Правовий режим охорони навколишнього природного середовища в сільському господарстві України

Засади регулювання охорони навколишнього природного середовища. Нормативно-правове забезпечення цієї сфери в сільському господарстві. Правове регулювання охорони земель та ґрунтів, охорони вод, рослинного та природного світів в сільському господарстві.

Рубрика Государство и право
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 04.06.2016
Размер файла 35,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://allbest.ru

Размещено на http://allbest.ru

Правовий режим охорони навколишнього природного середовища в сільському господарстві України

Вступ

охорона природний сільський правовий

Актуальність теми. Сільське господарство є надзвичайно важливою ланкою народногосподарського комплексу кожної країни. Головними його завданнями є забезпечення продовольчими товарами громадян та сировиною агропромисловий сектор. Крім того, ця галузь вирішує важливі соціально-економічні проблеми створюючи робочі місця, використовуючи продукти важкої, хімічної та інших галузей промисловості країни. Кожна держава, незалежно від того чи вважається вона аграрною, чи має вектор на розвиток промисловості або технологій, повинна забезпечувати розвиток сільського господарства як життєво-необхідної частини економіки країни. Сільське господарство набирає все більшого значення в світі і в аспекті постійно зростаючої міжнародної продовольчої проблеми та збільшення населення планети, тому воно потребує постійного розвитку. Вживання нових вдосконалених методів та технологій в сільському господарстві необхідно ще й з точки зору захисту та охорони навколишнього середовища та екології земель. Сучасне нормативно-правове регулювання відносин в галузі сільського господарства та землекористування обумовлене необхідністю втручання держави в регулювання процесів галузі за для забезпечення її сталого розвитку, підтримки суб'єктів господарювання, швидкого вирішення багатьох фінансових, виробничих та соціальних проблем. Таке регулювання повинно забезпечувати розвиток села, екологічної відповідальності, зменшення бідності, підвищення продовольчої безпеки нашої країни. Разом з тим, все частіше постають проблеми погіршення стану земель, забруднення водних об'єктів, вирубування лісів - які безпосередньо пов'язані із веденням сільського господарства, розширенням пахотних площ тощо. Погіршення навколишнього природного середовища недопустимо в процесі стимулювання розвитку агропромислового сектору, через що вимагає нового концептуального підходу правове регулювання та державне забезпечення засобів охорони зазначеного середовища в процесі здійснення сільськогосподарської діяльності.

Ступінь наукової розробки теми. Проблематика теоретико-методологічного забезпечення та державно-правового регулювання охорони навколишнього природного середовища в сільському-господарстві знайшла своє відображення в працях таких вчених як: Бринчук М.М., Добровольский Г. В., Никитин Е. Д., Гетьман А. П., Шульга М. В., Суярко М. та ін.

Разом з тим даний напрямок не достатньо розроблений з методологічної точки зору, також потрібні ґрунтовні дослідження в аспекті пошуку ефективних механізмів державного регулювання в цій сфері, а також стосовно вдосконалення існуючого правового поля.

Мета дослідження. Метою дослідження є аналіз правового режиму охорони навколишнього природного середовища в сільському господарстві України та пошук проблем його нормативно забезпечення.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити низку завдань:

- визначити теоретико-методологічні засади регулювання охорони навколишнього природного середовища;

- проаналізувати нормативно-правове забезпечення процесу охорони навколишнього природного середовища в сільському господарстві;

- визначити особливості правового режиму охорони окремих складових навколишнього природного середовища під час провадження сільськогосподарської діяльності.

Очікувана наукова новизна. В процесі дослідження правового режиму охорони навколишнього природного середовища в сільському господарстві планується вдосконалити його теоретико-методологічне забезпечення; здійснити пошук проблемних місць нормативно-правового забезпечення відносин в цій сфері; розробити та запропонувати ефективні механізми правового регулювання охорони навколишнього природного середовища в сільському господарстві тощо.

1. Теоретико-методологічні засади регулювання охорони навколишнього природного середовища

З метою розробки ефективних механізмів та інструментів господарсько-правового регулювання відносин в сфері охорони навколишнього природного середовища, а також для організації державного управління цим процесом необхідне чітке теоретико-методологічне обґрунтування сутності та змісту такої категорії як «навколишнє природне середовище» та «охорона навколишнього природного середовища». Однак, аналіз існуючих сьогодні праць вітчизняних та закордонних вчених щодо визначення сутності поняття «навколишнє природне середовище» демонструє відсутність єдиної узгодженої точки зору. Більше того, вчені досить часто оперують поняттями «навколишнє середовище», «природне середовище», «навколишнє природне середовище», при цьому необхідно чітко розуміти як вони співвідносяться для того, щоб визначити методологічні межі дослідження їх правового режиму.

Із досліджень М.М. Бринчука стає зрозумілим, що термін «навколишнє середовище» було вперше введено в науковий обіг у другій половині XIX ст. Він означав: «…зовнішній світ, що оточує живі істоти і сприймається їх органами чуття» [3].

А. М. Прохоров зауважує, що навколишнє середовище - це поняття узагальнююче, яке характеризує природні умови в конкретному географічному місці та його екологічний стан [18, с. 1090]. Саме він пропонує, ототожнити категорії «навколишнє середовище» та «природне середовище» як характеристику географічно визначеної місцевості, охарактеризувавши її природні та екологічні умови.

Ж.Б. Доржиєв та І.В. Хамнаєв зауважують, що природне середовище є умовою і засобом життя людини. Територія, на якій вона проживає, - місце для розміщення об'єктів промисловості, сільського господарства та інших об'єктів культурно-побутового призначення. Поняття «природне середовище» складається з понять «природа» і «навколишнє середовище». Вони зауважують, що важливість визначення сутності поняття «природне середовище» виходить із необхідності правового регулювання відносин з приводу нього. Так, під «природою» в законодавстві розуміють природне місце існування людини, практично не змінене господарською діяльністю людини. Під «навколишнім середовищем» розуміється та частина природного середовища, яка перетворена в процесі антропогенної діяльності людини. Зовнішні кордони природного середовища, що охороняються законом, окреслюються межами атмосфери і навколоземного простору, в тій частині, в якій воно випробовує вплив земної природи і антропогенної діяльності жителів Землі [28, с. 117].

Навколишнє середовище - це природне середовище мешкання і життєдіяльності людини, інших живих організмів, до якого входять гідросфера, атмосфера, літосфера, біосфера та навколоземний космічний простір. Іншими словами, природа + місце існування людини = навколишнє середовище [27].

Більш глибоко проблематики розмежування понять «навколишнє середовище» та «природне середовище» сягають вітчизняні вчені В.Г. Шматько та Ю.В. Нікітін. Вони ці категорії розглядають з точки зору організації природоохоронної діяльності. Так, навколишнє середовище вони визначають як складовий елемент відтворення матеріальних цінностей, який водночас виконує функції життєвого простору і природних ресурсів. У цьому середовищі існує і людина, яка, задовольняючи свої потреби, суттєво впливає на стан життєвого простору. Природне середовище - все живе й неживе, що оточує організми й з чим вони взаємодіють. Розрізняють повітряне, водне та ґрунтове середовище, останнім може бути й тіло іншого організму (для паразитуючих) [26].

Досліджуючи еволюцію наукового пізнання категорії «навколишнього природного середовища» М. Суярко зазначає, що правові норми природоресурсного та природоохоронного спрямування відображали саме такий суб'єктивний підхід до розуміння світу як місця існування людини. Пріоритетами такого правового забезпечення було використання корисних властивостей природних об'єктів (ресурсів) та збереження корисних властивостей природи. Із появою зацікавленості людства у збереженні сприятливого стану природи як середовища життя людини за умов бурхливого науково-технічного прогресу, збільшення населення, урбанізації тощо поняття «навколишнє природне середовище» приходить на зміну поняттю «природа». Він вказує також на соціальну, гуманістичну спрямованість терміна «навколишнє природне середовище», що найбільш точно відображає ту частину довкілля, з якою наразі взаємодіє чи, можливо, буде взаємодіяти людина у найближчому майбутньому. Ставлення людини до природи опосередковується, перш за все, уявленням про те, що суттєвий вплив на людину здійснює лише та частина Космосу, що оточує її, яка виявилася у той чи інший спосіб включеною у діяльність людини («усуспільнена») [25, с. 114].

В свою чергу В. Ф. Семенова та О. Л. Михайлюк дають більш розширене тлумачення поняття «навколишнє середовище», під яким вони пропонують розуміти середовище, у якому організація функціонує, включаючи повітря, воду, землю, природні ресурси, флору, фауну, людське суспільство і їхні взаємозв'язки. Поняття про навколишнє природне середовище трактується як природне середовище перебування людини, біосфера, що слугує умовою, засобом і місцем життя людини і інших живих організмів; у широкому розумінні слова включає природу (природні екосистеми) і навколишнє середовище як ту частину природного середовища, що перетворена в результаті людської діяльності. Таким чином, у контексті ISO 14000 навколишнє середовище розуміється як середовище, що оточує власне організацію (підприємство), а суспільство (жителі) розглядається як елемент середовища, на який справляється, як і на інші елементи, певний вплив [10].

В.С. Джигирей, В.М. Сторожук. та Р.А. Яцюк в своїх працях роблять акцент на тому, що навколишнє середовище утворилося в результаті тривалої еволюції планети Земля під впливом людської діяльності, створення так званої «вторинної природи», тобто міст, заводів, каналів, транспортних магістралей тощо. Тобто навколишнє середовище це та частина земної природи, з якою людське суспільство безпосередньо взаємодіє у своєму житті і виробничій діяльності. Навколишнє середовище в науці пов'язане з поняттям географічного середовища. Воно - необхідна умова життя і діяльності суспільства. Середовище - це і простір для проживання, і дуже важливе джерело ресурсів, воно справляє великий вплив на духовний світ людей, на їх здоров'я і їх настрій. Сучасне тлумачення самого словосполучення «людина--довкілля» є ширшим порівняно з традиційним відношенням «людина--природа» чи «людина--навколишнє середовище», оскільки відображає реальне середовище, яке оточує нас. Тож у «природі» ми давно не живемо; а мешкаємо у середовищі, антропогенно зміненому, трансформованому під впливом діяльності людини. Таким чином, звернення до відношення «людина--довкілля» дозволяє враховувати більш багату палітру людських зв'язків із світом, аніж це робилося раніше. Виникає також можливість задіяти і соціальні чинники оточення людини, щоправда в тій мірі, в якій вони впливають і формують людське середовище проживання. Отже, географічне (навколишнє) середовище містить природне та техногенне середовища, які в наш час тісно переплелися між собою [5].

На нашу думку, одностайності дослідників стосовно визначення сутності категорій «природне» та «навколишнє середовище» немає через те, що вперше вони з'явилися саме в європейській науці природознавства. Німецьке «natьrliche umwelt» можна перекласти і як навколишнє і як природне середовище. Однак, англійській еквівалент цієї категорії «natural environment» перекладається на українську буквально як «природне навколишнє середовище».

Поняття «навколишнє природне середовище» ми зустрічаємо лише у деяких вітчизняних вчених. Так, Ю. С. Шемшученко визначає навколишнє природне середовище як сукупність природи, та природно-антропогенних умов (земля, вода, ліси, надра, атмосферне повітря, рослини і тваринний світ), що оточують людину та є необхідними для її життя і діяльності. Термін близький до понять довкілля і навколишнє середовище в їх екологічному значенні. Навколишнє природне середовище є визначальною передумовою життя людини і функціонування екосистем, що обумовлює необхідність його збереження та охорони [7].

А. П. Гетьман та М. В. Шульга розглядають категорію «навколишнє природне середовище» суто з правової точки зору, визначаючи, що воно є об'єктом екологічного права. Це сукупність усіх природних об'єктів, які перебувають у нерозривному зв'язку та створюють єдину екологічну систему. Об'єктом екологічного права за охоронним напрямком є усе природне середовище [9].

Аналіз наведених вище понять демонструє єдність вчених стосовно того, що навколишнє природне середовище визначається суто по відношенню до людини або іншого живого організму. Предметом правового регулювання воно також може виступати виключно тоді, коли щодо нього виникають відносини між різними учасниками суспільних процесів. З цього приводу доцільно навести точку зору М. Суярко, який зауважує, що єдиним об'єктом правового регулювання є виключно поведінка людей. Природні закони та закономірності, навіть при втручанні людини у їх перебіг у межах технічних відносин, не зазнають безпосереднього регулюючого впливу правових норм та можуть лише визнаватися правом, опосередковуючись у ньому через інститут правового режиму. Однак таке розуміння об'єкта екологічних правовідносин у сфері забезпечення екологічної безпеки, що, відповідно до наведених вище міркувань, видається онтологічним та формально-юридичним, не виключає навколишнє природне середовище з кола об'єктів права екологічної безпеки [25, с. 115].

Не вдаючись в детальний аналіз змісту категорій «охорона навколишнього природного середовища» наведемо найбільш влучне на наш погляд визначення, яке запропоновано в працях В.М. Комарницького, В.І. Шевченка та С.В. Єлькіна. Так, під охороною навколишнього природного середовища вони розуміють врегульований нормами екологічного права вид діяльності спрямований на забезпечення суспільних відносин по використанню та охороні об'єктів екологічного права й дотримання державними органами, юридичними та фізичними особами й органами самоврядування встановлених еколого-правових норм [12].

Це визначення досить логічно витікає із проведеного нами вище аналізу категорій «природне середовище», «навколишнє середовище», «навколишнє природне середовище», однак у вітчизняних дослідженнях не має поняття «навколишнє природне середовище в сільському господарстві». Відтак не використовується категорія «охорона навколишнього природного середовища в сільському господарстві». Очевидно, що дане поняття не охоплює всю сукупність природоохоронних відносин з приводу кожного елементу навколишнього природного середовища. Наприклад, під час здійснення сільськогосподарської діяльності не вчиняється вплив на космічний простір та порівняно невелика шкода може бути потенційно нанесена атмосферному повітрю. Разом з тим, важливість виділення окремої категорії «охорона навколишнього природного середовища в сільському господарстві» полягає у специфіці техногенного впливу в процесі здійснення окремих видів сільськогосподарської діяльності, правове регулювання яких охоплюється лише фрагментарно окремими нормативними актами. Крім того, для досягнення вагомих результатів в означеній сфері необхідно значну увагу приділити пошуку дієвих способів та механізмів регулювання відносин з приводу охорони кожного окремого елементу навколишнього середовища, що відчуває на собі негативний вплив від провадження сільськогосподарської діяльності.

2. Нормативно-правове забезпечення охорони навколишнього природного середовища в сільському господарстві України

Незважаючи на те, що екологічне право як окрема галузь почало з'являтися у вітчизняній правовій науці ще в 1980-х роках ХХ ст., більш ефективними, з точки зору теоретико-методологічних засад регулювання відносин з приводу охорони навколишнього природного середовища та розробки практичних засобів їх реалізації, вважаються зусилля світової спільноти і зокрема ООН.

Хоча міжнародне екологічне право є досить молодою галуззю міжнародного публічного права, воно має досить розвинуту систему джерел. Серед міжнародних договорів, які регламентують міжнародне співробітництво у сфері охорони довкілля, найбільше значення мають декілька міжнародних договорів, спеціально спрямованих на охорону навколишнього середовища. На сьогодні існує більше тисячі універсальних та регіональних договорів і близько чотирьох тисяч двосторонніх договорів, які стосуються охорони довкілля. Залежно від змісту, ці договори можна умовно поділити на дві групи [13]:

- комплексні договори, спрямовані на охорону навколишнього середовища в цілому: Базельська конвенція про контроль за транскордонним переміщенням небезпечних відходів та їх використанням 1989 р.; Конвенція про біологічне різноманіття 1992 р.; Конвенція про доступ до екологічної інформації та участі громадськості у прийнятті рішень у сфері навколишнього середовища 1998 р.

- договори, спрямовані на охорону окремих видів природних об'єктів: Конвенція про охорону дикої флори і фауни 1979 р.; Конвенція про збереження мігруючих видів тварин 1979 р.; Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані 1979 р.; Рамкова конвенція ООН про зміну клімату 1992 р. та Кіотський протокол до неї 1997 р.

Рішення міжнародних організацій та конференцій у сфері охорони навколишнього середовища, як правило, мають рекомендаційний характер. До таких рішень, крім Стокгольмської декларації 1972 р. та Декларації Ріо-де-Жанейро 1992 р., відносяться Всесвітня хартія природи 1982 р., затверджена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН, Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1803 (XVII) 1962 р. «Невід'ємний суверенітет над природними ресурсами» тощо. У випадках, передбачених установчими документами міжнародних організацій, їх рішення можуть мати і обов'язковий характер [13].

Що стосується вітчизняного правового поля регулювання відносин з приводу охорони навколишнього природного середовища в сільському господарстві, то слід перш за все навести спеціалізований нормативний акт Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища», який визначає правові, економічні та соціальні основи організації охорони навколишнього природного середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь. Охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини - невід'ємна умова сталого економічного та соціального розвитку України. З цією метою Україна здійснює на своїй території екологічну політику, спрямовану на збереження безпечного для існування живої і неживої природи навколишнього середовища, захист життя і здоров'я населення від негативного впливу, зумовленого забрудненням навколишнього природного середовища, досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи, охорону, раціональне використання і відтворення природних ресурсів [22].

Ст. 1 цього закону зазначає, що завданням законодавства про охорону навколишнього природного середовища є регулювання відносин у галузі охорони, використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об'єктів, пов'язаних з історико-культурною спадщиною.

Земельний кодекс України також приділяє значну увагу правовому забезпеченню охорони навколишнього природного середовища загалом і, зокрема, в сільському господарстві. В ньому визначаються завдання та зміст охорони земель, перелічуються основні аспекти охорони земель в залежності від їх правового режиму. Окрема увага приділяється охороні ґрунтів (ст. 168) [11]. Значної конкретизації механізми правового регулювання охорони земель в сільському господарстві знаходять в Законі України «Про охорону земель», який визначає правові, економічні та соціальні основи охорони земель з метою забезпечення їх раціонального використання, відтворення та підвищення родючості ґрунтів, інших корисних властивостей землі, збереження екологічних функцій ґрунтового покриву та охорони довкілля. В ньому також визначаються повноваження органів державної влади і органів місцевого самоврядування в галузі охорони земель, державні стандарти і нормативи та контроль в галузі охорони земель. Крім того, цей закон містить норми стосовно охорони земель при здійсненні господарської діяльності на землях сільськогосподарського призначення (ст. 36), вимоги до охорони родючості ґрунтів (ст. 37), охорони земель при здійсненні меліорації (ст. 38), охорони земель при застосуванні пестицидів і агрохімікатів (ст. 39) [21].

Особливості спеціального водокористування та користування водними об'єктами для потреб сільського господарства, а також спеціальні засади охорони відповідних водних об'єктів визначаються в Водному кодексі України [4]. Окремі норми, що регулюють відносини в сфері охорони навколишнього природного середовища в сільському господарстві містяться в Лісовому кодексі України, в кодексі України про надра, у Законах України «Про тваринний світ», «Про рослинний світ» та «Про охорону атмосферного повітря» тощо. Слід звернути увагу також на проект Закону України «Про сільське господарство» поданий до профільного комітету Верховної Ради України 27.01.2012, який містить цілу низку статей, що визначають засади охорони навколишнього природного середовища в сільському господарстві від забруднення відходами; від неконтрольованого та шкідливого біологічного впливу; при застосуванні сільгоспвиробниками засобів захисту рослин, мінеральних добрив та інших препаратів; вимоги до сільськогосподарських товаровиробників щодо поводження з небезпечними речовинами [24э]. Багато в чому ці норми імплементовані з інших нормативних актів, зокрема із Законів України «Про охорону земель» та «Про охорону навколишнього природного середовища», однак на нашу думку, прийняття цього закону дасть змогу більш ефективно регулювати відносини з приводу охорони навколишнього природного середовища саме в процесі провадження сільськогосподарської діяльності. Відсутність спеціалізованого нормативно-правового акту позбавляє органи державного права оперативних та дієвих механізмів управління в цій сфері, оскільки наявне правове поле характеризується загальністю правових норм, а їх розгалуженість та подекуди дублювання роблять значні перешкоди на шляху створення належних умов в сфері охорони навколишнього природного середовища. Ще однією проблемою є відсутність диференційованого підходу до підприємств, установ, організацій, фермерських чи колективних сільськогосподарських виробників в процесі здійснення ними безпосередньої діяльності та супутнього забруднення навколишнього середовища. Справа в тому, що підвищення конкурентоспроможності цієї галузі неможливе лише за рахунок інтенсифікації використання земель без підвищення якості мінеральних добрив або пошуку нових сортів рослин, які значно погіршують стан ґрунтів. Тобто процес погіршення стану навколишнього природного середовища в процесі провадження сільськогосподарської діяльності є природнім, що вимагає відповідного теоретико-методологічного підходу в процесі створення правових регуляторів відносин з приводу охорони цього середовища.

3. Правове регулювання охорони земель та ґрунтів в сільському господарстві

Як нами було встановлено вище категорія «навколишнє природне середовище» включає в себе цілу низку складових елементів, які оточують людину і є важливою передумовою реалізації господарських відносин в процесі її життєдіяльності. Якщо робити акцент суто на сільському господарстві, то найбільш пріоритетними елементами природного навколишнього середовища, які потребують охорони є: земля, вода, ліси, тваринний та рослинний світи. При цьому головним ресурсом для сільського господарства завжди була земля. Саме тому правовий режим земель посідає провідне місце в системі одразу декількох галузей права, а охорона земель є не лише одним із найбільш важливих напрямків державної екологічної політики, це - першочергове завдання суспільства, з огляду на потреби життєдіяльності людини. Земля -найбільший та стабільний капітал будь-якої держави, запорука її стабільності, тому охорона земель повинна забезпечуватися максимально ефективними інструментами та механізмами державно-правового регулювання.

Оскільки Україна вважається досить розвинутою в аграрному сенсі країною, а переважна більшість земель перебуває у власності або користуванні громадян, приватних, державних та комунальних юридичних осіб, цілком логічно, що законодавство надає важливу роль у галузі використання та охорони земель саме власникам та користувачам земельних ділянок. Законодавство визначає загальні обов'язки насамперед суб'єктів права власності та права користування на землю [7]. Відповідно до ст. 91 та 96 Земельного кодексу України, власники і користувачі земельних ділянок зобов'язані: забезпечувати використання їх за цільовим призначенням; додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; своєчасно сплачувати земельний податок; не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем тощо [11].

Зазначені обов'язки суб'єктів права власності та права користування землею є загальними, оскільки поширюються на використання та охорону всіх земель України. Однак земельний фонд нашої країни не є однорідним. Він поділяється на 9 категорій земель, використання кожної з них має здійснюватися з дотриманням певних правових вимог, які відображають соціально-економічне та екологічне їх призначення. У зв'язку з цим правова охорона відображає поділ земель України за їх категорійною належністю та цільовим призначенням на окремі групи. Так, відповідно до ст. 19 Земельного кодексу України у складі земель нашої держави виділяються: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісового фонду; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Використання та охорона кожної із зазначених категорій земель регулюються як загальними, так і спеціальними нормами земельного права, які враховують соціально-економічну та екологічну специфіку земель кожної категорії. Причому питома вага спеціальних норм земельного права в регулюванні суспільних відносин щодо використання земель різних категорій є досить великою. Тому закріплені у статтях 91 та 96 ЗК України обов'язки власників та користувачів земельних ділянок не є вичерпними. Законодавчими актами передбачені й інші їх обов'язки щодо використання та охорони земельних ділянок. Отже, правове регулювання використання та охорони земель України враховує поділ її земельного фонду на окремі категорії земель [7].

З огляду на предмет дослідження, слід зауважити, що в системі відносин з приводу охорони навколишнього природного середовища в сільському господарстві саме землі та ґрунти посідають провідне місце як з точки зору правового регулювання, так і з точки зору економічного змісту відносин в цій сфері.

Правова охорона земельних ресурсів - сукупність правових норм та виникаючих на основі їх застосування правовідносин, спрямованих на здійснення заходів по збереженню земельних ресурсів, їх раціональне використання та відтворення, для задоволення екологічних, економічних, культурно-оздоровчих потреб суспільства в інтересах теперішнього та майбутніх поколінь. Охорона земель здійснюється на основі комплексного підходу до угідь як до складних природних утворень з урахуванням цілей і характеру їх використання, зональних і регіональних особливостей. Система раціонального використання земель повинна мати природоохоронний, ресурсозберігаючий, відновлюючий характер та передбачати збереження ґрунтів, обмеження шкідливого впливу на них, а також на рослинний та тваринний світ й інші компоненти навколишнього природного середовища. Зміст охорони земель в сільському господарстві полягає у встановленні комплексу зобов'язань власників та користувачів земельними ділянками, законодавчому визначенні нормативів гранично допустимих концентрацій хімічних, радіоактивних та інших шкідливих речовин у ґрунті, а також встановленні екологічних та санітарно-технічних вимог і стандартів щодо їх використання [2.

В цьому аспекті А. П. Гетьман та М. В. Шульга зауважують, що одним з найважливіших заходів охорони є обмеження використання цих земель для цілей, не пов'язаних з сільським господарством. Згідно зі ст. 23 Земельного кодексу України землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання. Для будівництва об'єктів, не пов'язаних з веденням сільськогосподарського виробництва, надаються переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості. Земельний кодекс України закріплює правовий режим для особливо цінних земель. Згідно зі ст. 150 ЗК України вилучення цих земель для несільськогосподарських потреб не допускається. Земельні ділянки особливо цінних земель, що перебувають у державній або комунальній власності, можуть вилучатися (викупатися) для будівництва об'єктів загальнодержавного значення та інших загальних потреб за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (викуп) земельної ділянки погоджується з Верховною Радою України. Одночасно, в разі вилучення земель сільськогосподарського призначення для несільськогосподарських цілей, Земельний кодекс України передбачає обов'язкове відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва. Кошти, що надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва, використовуються виключно на освоєння земель для сільськогосподарських потреб, поліпшення відповідних угідь, охорону земель відповідно до розроблених програм та проектів землеустрою. Використання цих коштів на інші цілі не допускається (ст. 209 ЗК України) [9].

Новітніми досягненнями аграрної науки є досконаліші еколого-біосферні методи ведення сільського господарства. Еколого-біосферна система поновлюваного землекористування прив'язує ведення сільського господарства до таких структурних одиниць, як басейни рік. Концепція впровадження цієї системи передбачає загальну організацію господарювання в басейнах малих, середніх і великих річок. Вона будується на засадах рівнозначності для людини всіх штабів рельєфу в цих басейнах. Закон «Про охорону земель» [21] передбачає систему заходів щодо охорони ґрунтів та інших природних ресурсів у сільському господарстві. Важливою складовою цієї системи є налагодження повноцінного моніторингу за станом використання земель у сільському господарстві. Передбачається комплекс заходів із сільськогосподарського районування земель, господарське стимулювання грунтоохоронних і ресурсоощадних заходів, удосконалення системи нормування використання ґрунтів. Встановлюються заборони та обмеження на діяльність, що може негативно вплинути на якісний стан ґрунтів. Передбачається відшкодування збитків, заподіяних власникам або користувачам сільськогосподарських ґрунтів у зв'язку з їх використанням для несільськогосподарських цілей. Разом з тим, для ефективної дії Закону необхідно прийняти ряд підзаконних актів різного рівня, зокрема, державні програми охорони ґрунтів [1].

Важливе значення в системі відносин з приводу охорони земель сільськогосподарського призначення посідають меліорація та рекультивація. Згідно з Законом України «Про меліорацію земель» від 14.01.2000 № 1389-XIV [20], меліорація земель - це комплекс гідротехнічних, культурно-технічних, хімічних, агротехнічних, агролісотехнічних, інших меліоративних заходів, що здійснюються з метою регулювання водного, теплового, повітряного і поживного режиму ґрунтів, збереження і підвищення їх родючості та формування екологічно збалансованої раціональної структури угідь. Рекультивація порушених земель - це комплекс організаційних, технічних і біотехнологічних заходів, спрямованих на відновлення ґрунтового покрову, поліпшення стану та продуктивності порушених земель. Повернення рекультивованих земель у сільськогосподарське виробництво є обов'язковою умовою для отримання нової земельної ділянки для видобутку корисних копалин відкритим способом і торфу та проведення інших робіт, пов'язаних з порушенням ґрунтового покриву. Сільськогосподарські угіддя забруднюються різними джерелами: відходами промислових підприємств, атомних електростанцій та інших установок, при розробці корисних копалин. У результаті промислового забруднення земель знижується врожайність сільськогосподарських культур. Велике промислове забруднення земель сільськогосподарського призначення доповнюється радіоактивним, через що повністю виводяться з дії великі площі сільськогосподарських земель. Несвоєчасне вжиття заходів по запобіганню та зменшенню забруднення земель сільськогосподарського призначення призвело до виникнення нового різновиду земель, які отримали назву «техногенно забруднені землі». Техногенно забруднені землі - це землі, забруднені внаслідок господарської діяльності людини, що призвела до деградації земель та негативного впливу на довкілля і здоров'я людей. Вказані землі згідно зі ст. 170 Земельного кодексу України підлягають вилученню із сільськогосподарського обігу та консервації. Консервації підлягають також деградовані і малопродуктивні землі, господарське використання яких є екологічно небезпечним та економічно неефективним [7].

З точки зору економічного змісту відносин в сільському господарстві вилучення або консервація земель є вимушеним, хоча і не бажаним заходом. А відтак необхідно долучити всі зусилля з метою недопущення скорочення потенційних сільськогосподарських угідь. Тобто постає нагальна потреба додаткового посилення охорони ґрунтів.

Слід звернути увагу на норми Закону України «Про охорону земель» від 19.06.2003 № 962-IV, в ст. 36 якого визначається, що охорона земель сільськогосподарського призначення забезпечується на основі реалізації комплексу заходів щодо збереження продуктивності сільськогосподарських угідь, підвищення їх екологічної стійкості та родючості ґрунтів, а також обмеження їх вилучення (викупу) для несільськогосподарських потреб. Зміна цільового призначення земель сільськогосподарського призначення допускається лише за умови обґрунтування доцільності такої зміни в порядку, визначеному законом. У разі вилучення (викупу) земель сільськогосподарського призначення для несільськогосподарських потреб забезпечується пріоритет максимального збереження продуктивних земель. Черезсмужжя та конфігурація земельних ділянок, що створюють перешкоди в ефективному їх використанні і здійсненні природоохоронних заходів, а також порушують ландшафтну цілісність території, підлягають упорядкуванню відповідно до затвердженої проектної документації із землеустрою. Захист земель сільськогосподарського призначення від ерозії, селів, підтоплення та інших видів деградації здійснюється на основі реалізації заходів, передбачених державними і регіональними програмами, відповідно до робочих проектів рекультивації, захисту земель від ерозії та іншої документації із землеустрою [21].

Як слушно зауважує П. Ф. Кулинич притаманні ґрунтовому покриву та ґрунтовій масі особливості обумовлюють необхідність виділення в структурі правової охорони ґрунтів двох відносно самостійних напрямів. Перший напрям правової охорони ґрунтів передбачає правове регулювання відносин щодо їх охорони у складі земельних ділянок, невід'ємною складовою яких є ґрунтовий покрив. Другий напрям можна визначити як правове регулювання відносин щодо зняття, зберігання, складування, нанесення ґрунтової маси на відповідні земельні ділянки та відновлення їх екологічних та продуктивних властивостей. Вищезазначені напрями правової охорони ґрунтів базуються на виокремлених групах правових норм, які «спеціалізуються» на регулюванні відносин щодо охорони ґрунтового покриву та ґрунтової маси. Ґрунтовий покрив, тобто ґрунти у своєму природному стані, слід розглядати як властивість, якісну характеристику земельної ділянки чи території. Тому в такому стані вони є не об'єктом права власності, а об'єктом прав і обов'язків суб'єктів сільськогосподарського землекористування щодо їх охорони і відтворення. Сучасна природнича наука виділяє два основні напрямки охорони ґрунтового покриву - комплексний агротехнічний та природний. Змістом першого напрямку є охорона ґрунтів сільськогосподарських земель, які використовуються для вирощування сільськогосподарських культур. А змістом другого - є збереження та відновлення природних ґрунтів в умовах повної заборони або обмеження антропогенного впливу на них, що включає: резервування цілинних ґрунтів; повне дотримання вимог охорони ґрунтів територій, що особливо охороняються; виключення частини освоєних рідкісних та еталонних ґрунтів із господарського використання та відновлення їх природної родючості; дотримання особливого режиму використання і охорони високобонітетних і «дослідних» ґрунтів; організація нових комплексних і ґрунтових (а також агроґрунтових) заказників, заповідників і пам'яток природи [15, с. 77-87].

П. Ф. Кулинич вважає, що основна частина правових норм щодо охорони ґрунтів має бути сформована у системі земельного права, у першу чергу в межах законодавства щодо охорони сільськогосподарських земель, їх рекультивації та земель природоохоронного призначення. Зокрема, передбачений Земельним кодексом України та Законом України «Про природно-заповідний фонд» перелік земель природно-заповідного фонду доцільно доповнити землями ґрунтових заповідників і заказників. Крім того, з метою забезпечення належної правової охорони особливо цінних, раритетних і зникаючих ґрунтових об'єктів доцільно прийняти Закон України «Про особливу охорону ґрунтів», яким визначити поняття та правові ознаки таких земель, порядок ведення кадастру особливо цінних, раритетних і зникаючих ґрунтових об'єктів, що потребують охорони, правовий статус Червоної книги ґрунтів та порядок реєстрації, збереження, охорони і використання об'єктів Червоної книги ґрунтів [15, c. 78].

4. Правове регулювання охорони вод, рослинного та природного світів в сільському господарстві

Не дивлячись на те, що в процесі провадження сільськогосподарської діяльності в основному використовуються земельні ділянки, значна шкода підприємствами агропромислового сектору, особистими, фермерськими та колективними сільськогосподарськими господарствами наноситься і водним ресурсам.

Як зауважує О.О.Погрібний водні об'єкти широко використовуються в сільському господарстві: для рибництва, водопою, меліорації, скидання стічних вод та інших потреб. Така діяльність часто є небезпечною для довкілля [1].

Водний кодекс України, зокрема ст. 65. встановлює особливості спеціального водокористування та користування водними об'єктами для потреб сільського господарства, відповідно до якої користування водами для потреб сільського господарства здійснюється у порядку як загального, так і спеціального водокористування. Під час зрошення земель сільськогосподарського призначення водокористувачі зобов'язані здійснювати заходи щодо попередження підтоплення, заболочення, засолення та забруднення цих земель. Якість води, що використовується для зрошення земель сільськогосподарського призначення, повинна відповідати встановленим нормативам. Зрошення сільськогосподарських угідь стічними водами може бути дозволено обласними, Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями, органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середовища за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення, і центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері ветеринарної медицини. Зрошення сільськогосподарських угідь та скидання дренажних вод у водні об'єкти здійснюються на підставі дозволу на спеціальне водокористування, який видається власнику зрошуваних угідь у встановленому цим Кодексом порядку. Під час осушення земель сільськогосподарського призначення повинні здійснюватися заходи щодо запобігання деградації та вітровій ерозії цих земель, а також погіршення стану водних об'єктів [4]

Водний кодекс України також забороняє вводити в дію підприємства, споруди та інші об'єкти, які впливають на стан вод (ст. 98 Водного кодексу). Будівництво тваринницьких ферм та комплексів по переробці сільськогосподарської продукції потребує дотримання встановлених правил щодо забезпечення об'єктів очисними обладнаннями і спорудами, які знешкоджують стічні води. До основних заходів щодо збереження водності річок і охорони їх від забруднення належить створення прибережних захисних смуг (ст. 81 ВК України, ст. 60 ЗК України). Всі сільськогосподарські підприємства зобов'язані суворо додержуватися встановленого правового режиму при здійсненні господарської діяльності в цих смугах [9].

Особливі вимоги законодавство ставить до водних об'єктів, що використовуються для рибництва. Так, згідно зі ст. 2 Закону України від 6 лютого 2003 р. «Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них» [23] вирощування риби чи інших водних живих ресурсів у рибогосподарських водних об'єктах (їх ділянках) та континентальному шельфі України дозволяється суб'єктам господарства за наявності позитивної ветеринарно-санітарної оцінки стану водних об'єктів державними органами ветеринарної медицини [1].

Особливості спеціального водокористування та користування водними об'єктами для потреб рибного і мисливського господарства визначаються і ст. 68 Водного кодексу України відповідно до якої, на водних об'єктах (їх частинах), які використовуються для промислового добування риби та іншого водного промислу або мають значення для відтворення їх запасів, права водокористувачів можуть бути обмежені в інтересах рибного господарства та водного промислу. Проведення гідромеліоративних робіт у місцях, де перебувають водоплавні птахи, хутрові звірі, а також промисловий вилов риби в місцях, де розводяться бобри і хохулі, здійснюється за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері рибного господарства, і центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері мисливського господарства [4].

Законодавство регулює скидання сільськогосподарських стічних вод у водні об'єкти. Зокрема, ставляться вимоги щодо отримання дозволів на спеціальне використання водних об'єктів для цих потреб, встановлення і дотримання нормативів гранично допустимих концентрацій шкідливих речовин у стічних водах і гранично допустимого скидання забруднюючих речовин у водні об'єкти. Забороняється скидати стічні води без встановлення нормативів гранично допустимого скидання та використовувати для цього рельєф місцевості: балки, пониззя, кар'єри тощо. У разі перевищення встановлених нормативів скидання сільськогосподарських стічних вод може бути обмежене або й заборонене. Закон встановлює особливий режим сільськогосподарської діяльності у водоохоронних зонах. Зокрема, в них забороняється зменшувати природний рослинний покрив і лісистість, розорювати заплавні землі та застосовувати на них засоби хімізації, провадити осушувальні меліоративні роботи на заболочених ділянках та урочищах у верхів'ях річок, здійснювати сільськогосподарську діяльність, що може негативно вплинути на стан водного об'єкта. Законодавство передбачає впровадження водоощадних технологій ведення сільського господарства, встановлює порядок створення штучних водних об'єктів для сільськогосподарських потреб (ставків, загат, гребель, водосховищ тощо). Сільськогосподарські підприємства мають право створювати у басейнах річок штучні водойми та водопідпірні споруди лише з дозволу місцевих рад за погодженням з органами Державне агентство водних ресурсів України та Міністерства екології та природних ресурсів України на місцях [1].

Лісова рослинність також зазнає негативного впливу від діяльності сільськогосподарських підприємств. Можливим є пошкодження, а в деяких випадках і знищення лісів через їх забруднення хімічними речовинами, пестицидами і агрохімікатами. Основні правила охорони лісів закріплені в Лісовому кодексі України, інших нормативних актах. Ліси мають корисні якості, оскільки вони зменшують негативний вплив природних явищ, захищають землю від ерозії, регулюють стік води, запобігають забрудненню довкілля і сприяють його очищенню. Тому підприємства, установи, організації і громадяни, діяльність яких впливає на стан та відтворення лісів, зобов'язані погоджувати з відповідними органами проведення організаційних, санітарних, технологічних та інших заходів щодо охорони і захисту лісів. Місця будівництва підприємств, споруд та інших об'єктів сільського господарства, які шкідливо впливають на стан і відтворення лісів, узгоджуються з місцевими радами, державними органами лісового господарства та охорони навколишнього природного середовища. Проекти будівництва таких об'єктів обов'язково підлягають екологічній експертизі. Окремі дерева, групи дерев, чагарники, які ростуть на сільськогосподарських угіддях і належать до нелісової рослинності, також підлягають охороні від шкідливого впливу сільськогосподарського виробництва. У разі їх знищення або пошкодження розмір заподіяної шкоди підраховується за методами, що використовуються для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісовому господарству [9].

Окрему увагу в ст. 52 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» приділено захисту об'єктів рослинного світу, відповідно до якої підприємства, установи, організації та громадяни зобов'язані додержувати правил транспортування, зберігання і застосування засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив, з тим щоб не допустити забруднення ними або їх складовими навколишнього природного середовища і продуктів харчування. Перелік пестицидів та агрохімікатів, дозволених для використання в Україні, регламенти їх застосування, а також щорічні доповнення до нього визначаються в установленому законодавством порядку. [22]

Згідно зі ст. 40 Закону України від 13 грудня 2001 року «Про тваринний світ» підприємства, установи, організації та громадяни зобов'язані вживати заходів для запобігання загибелі тварин під час проведення сільськогосподарських та інших робіт, також під час експлуатації електричної мережі та транспортних засобів. При введенні в господарський обіг цілинних земель, заболочених, прибережних та зайнятих чагарниками територій, меліорації земель, визначення місць випасання і прогону свійських тварин повинні передбачатися і здійснюватися заходи щодо збереження середовища існування та умов розмноження тварин, забезпечення недоторканності ділянок, що мають особливу цінність для збереження тваринного світу. Випалювання сухої рослинності або її залишків допускається лише в разі господарської необхідності за відповідним дозволом територіальних органів Міністерства охорони навколишнього природного середовища. При використанні в сільському господарстві засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив та інших препаратів повинні враховуватися вимоги щодо охорони тваринного світу. Всі сільськогосподарські підприємства зобов'язані вживати заходів щодо запобігання захворюванню та загибелі тварин під час зберігання, транспортування та застосування вказаних препаратів [9].

Висновки

За результатами проведеного аналізу правового режиму охорони навколишнього природного середовища в сільському господарстві України можна зробити низку висновків.

Аналіз теоретико-методологічних засад регулювання охорони навколишнього природного середовища продемонстрував необхідність виділення окремих категорій «навколишнє природне середовище в сільському господарстві» та «охорона навколишнє природне середовище в сільському господарстві» з метою розробку методологічних засад регулювання відносин в цій сфері. Також необхідне уточнення правової категорії «навколишнє природне середовище», а також деталізація складових навколишнього природного середовища в сільському господарстві, для розробки ефективних природоохоронних засобів.

Встановлено, що нормативно-правове забезпечення охорони навколишнього природного середовища в сільському господарстві України характеризується надмірною розгалуженістю норм, що ускладнює створення належних умов для реалізації відносин в цій сфері. Також, спостерігається дублювання та неузгодженість окремих норм. В процесі аналізу міжнародних норм в сфері охорони навколишнього природного середовища в сільському господарстві були визначені окремі аспекти та напрямки які потребують детального врегулювання у вітчизняному правовому полі. Зокрема слід більше уваги приділяти охороні ґрунтових вод та окремих категорій земель від шкідливого впливу в процесі здійснення господарської діяльності.

Визначено, що вдосконалення потребує нормативно-правове забезпечення охорони земель та ґрунтів в сільському господарстві. З огляду на виключну важливість цих об'єктів правового регулювання для ведення сільського господарства, необхідно диверсифікувати та деталізувати способи та методи регулювання відносин з приводу їх охорони, зокрема щодо пошуку ефективних, оперативних та дієвих механізмів державного регулювання цих процесів. Загалом, роль держави потребує концептуального переосмислення та детального опрацювання з точки зору важливості сільського господарства в економіці, а також враховуючи той факт, що екстенсивний розвиток цієї галузі апріорі створює потенційну небезпеку навколишньому середовищу.

Встановлено, що окремої уваги заслуговує деталізація правового регулювання відносин в сфері охорони вод, рослинного та природного світів під час провадження сільського господарства. Необхідно розширити межі нормативно-правового забезпечення відносин в цій сфері, створити належні умови для реалізації державно-управлінського впливу, розробити дієві правові механізми реалізації природоохоронних заходів тощо.


Подобные документы

  • Поняття охорони навколишнього природного середовища, основні принципи та завдання. Права та обов’язки громадян та органів державної влади щодо охорони навколишнього середовища. Законодавство в цій галузі, відповідальність за порушення вимог законодавства.

    контрольная работа [36,4 K], добавлен 15.03.2010

  • Аналіз законодавства Франції у сфері охорони навколишнього природного середовища. Дослідження нормативно-правових актів: Екологічного та Лісового, Сільськогосподарського, Цивільного, Кримінального кодексу, що регулюють природоохоронну діяльність.

    статья [20,5 K], добавлен 19.09.2017

  • Принцип законності при здійсненні державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища. Принцип поєднання комплексного та диференційованого підходів в управлінні охороною навколишнього середовища. Принцип басейнового управління.

    реферат [16,3 K], добавлен 23.01.2009

  • Рослинний світ, як об'єкт правової охорони та використання. Правове регулювання суспільних відносин, які виникають у сфері охорони, використання та відтворення рослин і багаторічних насаджень сільськогосподарського призначення. Лісове законодавство.

    реферат [25,0 K], добавлен 22.04.2011

  • Мета, цілі та завдання управління природокористуванням, його особливість. Загальнодержавні та місцеві органи державного управління в галузі охорони природного середовища. Види органів державного управління за характером, напрямами роботи, повноваженнями.

    реферат [11,1 K], добавлен 23.01.2009

  • Принципи міжнародного права охорони навколишнього середовища. Міжнародно-правова охорона Світового океану. Особливості міжнародно-правової охорони тваринного і рослинного світу. Міжнародне співробітництво України щодо охорони навколишнього середовища.

    курсовая работа [1,6 M], добавлен 21.12.2014

  • Стан та розвиток законодавства у сфері охорони земель. Аналіз правового забезпечення основних заходів у галузі охорони земель. Проблеми правового забезпечення охорони земель в умовах земельної реформи. Шляхи вирішення проблем правового забезпечення.

    дипломная работа [346,8 K], добавлен 03.08.2014

  • Вихідні засади політики екологічної безпеки, сформульовані у Декларації про державний суверенітет України. Метод правового регулювання екологiчних відносин. Правовi заходи охорони земель у процесі землевикористання. Проблема охорони земель в Україні.

    контрольная работа [30,0 K], добавлен 16.12.2007

  • Землі як об'єкти використання та охорони. Суб'єкти, об'єкти та форми правового регулювання використання та охорони земель в Україні, завдання держави в цій сфері. Види і зміст контролю та юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства.

    дипломная работа [131,6 K], добавлен 13.04.2012

  • Поняття охорони праці та її значення в трудовому праві. Гендарна рівність чоловіка та жінки. Гаратії та пільги,які надаються жінкам з дітьми. Надання допомоги при вагітності та після пологів, право на отримання. Конституційні засади охорони праці жінок.

    курсовая работа [36,8 K], добавлен 26.08.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.