Докази у господарському процесі. Пред’явлення претензії

21

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Підвищення кваліфікації працівників юридичної служби

Підвищення кваліфікації працівників юридичної служби здійснюється відповідно до постанов Кабінету Міністрів України від 27 серпня 1995 року № 690 „Про Загальне положення про юридичну службу міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, державного підприємства, установи, організації” (із змінами), від 14 грудня 2001 року № 1693 „Про вдосконалення організації правової роботи в міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади”, від 13 грудня 2004 року № 1657 „Деякі питання підвищення кваліфікації працівників юридичних служб центральних органів виконавчої влади”, які прийняті з метою створення умов для системного підвищення професійного рівня працівників юридичних служб міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.

Орган виконавчої влади, підприємство зобов'язані створювати умови для належної роботи і підвищення кваліфікації працівників юридичної служби, забезпечувати їх окремим приміщенням, телефонним та електронним зв'язком, сучасними комп'ютерами та оргтехнікою, транспортом для виконання службових обов'язків, нормативно-правовими актами і довідковими матеріалами, іншими посібниками та літературою з правових питань, електронною системою інформаційно-правового забезпечення, а також доступом до інформаційних баз.

Підвищення кваліфікації працівників юридичних служб органів виконавчої влади, підприємств організовує Мін'юст та його територіальні органи.

Державним замовником на підвищення кваліфікації працівників юридичних служб міністерств, інших центральних органів виконавчої влади є Мін'юст відповідно до Порядку формування державного замовлення на підготовку і підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування та органів військового управління Збройних Сил, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 14 липня 1999 р. № 1262 "Про фінансове забезпечення підготовки і підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування та органів військового управління Збройних Сил".

Пропозиції щодо підвищення кваліфікації працівників юридичних служб міністерств, інших центральних органів виконавчої влади вносяться відповідними центральними органами виконавчої влади щороку до 15 квітня Мін'юсту, який їх узагальнює, формує заявку на включення до проекту державного замовлення на підвищення кваліфікації зазначеної категорії працівників у наступному році і подає до 15 липня в установленому порядку Мінекономіки.

Мін'юст після затвердження Мінекономіки забезпечує виконання державного замовлення на підвищення кваліфікації працівників юридичних служб.

Стажування - це вид підвищення кваліфікації працівників юридичних служб, який застосовується з метою набуття певного досвіду щодо організації правової роботи.

Стажування проводиться для безперервного фахового вдосконалення працівників юридичних служб, активізації та вдосконалення правової роботи, зміцнення юридичних служб, перевірки професійного рівня і ділових якостей їх працівників.

Стажування працівників юридичних служб здійснюється управліннями юстиції, які відповідно до покладених на них завдань і функціональних обов'язків напрацьовують найраціональніші, найефективніші принципи та методи діяльності юридичної служби, що використовуються з метою впорядкування і підвищення ефективності організації правової роботи.

Працівники юридичних служб проходять стажування в управліннях юстиції на протязі 2-х робочих днів.

Необхідність проведення стажування визначається начальниками управлінь юстиції:

- на підставі матеріалів перевірок стану правової роботи юридичних служб місцевих органів виконавчої влади, територіальних (місцевих, регіональних) органів центральних органів виконавчої влади, державних господарських об'єднань, підприємств, установ, організацій;

- за результатами узагальнення форм діяльності юридичних служб;

- у разі надходження до управлінь юстиції звернень щодо проведення стажування.

Особи, які навчаються у вищих навчальних закладах або не мають досвіду роботи, повинні пройти стажування в першій рік після прийняття їх на роботу до юридичної служби.

Начальники управлінь юстиції затверджують графіки стажування за поданням завідувача сектору правової роботи, правової освіти та інформаційного забезпечення Головного управління юстиції у Київській області в Головному управлінні юстиції у Київській області чи працівника з відповідного напрямку роботи в районних, міських, міськрайонних управліннях юстиції, які розробляються на півріччя або квартал.

Графіки стажування доводяться до відома працівників юридичних служб та керівників відповідних місцевих органів виконавчої влади, територіальних (місцевих, регіональних) органів центральних органів виконавчої влади, державних господарських об'єднань, підприємств, установ, організацій.

Зарахування на стажування, терміни, можливі зміни порядку його проходження та призначення керівника стажування оформляються наказом відповідного управління юстиції. Підставою для видання наказу є лист із основного місця роботи стажиста та його письмова заява.

Стажування працівника юридичної служби проводиться з відривом від основного місця роботи. За стажистом зберігається його посада та заробітна плата за основним місцем роботи відповідно до чинного законодавства.

Управління юстиції забезпечує працівника юридичної служби на час проходження стажування сучасними засобами оргтехніки, телефонним зв'язком, необхідними законодавчими та іншими нормативними актами, довідковими матеріалами з правових питань.

На період стажування за стажистом закріплюється працівник, відповідальний за стажування - керівник стажування. Керівником стажування призначається заступник начальника управління юстиції, який координує напрямок методичного керівництва правовою роботою або працівник управління юстиції (державний службовець), на якого покладено виконання обов'язків щодо методичного керівництва правовою роботою та підвищення кваліфікації працівників юридичних служб.

Керівник стажування безпосередньо вживає заходів до організації стажування та несе відповідальність за якість його проведення.

Зміст стажування визначається індивідуальним планом, який розробляється керівником стажування спільно з працівником юридичної служби, який проходить стажування, на основі Примірного індивідуального плану стажування працівника юридичної служби в Головному управлінні юстиції.

Індивідуальний план стажування працівника юридичної служби затверджується начальником управління юстиції, де проводиться стажування, або заступником начальника управління юстиції, який за функціональними обов'язками координує напрямок методичного керівництва правовою роботою.

Працівник юридичної служби, який проходить стажування в управлінні юстиції, повинен:

- додержуватися правил внутрішнього трудового розпорядку управління юстиції, де він проходить стажування;

- виконати індивідуальний план стажування;

- після закінчення стажування подати начальнику відповідного управління юстиції або заступнику начальника управління юстиції, який координує напрямок методичного керівництва правовою роботою, стислий письмовий звіт про стажування.

За результатами стажування з метою визначення рівня набутих знань працівниками юридичних служб місцевих органів виконавчої влади, територіальних (місцевих, регіональних) органів центральних органів виконавчої влади, державних господарських об'єднань, підприємств, установ, організацій проводиться тестування.

Отже, підвищення кваліфікації працівників юридичних служб органів виконавчої влади, підприємств організовує Мін'юст та його територіальні органи.

Орган виконавчої влади, підприємство зобов'язані створювати умови для належної роботи і підвищення кваліфікації працівників юридичної служби, забезпечувати їх окремим приміщенням, телефонним та електронним зв'язком, сучасними комп'ютерами та оргтехнікою, транспортом для виконання службових обов'язків, нормативно-правовими актами і довідковими матеріалами, іншими посібниками та літературою з правових питань, електронною системою інформаційно-правового забезпечення, а також доступом до інформаційних баз.

2. Претензія, її зміст. Відповідь на претензію

Претензія - (від лат. Praetensio - домагання):

1) домагання, заява права на володіння чим-небудь, позов;

2) заява кредитора, покупця, замовника, клієнта про сплату боргу, відшкодування збитків, усунення виявлених недоліків, несправності в придбаному товарі або виконану роботу;

3) вимога кредитора до боржника про добровільне врегулювання спору, пов'язаного з порушенням прав кредитора.

Претензія є формою досудової реалізації господарсько-правової відповідальності. Постраждала сторона повинна вказати в претензії, що порушила інша сторона і пред'явити до неї відповідні вимоги.

Претензія страхувальника - заявлене вимога страхувальника, правонаступника або третьої особи до страховика про відшкодування шкоди, наступне за страховим випадком. Порядок пред'явлення та врегулювання претензії визначаються правилами страхування.

Претезія споживача - невдоволення споживачів характеристиками товару, виявлене в ході післяпродажного використання. Ефективний розгляд претензій дозволяє уникнути зсуву інтересів споживачів до товарів конкурентів, а також розповсюдження даної інформації серед покупців.

Претензія контрагента - об'єктами претензій контрагентам можуть бути постачання неякісного товару, несвоєчасна поставка товару і т. п. Якщо в договорі передбачено, що суперечки вирішуються в досудовому порядку, то пред'явлення претензій обов'язково. Суб'єкт підприємництва має право пред'явити постачальникам і (або) підрядникам претензії, зокрема, у випадках:

· виявлення арифметичних помилок у рахунках, що надійшли від постачальника (підрядника);

· виявлення недостачі цінностей, що надійшли від постачальників (понад передбачених у договорі величин);

· при недотриманні постачальниками і (або) підрядниками договірних зобов'язань.

Господарський Кодекс в ст. 222 визначає, що учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду.

У разі необхідності відшкодування збитків або застосування інших санкцій суб'єкт господарювання чи інша юридична особа-учасник господарських відносин, чиї права або законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав або інтересів має право звернутися до нього з письмовою претензією, якщо інше не встановлено законом.

У претензії зазначаються:

· повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та особи (осіб), якій претензія пред'являється;

· дата пред'явлення і номер претензії;

· обставини, на підставі яких пред'явлено претензію;

· докази, що підтверджують ці обставини;

· вимоги заявника з посиланням на нормативні акти;

· сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці;

· платіжні реквізити заявника претензії;

· перелік документів, що додаються до претензії.

Документи, що підтверджують вимоги заявника, додаються в оригіналах чи належним чином засвідчених копіях. Документи, які є у другої сторони, можуть не додаватися до претензії.

Претензія підписується повноважною особою заявника претензії або його представником та надсилається адресатові рекомендованим або цінним листом або вручається адресатові під розписку.

Претензія розглядається в місячний строк з дня її одержання, якщо інший строк не встановлено Господарським Кодексом або іншими законодавчими актами. Обґрунтовані вимоги заявника одержувач претензії зобов'язаний задовольнити.

При розгляді претензії сторони у разі необхідності повинні звірити розрахунки, провести експертизу або вчинити інші дії для забезпечення досудового врегулювання спору.

Господарський Кодекс України також встановлює, що про результати розгляду претензії заявник має бути повідомлений письмово. Відповідь на претензію підписується повноважною особою або представником одержувача претензії та надсилається заявникові рекомендованим або цінним листом або вручається йому під розписку.

При пред'явлення претензії в ній повинні бути наведені докази, що підтверджують вимоги заявника претензії.

Про результати розгляду претензії заявнику повідомляється в письмовій формі.

У відповіді на претензію зазначаються:

* повне найменування і поштові реквізити підприємства, що дає відповідь, та підприємства, якому надсилається відповідь;

* дата і номер відповіді; дата і номер претензії, на яку дається відповідь;

* якщо претензію визнано повністю або частково, -- визнана сума, номер і дата платіжного доручення на перерахування цієї суми чи строк та засіб задоволення претензії, якщо вона не підлягає грошовій оцінці;

* якщо претензію відхилено повністю або частково, -- мотиви відхилення з посиланням на відповідні нормативні акти і документи, що обґрунтовують відхилення претензії;

* перелік доданих до відповіді документів та доказів. Відповідь на претензію підписує керівник або заступник керівника підприємства. Надсилається відповідь рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку.

Задоволення обґрунтованих претензій і позовів і, навпаки, вмотивоване відхилення їх свідчить не тільки про рівень претензійно-позовної роботи, а й про професійну підготовленість юрисконсультів, їхнє вміння правовими засобами забезпечити захист прав і законних інтересів не тільки підприємств, а й держави і суспільства в цілому.

Отже, претензія є формою досудової реалізації господарсько-правової відповідальності. Постраждала сторона повинна вказати в претензії, що порушила інша сторона і пред'явити до неї відповідні вимоги.

Суб'єкт підприємництва має право пред'явити постачальникам і (або) підрядникам претензії, зокрема, у випадках: виявлення арифметичних помилок у рахунках, що надійшли від постачальника (підрядника); виявлення недостачі цінностей, що надійшли від постачальників (понад передбачених у договорі величин); при недотриманні постачальниками і (або) підрядниками договірних зобов'язань.

Претензія розглядається в місячний строк з дня її одержання, якщо інший строк не встановлено Господарським Кодексом або іншими законодавчими актами. Обґрунтовані вимоги заявника одержувач претензії зобов'язаний задовольнити.

3. Організація правової роботи в галузі охорони здоров'я

З метою забезпечення законності в роботі Міністерства, органів охорони здоров'я, підвідомчих підприємств, закладів та установ, залучення кваліфікованих фахівців до роботи в юридичних службах галузі, активізації й вдосконалення правової роботи, посилення контролю за цією роботою та на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 14.12.2001 № 1693 "Про вдосконалення організації правової роботи в міністерствах, інших, центральних органах виконавчої влади" прийнято наказ "Про вдосконалення організації правової роботи в галузі охорони здоров'я".

Міністр охорони здоров'я Автономної Республіки Крим, начальники управлінь охорони здоров'я обласних, Головного управління охорони здоров'я Київської та управління охорони здоров'я Севастопольської міських державних адміністрацій повинні:

1. Забезпечити належний рівень правової роботи відповідно до Загального положення про юридичну службу міністерства, іншого центрального органу державної виконавчої влади, державного підприємства, установи, організації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.08.95 № 690, у тому числі методичного керівництва правовою роботою в підвідомчих закладах, установах та організаціях; вжити заходів щодо впровадження ефективних форм і методів діяльності юридичних служб та до реалізації рекомендацій органів юстиції.

2. Здійснювати постійний перегляд власних нормативно-правових актів з метою приведення їх у відповідність з Конституцією та законами України, іншими актами законодавства, наказами МОЗ України, усунення множинності, скасування застарілих актів і таких, що не відповідають новим умовам соціально-економічного розвитку України, в тому числі у сфері охорони здоров'я.

3. Забезпечити обов'язкове погодження з юридичною службою проектів нормативно-правових актів, які розробляються та погоджуються з органами охорони здоров'я.

4. Вжити заходів щодо введення у штатний розпис органу охорони здоров'я посад юрисконсультів, укомплектування їх кваліфікованими фахівцями, підвищення ефективності роботи юридичних служб.

5. Забезпечувати участь працівників юридичних служб у роботі семінарів, інших заходів, які проводяться органами юстиції, залучати юристів до правового виховання працівників галузі, роз'яснення законодавства про охорону здоров'я; постійно підвищувати кваліфікацію працівників юридичних служб галузі у державних навчальних закладах тощо.

6. Створити належні умови для роботи юридичних служб, зокрема, забезпечити приміщеннями, необхідним обладнанням та нормативними актами, іншою правовою інформацією.

7. Перевірити стан правової роботи в закладах та організаціях сфери управління, проаналізувати структуру та склад працівників юридичних служб, вжити заходів щодо укомплектування цих служб кваліфікованими фахівцями та про результати перевірки із даними про забезпеченість фахівцями поінформувати Міністерство до 1 січня 2002 року.

Начальник юридичного відділу повинен:

1. Здійснювати роботу відділу відповідно до вимог законодавства про юридичну службу, вжити заходів щодо вдосконалення організації правової роботи в апараті Міністерства, підвідомчих органах та закладах охорони здоров'я, посилення методичного керівництва цією роботою з боку Міністерства.

2. Забезпечувати підготовку Мін'юсту в установленому ним порядку відомостей про стан організації правової служби в Міністерстві.

3. Узагальнити інформацію про перевірку стану правової роботи, структури та складу працівників юридичних служб органів, закладів охорони здоров'я, установ, підприємств та організацій галузі.

4. Поняття і види доказів

Доказом є не факт чи обставина, а фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Факт -- це явище об'єктивної соціальної дійсності. Факти існують незалежно від того, чи знають про них особи, які здійснюють судовий розгляд. Фактичні дані, тобто відомості про факт, -- це інформація, за допомогою якої можна пізнати факт. За допомогою доказів відбувається пізнання фактів, що мають значення для правильного вирішення справи.

Отже, основним способом пізнання обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, є встановлення їх за допомогою доказів, тобто доказування. Доказування у господарському процесі -- це врегульована правовими нормами діяльність господарського суду та учасників господарського процесу зі збирання і закріплення, дослідження і оцінки доказів. Процесуальна форма і правовий порядок збирання, закріплення, перевірки й оцінки доказів є гарантіями досягнення істинного знання.

Доказування як пізнавальна діяльність має свій предмет. Предмет доказування -- це те, що необхідно доказувати у кожній господарській справі, тобто коло фактів, які необхідно встановити для прийняття обґрунтованого рішення у господарській справі. До таких фактів належать обставини, якими обґрунтовуються позовні вимога чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи (причини пропущення позовної давності тощо) та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі. Предмет доказування конкретизується з урахуванням особливостей кожної господарської справи.

Докази у господарському процесі можна класифікувати за різними підставами, основними з яких є:

а) за способом формування докази поділяються на первісні і похідні (первісними називають докази-першоджерела, похідними називають докази, що відтворюють зміст іншого доказу);

б) за характером зв'язку змісту доказів з тими фактами, які необхідно встановити, докази поділяються на прямі (вказують на наявність чи відсутність факту) і непрямі (дозволяють зробити не один, а кілька імовірних висновків про факт);

в) за джерелом одержання докази поділяються на особисті і речові залежно від того, хто є джерелом доказу: людина чи матеріальний об'єкт (до особистих доказів відносять пояснення сторін, третіх осіб, висновки експертів, до речових -- письмові і речові докази).

До засобів доказування, якими можуть встановлюватися докази у господарському процесі, належать письмові і речові докази, висновки судових експертів, пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі. У господарському процесі не застосовується такий засіб доказування, як показання свідків.

Пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників -- це повідомлення суду відомих їм обставин, які мають значення для справи. Пояснення оцінюються судом поряд з іншими доказами у справі. Пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, можуть бути дані в усній і письмовій формах. В усній формі пояснення даються у ході судового розгляду. У письмовій формі пояснення сторін містяться у позовній заяві та у відзиві на позовну заяву. Якщо пояснення, що містяться у зазначених документах, та усні пояснення є неповними, суперечливими, та в інших необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі, мають бути викладені письмово. При цьому надання пояснень -- це право сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі, а не їхній обов'язок.

Отже, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Ці дані встановлюються такими засобами:

- письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів;

- поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі. В необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі, мають бути викладені письмово.

юридичний служба кваліфікація доказування претензія

5. Засоби доказування

Згідно з Господарським процесуальним кодексом України встановлені такі засоби доказування:

-- письмові докази;

-- речові докази;

-- висновки судових експертів;

-- пояснення представників сторін, пояснення інших осіб, які беруть участь в судовому процесі.

Письмові докази частіше використовуються на практиці, це вид засобів доказування, що зумовлений характером справ, які вирішуються господарськими судами. Господарське процесуальне законодавство не містить дефініції письмових доказів. Стаття 36 ГПК лише визначає, що письмовими доказами є документи й матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, тобто визначаються лише їх види, які застосовуються у господарський практиці. До того ж і ці види не перераховані і мають тільки загальну характеристику як різноманітні документи і матеріали.

Письмові докази мають речову основу (папір або інший матеріал), на яку нанесено текст способом, що дозволяє сприймати його візуально. Саме зі змісту даного тексту сприймаються необхідні господарському суду відомості, а не з якості предмета, на який він нанесений. Цим відрізняють письмові докази від речових, оскільки речові докази у своєму зовнішньому виразі також можуть являти собою певні предмети з нанесеним текстом.

Викладені у письмовій формі пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, не є письмовими доказами, а є особистими доказами у письмовій формі. Не є письмовими доказами також висновки експертів у письмовій формі. Письмові докази -- це предмети, які відображають (віддзеркалюють) відомості, що мають значення для справи, за допомогою доступних для сприйняття їх людиною засобів.

За низкою ознак письмові докази можуть бути класифіковані на певні види:

-- за суб'єктом, від якого виходить документ, -- на офіційні та приватні (неофіційні). В господарському процесі частіше досліджуються офіційні документи, що визначається характером справ, які вирішуються господарським судом. Офіційні документи виходять від органів держави, громадських організацій, посадових осіб та інших, тобто тих, хто уповноважений їх видавати. Можуть мати розпорядний характер.

Приватні документи менше застосовують у господарському процесі. До них відносять документи, які виходять від приватних осіб або не зв'язані з виконанням яких-небудь повноважень;

-- за змістом -- на розпорядчі й довідково-інформаційні. Для розпорядчих документів властивий владно-вольовий характер. Довідково-інформаційні документи носять інформативний характер про якісь певні обставини, можуть бути офіційними і приватними;

-- за способом утворення -- оригінали або копії. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. Якщо для визначення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Оригінали документів подаються, коли обставини справи відповідно до законодавства мають бути засвідчені тільки такими документами, а також в інших випадках -- на вимогу господарського суду (ст. 36 ГПК). Оригінали письмових доказів, що є у справі, за клопотанням підприємств та організацій повертаються їм після вирішення господарського спору та подання засвідчених копій цих доказів (ст. 40 ГПК).

Господарський суд може провести огляд та дослідження письмових і речових доказів у місці їх знаходження -- за умови складності подання цих доказів. Згідно зі ст. 39 ГПК за результатами огляду та дослідження складається протокол, який підписується суддею. Протокол додається до матеріалів справи.

Речовими доказами є предмети, що своїми властивостями свідчать про обставини, які мають значення для правильного вирішення спору (ст. 37 ГПК). Речові докази, як і письмові -- це певні предмети, різноманітні матеріальні цінності. Речові докази відрізняються від письмових не своїм змістом, а якістю, властивостями, відмінними ознаками, а також тим, що їх неможливо замінити. Письмові ж докази можливо відтворити, коли, наприклад, втрачений оригінал замінюється його примірником або копією.

Речові докази можуть виступати як саме докази та одночасно як доказ і як об'єкт спору. До речових доказів, які є одночасно і об'єктом спору, може бути застосовано заходи до забезпечення позову.

Докази надаються особами, які беруть участь у справі. Законодавство встановлює однаковий порядок витребування речових і письмових доказів. Якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов'язаний витребувати від підприємств та організацій -- незалежно від їх участі у справі -- документи й матеріали, необхідні для вирішення спору. Стаття 38 ГПК передбачає, що господарський суд має право знайомитися з доказами безпосередньо в місці їх знаходження.

У випадку, якщо особи, які беруть участь у справі, не можуть самостійно отримати необхідні докази, вони звертаються з клопотанням про витребування цих доказів. Сторона, прокурор, які порушують клопотання перед господарським судом про витребування доказів, повинні докладно зазначити: який доказ вимагається, підстави, з яких вони вважають, що ці докази має підприємство чи організація, і обставини, які можуть підтвердити ці докази. Господарський суд може уповноважити на одержання таких доказів заінтересовану сторону.

Після вирішення спору речові докази, які знаходяться в господарському суді, повертаються підприємствам та організаціям, від яких їх було одержано, або повертаються стороні, за якою господарський суд визнав право на ці речі (ст. 40 ГПК). Вони видаються під розписку уповноваженої особи, і ця розписка додається до справи. Речі, які не можуть знаходитись у власності особи, якою їх подано, передаються відповідним органам.

Для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу (ст. 41 ГПК). Господарське процесуальне законодавство не передбачає випадків, у яких призначення експертизи є обов'язковим. Питання про призначення експертизи вирішує суддя при підготовці справи до розгляду з урахуванням конкретних її обставин та характеру тих фактів, що підлягають встановленню (п. 5 ст. 65 ГПК). Призначення судової експертизи можливе також на стадії вирішення господарського спору. В цьому випадку господарський суд має право зупинити провадження у справі (ст. 79 ГПК).

Висновок судового експерта подається господарському суду в письмовій формі, а копія його надсилається сторонам (ст. 42 ГПК). Він повинен містити докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки й обґрунтовані відповіді на поставлені господарським судом питання. Якщо під час проведення судової експертизи встановлюються обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, з приводу яких судовому експерту не були поставлені питання, у висновку він викладає свої міркування щодо цих обставин.

Господарський суд може призначити додаткову експертизу у випадках недостатньої ясності чи неповноти висновку судового експерта; за необхідністю -- повторну судову експертизу й доручити її проведення іншому судовому експерту.

Висновок судового експерта для господарського суду не є обов'язковим і оцінюється господарським судом поряд з іншими доказами за встановленими законодавством правилами. Відхилення господарським судом висновку судового експерта повинно бути умотивованим у рішенні.

Пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у господарському процесі, поряд з іншими визначаються засобами доказування в господарському процесі.

Відповідно до господарського процесуального законодавства учасниками господарського процесу можуть бути підприємства, організації, установи, інші юридичні особи, громадяни -- суб'єкти підприємницької діяльності, в передбачених законодавством випадках -- державні та інші органи, громадяни, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. Всі перелічені особи в господарському процесі виступають як сторони (позивач і відповідач); треті особи (із самостійними вимогами на предмет спору і без самостійних вимог на той предмет); прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави або громадянина.

Законодавче визначення, в якості засобу доказування, пояснення представників сторін не зовсім коректне, з урахуванням того, що в юридичної особи в силу її стану є представник. Прокурор, який бере участь у справі, також діє як представник. Але, коли громадянин -- суб'єкт підприємницької діяльності діє в господарському суді самостійно без представника то, спираючись на ст. 32 ГПК, можна прийти до висновку, що його пояснення не можуть бути застосовані як докази. До кола інших осіб, які беруть участь у господарському процесі, відносять судового експерта, але й як докази застосовуються висновок судового експерта і його пояснення, які судовий експерт може надавати у зв'язку зі своїм висновком.

У господарському процесі також можуть брати участь посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи. Їхні пояснення використовуються як судові докази. У необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників та інших осіб, які беруть участь у господарському процесі, мають бути викладені письмово.

Різновидом пояснення осіб є визнання. Під визнанням мається на увазі згода з фактичними даними і обставинами, якими інша особа обґрунтовує свої вимоги і заперечення. Визнання факту не є визнанням позову, не є також обов'язковим для господарського суду.

Отже, згідно з Господарським процесуальним кодексом України встановлені такі засоби доказування: письмові докази; речові докази; висновки судових експертів; пояснення представників сторін, пояснення інших осіб, які беруть участь в судовому процесі.

Список використаних джерел

1. Акопов А.А. Юридическая логика. - К., 2000. - 116 с.

2. Горевий В.І. Організація юридичної служби на підприємстві: Навчальний посібник. - 2-ге вид., випр. і доп. - Суми: ВТД «Університетська книга», 2008. - 319 с.

3. Долгополов A.M. Організація юридичної служби на підприємствах. Конспект лекцій. - К.: Вид-во МАУП, 2000. - 68 с.

4. Домбровський С.Ф. Організація правової роботи та юридичного обслуговування підприємств, установ, організацій. - X.: Консум, 2005. - 396с.

5. Домбровський С.Ф. Як спланувати роботу юридичної служби. - К., 2004. - 85 с.

6. Кобликов А.С. Юридическая этика. - К., 2000. - 214 с.

7. Костенко Л. Особливості роботи юридичної служби малого підприємства. - К., 2003. - 154 с.

8. Саниахметов А.Н. Юридический справочник предпринимателя. - К., 2001. - 154 с.

9. Тихомиров М.Ю. Юридическая служба на предприятии. - М., 2003. - 684 с.

10. Щербина В.С. Господарське законодавство України. - К., 2001. - 298 с.

11. Щербина В.С. Господарське право: Підручник. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 656 с.

Размещено на Allbest.ru