Докази та доказування в кримінальному процесі
Проблема визначення поняття доказування в кримінальному процесі. Кримінально-процесуальне значення доказування. Загальні для всіх стадій кримінального судочинства особливості процесу доказування. Особливості предмета доказування в кримінальному процесі.
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
· по-перше, чи входить факт, для встановлення якого залучається даний доказ, у предмет доказування чи в проміжні та інші допоміжні факти, з'ясування яких необхідне для перевірки версій і доказів;
· по-друге, чи здатний доказ з урахуванням його змісту, цей факт встановити. [18. C.111]
Слід погодитись з даним твердженням. Адже, дійсно, належність доказів визначається саме тим, якою мірою факти, для встановлення яких залучаються докази, стосуються конкретної справи. Тобто для того, щоб визначити доказ як належний, необхідно встановити істотний зв'язок між ним і фактом, для доведення якого залучається доказ.
Для визнання доказу належним до справи досить, щоб його можна було використати для досягнення хоча б однієї із зазначених цілей:
· встановлення обставин, що входять у предмет доказування;
· встановлення проміжних фактів, сукупність яких дає змогу врешті-решт встановити обставини, що входять у предмет доказування;
· встановлення факту і обставин, які вже встановлені іншими доказами, з метою посилення надійності й перевірки системи доказів визначеної версії, іншими словами, шляхом дублювання наявних доказів;
· спростування фактів, що належать до інших версій, які досліджують у справі;
· перевірка повноти вірогідності зібраних відомостей про факти дослідженням умов їхнього формування, передачі й зберігання. [18. C.111]
Ми вважаємо, що таке окреслення підстав, за яких конкретний доказ можна визнати належним, є досить правильним, хоч, на перший погляд, таке коло підстав може здатися досить широким, оскільки за таким твердженням доказ слід визнавати належним тоді, коли він стосується або предмету доказування, або встановлення проміжних фактів, або фактів і обставин, які вже встановлені. Крім того доказ вважається належним і тоді, коли він спростовує певні факти даної справи. Оскільки предметом доказування може бути час, місце, спосіб, інші обставини вчинення злочину, мотиви злочину, вина обвинуваченого, обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, характер і розмір шкоди, завданої злочином, а докази покликані або підтвердити, або спростувати певні факти, то категорія доказів, які є належними щодо конкретної справи, може бути досить широкою. На нашу думку, це є правильним, оскільки кожен доказ, що хоч якимось чином може стосуватися справи, має бути обов'язково дослідженим.
Допустимість доказів визначається законністю джерела, умов і способів їх одержання.
Однією із основних гарантій захисту прав людини у кримінальному процесі від неправомірних дій органів досудового слідства є така юридична санкція, як визнання доказів, отриманих з порушенням вимог, встановлених кримінально-процесуальними нормами, недопустимими, тобто такими, що не мають доказового значення.
Хоча у кримінально-процесуальному кодексі України відсутня норма, що визначає поняття допустимості, висновок про визнання за доказами такої властивості логічно випливає із змісту ч.2 ст.62 Конституції України, у якій зазначено, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Таким чином, доходимо висновку, що докази, отримані незаконним шляхом, повинні визнаватися недопустимими. Взагалі поняття „допустимості доказів ” по суті суперечливе, оскільки з точки зору законів логіки не може бути недопустимим вже наявний доказ. [15. C.144]
На нашу думку є доцільним зауваження автора щодо нелогічності визнання недопустимим вже наявного доказу. Хоча з іншого боку, усунення такої вимоги, як допустимість доказів, приведе до зловживання слідчими органами своїм становищем. Маємо на увазі те, що у випадку, коли докази здобуваються незаконним шляхом, наприклад, шляхом побиття обвинуваченого з метою отримати його зізнання у вчиненні злочину, такі докази, зважаючи на їх недопустимість, слід не визнавати. Але як бути у тих випадках, коли докази здобуті таким шляхом є незаперечними? З іншого ж боку, дозвіл визнання доказів здобутих незаконним шляхом, призведе до того, що докази тільки так і добуватимуться, адже набагато легше і швидше отримувати докази шляхом, наприклад, насильства, ніж проводити цілу низку процесуальних дій.
Вимога допустимості доказів складається з наступних компонентів:
· належний суб'єкт, тобто особа або орган, який має право на проведення процесуальної дії, в ході котрої одержано доказ;
· законність джерела. Перелік джерел фактичних даних наведено в ч.2 ст.65 КПК. Вимога законності стосується не лише джерела інформації, а й джерела самого доказу;
· законність процесуального оформлення, тобто доказ має бути одержаним з дотриманням правил проведення процесуальної дії, в ході якої її одержано. Якщо, наприклад, протокол допиту не підписаний свідком, то такий доказ є недопустимим;
· відповідність форми фіксації фактичних даних нормам КПК України. Так, наприклад, не можуть бути доказами свідчення, отримані шляхом насильства. [13. C.126]
Олександр Куценко у своїй статті „Правила перевірки допустимості доказів у кримінальному судочинстві ” виділив шість таких правил. Серед них:
1. Правило про належного суб'єкта. Доказ повинен бути отриманий належним суб'єктом, тобто особою, правомочною проводити у справі процесуальні дії.
При провадженні дізнання порушенням цього правила буде проведення слідчих дій органом дізнання без відповідного доручення слідчого, проведення дізнання після спливу зазначеного в законі терміну тощо.
При провадженні слідчих дій докази слід визнавати отриманими неналежним суб'єктом у випадках, коли слідчий не прийняв справу до свого провадження, коли слідчий не включений до групи слідчих, коли слідчим порушено вимоги закону про підслідність тощо.
Крім того, слід визнавати докази отриманими неналежним суб'єктом при проведенні слідчих дій особою, яка підлягає відводу.
2. Правило про належне джерело.
Відповідно до нього докази повинні бути отримані тільки з джерел, перелічених у КПК України (показання свідків, потерпілого; висновок експерта тощо).
3. Правило про належну процедуру.
Доказ повинен бути отриманим з додержанням належної процедури, тобто з дотриманням вимог закону щодо порядку проведення відповідної процесуальної дії, порядку фіксування її ходу та результатів.
Порушення цього правила найбільш поширені у слідчій практиці. Це - проведення слідчих дій після закінчення строку слідства; допити як свідків осіб, які фактично підозрюються у скоєнні злочину; допити без роз'яснення прав; допити підозрюваних та обвинувачених з порушенням права на захист; недозволені методи ведення слідства тощо.
4. Правило „про плоди отруєного дерева”.
Відповідно до нього визнається недопустимим, якщо його отримано на підставі іншого доказу, добутого з порушенням закону.
Найчастіше за цим правилом визнаються недопустимими докази, отримані на підставі проведених з порушенням закону вилучень різних предметів, що є речовими доказами.
Так, якщо предмети вилучалися в ході обшуків, оглядів чи виїмок з порушенням закону, то виключаються зі справи не тільки відповідні протоколи обшуків, виїмок, оглядів, а й вилучені в такий спосіб предмети - речові докази, а також висновки експертів з дослідження цих предметів.
5. Правило про недопустимість доказів, що містять відомості невідомого походження.
Доказ вважається недопустимим, якщо він містить відомості, походження яких невідомо і які не можуть бути перевірені.
6. Правило про несправедливе твердження.
Відповідно до нього доказову силу доказу, що перевіряється, не повинна істотно перевищувати небезпека несправедливого упередження.
Це правило стосується тільки судового розгляду справ за участю присяжних. [17. C.82-83]
Принципами оцінки доказів у кримінальному судочинстві є тi найважливіші положення процесуального пра-ва, що закріплені українським законодавством як основні начала діяльності органів дізнання, досудового слідства та суду при оцінці доказів i здійсненні правосуддя. До цих принципів належать: вільна оцінка наявних доказів; всебічність, повнота й об'єктивність оцінки доказів; оцінка доказів у сукупності.
Принцип вільної оцінки доказів полягає насамперед, у тому, що під час оцінки доказів органи дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) вільні в свoїx оціночних судженнях, у висновках, що робляться на основі дослідження i розгляду вcix обставин справи. Вони оцінюють вci наявні докази по справі вільно, за своїм внутрішнім переконанням, заснованим на всій сукупності обставин справи, i не обмежені при оцінці ніякими формальними розпорядженнями. Цей принцип оцінки доказів полягає також у тому, що жоден доказ для суду, прокурора, слідчого та особи, яка провадить дізнання, не має наперед визначеної сили (ч. 2 ст. 67 КПК).
Найважливішим принципом оцінки доказів у кримінальному npoцeci є всебічна, повна та об'єктивна їх оцінка, що закріплено в ч. 1 ст. 67 КПК. Цей принцип вимагає від органів дізнання, досудового слідства i суду виходити при оцінці доказів з об'єктивного, всебічного i повного розгляду вcix обставин справи, перевірки всіх можливих i передбачених версій, встановлення як обвинувальних, так i виправдувальних доказів, глибокого аналізу вcix наявних доказів. Однак практика свідчить, що цих вимог не завжди додержуються органи дізнання, досудового слідства i суду в своїй роботі, що часто призводить до серйозних порушень законності, до необґрунтованого засудження невинних.
Принцип всебічної, повної та об'єктивної оцінки доказів зобов'язує слідство i суд додержуватися максимальної об'єктивності, не допускаючи жодної упередженості та тенденційності. Об'єктивність у кримінальному процесі є завданням здійснення правосуддя i зміцнення законності, важливою умовою пізнання істини i необхідною гарантією охорони інтересів громадян. Принцип об'єктивності при здійсненні правосуддя вимагає, щоб кожен, хто вчинив злочин, зазнав справедливої кари i щоб жоден невинуватий не був притягнутий до кримінальної відповідальності. Виходячи з цього, жодна людина не може бути визнана винною i засудженою, допоки її провину не встановлять на основі беззаперечних доказів по справі. Будь-які сумніви при доведенні провини, виходячи з презумпції невинуватості, що діє в нашому кримінальному процесі, тлумачаться на користь обвинуваченого. Закон покладає тягар доведення винуватості у вчиненні злочину на обвинувача i категорично забороняє перекладати такі обов'язки на обвинуваченого. Об'єктивність при здійсненні правосуддя виявляється у тому, що обвинувальний вирок, згідно iз законом, не може бути заснований на припущеннях i ухвалюється лише за тiєї умови, якщо в ході судового розгляду вину підсудного у вчиненні злочину буде доведено.
Важливе значення у кримінальному npoцеci також має принцип оцінки доказів у їх сукупності. Оцінити докази у їх сукупності - означає зробити висновки щодо того, наскільки правдоподібним є кожний доказ, кожен факт, що має значення для справи, i як точно він підтверджує або заперечує, у якому взаємозв'язку перебуває з іншими доказами по справі, яке значення для справи має вся сукупність зібраних доказів. Однак цей найважливіший принцип оцінки доказів ще часто порушується у слідчій діяльності. [6. C.150]
Докази вважаються достатніми тоді, коли в своїй сукупності дають можливість установити всі передбачені законом обставини справи на тому рівні знання про них, який необхідний для прийняття правильного рішення при провадженні в справі.
Отже, критеріями такого важливого і присутнього на всіх стадіях кримінального процесу елемента доказування як оцінка доказів є достовірність, достатність, допустимість і належність. Всі ці критерії є дуже важливими при оцінці доказів у кримінальній справі. Наявність всіх їх дає можливість вважати певні факти, події, явища доказами у справі. І, навпаки, відсутність хоча б одного з них є підставою для невизнання такого доказу.
Таким чином, кожна окремо взята стадія кримінального процесу має як загальні для всіх стадій ознаки, так і конкретні, притаманні тільки їй особливості. Такі особливості зумовлені тим, що кожна стадія відрізняється від іншої власними задачами, колом суб'єктів доказування, специфікою кримінально-процесуальних дій та колом процесуальних рішень.
3. ПРЕДМЕТ, МЕЖІ І СУБ'ЄКТИ ДОКАЗУВАННЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
3.1. Особливості предмета доказування в кримінальному процесі
В кримінально-процесуальній літературі існують різні визначення предмета доказування.
На думку М.М. Міхєєнка, В.Т. Нора, В.П. Шибіко предмет доказування в кримінальному процесі - це така сукупність передбачених кримінально-процесуальним законом обставин, установлення яких необхідно для вирішення заяв і повідомлень про злочини, кримінальної справи в цілому або судової справи у стадії виконання вироку, а також для прийняття процесуальних профілактичних заходів у справі. [8. C.132]
На думку А.П. Рижакова предмет доказування - це повний перелік обставин, які в обов'язковому порядку підлягають встановленню і підтвердженню (їх наявність або відсутність) з використанням доказів по кожній кримінальній справі. [9. C.203]
Є.Г. Коваленко визначає предмет доказування як коло фактів, що підлягають дослідженню і встановленню в кримінальній справі для її правильного вирішення. [6. C.118]
Л.Д. Удалова також визначає предмет доказування як коло обставин, що підлягають доказуванню і встановленню в конкретній кримінальній справі з метою її правильного вирішення. [11. C.110]
Як бачимо, поняття предмета доказування у процесуальній літературі визначається більш-менш однаково. Під ним прийнято розуміти сукупність фактів та обставин, які підлягають встановленню у кожній кримінальній справі для правильного вирішення питань матеріального і процесуального права.
Стаття 64 КПК України дає перелік обставин, які підлягають доказуванню при провадженні досудового слідства, дізнання і розгляді кримінальної справи в суді. До них КПК відносить:
1) подію злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);
2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;
3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання;
4) харктер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.
Міхєєнко, крім того, відносить до предмета доказування причини та умови, які сприяли вчиненню злочину (ст.23 КПК) [8. C.133]
Певні особливості предмет доказування має при провадженні в справах про злочини неповнолітніх (ст.433 КПК України), в справах про діяння неосудних або обмежено осудних осіб (ст. 417 КПК України), а також при вирішенні судом питань про застосування заходів медичного характеру (ст. 420 КПК України).
Зокрема, при провадженні в справах про злочини неповнолітніх, крім обставин, зазначених у статті 64 КПК України, необхідно також з'ясувати вік неповнолітнього, стан здоров'я та загального розвитку неповнолітнього, характеристику особи неповнолітнього, умови життя та виховання неповнолітнього, обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього, наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули неповнолітнього в злочинну діяльність. (ст.433 КПК України)
У справах про застосування примусових заходів медичного характеру судом вирішуються такі питання: чи мало місце суспільно небезпечне діяння, з приводу якого порушена справа; чи вчинено це діяння особою, щодо якої розглядається справа; чи вчинила особа зазначене діяння в стані неосудності або обмеженої осудності, чи захворіла вона після вчинення злочину на психічну хворобу, яка виключає застосування покарання; чи слід застосовувати до цієї особи заходи медичного характеру і якщо слід, то які саме.
Окреслений в статті 23 і 64 КПК України предмет доказування є загальним і обов'язковим для всіх кримінальних справ. Розглянемо кожний із елементів, що складають предмет доказування окремо. Серед обставин, які підлягають доказуванню в кримінальній справі, повинні бути встановлені насамперед ті, що стосуються події злочину. В ч.1 ст.64 КПК України конкретизуються обставини, які саме мають бути тут досліджені. Це час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину. Слід зазначити, що час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину підлягають встановленню і підтвердженню по кожній кримінальній справі незалежно від того, чи мають ці обставини значення для кваліфікації суспільно небезпечного діяння чи ні.
Час - це не лише тільки, в який день і о котрій годині вчинено злочин, але й те, скільки років в цей день і годину було тому, хто його вчинив, а отже, який матеріальний закон тоді діяв. Від встановлення цих обставин може залежати вирішення питання про те, чи досяг обвинувачений до моменту вчинення злочину віку, з настанням якого можливо притягнути його до кримінальної відповідальності, а також (при зміні законодавства, наприклад, при введенні в дію нового кримінального кодексу) для вирішення питання про те, який кримінальний закон по даній справі повинен застосовуватися. [9. C.205]
Спосіб вчинення злочину - це система будь-яких дій (бездіянь), що стали причиною настання злочинного результату. Виявлені компетентними органами ознаки, що характеризують спосіб, дозволяють відмежувати один злочин від іншого. Саме спосіб вчинення злочину відрізняє крадіжку від грабежу і розбою. [9. C.206]
Зміст поняття „інші обставини вчинення злочину ” для різних злочинів може бути різним. Тим не менш до таких фактів прийнято відносити:
· суспільну небезпечність діяння;
· протиправність;
· засоби і предмети вчинення злочину;
· дані про потерпілого від злочину, а іноді і про характер його дій;
· застосовані обвинуваченим засоби приховання злочину і подібні обставини. [9. C.206]
Вимога закону про те, що підлягають доказуванню винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину, передбачає необхідність установлення суб'єкта і суб'єктивної сторони злочину (умисел чи необережність, їх форми, мотив, мета)
Слід встановити, чи скоїв обвинувачений діяння, яке вимінюється йому в вину; прізвище обвинуваченого, його ім'я та по-батькові, рік та місце народження, національність, освіту та інші дані про нього, які дозволяють безперечно завірити дану особу.
Коли вже доказаний факт вчинення діяння конкретною особою, необхідно з'ясувати, чи діяла вона при цьому умисно чи необережно, яка форма умислу чи необережності.
Важливе кримінально-процесуальне значення мають мотиви і мета злочину. Тому їх наявність, конкретний зміст і направленість повинні бути неодмінно доказані.
У випадках, коли за обставинами справи виникають сумніви в психічному стані обвинуваченого, в його здатності усвідомлювати свої дії та керувати ними, підлягає доказуванню його осудність. [11. C.112]
При доказуванні обставин, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого, необхідно встановити всі обставини, які пом'якшують, обтяжують чи виключають кримінальну відповідальність.
Стаття 66 КК України визначає обставини, які пом'якшують покарання. До них, зокрема відносяться: з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину; добровільне відшкодування завданого збитку чи заподіяної шкоди; вчинення злочину неповнолітнім; вчинення злочину жінкою в стані вагітності; вчинення злочину внаслідок збігу тяжких обставин; вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову та іншу залежність тощо.
Стаття 67 КК України визначає обставини, які обтяжують покарання. До них відносять: вчинення злочину особою повторно та рецидив злочину; вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою; вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату та інші.
Всі обставини, закріплені в статтях 66-67 КК України характеризують особливості злочину: його суб'єкт, суб'єктивну сторону, об'єкт чи об'єктивну сторону. Всі ці обставини мають важливе значення для справи. Тому вони обов'язково підлягають доказуванню.
Не менш суттєвими для справи є обставини, які характеризують особу обвинуваченого. До таких обставин слід віднести поведінку обвинуваченого в побуті, в колективі, його відношення до праці та характеристики його як працівника, наявність у нього нагород, почесних звань тощо.
Характер і розмір шкоди, завданої злочином і розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння можуть також впливати на кваліфікацію злочину або на розмір покарання. В таких випадках вони підлягають встановленню разом з іншими кваліфікуючими обставинами або обставинами, які впливають на ступінь і характер відповідальності винного. Іноді ці обставини набувають самостійного значення, оскільки їх встановлення може слугувати основою для відшкодування шкоди, заподіяної злочином. У вказаному випадку вони складують окремий елемент предмета доказування. [11. C.113]
Стаття 23 КПК України зазначає, що при провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду кримінальної справи орган дізнання, слідчий, прокурор зобов'язані виявляти причини і умови, які сприяли вчиненню злочину. Це є досить суттєвим елементом предмету доказування, оскільки такі причини та умови можуть вплинути на ступінь та характер відповідальності, а їх не встановлення може потягнути відміну вироку. Крім того, виявлення причин та умов вчинення злочину може бути корисним для проведення профілактики злочинності та застосування заходів боротьби зі злочинністю.
Отже, предметом доказування у кримінальній справі є ряд обставин, які підлягають встановленню. Правильне, повне і точне їх вияснення та дослідження є запорукою правильної кваліфікації злочину та призначення тієї міри покарання, якій підлягає конкретна особа, обвинувачена у даному злочині.
3.2. Поняття меж доказування і їх співвідношення з предметом доказування
Поняття предмета доказування тісно пов'язане з поняттям меж доказування.
Під межами доказування у кримінальному процесі розуміють такий обсяг доказового матеріалу, який забезпечує надійне і достовірне встановлення всіх обставин, що входять до предмета доказування. [11. C.113]
Більш точним і повним, на нашу думку, є визначення меж доказування в кримінальному процесі, яке вказує, що під межами доказування слід розуміти такий обсяг доказового матеріалу (доказів ті їх джерел), який забезпечує надійне, достовірне встановлення всіх обставин справи і прийняття процесуальних заходів для запобігання злочинам. [8. C.135]
Л.М. Лобойко вважає, що межі доказування - це такі межі доказової процесуальної діяльності, які констатують:
1) повноту версій, які перевіряють;
2) глибину дослідження обставин, що підлягають встановленню;
3) обсяг доказів і їх джерел, обов'язкових для визнання наявності або відсутності цих обставин;
4) достатність обґрунтування висновків у кримінальній справі. [7. C.124]
Щодо співвідношення предмету і меж доказування, то слід зазначити, що більшість процесуалістів співвідносять їх як мету і засіб її досягнення. Крім того, якщо поняття предмету доказування виражає, що повинно бути з'ясовано, встановлено по справі, то поняття меж доказування виражає кордони, обсяг і глибину дослідження всіх істотних обставин справи. Межі доказування визначають ступінь дослідження обставин, що підлягають встановленню, коло, обсяг доказів та їх джерел, доказових фактів, процесуальних дій, необхідних для цього.
Межі доказування є різними у кожній кримінальній справі. Однак вони обов'язково мають забезпечувати законність і обґрунтованість прийнятих у справі процесуальних рішень.
Наслідком неправильного визначення меж доказування може бути необґрунтоване звуження або розширення процесу доказування. При чому для кримінального процесу негативним є як перший, так і другий наслідок.
За необґрунтованого звуження деякі обставини, які належать до предмета доказування, залишаються недостатньо дослідженими через прогалини в доказовому матеріалі. Або ж їх неможливо буде визнати встановленими в результаті недостатньої глибини їх дослідження, що забезпечує надійність висновків.
Наслідком необґрунтованого розширення є невиправдане нагромадження доказової інформації, тобто збирання фактичних даних, що не стосуються справи, а також залучення додаткових процесуальних сил і засобів.
Розкриваючи питання про межі доказування в кримінальному процесі, не можна не звернути увагу на статтю 299 КПК України, яка визначає порядок дослідження та обсяг доказів, які підлягають дослідженню. Ч.3 ст.299 КПК України зазначає, що суд вправі, якщо цього не заперечують учасники судового розгляду, визнати недоцільним дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин справи та розміру цивільного позову, які ніким не оспорюються. Однак, на нашу думку, це суперечить принципу всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи, закріпленого в статті 22 КПК України. Крім того, КПК України містить ст.323, яка вказує, що суд обґрунтовує вирок лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні. Як бачимо, наведені статті суперечать одна одній, а тому це є прогалиною в законодавстві, яку необхідно усунути.
На нашу думку, стаття 299 КПК України не є правильною і існувати в такому вигляді, в якому вона є зараз, дана норма не може. Ми вважаємо, що всі докази, які мають значення для справи, мають бути досліджені і обговорені в судовому засіданні. Скорочений розгляд тієї чи іншої обставини справи з метою скорочення строку розгляду справи, економії коштів не є виправданим. Таке спрощення може призвести до порушення прав учасників процесу, адже слід врахувати те, що в подальшому, учасники судового розгляду будуть позбавлені права оспорювати ці фактичні обставини справи та розмір цивільного позову в апеляційному порядку.
Оскільки предмет доказування і вимога закону про всебічне, повне й об'єктивне дослідження всіх обставин справи однакові як для стадії досудового слідства, так і для стадії судового розгляду, то і межі доказування на цих стадіях повинні бути однаковими. Але через пошуковий, дослідницький характер процесуальної діяльності на цих стадіях, а також неправильне або неточне визначення меж доказування ці межі в них фактично можуть і не збігатися. Вони можуть бути ширшими на досудовому слідстві, аніж у суді, і навпаки. [6. C.120-121]
Межі доказування на досудовому слідстві та в судовому розгляді кримінальної справи можуть не збігатися внаслідок:
· необхідності перевірки в стадії судового розгляду нових версій;
· неоднаковості визначення предмета доказування;
· різниці в оцінці належності, допустимості, достовірності та достатності доказів.
Отже, межі доказування є індивідуальними у кожній кримінальній справі. Однак, в будь-якому випадку межі доказування повинні бути правильно визначені, щоб не привести до необґрунтованого їх звуження чи, навпаки, розширення, що в обох випадках є негативом. В кримінально-процесуальному законодавстві щодо меж доказування існують певні проблеми, зокрема суперечність статей, що стосуються необхідного обсягу доказового матеріалу. Дану проблему необхідно вирішувати шляхом перегляду відповідних норм та внесення необхідних змін до кримінально-процесуального кодексу України.
3.3. Суб'єкти доказування
Обов'язок доказування в кримінальному процесі закон повністю покладає на суд, прокурора, слідчого та особу, яка проводить дізнання. Вони зобов'язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи, тобто зібрати, перевірити й оцінити всю необхідну сукупність доказів і їх джерел і прийняти на цій підставі законне, обґрунтоване й справедливе рішення. Закон категорично забороняє їм перекладати свій обов'язок доказування на обвинуваченого. Звичайно, ця заборона поширюється також на захисника обвинуваченого й підозрюваного, їх законних представників, на відповідача та їх представників. Вони теж є суб'єктами доказування, але на відміну від суду, судді, прокурора, слідчого, особи, яка проводить дізнання, органу дізнання і начальника слідчого відділу, мають право, а не зобов'язані брати участь у доказуванні, тобто в збиранні, перевірці та оцінці доказів, висувати певні твердження на захист своїх законних інтересів і аргументувати їх. [8. C137]
Таким чином, усіх суб'єктів доказування можна поділити на дві групи:
1) державні органи і посадові особи, які зобов'язані висувати версії, збирати, перевіряти, оцінювати і використовувати докази. Це такі суб'єкти, як орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя;
2) особи, які не зобов'язані, але мають право брати участь у процесі доказування певних обставин справи: обвинувачений, захисник, законний представник, потерпілий та інші суб'єкти, заінтересовані в результатах вирішення кримінальної справи. Вони можуть представляти докази, заявляти клопотання про витребування і приєднання доказів, висловлювати свою думку з приводу оцінки того чи іншого доказу тощо.
Отже, неабияке значення для кримінально-процесуального доказування мають предмет доказування та межі доказування. Певні особливості мають суб'єкти доказування в кримінальному процесі. Предмет і межі доказування співвідносяться між собою як мета і засіб її досягнення. При цьому особлива увага має бути приділена межам доказування, оскільки саме точне і обґрунтоване дослідження необхідного обсягу доказів є передумовою всебічного, повного і об'єктивного дослідження всіх обставин справи, а значить і правильного її вирішення. Щодо суб'єктів доказування, то для кримінальної справи характерним є те, що обов'язок доказування покладається лише на одну сторону - сторону обвинувачення, а саме на суд, суддю, прокурора, слідчого, особу, що проводить дізнання. Кримінально-процесуальний закон забороняє перекладати обов'язок доказування на сторону захисту, тобто на підозрюваного, обвинуваченого, їх захисників, представників.
4. ПОНЯТТЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ДОКАЗІВ ТА ЇХ ДЖЕРЕЛ
4.1. Погляди на співвідношення доказів і фактичних даних
Поняття доказу в кримінальному процесі є нормативно закріпленим. Ст.65 КПК України зазначає, що доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно-небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Як бачимо, основою визначення поняття „доказів ” є поняття „фактичні дані”. На жаль, закон не розкриває поняття „фактичні дані”, а в теорії кримінального процесу з цього питання немає єдиної точки зору.
Удалова Л.Д. вважає, що факти - це об'єктивна реальність, яка існує незалежно від людини. Для того, щоб пізнати факт, необхідно сприйняти його безпосередньо або отримати про нього інформацію. Але злочин - це подія минулого, яка в момент доказування вже не існує. Якщо ж слідчий або суддя самі сприймали подію, що розслідується або розглядається в суді, то вони стають свідками і їх участь у процесі як суб'єктів доказування виключається. Вони можуть безпосередньо сприймати лише ту інформацію про злочин, яка збереглася у свідомості інших людей або на матеріальних об'єктах. Таким чином, обставини, які мають значення для справи, пізнаються не за допомогою фактів реальної дійсності, а лише відомостей про них. [11. C.115]
На думку Л.М. Лобойко, з доказів, які виходять безпосередньо від людини, можна отримати інформацію про сприйняття події цією особою. Проте слова свідків, експертів і посадових осіб не мають самостійного значення, поки їх процесуально не доопрацьовано і не пристосовано до потреб сторін. На цьому етапі і одержують „фактичні дані” у процесуальному сенсі. [7. C.104]
Дві наведені вище позиції є протилежними одне одному. Згідно з першою доказами можуть бути лише відомості про фактичні дані, тоді як відповідно до другої доказами є самі фактичні дані. Слід погодитися з думкою Удалової Л.Д., оскільки факти - це події та явища, які реально існують. Отже, самі по собі їх не можна приєднати до справи. Тому при досудовому розслідуванні, а також при розгляді справи в суді, учасники кримінального процесу використовують відомості про події і явища, які вже відбулися.
4.2. Ознаки і класифікація доказів
В юридичній літературі усталеною є думка про те, що ознаками доказів є належність, допустимість, достовірність та достатність. В першому питанні автором було згадано дані ознаки. Розглянемо їх детальніше.
Допустимість доказів означає правову придатність їх для використання в кримінальному процесі як аргументів у доказування.
Допустимість доказів означає, що:
· фактичні дані мають бути одержані уповноваженим на це суб'єктом (державним органом або особою, яка веде процес);
· фактичні дані мають бути одержані з відомого, перевіреного та незабороненого законом джерела;
· фактичні дані мають бути одержані у встановленому законом порядку з дотриманням процесуальної форми;
· фактичні дані мають бути належно закріплені та засвідчені.
Допустимість доказу має бути визначена, як правило, в момент його подання для розгляду. Однак доказове значення деяких фактичних даних слід з'ясовувати раніше, ніж їх буде досліджено як докази.
Після визначення недопустимості фактичних даних як доказів можна вже далі не перевіряти і не оцінювати їх належність, достовірність та достатність. [7. C.105-106]
Належність - спроможність фактичних даних надавати інформацію щодо обставин, які входять в предмет доказування, служити аргументами в процесі встановлення об'єктивної істини.
Вирішення питання про належність доказів потребує з'ясування двох моментів:
чи входять факти, для встановлення яких вилучаються і досліджуються відповідні фактичні дані в предмет доказування;
чи спроможні фактичні дані, які являють собою зміст доказових матеріалів, з урахуванням їх інформаційного значення, встановлювати відповідні обставини предмета доказування; [10. C.287]
Отже, належність доказу визначають залежно від того, яке значення для справи мають відомості, що він містить. Всі докази, що стосуються місця, часу, способу, особи, яка вчинила злочин, мають вважатися належними.
Достовірність - це можливість застосування фактичних даних у процесі доказування з погляду знання про джерела, обставини, методи їх утворення і отримання в контексті використання у справі інших матеріалів.
Етапи визначення достовірності фактичних даних:
1. Визначення достовірності джерела. Наприклад, досліджуючи показання свідка, слід взяти до уваги:
· його суспільне положення, тобто ціну, яку він може сплатити за неправду;
· факт попереднього засудження за неправдиві свідчення;
· стан свідка в момент сприйняття події;
· його зацікавленість у вирішенні справи.
2. Визначення достовірності методу отримання фактичних даних. Під час дослідження:
· протоколу огляду місця події - треба взяти до уваги освітлення, за якого здійснювався огляд;
· висновку експерта - характеристики застосованої ним методики аналізу.
3. Визначення достовірності з урахуванням інших матеріалів справ. Наприклад, показання одного свідка, що заслуговує на довіру, суперечать показанням обвинуваченого і висновку експерта. [7. C106-107]
Отже, достовірність доказів означає відповідність їх змісту тим реальним факторам, що існували в дійсності. Достовірність передбачає відомість та перевіреність як самого джерела, способу одержання фактичних даних, так і надійність носія доказів та засобів фіксації доказів. Забороняється використовувати в доказуванні інформацію, джерело якої невідоме. Тобто така вимога до доказів як достовірність забезпечує використання в доказуванні не будь-яких відомостей, а тільки перевірених та правдивих.
Достатність доказів - можливість суду чи органів кримінального переслідування покласти їх сукупність або ж один із них в основу процесуального рішення. Ця ознака доказів застосовується лише до певної їх сукупності. Наприклад, у частині 2 ст. 74 КПК України зазначено, що визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є у справі.
Недостатність доказів має такі наслідки:
· відмову від процесуального рішення, яке передбачалося прийняти (наприклад, про притягнення як обвинуваченого)
· прийняття протилежного рішення (наприклад, виправдувального вироку);
· скасування раніше прийнятого рішення (наприклад, рішення про арешт);
Поняття кримінально-процесуального доказу відрізняється від поняття доказу в логіці. В логіці під доказом розуміють логічну операцію, обґрунтування істинності якого-небудь судження за допомогою інших істинних і пов'язаних з ним суджень. Тут доказ складається з трьох елементів:
· тези (судження, істинність якого обґрунтовують у процесі аргументації);
· аргументів (доводів або підстав доказу - це вихідні теоретичні чи фактичні положення, за допомогою яких обґрунтовують тези;
· демонстрації (логічний зв'язок між аргументом і тезою).
Звичайно, докази в логічному розумінні також широко застосовуються в кримінальному процесі, особливо при обґрунтування процесуальних рішень. [6. C.121-122]
В кримінальному процесі докази класифікуються за такими критеріями:
1. за відношенням доказів до обставини, яка підлягає доказуванню:
· прямі (ті, які безпосередньо вказують на конкретну обставину або її відсутність, безпосередньо встановлюють або заперечують наявність події злочину, дають пряму, однозначну відповідь на запитання про те, хто вчинив злочин або ж вказують на те, що певна особа не могла його вчинити. Прикладом прямого доказу є показання свідка, який бачив, як обвинувачений ударив потерпілого палицею по голові);
· непрямі (вказують на окремі проміжні факти, на підставі яких встановлюються різні елементи головного факту. Вони також можуть вказувати на проміжні факти, які підтверджують предмет доказування в сукупності з іншими доказами. Прикладом таких доказів є показання свідка, який бачив у обвинуваченого речі, викрадені у потерпілого).
2. щодо обвинувачення, яке становить предмет розслідування і розгляду в певній справі докази поділяються на:
· обвинувальні, тобто такі, які обґрунтовують, підтверджують обвинувачення, встановлюють наявність злочину, вчинення його обвинуваченим, а також обставини, які обтяжують його відповідальність;
· виправдувальні, тобто такі, які спростовують або пом'якшують відповідальність обвинуваченого.
3. за особливостями відображення події злочину та за характером взаємодії з ним:
· первинні, тобто докази, отримані з першоджерел, докази, які виникли безпосередньо в результаті розслідуваної події. Наприклад, показання свідка-очевидця, залишки крові, слід пальця руки на віконному склі тощо;
· похідні, тобто такі, які являють собою результати вторинного відображення слідів злочину, що походять від первинних показових джерел інформації. Наприклад, відбитки слідів з місця події злочину, копія сліду знаряддя злому, виготовленого за допомогою спеціальної пасти, ксерокопія документу тощо.
4. за способом формування поділяються на:
· особисті, тобто такі, які походять від людей, містяться в показаннях свідка, потерпілого, обвинуваченого, підозрюваного, протоколах слідчих і судових дій, висновок експерта. Загальним для різних груп особистих доказів є психічне сприйняття людиною і передача усно або письмово у мовній або в іншій формі відомостей, що мають значення для справи;
· речові докази, тобто такі, які є об'єктами злочинних дій, знаряддя злочину, предмети, які зберегли на собі сліди злочину.
Отже, ознаками будь-якого доказу є належність, допустимість, достатність та достовірність. Лише наявність всіх цих ознак в сукупності дозволяє використовувати конкретні фактичні дані як докази у справі. Відсутність в кримінально-процесуальному кодексі України згадки про ці ознаки є прогалиною в законодавстві і потребує негайного вирішення.
Класифікують докази за різними ознаками, що обумовлено, в основному, різним їх значенням для кримінально-процесуального доказування.
4.3. Джерела доказів та їх різновиди
Щодо джерел доказів, то в ч. 2 ст.65 КПК України дано їх вичерпний перелік. Вказана стаття відносить до джерел доказів наступні: показання свідка, показання потерпілого, показання підозрюваного, показання обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих та судових дій, протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, інші документи.
Деякі автори вважають, що перелічені в ч. 2 ст. 65 КПК України джерела доказів точніше було б називати процесуальними доказами, щоб підкреслити їх відмінність від матеріальних джерел доказової інформації. В процесуальних джерелах містяться відомості про факти, обставини справи; вони є носіями, сховищем доказів. Тільки ті відомості, які є у вказаних джерелах допустимо використовувати у кримінальному процесі як докази. [8. C.129]
Міхєєнко М.М. зазначає, що неправильно вважати джерелом доказів свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, експертів, авторів процесуальних та інших документів. Поки доказова інформація, яку мають певні особи, не одержана від них і не зафіксована в передбаченій КПК України формі, не викладено у висновку експерта, в документі, доказів ще немає, а отже, і їх джерел, які повинні знаходитися у справі. Перелічених же осіб точніше було називати носіями можливої доказової інформації. [8. C.139]
Поділяє дану думку і Тертишнік В.М. Він зазначає, що слід розмежовувати джерела та носії доказів. Під джерелом розуміється те, що дає початок будь-чому. Під носієм - те, що може слугувати засобом відображення, фіксації, збереження, переносу. [10. C.285]
Що ж слід розуміти під матеріальними джерелами доказів? З цього приводу можна зазначити, що інформація, первісним джерелом якої виступає подія злочину, поширюється на ті носії, з якими ця подія зіткнулася (особи, предмети), звідки, у свою чергу, вона може поширюватися і на інші носії. Зазначені носії, з яких може здобуватися інформація під час провадження в кримінальних справах, можна назвати матеріальними джерелами доказової інформації. У свою чергу, джерела доказів, які створюються під час провадження в кримінальній справі з додержанням процесуальної форми, слід називати процесуальними, щоб підкреслити відмінність останніх від матеріальних джерел доказової інформації. [20. C.78]
Тертишнік В.М. не погоджується з думкою про те, що ч. 2 ст. 5 КПК України дає перелік джерел доказів. Він стоїть на тому, що це - види доказів. Таку позицію він обґрунтовує тим, що помилкове іменування їх джерелами доказів неминуче призводить до тавтології як-то, наприклад, „докази встановлюються речовими доказами ” або „джерелами доказів є речові докази ”, що утворює нонсенс - „джерелами доказів є докази ”. [10. C.292-293]
Ми вважаємо, що дане зауваження не є доцільним, оскільки працювати потрібно над сутністю певного положення, а не над його формою. Немає значення, як ми назвемо речові докази, має значення лише те, що слід розуміти під цим поняттям. А розуміти слід предмет, який містить дані про подію злочину, про осіб, причетних до злочину, тощо. Тому такий предмет слід вважати джерелом доказів.
Процесуальні джерела доказів - це форма збереження фактичних даних. Охарактеризуємо докладніше джерела доказів, визначені у ч.2 ст. 65 КПК України.
Показання свідків
Показання свідків - це усне повідомлення особи про обставини, які мають значення для кримінальної справи, про які їй стало відомо під час безпосереднього спостерігання злочину, із слів інших осіб або документів і які надані слідчому або суду у встановленому кримінально-процесуальним законом порядку. [11. C.118]
Ознаками такого різновиду доказів, як показання свідків, є наступні:
· показання свідків - це завжди усна мова;
· показання свідків - це усна мова осіб, які не несуть кримінальної відповідальності за подію, що являється предметом дослідження по справі;
· показання свідків можуть бути дані лише при допиті чи очній ставці. [9. C.229]
Показання свідків є найбільш поширеним джерелом доказів. Відповідно до ч.1 ст.68 КПК України свідком у справі може бути будь-яка особа, про яку є дані, що їй відомі обставини, які відносяться до справи.
Свідок може бути допитаний про обставини, які підлягають встановленню по даній справі, в тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного, та його взаємовідносини з ними.
Для свідка дача правдивих показань щодо відомих йому обставин справи є обов'язком, а не правом. За дачу завідомо неправдивих показань свідок несе кримінальну відповідальність за ст. 384 КК України.
Хоч свідок - це, як правило, особа, незаінтересована в результатах справи, однак показання свідків мають бути належним чином перевірені та оцінені. При цьому слід враховувати обставини, які можуть вплинути на достовірність таких показань. Зокрема, слід враховувати умови формування показань, особливості особистості свідка, його відношення до справи та до учасників процесу.
Слід пам'ятати, що і добросовісні свідки можуть помилятися. На виникнення таких помилок можуть впливати як об'єктивні (погане освітлення, несприятливі погодні умови, давність сприйняття події злочину), так і суб'єктивні фактори(поганий слух чи зір). Не можна не визнавати той факт, що свідок може бути заінтересованим в результатах справи, по якій він дає показання, в силу бажання приховати свій власний злочин, в силу почуття помсти до обвинуваченого тощо.
Згідно з ч.3 ст. 68 КПК України не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком, джерело яких невідоме. Якщо ж показання свідка базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані.
Кримінально-процесуальний кодекс України не встановлює вікових рамок для осіб, які можуть бути свідками. Тому слід вважати, що і неповнолітні особи можуть бути допитані в якості свідків. Проте при допиті неповнолітнього слід пам'ятати, що діти завжди схильні до фантазій та легко починають вірити в те, чого не було під впливом інших осіб (наприклад, батьків дитини). Тому, оцінюючи показання малолітніх свідків, треба враховувати ці елементи, інакше неможливо правильно оцінити такі дані. Крім того, неповнолітній свідок не несе кримінальної відповідальності за дачу завідомо неправдивих покарань. Це також слід враховувати при оцінці показань неповнолітнього свідка.
Ст.168 КПК України визначає правила допиту неповнолітнього свідка. Вказана стаття, зокрема, визначає, що допит неповнолітнього свідка віком до 14 років, а за розсудом слідчого - віком до 16 років проводиться за участі педагога, а при необхідності - лікаря, батьків чи інших законних представників неповнолітнього.
Не можуть бути допитані як свідки:
1) адвокати та інші фахівці в галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, нотаріуси, лікарі, психологи, священнослужителі - з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов'язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості;
2) захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, представник потерпілого, позивача, відповідача - про обставини, які стали їм відомі при наданні юридичної допомоги підзахисним або довірителям;
3) особи, які згідно з висновком судово-психіатричної чи судово-медичної експертизи через свої фізичні або психічні вади не можуть правильно сприймати факти, що мають доказове значення, і давати показання про них;
4) свідок, який відповідно до закону дає показання під псевдонімом, - щодо дійсних даних про його особу;
5) особа, яка має відомості про дійсні дані про свідка, який дає показання під псевдонімом.
Крім того законом визначено коло осіб, які можуть відмовитися давати показання як свідки і при цьому вони не нестимуть кримінальної відповідальності. До таких осіб відносяться члени сім'ї, близькі родичі, усиновлені, усиновителі підозрюваного, обвинуваченого, підсудного; особа, яка своїми показаннями викривала б себе, членів сім'ї, близьких родичів, усиновленого, усиновителя у вчиненні злочину.
Правом дипломатичної недоторканності користуються на території України дипломатичні представники, а також працівники дипломатичних представництв. Дані особи можуть відмовитися давати показання.
Таким чином, можна виділити кілька особливостей, притаманних такому джерелу доказів, як показання свідків. Це, по-перше, те, що показання свідків даються лише в усній формі, хоча закріплюються вони в протоколах слідчих та судових дій. По-друге, закон не обмежує коло осіб, які можуть бути свідками в справі., зазначаючи в ст.68 КПК України, що як свідок може бути викликана будь-яка особа. Разом з тим в КПК України чітко визначений перелік осіб, які не можуть бути допитані як свідки. Немає в кримінально-процесуальному законі і вікових обмежень щодо осіб, які можуть бути свідками. Проте певні особливості має допит неповнолітнього свідка. І, нарешті, показання свідка - це обов'язок, а не право особи, за невиконання якого передбачена кримінальна відповідальність.
Показання потерпілого
Показання потерпілого - усне повідомлення особи, яке зроблене під час допиту та зафіксоване у встановленому законом порядку, про обставини злочину, яким їй заподіяна моральна, фізична або майнова шкода. [11. C.120]
На відміну від свідка, для потерпілого давати показання - це лише право, але не обов'язок. Проте, якщо він вже погодився давати показання, то має говорити лише правду, в противному ж випадку він підлягає кримінальній відповідальності за ст. 384 КК України, про що повідомляється перед допитом.
Потерпілий може бути допитаний про обставини, що підлягають встановленню по даній справі, в тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного, та його взаємовідносини з ним. Не можуть бути доказами повідомлені потерпілим дані, джерело яких невідоме. Якщо ж показання потерпілого базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані.
Показання потерпілого підлягають ретельній перевірці та оцінці в сукупності з усіма обставинами справи. Специфікою оцінки показань потерпілого являється врахування слідчим емоційного навантаження, яка завжди наявна в показаннях потерпілого. Потерпілий іноді заінтересований в перебільшенні розміру завданої йому шкоди і результатах кримінальної справи. Окрім того, слід враховувати, що з моменту закінчення досудового слідства потерпілому, на відміну від свідка, стають відомі всі матеріали справи.
Отже, слід мати на увазі, що потерпілий - це завжди постраждала особа, тому його показання можуть бути далекими від об'єктивних. При використанні таких даних як доказів у справі слід ретельно їх перевірити і спів ставити з іншими доказами.
Показання підозрюваного
Подобные документы
Поняття кримінально-процесуального доказування та його значення. Предмет доказування. Класифікація доказів та їх джерел. Показання свідків. Показання підозрюваного та обвинуваченого. Висновок експерта. Речові докази. Протокол.
курсовая работа [36,3 K], добавлен 07.08.2007
Визначення понять "докази" і "доказування" у цивільному судочинстві. Доказування як встановлення обставин справи за допомогою судових доказів. Класифікація доказів, засоби доказування. Стадії процесу доказування. Суб’єкти доказування, оцінка доказів.
курсовая работа [53,2 K], добавлен 04.08.2009
Поняття кримінально-процесуального доказування та його значення. Мета кримінально-процесуального пізнання. Основа процесу пізнання. Предмет доказування. Належність і допустимість доказів. Джерела доказів.
реферат [34,3 K], добавлен 23.07.2007
Поняття судового доказування та його етапи. Об'єкт пізнання в цивільному судочинстві. Докази і доказування в цивільному судочинстві як невід'ємна частина пізнання у справі. Поняття доказів в цивільному процесі. Співвідношення предмета та меж доказування.
реферат [14,4 K], добавлен 11.03.2010
Визначення поняття кримінально-процесуального доказування, його змісту та мети, кола суб’єктів доказування, їх класифікації. З’ясування структурних елементів кримінально-процесуального доказування, їх зміст і призначення при розслідуванні злочинів.
реферат [47,8 K], добавлен 06.05.2011
Поняття адміністративного процесуального доказування. Поняття засобів доказування в адміністративному судочинстві України. Пояснення сторін, третіх осіб, їх представників, показання свідків. Висновки експерта і спеціаліста. Речові засоби доказування.
курсовая работа [54,6 K], добавлен 12.08.2016
Поняття судових доказів, їх види, якісні характеристики (достовірність і достатність) та місце в процесі розгляду господарських спорів. Належність і допустимість доказів як умови процесу доказування. Забезпечення процесу джерелами доказової інформації.
курсовая работа [45,2 K], добавлен 09.03.2015
Предмет доказування у цивільній справі. Особливості доказування презюмованих фактів. Класифікація доказів за підставами. Судові повістки та повідомлення про виклик у суд, як процесуальна гарантія захисту прав та інтересів осіб, які беруть участь у справі.
контрольная работа [15,7 K], добавлен 06.06.2016
Законодавчі підходи до врегулювання відносин у сфері доказування між суб'єктами кримінального процесу на стороні обвинувачення та захисту. Пропозиції щодо вдосконалення чинного кримінального процесуального законодавства України відповідної спрямованості.
статья [23,0 K], добавлен 17.08.2017
Поняття доказів у кримінальному процесі та їх оцінка. Сутність та елементи процесу доказування. Основні способи перевірки доказів і їх джерел. Належність та допустимість як основні критерії оцінки доказів, виявлення їх головних проблемних питань.
реферат [25,9 K], добавлен 21.01.2011
