Проблеми реалізації права власності українського народу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

економічний право власність комунальний

Майнові відносини, зокрема відносини власності, є економічною основою держави та ключовою частиною предмета цивільного права. У процесі історичного розвитку проблематика правового регулювання питань власності перебувала в центрі наукових досліджень учених-цивілістів. Дослідницький інтерес до проблеми права власності не поменшав і нині, особливо - до проблеми його форм. Наукові дослідження законодавчого регулювання права власності затребувані як у законотворчій, так і в правозастосовній діяльності.

Аналіз чинного законодавства свідчить про наявність значних розбіжностей і прогалин у підходах до вирішення проблем формування інституту права власності.

Сьогодні серед значних проблем, пов'язаних з інститутом власності слід виокремити такі: по-перше, проблему публічної власності (власність поділили між трьома рівнями публічних утворень, не розділивши повноважень. Публічна власність потрібна, вона виконує певні соціальні функції); по-друге, проблему співвідношення публічного та приватного права.

Питанню права власності було присвячено чимало праць вчених, це зокрема роботи: О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцова, О.О. Підопригори, Є.О. Суханова, В. Чанкіна, В. Маслова, Д. Генкіна, Ю. Толстого, А. Венедиктова та ін.

Попри наявний масив наукових розробок з досліджуваного питання, нині невирішеними залишаються проблемні питання колізійності норм вітчизняного законодавства про форми права власності, відсутність єдності в поглядах науковців щодо вдосконалення вітчизняного законодавства в частині форм права власності тощо.

В сфері цивільного законодавства, що регулює форми власності в Україні, діє чимало нормативних актів. Однак відсутність єдиного кодифікованого акта, який закріпив би основні положення права власності, зумовлює виникненя цілого ряду проблем. Необхідність подальшого зміцнення законності у сфері нормотворчості постійно потребує підвищення рівня організації відомчих нормативних актів.

Метою дослідження є розкриття сутності норм інституту права власності та виявлення істотних проблем, недоліків і прогалин у чинному законодавстві, розробки конкретних пропозицій щодо шляхів і методів їх вирішення.

Завдання дослідження полягають у наступному:

- проаналізувати формування інституту права власності в Україні;

- розкрити зміст права власності;

- охарактеризувати особливості права власності в Україні на сучасному етапі;

- дослідити проблеми права власності українського народу.

Об'єктом дослідження виступає інститут права власності та особливості його функціонування на сучасному етапі розвитку нашої держави.

Предмет дослідження складає система нормативних актів, що регулюють цивільно-правивий інститут права власності.

Методи дослідження. При написанні курсової роботи були використанні порівняльно-правовий, системно-структурний, історико-правовий та логіко-юридичний методи.

Структура курсової роботи та послідовність її частин обумовлені об'єктом, метою та завданнями дослідження. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, які охоплюють сім підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг курсової роботи 41 сторінка.

1. Загальне поняття власності і права власності

1.1 Поняття власності як економічної категорії

Існування людини забезпечується головним чином завдяки суспільному виробництву, в процесі якого створюються необхідні для неї матеріальні блага (за винятком благ, безпосередньо створених природою). Звичайно ж функціонування такого виробництва неможливе без повної взаємодії людей. Тобто заради досягнення тих чи інших цілей суспільного виробництва і задоволення таким чином своїх потреб вони змушені вступати у відповідні взаємовідносини (суспільні відносини) між собою, які набувають насамперед виробничого забарвлення.

Суспільне виробництво формує відповідну спрямованість взаємовідносин, сутність якої полягає у привласненні людиною (колективом людей) предметів природи і продуктів суспільного виробництва, що дає можливість індивіду ставитися до них «як до своїх, до власних». Цілком логічно, що коли для одного індивіда (суб'єкта) привласнене майно є «своє», то для іншого воно може бути «чуже». Однак привласнення, як правило, не може бути без відчуження. Тому варто погодитись з авторами, які вважають, що «власність одних людей чи їх колективів на майно невіддільно пов'язана з відчуженням даного майна від інших людей». Водночас подібне твердження не може бути в такій же мірі прийнятним, коли індивід привласнює результати власної праці. У такому разі привласнення майна одним індивідом не супроводжується відчуженням його від іншого індивіда.

У найбільш узагальненій формі власність можна визначити як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади над ними, приналежності їх конкретній особі. Саме ці відносини є рушійною силою суспільного виробництва, є його сутністю. Для того, щоб було, що привласнювати необхідно насамперед належним чином підготувати предмети природи, створити нові матеріальні блага. Така діяльність людини стає ефективною і набуває для неї адекватної значимості лише в умовах певної самоорганізації суспільства [13, с. 7-26].

Отже, поза сумнівами твердження: власність можлива лише в людському суспільстві, яке до того ж знаходиться на певному ступені свого розвитку. Про досягнення суспільством такого ступеня може свідчити про здатність людей вступати у виробничий процес з метою привласнювати засоби виробництва, продукти праці та задовольняти свої потреби в кінцевому результаті.

В своїй історії, як загальновідомо, суспільство пройшло кілька ступенів розвитку розподілу праці: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний типи виробничих відносин. Кожному з перерахованих типів виробничих відносин відповідає визначена форма власності: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і соціалістична.

Першооснову усіх наведених форм власності становлять економічні відносини привласнення матеріальних благ у процесі виробництва. Тому власність у такому значенні є її економічним розумінням. Між тим економічні відносини власності, які існують в цілому помимо волі і свідомості людей, можуть бути об'єктом правового регулювання, одержуючи відповідне оформлення в нормах права. У такому разі проявляється юридичний зміст власності. Закріплення відносин власності правовими засобами здійснюється під впливом волі суспільних груп, які прийнято називати классами. Однак, на наш погляд, історичний розвиток суспільних відносин свідчить, що в сучасних умовах відбувається процес нівелювання класового впливу на формування відносин власності і посилення на них впливу тих суспільних груп, які домінують в суспільстві, об'єднуючись між собою заради суспільно-прогресивної ідеї (наприклад, досягнення високого добробуту на демократичних засадах суспільного життя).

Безперечно, що відносини права власності є похідними відносно економічних відносин власності, які є складовою частиною виробничих відносин. Саме власність є умовою функціонування організованого виробництва в межах загального комплексу виробничих відносин, а відтак і їх головною складовою частиною. Роль економічних відносин власності полягає у закріпленні стану приналежності матеріальних благ індивідам, віддзеркалюючи статичний момент того чи іншого способу суспільного виробництва [25, с. 123-131].

В юридичній науці радянського періоду на базі марксистських положень про власність сформувалася в цілому правильна уява про статичний характер економічних відносин власності. Не менш важливою є завершальна стадія привласнення - розподіл матеріальних благ між членами суспільства. Власність обумовлює необхідність суспільного розвитку, виробництва. Водночас без виробництва неможливе існування власності, оскільки не можна привласнити те, чого не існує. Привласнення не є самоціллю суспільства. В кінцевому випадку здобуті чи створені матеріальні блага використовуються для відновлення процесу виробництва та безпосередньо споживаються членами суспільства.

Таким чином, економічні відносини власності включають наступні визначальні стадії їх реалізації:

а) заволодіння багатствами природи та створення нових матеріальних благ;

б) розподіл матеріальних благ між членами суспільства та їх колективами;

в) виробниче та особисте споживання матеріальних благ.

Інтерес до правового оформлення відносин власності, пояснюється, по-перше, необхідністю стабільного забезпечення існуючих потреб громадян та інших суб'єктів правовідносин у майні, захисті інтересів у підприємництві та сфері інтелектуальної діяльності, зробити власність недоторканою для інших осіб; по-друге, неможливістю ефективної заміни права власності іншими майновими правами [15, с. 76-84].

1.2 Поняття та зміст права власності

Право власності є одним з основних правових інститутів правової системи кожної країни. Інститут права власності має вирішальне і визначальне значення для всього цивільного права. В сучасній юридичній науці термін «право власності» вживається в об'єктивному і суб'єктивному значеннях.

Право власності в об'єктивному розумінні - це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють приналежність матеріальних благ конкретним суб'єктам (в тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ). Подібна сукупність норм в цілому утворює цивільно-правовий інститут права власності. Варто, однак, зауважити, що норми інституту права власності містяться як в цивільному законодавстві, так і в інших галузях законодавства (конституційному, земельному, пенсійному, сімейному та ін). Тому такий правовий інститут є всі підстави вважати комплексним (багатогалузевим) інститутом права. Ним регулюються, як правило, лише ті відносини власності, які набувають форму товарно-грошових відносин. Інші ж майнові відносини щодо власності є предметом регулювання чи захисту інших галузей права (кримінального, адміністративного та ін.) [14, с. 234-242].

Деякі автори певну частину таких норм схильні розглядати як складові частини загальноправового, комплексного інституту права власності. Така думка безперечно має право на існування, хоча й вимагає ще свого глибокого та всебічного обґрунтування.

До інституту права власності мають відноситися ті норми, які:

а) встановлюють приналежність матеріальних благ власнику;

б) встановлюють підстави та умови виникнення у суб'єктів права власності;

в) визначають обсяг повноважень власника по володінню, користуванню та розпорядженню матеріальними благами;

г) встановлюють підстави та умови припинення права власності на приналежні суб'єкту матеріальні блага;

д) встановлюють правові засоби захисту (охорони) прав власника.

Вищенаведені критерії дають можливість виявити в різних галузях законодавства ті норми, які мають бути віднесені до інституту права власності. Безумовно переважна їх частина є цивільно-правовими [20, с. 344-356].

Право власності в суб'єктивному значенні - це передбачене і гарантоване законом право конкретного суб'єкта-власника (громадянина, колективного утворення, держави) здійснювати володіння, користування, розпорядження та інші можливі правомочності щодо належного йому майна на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Пропонованні наукові визначення права власності у суб'єктивному значенні можна звести до двох основних позицій.

Перша відображає традиційний підхід, визначення через повноваження власника. Найхарактернішим є визначення, яке запропонував Ю. Толстий. На його думку, право власності - це закріплена за власником можливість у межах, встановлених законом, володіти, користуватися і розпоряджатися майном найбільш вільно, на власний розсуд з метою задоволення своїх інтересів. Через вказівку на конкретні повноваження власника право власності визначили Д. Генкін, Р. Халфіна, Д. Єремеєв, В. Маслов. Зазначимо, що перелік класичних повноважень власника (так звана «тріада») не є достатнім і вичерпним для характеристики права власності. В англо-американській системі, яка не знає законодавчого визначення права власності з огляду його прецедентного характеру налічують 10-12 різних повноважень [33, с. 62-64].

На цю обставину звернули увагу й А. Венедиктов, який запропонував інший підхід до визначення права власності, уникаючи посилання на «тріаду». Право власності - це право індивіда або колективу використовувати засоби і предмети виробництва своєю владою і у своєму інтересі. Але таке визначення не отримало підтримки. В. Маслов, Д. Єремеєв та інші вчені вважали, що запропоноване А. Венедиктовим визначення все-таки не розкриває суті і змісту права власності. Тому досліджуване визначення, не отримавши підтримки вчених-цивілістів, залишилося предметом наукових дискусій і не було законодавчо закріплене [31, с. 178-185].

Таким чином, суб'єктивне право власності, як і будь-яке інше суб'єктивне право, означає міру можливої поведінки уповноваженої особи (власника) щодо належного їй майна.

Суб'єктивне право власності носить абсолютний характер. Це означає, що власнику протистоїть необмежена і безпосередньо не визначена кількість осіб, яким забороняється порушувати таке суб'єктивне право та створювати перешкоди його здійсненню. В юридичній літературі вважається, що суб'єктивне право власності «існує в межах конкретного право-відношення власності». Не заперечуючи можливість такого підходу в оцінці факту прояву суб'єктивного права власності, на наш погляд, необхідно все-таки звертати увагу на певну умовність існування цього правовідношення, оскільки такого «конкретного» правовідношення в юридичному розумінні цього поняття може і не бути [22, с. 62-78].

Суб'єктивне право власності - це не абстракція. Воно характеризується своїм конкретним наповнювальним змістом. Загально прийнято, що його зміст становлять правомочності власника: володіння, користування та розпорядження належним йому майном. Перераховані правомочності були сформульовані протягом багатовікового формування правової системи і одержали серед юристів назву «тріади». В правовій науці, однак, немає єдності щодо авторства такої «тріади».

В Росії «тріада» була запропонована М.М. Сперанським і вперше знайшла своє відображення в 1832 р. в с. 420 т.Х ч.І Зводу законів Російської імперії. В цивільному законодавстві радянського періоду «тріада» правомочностей також була безпосередньо законодавчо закріплена. Знайшла вона своє відображення і в законодавстві незалежної України, а саме в статті 316 ЦКУ - поняття права власності - правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. У цьому законодавчому визначенні немає посилання на традиційну тріаду повноважень (через неї розкривається зміст права власності - ст. 317 ЦКУ). У такому визначенні відзначено абсолютний характер права власності - його здійснення відповідно до закону, проте не зазначено суспільного характеру права власності. Адже поза суспільством не може існувати і самого права.

Враховуючи традиції законотворення в Україні, вважаємо, що в нині розроблюваному новому Цивільному кодексі України достатньо застосування випробуваної часом тріадної формули правомочностей власника, якою в принципі можуть бути охоплені будь-які конкретні прояви цих традиційних правомочностей. Кожна з правомочностей має своє призначення [2; 24, с. 146-155].

Правомочність володіння - це юридичне забезпечена можливість власника бути в безпосередньому фактичному зв'язку з річчю. Володіння треба розуміти не як постійний матеріальний зв'язок власника з річчю, а як постійну можливість такого матеріального зв'язку, воно тісно пов'язане з волевиявленням. Для власника право володіння забезпечує можливість у будь-який час вирішувати долю речі, використовувати її корисні якості. Тому, якщо особа володіє річчю, то це дає можливість лише припустити, що вона є її власником. Це враховується правом при встановленні презумпції законності фактичного володіння, що означає: той, у кого знаходиться річ, припускається її законним володільцем, якщо не буде доведено протилежне.

Володіння може бути фактичним і юридичним, законним і незаконним (добросовісним і недобросовісним), давнісним.

Фактичне володіння може виникнути як на законній підставі (договір найму), так і внаслідок протиправного заволодіння (крадіжка, розбій). Через це наявності лише фактичного володіння недостатньо для того, щоб визнати його законним. Потрібні юридичні підстави такого володіння, його юридичний титул. Саме це дає привід законне володіння іменувати титульним володінням.

Незаконне володіння не спирається на правову основу, тому його ще називають безтитульним. Незаконне володіння, в свою чергу, поділяється на добросовісне і недобросовісне. Добросовісним є таке володіння, за якого володілець не знає і не повинен знати про його незаконність (громадянин придбав у комісійному магазині річ, яка перед тим була викрадена у законного володільця). Різновидом добросовісного володіння є володіння давнісне. Володіння визнається давнісним, коли особа, не власник майна, добросовісно, відкрито і безперервно володіє ним як своїм власним протягом строку, що перевищує строк, встановлений законом [30, с. 306-312].

Можна сказати, що правомочність володіння - це початок права власності. Виникнення права власності у набувача закон пов'язує з моментом передачі - отримання речі, а отримання є нічим іншим, як початком володіння.

Правомочність користування - це заснована на законі можливість вилучення корисних властивостей речі для задоволення потреб власника чи інших осіб. Користування майном може проявлятися по-різному. Наприклад, власник земельної ділянки, обробляючи землю, користується нею. Власник будинку, проживаючи в ньому, теж користується будинком.

Власник може використовувати своє майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Користуючись майном, власник зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб, дотримуватись моральних засад суспільства.

У передбачених законом випадках компетентні державні органи можуть контролювати дії власника, пов'язані з користуванням його майном.
Право користування, як і право володіння, може належати не лише власникові, а й іншим особам на підставі, зокрема, цивільно-правових договорів або адміністративних актів. Так, працівники міліції на підставі п. 26 ст. 11 Закону «Про міліцію» мають право використовувати безперешкодно транспортні засоби, що належать юридичним особам чи громадянам, для проїзду до місця події, стихійного лиха, доставления до лікувальних закладів осіб, які потребують невідкладної медичної допомоги, для переслідування правопорушників та їх доставления до міліції [21, с. 138-143; 16, с. 10-17].

Правомочність розпоряджання - це закріплена нормами права за власником можливість визначати долю належної йому речі шляхом знищення, відчуження або передачі її в тимчасове володіння іншим особам. Якщо правомочність володіння є початком права власності, то з правом розпоряджання пов'язується початок припинення права власності назавжди або відокремлення власника від його майна на певний час. Застосовуючи правомочність розпоряджання, власник може своє майно знищити, продати або подарувати, передати в найм тощо. Якщо власник знищує річ або викидає її, то він, говорячи мовою цивільного права, розпоряджається нею шляхом укладення односторонньої угоди, оскільки воля власника спрямована на відмову від права власності.

Право розпоряджання тісно пов'язане з особою власника, це дає змогу зарахувати його до особистого права, яке майже неможливо виділити із правомочностей власника як самостійне, незалежне від права власності особливе право. Власник або безпосередньо приймає рішення про розпоряджання своїм майном, або опосередковано - через представників.

Розглядаючи правомочності власності, звернімо увагу на те, що в сукупності вони можуть належати лише власникові. Лише власник має право одночасно володіти, користуватися й розпоряджатися своїм майном, а також охороняти його від будь-якого протиправного втручання, аж до застосування засобів самозахисту. Але це не означає, що власник має необмежену владу щодо використання належних йому речей. Здійснюючи свої. права, власник зобов'язаний не шкодити навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави [23, с. 212; 32, с. 128-129].

Отже, зміст права власності складають права по володінню, користуванню і розпорядженню майном, а також обов'язки, пов'язані з утриманням, ризиком розорення та випадковою загибеллю речей. Саме сполучення прав та обов'язків робить відносини власності правовідносинами, з усіма правовими наслідками, що випливають з цього.

Враховуючи викладене, суб'єктивне право власності визначимо так. Суб'єктивне право власності - це юридично забезпечена можливість власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах шляхом здійснення щодо свого майна будь-яких дій, які не суперечать законодавству і не порушують права та охоронювані законом інтереси інших осіб, а також можливість захисту від усіляких протиправних втручань до свого володарювання над належним йому майном [35, с. 208].

Отже, право власності - це сукупність правових норм, які, регулюють відносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов'язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.

1.3 Засоби здійснення права власності

У деяких випадках здійснення права власності безпосередньо власником неможливе. Тоді у праві використовуються так звані речові права вторинного характеру. Вони не можуть існувати самостійно, окремо, самі по собі і є засобом реалізації права власності. До них належать право господарського відання і право оперативного управління.

У ЦК України ці види прав не врегульовані, натомість вони містяться у Господарському кодексі України (далі - ГК України).

За ст. 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених ГК та іншими законами.

Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Поява цієї правової категорії була зумовлена необхідністю розмежування права власності держави і права державного підприємства щодо виділеного йому майна. Право господарського відання було передбачено лише щодо державної власності. Однак на практиці виникла проблема визначення правового режиму майна, наданого, зокрема, засновниками в управління господарського товариства [3].

Оскільки майно не передавалося у власність такого підприємства, а лише надавалося йому для здійснення статутної діяльності, то природно виникло припущення, що воно має належати приватному підприємству, господарському товариству тощо на праві господарського відання.

При порівнянні права господарського відання з правом власності звертає на себе увагу ідентичність їх змісту: як в одному, так і в іншому випадку суб'єкт відповідного права має правоможності володіння, користування і розпорядження майном. Виникає питання: чим вони відрізняються? Передусім, відмінність полягає у характері прав.

Право власності є основним, самостійним правом, в той час як право господарського відання вторинне і залежить від права власності. Якщо право власності може існувати і без права господарського відання, то останнє неможливе без права власності.

Вторинним характером права господарського ведення зумовлені і такі його обмеження як право власника контролювати використання майна шляхом аудиторських та інших перевірок, отримувати частку прибутку від використання цього майна, ухвалювати рішення про ліквідацію або реорганізацію юридичної особи, в господарське ведення якої було надане майно, тощо [11, с. 121; 24, с. 297].

Необхідним є також зосередити увагу на характерних ознаках права оперативного управління: наявності правомочностей, отриманих від власника, і визначенні ним меж використання майна. З урахуванням цих обставин можна дати таке визначення поняття, яке закріплене ст. 137 ГК України.

Право оперативного управління - це речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням. Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності [2].

Як і право господарського відання, право оперативного управління є похідним від права власності і більш обмежене порівняно з ним. Воно також вужче, ніж право господарського відання.

Якщо право господарського відання містить усі три правомочності - володіння, користування і розпорядження, то право оперативного управління, зазвичай охоплює одночасно лише дві - володіння і користування або володіння і розпорядження.

У будь-якому випадку особа, в оперативному управлінні якої знаходиться майно, не має права розпоряджатися цим майном на свій розсуд, а може це робити лише в межах, встановлених власником.

Відповідальність за своїми боргами особа, в чиєму оперативному управлінні знаходиться майно, несе лише в межах цього майна. В решті випадків відповідальність субсидіарно несе власник такого майна. ЦК України не передбачено ані права господарського відання, ані права оперативного управління.

2. Форми та види права власності в Україні

2.1 Право державної власності

Виходячи з положень Конституції України, суб'єктом права державної власності є держава, утворена Українським народом (за винятком виключної власності Українського народу).

Державну власність за Конституцією України становлять: земля, майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету; Національний банк, інші банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток; інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами. У наведеному переліку об'єктів права державної власності можна виділити дві категорії майна, а саме: а) майно, яке взагалі не може бути у власності інших суб'єктів права власності (наприклад, оборонні об'єкти, Національний банк); б) майно, яке у принципі може бути у власності інших суб'єктів, але в даному випадку за своїм функціональним призначенням покликане забезпечувати загальнодержавні інтереси [1].

У ЦК України не міститься будь-якого переліку державного майна, а в ст. 327 зазначається, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Така надмірна лаконічність сформульованого положення аж ніяк не може характеризувати його з позитивної сторони, адже воно фактично не має ніякого юридичного змісту, незважаючи на притаманність праву державної власності особливого кола її об'єктів.

Державною власністю має вважатися також майно, що забезпечує діяльність Президента України, Кабінету Міністрів України та утворюваних ними органів [2].

Отже, у державній власності юридичне може бути будь-яке майно, у тому числі й таке, що не може перебувати у власності інших суб'єктів. Зокрема, постановою Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня 1992 p. (з наступними змінами) був затверджений Перелік майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України. Приватизаційним законодавством встановлюється перелік об'єктів державної власності, які підлягають і не підлягають приватизації [5].

Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об'єктами права виключної власності народу України. Ця норма, але в дещо іншій редакції, міститься у ст. 13 Конституції України. На жаль, обидві наведені редакції норми щодо виключної власності українського народу є юридичне вразливими.

По-перше, є певна неузгодженість між положенням про право виключної власності на землю і нормами Земельного кодексу України, які передбачають право приватної власності на землю, а виключна власність українського народу таку можливість заперечує. Така суперечність могла б бути усунута, якби в Земельному кодексі передбачалося завжди право власності на земельну ділянку, а не на землю. По-друге, юридичне некоректною є конституційна норма, яка утверджує можливість визнання атмосферного повітря об'єктом права власності, адже у природному стані атмосферне повітря не має достатніх ознак індивідуалізації, притаманних об'єктам права власності [15, с. 289].

2.2 Право комунальної власності

До комунальної власності належать місцеві підприємства, частково державні споруди на цій території (що визначається окремою угодою між центральною і місцевою владою), значна частка доходів від їх функціонування, заклади загальної освіти, муніципальні наукові заклади, медичні установи місцевого значення, заклади культури та спорту тощо.

Суб'єктами права комунальної власності, як різновиду права державної власності, були визнані адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів. Однак за Конституцією України суб'єктами права комунальної власності, відокремленої від державної власності, вже стали територіальні громади села, селища, міста, які безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності [6, с. 123-137].

До об'єктів права комунальної власності належать: майно, що забезпечує діяльність відповідних рад та утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території, а також майно, передане у власність адміністративно-територіальної одиниці іншими суб'єктами права власності [18, с. 106; 7, с. 73].

У ст. 142 Конституції України записано, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Однак повніший перелік об'єктів права комунальної власності дано у Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р., згідно зі ст. 60 якого «територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження» [4].

Незважаючи на таку деталізацію об'єктів права комунальної власності, закон має істотний недолік, який полягає в тому, що в ньому не містяться критерії, які б визначали особливості комунальної власності.

2.3 Право приватної власності

Кожна форма власності відіграє свою роль і має певне призначення в економічному процесі, що в підсумку дає можливість більш конструктивно підійти до визначення інтелектуальної власності. У зв'язку з цим особливе і найбільш дискусійне, суперечливе значення має приватна власність, яка є не державною. Сьогодні за величезної різноманітності форм власності «недержавною» є власність не тільки окремих громадян, ай кооперативів, асоціацій, народних підприємств. Відповідно до цього в західній економічній теорії та практиці ствердилось уявлення, згідно з яким під приватною власністю розуміється кожна недержавна форма власності. В такому розумінні є своя логіка. Держава виступає як представник всього суспільства, а інші суб'єкти власності уособлюють лише частину суспільства і тому правомірно вважати їх представниками приватної власності.

Багато хто вважає, що приватна власність - це безкінечна, нічим не обмежена власність. Насправді приватний власник має повне право здійснювати над об'єктом своєї власності всі операції, котрі буде вважати потрібними, аби ці операції не втручалися у сферу приватної власності інших людей. У цивілізованому суспільстві напрацьовано певні правила поведінки власників.

До приватної власності можна віднести: домашнє господарство як економічну одиницю, котра здійснює виробництво продукції та надання послуг для власних потреб; легальні приватні підприємства, які діють відповідно до законодавства (підприємства будь-якого розміру - від індивідуального, кустарного виробництва до великих підприємств); нелегальні приватні підприємства у складі «тіньової економіки» (вся діяльність у сфері виробництва товарів і надання послуг, яку приватні особи здійснюють без дозволу влади, тобто поза законом); кожний вид використання приватного господарства або особистих заощаджень - від торгової діяльності в різних масштабах до грошових операцій між приватними особами [17, с. 8-12].

Приватний сектор розвивається спонтанно, без будь-яких інструкцій з центру, що свідчить про життєздатність приватної власності. Вчення про спонтанний характер ринкового порядку має провідну роль в економічній теорії Ф. фон Хайєка. На його думку, сукупність норм та інститутів формують і підтримують основу соціального порядку, але сам він не є породженням свідомої волі і не піддається цілеспрямованому регулюванню. Цей «розширений, або спонтанний» порядок виник еволюційним шляхом і є необхідним для досягнення сукупності різноманітних цілей, якими керуються індивіди. Ф. фон Хайєк вважав, що система, яка виникла спонтанно, природним шляхом, завжди досконаліша за штучно створену. Ринковий порядок розвивається на основі своєї внутрішньої логіки, не маючи нічого спільного з морально-етичними нормами, однак виникає та еволюціонує в результаті взаємодії людей. Він сформувався природним шляхом без будь-якої спрямувальної сили, але від його існування залежить добробут суспільства, у тому числі гарантії найважливішої ліберальної цінності - свободи особи [10, с. 68; 33, с. 62].

Однією з головних умов розвитку приватної власності є наявна свобода підприємництва і початок будь-якої виробничої діяльності. Приватний сектор не повинен мати ніяких заборон для підприємницької діяльності. Вільні ціни ґрунтуються на свободі договору покупця і продавця, свобода зовнішньоторгової діяльності, свобода купівлі-продажу майна, яке перебуває в приватній власності, свобода кредитування з сплатою процента, найму робочої сили, фінансових інвестицій у будь-які приватні підприємства - це та атмосфера, котра необхідна для розвитку приватної діяльності і приватної сфери.

Друга умова розвитку приватного сектору вимагає гарантії закону для виконання приватних договірних зобов'язань. Третя умова - абсолютна безпека приватної власності. Четверта умова вимагає, щоб кредитна політика стимулювала приватні капіталовкладення. Для розвитку всіх форм власності потрібні рівні можливості. Але в реальній дійсності існує велика кількість перепон. Для подальшого розвитку приватного сектору дуже важливою є наявність у суспільстві поваги до приватної власності.

Приватна власність у своєму функціонуванні набуває рис суспільного характеру. Власники приватного майна несуть таку економічну і правову відповідальність, задовольняють певні потреби, як і державні, а також колективні підприємства. В сучасному цивілізованому суспільстві змінився статус і самої приватної власності. Вона виступає не лише в державній, колективній, акціонерній, а й у формі особистої власності, взаємозв'язок приватної та особистої власності дає змогу зрозуміти сутність інтелектуальної власності [12, с. 39-41].

Власність є творчим і зберігаючим принципом громадянського суспільства. Власність є одним з тих основоположень, котрі було бажано з'ясувати якомога скоріше, оскільки не потрібно ніколи забувати, особливо ж повинні пам'ятати про це публічні та державні люди, що від питання, чи е власність принципом або результатом соціального ладу, чи варто вважати її причиною або ж наслідком, залежить уся моральність і разом із тим увесь авторитет людських установ.

Історично термін «приватна власність» виник тоді, коли з'явилася необхідність відокремити державне (суспільне) майно від усього іншого майна. В сучасному розумінні поняття «приватна власність» виникло разом із поняттям власності в XVII ст., у період швидкого поширення ідей природного права.

Дж. Локк вказував, що «кожна людина має власність у своєму особистому володінні…», підкреслюючи: «ми можемо сказати, що результати праці її тіла і роботи її рук належать їй». Перший напрям утворив концепцію приватної власності; другий залишився майже непоміченим і не набув належного розвитку, хоча він міг покласти початок системі поглядів на власність особисту. Але і перший, і другий напрями безпосередньо стосувалися власності інтелектуальної.

Становлення власності відбувалося не як виокремлення «приватної» з «общинної», а як виокремлення особистої власності із, якщо можна так висловитись, «невласності» (В. Іноземцев). Поява особистої власності ознаменувала не тільки індивідуалізацію людини всередині первісної общини, а й породила в цій людині розуміння того, що крім його особистої власності існує також її антипод - колективна власність общини на ті фактори виробництва, котрі не можуть бути присвоєні індивідуально. Підкреслимо, що особиста власність не виступала запереченням колективної, ці дві форми з'явились одночасно, адже вони зумовлюють одна одну як «щось» і «його друге». Таким чином, власність саме як власність виникає в процесі її розвитку [11, с. 223-235].

Приватна власність у такому випадку є особливою формою особистої власності, оскільки виникає в умовах відчуження працівника від засобів і умов його праці. Саме це відчуження призводило і призводить до класового протистояння (як вважав К. Маркс), подолання якого неминуче виступає метою історичного прогресу. Однак, відповідно до наведеної теоретичної схеми, результатом подолання приватної власності буде не суспільна, а особиста власність. Вона найбільше співпадає з власністю інтелектуальною. Розвиток відносин власності в сучасному соціальному розвитку свідчить про її переваги, адже саме ця форма особистої власності відповідає вимогам і запитам постіндустріального суспільства.

2.4 Види права власності

Традиційно поділ права власності на види проводиться за формами власності або за суб'єктами права власності (що фактично є модифікованим різновидом класифікації за формами).

Конституція передбачає 3 економічні форми власності: приватну, державну, комунальну. Відповідні економічні відносини власності мали б опосередковуватися правом приватної власності, правом державної власності, правом комунальної власності. Проте різновидів права власності у Конституції згадується більше: право власності Українського народу (ст. 13); право державної власності (ст. 14); право приватної власності як невід'ємне право людини (ст. 41); право власності Автономної Республіки Крим (АРК) (ст. 138); право комунальної власності як власність територіальних громад (ст. 142 Конституції) [29, с. 147-150].

У Розділі 1 книги З ЦК України «Право власності» також не міститься спеціального правила про поділ права власності на види. Проте як і в Конституції в ньому йдеться про право власності Українського народу (ст. 324), право приватної власності (ст. 325), право державної власності (ст. 326) та право комунальної власності (ст. 327).

Слід зауважити, що у такому разі критерієм є суб'єктний склад відносин власності, а не форми власності. Такий висновок випливає з того, що і Конституція, і ЦК згадують «право власності Українського народу», котре не становить окремої економічної форми власності, але характеризується належністю майна спеціальному суб'єкту права власності [1; 2].

Враховуючи зазначену вище нечіткість критеріїв розмежування права власності Українського народу, права державної власності, права приватної власності, права власності АРК, права комунальної власності, доцільно згрупувати їх, а потім - розподілити на види, провівши, таким чином, додаткову класифікацію права власності. Для визначення підстав класифікації доцільно використати класичну дихотомію «публічне право - приватне право», котра може використовуватися не лише стосовно права взагалі, але й для визначення пріоритету «приватності» чи «публічності» в окремих інститутах цивільного права.

Таким чином, право власності як інститут цивільного права України має бути поділений на 2 визначальних види:

1) право приватної власності;

2) право публічної власності.

З урахуванням концепції права власності, яка існує у сучасній цивілістиці, право публічної власності може бути визначене як регламентована нормами права можливість суб'єктів публічних відносин використовувати (володіти, користуватися, розпоряджатися, мати корпоративні права тощо) на власний розсуд у межах своєї компетенції майно, яке їм належить.

У свою чергу, право публічної власності охоплює такі різновиди, як: 1) право власності Українського народу; 2) право державної власності; 3) право власності АРК; 4) право комунальної власності.

Фактором, який об'єднує усі різновиди права публічної власності, є наявність у цих відносинах владного елементу, який полягає в тому, що власник, здійснюючи своє право власності, більшою або меншою мірою використовує свої повноваження як суб'єкта публічного права. Разом із тим їх відрізняє обсяг повноважень як суб'єкта публічного права, так і суб'єкта права власності.

Хоча, як зазначалося вище, традиційною для вітчизняної цивілістики є класифікація права власності залежно від форм власності та від суб'єктів права власності, проте така класифікація можлива й за іншими ознаками.

Зокрема, залежно від кількості суб'єктів, що мають право власності на один і той самий об'єкт, варто розрізняти: 1) індивідуальне право власності; 2) право спільної власності [24, с. 178-186].

Фактично врахування відмінностей двох означених видів права власності завжди мало місце у практиці законотворчості, починаючи з часів римського права. Проте у науковій та навчальній літературі право спільної власності не розглядалося як таке, що має ознаки самостійного виду, а лише констатувалася його наявність та давалася (як правило, дуже детальна) характеристика1. Це можна пояснити тим, що у радянському цивільному праві не допускалася спільна власність різних форм, а отже, спільна власність виглядала як різновид правового режиму права власності в межах однієї форми власності. В умовах, коли згадані обмеження відпали, а принцип рівності усіх форм власності (суб'єктів права власності) отримав легальне закріплення, немає жодних перешкод для класифікації права власності на індивідуальну і спільну (з множиною осіб).

Залежно від особливостей об'єкта правовідносин власності розрізняють: 1) право власності на загальні (звичайні) об'єкти цивільних прав; 2) спеціальні об'єкти.

До перших можна віднести право власності на будь-які речі приватного права, що вільно перебувають у цивільному обігу і не мають специфіки правового режиму, пов'язаних з особливостями цього об'єкту.

До других можна віднести право власності на речі приватного права, що спеціально виокремленні в актах цивільного законодавства з метою встановлення особливого правового режиму. Це, наприклад, право власності на землю (глава 27), право власності на житло (глава 28 ЦК), право власності на речі, обмежені у цивільному обігу [2].

3. Проблеми реалізації права власності українського народу

Юридична форма належності природних об'єктів закріплена в ст. 13 Конституції України, згідно з якою земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території нашої держави, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу (Додаток А).

У зв'язку з практичною неможливістю реалізації народом повноважень власника природних ресурсів зазначена вище конституційна норма передбачає, що від його імені їх здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. Однак наведене положення породжує низку питань правового характеру:

1. коли і в якому порядку український народ передав свої повноваження власника природних об'єктів органам державної влади та місцевого самоврядування?

2. на якому правовому титулі ґрунтується ця передача?

3. чи можлива передача зазначених повноважень державним органам влади та місцевого самоврядування в умовах їх формування шляхом виборів?

4. чи немає тут підміни народної власності на основні природні багатства нашої країни державною [8, с. 186-190]?

Відсутність законодавчих відповідей на ці питання дає підстави для твердження, що найважливіші природні об'єкти народної власності, якими є земля та її надра, водні й інші природні ресурси, фактично знаходяться у необмеженому володінні, користуванні та розпорядженні органів державної влади та місцевого самоврядування без достатніх правових підстав. Правовий титул здійснення права власності на природні ресурси вказаними органами був би самодостатнім, якщо б Конституція приймалася всенародним голосуванням, тобто референдумом. Оскільки ж вона прийнята Верховною Радою України, функції здійснення повноважень, пов'язаних з визнанням природних об'єктів народною власністю, треба вважати не делегованими народом цим органам, а ніби «присвоєними» ними.

Це у свою чергу наводить на роздуми про співвідношення права власності на природні ресурси та здійснення державної влади. Можна припустити, що український народ як власник природних об'єктів делегує право власності на них органам державної влади та місцевого самоврядування водночас з демократичним способом формування останніх. Такий висновок може бути обґрунтований положенням ч. 1 ст. 5 Конституції про те, що єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює її безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Згідно з Основним Законом народ водночас є і власником природних об'єктів, здійснюючи свої власницькі повноваження, тобто економічну владу, через зазначені органи. Проте чи означає це, що він зберігає за собою право «верховного» або «первинного» власника природних об'єктів, а органи державної влади та місцевого самоврядування є «підлеглими» або «вторинними» їх власниками [1; 27, с. 201-208]?

Оптимальне законодавче вирішення зазначеної проблеми може істотно вплинути на розв'язання таких важливих практичних питань:

1) до яких меж державна влада може здійснювати власницькі повноваження щодо природних ресурсів?;

2) чи можуть органи державної влади виконувати ці повноваження від імені народу, якщо їх реалізація суперечить його інтересам?;

3) чи можливе делегування зазначених повноважень органами державної влади виконавчим органам місцевого самоврядування?

Найбільше практичне значення вирішення вказаних питань має для реалізації відносин земельної власності. Відповідно до ст. 3 Земельного кодексу України в нашій державі існує державна, колективна і приватна власність на землю. Розпоряджаються землею ради, які в межах своєї компетенції передають земельні ділянки у власність або надають у користування та вилучають їх. Проте згідно з зазначеною вище конституційною нормою природні ресурси, у тому числі земельні, є народною власністю.

Аналіз змісту норм конституційного та земельного законодавства свідчить про їх суперечність та неузгодженість. Зокрема, надання громадянам або юридичним особам земельних ділянок у власність органами державної влади в особі рад та виконавчими органами останніх відповідно до їх компетенції, передбаченої статтями 3, 17 та 18 Земельного кодексу, повинно припиняти право власності народу на ці ділянки [34, с. 428-443].

Уявляється, що належність землі народу за конституційними положеннями є непорушною. Проте у такому разі знову виникає ситуація «первинності» народної земельної власності та «вторинності» приватної власності громадян або колективної власності підприємств на землю. При цьому стає зрозумілою юридична природа права на вилучення або викуп земель згідно з вимогами розділу 4 Земельного кодексу, припинення права колективної та приватної власності на землю відповідно до його ст. 28, конфіскації земельних ділянок з додержанням вимог ст. 41 Конституції. До того ж Основний Закон не передбачає колективної форми власності на землю. Згідно з ч. 1 ст. 14 Конституції вона трансформована у власність юридичних осіб, що не є адекватною колективній власності. Усе сказане ставить під серйозний сумнів як вказівку ст. З Земельного кодексу про те. що усі форми власності є рівноправними, так і положення ч. 4 ст. 41 Конституції про непорушність права приватної власності.