Конституція України як основа побудови правової та демократичної держави

Характеристика способів прийняття конституцій та внесення до них змін. Порядок внесення змін до Конституції України. Поняття, функції та юридичні властивості Конституції України. Обмежувальна функція Конституції. Діяльність Конституційного Суду України.

Рубрика Государство и право
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 25.01.2012
Размер файла 51,2 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЛАН

Вступ

1. Характеристика способів прийняття конституцій та внесення до них змін. Порядок внесення змін до Конституції України

2. Поняття, функції та юридичні властивості Конституції України

3. Науково-практичний аналіз Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) від 30 вересня 2010 р

Висновки

ВСТУП

Сучасна Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року - найважливіший нормативно-правовий акт новітньої Української держави. Україна нарешті здобула свій Основний Закон - необхідний елемент сучасної законодавчої системи, який є її своєрідним підмурком.

Переоцінити значення Конституції для побудови справді демократичної та правової держави важко. Вона є не тільки законом, що визначає устої державного та суспільного ладу, але и серйозним програмним документом, тобто актом, в якому закріплені плани подальшого державотворення. При цьому стабільність Конституції є суттєвим фактором, що впливає на стан стабільності у політичній, економічній, духовній та інших сферах суспільного буття.

Проголошення на найвищому законодавчому рівні принципів верховенства права, верховенства конституції та законності стало першим кроком до постання України як правової, демократичної та соціальної держави. Саме тому актуальним завданням сучасної української правової науки та науки конституційного права є ретельний аналіз теоретико-практичних проблем реалізації конституційних принципів у повсякденному житті держави та суспільства.

На нашу думку, тема цієї роботи є дуже актуальною, хоча й несе загальний характер, оскільки Україна є молодою державою, побудова якої залежатиме від власної історії та менталітету та досвіду інших держав, котрий повинен враховуватися при створені не тільки головного закону, а й усієї правової системи країни.

А також, глянувши на величезну кількість думок, є необхідним дослідити питання, стосовно поняття та основних функцій конституції.

Основна мета курсової роботи полягає утому, щоб визначити поняття конституції, її функції та вплив на побудову демократичної, соціальної та правової держави.

Обрана тема дуже об'ємна, що включає в себе наступні питання: характеристика способів прийняття конституцій; внесення до них змін; порядок внесення змін до Конституції України; поняття та функції Конституції України; завдання, щодо науково-практичного аналізу вказаного в плані рішення Конституційного Суду України.

Визначена мета дослідження зумовила постановку і розв'язання таких завдань:

- дослідити способи прийняття конституцій у світі;

- дослідити порядок внесення змін до конституцій інших держав;

- дослідити створення та порядок внесення змін до Конституції України;

- визначити поняття конституції;

- визначити функції конституції;

- визначити юридичні властивості конституції;

- зробити науково-практичний аналіз Рішення Конституційного Суду.

Об'єктом дослідження суспільні відносини.

Предмет курсової роботи Конституція України як основа побудови демократичної та правової держави.

Методологічною основою є наукові методи, що ґрунтуються на вимогах об'єктивного та всебічного аналізу суспільних явищ політико-правового характеру. В основу методології дослідження покладено загальнотеоретичні принципи та підходи щодо визначення поняття «конституція», її функції, виникнення, впливу.

З цією метою використовується ряд загальнонаукових методів діалектичного пізнання: методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції тощо.

У процесі розроблення проблеми використовувалися порівняльно-ретроспективний, формально - логічний, системний підхід, системно-функціональний, структурно - функціональний, аналогії, порівняльно-правовий та інші методи дослідження.

Структура курсової роботи визначена метою і завданнями дослідження та включає в себе вступ, три розділи, висновки та список використаних джерел.

1. Характеристика способів прийняття конституцій та внесення до них змін. Порядок внесення змін до Конституції України

Проблема ініціативи прийняття конституцій полягає у розумінні того, яка суспільна або політична, соціальна чи державна сила може мати таку ініціативу. Теоретично треба виходити з того, що конституційна ініціатива повинна належати тому державному, політичному або соціальному органу, який, посідаючи в політичній системі суспільства найвище місце (верховний орган), здатний знати еволюцію даного суспільства, його перспективи. Деякі конституції передбачають, хто може володіти ініціативою прийняття конституції. Інші конституції не передбачають таку справу, вона випливає з нормативної системи щодо розробки законів. Часом конституційна теорія і практика підпорядковує ініціативу і прийняття конституції правилам, які стосуються установчої влади.

Способи прийняття конституції. Особливий порядок прийняття конституції знаходить своє відображення у сучасній конституційній доктрині, яка розділяє законодавчу і установчу влади. Якщо звичайно закони приймаються та змінюються у порядку здійснення законодавчої влади, то конституції -- у порядку здійснення установчої влади. Французький дослідник П. Бастід зазначає: "Конституційні тексти -- витвір не законодавчої влади, яка є підлеглою, а вищої влади, що зветься установчою" [2, с. 58]

Оскільки у вітчизняній науці конституційного права поняття "установча влада" тривалий час не використовувалося при розгляді порядку прийняття та зміни конституції, вважаємо за необхідне коротко зупинитись на теорію установчої влади. Згідно з конституційною доктриною ряду країн (Франція, Колумбія та ін.), установча влада - це незалежна і самостійна публічна влада, що має найвищу юридичну силу і посідає відповідне місце у поділі влад поряд із законодавчою, виконавчою та судовою.

Недотримання цього порядку суперечить сутності конституції як основного закону, є конституційно-правовим порушенням. Акцентуємо увагу на цей момент ще й тому, що навіть у другій половині ХХ ст. були випадки таких порушень. Зокрема, в 1962 р. Основний закон Пакистану був октройований Президентом республіки, який не був наділений установчою владою.

Залежно від того, хто здійснює установчу владу, виділяють такі основні форми прийняття нової конституції:

1. Установчим органом (конституційний конвент, установчі збори, установчий конгрес, "парламент у формі конгресу" (Франція), спеціальний народний меджліс (Мальдіви), джірга -- представницький інститут мусульманської громади).

2. Референдумом -- як однією з процедур, які можуть бути використані для здійснення установчої влади. Значення використання референдуму при прийнятті конституції може бути різним. Одна справа, коли референдум проводиться для затвердження конституції, яка гласно розроблялась і приймалась парламентом або установчими зборами. Така процедура є демократичною. Саме так були прийняті конституції Італії 1947 р., Португалії 1976 р., Іспанії 1978 р. та багато інших

3. Законодавчим представницьким органом або ж парламентом спільно з главою держави є чи не найбільш розповсюдженим способом прийняття конституції. Для її прийняття вимагається кваліфікована більшість, яка складає, наприклад, 2/3 (в Норвегії, Литві); 3/5 (в Іспанії) тощо. Подібні процедурні складнощі є обгрунтованими, оскільки вони перешкоджають зміненню умов громадянського миру без досягнення високого ступеня злагодженості в суспільстві.

4. За допомогою октроювання. Октроювання може бути здійснено монархом, після чого його влада обмежується конституцією. Наприклад, у 1990 р. король Непалу Бірендра дарував народу основний закон, названий конституцією. В султанатах Малайзії основні закони октроюванні монархами, які очолюють їх. Ознаки октроювання має дарування Корану - основного закону в деяких ісламських теократіях[3, с. 15]

Звичайно, як і в інших сферах політичного і правового життя, спосіб прийняття конституції специфічний для кожної країни і зумовлюється рівнем економічного, соціального і політичного розвитку, пануючою ідеологією в момент прийняття конституції, соціальними відносинами.

Проблема внесення змін до Конституції набула в Україні останнім часом помітного значення, зважаючи на необхідність істотного удосконалення існуючої системи організації державної влади і місцевого самоврядування. Разом з тим варто відзначити, що існує проблема не лише визначення змісту вказаних змін, а й процедури внесення змін до чинної Конституції. На нашу думку, для оптимального вирішення проблеми, в який спосіб необхідно вносити зміни до чинного Основного Закону, доцільно було б дослідити практику зарубіжних країн щодо даного питання.

Процедура внесення змін до Основного Закону залежить від того, чи є конституція жорсткою чи гнучкою, від характеру державно-правової системи Зміни до гнучких конституцій, а точніше, до законів, які входять до їх складу, здійснюються шляхом прийняття звичайного закону, а інші складові частини цих конституцій змінюються новими прецедентами, звичаями, доктринами. Кожен наступний закон, що містить конституційні норми, змінює чи встановлює положення, яке раніше не регулювалося. Прийняття наступного закону відбувається в тому ж порядку, що і попереднього. Так змінюються частково писані конституції Великобританії, Нової Зеландії [4, с. 171].

Процедури внесення змін до жорстких конституцій в різних країнах неоднакові, але можна виділити основні три етапи цієї процедури, які існують у всіх країнах: 1) ініціатива та розроблення акту про внесення змін до основного закону 2) розгляд та прийняття законів про внесення змін до конституції; 3) схвалення цих змін.

Коло суб'єктів законодавчої ініціативи також різне. Ініціатива може надаватися законодавчий, виконавчий владі, та народу. В авторитарних країнах ця ініціатива належить главі державі (Саудівська Аравія, Оман). Виключно законодавчий владі ця ініціатива надається в Греції, Португалії. Конституція Іспанії надає це право уряду і обом палатам парламенту, а Конституція Франції-Президенту, який діє за пропозицією прем'єр-міністра, і членам парламенту. У Бельгії (стаття 195 Конституції) ініціативою внесення змін до конституції наділені парламент та голова держави, в Ірландії - нижня палата парламенту (стаття 46 Конституції). У Конституції Республіки Словенія (стаття 168) передбачено, що ініціювати зміни до Основного Закону можуть 20 депутатів Державних зборів, уряд або не менш ніж 30 тисяч виборців, у Румунії з ініціативою перегляду Конституції може виступити Президент за пропозицією уряду, не менш як одна чверть від загального складу парламенту депутатів чи сенаторів, а також не менш ніж 500 тисяч громадян, що мають право голосу. В Австрії, Італії, Філіппінах, Швейцарії законопроект про внесення змін до Основного Закону може бути внесено в порядку народної ініціативи (в Австрії, Швейцарії необхідно зібрати 100 тисяч підписів виборців, в Італії 500 тисяч, Філіппінах - не менше 20% зареєстрованих виборців). В Еквадорі та Гватемалі серед ініціаторів визначений конституційний суд, в Панамі - верховний суд [4, с. 171].

У федеративних державах ініціювати зміни до Конституції можуть суб'єкти федерації. Так, в Ефіопії законопроект про внесення змін до Основного Закону може бути запропонований законодавчими органами третини штатів, у Бразилії - більше як половиною чисельності таких органів, а в Росії - законодавчий (представницький) орган будь-якого суб'єкта федерації [5. 30].

Право прийняття законопроектів про внесення змін до Основного Закону правило, належить парламенту, який здійснює це самостійно чи за участі громадян (конституційний референдум).

Як правило, зміни до Основного Закону повинні бути прийняті не простою а кваліфікаційною більшістю голосів парламенту (2/3, 3/4, 3/5). В деяких країн вимагається, щоб законопроект про внесення змін до Конституції було прийнято двічі, з певним інтервалом у часі. В більшості країнах парламент остаточно приймає закон про внесення змін до Конституції. Такий порядок існує в Грузії, Ліхтенштейні, Македонії, Монако, Німеччині, Португалії, Словаччині, Угорщині, Хорватії, Чехії та інших державах [4, с. 172]

У деяких країнах рішення парламенту повинно бути затверджено референдумом або ж суб'єктами федерації. В першому випадку застосовується як обов'язковий, так і факультативний референдум. Обов'язковий референдум застосовується у Франції (якщо законопроект вносився депутатами), Єгипті, Філіппінах, Конго. Референдум є обов'язковою стадією в процесі внесення змін до конституції в і таких країнах, як Австрія, Албанія, Андорра тощо. У багатьох країнах референдуму щодо внесення змін до конституції передує їх схвалення парламентом або установчими зборами [4, с. 173].

Важливо виділити те, що в більшості конституцій окремі розділи чи статті не підлягають зміненню. Або окремі положення, як наприклад в конституції Франції встановлено, що республіканська форма правління не може бути переглянута. В Іспанії - це норми про права та свободи людини, в Індії - про федеративний устрій держави. У більшості країн - зокрема Бельгії, Іспанії, України - забороняється зміна положень конституції у надзвичайний та військовий стан.

У більшості випадків Президент (глава держави) не може застосовувати право вето щодо законів про знесення змін до Конституції. Лише в деяких країнах вето президента розповсюджується на конституційні закони, але на практиці не використовується.

Існують й інші особливості щодо застосування вето президента. Так, у Конституції Білорусії визначено, що заперечення Президента щодо змін і доповнень до конституції, тлумачення Конституції, прийняття програмних законів повинні повторно обговорені та проголосовані не менш як трьома чвертями повного складу палат, водночас як для подолання президентського вето та звичайних законів вимагається кворум у розмірі двох третин [4,с. 174].

Зміни до конституції мають форму нормативно-правового акта, який має таку ж саму юридичну силу, як і конституція. Цей документ, як правило, має назву закону про внесення змін. Така назва спричиняє ряд непорозумінь у теорії конституційного права і стосується співвідношення понять конституції та закону та при визначенні юридичної природи актів. У ряді країн для позначення актів про внесення змін до основного закону використовуються інші назви - конституційні закон, поправка, зміна до конституції тощо.

Після набуття чинності акти про внесення змін до конституції, як правило стають частиною основного закону. Виключенням є США, де поправка відіграє роль додатку до основного тексту конституції [4, с. 175].

28 червня 1996 р. в результаті тривалого й напруженого конституційного процесу була прийнята нова Конституція України. Ця подія стала знаменною віхою в розвитку нашого суспільства і держави, у створенні правових засад дійсно суверенної і незалежної України.

Процес розробки і прийняття Конституції України розпочався 16 липня 1990 р. з прийняттям Декларації про державний суверенітет України. А вже 24 жовтня розпочала роботу перша Конституційна комісія. І вже 19 червня 1991 р. Верховна Рада схвалила Концепцію нової Конституції України, що стало визначальною віхою в конституційному становленні держави. Конституція України мала ґрунтуватися на Декларації про державний суверенітет, на ідеалі правової держави, на тому, що найвищою соціальною цінністю в Україні стає людина, її права і свободи, що як Основний Закон держави вона мас бути юридичним документом з нормами прямої дії. Основою державного устрою проголошувався унітаризм, основою державного ладу -- економічний, політичний, ідеологічний плюралізм, багатопартійність, самоврядування[6, 95].

Але робота над проектом нової Конституції затягнулася. Проект, підготовлений Конституційною комісією, було опубліковано лише 1 липня 1992 р., за яким Україна мала стати президентською республікою з двопалатним парламентом. З'явилися й альтернативні проекти. Через деякий час, 26 жовтня 1993 р., побачив світ ще один офіційний проект, який, однак, викликав чимало запитань і не став цементуючим фундаментом майбутнього Основного Закону держави. В основі дискусій знаходилися питання державного устрою (проблема федералізації), поділу влади, місцевого самоврядування, ринкової економіки та приватної власності. Не було одностайності й у визначенні органу, який мав приймати нову Конституцію. Дискутувалися чотири точки зору: перша -- що це має робити Верховна Рада України, друга -- референдум, третя -- Конституційна асамблея (спеціально утворений із цією метою орган), четверта -- Верховна Рада разом із референдумом [6, с. 96]. Але до прийняття нового Основного Закону країни залишався ще рік напруженої роботи. Зупинімося на основних моментах тодішнього конституційного процесу. У листопаді 1995 р. Конституційною комісією було ухвалено дещо модифікований Конституційний проект, а в лютому 1996 р. -- ще один. Характерно, що за цими проектами Президент віддавав частину власних,-- вже реально зафіксованих, повноважень парламентові і в Україні мала утвердитися «змішана» президентсько-парламентська форма правління. Згодом у Верховній Раді відбулося два парламентських слухання проекту. У перебігу дебатів парламентарі відмовилися від ідеї бікамералізму, що стало найсуттєвішою новелою тодішніх дискусій [6, с. 97].

Маємо надію, що день 28 червня 1996 р. в пам'яті нащадків залишиться як епохальна подія в житті новоутвореної держави.

Розглянемо питання про внесення змін в Конституції України. Оскільки закон про внесення змін до конституції за правовою формою є актом законодавчої влади, легітимність відповідних змін обумовлена тим, що порядок прийняття зазначеного закону передбачений самою конституцією.

Спеціальний порядок внесення змін до Конституції покликаний забезпечити її стабільність як Основного Закону держави, а дотримання такого порядку обумовлює ступінь легітимності закону про внесення змін до Конституції України [7, с. 46].

Порядок внесення змін до Конституції України визначений в розділі XIII. При цьому процедура внесення змін до Основного Закону, як відомо, залежить від предмета цих змін. Зокрема, зміни до розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України» з огляду на їх фундаментальне значення для конституційного ладу держави передбачають більш складну процедуру, ніж до інших розділів. Так, відповідно до статті 156 Конституції України зміни до розділів І, III, XIII Конституції України приймаються не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і затверджуються всеукраїнським референдумом. Зміни до інших розділів Основного Закону держави мають бути попередньо схвалені більшістю від конституційного складу Верховної Ради України і вважаються прийнятими, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за них проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Парламенту [4, с. 174].

Разом із тим Конституцією України (статті 157 і 158) прямо визначені обмежувальні умови щодо внесення змін до Основного Закону. Зокрема, за змістом відповідні зміни не повинні передбачати скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина, бути спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Крім цього, заборонено вносити зміни до Конституції України в умовах воєнного чи надзвичайного стану, а також змінювати двічі одні і ті самі положення Основного Закону Парламентом протягом скликання [7, с. 47].

Постає питання: який механізм має протидіяти ситуації, коли у неконституційний спосіб внесено зміни до Основного Закону? Конституція України гарантує суверенітет України, її територіальну цілісність, права і свободи людини і громадянина, неприпустимість їх скасування або звуження змісту та обсягу, правовий порядок в Україні, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Дотримання встановленої Конституцією України процедури розгляду, прийняття та набрання чинності законами, зокрема законами про внесення змін до Конституції України, є однією з умов конституційності та легітимності законодавчого процесу [7, с. 49].

18 лютого 2008 р. Президент України затвердив персональний склад Національної конституційної ради у складі близько 100 чоловік. Серед них 40 народних депутатів України і понад 20 науковців. Очолвав Раду екс-Президент України В. А. Ющенко. Секретарем Ради є заступник Глави Секретаріату Президента України М.І. Ставнійчук, яка свого часу працювала в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Має науковий ступінь кандидата юридичних наук, є відомим фахівцем у галузі конституційного, зокрема виборчого права [8, с. 4].

20 лютого ц.р. відбулося перше, організаційне засідання Національної конституційної ради під головуванням В. А. Ющенка. Завдання: забезпечення прав і свобод громадян, чітке визначення повноважень Президента, гармонізація діяльності всіх гілок влади.

Відомо, що Конституційний Суд України як спеціальний суб'єкт забезпечення захисту Конституції України наділений правами наступного конституційного контролю щодо законів, інших правових актів Верховної Ради України. Конституційний Суд не міг не враховувати, що конституційне подання 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України Закону України «Про внесення змін до Конституції України» стосується питань конституційності процедури його розгляду, прийняття [8, с. 4].

Питання про перегляд Конституційним Судом України Закону № 2222 до цього процесу ініціювалося неодноразово. Зокрема, Закон № 2222 уже був об'єктом розгляду Конституційним Судом України у 2008 році за ініціативою народних депутатів України але не розглядався на предмет конституційності внаслідок порушення суб'єктом права на конституційне подання правил звернення до Конституційного Суду України, визначених Законом України «Про Конституційний Суд України».

30 вересня 2010 року Конституційний Суд України прийняв доленосне для України рішення, що не може не позначитися на всій конституційно-правовій системі держави. Це рішення Конституційного Суду України є визначальним для захисту прав і свобод громадян. Адже при його ухваленні Конституційний Суд України фактично підтвердив неможливість прийняття законів про внесення змін до Конституції України без перевірки їх на відповідність Основному Закону, що є складовою принципів правової держави і верховенства права [7, с. 51].

Отже, підсумувавши можна зробити певні висновки. Залежно від того, хто здійснює установчу владу, виділяють такі основні форми прийняття нової конституції:

· Установчим органом

· Референдумом (найбільш демократичний спосіб прийняття)

· Законодавчим представницьким органом

· За допомогою октроювання. Октроювання

З погляду можливостей внесення поправок, доповнень і змін до конституцій їх можна розподілити на дві групи. Одну складають так звані “гнучкі” конституції, другу - “жорсткі”. Гнучкі конституції змінюються і доповнюються у такий спосіб, як і звичайні закони. Кожний наступний закон, який містить конституційну норму, змінює або доповнює попередній, а прийняття його відбувається у тій послідовності, що й для попереднього. У такий спосіб змінюються і доповнюються всі некодифіковані конституції (Великобританії, Фінляндії, Ізраїлю та ін.).

Для жорстких конституцій встановлено особливий, дуже складний порядок внесення доповнень, змін і поправок. Зазвичай він закріплюється у тексті конституції, а сама жорсткість покликана забезпечити авторитет основного закону і стабільність конституційного ладу [4, с. 71].

Конституція України була створена за допомогою конституційних комісій, де на той час було досить мало фахівців [6, с. 95].

Українська конституція відноситься до жорстких, тому має складний порядок внесення до неї змін. Він описаний у ХІІІ розділі «Внесення змін до конституції України».

2. Поняття, функції та юридичні властивості Конституції України

З правової точки зору, конституція (від лат. constitutio -- устрій, установлення) - Основний Закон держави, що має найвищу юридичну силу та регулює найважливіші суспільні відносини, має особливий порядок прийняття, внесення змін і охорони, захисту, гарантування. Термін «конституція» як правило, вживається у двох значеннях: конституція фактична (реальна, існуюча в дійсності організація держави і суспільства та взаємовідносини їх з людиною) і конституція юридична (як політико-правовий документ). Причому, якщо у матеріальному значенні її варто розуміти як писаний акт або сукупність актів чи конституційних звичаїв, що проголошують та гарантують права і свободи людини та громадянина і визначають основи суспільного ладу, форму державного і правління, форму державного устрою, і систему органів державної влади, місцевого самоврядування та інші питання конституційного значення, то у формальному -- як документ, тобто основний закон держави, який приймається і змінюється в особливому порядку, встановленому, як правило, ним самим, і який має найвищу юридичну силу. Тому за своєю суттю конституція -- це особливий інститут, що це регулює найважливіші суспільні відносини, встановлює основи конституційно-правового порядку, за яким ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом й на основі поєднання інтересів особи, суспільства та держави [9, с. 61].

Конституція -- це єдиний нормативно-правовий акт, який має особливий юридичний характер, і з допомогою якого український народ виражає свою суверенну волю, утверджує основні засади устрою суспільства і держави, визначає систему і структуру державної влади та місцевого самоврядування, основи правового статусу особи, територіального устрою держави [10,с. 9].

Розвиток Української держави після проголошення її незалежності проходив у безпосередньому зв'язку з утвердженням основ конституціоналізму, забезпеченням фундаментальних конституційних принципів народного суверенітету, верховенства права, пріоритету прав і свобод людини і громадянина, законності, поділу державної влади, демократизму тощо. В цьому сенсі, як конституційний процес в цілому (прийняття конституції України 1996 року, конституційний референдум 2000 року, внесення змін до Конституції наприкінці 2004 року), так і сама Конституція України, як Основний закон держави і суспільства, виступили тією глибинною правовою основою, на якій відбувалися державотворчі процеси. Це означає, що розвиток Української держави проходив в межах тих параметрів, які були завдані на конституційному рівні і принаймні в теоретичному плані був покликаний сприяти реалізації основних конституційних норм. Однак, як засвідчує державотворча і правотворча практика, далеко не всі такі норми і принципи виявилися достатньою мірою реалізованими і забезпеченими (наразі ми маємо на увазі не лише ті чи інші конституційні права і свободи людини і громадянина, забезпечення яких передбачає відповідну "здатність держави", але й базові демократичної і правової держави інститути). У зв'язку з чим, постає серйозне й актуальне для науки конституційного права питання стосовно тієї ролі, яку Конституція України повинна відігравати в процесі державного розвитку, і яку вона об'єктивно відіграє. Ми пропонуємо звернутися не до всієї сукупності державотворчих процесів, а тільки тих, які пов'язані із організацією і функціонуванням системи державної влади. Таке акцентування на проблемах організації і функціонування державної влади видається цілком виправданим з огляду на те, що процес забезпечення конституційних норм напряму залежить від того, наскільки органи державної влади здатні у своїй сукупності гарантувати передбачені конституцією засади розвитку суспільства. Тому, кажучи про конституційні основи суспільного розвитку України, ми, звісно ж, маємо на увазі не просто певну сукупність юридичних норм. які закріплені Конституцією України (безвідносно до того як, ким і чи взагалі вони реалізуються), але й те, наскільки ефективною є організація державної влади, чи функціонує вона з метою сприяння суспільному розвитку, чи відповідає конституційна модель організації нової влади тим цілям суспільного розвитку, що встановлюються на найвищому конституційному рівні. Таким чином, конституційно-правове дослідження ролі та значення Конституюй України в забезпеченні організації і функціонування державної влади видається актуальною розвідкою, що здатна поставити, і можливо - розв'язати, важливі проблеми, які нині постали перед Українською державою [11, с. 75]

Саме визначення Конституції як Основного закону є цілком усталеною дефініцією як у вітчизняному , так і в зарубіжному конституційному праві. Так, на думку В. Чиркіна, суть конституції проявляється в тому що як акт вищої юридичної сили, вона є Основним законом чи основою законодавства та гарантією його стабільності [12, с. 35]. У визначенні В. Погорілка конституція - це основний закон держави і суспільства, який має найвищу юридичну силу, регулює найважливіші суспільні відносини, має особливий порядок прийняття, внесення до неї змін і її охорони [13, с. 141]. Схожу позицію займає О. Тодика, яка обґрунтовуючи роль конституції як Основного закону, зазначає, що за своїм призначенням вона покликана встановлювати основні напрямки розвитку держави та суспільства [14, с. 3]. Утім, вже в цьому первинному визначенні конституції міститься важлива для нашого дослідження теоретична іплікація. Справді, якщо ми підходитимемо до тлумачення закону як "нормативно-правового акту представницького вищого органу державної влади (або безпосередньо народу), який регулює найбільш важливі питання суспільного життя, встановлює права та обов'язки громадян, має вищу юридичну силу та приймається із дотриманням законодавчої процедури", то тоді Основним законом виступатиме лише такий, який встановлюватиме вихідні норми по відношенню до самої державної влади та суспільства. В цьому сенсі, наявність Основного закону виступає обов'язковою характеристикою держави, де визнається верховенство права [11, с. 75].

Проте не слід скидати з рахунку ту обставину, що за тоталітарних режимів, з якими переважно пов'язана історія України, конституційні акти, які право загалом, не відігравали і не могли відігравати скільки-небудь помітної ролі в житті та розвитку суспільства і держави, забезпеченні прав та свобод людини і громадянина.

Саме в цьому, очевидно, головна причина стійкою психологічного стереотипу, що вкоренився в суспільній свідомості і виявляється в недостатній повазі до Основного Закону, законодавства, недооцінці їхньої ролі в житті як держави, так і громадян. Хіба рідко доводиться зустрічатися і сьогодні зі ставленням до Конституції та права як до засобу обслуговування поточних політичних інтересів та потреб?

Такі утилітарні, вузькоегоїстичні підходи треба рішуче ламати, у тому числі шляхом наукових дискусій, винесення найбільш актуальних проблем на широке громадське обговорення.

Конституція, як акт вияву вищої, установчої волі українського народу, остаточно підтвердила, що його історичний вибір -- жити в суверенній, демократичній, соціальній, правовій державі -- є остаточним і не підлягає перегляду. Це документ, який базується на принципово нових для українського соціуму філософії й концептуальних засадах державотворення. Вперше в тисячолітній історії України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані найвищою цінністю, а права та свободи людини і громадянина стали визначати зміст і спрямування всієї діяльності держави.

Тепер ключове завдання полягає в тому, щоб кожен з наших співвітчизників реально відчув практичну дію конституційних настанов у своєму повсякденному житті [15, с. 4].

Значення правових норм, закріплених у Конституції України 1996 р. з точки зору їх ролі у процесі модернізації держави і суспільства можна розглядати принаймні в трьох основних аспектах. По-перше, значна частина цих норм може бути визначена як «норми-орієнтири» чи «норми-цілі». їх специфіка полягає в тому, що вони встановлюють ті загальні напрями, а разом з ними і принципи державного і суспільного розвитку, які визначають характер подальшого реформування всього спектра суспільно-політичних відносин.

По-друге, всі конституційні норми та принципи є нормами прямої дії. Значущість цього положення полягає в тому, що між сферами дії конституційних приписів і реальними суспільно-політичними відносинами встановлюється чіткий взаємозв'язок, який робить можливим подальший перехід до практичного запровадження конституційних норм. Фактично ця властивість конституційних норм зафіксована ст. 8 Конституції: «Конституція України мас найвищу юридичну силу. Норми Конституції України є нормами прямої дії» [16, с. 270].

І, по-третє, всі конституційні норми є основою функціонування суспільно-політичних відносин, які виникають у державі, суспільстві, а також у процесі їх взаємодії. Тобто конституційні принципи встановлюють не лише своєрідний ідеал розвитку держави і суспільства, але й виступають базисом розробки, реформування і розвитку всієї системи чинного українського законодавства, оскільки відповідно до згадуваної вище ст. 8 Конституції України всі закони та інші акти органів державної влади приймаються на основі Конституції і мають їй відповідати.

Важливим аспектом Конституції Україні є конституційно-правове закріплення моделі ієрархічної структури законодавства: 1) у ній знайшов законодавче закріплення статус Конституції як Основного Закону держави щодо ключових аспектів розвитку суспільства, держави та права, а також стосовно законодавства, що випливає зі змісту Конституції України (ст. 8); 2) вона визначає основи чинності на території України міжнародних договорів (ст. 9), визначаючи їх співвідношення із Основним Законом України; 3) вона закріплює правовий статус законів як основоположних актів парламенту, які покликані регламентувати найбільш суттєві та значимі, з точки зону інтересів особи, суспільства та держави, відносин; 4) у ній знаходять своє закріплення питання сутності та статусу актів законодавства, які видаються Президентом України (статті 102,106), Кабінетом Міністрів України (статті 113, 116), закріплюючи за ними статус підзаконних нормативно-правових актів; 5) у ній знаходять своє закріплення окремі риси актів законодавства міністерств, інших органів виконавчої влади (статті 117-120), органів АР Крим (етапі 135-139) та органів місцевого самоврядування (статті 140-143), констатуючи їх підзаконний характер; 6) вона визначає та конкретизує місце окремих рішень Конституційного Суду України у системі актів законодавства шляхом провадження останнім функції конституційно-правового контролю за конституційністю законодавства; 4) З позицій сьогодення конституційно-правове закріплення основоположних засад та принципів ієрархічної структури законодавства, механізмів контролю за їх виконанням слугуватиме важливим чинником ефективності не лише Конституції України, а й національного законодавства України в цілому [9, с. 64].

Загалом же, проблематика конституційного забезпечення функціонування системи державної влади в Україні видається перспективним та актуальним напрямом досліджень в галузі конституційного права, оскільки лише формування надійних науково обґрунтованих конституційних засад державотворчого процесу здатне забезпечити надійне просування України на її шляху до демократичної і правової держави [11, с. 80].

Поняття легітимності було введено в юридичну науку Максом Вебером та згодом розроблялося його послідовниками, зокрема Г. Еллінеком. Термін легітимність - латинського походження, означає законний, правовий, правомірний, правильний тощо. Зрозуміло, що повного мірою зміст легітимності можна проаналізувати лише враховуючи особливості об'єкта, характерною рисою якого вона виступає, у даному випадку - конституції.

Стосовно конституції легітимність - одна із її юридичних властивостей, що має важливе значення для забезпечення її верховенства. У широкому розумінні легітимність означає визнання конституції усіма суб'єктами суспільних відносин, повага до конституції як до верховного правового акту, що становить основу нормативного регулювання суспільних відносин у державі. У вузькому значенні легітимність конституції - це відповідність її змісту та процедури прийняття правовим вимогам, що випливають із принципів свободи, справедливості, установчої влади народу та ін. що в результаті призводить до її всезагального визнання як верховного правового акту у державі [17, с. 100].

Роль конституції в суспільстві проявляється в її функціях, під якими слід розуміти суспільне призначення конституції та способи реалізації її норм. Питання про функції конституції є спірними. Різні вчені виділяють різну їх кількість. У зв'язку з тим, що конституція на відміну від інших законів являє собою унікальний документ універсального характеру, вважаємо, що для конституції характерні такі основні функції.

Політична функція. Конституція України закріплює засади конституційного ладу, політичного режиму, проголошує народовладдя, визначає напрями розвитку суспільства. Вона визнає і закріплює політичну багатоманітність, багатопартійність. Надаючи різним політичним силам рівні можливості в отриманні державної влади, Конституція водночас забороняє дії, спрямовані на насильницьку зміну засад конституційного ладу, створення військових формувань [18, с. 45].

Юридична функція. Конституція України є Основним Законом держави, базою системи національного права. Вона встановлює основоположні правові приписи, які є визначальними для інших галузей права. Оскільки норми Конституції мають найвищу юридичну силу, то вона забезпечує впорядкованість і необхідне правове регулювання суспільних відносин з допомогою взаємозв'язаних і внутрішньо супідпорядкованих нормативних актів держави [19, с. 110].

Установча функція. Конституція встановлює основні політико-правові інститути держави і суспільства, визначає основи правового статусу громадян, систему і структуру законодавчої, виконавчої, судової влади, органів місцевого самоврядування та ін.

Ідеологічна функція. Ця функція виявляється в тому, що в Конституції України містяться важливі ідеї політичної еліти. Як головний закон держави і суспільства Конституція закріплює основоположні цінності (демократія, суверенітет народу, права людини і громадянина тощо), виконує важливу роль стосовно державних і самоврядних інституцій, громадян і посадових осіб, орієнтує їх на виконання законів, шанування закріплених у них цінностей

Гуманістична функція Конституції України проявляється в тому, що в ній закріплені права і свободи особи як складова частина правової системи держави, проголошуються загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародних договорів України, ратифікованих парламентом, проголошується, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Організаційна функція Конституції полягає в тому, що вона стимулює подальший розвиток суспільних відносин, містить у собі положення програмного характеру, є базою розвитку прогресивних політико-правових процесів [14].

Стабілізуюча функція виявляється в тому, що Конституція виступає стабілізуючим чинником соціально-економічних процесів, визначає стратегію розвитку політико-правової системи держави і суспільства.

Консолідуюча функція Конституції полягає в тому, що будь-яка конституція є результатом суспільної злагоди, оскільки закріплює загальні соціальні інтереси основної більшості населення [15].

Обмежувальна функція Конституції полягає в тому, що конституційні норми створюють основу і визначають межі діяльності державних органів, стримують узурпацію та монополізацію влади певними структурами державної влади.

Зовнішньополітична функція проявляється в тому, що інші держави і народи за змістом Конституції можуть робити висновки про рівень демократизму держави. Конституція -- своєрідний «паспорт» держави, її конституційного устрою [19].

Отже, можна зробити певні висновки по цьому питанню. Конституція -- це єдиний нормативно-правовий акт, який має особливий юридичний характер, і з допомогою якого український народ виражає свою суверенну волю, утверджує основні засади устрою суспільства і держави, визначає систему і структуру державної влади та місцевого самоврядування, основи правового статусу особи, територіального устрою держави.

Функції:

3. Політична

4. Юридична

5. Ідеологічна

6. Зовнішньополітична

7. Обмежувальна

8. Стабілізуюча

9. Організаційна

10. Гуманістична

Юридичні властивості:

· Конституція України -- це особливий нормативно-правовий акт -- Основний Закон Української держави;

· Конституція України -- це безпосередньо чинне право

· Конституція містить норми, які одночасно можуть бути основою галузевих правових норм, тобто Конституція є базою поточного законодавства.

· Конституція України, як і інші конституції цивілізованих країн, повинна виступати юридичним виразом обмеження державної влади.

· Конституції України притаманний нормативний характер

· Конституція України закріплює в узагальненому вигляді положення, які мають найбільш важливе значення для життя суспільства на даному етапі.

· Конституція України має установчий характер.

· Властивістю Конституції України є особливий порядок її прийняття, доповнення і зміни.

· Українська Конституція є легітимною.

конституція україна зміна суд

3. Науково-практичний аналіз Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) від 30 вересня 2010 р.

У п'ятницю, 1 жовтня 2010 року, в новітній історії розпочато нова сторінка. Рішенням Конституційного Суду України країна повертається до президентсько-парламентської форми правління. КСУ визнав неконституційною політичну реформу 2004 року, в результаті прийняття якої Україна перейшла на парламентсько-президентську форму правління.

Отже, Конституційний Суд України визнав неконституційним закон "Про внесення змін до Конституції України" у зв'язку з порушенням процедури його розгляду і прийняття.

Згідно з вердиктом КСУ, закон № 2222-ІV втратив силу з дня ухвалення даного рішення, тобто з 30 вересня. "Конституційний Суд виходить з того, що визнання неконституційним закону № 2222 у зв'язку з порушенням процедури його розгляду і прийняття означає поновлення дії попередньої редакції норм Конституції, які були змінені, доповнені і виключені законом № 2222", - йдеться у рішенні Суду.

"Відповідно до частини 2 статті 70 закону України" Про Конституційний Суд України "покласти на органи державної влади обов'язки щодо виконання даного рішення щодо приведення нормативно-правових актів відповідно до Конституції України від 27 червня 19996 року в редакції, яка існувала до внесення до неї змін законом "Про внесення змін Конституції України" від 8 грудня 2004 року № 2222 - IV ", - зазначається в рішенні КСУ [21].

Таким чином, форма правління в Україні перетворилася з парламентсько-президентської на президентсько-парламентську.

Нагадаємо, з поданням з цього питання в КСУ звернулися 252 народних депутата, що входять в парламентську коаліцію. У своєму поданні депутати просили визнати цей закон повністю неконституційним у зв'язку з порушенням встановленої Конституцією процедури його розгляду і прийняття.

8 грудня 2004 Верховна Рада прийняла закон "Про внесення змін до Конституції України" № 2222-IV, який передбачає перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління, формування уряду коаліцією депутатських фракцій, продовження терміну повноважень парламенту до 5 років.

Стосовно Рішення на підставі статті 64 Закону України «Про Конституційний Суд України» Шишкін В. І. висловив таку думку [22].

1. Не заперечую проти мотивації і висновків в Рішенні, проте вважає, що в Рішенні не сформульовано чіткої правової позиції стосовно правових наслідків визнання Закону № 2222 неконституційним, не запропоновано представницькій владі правовий шлях щодо унормування конституційних положень у зв'язку з втратою чинності Законом № 2222 та мають місце неузгодженість між його положеннями пункту 3 резолютивної і пункту 6 мотивувальної частин, а також непослідовність пунктів 2, 3 резолютивної частини.

Позицію Конституційного Суду України щодо подальшого конституційного регулювання суспільних відносин і діяльності владних інститутів в українській державі внаслідок визнання неконституційним Закону № 2222 визначено в пункті 3 резолютивної та в пункті 6 мотивувальної частин Рішення. Вважається, що положення вказаних пунктів мають перебувати у системному зв'язку (сув'язі), тому аналізу в цій окремій думці підлягають саме ці частини судового акта.

2. У Рішенні зазначено: «Конституційний Суд України виходить з того, що визнання неконституційним Закону № 2222 у зв'язку з порушенням процедури його розгляду та ухвалення означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені Законом № 2222. Таке формулювання беззаперечно вказує на позицію Конституційного Суду України про те, що після ухвалення Рішення в українській державі діють всі положення Конституції України, які були прийняті Верховною Радою України 28 червня 1996 року.

Проте цю позицію не зазначено в резолютивній частині Рішення. Жоден з текстів трьох пунктів резолютивної частини Рішення, які стосуються суті конституційного подання, чітко не вказують на те, що поновлено дію тих положень Конституції України, які Верховна Рада України прийняла 28 червня 1996 року, але потім вони були змінені чи доповнені Законом № 2222.

Варто зазначити, що кожна із складових частин будь-якого судового рішення має власне, лише їй притаманне, значення. Мотивувальна частина із застосуванням певних методів дослідження повинна містити обґрунтування позиції Суду, яка в резолютивній частині має бути оформленою в конкретний вже імперативний припис. Системний аналіз положень пункту 3 резолютивної та пункту 6 мотивувальної частин Рішення не дає підстав впевнено стверджувати про те, що Конституційний Суд України «реанімував» положення Конституції України в редакції 28 червня 1996 року, які були змінені, доповнені та виключені Законом № 2222.

Наведене вказує на наявність юридичної невизначеності Рішення у цій частині, що вказує на недотримання принципу верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України), оскільки юридична визначеність правового документа є одним із елементів цього принципу.

3. Чи можна безпосередньо з приписом Конституційного Суду України про неконституційність прийняття Закону № 2222 ув'язати «автоматичне» поновлення дії тих положень Конституції України, які ним були змінені, доповнені та виключені?

3.1. В практиці Конституційного Суду України були рішення, коли визнання неконституційними законів про внесення змін до інших законів у зв'язку з порушенням встановленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення, набрання чинності (Рішення від 7 липня 2009 року № 17-рп/2009), а також норми про виключення із закону певного положення обумовлювало поновлення дії раніше існуючої норми. Проте ухвалюючи такі рішення, Конституційний Суд України:

-- по-перше, запроваджував казуальний, а не доктринальний підхід, тобто не визначав універсальної концептуальної позиції для будь-яких подібних ситуацій;

-- по-друге, аналізував правові ситуації, які стосувалися дій Верховної Ради України як законодавця щодо прийняття, а не її повноважень щодо внесення змін до Конституції України, тобто коли парламент перебуває в статусі конституцієдавця.

3.2. Хоча в Конституції України й містяться положення, що зміни до Конституції України мають бути прийняті як закон (ч.1 ст. 158), але все ж таки відокремлені повноваження Верховної Ради України стосовно прийняття «простих» законів і тих, якими вносяться зміни до Конституції. Таким чином, можна говорити про неоднаковий статус законів, оскільки, приймаючи їх, Верховна Рада України стосовно одних діє як законодавець, а щодо інших -- як конституцієдавець.

3.3. Наявність у Верховної Ради України повноважень вносити зміни до Конституції України є лише елементом установчої влади, але він обумовлює виключне право Верховної Ради України на «остаточне втручання» в текст Конституції України, за винятком її положень розділів I, IIІ, ХIII, коли таке право належить безпосередньо Українському народу. Однак навіть це часткове позиціювання Верховної Ради України з установчою владою підтверджує заперечення щодо дій інших органів державної влади, зокрема й Конституційного Суду України, стосовно змін чи поновлення конституційних норм. Тобто вирішувати всі питання, які стосуються дієвості положень Основного Закону України, має лише той орган державної влади, якому це «доручено» за приписом Конституції України, а таким органом є Верховна Рада України. Такий підхід випливає із положень частини другої статті 19 Конституції України.

У Рішенні від 5 жовтня 2005 року № 6-рп/2005 Конституційний Суд України зазначив, що «влада народу здійснюється в межах території держави у спосіб і формах, встановлених Конституцією та законами України». Саме тому в Рішенні від 16 квітня 2008 року № 6-рп/2008 вказано, що «на думку Конституційного Суду України, прийняття нової Конституції України (нової редакції) може бути здійснене установчою владою у спосіб і формах, встановлених Конституцією та законами України». Такі приписи дають можливість зробити висновок, що «втручання в тіло конституції» може бути здійснене лише установчою владою, а не будь-яким іншим органом державної влади та у спосіб і за формою, визначеними Конституцією України.

4. У Рішенні також закладено суперечність між пунктом 6 мотивувальної частини щодо ствердження про відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України і пунктом 2 резолютивної частини Рішення, в якому зазначено, що Закон № 2222 втрачає чинність як визнаний неконституційним з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Таким чином, цей орган підтвердив, що ті положення, які були імплементовані в Конституцію України вказаним законом, діяли впродовж чотирьох років до ухвалення Рішення як належні правові норми, тому за будь-якою логікою замінити їх в тексті конституції має саме установча влада, зробивши це у будь-якій правовий спосіб -- «написанням» нових, поновленням раніше діючих тощо.


Подобные документы

  • Поняття Конституції України та основні етапи сучасної конституційної реформи. Зміст, властивості, форма і структура Конституції, порядок її прийняття та внесення змін. Розвиток українського суспільства, аналіз основних аспектів конституційної реформи.

    курсовая работа [42,2 K], добавлен 24.01.2011

  • Значення Конституції України як нормативно-правового акту. Сутність, юридичні властивості, основні функції, ознаки та структура Конституції України. Форми конституційно-правової відповідальності як засобу забезпечення правової охорони конституції.

    курсовая работа [46,5 K], добавлен 31.10.2014

  • Конституція як Основний закон суспільства та держави. Конституція України як соціальна цінність. Зміст Конституції та її властивості, форма і структура; соціальні й правові функції. Порядок внесення змін та правова охорона Основного закону України.

    курсовая работа [49,7 K], добавлен 01.08.2010

  • Теорія конституції та Основний Закон Української держави: поняття, тлумачення, інтерпретації. Основні риси та функції конституцій і їх класифікація. Історія розвитку конституційних актів на території України. Опосередковане пізнання норм права.

    курсовая работа [52,5 K], добавлен 06.03.2012

  • Поняття реалізації Конституції України. Конституція – основний закон держави. Основні форми реалізації Конституції України. Реалізація Конституції України в законодавчій, виконавчій діяльності, судовій діяльності, в органах місцевого самоврядування.

    реферат [33,3 K], добавлен 30.10.2008

  • Реалізація Конституції в законодавчій діяльності, в повсякденному житті. Застосування Конституції України судами України, її вплив на діяльність основних органів державної влади, та проблеми її реалізації. Інші проблеми реалізації Конституції України.

    курсовая работа [43,7 K], добавлен 30.10.2008

  • Історія конституційного розвитку України в період боротьбі за незалежність України початку XVIII ст., конституція Пилипа Орлика. Конституційні акти в період Радянської України. Розроблення і прийняття нової Конституції 1996 року, її основні положення.

    курсовая работа [35,3 K], добавлен 04.03.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.