Судові докази і доказування у господарському процесі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Характерною рисою сучасного суспільства є розвиток широкого кола господарських відносин, що регулюються нормами права та передбачають взаємну юридичну й економічну відповідальність суб'єктів цих відносин.

Як показує статистика, кількість розглядуваних господарськими судами справ зростає з кожним роком. Одним з центральних інститутів господарського судочинства є інститут доказування, зміст якого істотно впливає на виконання господарськими судами основної функції - захисту прав суб'єктів господарювання.

Актуальність теми. В умовах гласності і змагальності господарського процесу значимість доказового права важко переоцінити. Пов'язані з процесом доказування питання збирання, надання і дослідження доказів є найбільш важливими, оскільки безпосередньо процес доказування визначає результат судового розгляду суперечки. Доказування у господарському судочинстві - важлива тема і для теоретиків-правознавців, і для практичних працівників галузі права. Разом з тим, як свідчить аналіз практики, залишається чимало питань, які вимагають подальшої доробки, оскільки вони негативно впливають на своєчасний і якісний розгляд справ.

Незважаючи на ґрунтовні дослідження, проблеми доказового права в господарському процесі не тільки не втратили своєї актуальності, а ще більше загострилися.

Метою і завданням дослідження є вивчення доказового права, зокрема таких категорій як належність доказів та допустимість засобів доказування в господарському судочинстві України.

Відповідно до поставленої мети були визначені такі завдання:

- визначити поняття судових доказів та їх місце в процесі розгляду господарських спорів;

- дослідити поняття, сутність та предмет доказування;

- розглянути докази як інструмент судового доказування в господарському судочинстві;

- дослідити поняття і значення належності судових доказів;

- охарактеризувати особливості змісту допустимості доказів як умови процесу доказування;

- розглянути особливості доказування у господарському процесі.

Об'єктом дослідження є особливості доказування в господарському судочинстві.

Предмет дослідження становлять поняття належності і допустимості доказів як умови процесу доказування.

Методами дослідження є загальнонаукові та спеціальні методи, зокрема: діалектичний, логічний, системний та метод аналізу. Основні положення та висновки, подані в роботі, ґрунтуються на аналізі чинного господарсько-процесуального законодавства України.

Практичне значення даної курсової роботи полягає в тому, що теоретичне вивчення та осмислення поняття особливостей доказів та доказування у господарському процесі буде сприяти подальшому вдосконаленню сучасного господарського судочинства в Україні.

Розділ 1. Судові докази і засоби доказування в юридичній теорії та судочинстві

1.1 Поняття судових доказів та їх місце в процесі розгляду господарських спорів

Згідно з ст. 32 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК) доказами в справі є фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, що мають значення для правильного вирішення господарської суперечки.

Суд в процесі вирішення справи повинен встановлювати факти, що належать до правопорушення, з приводу якого порушено господарську справу. Для вирішення справи необхідно пересвідчитися, що одна з сторін не виконала або неналежно виконала зобов'язання. Досягнути цього суд може тільки за допомогою доказів.

Суддя пізнає подію, що здійснилася в минулому. Тому знання цієї події в основному може бути набуте за допомогою інформації, яку несуть про неї докази. Тобто докази стають проміжною ланкою між свідомістю судді і пізнаваним порушенням: доказування є взагалі опосередковане пізнання.

У працях із теорії доказів існує кілька різноманітних концепцій щодо цього питання.

Так, Ю. Гамбаров розрізняв доказ як встановлення істини, тобто відповідність між твердженням і дійсністю (доказ у широкому змісті), і те, що слугує для переконання судді у істинності тверджень сторін на суді (доказ у вузькому юридичному розумінні). Він розглядав доказ з трьох боків: як засіб переконання, як підстава переконання і як процес доказування[8. с. 110].

Існує концепція яка ототожнює докази з фактами об'єктивної реальності (подіями, явищами, діями минулого, з яких складалося досліджуване діяння). Тобто доказами визнаються не відомості про факти (фактичні дані), а самі факти реальної дійсності. Але внаслідок цього основні питання процесу судового доказування, що складають його специфіку (що саме служить доказом існування факту, яким чином збирати, перевіряти й оцінювати докази, як досягнути достовірного знання) залишаються за межами теорії доказів, тому не можна визнати зазначену позицію правильною.

Деякі автори розглядають судові докази тільки як відомі факти, за допомогою яких можливе встановлення невідомих фактів. При цьому джерела фактичних даних називаються «засобами доказування» і не включаються в поняття доказу. Але ця точка зору будується на відриві фактичних даних від їх джерел і виключення останніх із поняття доказу, а на місце відомостей про факти (фактичні дані) ставляться самі факти об'єктивної дійсності.

Завдяки ототожненню термінів «доказ» і «фактичні дані» з'явилася концепція подвійного характеру поняття доказу: як факт об'єктивної реальності та джерело відомостей про цей факт. Джерело і фактичні дані, взяті нарізно один від одного, не утворюють доказу. Так, фактичні дані, що отримані або досліджені з порушенням установленого законом порядку, не визнаються судовими доказами. Тому саме концепція подвійного доказу здається правильною.

Таким чином, докази -- це не будь-які фактичні дані, а відомості (інформація про факти), отримані в установленому законодавством порядку.

Таким чином неважко зрозуміти, що самі фактичні дані без їхнього джерела не можуть бути доказами. Тобто, сам факт зіпсованої продукції стане доказом лише в тому випадку, якщо він знайде відображення і закріплення в таких джерелах, як пояснення відповідних осіб, акт експертизи, речовий доказ. Тому фактичні дані як докази не можна розглядати окремо, відриваючись від джерел, що свідчать про них М.К. Треушніков, розглядаючи докази як поняття, які містять в собі два тісно зв'язаних елементи: фактичні дані як зміст доказів і способи доказування як процесуальна форма [8, с. 113].

Приблизно в такому плані вирішується це питання і в нашому чинному законодавстві. У ст. 32 ГПК йдеться, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін.

Ці дані встановлюються письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів, поясненнями представників сторін та інших осіб, що беруть участь в процесі [10, с. 16].

Отже, враховуючи особливості та специфіку судових доказів можна визначити такі їх ознаки:

основною ознакою судового доказу є те, що судові докази являють собою фактичні дані;

істотною ознакою є те, що ними визнаються не будь-які фактичні дані, а лише ті, за допомогою яких встановлюються обставини, що мають значення для правильного вирішення справи;

істотною ознакою судових доказів є те, що за допомогою них встановлюються або спростовуються факти лише в передбаченому законом порядку.

Такий порядок встановлений господарським процесуальним законодавством [35, с. 95].

Докази як джерела фактичних даних за своїм змістом та характером форми закон (ст. 32 ГПК) поділяє на кілька груп:

письмові докази;

речові докази;

висновок експертизи;

пояснення представників сторін (а також, звичайно, третіх осіб із самостійною вимогою і без такого);

5) пояснення посадових осіб та інших працівників підприємств, установ і організацій, що не тільки беруть участь у справі.

У господарському процесі найпоширенішими і переконливими доказами найчастіше виступають письмові. Пояснюється це тим, що по-перше господарські взаємовідносини, зазвичай, оформляються договорами, угодами, тощо. По-друге, письмові докази є достовірними і стабільними, вони можуть змінюватися, як це нерідко може бути з поясненнями представників сторін та інших осіб [12, с. 84].

Письмові докази можуть бути дуже різноманітними: рішення, розпорядження, договори, листування, акти тощо. Єдиним, що об'єднує їх всіх, і те, що вони своїм змістом свідчить про доказуваних обставин, які мають значення до розв'язання спора.

Важливу роль доведенні грають і речові докази. До них відносяться найрізноманітніші речі, предмети, котрі своїми специфічними особливостями засвідчують обставин, які мають значення для вирішення спору. Слід пам'ятати, що речовими доказами можуть і документи.

Якщо для вирішення спору суд повинен правильно оцінити обставини по складним питанням техніки, технології, науки, мистецтва, літератури то він може призначити експертизу. Експертиза може доручатися як відповідним компетентним організаціям, і конкретним фахівцям. Експертиза проводиться відповідно до норм Господарського процесуального кодексу та закону «Про судову експертизу».

Доказами є також пояснення представників сторін, третіх осіб, які дають у процесі розгляду справи. Хоча сторони, і треті особи є зацікавленими у результаті справи, проте ігнорувати їх пояснення не можна, але оцінювати слід більш критично порівняно і з урахуванням інших доказів.

Вкрай рідко, проте доказами іноді є пояснення службових осіб та інших працівників як самих сторін, так і інших сторонніх організацій.

Теоретично й у практиці докази прийнято розмежовувати і з іншим ознаками. Так, розрізняють прямі й непрямі докази. Прямими є такі, котрі безпосередньо (прямо) свідчить про доказуваний факт, обставину.

Звісно, практично віддається перевагу прямим доказам, але і непрямі не вважається другорядними.

Прийнято також ділити докази на первинні і похідні. Що стосується документів, то в першому випадку - це оригінали, тоді як у другому випадку - копії, виписки із документів. Пояснення посадових осіб та інших працівників також можуть бути первинними і похідними залежно від того, як ці особи сприймали відповідні факти. Якщо безпосередньо, то первинні, якщо через посередництво інших (за словами когось), то похідні.

Звісно, первинні докази цінніші від похідних, оскільки у них менш можливі помилки, неясності.

Деякі автори ділять докази на особисті та предметні в залежність від того, хто є джерелом відповідних відомостей. Якщо фізична особа (позивач, відповідач, третя особа, свідок, експерт), це особистий доказ. Якщо ж джерелом фактичних даних слугує річ, предмет, то предметне.

Великого практичне значення в цьому випадку розмежування не має, оскільки неважливо, від когось чи то з чого виходять відомості про фактах, що цікавить суд, головне достовірність, переконливість, зв'язок з обставинами, що встановлюються.

Докази в господарському процесі можна поділити також на такі два види:

- матеріальні - тобто такі докази, які стосуються безпосередньо суті спору. Ними можуть бути різноманітні договори, акти, протоколи, розрахункові документи тощо, тобто всі ті документи, які підтверджують наявність чи відсутність обставин, на які посилаються сторони як на підставу своїх вимог і заперечень;

- процесуальні - докази, які стосуються підтвердження виникнення певних процесуальних дій у господарському процесі. Наприклад, такими доказами можуть виступати відповідні ухвали й накази суду, клопотання і заяви сторін та інших учасників процесу, висновки експертів тощо. Тобто це такі докази, які безпосередньо пов'язані з процесом розгляду справи в господарському суді [27, с. 64].

Докази дійсно важливі для господарського судочинства, для правильного вирішення спору між сторонами, захисту законних прав та інтересів громадян і юридичних осіб, що є основним завданням господарського судочинства.

1.2 Поняття, сутність та предмет доказування в господарському процесі

Загальні положення теорії судового доказу, розроблені спеціалістами у галузі загальної теорії права чи цивільного й кримінального процесів, рівною мірою, застосовуються і у галузі господарського судочинства, оскільки відображають принципові аспекти, які пов'язані з діяльністю судів по встановленню фактичних обставин, що мають значення для правильного розгляду справи.

Доказування - складний процес, який охоплює розумову і процесуальну діяльність його суб'єктів з обґрунтування якого-небудь положення і виявлення якогось знання на підставі дослідженого.

При доказуванні суд і особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують обставини предмета доказування, його елементи за допомогою доказів, що допомагають сформувати нове знання, яке має значення для вирішення справи. Діяльність суб'єктів доказування в господарському процесі з обґрунтуванням обставин справи з метою його вирішення і становить процес доказування. Таким чином, доказування в господарському процесі - це логіко-практична діяльність осіб, які беруть участь у справі.

Суб'єктами доказування в господарському процесі є суд та особи, що беруть участь у справі; інші особи, які беруть участь у справі, а саме посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів - коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи; судові експерти, які, будучи учасниками процесу доказування, надають допомогу в досягненні мети доказування, але не мають обов'язку доказувати які-небудь обставини по справі [4, с. 76].

Процес доказування, як і вся процесуальна діяльність у цілому, регламентований законом. Процесуальна форма доказування в господарському суді - це система правил доказування, врегульована законодавством, яка є універсальною, імперативною і підпорядкованою принципам господарського процесу [14, с 189].

Доказування в господарському процесі можна розділити на два види:

доказування відносно окремих юридичних фактів, як правило, для здійснення певної процесуальної дії. Об'єктами доказування при цьому є обставини, які належить установити згідно з вимогами найчастіше господарського процесуального законодавства;

доказування відносно всієї справи. Об'єкт доказування по справі в цілому є предметом доказування [5, с. 57].

У процесуальній теорії традиційно під предметом доказування розуміють сукупність фактів, які мають матеріально-правове значення, встановлення яких необхідне для винесення судом законного й обґрунтованого рішення по справі.

Факти, які мають матеріально-правове значення, або юридичні факти - це факти, з наявності або відсутності яких закон пов'язує можливість виникнення, зміни і припинення матеріально-правових відносин. Встановлення фактів, які мають матеріально-правове значення, - головна мета при розгляді справи в господарському суді, оскільки в першу чергу від чіткого їх визначення і встановлення залежить правильне вирішення справи.

Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад по справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Саме норми матеріального права визначають, які обставини треба встановити для вирішення певної категорії справ. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування по справі. Слід звернути увагу на те, що в процесі розгляду справ предмет доказування може дещо змінюватися в силу права позивача на зміну підстав або предмет позову, можливості подання зустрічного позову, а також інших обставин [37, с. 62].

процесуальне значення, тобто фактів, з наявністю або відсутністю яких пов'язана можливість виникнення, зміни або припинення процесуальних правовідносин.

Факти (обставини), які включені в предмет доказування, належать доказуванню в суді, але з цього є виключення. Згідно зі ст. 35 ГПК є три види фактів, які не потребують доказування:

визнані господарським судом загальновідомими;

преюдиційні;

презумпційні[2, с. 23].

Загальновідомість факту може бути визначена господарським судом за наявності двох умов: про факт знає широке коло осіб і він повинен бути відомим складу суду, який розглядає справу.

Преюдиційний (prejudicielis), тобто такий, що відноситься до попереднього судового рішення, означає визначеність деяких фактів, які не потрібно доказувати знов. Преюдиційні факти:

встановлені рішенням господарського суду ( іншого органу, який вирішує господарські спори) під час розгляду однієї справи, факти не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони;

вирок суду з кримінальної справи, що набрав законної сили, є обов'язковим для господарського суду при вирішенні спору з питань, чи мали місце певні дії та ким вони вчинені;

рішення суду з цивільної справи, що набрало законної сили, є обов'язковим для господарського суду щодо фактів, які встановлені судом і мають значення для вирішення спору.

Презумпція (praesumptio) - визнання факту юридично вірогідним, достовірним, доки не буде доведено протилежне. Презумпційні факти - факти, які відповідно до закону вважаються встановленими, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спростовано в загальному порядку.

Предмет доказування має свій обсяг і межі, якими окреслюються межі дослідження, що визначаються як межі доказування. Межі доказування - це необхідна та достатня сукупність доказів, яка,будучи зібраною у справі, забезпечує її правильне вирішення. Правильне вирішення меж має значення для забезпечення об'єктивного, повного і всебічного дослідження обставин справи. Для вирішення завдань встановлення об'єктивної істини.

1.3 Докази як інструмент судового доказування в господарському судочинстві

В процесі доказування засобами встановлення обставин, які мають значення для справи, є судові докази. Судові докази -- поняття, яке поєднує в собі два тісно взаємозв'язаних елементи: фактичні дані як зміст доказів і засоби доказування як процесуальна форма.

Фактичні дані, точніше відомості про певні обставини, відображають, віддзеркалюють факти реальної дійсності. Особливістю судових доказів є наявність процесуальної форми, встановлені вимоги щодо порядку отримання відомостей про обставини. Відомості про факти можуть бути отримані судом лише за допомогою передбачених законом засобів доказування (письмові, речові докази та інші).

Таким чином, судовими доказами в господарському процесі є відомості, які можуть підтвердити наявність або відсутність обставин, що мають значення для вирішення справи та отримані у встановленому законом порядку передбаченими засобами доказування.

Традиційна уява про види доказів, яка склалася в процесуальній науці, дозволяє їх класифікувати на види з таких підстав: за характером зв'язку змісту з фактом, який встановлюється, докази поділяються на прямі й побічні; за процесом формування відомостей про факти -- первісні та похідні; за джерелом -- особисті й речові.

Суттєве значення має питання про те, хто несе обов'язок доказування та подання доказів. За загальним правилом кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст. 33 ГПК). Докази подаються сторонами та іншими учасниками господарського процесу. Але, оскільки суд сам визначає предмет доказування, він має право впливати на обсяг доказування. Суд вказує, які обставини позивач повинен довести, навіть якщо він не посилається на цю обставину. Якщо сторони, інші особи не виконують обов'язки з подання доказів, господарський суд має право застосувати до них штрафні санкції (п. 5 ст. 83 ГПК) або залишити позов без розгляду у разі невиконання позивачем без поважних причин вимог суду про витребування матеріалів (п. 5 ст. 81 ГПК).

Закон покладає окремі обов'язки по збору доказів і на суд. Згідно зі ст. 38 ГПК, якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов'язаний витребувати від підприємств та організацій -- незалежно від їх участі у справі -- документи й матеріали, необхідні для вирішення спору. Господарський суд має право знайомитися з доказами безпосередньо в місці їх знаходження, а також може уповноважити на одержання доказів заінтересовану особу.

За невиконання обов'язку про подання необхідних доказів господарський суд має право стягувати штраф (п. 5 ст. 83 ГПК) до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Штраф не стягується, якщо особа, яка має подати докази, повідомила господарський суд про неможливість зробити це з посиланням на поважні причини. Але і сплата штрафу не звільняє сторону від обов'язку подати докази.

Предмет доказування, факти, які належать встановленню по справі, господарський суд визначає виходячи з вимог і заперечень сторін та керуючись нормою матеріального права, яка повинна бути застосована в даному випадку. Встановивши коло фактів, суд повинен визначати, які докази мають бути досліджені для виявлення наявності або відсутності цих фактів. Вирішуючи це, господарський суд має користуватися правилами належності й допустимості. Належність і допустимість -- необхідні якісні характеристики судового доказу.

Розділ 2. Поняття і значення належності судових доказів у господарському процесі

2.1 Загальна характеристика та особливість змісту належності доказів у господарському процесі

Предмет доказування, факти, які належать встановленню по справі, господарський суд визначає виходячи з вимог і заперечень сторін та керуючись нормою матеріального права, яка повинна бути застосована в даному випадку. Встановивши коло фактів, суд повинен визначати, які докази мають бути досліджені для виявлення наявності або відсутності цих фактів. Вирішуючи це, господарський суд має користуватися правилами належності й допустимості. Належність і допустимість - необхідні якісні характеристики судового доказу.

Згідно зі ст. 34 ГПК господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Належність доказів залежить від правильного визначення предмета доказування[2, с. 23]. Належність доказів -- це властивість, пов'язана зі змістом судових доказів. Докази, які підтверджують або спростовують існування обставин предмета доказування, є належними. Вимоги щодо належності доказів полягають у тому, що суд повинен приймати лише ті докази, які можуть підтвердити або спростувати юридичні факти, що мають відношення до даної справи. Це правило дозволяє суду позбутися зайвих доказів, не захаращувати справу, зосередитися на тих доказах, які мають суттєве значення для вирішення спору. Належність доказів -- правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами (фактами), які повинні бути встановлені як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій [3, с.394].

Належність доказів означає, що суду слід представляти тільки ті докази, які входять до предмету доказування, до обставин, що мають значення для вирішення спору. Цим самим досягає як економічність і динамічність процесу. Не можна розраховувати на те, що чим більше пред'явиш доказів, тим позиція твоя буде переконливішим. Справа не в кількості представлених матеріалів, а в достовірності, переконливості їх. Приймаючи позовну заяву, і побачивши, що до неї включені матеріали, що не мають відношення до суті спору, суддя має право повернути його для дооформления. Хоча ст. 63 ГПК в даний час цього не передбачає, але такі дії судді узгоджуються із ст. 34 ГПК.

Належність доказів - властивість, пов'язана зі змістом судових доказів. Ця вимога звернена до господарського суду, який зобов'язаний відібрати тільки докази, що володіють властивістю належності, виключивши з процесу доказування докази, які не мають значення для справи, наявність яких ускладнює процес доказування, встановлення дійсних обставин справи, затягує процес розгляду справи.

Належними фактами по справі виступають:

юридичні факти, тобто події, дії, з якими пов'язані виникнення, існування, зміна або припинення прав і обов'язків. Правове питання не можна вирішити без з'ясування обставин, які містять юридичний склад господарського спору, який розглядається;

факти, що є причинами порушення законодавства й недоліків у діяльності підприємств, установ, організацій.

У юридичній літературі розповсюдженою є думка про те, що вирішення питання про належність доказів передбачає дослідження двох моментів. По-перше, необхідно визначити, чи входить факт, для встановлення якого залучається даний доказ до складу предмету доказування або до числа інших фактів, необхідних для правильного вирішення справи. По-друге, чи здатний доказ із урахуванням його змісту цей факт встановлювати. Тобто чи є зв'язок між доказом і фактом, який підлягає встановленню.

Як свідчить практика, найбільш розповсюджений недолік судових рішень стосується необґрунтованості кінцевих висновків суду. Цей недолік стосується не з'ясування всіх фактів, які мають значення для правильного вирішення спору, що і призводить до відміни рішень вищестоящими судами.

Належними є надані докази, які здатні підтвердити чи спростувати:

1). факти предмету доказування;

2). доказові факти;

3). факти, що дають підстави для винесення окремої ухвали по справі, які є супутніми фактам предмету доказування і доказовим фактам;

4). факти, які впливають на зупинення, припинення справи та залишення заяви без розгляду.

Норми матеріального й процесуального права не містять рекомендацій, які стосуються належності доказів за конкретними справами. Закон не в змозі передбачити, у якій формі і в якому місці залишить відбитки, відомості про себе той чи інший факт, що має юридичне значення. Тому за допомогою норм матеріального права, які регулюють спірне правовідношення, суд встановлює коло юридичних фактів, що відносяться до справи, тобто предмет доказування по справі [28, с. 66].

Таким чином, належність доказів визначається наявністю зв'язку між змістом фактичних даних, відомостей про факти й самими фактами, які підлягають встановленню і мають значення для правильного вирішення справи.

Належність доказів не слід плутати з їх допустимість. Якщо в першому випадку мова йде про кількісні показники, то в другому, можна сказати, ми маємо справу з якісними характеристиками доказів. Оскільки, за деякими видами спорів закон передбачає подання тільки певних доказів. Якщо належність характеризує об'єктивний зв'язок доказів з фактами (обставинами), які треба встановити, то допустимість доказів зв'язана з їх процесуальною формою, тобто засобами доказування.

Допустимість доказів - це встановлена законодавством вимога, яка обмежує застосування конкретних засобів доказування, або вимога, яка передбачає обов'язок застосування конкретних засобів доказування при встановленні визначених фактичних обставин справи при здійсненні доказування в процесі розгляду певної справи у порядку господарського судочинства [35, с. 97]. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ст. 34 ГПК).

Допустимість доказів означає, що суд обмежений нормами права при виборі засобів доказування. Правило допустимості доказів, на відміну від правила належності, застосовується тільки в тих випадках, коли законодавством встановлені певні вимоги щодо оформлення правовідносин або тих чи інших дій. Допустимість доказів носить загальний і спеціальний характер. Загальне правило допустимості полягає в тому, що в процесі доказування можуть використовуватись тільки засоби доказування, які передбачені законом. Спеціальні вимоги встановлені законом щодо необхідності застосування певних доказів або заборони посилання на який-небудь доказ. Застосування правила допустимості доказів носить для господарського суду обов'язковий характер, тому що його порушення може призвести до прийняття незаконного та необґрунтованого рішення.

Суд обґрунтовує своє рішення лише тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Допустимість доказів можливо розглядати як сукупність правил доказування; це встановлена законодавством вимога, яка обмежує використання конкретних засобів доказування, чи вимога, що вказує на обов'язкове використання конкретних засобів доказування при встановленні певних фактичних обставин справи в процесі доказування при розгляді окремого різновиду справ у порядку господарського судочинства [36, с. 65].

Подані докази не можуть бути відхилені судом з тих мотивів, що вони не передбачені процесуальним законом.

Додержання правил про належність доказів сприяє підвищенню рівня судового розгляду, його раціональності та прискоренню. Суддя має право усувати із судового розгляду все те, що не має суттєвого значення для справи.

Якщо належність характеризує об'єктивний зв'язок доказів з фактами (обставинами), які треба встановити, то допустимість доказів зв'язана з їх процесуальною формою, тобто засобами доказування.

2.2 Достовірність і достатність як важливіші якісні характеристики доказів

Коло фактичних даних, які можуть переконати господарський суд в існуванні тих або інших обставин, законом не обмежений. Це будь-які фактичні дані, які загалом відповідають вимогам належності до справи, допустимості та достовірності, а в сукупності -- достатності для вирішення господарського спору.

Передусім докази мають бути такими, що знімають інформаційну невизначеність відносно фактів, що підлягають установленню, тобто володіти належністю до справи [16, с. 99]. Таким чином, під належністю доказів потрібно розуміти використання у справі тих фактичних даних, які мають значення для цієї справи та можуть бути використані для однієї з таких цілей:

а) встановлення обставин, що входять у предмет доказування;

б) виявлення інших доказів (відомостей про місцезнаходження, зміст, можливі перешкоди до контакту з носієм інформації, спотворення і пропуски змісту, які слід мати на увазі при збиранні відповідних доказів);

в) установлення проміжних фактів, сукупність яких дає змогу встановити обставину, що входить у предмет доказування;

г) «дублюючого» встановлення фактів і обставин, уже встановлених іншими доказами, з метою перевірки і посилення надійності системи доказів;

д) спростування фактів, що обґрунтовують вимоги інших осіб, які беруть участь у справі;

є) перевірки повноти і достовірності зібраних фактичних даних шляхом дослідження умов їх формування, передачі, зберігання.

Для визнання доказу належним достатньо, щоб його можна було використати хоч би для однієї з цих цілей[6, с. 248].

Однак один і той самий доказ може належати одразу до кількох із цих цілей, як і до кількох обставин однієї мети. Крім того, в процесі судового розгляду обсяг належних доказів може змінюватися залежно від здійснення сторонами певних дій, наприклад, зміни підстави позову.

Якщо належність судових доказів визначається якістю їхнього змісту, тобто наявністю в доказі достатньої інформації, здатної підтвердити або спростувати факти, що цікавлять господарський суд, то допустимість доказів пов'язана з їхньою процесуальною формою, тобто з характером процесуальних засобів доказування незалежно від того, яку інформацію вони містять.

Загальне правило допустимості доказів у господарському процесі полягає в тому, що в процесі доказування можуть використовуватися тільки засоби доказування, передбачені законом: пояснення сторін та інших осіб, що беруть участь у справі, письмові, речові докази, висновки експертів.

Стаття 34 ГПК України встановлює, що обставини справи, які відповідно до законодавства мають бути підтвердженими певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Наприклад, чинним законодавством, що регулює відносини за договором перевезення вантажу, встановлений перелік документів-доказів, які є підставою для покладення на перевізника відповідальності за втрату, псування, пошкодження або нестачу вантажу. Отже, ніякі інші документи не можуть підтверджувати обставини, що є підставою для покладення на перевізника відповідальності за незбереження вантажу[26].

Після визначення належності фактичних даних до справи і допустимості засобів доказування господарський суд оцінює їх до достовірність.

Рішення з господарського спору має прийматися цілковито відповідно до норм матеріального і процесуального права та фактичних обставин справи, з достовірністю встановленими господарським судом, інакше це є підставою для скасування або зміни рішення відповідно до норм ГПК України.

Сумніви в достовірності доказу можуть виникнути, наприклад, за наявності дефектів у його оформленні (за відсутністю необхідних реквізитів в офіційних документах, при порушенні порядку їх складання, при невідповідності документа встановленій формі й ін.).

Оцінити достовірність доказів -- означає розкрити відповідність отриманих відомостей про факти дійсності. Якщо у суду або осіб, що беруть участь у господарській справі, виникнуть сумніви щодо достовірності досліджуваних доказів, їх необхідно усувати, співставляючи з іншими доказами, перевіряючи правильність змісту й оформлення документа, призначаючи у необхідних випадках судову експертизу тощо.

Достатність доказів -- поняття, що належить до заключного етапу судового доказування. Мета визначення достатності доказів -- відповідно до якісних характеристик зробити відбір доказів, на підставі яких можна дійти істинного висновку про наявність або відсутність фактів.

За недостатністю доказів висновок щодо обставин господарської справи стає вірогідним, проте рішення суду не може ґрунтуватися на ймовірних висновках. Неповне, недостатнє з'ясування обставин, що мають значення для господарської справи, тягне за собою скасування рішення у справі.

2.3 Належність і допустимість доказів як умови процесу доказування

Предмет доказування, факти, які належать встановленню по справі, господарський суд визначає виходячи з вимог і заперечень сторін та керуючись нормою матеріального права, яка повинна бути застосована в даному випадку. Встановивши коло фактів, суд повинен визначати, які докази мають бути досліджені для виявлення наявності або відсутності цих фактів. Вирішуючи це, господарський суд має користуватися правилами належності й допустимості. Належність і допустимість -- необхідні якісні характеристики судового доказу.

Згідно зі ст. 34 ГПК господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Належність доказів залежить від правильного визначення предмета доказування[2, с. 23]. Належність доказів -- це властивість, пов'язана зі змістом судових доказів. Докази, які підтверджують або спростовують існування обставин предмета доказування, є належними. Вимоги щодо належності доказів полягають у тому, що суд повинен приймати лише ті докази, які можуть підтвердити або спростувати юридичні факти, що мають відношення до даної справи. Це правило дозволяє суду позбутися зайвих доказів, не захаращувати справу, зосередитися на тих доказах, які мають суттєве значення для вирішення спору. Належність доказів -правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами (фактами), які повинні бути встановлені як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій [3. с. 395].

Належність доказів означає, що суду слід представляти тільки ті докази, які входять до предмету доказування, до обставин, що мають значення для вирішення спору. Цим самим досягає як економічність і динамічність процесу. Не можна розраховувати на те, що чим більше пред'явиш доказів, тим позиція твоя буде переконливішим. Справа не в кількості представлених матеріалів, а в достовірності, переконливості їх. Приймаючи позовну заяву, і побачивши, що до неї включені матеріали, що не мають відношення до суті спору, суддя має право повернути його для дооформления. Хоча ст. 63 ГПК в даний час цього не передбачає, але такі дії судді узгоджуються із ст. 34 ГПК.

Належність доказів - властивість, пов'язана зі змістом судових доказів. Ця вимога звернена до господарського суду, який зобов'язаний відібрати тільки докази, що володіють властивістю належності, виключивши з процесу доказування докази, які не мають значення для справи, наявність яких ускладнює процес доказування, встановлення дійсних обставин справи, затягує процес розгляду справи.

Належними фактами по справі виступають:

юридичні факти, тобто події, дії, з якими пов'язані виникнення, існування, зміна або припинення прав і обов'язків. Правове питання не можна вирішити без з'ясування обставин, які містять юридичний склад господарського спору, який розглядається;

факти, що є причинами порушення законодавства й недоліків у діяльності підприємств, установ, організацій.

У юридичній літературі розповсюдженою є думка про те, що вирішення питання про належність доказів передбачає дослідження двох моментів. По-перше, необхідно визначити, чи входить факт, для встановлення якого залучається даний доказ до складу предмету доказування або до числа інших фактів, необхідних для правильного вирішення справи. По-друге, чи здатний доказ із урахуванням його змісту цей факт встановлювати. Тобто чи є зв'язок між доказом і фактом, який підлягає встановленню.

Як свідчить практика, найбільш розповсюджений недолік судових рішень стосується необґрунтованості кінцевих висновків суду. Цей недолік стосується не з'ясування всіх фактів, які мають значення для правильного вирішення спору, що і призводить до відміни рішень вищестоящими судами.

Належними є надані докази, які здатні підтвердити чи спростувати:

1). факти предмету доказування;

2). доказові факти;

3). факти, що дають підстави для винесення окремої ухвали по справі, які є супутніми фактам предмету доказування і доказовим фактам;

4). факти, які впливають на зупинення, припинення справи та залишення заяви без розгляду.

Норми матеріального й процесуального права не містять рекомендацій, які стосуються належності доказів за конкретними справами. Закон не в змозі передбачити, у якій формі і в якому місці залишить відбитки, відомості про себе той чи інший факт, що має юридичне значення. Тому за допомогою норм матеріального права, які регулюють спірне правовідношення, суд встановлює коло юридичних фактів, що відносяться до справи, тобто предмет доказування по справі [28, с. 66].

Таким чином, належність доказів визначається наявністю зв'язку між змістом фактичних даних, відомостей про факти й самими фактами, які підлягають встановленню і мають значення для правильного вирішення справи.

Належність доказів -- правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами (фактами), які повинні бути встановлені як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.

Додержання правил про належність доказів сприяє підвищенню рівня судового розгляду, його раціональності та прискоренню. Суддя має право усувати із судового розгляду все те, що не має суттєвого значення для справи.

Якщо належність характеризує об'єктивний зв'язок доказів з фактами (обставинами), які треба встановити, то допустимість доказів зв'язана з їх процесуальною формою, тобто засобами доказування.

Належність доказів не слід плутати з їх допустимістю. Якщо в першому випадку мова йде про кількісні показники, то в другому, можна сказати, ми маємо справу з якісними характеристиками доказів. Оскільки, за деякими видами спорів закон передбачає подання тільки певних доказів. Якщо належність характеризує об'єктивний зв'язок доказів з фактами (обставинами), які треба встановити, то допустимість доказів зв'язана з їх процесуальною формою, тобто засобами доказування.

Допустимість доказів - це встановлена законодавством вимога, яка обмежує застосування конкретних засобів доказування, або вимога, яка передбачає обов'язок застосування конкретних засобів доказування при встановленні визначених фактичних обставин справи при здійсненні доказування в процесі розгляду певної справи у порядку господарського судочинства [35, с. 97]. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ст. 34 ГПК).

Допустимість доказів означає, що суд обмежений нормами права при виборі засобів доказування. Правило допустимості доказів, на відміну від правила належності, застосовується тільки в тих випадках, коли законодавством встановлені певні вимоги щодо оформлення правовідносин або тих чи інших дій. Допустимість доказів носить загальний і спеціальний характер. Загальне правило допустимості полягає в тому, що в процесі доказування можуть використовуватись тільки засоби доказування, які передбачені законом. Спеціальні вимоги встановлені законом щодо необхідності застосування певних доказів або заборони посилання на який-небудь доказ. Застосування правила допустимості доказів носить для господарського суду обов'язковий характер, тому що його порушення може призвести до прийняття незаконного та необґрунтованого рішення.

Суд обґрунтовує своє рішення лише тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Допустимість доказів можливо розглядати як сукупність правил доказування; це встановлена законодавством вимога, яка обмежує використання конкретних засобів доказування, чи вимога, що вказує на обов'язкове використання конкретних засобів доказування при встановленні певних фактичних обставин справи в процесі доказування при розгляді окремого різновиду справ у порядку господарського судочинства [36, с. 65].

Подані докази не можуть бути відхилені судом з тих мотивів, що вони не передбачені процесуальним законом.

2.4 Достовірність і достатність як важливі якісні характеристики доказів

Достовірність означає, що відомості, які вона надає, відповідають дійсності. Достовірний доказ повинен бути отриманий з надійного джерела інформації та якісного процесу формування доказу. Достовірність визначають при порівнянні кількох доказів, при оцінці всієї сукупності доказів по справі. Достовірність - це якість доказів, яка характеризується точністю, правильністю відображення обставин, які входять в предмет доказування. Сила доказів теж важлива - це якість доказів, яка в основному визначається при вирішенні справи, це якість сукупності доказів, необхідних для вирішення справи.

Достовірність - якісна характеристика, що повинна бути властива кожному конкретному доказу для отримання ним можливості бути використаним у процесі господарського судочинства.

Сумніви у достовірності доказів можуть виникнути за наявності низки обставин. Перші з яких пов'язані з джерелом доказової інформації. На якість сприйняття джерелом інформації може вплинути низка чинників. Наприклад, спроможність до адекватного сприйняття інформації вочевидь пов'язана з набутими професійними навичками. На достовірність доказів можуть впливати дефекти джерела доказової інформації, або існування двох чи більше доказів з протилежним змістом. У такому випадку достовірність одного і недостовірність іншого доказу встановлюються шляхом їх порівняння з іншими доказами, що є в справі, чи шляхом витребування додаткових доказів, здатних вирішити протиріччя.

Достатність доказів - поняття, що належить до заключного етапу судового доказування; це важливіша якісна характеристика доказів, що визначає їх сукупність як таку, на підставі якої можливо прийняти істинне й об'єктивне рішення по справі. Мета визначення достатності доказів - відповідно до якісних характеристик зробити відбір доказів, на основі яких можна зробити істинний висновок про наявність чи відсутність фактів, що необхідно підтвердити чи спростувати. Визначити достатність доказів означає визнати встановленим ту чи іншу обставину, що має значення для справи.

Достатність доказів визначається як наявність у справі такої сукупності зібраних доказів, яка викликає у суб'єкта доказування внутрішню переконаність у достовірному з'ясуванні наявності або відсутності обставин предмету доказування, необхідних для встановлення об'єктивної істини та прийняття правильного рішення у справі. Висновок достатність - підсумок дослідження та остаточної оцінки доказів.

Проте, перед судом поставлено завдання - відібрати не будь-які допустимі і достовірні докази, а в першу чергу, ті їх, які мають найбільше значення.

судовий доказ допустимість достовірність

Розділ 3. Особливості доказування в господарському процесі

3.1 Забезпечення процесу доказування джерелами доказової інформації (способи збирання, розподіл обов'язків по доказуванню)

Згідно зі ст. 33 ГПК України кожна сторона має довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд за клопотанням сторін або прокурора може витребувати їх від підприємств, посадових осіб та організацій незалежно від їх участі у справі.

Судовими діями сторін та інших осіб. Що беруть участь у справі, є такі їх процесуальні дії, які вони вчиняють з метою переконати суд в необхідності захисту їх особистих прав. Досягнення цієї мети можливе лише за тих умов, якщо при розгляді справи буде досягнуте вірне знання про фактичні обставини даного спору. Лише у такому випадку суд буде мати можливість визначити належну норму матеріального права, яка регулює дані спірні відносини, та з'ясувати суб'єктивні права і обов'язки учасників цих відносин. Вірне знання про фактичні обставини судової справи - судове пізнання - досягається в процесі і в результаті певної процесуальної діяльності учасників судового процесу, яку в загальному вигляді можна вважати судовим доказуванням. Вона складається з двох груп процесуальних судових дій:

1) процесуальних судових дій сторін та інших осіб, які беруть участь у справі;

2) процесуальних дій суду.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень

Слід зазначити, що будь-який процес будується на аналізі доказів, наданих сторонами щодо конкретної справи в процесі доказування.

Щодо поняття судового доказування в юридичній літературі є дві головні концепції. В основі однієї лежить думка про судове доказування як спосіб пізнання фактичних обставин справи (на думку К.С. Юдельсона, під судовим доказуванням потрібно розуміти діяльність суб'єктів процесу зі встановлення за допомогою вказаних законом процесуальних засобів і способів об'єктивної істинності наявності або відсутності фактів, необхідних для вирішення спору між сторонами)[32, с. 25].

Автори, що дотримуються іншої концепції, розуміють під доказуванням діяльність із метою переконати суд в істинності фактів, що ним розглядаються. Так, на думку А.Ф. Клейнмана, доказуванням в процесі є процесуальна діяльність тільки сторін, яка складається з представлення доказів, спростування доказів супротивника, заяви клопотань, участі в дослідженні доказів[32, с. 21]. Дійсно, відповідно до ст. 33 ГПК України «кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень». Але це не означає, що в господарському процесуальному законодавстві втілена концепція судового доказування як засіб переконання суду, оскільки термін «доказування» застосовується тільки відносно діяльності сторін, а не суду (судді).

Безперечно, господарський суд бере активну участь у процесі судового доказування, зокрема, може витребувати необхідні докази з власної ініціативи при підготовці справи до розгляду (ст. 65 ГПК України), на інших стадіях процесу за клопотанням сторін або прокурора (ст. 38 ГПК України), здійснити огляд, дослідити письмові та речові докази (ст. 39 ГПК України), призначити експертизу (ст. 41 ГПК України), здійснювати інші дії, направлені на встановлення фактичних обставин справи. Слід зауважити, що нині деякі докази позивачеві неможливо отримати без допомоги господарського суду (наприклад, інформацію від банку про платоспроможність відповідача). Тому активна, координуюча роль суду може допомогти сторонам отримати достовірну та повну інформа цію по справі.

Виходячи з викладеного, судове доказування можна визначити, як визначають як логіко практичну діяльність осіб, які беруть участь у справі, і господарського суду зі встановлення наявності або відсутності обставин, що мають значення для правильного вирішення справи [8, с. 28].

До числа самостійних способів забезпечення процесу доказовим матеріалом належать надання доказів зацікавленими особами і витребування доказів судом. Надання доказів - це спосіб реалізації учасниками процесу свого права на участь в доказуванні. Суд повинен залучити до справи доказ, якщо обставини, яких цей доказ стосується, можуть мати значення для справи.

Докази надаються особами, які беруть участь у справі. Законодавство встановлює однаковий порядок витребування речових і письмових доказів. Якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов'язаний витребувати від підприємств та організацій -- незалежно від їх участі у справі -- документи й матеріали, необхідні для вирішення спору. Стаття 38 ГПК передбачає, що господарський суд має право знайомитися з доказами безпосередньо в місці їх знаходження.

У випадку, якщо особи, які беруть участь у справі, не можуть самостійно отримати необхідні докази, вони звертаються з клопотанням про витребування цих доказів. Сторона, прокурор, які порушують клопотання перед господарським судом про витребування доказів, повинні докладно зазначити: який доказ вимагається, підстави, з яких вони вважають, що ці докази має підприємство чи організація, і обставини, які можуть підтвердити ці докази. Господарський суд може уповноважити на одержання таких доказів заінтересовану сторону.

Якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд за клопотанням сторін або прокурора може витребувати їх від підприємств, посадових осіб та організацій, незалежно від їх участі у справі.

Про витребування доказів від сторони, а також від інших підприємств, установ, організацій, державних органів господарський суд зазначає в ухвалі про порушення провадження у справі (статті 64 та 65 ГПК) або в ухвалі про відкладення розгляду справи (стаття 77 ГПК).

На даний час, якщо учасниками процесу не подано клопотань про витребування нових, додаткових доказів, то ті докази, що вже є у справі, повинні бути визнаними судом достатніми для захисту порушених прав.

На підставі зазначеного, відповідно до ст. 33 ГПК України обовязок доказування фактів, що складають предмет доказування, лежить на учаснику процесу, який на такі обставини посилається (тобто, на відміну від карного процесу в господарському судочинстві діє принцип презумпції вини). Однак у чинному ГПК не врегульовано питання участі в процесі судді, його активної ролі. З одного боку, названа ст. 33 вказує, що кожна сторона сама доводить всі обставини по справі, на які вона посилається. З іншого боку, суд за своєю ініціативою може витребувати необхідні докази від підприємств, посадових осіб та організацій, незалежно від їх участі у справі (ст. 38 ГПК), стягнути штраф за ненадання без поважних причин витребуваних доказів (ст. 83) або залишити позов без розгляду, якщо позивач без поважних причин не надав матеріали, витребувані судом для вирішення справи (ст. 81 ГПК України).