлюють комплексне вивчення мовної комунікації: прагмалінгвістика, психолінгвістика, соціолінгвістика, когнітивна лінгвістика, етнолінгвістика та ін.

Прагмалінгвістика. Вона сформована на стику лінгвістики і прагматики, свій початок бере із семіотики Ч. Пірса. Лінгвістичну спрямованість прагматиці надав Ч. Моріс, який наприкінці 30-х років XX ст. запровадив термін «прагматика» і запропонував три виміри мовного семіозису: семантику, синтактику і прагматику.

Прагмалінгвістика (грец. справа, дія і мова) -- галузь лінгвістики, яка досліджує використання і функціонування мовних знаків у процесі комунікації у взаємозв'язку з інтерактивністю його суб'єктів (адресанта і адресата), їхніми особливостями і мовленнєвою ситуацією.

Вона передбачає в описанні мови діяльнісний аспект. Предметом прагмалінгвістики є відношення між мовними одиницями та умовами їх використання у певному комунікативно-прагматичному просторі, де взаємодіють мовець і слухач (або автор і читач) і для характеристики якого важливі вказівка на місце і час їх комунікативної взаємодії. Умови використання мови охоплюють лінгвістичний контекст (лінгвістичні умови), конситуацію (екстралінгвістичні умови) і коемпірію (рівень лінгвістичних та енциклопедичних знань). Однак на позначення всіх цих умов нерідко використовують єдиний термін «контекст». Прагмалінгвістика враховує вплив різних типів контексту на вживані в процесі комунікації мовні засоби.

Нині виокремлюють три фундаментальні напрями прагмалінгвістики: 1) орієнтований на систематизоване дослідження прагматичного потенціалу мовних одиниць різних рівнів, вивчення їхньої взаємодії із семантикою і синтактикою та розглядає проблеми пресупозиції, дейксису, топікалізації, імплікації тощо; 2) ґрунтується на теорії мовленнєвих актів (дій) і має за мету дослідження взаємодії суб'єктів у процесі мовної комунікації; 3) застосовує теоретичні доробки когнітивістики (наука про мислення і пізнання) і спрямований на моделювання когнітивних структур, які забезпечують стратегічне планування, перебіг і контроль мовної комунікації, інтерактивність дискурсу, дію механізмів комунікативної компетенції тощо.

Залежність процесу комунікації від прагматичних чинників зумовлює тісні зв'язки теорії мовної комунікації з прагмалінгвістикою, які є складними і невпорядкованими через відсутність чітких контурів і багатоаспектність прагмалінгвістичних досліджень.

Психолінгвістика. Зумовлена вона появою практичних завдань, для розв'язання яких апарат лінгвістики і традиційної психології був недостатній (наприклад, соціальний вплив за допомогою мовлення, інженерно-психологічні завдання, інтенсифікація навчання іноземних мов). Термін «психолінгвістика» уперше вжив американський психолог Ніколас Пронко (1908--2008) у книзі «Мова і психолінгвістика» (1946). Однак зародження психолінгвістики як самостійної науки пов'язують із семінаром, організованим Комітетом з лінгвістики і психології в університеті штату Індіана (США) у 1953 р. За результатами його роботи було видано книгу «Психолінгвістика: огляд теорії і проблем досліджень» за редакцією американського психолога Чарльза Осгуда (1916--1991) та американського семіотика і лінгвіста Томаса Себеока (1920--2001), у якій було узагальнено основні теоретичні положення та окреслено проблемне поле нової галузі наукових досліджень психолінгвістики.

Психолінгвістика (грєц. -- душа і лат. -- мова) -- галузь лінгвістики, спрямована на дослідження розвитку і застосування мовленнєвої здатності як психічного феномену, її реалізації у механізмах породження та сприйняття мовлення у проекції на психічну діяльність людини в її соціально-культурній взаємодії і кодову систему мови.

У фокусі психолінгвістики -- людина як суб'єкт мовленнєвої діяльності і носій мови. Її предметом є співвідношення особистості зі структурою і функціями мовленнєвої діяльності та мовою. Психолінгвістика намагається інтерпретувати мову як динамічну, діючу систему, що забезпечує мовленнєву діяльність (мовленнєву поведінку). Її увага зосереджена не на абстрактних мовних одиницях (звуках, словах, реченнях, текстах), а на їх психологічній реальності для мовця, їх використанні в актах породження і розуміння висловлювань, а також на освоєнні мови. Серед основних проблем сучасної психолінгвістики -- моделювання процесів породження, сприйняття і розуміння мовлення, а також механізмів формування у дітей мовної здатності; описання організації ментального лексикону і вербальних асоціацій; аналіз дитячого мовлення, мовної свідомості і образу світу; дослідження психічних механізмів ефективності спілкування; кодування і декодування текстів; оволодіння іноземною мовою тощо.

Накопичений психолінгвістикою науковий матеріал про закономірності формування і здійснення мовленнєвої діяльності, процесів мовної комунікації, використання мовних знаків для здійснення мовленнєвої і мисленнєвої діяльності є важливим для становлення і розвитку теорії мовної комунікації.

Когнітивна лінгвістика. Її виникнення було реакцією на біхевіористську методологію дослідження поведінки в термінах «стимул» і «реакція» наприкінці 50-х років XX ст. у СІЛА. Ґрунтується вона на теоретичному доробку когнітивістики, яка досліджує мислення і пізнання (когніції) та пов'язані з ними процеси і структури.

Когнітивна (лат. пізнання) лінгвістика -- напрям лінгвістики, який розглядає мову як засіб отримання, зберігання, опрацювання та використання знань і спрямований на дослідження способів концептуалізації, категоризації певною мовою інтеріоризованої дійсності та внутрішнього рефлексивного досвіду.

Деякі дослідники називають її «когнітивна граматика». Цей термін уперше використали американський лінгвіст Джорж Лакофф і його британський колега Генрі Томпсон у статті «Представляємо когнітивну граматику» (1975). Становлення когнітивної лінгвістики як галузі лінгвістики відбулося на Міжнародному симпозіумі у 1989 р. у Дуйсбурзі (Німеччина). На цьому симпозіумі було започатковано видання журналу «Когнітивна лінгвістика» і створено Асоціацію когнітивної лінгвістики. Когнітивна лінгвістика поширилася на Європу як міждисциплінарна галузь, представники якої мають на меті аналіз ментальних процесів під час засвоєння і використання мови і знань. Поведінку вони визнають лише як опосередковану ланку у вивченні ментальних процесів, а когнітивні (ментальні) структури досліджують через аналіз когнітивних стратегій, які використовують люди в процесах мислення, накопичення інформації, розуміння і породження висловлювань. Формуванню і розвитку нової лінгвістичної галузі сприяли розвідки з когнітивної психології, психолінгвістики, комп'ютерної науки, теорії інформації, математичної логіки, антропології тощо.

Предметом когнітивної лінгвістики є людська когніція -- взаємодія систем сприйняття, уявлення і продукування інформації в слові. Основними завданнями когнітивної лінгвістики вважають аналіз природи мовної компетенції людини, її онтогенезу (індивідуального розвитку); визначення специфіки категоризації та концептуалізації; описання організації внутрішнього лексикону, вербальної пам'яті людини відповідно до структур репрезентації знань і механізмів пам'яті загалом; пояснення когнітивної діяльності людини у процесах породження, сприйняття і розуміння мовлення, комунікації; дослідження пізнавальних процесів і ролі природних мов у їхньому здійсненні; установлення співвідношення мовних структур із концептуальними тощо.

Спорідненість багатьох ідей когнітивної лінгвістики і теорії комунікації зумовлюють експансіонізм (виходи в інші науки), антропоцентризм (вивчення мови з метою пізнання її носія), функціоналізм (дослідження всього різноманіття функцій мови) та експланаторність (пояснення мовних явищ). Обидві галузі спрямовані на дослідження і описання мовної системи з огляду на певні функції і явища. Однак для когнітивної лінгвістики основними є когнітивна (пізнавальна) функція і мисленнєва діяльність, а для теорії мовної комунікації -- комунікативна функція і комунікативні процеси.

Соціолінгвістика. Сформувалася вона у 20--30-ті роки XX ст. на основі лінгвістики, соціології, соціальної психології, етнографії. Спрямована вона на задоволення зростаючого у європейському і американському суспільстві інтересу до соціології мови. У полі її зору актуальні проблеми мовної політики і мовного планування у багатьох країнах Азії, Африки, Центральної і Південної Америки. Засновниками соціолінгвістики вважають американського лінгвіста Вільяма Лабова і британського соціолога і лінгвіста Бейзіла Бернштейна (1924--2000), які першими на Заході почали активно здійснювати соціолінгвістичні дослідження у 60-ті роки XIX ст. Термін «соціолінгвістика» запровадив в обіг британський антрополог Томас Ходсон (1871 -- 1953) ще у 1939 р., опублікувавши статтю «Соціолінгвістика в Індії». Однак напрям взаємовпливу мови і суспільства існував деякий час під двома назвами -- «соціологічна лінгвістика» і «соціологія мови».

Соціолінгвістика (лат. суспільний і мова) -- галузь лінгвістики, що вивчає вплив соціальних явищ і процесів на виникнення, розвиток, соціальну і функціональну диференціацію і функціонування мов, а також зворотний зв'язок мови і соціуму.

Предметне поле соціолінгвістики широке. Вона досліджує комплекс питань, пов'язаних із суспільною природою мови, її громадськими функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову та роллю, яку вона відіграє в житті суспільства. Найважливішими проблемами соціолінгвістики є соціальна диференціація мови, мова і нація, мовна ситуація, взаємодія мови й культури, двомовність і багатомовність, мова і суспільство, мовне планування, мовна політика тощо.

З огляду на пріоритетність певної проблематики соціологічних досліджень виокремлюють три течії: перша орієнтована на соціологію (досліджує норми мовного вживання, мету вибору варіантів мови, диглосію, теорію кодів залежно від різних соціальних детермінант); друга спрямована на лінгвістику і вивчає неоднорідність мовної системи з огляду на соціальні параметри, а також зв'язок мовних змін із соціальними умовами; третя має етнографічне і методологічне спрямування. Крім того, дослідження можуть бути здійснені не лише у синхронії (дослідити зв'язок мов/и і суспільства у конкретний історичний період), а й у діахронії. Діахронічна соціолінгвістика має на меті вивчити соціальний мовний онтогенез, соціально-історичні типи мов, історію розвитку мов, становлення певної мовної ситуації, зміни мовної політики тощо.

Багато проблем соціолінгвістики, зокрема механізми взаємодії соціальних і мовних чинників, які зумовлюють контакти між представниками різних соціальних груп, є актуальними і для теорії мовної комунікації з огляду на соціальну природу людської комунікації.

Етнолінгвістика. Ця галузь існує на межі з етнографією, що вивчає побутові і культурологічні особливості комунікації як спілкування в етнічних ареалах. Витоками етнолінгвістики є вчення німецьких дослідників: Йогана Гердера (1744--1803) про взаємозв'язок мови, мислення і дух народу; В. фон Гумбольдта про мову як організм і діяльність духу народу; Геймана Штейнталя (1823--1889) про етнопсихологію та її відображення в мові внаслідок діяльності мовного колективу; Вільгель- ма Вундта (1932--1920) про створення психології народів; а також положення про дослідження мови у зв'язку з історією народу, фольклором, художніми цінностями російських дослідників народної творчості Олександра Афанасьєва (1826--1871), Федора Буслаєва (1818-- 1897), українського мовознавця О. Потебні та його послідовників. Європейська етнопсихолінгвістика ґрунтувалася переважно на розгляді мови як історичної спадщини колективу у взаємодії з культурними і етнопсихологічними чинниками. Етнолінгвістика у США мала соціологічне забарвлення і перебувала під впливом американської етнографії, пов'язаної з культурами племен Північної і Центральної Америки. Її формування відбувалося у межах американського неогумбольдтіанства і антрополінгвістики у першій чверті XX ст., хоча перші спроби класифікації і описання мов корінних американців було здійснено ще у 70-ті роки XIX ст. Засновником етнолінгвістики вважають американського лінгвіста, етнографа і антрополога Франца Боаса (1858--1942), відомого як «батько сучасної антропології». Завдяки працям Ф. Боаса та його учнів було виокремлено нову галузь наукових досліджень -- етнолінгвістику.

Етнолінгвістика (грец. плем'я, народ і лат. мова) -- галузь лінгвістики, спрямована на відображення у мові і мовленнєвій діяльності етнічної свідомості, менталітету, національного характеру, матеріальної і духовної культури народу.

Об'єктом етнолінгвістики є не лише мова, а й інші форми і субстанції, які віддзеркалюють колективну свідомість, народний менталітет, картину світу певного етносу, тобто вся народна культура, всі її види, жанри і форми -- вербальні (лексика, фразеологія, пареміологія (грец. прислів'я і вчення), фольклорні тексти), акціональні (обряди), ментальні (вірування). Її предмет -- змістовий план культури, її семантична (символічна) мова, категорії і механізми. Етнолінгвістика має на меті реконструкцію традиційної (архаїчної, дохристиянської, міфопоетичної) картини світу, світогляду, системи цінностей.

На розвиток етнолінгвістики значний вплив мала гіпотеза мовної відносності, запропонована американськими дослідниками Е. Сепіром і Б. Ворфом, відома як «гіпотеза Сепіра -- Ворфа». Відповідно до неї структура мови визначає мислення і спосіб пізнання реальності. Її основними положеннями є такі: граматика мови формує думку, керуючи нею; мислення не має загальнолюдського характеру; картини світу в кожного народу свої, мова відтворює їх конвенційно для всіх її носіїв мови; близькість картини світу ґрунтується на спорідненості мов. Нині цю гіпотезу поділяє небагато прихильників, оскільки деякі висновки, отримані на емпіричному матеріалі (наприклад, про неможливість рахування відрізків часу в мові хопі, про відсутність у ній дієслівного часу тощо), не було підтверджено. Незважаючи на критику і альтернативні теорії, гіпотеза Сепіра -- Ворфа стимулювала етнолінгвістичні дослідження. Вчені намагаються на мовному матеріалі довести наявність у певного етносу рис національного характеру, однак такі дослідження потребують об'єктивних комплексних методик і залучення доробку інших наук.

Сучасна етнолінгвістика характеризується застосуванням методів експериментальної психології, зіставленням семантичних моделей різних мов, вивченням проблем народної таксономії, паралінгвістичними дослідженнями, реконструкцією духовної етнічної культури на основі мовних даних, пожвавленням уваги до фольклористики. Відбувається зближення етнолінгвістики із соціолінгвістикою, психолінгвістикою, теорією мовної комунікації, що зумовлено взаємодією мовних, етнокультурних і етнопсихологічних чинників та їх суттєвим впливом на процеси комунікації.

Спілкуючись, людина залучає концептуальну систему, досвід, сферу почуттів, намірів, оцінок тощо, тому мовна комунікативна діяльність є об'єктом не лише лінгвістики, а й інших дисциплін. Мовну комунікацію можна розглядати і як теоретичну гуманітарну дисципліну, і як мистецтво, і як прикладну галузь. У західних країнах добре розвинута комунікативістика (загальна теорія комунікації), проте мовні аспекти дискурсу залишаються недостатньо висвітленими. У країнах колишнього СРСР, навпаки, спостерігається серйозне захоплення лінгвістикою, а теорія комунікації перебуває у стадії становлення. У межах української комунікативної теорії є чимало праць, присвячених проблемам мовленнєвого спілкування, засобам мовного коду в комунікації (мовленнєвим актам, мовленнєвим жанрам, дискурсам), співвідношенню вербальних і невербальних засобів у комунікації, мовленнєвій поведінці комунікантів, комунікативним стратегіям і тактикам, моделюванню комунікативного процесу, способам мовленнєвого впливу, культурі спілкування, мовленнєвому етикету, міжкультурній комунікації. Розширюються дослідницькі програми, пов'язані з вивченням особливостей комунікації в науковій, освітянській, виробничій, політичній, юридичній, медичній та інших соціальних сферах на матеріалі різних мов. Водночас не вистачає узагальнювальних досліджень теоретичних основ комунікації, які б розкривали фундаментальні особливості мовленнєвої взаємодії з урахуванням сучасних уявлень про людину, комунікативне середовище, канали, різновиди та принципи комунікації. Крім того, актуальною проблемою вітчизняної теорії комунікації залишається відсутність термінологічної та концептуальної єдності. Велика кількість теорій, які ґрунтуються на різних концептуальних підходах, відсутність загальнотеоретичної парадигми зумовлюють розмивання терміна «комунікація» і науки про комунікацію. Динамічний процес формування термінологічного апарату супроводжується неузгодженістю та недостатньою деталізацією, що призводить до синонімії, полісемії або омонімії термінів (пор. «комунікативістика» і «комунікологія», «комунікативний» і «комунікаційний», «комунікант» і «комунікатор»). Ця проблема може бути розв'язана лише тоді, коли наука про комунікативну діяльність (в т. ч. мовну комунікативну діяльність) набуде чіткіших контурів і вбере все найкраще, що є в західних і вітчизняних наукових традиціях.

4. Методи дослідження мовної комунікації

Кінцевий результат дослідження мовної комунікації значною мірою залежить від того, як здійснюють цей процес, які способи, прийоми, засоби при цьому використовують. Для досягнення певних результатів важливо правильно обрати дослідницький метод.

Метод (грец. шлях дослідження, пізнання) -- спосіб пізнання, підхід до вивчення явищ природи і суспільного життя; сукупність прийомів, спрямованих на розв'язання певної теоретичної або практичної проблеми.

Вивчаючи будь-яку проблему, дослідники застосовують загальнонаукові і спеціально-наукові методи.

Загальнонаукові методи. До них належать методи, які ґрунтуються на знанні універсальних законів пізнання природи, суспільства і мислення. У теорії мовної комунікації використовують переважно системний підхід, аналіз і синтез, індукцію і дедукцію, гіпотетико-індуктивний, описовий, компаративний, контрастивний методи, моделювання і спостереження.

Системний підхід (греч. створений із частин, упорядкований) -- сукупність прийомів дослідження об'єктів як систем.

Його використовують у вивченні складних, багаторівневих і багатоаспектних явищ, до яких належить і мовна комунікація. Цей підхід передбачає розгляд об'єкта дослідження як сукупності взаємопов'язаних елементів, які утворюють певну цілісну структуру і зумовлюють її інтегральні властивості. Наприклад, розглядаючи комунікативний акт з погляду системного підходу, можна розкрити різноманітні зв'язки і відношення всередині самого акту, а також його зв'язок із оточенням, вплив цього оточення на характер, цілі, стратегію комунікації. Цей підхід дає змогу встановити рівневу ієрархію комунікативних систем, виявити соціокультурну диференціацію і варіативність комунікативних засобів.

Системний підхід ґрунтується на використанні загальнологічних методів, до яких зараховують аналіз і синтез.

Аналіз (грец. розкладання, розчленування) -- метод наукового дослідження дійсності, який полягає у розчленуванні цілого на частини.

Детальне, всебічне вивчення будь-якого комунікативного явища спочатку передбачає розгляд його окремих елементів, аспектів, властивостей. Знання явища як єдності різноманітного, сукупності численних ознак дає синтез.

Синтез (грец. складання, поєднання) -- метод наукового дослідження явищ дійсності в їх єдності та цілісності, що передбачає з'єднання частин у ціле.

Тільки єдність аналізу і синтезу забезпечує об'єктивне, адекватне відображення дійсності.

Важливими для теорії комунікації є такі загальнонаукові методики дослідження, як індукція і дедукція.

Індукція (лат. збудження, наведення) -- прийом дослідження, за якого на підставі вивчення окремих явищ робиться загальний висновок про весь клас цих явищ.

Цей прийом передбачає узагальнення результатів окремих конкретних спостережень. Наприклад, вивчаючи елементи комунікативного процесу в конкретних ситуаціях, дослідники доходять висновку, що комунікація має певну структуру, яка не залежить від типу спілкування.

Дедукція (лат. виведення) -- прийом дослідження, за якого на підставі загального правила логічним шляхом з одних положень як істинних виводиться нове істинне положення.

Інакше кажучи, відбувається перехід від загальних положень, законів до конкретних висновків, тобто все, що стверджується стосовно всього класу, стверджується стосовно окремих предметів цього класу. Цей підхід доцільний для дослідження явищ, які неможливо спостерігати безпосередньо, наприклад механізми породження й сприйняття мовлення комунікантів.

Із дедукцією пов'язане поняття «гіпотеза» (грец. підстава, припущення) -- спосіб пізнавальної діяльності, що полягає у висуненні наукових припущень для пояснення досліджуваних явищ.

Будь-які комунікативні дослідження передбачають висунення гіпотез (наприклад, гіпотеза Сепіра -- Ворфа). Гіпотеза залишається припущенням, здогадкою, доки не пройшла перевірки. Доведена гіпотеза (перевірена на багатьох фактах) стає науковою теорією.

На поєднанні дедукції і гіпотези ґрунтується гіпотетико-дедуктивний метод.

Гіпотетико-дедуктивний метод -- спосіб дослідження, що полягає у створенні системи дедуктивно пов'язаних гіпотез, із яких роблять висновки про емпіричні факти.

Цей метод охоплює декілька етапів: висунення припущення (здогадки) про причини і закономірності досліджуваних явищ і предметів; відбір із багатьох припущень найбільш вірогідних, правдоподібних; формулювання за допомогою дедукції висновку; експериментальна перевірка висновку.

Найпоширенішим методом дослідження теорії мовної комунікації є описовий метод.

Описовий метод -- планомірна інвентаризація одиниць мови і пояснення особливостей їх будови та функціонування на певному етапі розвитку мови, тобто в синхронії.

В описовому методі розрізняють такі послідовні етапи: виділення одиниць аналізу мовної комунікації, членування виділених одиниць (вторинна сегментація), їх класифікація та інтерпретація.

Компаративний (лат. подібний, рівний) (порівняльно-історичний) метод -- сукупність прийомів і операцій, спрямованих на порівняння об'єктів і розгляд їх в історичному аспекті.

За допомогою цього методу можна виявити рівні у розвитку певного об'єкту, виявити зміни, які сталися; визначити тенденції подальшого розвитку досліджуваного явища. Цей метод може бути корисним у вивченні мовної комунікації як соціального явища, що розвивається, оскільки дає змогу виокремити основні етапи розвитку, відобразити еволюцію її форм і засобів (насамперед технічних), а також зростаючий обсяг інформації, яка циркулює в суспільстві.

Контрастивний (лат. проти і стояти) (зіставний) метод -- пізнавальна операція, яка ґрунтується на судженнях про схожість і відмінність об'єктів і спрямована на виявлення їхньої специфіки.

За допомогою зіставлення можна виявити якісні і кількісні характеристики досліджуваних об'єктів. Основною умовою цього методу є наявність суттєвої спільної ознаки, за якою здійснюють зіставлення об'єктів. Ознаки можуть мати формальний, змістовий або функціональний характер. Наприклад, вивчення специфічних особливостей різних типів комунікації (масової, групової, міжособистісної) можливо лише на основі спільних функціональних властивостей використовуваних комунікативних методів.

Моделювання (лат. міра) -- метод дослідження об'єктів пізнання, що передбачає конструювання абстрактних, ідеалізованих схем (моделей).

Модель є аналогом реального об'єкта. Між оригіналом і моделлю має бути схожість фізичних характеристик, структури, функцій, поведінки тощо. Під моделлю розуміють конкретний образ об'єкта, який вивчають, або інший реально існуючий об'єкт із подібними властивостями або структурними характеристиками.

Теорія мовної комунікації оперує значною кількістю моделей загальнотеоретичного і прикладного характеру: вербальні (текстові) моделі; математичні моделі (виявляють суттєві властивості об'єкта або процесу математичною мовою рівняння); інформаційні моделі (клас знакових моделей, описують інформаційні процеси); графічні моделі (наочно показують комунікативні процеси у вигляді графіків). Існують також соціологічні, психологічні моделі комунікації, моделі пропагандистської, іміджевої, масової комунікації та ін.

Спостереження -- метод дослідження, який полягає у збиранні матеріалу дослідження і контролюванні отриманих емпіричних даних.

З огляду на роль спостерігача виокремлюють включене і невключене спостереження. Включене спостереження передбачає безпосередню взаємодію спостерігача з групою, яку вивчають. Спостерігач є повноправним учасником спілкування, який водночас непомітно для всіх контролює хід розмови; при цьому розмову можуть записувати на магнітофонну стрічку. За невключеного спостереження дослідник не бере участі у спілкуванні, а лише стежить за ним. За допомогою методу спостереження визначають норми вербальної і невербальної взаємодії, виявляють комунікативні засоби, які використовують комуніканти в різних ситуаціях і різних емоційних станах.