Вина як ознака суб’єктивної сторони злочину

Необережність передусім полягає визначається ставлення до наслідків діянні, тому що суспільна небезпечність поведінки перебуває поза сферою свідомості винного. Це випливає із законодавчого визначення видів цієї форми вини, яке зафіксовано в ст. 25 КК. Вказана норма встановлює, що

Необережний злочин - діяння, суб'єкт якого передбачав можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності), але легковажно розраховував на їх відвернення або не передбачав можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності), хоча повинен був і міг передбачити.

Як видно з визначення, усвідомлення суспільно небезпечного характеру поведінки та ставлення до неї перебуває поза законодавчою конструкцією необережної вини. Це дає підстави стверджувати , що ненастання наслідків виключає кримінальну відповідальність. Незважаючи на те, що ставлення особи до них підпадає під характеристики, які визначають необережність. Це, у свою чергу , свідчить про неможливість притягнення до кримінальної відповідальності за незакінчений злочин (готування та замах), а також за співучасть у злочині.

Виходячи з нормативного визначення необережності слід зазначити, що ця форма вини є конструктивним елементом злочинів із матеріальним складом, тоді як формальним злочинам, в яких суспільно небезпечні наслідки виведені за межі складу злочину, вона, як правило не притаманна. Водночас, у деяких випадках, законодавець передбачає необережність і для формальних злочинів. Прикладом може бути злочин, передбачений ст. 272 в ч.1, 273 в ч. 1, 274 в ч.1 та інші у частині діянь, які створюють загрозу об'єктам кримінально - правової охорони.

В основі необережного злочину, на думку П.С. Дагеля завжди лежить породжена неуважністю помилка особи, яка тягне за собою спричинення шкоди охоронним кримінальним правом інтересам суспільства, а в деяких передбачених законом випадках - яка створює небезпеку спричинення такої шкоди. При цьому помилка, якої суб'єкт міг і повинен був уникнути, попередити, є такою, що не можна вибачити, «винною» помилкою. Джерело такої помилки (або конкретною причиною необережного злочину), як вважає П.С. Дагель, є взаємодія особи із знаряддям або засобами діяння в певній ситуації, при цьому ситуація теж є небезпечною. У цьому джерелі полягає суттєва особливість причин необережних злочинів на відміну від причин умисних злочинів. При умисних злочинах знаряддя (засіб) свідомо обирається суб'єктом для спричинення шкоди суспільству або використовується при усвідомленій можливості її спричинення. Іншими словами, вибір знаряддя (засобу) повністю залежить від особи, її умислу на вчинення злочину і тому відноситься до причин його вчинення.

Так звана «необережність в умислі» має місце тоді, коли в цілому умисний злочин містить ознаки, ставлення до яких може виражатися в необережності. Наприклад, відповідальність за зґвалтування неповнолітньої чи малолітньої особи настає не лише тоді, коли винний знав про відповідний вік потерпілої особи і саме з особою такого віку бажав вступити у насильницькі статеві зносини, а й тоді, коли він міг і повинен був передбачити неповноліття чи малоліття потерпілої чи потерпілого. У юридичній літературі поширена думка, що у необережних злочинців відсутня суспільна небезпека, антигромадська установка, що за своїм особистими характеристикам вони не відрізняються від інших громадян, які не вчинювали злочини. Так, Д.М. Узнадзе вважає, що установка полягає у цілісній модифікації особи - у готовності суб'єкта до тієї чи іншої психічної активності і яка випереджає реалізацію будь - якої поведінки. Вона виникає внаслідок взаємодії двох необхідних факторів: а) потреби (суб'єктивний фактор) і б) середовища, що включає предмет задоволення цієї потреби (об'єктивний фактор) Установка - споконвічна реакція на вплив ситуації, у якій їй доводиться ставити завдання та їх вирішувати.

При цьому слід сказати, що антисоціальну установку не можна зводити у всіх випадках до прояву злочинної необережності до її першопричин, так само, як не можна заперечувати, що у ряді випадків такі злочини в основному обумовлені асоціальною спрямованістю особи винного.

Дефекти правосвідомості найчастіше полягають у невиконанні правових норм, що закріплюють правила обережності, безпечного здійснення якої-небудь діяльності (які вони зобов'язані були і могли знати), або у свідомій зневазі останніми, або, нарешті, у невмінні керуватися ними. Тому для необережного злочинця характерний збіг антигромадської установки і дефекту правової свідомості. За механізмом вчинення злочину необережні злочинці характеризуються великим криміногенним впливом безпосередньої ситуації.

Диференціація кримінальної відповідальності за необережні злочини припускає розмежування заходів карного впливу не лише між умисними і необережними злочинами, а й усередині самої необережної вини. Хоча проблеми встановлення диференційованої відповідальності за необережні злочини досліджувалися багатьма вченими, проте наукової доробки правників стосувалися переважно диференціації відповідальності за необережність залежно від суб'єктивних ознак злочинів, тоді як особливостям об'єктивної сторони приділялася недостатня увага. Співвідношення об'єктивних елементів ситуації в механізмі необережних злочинів може істотно змінюватися, що потребує відповідної кримінально - правової оцінки.

Проблема необережного спільного заподіяння шкоди є особливо актуальною у сфері використання технічних засобів. Де громадська безпека залежить не лише від осіб, як безпосередньо керують такими засобами. Інші особи також можуть (і повинні) відповідати за нормальний технічний стан джерел підвищеної небезпеки, за відповідність обстановки використання зазначених засобів вимогам безпеки, за грамотне оперативне керівництво експлуатацією технічних засобів. Порушення правил безпеки кимсь із цих категорій суб'єктів можуть створювати умови, реальну можливість настання тяжких наслідків, що перетворюється в дійсність поведінкою (винною чи невинною) особи, яка керує технічним засобом.

Необережність як форма вини поділяється на два види - злочинну самовпевненість та злочинну недбалість, кожна з яких характеризується як інтелектуальною так і вольовою ознаками

Інтелектуальна ознака необережності полягає в передбаченні можливості настання суспільно - небезпечних наслідків або в не передбаченні їх при наявності обв'язку і можливості їх передбачити.

Вольову ознаку створює легковажний розрахунок на відвернення злочинних наслідків.

Злочинна самовпевненість (самонадійність - lucsuria) - характеризується тим, що особа, яка чинить злочин, передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності), але легковажно розраховує на їх відвернення.

Інтелектуальний елемент полягає в передбаченні особою, що вчинила злочин, можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Передбачення - уява про майбутнє, прогноз, який поєднує:

- передбачення можливості настання злочинних наслідків;

- передбачення конкретних ознак злочину - місця, часу, обставин, які можуть відвернути злочинні наслідки

- передбачення розвиту абстрактного причинного зв'язку.

Особливість передбачення при цьому виді вини в тому, що воно має абстрактний характер, для винної особи воно ніби не його, чуже. Суб'єкт бачить події ніби збоку, розуміючи, що такі дії, яків він чинить, в інших умовах, при подібних обставинах, у інших людей, іноді призводить до злочинних наслідків. Але сьогодні, тут, у нього таке не трапиться. І не трапиться, злочинні наслідки не настануть, тому що суб'єкт розраховує їх відвернути. І цей розрахунок не безпідставний, не пустопорожній, суб'єкт розраховує на - свої фізичні сили, вміння, навички, та/або властивості машин, механізмів, приладів, та/або поведінку потерпілих (наприклад, керуючи автомобілем, водій перевищує швидкість, розраховуючи на свою уважність, досвід, на суху дорогу, на те, що пішохід встигне перейти дорогу, але всього цього виявляється недостатньо).

В той же час, видно, що законодавчо, даючи характеристику інтелектуальній сфері при самовпевненості, за її межі виводиться усвідомлення суспільно небезпечного характеру власної поведінки. Водночас таке усвідомлення фактично притаманне особі, яка вчиняє злочин з необережності. Це питання в науці кримінального права оцінюється неоднозначно різними науковцями. Деякі з них вважають, що при самовпевненості таке усвідомлення відсутнє а особі притаманна лише можливість такого усвідомлення Дагель П.С.Неосторожность. Уголовно - правовые и криминологические проблемы.-М.,1977. Інші Загородников Н.И./ Советское уголовное право. Части Общая и Особенная.-М.,1975 стверджують, що без усвідомлення суспільної небезпеки діяння неможливе й усвідомлення суспільної небезпечності наслідків. Вбачається, що точка зору останніх є більш конструктивною, а відсутність в нормі характеристики ставлення до поведінки пояснюється тим, що воно не є визначальним для характеристики необережної форми вини, яка передбачає відповідальність виключно при настанні суспільно небезпечних наслідків. Само ж по собі суспільно небезпечне діяння, в абсолютній більшості не визначає кримінальну відповідальність. Виходячи з цього, можна стверджувати, що при вчиненні злочину, вина в яких визначається злочинною самовпевненістю, особа, усвідомлює суспільно небезпечний характер власної поведінки як такої, що несе потенційну можливість спричинення шкоди. Вольова ознака самовпевненості - легковажний необґрунтований розрахунок на недопущення настання шкідливих наслідків. При цьому особа, розраховуючи не допустити їх настання, розраховує на реальні якості, притаманні безпосередньо їй самій, або на реальні обставини, які дадуть змогу не допустити настання шкоди. Але за конкретних умов вони, як з'ясовується, недостатні. За таких конкретних умов ці чинники або не діють, або неспроможні змінити хід подій. Це пов'язано з необґрунтованою переоцінкою власних характеристик, або інших обставин

Вина особи при злочинній самовпевненості саме в цьому і полягає, що її розрахунок був дуже слабкий і не забезпечив відвернення суспільно небезпечної шкоди. Отже, особа внаслідок злочинної самонадійності недооцінює спричинення шкоди своїми діями, з одного оку, а з іншого - переоцінює ті чинники, які, на її думку, здатні відвернути шкоду. Така легковажна оцінка цих обставин діяння і є докірливою, винною. На відміну від визначеного умислу, при визначенні злочинної самовпевненості закон не містить характеристики психічного ставлення особи до вчиненого нею діяння (дії або бездіяльності).

Радянські криміналісти, говорячи про злочинну самовпевненість, зазначали, що вона містить особливого роду небезпечність для правопорядку і дає кримінальному праву підстави для її негативної морально-політичної оцінки. Легковажність, недостатня обдуманість своїх дій, від яких залежать інтереси держави та інших громадян, необґрунтована самовпевненість або легковажна впевненість у настанні певних обставин ззовні, що можуть запобігти настанню злочинних наслідків, - така психологічна характеристика злочинної самовпевненості в радянському кримінальному праві. Легковажна готовність дає підстави для негативної суспільної морально - психологічної оцінки його поведінки. Особа, що знаходить неприпустиму готовність до ризику інтересами держави або інших осіб, заслуговує докору, негативної оцінки з боку суду. Злочинна самонадійність подібна за своєю природою до непрямого умислу. Відмінність же цих видів вини полягає як в інтелектуальних ознаках, так і вольових:

- при умислі суб'єкт передбачає наслідки своїх дій конкретно реально, з якими він погоджується, а при самонадійності - абстрактно, як взагалі лише можливі, які цього разу у нього не настануть;

- вольовий момент побічного умислу - в допущенні настання наслідків і байдуже до них ставлення; вольовий же момент самонадійності у тому, що суб'єкт не погоджується з їх настанням, вони для нього абстрактні, і він сподівається їх не допустити;

- при злочинній самонадійності суб'єкт сподівається не допустити настання злочинних наслідків і розраховує на реальні сили - на свою фізичну силу, вміння, досвід і т.ін.;

- при побічному умислі суб'єкт передбачає настання наслідків і, навіть не бажаючи їх настання, сподівається лише на «може бути», що вони не настануть, тобто на випадкову вдачу, на вдалий для нього збіг обставин, тобто на ніщо;там де суб'єкт діє, розраховуючи на ніщо, - він чинить злочин навмисно, а не необережно.

Розглянемо приклад - кримінальну справу по обвинуваченню С., який був визнаний винним та засудженим за ст.. 215 ч.2 КК (у редакції 1960 р. - «Порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами»). С. - майстер спорту з мотокросу приїхав до родичів у село на власному мотоциклі «Ява» і вирішив покатати на ньому свою знайому Л. На великій швидкості С. переїхав по дошках, які утворюють місточок через достатньо глибокий рів. Не розрахувавши швидкості, не оцінивши реального стану покриття (незадовго до події пройшов дощ, дошки були вологі), він допустив падіння мотоциклу у рів. Унаслідок аварії пасажирка Л. отримала тілесні ушкодження, несумісні з життям. Цей випадок є класичним прикладом злочинної самовпевненості - С. справді були притаманні якості, на які він міг розраховувати, однак він їх переоцінив, що в конкретній ситуації призвело до настання суспільно небезпечних наслідків. Архів Вінницького міського суду за 1981 р.

Злочинна недбалість (ingligencia) - психічне ставлення особи до вчиненого нею злочинного діяння, при якому вона не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності), хоча повинна була і могла передбачити.

Формулюючи визначення недбалості, законодавець, як і при описі самонадійності, не дає характеристики психічному ставленню суб'єкта злочину до своєї дії або бездіяльності, а лише вказує на не передбачення особою настання суспільно небезпечних наслідків при наявності обов'язку та можливості такого передбачення. Це, однак, не означає, що законодавець тим самим констатував відсутність у особи взагалі будь - якого психічного ставлення до діяння, яке викликало суспільно небезпечні наслідки. У працях з психології і юриспруденції відзначається, що не передбачення наслідків свого діяння при наявності обов'язку і можливості їх передбачити - наслідок певного психічного процесу, який відбувається у свідомості особи. Дане питання викликало одного часу дискусія про доцільність визнання злочинної недбалості як виду вини, адже ц єдиний вид, при якому особа взагалі не усвідомлює суспільно небезпечності наслідків діяння.

Отже, при злочинній недбалості суб'єкт не усвідомлює суспільної небезпечності своєї поведінки і не передбачає її наслідків, тобто інтелектуальний елемент вини відсутній, або, точніше, полягає в тому, що особа не передбачає навіть можливості настання злочинних наслідків свого діяння.

За ставленням до діяння (дії або бездіяльності) можуть бути визначені такі варіанти психічного стану:

А) суб'єкт усвідомлює, що порушує певні правила н7еобережності, але не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Таке ставлення є характерним для випадків, коли суб'єкт вважає свій відступ від потрібної поведінки не істотним і не здатним набути негативного соціального значення. Наприклад, охоронець пропускає без належного дозволу на об'єкт, закритий для сторонніх, свого знайомого, не гадаючи, що останній може використати перебування на цьому об'єкті для здійснення протиправних дій;

Б) суб'єкт, здійснюючи свідомий вчинок, не усвідомлює, що таким чином він порушує правила обережності. Наприклад, водій, керуючи транспортним засобом, не знизив швидкості до потрібної, тому що не помітив знак «Обмеження максимальної швидкості». Продовжуючи рух, він вважає, що діє належним чином;

В) саме діяння суб'єкта позбавлене свідомого вольового контролю., але цей контроль втрачено з його вини. Наприклад, робітник виробництва, перебуваючи, перебуваючи у стані сильного алкогольного сп'яніння в намагаючись встояти на ногах, хапається за рубильник, включає струм на лінії електропередачі в той час, коли на ній проводяться ремонтні роботи.

Психічне ставлення особи до своєї поведінки характеризується зневагою до своїх громадських обов'язків, нехтуванням загальними правилами передбачливості, обережності, безпеки.

Соціальне життя людей вимагає від кожного члена суспільства старанно дотримуватися правил безпеки, обережності, правил використання вогню, машин, зброї, шкідливих речей та інших засобів підвищеної небезпечності. Порушення цих правил призводить до тяжких наслідків. Для забезпечення безпеки суспільного життя встановлюються правила безпеки використання засобів підвищеної небезпечності (зброї, отрути, автомобілів, транспорту і т.д.). Крім того, існує багато загальних правил безпеки громадського співіснування, не писаних, не встановлених державою, але яке має важливе значення для охорони здоров'я і життя людей. Порушення таких правил обережності, уважності призводить до тяжких наслідків. Наприклад, Д. побачив, що Ф. підглядає у жіноче відділення у лазні, схопив його за голову і з великою силою повернув її, заподіявши при цьому пошкодження шийного відділу хребта і спинного мозку (належать до тяжких тілесних ушкоджень), від яких настала смерть потерпілого. Практика судів України в кримінальних справах.-Ухвала Судової колегії Верховного суду від 26 квітня 1989 р. у справі Д.- К., 1993-С.101-102 Така тяжка шкода не була б заподіяна, якби Д. поставився до потерпілого з більшою повагою. Загальна суспільна вимога, правило відносно поведінки людини, полягає в тому, що спершу, ніж діяти, необхідно подумати про наслідки своїх дій.

Вольовий елемент недбалості характеризується тим, що суб'єкт, діючи тим, чи іншим чином, не напружує своїх вольових хусиль, не зосереджує своєї уваги на характері та особливостях своїх дій, і внаслідок цього не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків цих дій.

Вина особи, яка діяла недбало, ґрунтується на тому, що вона могла і повинна була передбачити злочинні наслідки своїх дій. Докірливість такої поведінки саме в тому, що особа зобов'язана і, головне, могла передбачити такі наслідки. Могла - значить мала можливість, досить було виявити дещо більше уважності, обережності, передбачливості. Особа повинна була і могла, але цього не зробила - в цьому її вина.

Таким чином вина при злочинній недбалості ґрунтується на:

- юридичному обов'язку особи передбачити настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій, який в законі встановлено словами повинна була;

- можливості їх п5ередбачити, що в законі позначено словами «могла їх передбачити»

повинність і можливість передбачити особою злочинні наслідки своїх дій (чи бездії) - це критерії недбалості, тобто мірки, за допомогою яких встановлюється і визначаються:

а) злочинна недбалість як останній і найменший вид вини;

б) межа, яка відокремлює вину від невинно заподіяної шкоди(казус).

«Повинна була» - юридичний обов'язок - називається об'єктивним критерієм, а «могла» - можливість - суб'єктивним.

Об'єктивний критерій значить, що особа була зобов'язана передбачити настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій.

Такий обов'язок на особу покладають закон; службовий стан; фах; прийнятий на себе угодою, дорученням обов'язок; родинні стосунки (батьки зобов'язані оберігати і утримувати дітей); правила суспільного співжиття; утворенні особою угоди, за якими вона зобов'язалась відвернути чи не допустити настання певної шкоди: доглянути дітей, зберегти майно і тд. Якщо буде доведено, що особа е повинна була передбачити такі наслідки, то вона не може бути визнана винною в їх настанні - «хто не повинен - той не винен». Об'єктивним цей критерій називають тому, що він рівний, обов'язковий, однаковий для всіх і не залежить від особливостей суб'єкта.

Суб'єктивний критерій недбалості - можливість особи передбачити настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій. Для визначення того - могла чи не могла певна особа передбачити в певних умовах і обставинах настання таких наслідків враховують суспільні, фізичні, психічні властивості та особливості саме цієї особи: вік; освіта; фах; стан здоров'я; фізичні чи психічні вади; досвід роботи; стать та інше

Наприклад, медична сестра зробила хворому ін'єкцію кокаїну замість пеніциліну, внаслідок чого настала смерть. Враховуючи фах, досвід роботи, можна зробити безперечний висновок, що медсестра могла відрізнити ці ліки, якби проявила хоч мінімум уваги до цього, а тому вона могла передбачити настання таких наслідків, тобто заподіяла смерть винно Практика судів України в кримінальних справах.-Ухвала Судової колегії Верховного суду від 26 квітня 1989 р. у справі Д.- К., 1993-С.133-134.

Прикладом злочинної недбалості може бути такий випадок. Р., з'ясовуючи стосунки з колишньою дружиною К. , вдарив її по правій руці тоді, коли вона пила вино з бокала. Від удару бокал розбився і його уламками було травмовано обличчя потерпілої, зокрема було пошкоджено око, що потягло часткову втрату зору. Цим потерпілий були завдані тяжкі тілесні ушкодження, які потягли розлад здоров'я із стійкою втратою працездатності. Президія Київського міського суду у своїй постанові вказала, що, наносячи удар по руці К., винний не передбачив, що уламок розбитого бокала може потрапити потерпілій в око. Але він міг і повинен був передбачити такі наслідки і тому його дії необхідно розглядати як необережне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень внаслідок злочинної недбалості.

Злочинна недбалість є там і тоді, де і коли є сукупність обох критеріїв: об'єктивного і суб'єктивного, що підкреслено законом сполучником «і» між цими двома термінами., тобто при відсутності хоча б одного з них то шкода заподіяна невинно. Якщо особа повинна була чи не могла передбачити наслідків своїх дій, то вона діяла невинно, особа вважається невинуватою.

Невинно заподіяна шкода, коли особа не могла або не повинна була, чи не могла і не повинна була передбачити наслідків своїх дій, називається в уголовному праві випадком або казусом (casus).

Випадок - психічне ставлення особи до своїх дій та їх наслідків, яке лежить за межами вини, і полягає в тому, що особа не передбачала настання наслідків, не могла і не повинна була їх передбачити., тобто заподіяння особою шкоду настання якої ця ооба не повинна була або не могла передбачити, а відповідно і запобігти або відвернути.

Таким чином, сукупність обов'язку та можливості передбачення настання наслідків утворює злочинну недбалість. Відсутність можливості або обов'язку передбачити наслідки утворює випадок (казус). Випадок не утворює вини Випадкове заподіяння шкоди не має суб'єктивної сторони, а значить і вини. У судовій практиці випадок зустрічається нерідко, а актуальність питань, з ним пов'язані, досить висока, оскільки йдеться про наявність або відсутність вини у кожному випадку. Особливо часто випадок зустрічається у справах про заподіяння шкоди життю та здоров'ю людини, виробничий травматизм, порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту.

Прикладом казусу є випадок із слідчої практики Керуючи власною автомашиною «Москвич», В. їхав за вантажівкою «ЗІЛ», якою керував П. Між скатами заднього лівого автомашини «ЗІЛ» потрапив камінь, який під час руху вилетів з колеса, розбив лобове скло і вбив В. Зрозуміло, що П. не передбачав, не міг і не повинен був передбачити таких шкідливих наслідків. У іншому випадку голова райспоживспілки П., повертаючись із поїздки по селах, купив по дорозі в магазин ящик шампанського для вечора з нагоди дня народження дружини. Коли гості вже чимало випили, П. для чергового тосту відкрив чергову пляшку шампанського, налив усім, в тому числі і собі, а після тосту всі зібралися вже випити, але не встигли і не змогли, бо один із гостей впив і тут же впав замертво. Як з'ясувалось, що у цій пляшці була соляна кислота. Хто і коли цю пляшку поставив в ящик - встановити не вдалось. П. не передбачав таких наслідків своїх дій і не міг передбачити, тобто заподіяв смерть невинно.

4.Злочини з двома формами вини

В абсолютній більшості випадків вчинений злочин характеризується однією формою вини. Однак ситуації, коли вчинений умисний злочин спричинює наслідки, які не входили в обсяг умислу і характеризуються необережним ставленням винного до їх настання. Це має місце в тих випадках, коли виникає необхідність посилити відповідальність за умисні злочини, що спричиняють шкідливі наслідки, яким надається кваліфікуюче значення. В теорії кримінального права такі злочини визначають, як злочини зі «змішаною», «подвійною», «складною» формою вини. Слід сказати, що не всі науковці і фахівці теорії кримінального права визнають її існування. Наприклад, О.І. Рарог категорично заперечуючи такі визначення, вказує, що «подобные термины являются неточными, так как никакой третьей формы вины нет, а умысел и неосторожность между собой не смешиваются, они существуют самостоятельно, хотя и в одном преступлении».

Спір про змішану форму вини в юридичній літературі виник у кінці 60 -70 -х років. Деякі автори поставили під сумнів цю кримінально - правову конструкцію; інші висловлювались за практичну її доцільність, посилаючись на окремі статті закону, які передбачають, на їх думку, цю форму. В науці кримінального права того періоду зазначалося, що в теорії і судовій практиці певний час рекламувалась концепція про подвійну форму вини, що призводила на практиці, як правило, до визнання умисним діянь, що призводила на практиці, як правило, до визнання умисними діянь, що фактично вчинювались з необережності. Законодавець конструює форми вини, виходячи з певного психічного ставлення особи одночасно як до діяння, так і до наслідку. При умислі, наприклад, без передбачення шкідливих наслідків, їх тяжкості особі неможливо усвідомлювати характер суспільної небезпечності свого діяння. Вилучення із умислу одного з його елементів - передбачення шкідливих наслідків - означає залишення цього поняття без змісту.

За визначенням М.Й. Коржанського, подвійна(змішана) форма вини є лише там, де є два види якісно відмінних за характером і ступенем суспільної небезпечності злочинних наслідків одних і тих самих дій винної особи та й різне психічне ставлення до кожного з цих наслідків. Наприклад, умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, від яких з необережності настала смерть, або вчинення незаконного аборту, від якого настала смерть потерпілої

На думку П.С. Матишевського подвійна вина найчастіше має місце при вчиненні злочинів, пов'язаних з порушенням спеціальних правил і настанням від цього шкідливих наслідків.

М.І. Бажанов. В.В. Сташис і В.Я. Тацій погоджуються із найбільш поширеною думкою, що складна (подвійна) форма вини передбачає різне психічне ставлення особи у формі умислу та необережності до різних об'єктивних ознак одного й того самого злочину.

Російські дослідники зазначають: «Злочини з двома формами вини характеризуються такими ознаками: а) наявність в результаті вчинення злочину двох наслідків; б)дві форми вини можуть мати місце тільки ставлення до кваліфікуючих діяння ознак; в) сполучення різних форм вини щодо цих двох наслідків; г) необережним може бути тільки ставлення до кваліфікуючих діяння ознак; д) злочини з двома формами вини віднесені законодавцем до числа умисних злочинів».

З метою вироблення правильних підходів до визначення вини у злочинах з подвійною формою вини М.І. Хавронюком здійснено типологію відповідних складів злочинів. Результати моніторингу демонструють, що складна вина має місце у таких чотирьох випадках:

1.Психічне ставлення до діяння характеризується прямим умислом, а до наслідків - необережністю. Це відбувається у разі, якщо:

- суспільно - небезпечний наслідок для даного складу злочину є додатковим;

- суспільно небезпечний наслідок є невизначений;

- суспільно небезпечний наслідок є альтернативним (поєднання додаткового та невизначного);

- суспільно небезпечний наслідок є основним;

- суспільно небезпечний наслідок є альтернативним (поєднання основного і невизначеного);

- суспільно небезпечний наслідок(поєднання основного, додаткового та невизначеного).

В цілому злочини першої групи, як правило, є умисними.

2.Психічне ставлення до діяння характеризується прями умислом, а до наслідків - умислом або необережністю. Це відбувається у разі, якщо:

- суспільно небезпечний наслідок для даного складу злочину є додатковим;

- суспільно небезпечний наслідок є невизначеним;

- суспільно небезпечний наслідок є альтернативним (поєднання додаткового і невизначеного);

- суспільно небезпечний наслідок для даного складу злочину є основним;

- суспільно небезпечний наслідок є альтернативним (поєднання основного і додаткового чи невизначеного).

В основному це умисні злочини.

3.Психічне ставлення до діяння характеризується умислом або необережністю, а до наслідків - необережністю. Це відбувається, якщо:

- суспільно небезпечний наслідок для даного складу злочину є додатковим;

- суспільно небезпечний наслідок є невизначеним;

- суспільно небезпечний наслідок є альтернативним (поєднання додаткового і невизначеного);

- суспільно небезпечний наслідок є основним;

- суспільно небезпечний наслідок альтернативним (поєднання основного і невизначеного);

- суспільно небезпечний наслідок є альтернативним (поєднання основного та додаткового і невизначеного).

В цілому злочини цієї групи слід визнати необережними.

4.Психічне ставлення до діяння характеризується прямим умислом, а до наслідків - прямим або непрямим умислом. Суспільно небезпечний наслідок полягає у завданні матеріальної (майнової) шкоди у певному (визначеному) розмірі:

- у злочинах із формальним складом, передбачених ч. 2 ст. 205; ч.2 ст. 222 КК;

- у злочинах з матеріальним складом , передбаченому ст.. 219 КК

У цілому злочини четвертої групи, слід визнавати умисним.

Питання про змішану форму вини виникає в тих складах злочинів, у яких об'єктивна сторона за своїм характером є складною. Оскільки зміст вини визначається психічними ставленням особи не тільки до об'єкта, а й до об'єктивної сторони конкретного злочину, то вина має відображати складний характер об'єктивних ознак конкретного складу злочину. Можна виділити дві групи злочинів зі змішаною формою вини. Перша - злочини, в яких діяння, що являє собою порушення яких - небудь правил безпеки, само по собі, у відриві від наслідків, є адміністративним чи дисциплінарним правопорушенням, і тільки настання суспільно небезпечних наслідків, причинно пов'язаних із діянням, робить все вчинене злочином. До таких злочинів належать, наприклад, порушення вимог законодавства про охорону праці, якщо воно заподіло загибель людей або інші тяжкі наслідки ( ч.2 ст. 71); порушення правил безпеки дорожнього руху чи експлуатації транспорту особами, що керують транспортними засобами, яке потягло смерть або тяжкі тілесні ушкодження (ч.2 ст. 286); порушення чинних на транспорті правил, яке потягло загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ст. 291); незаконне перевезення на повітряному судні легкозаймистих чи вибухових речовин, що заподіяло загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч.2 ст. 269). У цих злочинах порушення правил може бути як умисним, так і необережним, але ставлення до наслідків виражається тільки в необережності: самовпевненості або недбалості. Тому, якщо винний порушує правила умисно і має місце змішана форма вини: до діяння - умисел, а до наслідків - необережність.

У другій групі злочинів складність об'єктивної сторони полягає в тому, що передбачене законом умисне діяння спричиняє два різних наслідки: перший (найближчий) - є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони, другий (віддалений) - кваліфікуючою ознакою. У цих злочинах, відповідно до закону, і до діяння, і до першого, обов'язкового, наслідку суб'єктивна сторона виражається в умислі (прямому чи непрямому), а щодо іншого (кваліфікованого) - наслідку тільки в необережності (самовпевненості або недбалості). До таких злочинів належать, наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч.2 ст. 121); умисне знищення або пошкодження майна, яке спричинило загибель людей чи інші тяжку наслідки(ч.2ст. 194); викрадення або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського або річкового судна, якщо ці дії спричинили загибель людей чи інші тілесні тяжкі наслідки (ч.3ст. 278).

За наявності змішаної форми вини слід вирішити питання, яким у цілому є злочин, вчинений винним, - умисним чи необережним. Це має важливе практичне значення. Наприклад, відповідно до ст. 14 і 15 тільки в умисних злочинах можливе і готування і замах; відповідно до ст.. 26 обов'язковою ознакою співучасті є умисна участь в умисних злочинах. Тому при змішаній формі вини необхідно визначити, до яких злочинів - умисних чи необережних - слід віднести вчинений злочин. Вирішення цього питання залежить від того, яка об'єктивна ознака конкретного складу злочину є найважливішою для визнання діяння злочином і оцінки ступеня його суспільної небезпечності.

У першій групі злочинів зі змішаною формою вини, в яких діяння саме по собі не є злочином, а стає ним за умови , що воно спричинило тяжкі наслідки, вирішальне значення має необережне ставлення до цих наслідків. Саме воно і визначає віднесення цих злочинів в цілому до необережних. Ц другій групі, де до діяння і найближчого наслідку передбачається умисел (прямий чи непрямий), а до віддаленого - необережність, злочин у цілому визнається умисним, оскільки саме умисне ставлення до діяння і найближчого наслідку визначає спрямованість злочину, його суспільну небезпечність. Значення змішаної форми вини полягає в тому, що вона дає можливість:

1. Конкретизувати ступінь суспільної небезпечності злочину;

2. визначити правильну кваліфікацію

3. Відмежувати близькі за об'єктивним ознаками склади злочину.

Наприклад, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, від яких настала смерть, кваліфікуватиметься як умисне вбивство.(ст. 115), якщо щодо тілесного ушкодження і щодо смерті був умисел; якщо ж і щодо тілесного ушкодження і щодо смерті був умисел; якщо ж і щодо тілесного ушкодження і щодо смерті була необережність, то особа відповідатиме за вбивство з необережності(ст.. 119). Лише за наявності умислу щодо тяжких тілесних ушкоджень, а щодо смерті - необережності(при змішаній формі вини) матиме місце склад злочину, передбачений ч.2 ст. 121, - умисні тяжкі тілесні, які спричинили смерть потерпілого. Встановлення подвійної форми вини - необхідна умова розмежування суміжних злочинів, правильної кваліфікації вчиненого злочину та індивідуалізації покарання. Наприклад, якщо відмежувати умисне вбивство від заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого настала смерть потерпілого, визначальним є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій. При умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, у разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, ставлення до настання смерті виявляється в необережності. Вчинення умисних і необережних злочинів зумовлює низку правових наслідків. Тому важливо визначити, які злочини з подвійно. Формою вини належать до умисних, а які до необережних.

Злочини з подвійною формою вини можуть бути умисним, якщо відповідно до викладеного в законі складу злочину вина особи щодо вчиненого нею діяння та його прямих наслідків може бути лише у формі умислу, а щодо похідних наслідків - як у формі умислу, так і необережності або лише у формі необережності. Злочини з подвійною формою вини можуть бути необережними, якщо відповідно до викладеного в законі складу злочину вина особи щодо вчиненого нею діяння може бути як у формі умислу так і у формі необережності, а щодо «прямих» наслідків такого діяння - лише у формі необережності. До складів злочинів із подвійною формою вини належать злочини, передбачені ст. 121 та ст. 134 КК. Про подвійну форми вини можна говорити на підставі того, що в цих злочинах є два види якісно відмінних характером і тяжкістю суспільної небезпечності злочинних наслідків одних і тих же дій винної особи та її різне психічне ставлення до кожного з них. Обидві форми вини у цих злочинах встановлюються лише на підставі психічного ставлення суб'єкта ставлення суб'єкта до злочинних наслідків його дії, з урахуванням його волі щодо настання двох можливих видів наслідків: тяжких тілесних ушкоджень, і настання смерті потерпілого - у першому випадку, вилучення плоду з тіла матері і настання смерті у другому

Залишення небезпеці як склад злочину з подвійною формою вини.

Склад злочину залишення в небезпеці відноситься до злочинів, які ставлять у небезпеку життя та здоров'я людей. У різні часи цей склад злочину аналізували багато радянських, українських та російських криміналістів, але багато питань пов'язаних зі змістом та тлумаченням ознак даного злочину вирішується неоднозначно.

Серед описаних у диспозиції ч.1 ст. 135 КК України ознак залишення у небезпеці до суб'єктивних належить лише термін «завідомо». У сучасні, як і в радянській науці кримінального права існує широкий спектр поглядів та думок з приводу змісту суб'єктивної сторони цього злочину. Найпоширенішою є точка зору, згідно з якою залишення в небезпеці може бути вчинено лише з прямим умислом.

Окремі вчені вважають, що цей злочин може вчинятись і з непрямим умислом. Деякі вчені, зокрема, А.А. Понтковський, М.І. Бажанов, П.П. Андрушко не конкретизують вид умислу в цьому злочині. В радянській науці, наприклад, М.Д. Шаргородський вважав, що при залишенні в небезпеці із суб'єктивної сторони можливі непрямий умисел або самовпевненість. Інтерпретація поняття «завідомо» дає підстави стверджувати, що кримінальна відповідальність за залишення в небезпеці можлива лише у тому випадку, якщо винному було точно, достовірно відомо про джерело небезпеки і про те, що джерело становить загрозу для життя потерпілого.

Вчені, які вказують на прямий умисел при залишенні в небезпеці, інтелектуальну ознаку вбачають в усвідомленні винним небезпечного стану потерпілого і реальної можливості надати йому допомогу, а вольову - в бажанні ухилитися від надання необхідної допомоги.

Без сумніву, можна підтримати висловлені в літературі позицію про те, що під час вчинення цього злочину винний повинен усвідомлювати, що потерпілий знаходиться в небезпечному для життя становищі; позбавлений можливості до самозбереження внаслідок безпомічного стану; загроза життю потерпілого виходить від дій механізмів, транспорту, власної бездіяльності, дій винного; надання допомоги потерпілому знаходиться в межах можливостей винного. Стосовно залишення в небезпеці, вказівка на за відомість свідчить про те, що винний повинен достовірно знати, що потерпілий знаходиться в небезпечному для життя стані й потребує негайної допомоги. Отже, в тому випадку, коли суб'єкт лише припускає з будь - яким ступенем імовірності те, що життю потерпілого загрожує небезпека, але точно цього не знає, прямий умисел в сенсі ст.. 135 КК України відсутній і тому кримінальна відповідальність цієї особи виключається.

Вирішальне значення для правильної кваліфікації залишення в небезпеці має диференціація фактичної підстави виникнення обов'язку надати допомогу, тобто специфіка суб'єкта цього злочину. Останніми можуть бути, по - перше, особи, які згідно із законом зобов'язані піклуватись про потерпілого, і, по-друге, особи, які самі поставили потерпілого в небезпечний для життя стан. У першому випадку йдеться про так звану бездіяльність - невтручання, а в другому - про бездіяльність, яка створює небезпеку (тут більш доцільно говорити про «чисту» та «змішану» бездіяльність відповідно).

Зазначене розрізнення прямо випливає на вирішення питання про вину щодо наслідків. Думки українських науковців з цього питання переважно співпадають. Так, якщо небезпечне для життя особи становище зумовлене причинами, незалежними від волі винного, і виникло не внаслідок його дій, то незалежно від форми вини щодо наслідків, передбачених ч.3 ст. 135, дії винного кваліфікуються лише за ч.3 ст. 135. У випадку, коли особа своїми умисними діями поставила потерпілого в небезпечне для життя становище і завідомо залишила його без допомоги, її дії можуть кваліфікуватись за ч. 3 ст. 135 лише при необережній формі вини до наслідків. Якщо ж буде встановлено щодо наслідків умисну вину, то дії винного мають кваліфікуватись яку вмисне вбивство чи умисне заподіяння тілесних ушкоджень. Отже, при умислі щодо наслідків остаточна кваліфікація залежить від фактичної підстави виникнення обов'язку надати необхідну допомогу потерпілому. Метою залишення в небезпеці є бажання винного ухилитися від надання допомоги потерпілому. Мотиви вчинення цього злочину можуть бути різними(уникнути кримінальної відповідальності, небажання допомогти через брак часу, легкодухість, помста тощо) і не кваліфікацію вчиненого не впливають. Проведений аналіз дає можливість дійти до таких висновків. Зі змісту ст. 135 КК України випливає, що залишення в небезпеці може вчинятись лише із прямим умислом, коли винний достовірно знає про те, що потерпілий знаходиться в небезпечному для життя стані. При кваліфікації залишення в небезпеці треба окремо встановити психічне ставлення винного до бездіяльності(при змішаній бездіяльності - і до самих дій, внаслідок яких потерпілий опинився в небезпеці), а також до наслідків, передбачених ч.3 ст. 135 КК України. Ставлення винного до цих наслідків залежно від підстави виникнення обов'язку надати допомогу може бути умисним або необережним (самовпевненість). Особливо кваліфікований склад залишення в небезпеці в цілому є умисним злочином.

Як приклад складної форми вини розглянемо такий випадок, який мав місце у судовій практиці Комінтернівського району м. Харкова. Двоє молодих людей посварилися і один з них, О., старший за віком, вдарив молодшого В. двічі за те, що той зухвало вів себе біля кінотеатру, лаявся. В. зібрав 4- х своїх друзів і вони вирішили провчити О., побити його При цьому В. взяв з дому перо чинний ніж. Вони викликали з дому О. і намагалися побити його, але, оскільки О. був набагато сильнішим фізичного, то легко з ними справився. В., вихопив з кишені ніж і вдарив ним О. під пахву. Через кілька хвилин від цього поранення О. помер на місці злочину. Як встановлено судово - медичною експертизою, смерть настала від поранення стегнової артерії, що привело до смерті потерпілого. Безумовно, В. навмисно завдав тілесне ушкодження О., хотів його провчити, а не «вбити»;;саме з цією метою вдарив його ножем, розуміючи, що це небезпечно, але розраховував, що «пронесе», «не в серце ж бив» і т.п., тобто ставлення до смерті збайдужіле(злочинна самовпевненість). В цілому ж злочин кваліфікується як навмисний.

Заключення

Кожен злочин це єдність об'єктивного та суб'єктивного, які настільки взаємопов'язані, що вчинки викривають думки, наміри, а про наміри, думки судять по вчинку. Суб'єктивна сторона - елемент злочину, яка є чи не найскладнішим для дослідження та аналізу. Це пояснюється тим, що для його дослідження необхідно поринути у внутрішній світ людини, визначити її моральні якості, систему життєвих цінностей, емоційний статус та емоційний стан на момент вчинення злочину. Як писав Г. Гегель - людина робить такою як вона є; людина не що інше, як низка її вчинків.

З вищевивикладеного в даній курсовій роботі видно, що в теорії кримінального права та кримінальній практиці ще є багато спірних моментів, існують альтернативні погляди, різні точки зору на те чи інше поняття, інститут, категорію кримінального права, а отже є простір для наукових досліджень, кримінально - правового аналізу цих явищ і відповідно для вдосконалення кримінальних законів та практики їх застосування.

Використана література:

1. Конституція України - 28 червня 1996 р.

2. Сучасне кримінальне право України: Курс лекцій / А.В. Савченко, В.В. Кузнєцов, О.Ф. Штанько - К.: Вид Паливода А.В., 2005 -640 с.

3. Кримінальне право України: Тези лекцій і практичний завдання/ Бовсуновський В.М. - К.:вид. «Наукова думка»,1995.-455 с.

4. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів ВНЗ.: Атака, 2004.-488 с.

5. Новий Кримінальний кодекс України. Питання застосування і вивчення. - Матеріал міжнародної науково - практичної конференції (Харків) 25-26 жовтня 2001 року/Редколегія.: В.В. Сташко(головний редактор) та ін.-К.-Х.: «Юрінком Інтер», 2002.-272 с.

6. Н.Й. Коржанський/Уголовне право України.Частина загальна.:Курс лекцій.-К.: «Наукова думка» та Українська видавнича група, 1996.-336 с.

7. Кримінальне прав України. Загальна частина: Підручник для юрид.вузів і фак./М.І.Бажанов, Ю.В.Баулін, В.І. Борісов та ін.;за ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса та ін.-Х.:Право, 1997.-368 с.

8. Цит. Российское законодательство Х-ХХ веков.-М.,1984.-Т.1-

9. Фильдштейн Г.С.-Природа умысла.-М.,1898.-с.2

10. Практика судів України в кримінальних справах. - К.,1993.

11. Дагель П.С. - Неосторожность. Уголовно - правовые и криминологические проблемы.-М.,1977

12. Загородников Н.И./ Советское уголовное право. Части Общая и Особенная.-М.,1975