Сутність, завдання, ознаки правової держави

Історія ідеї соціальної держави. "Новий курс" Рузвельта. Співвідношення держави і особи, загальна характеристика. Правовий статус, свободи, головні обов’язки та гарантії особи. Характеристика основних шляхів формування правової держави її в Україні.

Рубрика Государство и право
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 29.11.2011
Размер файла 44,0 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми. Сьогодні хіба що не найважливішою стає проблема розбудови молодої держави України, вибір шляху розвитку якої було остаточно зроблено із прийняттям 28 червня 1996 року Конституції України. Зокрема згідно із її статтею 1, Україна є демократичною, правовою, і соціальною державою. Безперечно, таке проголошення в умовах сьогодення відображає не стільки реальну дійсність, скільки прагнення та орієнтацію Української держави, є декларацією її намірів. Водночас це конституційне положення поставило перед суспільними науками і, в першу чергу, перед теорією держави та права актуальне завдання: визначити й дослідити сутність, завдання, ознаки та функції саме правової держави, обґрунтувати її загальнотеоретичну характеристику, визначити шляхи побудови такої держави в Україні.

Мета. Метою курсової роботи є поглиблення загальнотеоретичних уявлень стосовно сутності, завдань, ознак правової держави.

У сучасний період правова держава становить предмет зацікавленості представників різних суспільних наук: правознавців, політологів, економістів, соціологів, філософів. Зокрема потрібно відзначити праці таких вітчизняних і зарубіжних учених, як О. Аграновська, С. Алексєєв, В. Бабкін, М. Баглай, Д. Баялджиєв, О. Беребіна, П. Гончаров, М. Гриценко, Р. Дарендорф, А. Етціоні, М. Козюбра, В. Копєйчиков, І. Ледях, О. Лукашова, Л. Мамут, Т. Мацонашвілі, В. Медведчук, В. Новіков, П. Рабінович, Г. Ріттер, В. Роїк, В. Селіванов, А. Сіленко, О. Скакун, О. Скрипнюк, Ф. Фабрициус, К. Хессе, Х. Цахер, В. Четвернін, Й. Штрассер, І. Яковюк, В. Якушик та інші.

1. Історія ідеї соціальної держави

Ідея соціальної держави сформувалася наприкінці XIX - початку XX століть як результат об'єктивних соціально-економічних процесів, що відбувалися в житті буржуазного суспільства, коли в протиріччя увійшли два його найвагоміших принципи - принцип свободи і принцип рівності.

Теоретично склалися два підходи до співвідношення цих принципів. А. Сміт, Д.С. Мілль, Б. Констан, Д. Локк та інші захищали теорію індивідуальної свободи людини, відводячи державі, як основний обов'язок охороняти цю свободу від будь-якого втручання, у тому числі й від втручання самої держави. При цьому вони розуміли, що врешті-решт свобода спричинить нерівність, однак вважали свободу за найвищу цінність.

Інший підхід використовував Ж.-Ж. Руссо, який не заперечував значення індивідуальної свободи, проте вважав, що все повинно бути підпорядковано принципу рівності, забезпечувати який є завданням держави.

Власне, концепцію соціальної держави вперше було сформульовано в працях німецьких учених ХIХ століття: Л. фон Штейна, Ю. Оффнера, Ф. Науманна, А. Вагнера. Соціальна концепція стала проголошенням нової ролі держави, яка бере на себе відповідальність здійснювати соціальні функції, що були раніше державі не притаманні.

Науковий пріоритет у розробці першої теоретичної концепції соціальної держави, що містила новаторські для свого часу ідеї, належить відомому німецькому державному діячу, економісту й історику Л. фон Штейну, яким власне вперше було визначено поняття «соціальна держава». Л. фон Штейн вважав, що ідея держави полягає у відновленні рівності і свободи, у піднятті нижчих класів до рівня багатих та сильних. Соціальна держава згідно зі Штейном, повинна не тільки узаконювати й охороняти пануючі класи, але й свідомо слугувати інтересам народу.

Необхідно також підкреслити, що в ідеологічному плані перша концепція соціальної держави була породженням консервативної думки, а сам Л. фон Штейн був яскравим представником консервативного напряму в науці та політиці. Метою концепції Л. фон Штейна став пошук шляхів для усунення протиріч, що створюються в капіталістичному суспільстві засобами самої держави. При цьому першочергове значення мало вирішення так званого «соціального питання», загострення якого бачилося як головна загроза стабільності суспільства. Згідно з Штейном, місія соціальної державна рівні управління реалізується у конкретних управлінських функціях держави, зокрема: усунення юридичних перепон, вільному міжкласовому переходу за допомогою надання всім громадянам однакових прав, передусім прав власності; турботи про суспільні потреби, що забезпечують кожній особистості фізичні умови самостійності;сприяння праці, яка не має капіталу, в досягненні господарської самостійності, наприклад, через страхові справи, самодопомогу у вигляді різних союзів тощо.

Визначаючи сутність соціальної держави Л. фон Штейн писав: держава «зобов'язана підтримувати абсолютну рівність у правах для всіх різних суспільних класів та для окремої особистості, що самовизначається, завдяки своїй владі.Вона зобов'язана сприяти економічному та суспільному прогресу всіх своїх громадян, тому що за кінцевим рахунком розвиток одного стає умовою розвитку іншого, і саме в цьому сенсі говориться про соціальну державу». Як єдиний гарант рівності та соціальної справедливості, держава, у розумінні Л. фон Штейна, безумовно, стоїть над усіма іншими суспільними інститутами та інтересами. У цьому зв'язку дослідник П. Козловскі вважає Л. фон Штейна апологетом держави та захисником ідеї повної незалежності держави від влади суспільства. Штейнівське визначення соціальної держави вважається класичним. Саме ним було подолано підхід до держави як до арени класової боротьби і вперше утверджено пріоритет співвідношення «особистість - держава» на противагу попередньому «суспільство - держава», а головною метою держави проголошено економічний та соціальний прогрес. З визначення Л. фон Штейна можна виокремити такі характеристики соціальної держави, які розкривають його сутність та особливості.

Соціальна держава не тільки зобов'язана, але й спроможна виконувати свої функції.

Соціальна держава сама зацікавлена у виконанні взятих на себе зобов'язань.

Новими функціями, що випливають з теорії соціальної держави Л. фон Штейна, є наступні:

обмежувальна функція - виявляється щодо пануючих класів, за її допомогою вирішуються такі завдання, як обмежування монополізації, регламентація трудових відносин, регулювання економіки, концентрація коштів на соціальні програми та потреби;

забезпечувальна функція - виникає під час вирішення таких завдань, як соціальне страхування, соціальне забезпечення, надання можливостей для отримання освіти;

гарантуюча функція - надаючи гарантії й закріплюючи їх на конституційному рівні у вигляді системи прав людини та громадянина, держава по суті надає йому право не просто отримувати допомогу від держави, але й вимагати її надання.

Серед ліберальних учених погляди Штейна поділяв Ф. Науманн. Його уявлення щодо активного втручання держави в господарські та соціальні відносини стали традиційно суттєвим елементом раннього німецького лібералізму.

Ліберали ставили перед державою завдання не тільки захистити власність і соціальний порядок, а також матеріально і морально підтягнути нижчі класи через широкі соціальні реформи. Найбільш радикальну теоретичну основу інтервенціоністської соціальної держави висунув у 1879 р. німецький учений А. Вагнер, видатний економіст часів Бісмарка, один з яскравих представників школи Державного соціалізму, прибічник державного і християнського соціалізму, котрий визначає свої погляди як соціально-правові.

Концепція А. Вагнера передбачала перетворення буржуазної держави у «державу культури та загального добробуту», одержавлення залізничних доріг, гірничих підприємств, банків і страхових організацій, інтеграцію робітничого класу у державу і суспільство при заперечуванні політичних і соціальних революцій.

Ідеї соціальних реформ через перетворення буржуазної держави на народну, яка бачить добробут усіх громадян як своє головне завдання, традиційно користувалися широкою підтримкою в німецькому робітничому русі, в його різних союзах, політичних та профспілкових організаціях. Як наслідок у другій половині ХІХ - початку ХХ століття в країні було напрацьовано та законодавчо закріплено низку заходів державного та суспільного характеру щодо захисту соціальних інтересів нижчих класів. Так, наприклад, у 1910 р. у Німеччині було введено загальне пенсійне страхування. Боротьба трудящих за свої права, ідеологічні та наукові дискусії щодо шляхів спрямування діяльності держави в русло соціальних реформ в цей період спостерігалися і в інших індустріальних країнах, передусім - у Англії та Франції.

Потужним поштовхом для подальшого розвитку теорії та практики соціальної держави стала світова економічна криза 1929-1933 років та Друга світова війна.

«Новий курс» Рузвельта показав приклад інтенсивного втілення практики соціальної держави, попередив соціальну революцію, на десятиріччя передбачив основні напрями соціальної політики американської держави.

Особливу роль у створенні соціальної держави в західних країнах відіграв так званий «План Беверіджа», який було надано британському парламенту у 1942 р. Автор запропонував цей план як частину «загальноохоплюючої політики «соціального прогресу» і передбачав нову організацію всієї системи соціального забезпечення через поширення соціального страхування до охоплення їм майже всіх громадян держави, а також через гарантію єдиного національного середнього доходу, якого б було достатньо для підтримки гідного рівня життя. Ядром плану був тісний взаємозв'язок соціальної політики з державною економічною політикою, що спрямована на забезпечення повної зайнятості. Передбачалося створити безоплатну державну систему охорони здоров'я, яка була б доступна всім громадянам, контроль над заробітною платою та цінами, поступово усунути приватну власність на засоби виробництва та інші заходи. План Беверіджа було використано у соціальній діяльності повоєнних урядів Бельгії, Данії та Нідерландів, Німеччини, у створенні сучасної системи соціального забезпечення Швеції, яка є найкращою в Європі.

Звертаючись до практики суспільного розвитку, можна сказати, що теорія соціальної держави, яка виникла у ХІХ столітті, стала ідеалом політики в Європі, ознакою приналежності до Європейської цивілізації, засобом досягнення важливих соціальних гарантій і високих стандартів життя.

2. Співвідношення держави і особи: загальна теоретична характеристика

Питання про співвідношення таких понять, як держава й особистість, було важливим для юридичної науки в усі часи. Вся величезна кількість теорій і поглядів, що існували в історії політико-правової думки і стосуються співвідношення «держава - особа», можна звести до трьох підходів: 1) індивідуалістичний, особистий, гуманістичний (природно-правовий підхід). Цей підхід випливає із розуміння особи як цілі, держави - як засобу для досягнення мети. Його зміст - права належать людині від природи. Вона має їх незалежно від держави. Ці права є невід'ємними. Завдання держави і суспільства полягає в тому, щоб додержуватися цих прав, не допускати їх порушення; створювати умови для їхньої реалізації. Конкретні зміст і обсяг прав змінюються і розширюються в міру розвитку суспільства, самі ж фундаментальні права залишаються незмінними; 2) державний, статичний (юридико-позитивістський). Цей підхід випливає із розуміння держави як мети, а особи - як засобу для досягнення мети. Його зміст - свої права людина одержує від суспільства і держави, природа цих прав патерналіс-тична; держава - джерело і гарант прав людини завдяки закріпленню їх у законі; право і закон не мають істотних відмінностей; права особи змінюються залежно від державної доцільності і можливості. З) юридико-позитивістським підходом багато в чому схожа марксистська теорія, яка схильна підкоряти права людини державній доцільності. Відмінність між ними полягає у тому, що марксизм орієнтований на соціально-економічну, класову детермінацію права (право - зведена в закон воля пануючого класу), а не на його раціональну самоцінність. При марксистському підході ставлення питання про права особи стає зайвим внаслідок розуміння особи як виразника сукупності суспільних відносин. Якщо перший підхід є характерним для демократичних держав, то другий - для антидемократичних, тоталітарних. В СРСР (до середини 80-х років XX ст.) переважав статичний підхід до прав людини; для демократичного камуфляжу до законодавства (Конституції) було введено розділи про права, свободи та обов'язки особи. Лише в наші дні відбувається набуття справді демократичного уявлення про права людини. У відносинах «людина - держава» пріоритет належить людині, а держава та її структури (гілки державної влади - законодавство, управління та правосуддя) покликані підкорити свою діяльність охороні й захисту прав людини.

У наш час питання про співвідношення держави, права й особистості набуло ще більш актуального значення, оскільки Україна будує правову демократичну державу, головною метою якої є задоволення потреб людини, охорона її прав і свобод. Відповідно до Конституції України (ст. 3): "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини і їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".

2.1 Поняття особистості

Для характеристики індивіда використовується спеціальне поняття особистість. Кожна людина, вступаючи в життя, застає світ речей, предметів, зроблених попередніми поколіннями людей, різні політичні, соціальні інститути та установи, а також історично сформовані соціальні норми, правила мислення і граматики, естетичні смаки й інші форми суспільної свідомості. Щоб стати повноправним членом суспільства, брати особисту участь у його справах, індивід повинен у тій або іншій мірі засвоїти наявні дані про природу і суспільство, опанувати мовлення і правила граматики, вивчити чинні соціальні норми, освоїти професію і прилучитися до досягнень культури. Сукупність властивостей, що характеризують людину як соціальну істоту, учасника суспільних відносин, і охоплює поняття особистості. "Сутність "особи особистості", - писав К. Маркс, - становить не її борода, не її кров, не її абстрактна фізична природа, а її соціальна якість". Особистістю не народжуються, а стають, і не будь-хто може виступати в цій ролі. Так, особистістю не є дитина і душевнохвора людина.[ 7, 14-15]

Для особистості як продукту суспільства характерна єдність індивідуальних соціальних і біологічних рис, зокрема таких:

Ознаки, що характеризують соціальні зв'язки і відносини людини (економічні, політичні, національні, класові, юридичні, моральні й інші).

Набуті особистим досвідом знання, навички, звички, культурний рівень.

Біологічно зумовлені риси: інстинкти, темперамент, по чуття, елементарні потреби, стан здоров'я.

4. Риси індивідуальної психіки і мислення, можливості пізнавати світ, створювати, добутки літератури, науки, мистецтва.

Конкретна особистість завжди індивідуальна. Психологічні риси, соціальний досвід, вид діяльності, темперамент, а також інтенсивність прояву цих рис у кожній людині поєднуються з найрізноманітнішою уявою і визначають неповторність особистості, її відмінність від усіх інших членів суспільства. У природі не буває однакових, схожих особистостей.

Однак слід зазначити, що і в наш час суспільство не в змозі створити необхідні умови для того, щоб кожен індивід міг формувати себе як особистість відповідно до своїх можливостей, інтересів та потреб і застосовувати свої можливості і знання на практиці. Хоч, безперечно, сучасне цивілізоване суспільство створює більш сприятливі умови для формування особистості, ніж попередні історичні періоди. Вирішальну роль тут відіграє ступінь свободи особи, яку їй надає і закріплює держава у вигляді правового статусу громадян.

2.2 Правовий статус особи

Для того щоб докладніше охарактеризувати місце і роль людини в суспільстві, її зв'язки з державою, необхідно проаналізувати її юридичний статус, що складається з системи прав, свобод і обов'язків, закріплених законом.

Таке поєднання і взаємообумовленість основних елементів правового статусу є невипадковим, оскільки будь-якому суб'єктивному праву відповідає певний юридичний обов'язок. Неможливо отримати повну уяву про права, свободи і обов'язки особи, розглядаючи їх як відокремлені один від одного явища (адже вони невіддільні один від одного і утворюють певну систему), тому їх слід розглядати комплексно, у складі правового статусу особи.

Отже, правовий статус особи - це система взаємопов'язаних прав і свобод та обов'язків, які закріплені в законодавстві і визначають правове положення особи в суспільстві.

Суть правового статусу особи полягає у визначенні і законодавчому закріпленні правового становища особи в суспільстві. Правовий статус, що включає права, свободи і обов'язки, цілеспрямовано впливає на створення збалансованих способів взаємодії людей між собою і формування впорядкованих відносин між індивідом, суспільством і державою.

Основні принципи правового статусу особи - це головні засади, які визначають суть цього статусу і закріплюють його найважливіші ознаки. Ці принципи закріплені в Конституції України і повністю відповідають загальновизнаним світовим стандартам. [1, с 207]

Для правового статусу особистості в державі характерні такі риси.

Права, свободи й обов'язки,що становлять правовийстатус, є рівними, кожна особистість (у межах свого статусу) має рівні юридичні можливості скористатися наданими їй правами і виконувати покладені на неї обов'язки.

Права, свободи й обов'язки, зафіксовані в правових нор мах, охороняються державою, їхня реалізація забезпечується як державою, так і самим громадянином.

Права, свободи й обов'язки гарантовані в інтересах су спільства й держави, кожної особистості зокрема.

Права, свободи й обов'язки особистості виступають як єдина система, що постійно розширюється і поглиблює свій внутрішній зміст у міру цивілізованості суспільних відносин.

Права, свободи й обов'язки на всіх етапах існування дер- жави є необхідною умовою і передумовою всебічного і гармо нійного розвитку особистості, виражають природу держави.

Права, свободи й обов'язки, які входять до правового ста- тусу особистості, характеризуються єдністю, що виявляється в їхньому соціально-економічному призначенні.

Правовий статус є цінним правовим явищем, вищим досягненням сучасного права, що виражає те високе значення, яке має особистість у суспільстві[7, с 20]

Види правових статусів особи

Правовий статус особи можна розглядати у трьох аспектах - міжнародно-правовому, конституційному і галузевому.

1. Міжнародно-правовий статус особи (його ще називають "загальним") містить права, свободи і обов'язки, закріплені у міжнародно-правових документах, їх охорона і захист передбачені не лише внутрішнім законодавством держав - учасниць міжнародних угод з питань прав і свобод людини, але й нормами, які вироблені світовим співтовариством і є для цих держав обов'язковими.

Міжнародно-правовий (загальний) статус особи містить перелік основних прав і свобод - таких, що є універсальними, пріоритетними для захисту як внутрішньодержавними, так і міжнародно-правовими засобами. Всі вони відображені в Міжнародному Біллі про права людини, в Європейській конвенції із захисту прав людини і основних свобод, Європейській соціальній хартії. Всі ці права і свободи мають бути визнані кожною державою-учасницею незалежно від їх конституційного закріплення. Пріоритет міжнародного права щодо внутрішньодержавного у сфері прав людини стає загальновизнаним принципом світового співтовариства.

2. Конституційний статус особи об'єднує права, свободи і обов'язки, закріплені у Конституції - Основному Законі держави і суспільства. Цей статус іноді називають "базовим". Конституційні права, свободи і обов'язки є основними правами, свободами і обов'язками. Вони становлять юридичну базу для всієї системи прав, свобод і обов'язків, закріплених кожною окремою галуззю права, мають найвищу юридичну силу і підлягають підвищеному захисту. Конституційні права, свободи і обов'язки є правовим базисом для прав, свобод і обов'язків, зафіксованих у чинному законодавстві, бо вони містять вихідні, принципові положення правового регулювання в тій чи іншій сфері суспільних відносин. Елементи конституційного статусу особи вказують на головні напрями розвитку всієї системи прав, свобод і обов'язків, визначають зміст і основні цілі їх спрямування. Крім того, конституційні права, свободи і обов'язки визнаються такими, що безпосередньо діють, оскільки норми Конституції визнаються нормами прямої дії.

Громадянство - це невід'ємний складовий елемент конституцій-но-правового статусу особи, що розкриває зміст юридичного зв'язку між конкретним громадянином та державою. Громадянство визначає постійний правовий зв'язок особи та держави, що знаходить свій вияв у наявності в держави і конкретної особи взаємопов'язаних і взаємообумовлених прав і обов'язків. Перебування особи у громадянстві означає наявність у неї повного обсягу прав і обов'язків. Лише громадянин може розраховувати на захист як всередині держави, так і за кордоном; має право брати участь в управлінні державою і в повному обсязі володіє політичними правами і свободами; відбуває військовий обов'язок по захисту держави у Збройних силах.

3. Галузевий статус особи складається з певних повноважень, що забезпечують особі здійснення її можливостей у певній сфері суспільних відносин, яка регулюється тією чи іншою галуззю права. Кожна з галузей права закріплює права, свободи і обов'язки особи у певній сфері суспільних відносин, наприклад, у майнових, сімейних, трудових та інших. Роль і значення конституційно-правового статусу у його співвідношенні з галузевим статусом полягає в тому, що він системно інтегрує та об'єднує головні засади галузевого правового статусу.

2.3 Права, свободи, обов'язки і гарантії

Права і свободи людини - це її соціальні можливості в різних сферах життя: економічній, політичній, соціальній, культурній, особистій, їхній обсяг і характер розкривають рівень демократизму громадянського суспільства. У цивілізованому суспільстві особистість стоїть на першому місці серед усіх суспільних цінностей, але не як об'єкт піклування з боку держави, позбавлений самостійності, а як суб'єкт, наділений реальними правами й можливостями.

Довгий час у нашій країні права людини не розглядалися як самостійна правова категорія, хоч уже визначилися світові стандарти прав людини. Досить послатися на Загальну декларацію прав людини, яку було прийнято Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 10 грудня 1948 p., у якій виділені:

елементарні права: на життя, на свободу і недоторканність особи; на свободу від рабства; заборона катувань, жорстокого ставлення, покарання; рівність перед законом; низка прав, що стосуються процесуальних моментів; захист від довільного втручання в особисте і сімейне життя; зазіхання на честь і репутацію; недоторканність житла; таємниця комунікацій;

громадянські права: право особистості на визнання її пра восуб'єктності; свобода пересування і вибору місця проживання; право на притулок; право на громадянство; право володіння майном;

політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободи.

Правам і свободам громадян присвячений розділ II Конституції України. Відповідно до ст. 21 Конституції, Україна проголошує непорушність і невідчуження прав і свобод людини, а також рівність усіх у гідності і правах незалежно від походження, національності, мови, расової належності і т. ін

Закріплений у міжнародних джерелах і Конституції перелік прав і свобод не є вичерпним. Іншими словами, зміна обсягу прав і свобод можлива, причому вона розширюється. Необхідно підкреслити, що скасування прав і свобод неможливе. Хоча в ст. 64 Конституції України узаконено випадки правомірного обмеження в умовах воєнного або надзвичайного стану із зазначенням строку дії цього обмеження, проте найважливіші права і свободи навіть у цей час не можуть бути обмежені (рівність усіх перед законом, неможливість позбавити громадянства, право на життя, неприпустимість катувань, жорстокого ставлення; право на свободу й особисту недоторканність, захист прав судом і т. ін.).

У питанні про права особистості одне з головних місць посідає проблема гарантій, тому що про реальну цінність прав, свобод і обов'язків особистості в суспільстві судять насамперед за їхньою охороною і реалізацією. Традиційно систему гарантій прав, свобод і обов'язків особистості поділяють на дві групи:

загальні;

спеціальні правові (юридичні).

Нерозривність правового статусу особистості і її юридичних гарантій не викликає сумнівів. Правовий статус особистості, не підкріплений юридичними гарантіями, що забезпечують особистості реалізацію її прав, свобод і обов'язків, не можна розглядати як реальний, тому що він буде мати скоріше формальний, декларативний характер.

Можна виділити такі види гарантій. У першу чергу необхідно назвати їхній головний, основний вид. Мова йде про соціальні (юридичні) гаранти, під якими розуміються конкретні правові норми, що визначають умови і порядок реалізації прав, юридичні засоби їхньої охорони й захисту в разі порушення і т. ін. За допомогою цих правових засобів забезпечується реалізація правового статусу особистості з використанням державного примусу або можливості такого примусу з боку державних органів.

З погляду форми закріплення правові гарантії поділяються на:

конституційні;

галузеві.

Конституційні гарантії є базою гарантування основних прав, свобод і обов'язків громадян, подібно до того, як самі кон-

ституційні права й обов'язки громадян фіксують не весь правовий стан громадян, а лише частину його основи. Але з конституційних гарантій, і це важливо підкреслити, можна судити про реальність проголошених прав, про характер їхнього забезпечення в суб'єктивно-особистісному сенсі, оскільки ці гарантії зумовлені не тільки і не стільки індивідуальними можливостями окремого громадянина, скільки всім існуючим ладом.

Загальними гарантіями прийнято вважати економічні, політичні, ідеологічні, котрі являють собою сукупність економічних, політичних, ідеологічних чинників, що створюють максимум можливих на цьому етапі розвитку суспільства і держави умов та передумов для реалізації прав і свобод громадян.

Деякі автори виділяють із політичних гарантій у самостійну групу соціальні, а ідеологічні гарантії розглядають як складову частину духовних. На нашу думку, з пропозицією про виділення соціальних гарантій як самостійних можна погодитися, а із занесенням ідеологічних до складу духовних - ні. Скоріш за все, вони існують самостійно.

Економічні гарантії є визначальними в системі гарантій, тому що вони створюють матеріальні умови, які забезпечують найбільш повне задоволення зростаючих матеріальних і духовних потреб особистості. Економічними гарантіями виступають насамперед різноманітні форми власності, економічна політика держави, що полягає в підтримці різних прошарків громадян.

Соціальні гарантії поглиблюють реальний зміст правового статусу особистості на основі принципів гуманізму, справедливості, рівності, розширення реальних умов у реалізації потенційних можливостей як для кожної особистості, так і для всього суспільства. До числа соціальних гарантій слід віднести принципово нову форму громадського життя, що демонструє цілком інше співвідношення суспільства й особистості, її стосунки з іншими особистостями і ставлення до самої себе.

Політичні гарантії - це всебічний розвиток і вдосконалення політичної системи суспільства, усієї загальної системи демократії з основною ідеєю самоврядування народу, що є однією з найважливіших у теорії. Суть принципу самоврядування полягає в тому, щоб управління здійснювалося не лише в інтересах народу, а й закономірно, крок за кроком ставало безпосередньою справою самого народу, що не знає над собою ніякої влади, крім влади свого власного об'єднання.

Ідеологічні гарантії - світогляд особистості, що усвідомлює себе як особистість, котра не відокремлює себе від держави.

Велике значення надається спеціальним юридичним (правовим) гарантіям, особливо в реальному житті, коли мова йде про розв'язання тієї або іншої конфліктної ситуації, коли потрібно забезпечити припинення порушення права. Усю сукупність як конституційного, так і іншого законодавства слід розглядати в цілісності як систему юридичних гарантій прав, свобод і обов'язків громадян, кожної особистості.

У Конституції України закріплено досить широке коло правових гарантій.

Характеризуючи правовий статус особистості, необхідно зупинитися і на основних обов'язках.

Основний соціальний обов'язок особистості - це необхідність її визначеної поведінки, об'єктивно зумовлена конкретно-історичними потребами існування і розвитку інших людей, націй, народу, його соціальних груп і всього людства.

Конституція України закріпила основні обов'язки громадянина (ст. 65-68). Так, кожен громадянин України зобов'язаний точно дотримуватися Конституції України і законів України, не зазіхати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68 Конституції).

Класифікацію обов'язків можна проводити за різноманітними принципами. Найбільш точним нам видається підхід П.М. Рабиновича, який пропонує виділити такі обов'язки:

фізичні (наприклад, утримувати і захищати своїх непов нолітніх дітей);

особисті (наприклад, поважати честь, гідність, думки і

погляди людей);

культурні (наприклад, дбайливо ставитися до пам'яток

історії людства (ст. 66 Конституції));

економічні (наприклад, кожен зобов'язаний сплачувати податки) (ст. 67 Конституції));

політичні (наприклад, протистояти насильству, використовувати тільки мирні заходи для досягнення своєї мети і задоволення своїх політичних інтересів).

3. Правова держава: сутність, значення. Шляхи формування її в Україні

3.1 Правова держава

правовий держава особа

Політична влада в будь-якій державі в цілому організується і функціонує у правовій формі, що, однак, не виключає можливості її порушення владою на окремих етапах розвитку. Це дає підстави стверджувати, що конкретні держави неоднаково обмежені правом. Започаткування правової держави означало прагнення до розбудови державності, в якій влада була б максимально обмежена правом і правами людини.

Правова держава - це суверенна, політико-територіальна організація публічної влади, яка базується на принципах поваги до особи й недоторканості її прав і свобод, верховенства права, дотримання закону.

Правова держава є системою органів та інститутів, які гарантують та охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства.

Правовій державі притаманні:

А) Конституційна юрисдикція. Конституція - основний закон, усі інші нормативно-правові акти приймаються на її основі;

Б) Верховенство права.

Розвинена і діюча система права і законодавства; верховенство права означає, що не тільки громадяни, але й передусім сама держава, її органи та державні службовці повинні діяти виключно в межах права. За допомогою права і через правові закони правова держава самообмежує себе. У правовій державі повинні управляти не окремі особи, а правовий закон. У ній не припустиме адміністративне свавілля, а тому доти, доки держава не буде реально обмежена правом, правовим законом, вона не може вважатися правовою. Пов'язаність усіх суб'єктів правовідносин правом протистоїть будь-яким формам свавілля, анархії, правопорушень.

В) Реально існуючий, а не лише задекларований, єдиний для всіх, обов'язковий правопорядок у державі, що забезпечує еволюційний розвиток;

Г) Парламентаризм;

Д) Розвинена виборча система, суверенітет народу;

Є) Життєздатність державного механізму до впливу на суспільство зверху, одержання інформації знизу, забезпечення зв'язків по горизонталі;

Ж) Наявність гарантій дотримання права і законодавства;

З) Пріоритет прав людини над правами держави;

І) Розвинена правова культура;

Це, зокрема, передбачає наявність досить високого рівня правових знань, знання основних принципів права, стійких переконань в необхідності виконання законів тощо. Досягнути такого рівня правосвідомості, який конче потрібний як для правотворчості, так і для реалізації права, дуже важко. Для запровадження системи правового навчання і виховання потрібен тривалий час. Державна програма правового навчання вже створена і зараз удосконалюється державними правничими установами.

Й) Поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову;

Цей принцип, що його вперше сформулював Ш. Монтеск'є, традиційно вважається обов'язковою ознакою сучасного конституційного ладу. Це, по-перше, незалежність і самостійність кожної з гілок влади - законодавчої, виконавчої й судової (при цьому необхідно виходити з того, що така незалежність і самостійність мають відносний характер, оскільки, наприклад, парламент, як правило, бере участь у формуванні вищого органу виконавчої влади та органів судової влади), а по-друге - існування й ефективне функціонування конституційного механізму взаємних стримувань і противаг. Система «стримувань і противаг» була започаткована в США. Вона являє собою сукупність правових обмежень однієї гілки влади з боку інших гілок. Традиційно до таких обмежень відносять: здійснюване за допомогою принципів права, норм конституції і законів регламентування нормотворчої діяльності, зокрема видання законів виключно парламентом, обмеження підзаконної та делегованої нормотворчості; чітке визначення повноважень вищих органів державної влади, строків їх виконання і випадків їх припинення; здійснення правосуддя виключно судом, визнання судом неконституційними нормативно-правових актів тощо. Разом з тим система «стримувань і противаг» може набувати специфічних ознак, що обумовлено існуючою в країні формою правління. Так, у системі противаг парламентської республіки важливе місце відведено праву парламенту висловити уряду вотум недовіри, що тягне за собою його відставку, і контрповноваження уряду - можливість розпуску парламенту президентом за поданням прем'єр-міністра і призначення дострокових виборів

К) Орієнтація держави і права на людину як найвищу цінність;

Л) Тісний зв'язок національного права з міжнародним;

М) Суттєве зростання питомої ваги законів у загальній масі нормативних актів;

Панування у суспільному і державному житті законів, які виражають волю більшості або всього населення країни, втілюючи при цьому основні загальнолюдські цінності та ідеали. Наголос саме на пануванні таких законів має на меті підкреслити, що для утворення правової держави замало лише наявності законів як актів представницького органу вищої державної влади. Принципово важливо, щоб вони відповідали зазначеним («матеріальним») показникам і щоб такими актами були врегульовані всі основні ділянки, зони суспільного життя (насамперед відносини між громадянами, з одного боку, і органами, організаціями держави - з іншого). Інакше кажучи, стан панування законів характеризується певними якісними і кількісними показниками;

Н) Утвердження принципу людського виміру права.

Згідно з ідеєю правової держави громадяни можуть робити все те, що не заборонено законом, держава ж може робити тільки те, що передбачено законом, правосуддя має бути незалежним та має ґрунтуватися на презумпції невинуватості. Для правової держави характерний пріоритет прав людини над правами держави. Правову державу характеризує багатопартійність, можливість легальної діяльності як правлячим, так і опозиційним об'єднанням громадян. Вимоги нормативно-правових актів правової держави поширюються на діяльність усіх громадських і політичних інституцій, усіх громадян, усі сфери суспільства. Будь-яка суспільно важлива інформація у правовій державі є доступною для громадян, а засоби масової комунікації - максимально незалежними.

Кожен із мислителів, юристів визначав певні ознаки, які вирізняли чи, навпаки, узагальнювали розуміння правової держави. Риси, ознаки, які називали на початку XX ст., відрізняються від сучасної термінології. Крім того, кількість ознак весь час зростає, вони часто доповнюють одна одну.

Є необхідним перерахувати всі ознаки правової держави

верховенство права; верховенство правового закону;

забезпечення прав і свобод громадянина;

взаємозв'язок держави і права;

взаємна відповідальність держави і особи;

законодавче обмеження зазіхань держави на всезагальну регуляцію суспільного життя і певних сфер, де індивід, колектив і суспільство вільні від втручання влади;

закріплення в законі загальнолюдських цінностей, його гуманізм і вірність правам людини;

гарантованість повсякденного втілення принципів правової держави в конкретних правовідносинах;

своєчасне виявлення суспільних потреб та інтересів, наступне їх врегулювання;

високий рівень якості правових актів;

високий рівень процесу правотворчості;

поширення принципу «дозволено все, що прямо не заборонено законом» для фізичних осіб;

введення правової освіти в межах країни;

розвиток механізму соціального, політичного виховання мас;

високий рівень кадрового складу правоохоронних органів;

високий рівень адвокатури;

високий рівень контрольно-наглядових органів;

розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову;

право на судовий захист;

незалежність суду;

наявність розвинутої нормативної бази;

неухильне виконання законів і підзаконних актів;

закріплення в конституційному та інших законах основних прав людини;

панування у суспільному і державному житті правових законів, які виражають волю більшості, втілюють основні права людини, загальнолюдські цінності та ідеали;

притаманність усім громадянам високої правової культури;

юридична захищеність особи, наявність розвинутих ефективних процедурно-юридичних засобів для вільного здійснення, охорони і захисту основних прав людини;

високозначуще становище у суспільному і державному житті судових органів - найбільш надійної юридичної гарантії прав людини;

розширення юридичного контролю над органами управління з метою гарантування прав громадян.

Якщо було б можливо зробити так, щоб всі вищеназвані ознаки були втілені в життя, ми стали б свідками, громадянами найдосконалішої держави. Наведений перелік не є вичерпним, він є зібранням ознак, почерпнутих із творів, праць присвячених правовій державі.

Визначивши ознаки, принципи правової держави, слід дати відповідь на питання: у чому полягає суть правової держави ?

Під правовою державою ми розуміємо державну сутність, за якої виконавчі органи, органи управління і суди тісно пов'язані із законом; законодавець діє переважно на основі передбачення, так що будь-яке свавілля виключається. Це означає, що народна воля висловлюється шляхом парламентської демократії та знаходить втілення у формі загальнодоступних законів; органи, що покликані виконувати закони, повинні суворо їх дотримуватись.

Звідси, правова держава - це всеохоплююча політична організація суспільства, яка базується на принципі верховенства правового закон.

3.2 Шляхи формування правової держави в Україні

Як відомо, в період розпаду радянської імперії та національного державотворення в Україні взято курс на побудову правової держави. Однак її реальне формування відбувається повільно, без належної системи. Причина полягає в тому, що тоталітарна держава створюється як інструмент насилля над особою, а правова держава розрахована на те, щоб охороняти права особи. Образно кажучи, вони відрізняються між собою так само, як тюрма і житловий будинок. Але зовнішньо вони, здається, схожі і будуються для людей. Але в будинку людина господар, а у тюрмі - в'язень.[2, с 145]

Конституція, проголосивши Україну соціальною, правовою державою, закріпила не стільки реальний, скільки бажаний стан держави, що констатується в її преамбулі. Таким чином, в Україні на сьогодні створені лише правові передумови для становлення і подальшого розвитку цієї концепції.

Формування соціальної, правової держави - це складний і тривалий процес. Для того щоб побудувати в Україні правову державу, треба передусім, щоб ті вимоги, які становлять її зміст, а це:

забезпечення панування права, захист і гарантування основних прав і свобод людини і громадянина, поділ влади та інші, були реально втілені в життя, що, у свою чергу, потребує завершення правової, політичної, економічної та соціальної реформ.

Метою проведення правової реформи повинно стати: скасування тих законів які не відповідають потребам суспільного життя; розробка нових нормативних актів, прийняття яких продиктоване сучасними умовами і об'єктивно існуючими потребами правового регулювання; здійснення адаптації національного законодавства до законодавства Європейського Союзу, що обумовлено намірами України інтегруватися в єдину Європу; формулювання чіткої правової політики держави тощо. її результатом мають бути: забезпечення верховенства права, правового характеру чинного законодавства, істотне обмеження відомчої нормотворчості, оскільки нерідко підзаконні нормативно-правові акти (різні інструкції, розпорядження тощо) приймаються всупереч закону і паралізують його дію. Важливою складовою правової реформи стало завершення процесу формування нової судової системи; впорядкування процесу правотворчості, розмежування правотворчих повноважень органів законодавчої та виконавчої влади.

Однак слід мати на увазі, що правову державу не можна побудувати, обмежившись прийняттям законів. Крім демократичного, прогресивного законодавства, необхідно забезпечити систему суворого додержання і виконання законів усіма суб'єктами: державою, державними органами, суспільними організаціями, посадовими особами і громадянами. Це тим більш важливо в умовах перехідного періоду, коли нарівні з попередніми формами суспільних відносин розвиваються нові.

Головною метою здійснюваної політичної реформи є: налагодження ефективної взаємодії між вищими органами державної влади відповідно до принципу поділу влади, розробка і законодавче закріплення процедури формування і функціонування парламентської більшості, створення дійового механізму взаємодії та взаємної відповідальності президента, парламенту й уряду щодо розробки та здійснення державної політики, структурування політичної системи суспільства тощо.

Не менш важливим для формування правової держави в Україні є підвищення рівня правової культури і правосвідомості громадян, посадових осіб і суспільства в цілому, виховання почуття поваги до права, забезпечення знанням своїх прав і свобод, юридичних обов'язків, уміння їх правильно реалізовувати виконувати. Високий рівень правової культури і правової свідомості необхідний для утвердження в суспільстві законності, справедливості, встановлення такої атмосфери, в якій людина може вільно жити і розвиватися як особистість. Таким чином, знання права, повага до нього, переконаність в обов'язковості його виконання - необхідна умова створення правової держави. З цього випливає, що ще однією умовою на шляху формування правової держави є переборення правового нігілізму. Однією з причин того, що українському суспільству став притаманний правовий нігілізм, є тривале існування Російської імперії, а згодом - СРСР, яким було властиве негативне ставлення до права і закону. З огляду на це слід зазначити: значна частина суспільства досі скептично ставиться до думки, що закріплені в Конституції цінності можуть прижитися в наших умовах і позитивно впливати на процес вирішення існуючих проблем. Подолання цієї ситуації можна досягнути лише за умови, що ідея розбудови України як соціальної, правової держави стане цільовою настановою діяльності не тільки політиків і державних діячів, але й суспільства в цілому.

4. Правова держава у світовій класичній думці

Поняття «правова держава» поширене в юридичній науці й конституційному праві. Ідеї правової держави знайшли своє відображення в конституціях багатьох країн світу: Німеччини, Іспанії, Італії, Франції, України, Росії,Білорусії, Болгарії, Чехії, Угорщини, Словенії. Однак це поняття не має однозначного визначення. У наш час, як і в минулі часи, політики, філософи, юристи - представники різних ідеологій і політичних уподобань - убачають у ньому різну суть.

Ідея правової держави в розумінні верховенства чинних законів сягає в далекі часи античного світу. Аристотель, Платон, Геракліт, Цицерон у пануванні законів вбачали запобігання сваволі і міць держави. Платона можна вважати одним з перших давньогрецьких філософів, який у систематичній формі подав своє розуміння держави. Суспільно-політичним питанням Платон присвячує два найбільших своїх твори - «Держава» та «Закони». Платон висунув свій проект ідеальної держави, який є першою соціальною утопією в історії суспільства. Ідеальна держава, згідно з філософією Платона, повинна бути заснованою на засадах справедливості. Але Платон передбачав жорстку ідеологічну диктатуру влади. Платонівська держава - це теоретична схема утопічної держави, в якій життя суспільства підпорядковується державному контролю.

Ідеї піднесення ролі прав у Стародавній Греції, Стародавньому Римі та інших рабовласницьких країнах були позбавлені гуманістичної основи. Це були ідеї, що відбивали інтереси лише панівної частини тогочасного суспільства - рабовласників. Доля ж сотень тисяч рабів майже не бралася до уваги.

Найбільш яскравим прихильником рабовласницької держави античного світу був Аристотель. Відхиляючи «ідеальну державу» Платона, він пропонує свою теорію держави, засновану на рабовласництві. Ця держава, на думку Аристотеля, являє собою найкращу форму людської спільноти. В ній влада має належати не багатим і бідним, а середньому прошарку рабовласників. «У кожній державі ми зустрічаємо три класи громадян: дуже заможні, дуже бідні й треті, які стоять в середині між тими та іншими». Рабство як явище Аристотель вважав існуючим від природи. Найкращими формами держави Аристотель називав: монархію, аристократію, політію. Внутрішній взаємозв'язок права і держави філософ сформулював так: «Поняття справедливості пов'язане з уявленням про державу, оскільки право, що служить критерієм справедливості, є регуляційною нормою політичного спілкування». Античні філософи та правознавці зв'язували державу правом і показували необхідність існування в державі правових законів, що панували б над державними структурами, були б мірилом справедливості дій держави та її чиновників і регулювали політичні відносини.

Важливий крок у напрямку формулювання теорії правової держави зробив давньоримський вчений Марк Тулій Цицерон. Він писав: «Закон - опора того високого становища, яким ми користуємося у державі, основа свободи, джерело правосуддя: розум, душа, мудрість і сутність держави зосереджені у законах». Філософ розглядав державу як публічно-правову спільність, як справу народу. На його думку, народ - це не всяке об'єднання людей, зібраних докупи хоч би в який спосіб. Народ - це об'єднання багатьох людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права і спільності інтересів. Перевершивши своїх учителів: Платона, Аристотеля, Полібія, Цицерон показав державу як правову форму організації загальної справи. Право, за Цицероном, є необхідним джерелом державносты. Згідно з концепцією цього мислителя, держава є правовою не тому, що її органи дотримуються своїх же законів, а через те, що держава, власне, це право - природне право народу, узгоджене і впорядковане. З його концепції випливає вимога про відповідність державних законів природному праву. Тільки такі закони, з погляду Цицерона, є справедливими. Вчений вважав, що законами слід закріплювати не тільки міру влади, а й міру підкорення. Він сформулював дуже важливий принцип права, стверджуючи, що чинність закону поширюється на всіх. Цицерон відстоював формальну правову рівність усіх громадян, рівність їхніх прав і водночас відкидав фактичну майнову, розумову, службову та іншу рівність. Він визначав державу як загальний правопорядок. Захист свободи громадянина, його прав як складової правопорядку та всієї державності - це не приватна, а загальна справа держави. Поширення християнства в Європі спричинило певні зміни в оцінці ролі права.

Видатний християнський теолог IV - V ст. н.е. Аврелій Августин піддає гострій критиці право рабовласницького Риму як таке, що суперечить праву, наділеному «божественною благодаттю». Згодом ці ідеї знайшли яскравий прояв у трактаті християнського мислителя Фоми Аквінського, у якому стверджувалася ідея держави і права як тих, що є елементом Божого управління Всесвітом і засобом сприяння загальному благу.

Отже, закладається ідея не просто значущості права в житті держави, а права як інструменту забезпечення добра і справедливості для всіх людей.

Та відомий філософ Гоббс вважав, що державній владі має підпорядковуватись і церковна влада. Гоббс відстоював теорію сильної централізованої влади, створеної шляхом суспільного договору. Така влада забезпечує політичний порядок і виживання людства. Суспільний договір дає мир «лише одним шляхом, а саме шляхом зосередження усієї влади й сили в одній людині, або в зборах людей, які більшістю голосів могли б звести всі волі громадян в єдину волю». Необмежена Влада держави розповсюджувалась Гоббсом як на поведінку, так і на світогляд людини. Хоча Гоббс був монархістом, він визнавав можливість існування необмеженої державної влади в різних формах. Таким чином ми бачимо, що ідеї про правову державу античних класиків розвинули й доповнили мислителі Середньовіччя і Нового часу. Вони помітно вплинули на становлення і розвиток таких прогресивних теорій, як поділ влади, конституціоналізм, правова державність, відіграли значну роль у критиці феодальної нерівності, привілеїв і беззаконня, в подоланні середньовічних теологічних концепцій про державу і право, у ствердженні ідей формальної рівності та свободи людей.

У ХVIII ст. розвиток ідеї правової держави в Європі значною мірою обумовлюється прагненням протидіяти всевладдю чиновницько-бюрократичних апаратів тогочасної монархії. Так, Локку належить заслуга висунення вперше в історії політичної думки ідеї розподілу верховної влади на законодавчу, виконавчу і федеративну, так як за умов їхньої незалежності одна від одної можна забезпечити права особистості. Суб'єктивні права він вважав такими, що встановлюються з волі держави і полягають у тому, щоб кожна людина мала постійні правила для життя і спілкування в суспільстві, встановлювані законодавчою владою, що утворена в державі. Філософ розглядав ці права як свободу діяти згідно з власним бажанням у всіх випадках, коли це не заборонено законом, і не бути залежним від постійної невизначеної, невідомої самовладної волі іншої людини. Локк фактично виступає як теоретик конституційних режимів, за яких закон і виконавча влада підпорядковані правосуддю і природному праву. Політична система стає поєднанням народу і держави, у якому кожен з них повинен відігравати свою роль в умовах рівноваги і контролю. Вчений не тільки констатував поділ влади, а й установив ієрархічність її гілок, вважаючи законодавчу владу верховною (але не абсолютною), запропонував нормативне закріплення стримувань і противаг. Ці ідеї філософа були покладені в основу буржуазного конституціоналізму, що виник у ХVII столітті.


Подобные документы

  • Історія правової думки про соціально-правову державу, її характеристика та соціальне призначення, завдання та функції. Взаємодія особи і держави. Права людини в умовах правової соціальної держави. Проблеми реалізації принципів правової держави в Україні.

    курсовая работа [119,4 K], добавлен 20.03.2012

  • Історія виникнення та розвитку правової держави. Сутність поняття та ознаки громадянського суспільства. Розвиток громадського суспільства в Україні. Поняття, ознаки та основні принципи правової держави. Шляхи формування правової держави в Україні.

    курсовая работа [120,0 K], добавлен 25.02.2011

  • Основні концепції правової держави. Ідея правової держави як загальнолюдська цінність. Вихідні положення сучасної загальної теорії правової держави. Основні ознаки правової держави. Шляхи формування правової держави в Україні.

    курсовая работа [31,5 K], добавлен 04.06.2003

  • Виникнення і реалізація ідеї правової держави, її ознаки і соціальне призначення. Основні напрями формування громадянського суспільства і правових відносин в Україні. Конституція України як передумова побудови соціальної і демократичної держави.

    курсовая работа [52,3 K], добавлен 13.10.2012

  • Методологічні аспекти дослідження сутності та призначення соціальної держави, її завдання, ознаки та функції. Взаємозв'язок правової й соціальної держави. Проблеми будівництва соціальної держави в Україні, соціальні права громадян в умовах її формування.

    курсовая работа [55,3 K], добавлен 08.02.2011

  • Поняття, передумови виникнення та соціальна сутність держави. Співвідношення суверенітету народу, нації та держави. Історичні типи держав, їх загальна характеристика. Основні функції української держави. Сутність правової держави (Б. Кістяківський).

    курсовая работа [41,1 K], добавлен 23.11.2010

  • Поняття громадянського суспільства. Історія розвитку громадянського суспільства. Аналіз проблем співвідношення соціальної правової держави і громадянського суспільства (в юридичному аспекті) насамперед в умовах сучасної України. Межі діяльності держави.

    курсовая работа [84,9 K], добавлен 18.08.2011

  • Держава – це організація суверенної політичної влади, яка в рамках правових норм здійснює управління суспільними процесами і забезпечує безпеку особи і нації. Основні ознаки держави. Функція охорони правопорядку та особливості механізму правової держави.

    курсовая работа [86,1 K], добавлен 20.07.2011

  • Особливості та принципи забезпечення конституційних прав людини (політичних, громадянських, соціальних, культурних, економічних) у кримінальному судочинстві Україні. Взаємна відповідальність держави й особи, як один з основних принципів правової держави.

    реферат [36,1 K], добавлен 21.04.2011

  • Ознаки правової держави та механізми її співвідношення з громадським суспільством. Теорії походження держави. Природа і головне призначення держави. Парадигма справедливої держави - традиційна формула технократичних і раціоналістичних концепцій.

    реферат [20,7 K], добавлен 05.03.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.