Регулювання шлюбно-сімейних відносин у міжнародному приватному праві

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

• Зміст

Вступ

Розділ І. Загальна характеристика шлюбно-сімейних відносин в міжнародному приватному праві

1.1 Поняття та особливості шлюбу у міжнародному приватному праві

1.2 Джерела колізійного регулювання сімейних відносин за участю іноземного елементу

Розділ ІІ. Основні колізійні проблеми шлюбно-сімейних відносин в міжнародному приватному праві

2.1 Колізійні питання укладення шлюбу

2.2 Колізійні питання розірвання шлюбу та визнання його недійсним

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

З давніх часів шлюб, як союз чоловіків і жінок, є специфічною формою людських стосунків, необхідна для реалізації природної потреби у продовженні роду. Саме сім'я, що здійснює виховання, виступає підвалиною майбутнього розвитку суспільства. Саме тому право кожної країни світу містить норми, які регламентують відносини, пов'язані зі створенням і функціонуванням сім'ї. Саме у світі шлюб користується охороною і заступництвом закону лише за укладанні його із дотриманням встановлених правом умов і форм, які передбачають наявність особистих і правових і обов'язків подружжя (як щодо одне одного, і стосовно дітям).

І саме оскільки шлюбно-сімейні відносини притаманні будь-якій державі, їх законодавче регулювання складає базу загальновизнаних принципів міжнародного права, ув'язнених у міжнародні правові акти.

До шлюбно-сімейних відносин в міжнародному праві відносять питання укладення та розірвання шлюбу, визнання шлюбу недійсним, визначення режиму майна між подружжям, регулювання аліментних зобов'язань, усиновлення та пов'язані з ними інші питання (наприклад, взаємини в прийомній сім'ї) за умови, що зазначені відносини мають міжнародний характер.

Предмет дослідження - приватні питання регулювання шлюбно-сімейних відносин у міжнародному приватному праві.

Актуальність теми. Характеризуючи область шлюбно-сімейних відносин, не можна не відзначити відмінні ознаки, як переважання в кожній державі правових норм, що мають свої давні історичні та релігійні коріння, наявність звичаїв, традицій, правил ввічливості, моральних і побутових норм, одним словом, всі ті соціальні регулятори, які відображають специфіку кожної народності і певної спільноти людей. Отже, у сфері міжнародного приватного права регулювання шлюбно-сімейних відносин посідає виняткове місце у зв'язку зі значними розбіжностями внутрішнього матеріального права різних країн. А у мовах сьогоднішніх стрімких інтеграційних процесів укладання шлюбів між громадянами різних країн стає все більш поширеним, а їх правове регулювання все більш складним.

Взагалі, сфера шлюбно-сімейних відносин є унікальною, оскільки ні процес уніфікації, ні існування міжнародних звичаїв не можуть нівелювати ту специфіку в регулюванні, що зумовлюється національними нормами

Отже, метою даної роботи є вивчення особливостей шлюбно-сімейних відносин в міжнародному приватному праві.

Завданнями курсової роботи є:

1) вивчити особливості правового регулювання шлюбно-сімейних відносин міжнародного характеру;

2) розглянути основні джерела колізійного регулювання сімейних відносин за участю іноземного елементу.

3) розглянути укладання шлюбу; консульські шлюби;

4) проаналізувати розірвання шлюбу міжнародне право;



Розділ І. Загальна характеристика шлюбно-сімейних відносин в міжнародному приватному праві

1.1 Поняття та особливості шлюбу у міжнародному приватному праві

Шлюбно-сімейні відносини являють собою комплексні відносини особистого немайнового та майнового характеру, засновані на родинних зв'язках. У Преамбулі Рим I (п. 8) підкреслюється: "Сімейні відносини повинні охоплювати споріднені зв'язки за походженням, шлюб, властивість і родинні зв'язки по бічній лінії. Відносини, які мають наслідки, аналогічні шлюбу та інших сімейних відносин, повинні тлумачитися згідно з правом держави, суд якої розглядає справу".

У більшості сучасних держав сімейне право відокремлено від цивільного, кодифіковано і являє собою самостійну галузь права (Росія, Алжир, країни Східної Європи і Латинської Америки). Основними джерелами регулювання шлюбно-сімейних відносин у країнах континентальної Європи є спеціальні розділи цивільних кодексів (Німеччина, Італія, Швейцарія) або спеціальні закони про шлюб та сім'ю (Угорщина, Польща, Хорватія, Чехія). У Франції в 1998 р. був прийнятий Сімейний кодекс. У Великобританії діють понад 15 спеціальних законів щодо окремих питань шлюбно-сімейних відносин.

Правове регулювання шлюбно-сімейних відносин має значну публічно-правову складову. У доктрині сімейне право визначають як конгломерат приватних і публічних норм. Сімейне право входить в систему приватноправових галузей національного права, але державне регулювання проявляється тут набагато рельєфніше, ніж у цивільному праві. Це пов'язано з тим, що будь-яка держава проводить певну демографічну політику, намагається контролювати відтворення населення та забезпечити належні умови для розвитку нового покоління.

В нормативних актах більшості держав відсутнє законодавче визначення шлюбу. Прийнято ухвалу, що шлюб - це юридично оформлений добровільний союз чоловіка та жінки, спрямований на створення сім'ї і презюмирующє спільне співжиття з веденням спільного господарства. Слід зауважити, що таке визначення шлюбу відповідає праву далеко не всіх держав (наприклад, тих держав, законодавство яких допускає одностатеві або полігамні шлюби). У доктрині шлюб визначається як шлюб-договір, шлюб-статус або шлюб-партнерство. Найбільш поширеною є точка зору, що шлюб - це договір, цивільно-правова угода, що породжує особисті та майнові права і обов'язки подружжя.

Шлюбно-сімейні відносини, пов'язані з іноземним правопорядком, є складовою частиною міжнародних цивільних правовідносин. У законодавстві деяких держав особливо виділяються "іноземні" (між іноземцями) і "змішані" (між іноземцями і власними громадянами) шлюби. Шлюбно-сімейні відносини в максимальній мірі пов'язані з національними традиціями, релігією, побутовими та етнічними звичаями. [1]

Сімейне право різних країн принципово відрізняється і з великими труднощами піддається уніфікації.

У США шлюбно-сімейний статус осіб і пов'язані з нею особливості регулюються правом штату, прагненням якого було б завдано "серйозний збиток, якби його право не було застосоване до конкретного питання. Цей штат визначається за допомогою оцінювання сили і доречності мають відношення до справи... відносин кожного штату... з суперечкою, сторонами та особою, чий статус розглядається... устремлінь підтримати дійсність добровільно прийнятих зобов'язань, захищати дітей, неповнолітніх та інших потребують захисту, а також оберігати сімейні цінності і стабільність" [2]

Поняття "шлюб" в німецькому матеріальному праві означає офіційно укладений з дотриманням певних формальностей союз між чоловіком і жінкою для спільного проживання та створення сім'ї. З точки зору німецького колізійного права під це поняття підпадає співжиття, не оформлене офіційно і має тимчасовий характер. Німецький законодавець враховує, що іноземне право (статут місця скоєння шлюбу або статут наслідків шлюбу) може інакше вирішувати це питання і включати в поняття "шлюб" тимчасове співжиття, яке не є браком з точки зору німецького матеріального права.

У Кодексі МПП Бельгії закріплена гол. IV "Відносини співжиття". Термін "ставлення співжиття" ставиться до ситуації співжиття, яка вимагає реєстрації державною владою і яка не створює зв'язку, що дорівнює шлюбу. Реєстрація відносини співжиття може мати місце у Бельгії, якщо сторони під час укладення мають спільне звичайне проживання в Бельгії. Реєстрація припинення відносини співжиття може мати місце у Бельгії, якщо створення зв'язку було зареєстровано в Бельгії. Ставлення співжиття регулюється правом держави, на території якого ставлення було вперше зареєстровано. Це право визначає умови встановлення відносини, наслідки відносини для майна сторін, а також причини і умови припинення відносини (ст. 58-60). Подібне регулювання встановлено в законодавстві Македонії та Нідерландів.

Питання про те, яка форма спільного життя визнається в якості шлюбу, вирішується на основі закону істоти відносини (статуту місця скоєння шлюбу).

Основні колізійно-правові проблеми шлюбу і сім'ї:

1) форма та умови укладення шлюбу;

2) расові і релігійні обмеження;

3) заборони на шлюби з іноземцями;

4) необхідність дозволу (дипломатичного, батьків або опікунів) для вступу в шлюб;

5) особистий закон (верховенство) чоловіка;

6) укладення шлюбу по довіреності або через представника;

7) полігамія і моногамія;

8) одностатеві шлюби;

9) відповідальність за відмову вступити в обіцяний шлюб;

10) "хромающие шлюби".[3]

1.2 Джерела колізійного регулювання сімейних відносин за участю іноземного елементу

Правове регулювання шлюбно-сімейних відносин з наявністю іноземного елемента в різних правових системах здійснюється як нормами сімейного (наприклад, Сімейний кодекс України, Сімейний кодекс Російської Федерації), так і цивільного законодавства (Німецьке цивільне уложення, Французький цивільний кодекс). У країнах Східної Європи шлюбно-сімейні відносини регулюються спеціальними законами, зокрема, у Чехії, Угорщині, Польщі. У країнах англо-саксонської правової сім'ї важливе місце у регулюванні шлюбно-сімейних відносин має правовий прецедент, хоча, зокрема, у Великобританії існують окремі законодавчі акти з питань шлюбу та сім'ї (наприклад, Закон про дітей 1989 р., Закон про опіку над неповнолітніми 1971 р.), у США шлюбно-сімейні відносини регулюються також законодавчими актами окремих штатів, застосовуються однакові закони, що прийняті у багатьох штатах (Закон про шлюб і розлучення 1970 р., Закон про шлюбний договір 1983 р.).

Для правового регулювання шлюбно-сімейних відносин у міжнародному приватному праві характерним є перевага колізійних норм над уніфікованими нормами. В Україні колізійні норми у сфері шлюбно-сімейних відносин передбачені розділом ІХ «Колізійні норми сімейного права» Закону України «Про міжнародне приватне право», розділом VI «Особливості усиновлення за участю іноземців та осіб без громадянства» Сімейного кодексу України [4].

У міжнародному приватному праві здійснюється уніфікація колізійного регулювання,спрямована на впорядкування регулювання окремих інститутів сімейного права. При цьому уніфікація сімейного права обмежується,в основному, створенням колізійних норм, кількість матеріальних міжнароних норм в сфері шлюбно-сімейних відносин дуже незначна.

Можна виділити наступні конвенції в сфері сімейного права:

- «Гаазька конвенція про закон, застосовний до аліментних зобов'язань на користь дітей» (1956 р.);

- «Нью-Йоркська конвенція про громадянство одруженої жінки» (1957 р.) (чинна для України з 1958 р.);

- «Гаазька конвенція про визнання і виконання рішень у справах про аліментні зобов'язання відносно дітей» (1958 р.);

- «Гаазька конвенція про компетенцію і застосовуване право відносно захисту неповнолітніх» (1961 р.);

- «Нью-Йоркська конвенція про згоду на вступ у шлюб, мінімальний шлюбний вік, реєстрацію шлюбу» (1962 р.);

- «Гаазька конвенція про визнання розлучень і рішень про роздільне проживання подружжя» (1970 р.);

- «Гаазька конвенція про право, застосовуване до аліментних зобов'язань» (1973 р.);

- “Гаазька конвенція про право, застосовне до режимів власності подружжя” (1978 р.);

- «Гаазька конвенція про укладення шлюбу та визнання дійсності шлюбів» (1978 р.);

- «Гаазька конвенція про цивільні аспекти міжнародного викрадення дітей» (1980 р.) (чинна для України з 2006 р.)

Універсальна уніфікація не стала ефективним регулятором шлюбно-сімейних відносин міжнародного характеру. Значно результативнішою виявилася регіональна уніфікація [5].

Слід зазначити, що протягом останніх п'яти років Україна робить значні кроки щодо приєднання до міжнародних конвенцій. Так, Україна приєдналася до Конвенції про стягнення аліментів за кордоном [5]; Конвенції про визнання і виконання рішень стосовно зобов'язань про утримання [6]; Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей [7]; були ратифіковані Європейська конвенція про здійснення прав дітей [8]; Конвенція про контакт з дітьми (ETS № 192) [9], Європейська конвенція про визнання та виконання рішень стосовно опіки над дітьми та про поновлення опіки над дітьми [10]. Розпорядженням Президента України від 12 березня 2009 року № 41/2009-рп уповноважено М. Оніщука на підписання Європейської конвенції з усиновлення дітей (переглянутої).

Шлюбно-сімейні відносини з іноземним елементом врегульовані й двосторонніми угодами (договорами) про правову допомогу у сімейних, цивільних, кримінальних справах, зокрема, Договором між Україною та Республікою Узбекистан про правову допомогу та правові відносини у цивільних та сімейних справах, який ратифіковано 05.11.1998 р.; Договором між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах, який ратифіковано 22.11.1995 р.; Договором між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу в цивільних справах, який ратифіковано 10.01.2002 р. із змінами і доповненнями, внесеними Протоколом від 14 вересня 2007 року тощо.

Стаття 18 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» передбачає, що іноземці та особи без громадянства можуть укладати і розривати шлюби з громадянами України та іншими особами відповідно до законодавства України. Іноземці та особи без громадянства мають рівні з громадянами України права і обов'язки у шлюбних і сімейних відносинах.

Правове регулювання шлюбно-сімейних відносин з наявністю іноземного елемента в Україні здійснюється міжнародними договорами, зокрема, Конвенцією про права дитини тощо Сімейним кодексом України та іншими нормативно-правовими актами, зокрема, Законом України «Про міжнародне приватне право» двосторонніми угодами (договорами) про правову допомогу у сімейних, цивільних, кримінальних справах, зокрема, Договором між Україною та Республікою Узбекистан про правову допомогу та правові відносини у цивільних та сімейних справах тощо.[11]



Розділ ІІ. Основні колізійні проблеми шлюбно-сімейних відносин в міжнародному приватному праві

шлюбний сімейний міжнародний приватний

2.1 Основні колізійні прив'язки у міжнародному сімейному праві

Порядок укладення шлюбу і його основні форми визначаються по-різному: тільки громадянська форма (Франція, ФРН, Японія); тільки релігійна (Ізраїль, Іран, окремі штати США провінції Канади); альтернативно або та, або інша (велика Британія, Іспанія, Данія); одночасно і громадянська, і релігійна (латиноамериканські держави, держави Близького Сходу та Південно-Східної Азії).

У ЦК Іспанії встановлено: "Кожен іспанець може укласти шлюб всередині або за межами Іспанії: перед суддею, мером або посадовою особою, позначених цим Кодексом; в передбаченій законним чином релігійній формі. Він також може укласти шлюб за межами Іспанії відповідно до форми, встановленої законом місця здійснення шлюбу" (ст. 49).

Альтернативна релігійна форма укладення шлюбу передбачає обов'язкове внесення запису про скоєний шлюбі до реєстру або книгу записів актів цивільного стану. Особи, які бажають укласти такий шлюб, зобов'язані одержати в компетентних органах підтвердження дотримання передбачених законом умов вступу в шлюб (Великобританія, Італія, Польща): "Шлюб за кордоном двох португальців або португальця (португалки) і іноземки (іноземця) може бути здійснений... перед служителями католицького культу; у будь-якому випадку шлюбу повинна передувати процедура публікацій. Шлюб за кордоном двох португальців або португальця (португалки) і іноземки (іноземця) згідно канонічним законам розглядається як католицький шлюб, якою б не була правова форма вчинення цієї дії згідно з місцевим законом, і є підставою для його запису служить згоду реєстратури парафіяльної церкви" (ст. 51 ЦК Португалії).

У деяких штатах США шлюб засвідчується письмовим угодою сторін, яка посвідчується адвокатом. Подальша реєстрація таких шлюбів в єдиному державному реєстрі не потрібно. Цивільно-правові наслідки породжує і неузаконене спільне проживання з веденням спільного господарства. В окремих штатах просте співжиття після закінчення певного терміну спільного життя дозволяє суду встановити прецедент презумпції законного шлюбу.[12]

Умови укладення шлюбу в національних законах різні, але можна виділити загальні риси:

- досягнення встановленого законом шлюбного віку;

- відповідальність за приховування обставин, що перешкоджають укладенню шлюбу;

- заборона шлюбів між близькими родичами, усиновлювачами та усиновленими, опікунами та підопічними;

- заборона вступу в шлюб з обмежено дієздатними або повністю недієздатними особами;

- явно виражене згода нареченого і нареченої.

У шлюбно-сімейних відносинах не діє правило "недієздатний на батьківщині може бути визнаний дієздатним за кордоном": "Здатність здійснювати операції визначається для кожної особи відповідно до її національного закону... Іноземне (недієздатна) особа... розглядається як таке, що має здатність вчиняти... угоду, якщо... воно визнається іранським законом дієздатним. Це положення не може застосовуватися, коли мова йде про здійснення операцій, що належать до сімейних... прав" (ст. 962 ЦК Ірану).

У переважній більшості держав шлюбна дієздатність підпорядковується особистим законом кожного з подружжя (Швейцарія, Південна Корея). В окремих країнах це питання регулюється законом місця укладення шлюбу (Уругвай). Японський законодавець враховує, що в одній державі може діяти декілька правових систем по відношенню до різних груп населення: "Якщо особа є громадянином країни, де застосування тих чи інших правил залежить від статусу її громадян, правом його країни громадянства є право, визначене згідно з нормами цієї країни, або, якщо їх немає, право, з яким особа найбільш тісно пов'язане... [Ці] положення... застосовуються для визначення права звичайного місця перебування особи у випадках, коли право звичайного місця перебування особи змінюється в залежності від статусу перебувають... а також для визначення права місця, з яким подружжя найбільш тісно пов'язані, у випадках, коли право місця, з яким подружжя найбільш тісно пов'язані, змінюється в залежності від статусу перебувають" (ст. 40 Закону про МПРП Японії).

Шлюби між усиновителями і усиновленими були заборонені у всіх країнах. Найбільш детальний перелік некровного споріднення дана італійським законодавцем: забороні підлягають не тільки шлюби між усиновлювачем та усиновленою, але і між його родичами по низхідній, прийомними дітьми одного і того ж особи, між прийомною дитиною і чоловіком прийомного батька, прийомним батьком і чоловіком прийомної дитини.

У ряді країн допускаються шлюби з обмежено дієздатними особами: у Чехії повна недієздатність виключає можливість укладення шлюбу, але особа з обмеженою дієздатністю може вступати в шлюб з дозволу суду. Як правило, особам, які страждають душевними захворюваннями, таких дозволів не дається. Беручи до уваги стан здоров'я конкретного хворого, суд має право дати дозвіл на шлюб

У більшості розвинених країн для укладення шлюбу необхідно представити комплекс медичних документів (наявність заразних хвороб, венеричних захворювань, психічних розладів, алкоголізму, наркоманії, ВІЛ-інфекції). Наявність таких захворювань не є перешкодою до укладення шлюбу, але їх приховування породжує відповідальність винної особи і веде до визнання шлюбу недійсним.

У деяких країнах встановлені додаткові перешкоди для укладення шлюбу: в Італії не допускається укладення шлюбу між особами, одна з яких засуджено за вбивство або замах на вбивство чоловіка або дружини другої особи. У Німеччині і Франції встановлений строк, протягом якого не може вступити в новий шлюб розлучена жінка чи вдова. В Швейцарії встановлено заборону на вступ у новий шлюб після розлучення для винною в розлученні боку терміном від одного року до трьох років.

Якщо шлюб укладається в Болгарії, і одна з осіб є болгарським громадянином або має болгарський домицилий, а національне право іншої особи встановлює перешкоду для укладення шлюбу, яке за болгарському праву несумісне зі свободою укладення шлюбу, ця перешкода не вважається. Іноземний громадянин або особа без громадянства має засвідчити перед болгарським органом з цивільного стану, що його вітчизняне право визнає шлюб, укладений за кордоном і що згідно з його вітчизняному праву немає перешкод для укладення шлюбу (ст. 76-77 Кодексу МПП Болгарії).

Обіцянку вступити в шлюб і наслідки його порушення регулюються загальним національним законом осіб, що вступають у шлюб, а в разі його відсутності - правом країни суду (ст. 26 Закону про МПРП Італії). Згідно з Кодексом МПП Туреччини можливість і умови заручин регулюються законом громадянства кожної із сторін у момент укладання такої угоди; загальний закон громадянства сторін застосовується до дійсності і наслідків заручин; якщо сторони мають різне громадянство, то застосовується турецьке право (ст. 12).

Обов'язкова умова укладання шлюбу в Італії, Франції, Швейцарії та деяких штатах США - публічне сповіщення майбутнього шлюбу. У США і Великобританії публічне оголошення може бути замінено дозволом на шлюб, для отримання якого вступають у шлюб під присягою заявляють про відсутність передбачених законом перешкод до його укладення.

У законодавстві практично всіх країн передбачена спеціальна форма укладення шлюбів - консульські шлюби. Такі шлюби укладаються в консульствах або консульських відділах посольств між громадянами держави акредитування, що знаходяться на території цієї іноземної держави. Консульські шлюби укладаються на основі консульських конвенцій; до них застосовується законодавство держави акредитування. У деяких консульських конвенціях передбачено вимога враховувати і право держави перебування.

Найгостріша проблема шлюбно-сімейних відносин з іноземним елементом - велика кількість "хромающих" шлюбів, тобто шлюбів, що породжують юридичні наслідки в одній державі і вважаються недійсними в іншому. Ця проблема породжена тим, що багато країн не визнають форму і порядок укладення шлюбу, якщо вони відрізняються від їх національних установлень. Наприклад, в Ізраїлі шлюби, укладені за кордоном, визнаються тільки в тому випадку, якщо вони здійснені иудаистскому релігійного обряду.

На універсальному рівні спроби усунути хромающие шлюби були зроблені в Нью-Йоркській конвенції ООН про згоду на вступ у шлюб, шлюбний вік і реєстрацію шлюбів (1962) і в Гаазької конвенції про укладення та визнання дійсності шлюбів (1978). В даний час відкрита для підписання Гаазька конвенція про врегулювання колізій законів у сфері укладення шлюбу (1995). Генеральними колізійними прив'язками для вирішення питання про укладення шлюбу є особистий закон подружжя (внутрішні умови шлюбу) і закон місця укладення шлюбу (форма і порядок укладення шлюбу). Однак держави, які не визнають укладені за кордоном шлюби, до конвенцій не приєдналися.

За загальним правилом форма і порядок укладення шлюбу підпорядковуються законом місця його вчинення (Уругвай, Португалія, Туреччина). В окремих країнах передбачено інше рішення: "У частині його формальної дійсності шлюб регулюється правом місця його укладення або правом країни доміцілія або громадянства одного з подружжя" (ст. 3088 ЦК Квебека). Аналогічні прив'язки встановлені у законодавстві Польщі та Ліхтенштейну.

Матеріальні умови шлюбу по німецькому праву підкоряються закону громадянства кожного з подружжя із застосуванням відсилань першого та другого ступенів (ст. 13 ВЗ ГГУ). Шлюби, укладені за кордоном, визнаються дійсними з точки зору форми, якщо вона відповідає закону громадянства одного з подружжя або закону місця здійснення шлюбу. Шлюб між іноземцями, укладений за кордоном, дійсний з точки зору форми, якщо він здійснений уповноваженим посадовою особою держави, громадянином якої є один з подружжя, і у формі, що відповідає законодавству цієї держави.[1]

При укладенні шлюбу або після нього подружжя можуть заявити про вибір "підлягає носіння імені". Заяви, зроблені після укладення шлюбу, повинні бути офіційно засвідчені. Питання вибору сімейного імені підпорядковуються (ст. 10.2 ВЗ ГГУ):

- правом держави, громадянином якої є один з подружжя;

- германському праві, якщо один з подружжя має звичайне місце перебування у Німеччині.[13]

Великобританія - єдина європейська країна, де законодавець прямо врегулював питання визнання укладених за кордоном полігамних шлюбів. У Законі про МПРП містяться спеціальні положення - "Дійсність і сила в шотландському право потенційно полігамних шлюбів" (ст. 7) і "Дійсність в англійському праві потенційно полігамних шлюбів" (ст. 5): "Шлюб, укладений поза Англії та Уельсу між сторонами, жодна з яких вже не перебуває у шлюбі, не є недійсним по праву Англії та Уельсу на тій підставі, що його укладено з правом, яке дозволяє полігамію, і що одна із сторін домицилирована в Англії та Уельсі... Вулиця, доміцильованого в Шотландії, не відсутній здатність укладати шлюб тільки з причини того, що шлюб укладається з правом, яке дозволяє полігамію... Шлюб, дійсний чинності права Шотландії і ув'язнений за законом, який дозволяє полігамію... на момент, коли жодна із сторін вже не перебуває у шлюбі, має, до тих пір, поки жодна з сторін не вступить у шлюб з яким-небудь другим чоловіком протягом існування такого шлюбу, ті ж самі наслідки... як і шлюб, укладений з будь-якого права, яке не дозволяє полігамію".

У законодавстві багатьох держав встановлено необхідність отримати спеціальний дозвіл для вступу в шлюб з іноземцем (Індія, Іран, Італія, Норвегія). "(3) Якщо угорський громадянин або проживає в Угорщині особа без громадянства мають намір вступити в шлюб за кордоном, компетентні органи Угорщини свідчать, що для укладення шлюбу немає перешкод по угорському праву. (4) Якщо місце проживання венгенского громадянина перебуває за кордоном, видає відповідне свідоцтво консульське представництво Угорщини" (§ 37 Указу про МПРП Угорщини).

У сучасному міжнародному праві визначено, що зміна громадянства одного з подружжя автоматично не тягне за собою зміну громадянства другого, але презюмирує спрощений порядок зміни громадянства (Конвенція про громадянство заміжньої жінки (р. Нью-Йорк, 29 січня 1957 р.)).

Поширення в ряді держав одностатевих союзів у вигляді громадянських партнерств або легальних шлюбів здатне породити важкорозв'язні проблеми в міжнародному сімейному праві.

Цей інститут отримав поширення в законодавстві більшості європейських країн (Німеччина - Закон про зареєстроване партнерство (2001), Франція - Закон про громадянський пакт солідарності (1999)). Законодавство Данії (Закон про зареєстроване партнерство (1989)) визнає за одностатевими партнерами ті самі спадкові права, що й за подружжям. У Каталонії (Іспанія) пережив партнер має право на отримання аліментів з спадкової маси (Закон про стабільні спілки пар (2000)). У Кодексі МПП Бельгії встановлено (ст. 46): "Умови, що стосуються дійсності шлюбу, регулюються для кожного чоловіка, правом держави, громадянином якого був чоловік на момент укладення шлюбу. Застосування положення права, що забороняє шлюб між двома фізичними особами однієї статі, не допускається, якщо одне з фізичних осіб є громадянином держави, що дозволяє такий шлюб, або постійно проживає на території такої держави". Аналогічні норми закріплені в законодавстві про МПРП Угорщини, Нідерландів та інших європейських країн.

У зв'язку з такими специфічними тенденціями розвитку сімейного права виникає проблема визнання на території України одностатевих шлюбів, укладених між іноземними громадянами, між українськими громадянами, між українськими та іноземними громадянами за її межами.

2.2 Колізійні питання розірвання шлюбу

У багатьох державах існує принцип свободи розлучення. Однак у тих, де на формування права вплинула католицька церква, розірвання шлюбу заборонено. Так, Конституція Ірландії забороняє приймати законодавство, яким дозволялося б розлучення. Во­но не передбачене сімейним законодавством Аргентини, Колумбії. Порівняно недавно можливість розірвання шлюбу було надано в Італії (1970 p.), Португалії (1976 p.), Іспанії (1981 p.).

Розірвання шлюбу означає припинення статусу, що був утво­рений шлюбом: сторони можуть вступати у новий шлюб; вони отримують право вибору самостійного місця проживання; жінка може обрати дошлюбне прізвище. Відбувається ліквідація право­вого режиму майна, встановленого шлюбом. Особа, що потребує матеріальної допомоги та на користь якої винесено відповідне рішення суду, має право на отримання такої допомоги. Окремим правовим системам відомі ще й нетрадиційні наслідки розірвання шлюбу, скажімо відшкодування майнової чи моральної шкоди на підставі деліктної відповідальності (ст. 234 Цивільного кодексу Франції).

Правові системи, які допускають розірвання шлюбу, можна поділити на дві групи, залежно від вирішення ними питання рів­ності чоловіка й дружини щодо ініціативи розірвання шлюбу. Так, в одних державах обоє з подружжя знаходяться в рівному становищі (більшість держав «сім'ї континентального права», в т. ч. й Україна), в інших - чоловік перебуває в привілейованому положенні (зокрема, держави із санкціонованою мусульманською релігією - Алжир, Йорданія, Сирія).

Розірвання шлюбу є одним зі способів його припинення (як і в ра­зі смерті одного з подружжя чи оголошення його померлим). Тривалий час розлучення трактувалось як санкція за винну поведінку одного з подружжя (приміром, у статтях 229-232 Цивільного кодексу Франції до 1975 p.). Однак з прийняттям нових законів про розлучення (у Великобританії, Франції, ФРН, деяких штатах США) розірвання шлюбу вважається наслідком розпаду шлюбу й сім'ї.

Часте застосування розлучення у правових системах викликало детальну регламентацію підстав для цього. Законодавство держави може передбачати єдину підставу розірвання шлюбу або декілька.

Підставою для розлучення, передбаченою у багатьох державах, є воля одного чи обох із подружжя. Так, у Швеції розлучення про­водиться за наявності односторонньої заяви після 6 місяців - тер­міну, необхідного для зваження потреби в розлученні. Цей строк надається лише в тих випадках, коли у подружжя від шлюбу є неповнолітні діти (віком до 16 років). Але вказаний термін не засто­совується навіть за наявності неповнолітніх дітей, якщо протягом двох років подружжя проживало окремо.

Фактичний розпад шлюбу є підставою для його розірвання у більшості держав. Часто його називають «непоправним» розпадом (ФРН, Великобританія, 11 штатів США, Австралія). До того ж в окремих державах це єдина підстава розірвання шлюбу. Свідченням розпаду шлюбу в правових системах можуть бути: тривале роздільне проживання подружжя; вагомі розбіжності в поглядах на життя між подружжям; зрада одного з них, після чого сумісне життя для іншої особи стає неможливим; жорстока поведінка одного з подруж­жя; зловживання алкоголем; залишення одним із подружжя сім'ї на тривалий час. Наприклад, у ФРН шлюб вважається таким, що роз­пався, якщо подружжя живе окремо протягом трьох років. Якщо ж обоє з подружжя дають згоду на розлучення, то шлюб вважається таким, що розпався, коли подружжя проживало окремо протягом одного року (статті 1565, 1566 Цивільного зводу Німеччини).

У Франції, крім розпаду сім'ї, шлюб може бути розірвано також унаслідок припинення спільного проживання, коли подружжя не проживає спільно протягом останніх шести років або коли один із подружжя протягом цього часу є психічно хворим і відновлення сімейного життя малоймовірне (статті 237-241 Цивільного кодек­су Франції).

У державах «сім'ї загального права» підставами розірвання шлюбу вважаються: подружня зрада; залишення одного з подруж­жя на певний строк; жорстоке поводження чи аморальність; алкоголізм; душевна хвороба; тюремне ув'язнення на певний тер­мін тощо. Особливістю англійської правової системи стосовно розірвання шлюбу є те, що заява про розлучення не може бути по­дана, якщо з моменту укладення шлюбу не минуло трьох років. Тільки у випадках, коли вимога про розлучення грунтується на виключній жорстокості та аморальності відповідача, суд може прийняти до розгляду позов про розлучення і до спливу трирічного терміну.

Спеціальним випадком припинення шлюбу у Великобританії є винесення рішення про це з огляду на презумпцію смерті одного з подружжя. Як зазначалося, англійському праву не відомий інститут оголошення особи померлою, безвісно відсутньою. Проте кожна особа, яка проживає у Великобританії, перебуває у шлюбі та має вагомі підстави вважати одного з подружжя померлим, може звернутися до суду з позовом про визнання його смерті й розірвання шлюбу. Презумпція смерті відсутнього одного з подружжя діє доти, доки не доведено інше, якщо минуло не менше семи ро­ків від початку відсутності одного з подружжя та якщо заявник не має підстав вважати його живим.

Особливістю отримання розлучення у США є встановлення за­конами штатів різного строку проживання на території штату, який є необхідним для отримання права на позов про розірвання шлюбу (від шести тижнів до двох років). Така розбіжність у строках, установлених законодавством різних штатів, привела до того, що особи, які прагнуть якнайшвидше розірвати шлюб, переселяються з одного штату в інший («розлучення способом переселення»).

У державах із мусульманською правовою системою розлучен­ня проводиться за рішенням суду переважно з ініціативи чоловіка (повнолітнього, повністю дієздатного), і тільки іноді за взаємною згодою подружжя. Хоч останнім часом у Єгипті, Лівані, державах Південно-Східної Азії, де проживають мусульманські громади, право звертатися до суду за розлученням надано тільки дружині.

Підставами для звернення до суду в мусульманських державах є: хвороба чи фізичні вади подружжя; тривала (1-2 роки) відсутність чоловіка без достатніх підстав, що заподіює моральну шкоду дружині; конфлікт між подружжям чи заподіяння одним з них моральної шкоди іншому. Специфічними підставами для звер­нення до суду з вимогою про розлучення в окремих державах із мусульманською правовою системою може бути: укладення чоло­віком нового шлюбу без дозволу суду; нездатність чоловіка належно утримувати всіх дружин (Ємен).

Особливістю припинення шлюбу за ініціативою чоловіка є йо­го право тричі давати розлучення дружині. Причому перші два розлучення можуть не припиняти шлюбних відносин, якщо протя­гом певного терміну чоловік повертає дружину. Але якщо навіть за перших двох розлучень сплив цей строк і шлюб припинено, по­дружжя має право знов узяти шлюб між собою, не поновлюючи шлюбного договору. Третє розлучення остаточно припиняє шлюб у його правовому розумінні.

Розірвання шлюбу за взаємною згодою осіб у мусульманських правових системах може відбуватись у договірній формі. Суттєвою умовою такого договору є матеріальне відшкодування дружи­ною чоловікові грошової суми, яка еквівалентна вартості шлюбно­го подарунка чоловіка.

Правовим системам сучасності відомим є інститут сепарації, тобто окремого (роздільного) проживання подружжя, запозичений з католицького церковного права. Він застосовувався у тих випадках, коли чоловік чи дружина не хотіли остаточно розривати по­дружні відносини. Нині інститут сепарації порівняно рідко використовується як у державах «сім'ї континентального права» (статті 296-305 Цивільного кодексу Франції), так і в країнах «сім'ї загального права». Найчастіше це - проміжна ланка для розлучення. Для встановлення окремого проживання подружжя суд бере за ос­нову підстави, що передбачені правовою системою для розлучення.

Правовими наслідками встановлення окремого проживання є: по-перше, збереження деяких обов'язків, що випливають із шлюбу, зокрема обов'язку взаємної матеріальної підтримки (навіть на користь винної сторони) та обов'язку подружньої вірності. Водно­час подружжя отримує право окремого проживання. Відбувається поділ майна. Чоловік зобов'язаний повернути дружині її власність.

По-друге, після спливу встановленого строку окремого проживан­ня подружжя суд повинен, за заявою одного з них, розпочати про­цес про розлучення.

Окреме проживання подружжя може бути встановлено угодою сторін. Укладення таких угод притаманне правовим системам «сім'ї загального права». У такій угоді подружжя може передбачити: умови поділу майна; обов'язок одного з батьків утримувати й виховувати дітей.[16]

Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. запроваджує в Україні інститут сепарації. Режим окремого проживання може встановлюватися рішенням суду за заявою подружжя або позовом одного з них у разі неможливості чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно (ч. 1 ст. 119). Режим окремого прожи­вання припиняється у разі поновлення сімейних відносин або за рішенням суду на підставі заяви одного з подружжя (ч. 2 ст. 119). Встановлення режиму окремого проживання подружжя не припи­няє прав та обов'язків подружжя, які встановлено Сімейному кодексі України і які дружина та чоловік мали до встановлення цього режиму, а також прав та обов'язків, які встановлено шлюбним договором (ч. 1 ст. 120). Норми Кодексу встановлюють, що у разі застосування до осіб інституту сепарації: 1) майно, набуте в май­бутньому дружиною та чоловіком, не вважатиметься набутим у шлюбі; 2) дитина, народжена дружиною після спливу десяти місяців, не вважатиметься такою, що походить від її чоловіка; 3) дружина, чоловік можуть усиновлювати дитину без згоди другого з подружжя (ч. 2 ст. 120).

Із вказаного випливає висновок: якщо «буква» і «дух» законо­давства іноземних держав свідчать про встановлення інституту сепарації з метою подальшого розірвання шлюбу, то цього аж ніяк не можна стверджувати стосовно наведених норм законодавства України. Адже вимоги ч. 1 ст. 120 явно суперечать нормам, викла­деним у п. 2 й п. З ч. 2 ст. 120 Сімейного кодексу України. По- перше, навряд чи здійснення усиновлення дитини одним з по­дружжя без згоди другого сприятиме поновленню сімейних відносин. По-друге, навряд чи сприятиме збереженню сім'ї саме при­пущення законодавця стосовно народження дитини дружиною, батьком якої не є чоловік цієї жінки, після спливу десяти місяців після встановлення режиму окремого проживання. Зрештою, інститут сепарації передбачено переважно законодавством економічно високорозвинених держав. Саме в цих державах можна досягти реального проживання осіб окремо. В Україні, де житлову проблему не вирішено, встановлення режиму окремого проживання часто є нереальним.

Визнання розірвання шлюбу, укладеного поза межами України, залежить від низки обставин, а саме: чи є подружжя, що розводиться, іноземцями або ж тільки один з одружених є іноземцем, а інший - громадянином України; чи проживає подружжя постійно в одній країні, чи в країні, у якій ініційований шлюборозлучний процес, постійно проживає лише один з подружжя.

Розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем, здійснене за межами України за законом відповідної держави, є дійсним в Україні, якщо в момент розірвання шлюбу хоча б один із подружжя проживав за межами України (ч.1 ст.280 СК). Зазначене правило можна за аналогією застосовувати і до випадків розірвання за кордоном шлюбу громадянина України з особою без громадянства, що постійно проживає за межами України.

Громадяни України, що постійно чи переважно проживають за кордоном, не завжди мають можливість звернутися для розірвання шлюбу до українського суду. Тому розірвання шлюбу між громадянами України, здійснене за межами України за законом відповідної держави, є дійсним в Україні, якщо обоє з подружжя в момент розірвання шлюбу проживали за межами України (ч.2 ст.280 СК).

Разом із тим, громадяни України, що проживають за її межами, мають можливість розірвати шлюб у порядку і на підставах, установлених сімейним законодавством України, у країні проживання, звернувшись до консульських установ чи дипломатичних представництв України, але лише у випадках, коли відповідно до Сімейного кодексу України подібний шлюб може бути розірваним у державних органах реєстрації актів цивільного стану. Так, ст.289 СК передбачає, що "... розірвання шлюбу громадян України, які проживають за межами України, провадиться в консульських установах або дипломатичних представництвах України за законами України (ч.1); при реєстрації цих актів цивільного стану в консульських установах або дипломатичних представництвах України застосовується законодавство України, якщо заінтересовані особи є громадянами України (ч.2)".

Значним числом консульських конвенцій (з Азербайджаном, Грузією, Болгарією, КНР, КНДР, Польщею, Російською Федерацією тощо) на умовах взаємності допускається реєстрація в консульських установах або дипломатичних представництвах іноземних держав в Україні розірвання шлюбів між громадянами цих держав (іноземцями) згідно з їх "національним" законодавством. Лише в деяких подібних конвенціях аналізоване правило формулюється трохи інакше. Так, відповідно до п.1.5 ст.10 Консульської конвенції між Україною і Румунією від 03.09. 1992 р. консульська посадова особа має право реєструвати розірвання шлюбу між громадянами акредитуючої держави згідно з законодавством акредитуючої держави, але такі акти не мають юридичної сили на території держави перебування.

Розірвання шлюбу між іноземцями, здійснене за межами України за законом відповідної держави, є дійсним в Україні (ч. З ст.280 СК). При цьому визнання дійсності вищевказаного розірвання шлюбу між іноземцями не залежить ні від процедури (світської чи церковної), ні від підстави розлучення. У визнанні подібних розлучень може бути відмовлено лише з мотивів публічного порядку, коли розірвання шлюбу суперечить основним засадам регулювання сімейних відносин, що встановлені у ст.7 СК.

Європейський парламент прийняв Регламент Ради (ЄС) № 1259/2010 про право, застосовне до питань про розлучення та роздільного проживання подружжя за рішенням суду від 20 грудня 2010 р. (Рим III), який підлягає застосуванню з 21 червня 2012 р. Регламент Рим III застосовується в ситуаціях, що містять конфлікт законів з питань, що стосуються розлучення й роздільного проживання подружжя. Рим III (Рим I і Рим II) заснований на принципі універсальності - застосовним є не тільки право держави - члена ЄС, але й будь-якої третьої країни.

Основне колізійне правило Рим III (ст. 5) відображає гнучкий підхід до регулювання відносин розлучення і розлучення, надаючи сторонам можливість вибору застосовного права шляхом обопільного згоди. Угода між сторонами щодо вибору застосовного права може бути укладена і змінено в будь-який час, але не пізніше подачі позову в суд. Щодо формальної дійсності такої угоди встановлено вимогу про обов'язкову письмовій формі та наявності підписів сторін (ст. 7).

Автономія волі сторін при виборі застосовного права істотно обмежена. Наслідки застосування обраного сторонами права не повинні суперечити нормам публічного порядку країни суду. Крім того, застосовне право можна вибрати лише із встановленого в Рим III переліку:

- право спільного місця проживання подружжя на момент укладення такої угоди;

- право останнього спільного місця проживання подружжя, якщо один з них проживав у цій країні на момент укладення угоди;

- право країни громадянства будь-кого з подружжя на момент укладення угоди;

- право країни суду.

Стаття 8 Рим III встановлює ієрархію колізійних прив'язок (субсидіарне право першої, другої, третьої і четвертої ступенів) для визначення застосовного правопорядку у відсутності автономії волі сторін. Ця стаття являє собою складну підпорядковану альтернативну колізійну норму:

1) право спільного місця проживання подружжя на момент подачі позовної заяви в суд. Якщо дана умова не виконується, то застосовується:

2) право останнього спільного місця проживання подружжя (за умови, що воно не перестало бути таким раніше, ніж за рік до подачі заяви до суду) до тих пір, поки хоча б один з подружжя проживає на постійній основі в цій країні на момент подачі позовної заяви. Якщо дана умова не виконується, то застосовується:

3) право країни громадянства обох подружжя. Якщо дана умова не виконується, то застосовується:

4) право країни суду, де вимагається захист.

Якщо розлучення передувало роздільне проживання подружжя за рішенням суду, то до подальшого розлучення слід застосовувати право, яке застосовувалося до рішення про роздільне проживання (при відсутності угоди про вибір застосовного права окремо до розлучення) (ст. 9). Проте якщо право, обране сторонами до роздільного проживання подружжя, не передбачає переходу в стан розлучення, то застосовуються колізійні правила ст. 7 і 8.

Право країни суду застосовується у випадках, коли обране сторонами право або субсидіарне право за ст. 8 не містить положень про розлучення або не надає одному з подружжя рівного доступу до здійснення свого права на розлучення або роздільне проживання по тендерному ознакою.

В даний час в країнах ЄС ще не склалося єдиної судової практики з питань вибору застосовного права у сфері шлюборозлучних відносин. Як і раніше, переважають два діаметрально протилежних підходи. З одного боку, це закон країни суду (Англія, Ірландія), з іншого - особистий закон одного з подружжя (Німеччина, Франція, Іспанія). Одним із завдань Рим III є досягнення компромісу в колізійному регулюванні шлюборозлучних відносин. У підсумку основним колізійним правилом Рим III є право звичайного спільного місця проживання подружжя (habitual residence).

Вибір застосовного права у сфері шлюборозлучних відносин, виходячи з критерію звичайного місця проживання сторін, є більш гнучким у порівнянні з застосуванням особистого закону подружжя. Це відповідає вимогам мобільності та свободи пересування всередині ЄС. Крім того, застосування права звичайного місця проживання сторін дозволить привести у відповідність норми колізійного права Рим III з процесуальними колізійними нормами, які містяться в Брюссель II bis.

Звичайне місце проживання сторін - найпоширеніший критерій визначення компетентного правопорядку в МПРП ЄС, застосовується не тільки в сімейних справах, у справах про усиновлення і встановлення опіки, але і з питань встановлення юрисдикції. Прийнято вважати, що такий підхід відображає тенденцію до мобільності пересування сторін правовідносин.[16]



Висновки

У сфері міжнародного приватного права регулювання шлюбно-сімейних відносин посідає виняткове місце у зв'язку зі значними розбіжностями внутрішнього матеріального права різних країн.

Правові настанови внутрішнього сімейного права характеризуються своєю пов'язаністю з моральними й релігійними уявленнями, економічними, побутовими особливостями, історичним розвитком, соціальним рівнем, національною, етнічною та культурною специфікою, пов'язаністю з основними правовими принципами, які прирівнюють до основ публічного порядку тощо.

Проведений в роботі аналіз показав, що шлюб повинен бути зареєстрований тільки за вільної та повної згоди обох сторін, які одружуються. Більшістю національних правових систем прийняті такі правила: встановлення державою мінімального шлюбного віку; заборона реєстрації шлюбу з особою, яка не досягла встановленого віку, крім випадків, коли компетентний орган влади в інтересах сторін та з урахуванням вагомих причин дозволяє зробити з цього винятки.

Оскільки дотримання чи недотримання матеріальних та формальних умов узяття шлюбу в різних державах може мати неоднакові наслідки, важливим є те, праву якої держави найбільш доцільно підпорядкувати ці відносини.

Питання розлучень у міжнародному приватному праві визнані у літературі з правознавства одним із джерел найбільш гострих і численних колізій, що зумовлюються неоднаковим регулюванням підстав і процедури розірвання шлюбів, а також невизнанням іноземних розлучень у власних юрисдикціях багатьох країн. У багатьох державах існує принцип свободи розлучення. Однак у тих, де на формування права вплинула католицька церква, розірвання шлюбу заборонене.

Специфіка внутрішнього шлюбно-сімейного права позначається на практичній неможливості його уніфікації на матеріальному рівні у сфері шлюбно-сімейних відносин на сучасному етапі. Тому особливого значення набуває колізійне регулювання шлюбів у сфері міжнародного приватного права.

Найчастіше здатність осіб до вступу у шлюб і матеріальні умови шлюбу регулюються за допомогою широкого формулювання особистого закону або його різновидів: місця проживання або місцеперебування, громадянства. За висловленням деяких колізіоністів, через те що шлюб пов'язаний з особистими питаннями самовизначення, єдино можливою колізійною прив'язкою може бути прив'язка до особистого закону (що може означати громадянство, доміцилій, місце проживання, національність тощо).

Укладення з іноземними державами договорів про правову допомогу у цивільних справах є найбільш ефективним правовим засобом подолання колізій у сфері міжнародного приватного права, зокрема, шлюбно-сімейних відносин. У зв'язку із цим, доцільним є розроблення типового договору про правову допомогу, яким обов'язково повинні вирішуватися колізійні питання приватного права, насамперед питання, пов'язані з укладенням шлюбу, його розірванням, та визнанням недійсним.

Отже, матеріальні умови укладення шлюбу повинні визначатися окремо для кожної особи, яка бажає вступити до шлюбу за законом країни свого громадянства (якщо йдеться про особу без громадянства, то слід використовувати закон її доміцилію). Як субсидійну колізійну прив'язку слід використовувати закон місця реєстрації шлюбу, за допомогою якого остаточно повинні з'ясовувати питання щодо допустимості його укладення. Для вирішення колізійного питання, пов'язаного з визначенням формальних умов укладення шлюбу, достатнім є використання однієї колізійної прив'язки - закону місця реєстрації шлюбу.

При визнати шлюбу недійсним (внаслідок порушення форми його укладення) слід використовувати закон місця реєстрації шлюбу. При визнанні шлюбу недійсним (внаслідок недодержання матеріальних умов його укладення) повинні використовуватися закони громадянства кожного з подружжя (яке вони мали на момент укладення шлюбу) та за допомогою якого були визначені матеріальні умови укладення шлюбу) чи (та) закон місця реєстрації шлюбу, якщо шлюб визнається недійсним внаслідок наявності перешкод для його укладення, передбачених законодавством країни, на території якої укладався шлюб.

Колізії в сфері шлюбно-сімейних відносин у міжнародному приватному праві вирішуються з допомогою уніфікованих норм міжнародних договорів. Характерною рисою для сімейних правовідносин у міжнародному приватному праві XX ст. стало впровадження принципу автономії волі в національні закони про міжнародне приватне право. У законодавстві багатьох країн цей принцип зазнавав істотних змін та модифікацій, починаючи з необмеженого вибору права подружжям у своїх правовідносинах та закінчуючи вибором закону в чітко визначених межах. Незважаючи на форму принципу автономії волі, він є ефективним механізмом регулювання міжнародних приватних правовідносин. Зокрема, застосування такого принципу є зручним для подружжя при вирішенні ними спільних майнових питань міжнародного характеру, за умови відсутності спільного громадянства подружжя.