Реалізація права власності на житло

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Предмет і методи житлового права

2. Загальна характеристика реалізації права власності на житло

3. Недоторканість житла

4. Договір застави (іпотеки) житла

Список використаних джерел

1. Предмет і методи житлового права

Предметом житлово-правового регулювання є відносини, що виникають у зв'язку із задоволенням громадянами потреби у житлі. Такими є, в більшості своїй, майнові відносини. В реальному житті вони являють собою конкретні вольові (юридичні) взаємозв'язки.

Юридичні ознаки житлових правовідносин виражаються у майновій відокремленості, автономності суб'єктів. Громадяни, організації (в тому числі, державні) діють не в якості органів влади, а як рівноправні особи. Держава через свої органи повинна створювати умови, при яких суб'єкти будуть мати можливість здійснити своє право на житло. Але ці дії є, як правило, публічні і не входять до предмету житлового права. Формування державою житлового фонду та управління ним сприяє забезпеченню житлових прав, але ще не народжує житлові стосунки. Подібна ситуація відбувається при створенні житлового фонду й іншими суб'єктами.

Майнові відносини, що входять до предмету житлового права, поділяються на ті, що пов'язані з приналежністю житла певним суб'єктам та (чи) з переходом жилого приміщення від одних осіб до інших. Юридичне вони можуть бути оформлені за допомогою категорій речових і зобов'язальних прав.

Особливість житлових відносин, звичайно, обумовлює і певний метод їх регулювання. Житлово-правовий метод регулювання суспільних відносин - це правовий метод, який, як правило, характеризується юридичною рівністю суб'єктів права, їхньою диспозитивністю й ініціативою у формуванні і реалізації житлових правовідносин, покладанням заходів майнової відповідальності і захисту (у випадку порушення житлових прав), що виконують в основному функцію відновлення. У той же час у ряді випадків житлове законодавство містить елементи адміністративно-правового методу правового регулювання. Це стосується порядку постановки на квартирний облік, перебування у черзі на отримання житлового приміщення, видачі ордеру та деяких інших відносин. Але таке становище не змінює сутності методу житлового права.

Елементи методу житлового права.

Юридична рівність. Вона свідчить про відсутність примусової влади одного учасника житлово-правових відносин над іншими. Сутність її зводиться до того, що:

- один суб'єкт не може веліти іншим; ці суб'єкти не підвладні один одному, не підпорядковані;

- їхні відносини засновані на рівноправності всіх форм власності;

- між ними існує майново-розпорядницька самостійність при виборі й організації житлових зв'язків;

- існує рівність заходів юридичної цивільно-правової відповідальності одного перед іншим при порушенні нормального ходу реалізації відношень, які регулюються житловим правом.

Диспозитивність. Під нею розуміється заснована на нормах приватного права юридична свобода (можливість) суб'єктів житлових правовідносин здійснювати свою правосуб'єктність і свої суб'єктивні права (здобувати, реалізовувати або розпоряджатися ними) за своїм розсудом. Іншими словами, сторонам надано самим визначати свої взаємовідносини і їх зміст. Більше того, вони вільні у виборі здійснювати чи ні гарантовані законом права та засоби їх захисту. Наприклад, особа, що отримала ордер, може відмовитись від вселення у жиле приміщення, що вказане в ордері.

Ініціативність. Ініціатива у власному розумінні цього слова означає почин, перший крок в якійсь новій справі, підприємливість. Ініціативність суб'єктів житлового права виражає одну з особливостей юридично-фактичних основ виникнення житлових правовідносин, що полягають у тому, що, «перший крок» у розвитку (становленні) зазначених відносин належить, як правило, суб'єктам права. Особливо це виявляється в угодах, наприклад, договорі найму чи купівлі-продажу житла. Отримання необхідного громадянинові результату у вигляді задоволення житлових потреб залежить насамперед від його ініціативи й уміння організувати свої правові зв'язки. Ініціативність передбачає і відомий майновий ризик.

Майновий характер мір житлово-правової відповідальності. Характерна риса цього елементу правового регулювання полягає в тому, що міри відповідальності не роблять безпосереднього впливу на особистість правопорушника (наприклад, як це відбувається у кримінальному, адміністративному праві). Житлово-правова відповідальність є майновою. Вплив на правопорушника здійснюється шляхом обмеження майнових інтересів особи. Наприклад, несплата протягом певного часу наймачем по договору комерційного найму житлового приміщення може призвести до розірвання цього договору.

Відповідальність у житловому праві заснована на принципі повного відшкодування шкоди (збитків). Наприклад, при вилученні земельної ділянки власнику житлового будинку відшкодовується його вартість.

Характерною рисою цього елемента є і те, що відповідальність заснована на презумпції винності. Тобто особа, що порушила житлове право іншого, повинна доказати свою невинність. У протилежному випадку вона визнається винною.

Міри захисту порушених житлових прав носять відновлюваний характер. Тобто вони спрямовані на відновлення майново-правового або особисто-правового положення (стану), що існувало до факту порушення відповідного особистого чи майнового права. Наглядно це виявляється у випадку пошкодження житла. Наприклад, при «затопленні» квартири винний повинен відшкодувати збитки у повному обсязі.

Висновок. Предметом житлово-правового регулювання є відносини, що виникають у зв'язку із задоволенням громадянами потреби у житлі. Такими є, в більшості своїй, майнові відносини. В реальному житті вони являють собою конкретні вольові (юридичні) взаємозв'язки.

Житлово-правовий метод регулювання суспільних відносин - це правовий метод, який, як правило, характеризується юридичною рівністю суб'єктів права, їхньою диспозитивністю й ініціативою у формуванні і реалізації житлових правовідносин, покладанням заходів майнової відповідальності і захисту (у випадку порушення житлових прав), що виконують в основному функцію відновлення. У той же час у ряді випадків житлове законодавство містить елементи адміністративно-правового методу правового регулювання. Це стосується порядку постановки на квартирний облік, перебування у черзі на отримання житлового приміщення, видачі ордеру та деяких інших відносин. Але таке становище не змінює сутності методу житлового права.

2. Загальна характеристика реалізації права власності на житло

житловий право недоторканість застава власність

Власник жилого приміщення здійснює права володіння, користування, розпорядження жилим приміщенням, що належить йому на праві власності відповідно до його призначення і меж використання.

Власник жилого приміщення має право надати у володіння та користування жиле приміщення на підставі договору найму, договору безоплатного користування або на інших підставах. Цивільний кодекс України передбачає можливість утримання житла юридичною особою, але за умови його цільового використання.

Власник жилого приміщення несе тягар утримання жилого приміщення квартири, будинку і загального майна власників приміщень у багатоквартирному жилому будинку. Власник кімнати в комунальній квартирі зобов'язаний утримувати загальне майно в комунальній квартирі.

Члени сім'ї власника жилого приміщення мають право користування конкретним жилим приміщенням нарівні з власником, якщо інше не було встановлено угодою між членами сім'ї і власником за шлюбним контрактом. Члени сім'ї зобов'язані використовувати житло за призначенням, забезпечувати його схоронність.

У випадку припинення сімейних відносин із власником жилого приміщення право користування жилим приміщенням за колишнім членом сім'ї власника не зберігається.

Якщо у колишнього члена сім'ї власника жилого приміщення відсутні підстави придбання або здійснення права користування іншим жилим приміщенням, а також якщо майновий стан колишнього члена сім'ї не дозволяє йому забезпечити себе іншим житлом, то право користування житлом має бути збережене за колишнім членом сім'ї на певний строк за рішенням суду. При цьому суд може зобов'язати власника та інших членів його сім'ї забезпечити житлом членів його сім'ї, на користь яких власник виконує аліментні зобов'язання.

Право користування житлом колишнього члена сім'ї припиняється одночасно із припиненням права власності на це жиле приміщення.

Відповідно до ст. 814 Цивільного кодексу України у разі зміни власника житла, переданого у найм, до нового власника переходять права та обов'язки наймодавця на законних підставах, наприклад за договором купівлі-продажу, міни, дарування, спадщини.

Користування приватизованою квартирою, приватним будинком здійснюється громадянами на основі приватної власності. Квартири (кімнати) жилих будинків, що перебувають у державній і комунальній власності, можуть надаватися громадянам у користування на підставі договорів комерційного найму (оренди).

Основою забезпеченості та гарантованості житлових прав власника житла є право приватної власності на нього. Термін «власність» поширюється на всі «безумовні» права, яких може набувати особа у приватному і публічному порядках. їх можна набути різними шляхами, серед яких найпоширенішим є будівництво, купівля (викуп) або отримання будинку у власність у процесі приватизації, спадкування. Цивільний кодекс України передбачає можливості придбання жилого будинку цивільно-правовими зобов'язаннями. Існують різні способи придбання будинків у приватну власність, які прямо кореспондують із способами і припинення права власності на них.

Право власності -- складна правова категорія. Зміст права власності складається із низки правомочностей. Зміст і обсяг правомочностей власника визначаються, в першу чергу, цивільним правом України. Договори між особами визначають суб'єктивні права. Якщо право власності на житло набуте законним способом, то зміст правомочностей у власника є однаковим.

Власник здійснює свої правомочності самостійно і не спирається на право іншої особи. Власник житла може користуватися всіма правомочностями у сукупності (володіти, користуватися і розпоряджатися), або здійснювати тільки окремі правомочності (розпоряджатися житлом, переданим у найм).

Ст. 11 ЦК України, яка передбачає підстави виникнення цивільних прав і обов'язків; ст. 328 ЦК України передбачає підстави набуття права власності. Ці підстави включають сукупність різних дій: як укладення договору, складання технічної документації, передача будинку, квартири, нотаріальне посвідчення, державна реєстрація права. За загально прийнятою класифікацією підстави виникнення (набуття) права власності поділяються на первісні й похідні.

До первісних підстав належать ті, при яких право власності виникає незалежно від волі, а до похідних підстав -- ті, при яких право власності виникає згідно з волею попереднього власника. До первісних способів набуття права власності на житло можна віднести випадки, коли річ створюється вперше (будівництво, капітальний ремонт житла) або набуття житла за набувальною давністю, придбання реквізованого, конфіскованого житла, придбання житла з прилюдних торгів, на яке було звернуто стягнення за зобов'язаннями власника. До похідних підстав набуття права власності можна віднести приватизацію, спадкування, цивільно-правові договори. За Цивільним кодексом України це: договори (купівлі-продажу, міни, дарування, ренти, довічного утримання), викуп квартири членом житлово-будівельного (житлового) кооперативу (ст. 384 ЦК України), реквізиція (ст. 353 ЦК України), конфіскація (ст. 354 ЦК України), набуття права власності на безхазяйну річ (ст. 335 ЦК України), пам'ятки історії та культури (ст. 352 ЦК України), викуп у власника належного йому жилого будинку у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій він розміщений (ст. 351 ЦК України), приватизація (ст. 345 ЦК України), звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника (п. 8 ч. 1 ст. 346 ЦК України), спадкування, передача об'єктів права державної класності у комунальну власність територіальних громад, сіл, селищ, міст, районів у містах, договір про припинення права на утримання взамін набуття права власності на жилий будинок, квартиру чи інше нерухоме майно (ч. 1 ст. 89 СК України), договір про припинення права на аліменти на дитину, у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно (жилий будинок, квартиру) (ст. 190 СК України).

Право користування власником жилим приміщенням полягає в експлуатації жилого приміщення з метою задоволення власником своїх житлових потреб, або передачі в користування іншим особам за договором найму для проживання.

Користування жилим приміщенням повинно носити цільовий характер -- постійне та тимчасове проживання. Обмеження права користування здійснюється з метою дотримання прав сусідів і обмеження прав власника можливе лише згідно з чинним законодавством України. Так, власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному жилому будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку.

Однак існує низка обмежень права власності громадянина в житловій сфері не тільки сервітутного характеру, зокрема, згідно зі ст. 319 ЦК України власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, але вони не повинні суперечити закону. Ці положення потребують суттєвого уточнення, оскільки при визначенні загальним чином здійснення своїх прав та виконання обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства, не може використовувати право власності на шкоду правам та гідності громадян, інтересам суспільства, не має права використовувати жилі приміщення у будинках для потреб промислового характеру. Хоча здійснення права власності може бути обмежене тільки законом, але такі випадки не конкретизовані законом і носять характер невизначених правових понять. Тому часто власники, зокрема приватизованого житла, використовують житло як нежитловий фонд.

Зміст права власності розкривається через наявність прав та обов'язків у сторін. Стаття 322 ЦК України визначає зобов'язання власника утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом, тому утримання та ремонт переданого у власність жилого приміщення здійснюються власниками з обов'язковим додержанням єдиних правил та норм експлуатації, ремонту житлового фонду за рахунок коштів власника. Капітальний ремонт жилого будинку, квартири з переобладнанням або переплануванням приміщень повинен обов'язково здійснюватися з дозволу відповідної місцевої ради.

Відповідно до статей 383, 814 Цивільного кодексу України члени сім'ї власника, що проживають у належному йому жилому приміщенні, мають право користуватися ним, а при зміні власника мають право користуватися ним на умовах найму. Йдеться про норму, за якою перехід права власності на житло не є підставою для припинення права користування житлом членами сім!' власника. Причиною того, що законодавець сприйняв таку норму, є моральні засади, які виходять з того, що власник житла не користується більшими перевагами, ніж члени його сім'ї -- невласники. Оскільки з моменту приватизації з'явилися неврегульовані законодавством відносини, що виникають між власником та іншими членами сім'ї -- невласниками. При зміні особистих відносин відсутність правового регулювання може призвести до негативних наслідків і навіть до втрати житла членами сім'ї.

Висновок. Зміст права власності розкривається через наявність прав та обов'язків у сторін. Власник жилого приміщення здійснює права володіння, користування, розпорядження жилим приміщенням, що належить йому на праві власності відповідно до його призначення і меж використання. Власник жилого приміщення має право надати у володіння та користування жиле приміщення на підставі договору найму, договору безоплатного користування або на інших підставах. Цивільний кодекс України передбачає можливість утримання житла юридичною особою, але за умови його цільового використання.

Власник жилого приміщення несе тягар утримання жилого приміщення квартири, будинку і загального майна власників приміщень у багатоквартирному жилому будинку. Власник кімнати в комунальній квартирі зобов'язаний утримувати загальне майно в комунальній квартирі.

3. Недоторканість житла

Стаття 311 ЦК гарантує фізичним особам право на недоторканність житла. Під поняттям "житло" слід розуміти будь-яке приміщення, що призначене чи прилаштоване для постійного чи тимчасового проживання фізичних осіб.

Цим поняттям охоплюються будинки, квартири, службові квартири, садиби, жилі кімнати, кухня, ванна, туалет, коридор, балкон, підвал, горище, прибудови, кімнати в готелях, гуртожитках, санаторіях та будинках відпочинку, палата в лікарні, каюта на пароплаві, купе у вагоні тощо. При цьому режим недоторканності житла не поширюється на службові приміщення, камери у слідчих ізоляторах, тюрмах тощо. Для цих категорій приміщень передбачається спеціальний правовий режим.

Гарантією реалізації права на недоторканність житла фізичної особи є заборона проникнення до нього чи до іншого її володіння. Терміном "проникнення" охоплюється не лише недопустимість входження в нього попри волю фізичної особи інших осіб. До нього слід включати також і інші форми отримання інформації про те, що відбувається в будинку, наприклад, за допомогою прослуховуючих пристроїв.

Однак у законодавстві встановлюється можливість проникнення до житла і попри волю особи, у випадках, коли таке проникнення здійснюється за вмотивованим рішенням суду. Найчастіше це можливо у випадках, коли працівники відповідних правоохоронних органів отримують санкцію на огляд чи обшук житла на підставах та в порядку, що передбачені кримінально-процесуальним законодавством.

Проникнення в житло фізичної особи може бути і без вмотивованого рішення суду. Однак таких випадків є досить небагато, і серед них законодавець зокрема визначає невідкладні випадки:

а) пов'язані з рятуванням життя людей та майна;

б) пов'язані з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину.

За наявності цих випадків, згідно зі ст. 177 КПК України, обшук житла чи іншого володіння особи може бути проведено без постанови судді. При цьому в протоколі зазначаються причини, що обумовили проведення обшуку без постанови судді. Протягом доби з моменту проведення цієї дії слідчий направляє копію протоколу обшуку прокуророві.

Ще однією гарантією недоторканності є заборона виселення фізичної особи або іншим чином примусового позбавлення її житла, крім випадків, встановлених законом. До таких випадків слід зокрема відносити викуп житла, у зв'язку з викупом земельної ділянки для суспільних потреб (ст. 351 ЦК), викуп житла, яке є пам'яткою історії та культури (ст. 352 ЦК), конфіскація будинку за вироком суду у зв'язку з вчиненням злочину (ст. 354 ЦК).

Висновок. Відповідно до ст. 311 ЦК «Право на недоторканність житла» житло фізичної особи є недоторканним. Проникнення до житла чи до іншого володіння фізичної особи, проведення в ньому огляду чи обшуку може відбутися лише за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов'язаних із рятуванням життя людей та майна або з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, законом може бути встановлено інший порядок проникнення до житла чи до іншого володіння фізичної особи, проведення в них огляду та обшуку. Фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

4. Договір застави (іпотеки) житла

Власник житлового помешкання може закласти квартиру за законом про заставу, тому що предметом застави може бути будь-яке майно, що у відповідності із Законодавством України може бути відчужено заставником. Оскільки житлові помешкання ставляться до нерухомості, то їхня застава називається іпотека.

Іпотека встановлюється на підставі договору між заставником і заставоотримувачем. Заставоотримувач - кредитор по кредитному договорі або іншому зобов'язанні, забезпеченому іпотекою, має право на задоволення своєї грошової вимоги до боржника по цьому зобов'язанню за рахунок нерухомого майна заставника, переважно перед іншими кредиторами заставника за вилученнями встановленого законом. Заставником може бути будь-яка особа, якій житлове помешкання належить на праві власності.

Заставодавець може відчужувати майно з перекладом за придбана боргу по зобов'язанню, забезпеченому заставою, або шляхом решти в оренду, але обов'язковою умовою є згода заставоутримувача, дана в письмовій формі. Для переходу предмета іпотеки за заповітом згоди заставоутримувача не потрібно. Заставоутримувач зобов'язаний створювати належну умову для утримання закладеного майна, що виключають його псую, знищення, своєчасно робити поточний і капітальний ремонт, а також застрахувати предмет застави на його повну вартість. У якості заставоутримувача житлового помешкання можуть виступати тільки банки й інші кредитні заснування, що мають спеціальну ліцензію. Незважаючи на те, що останнім часом на фінансовому ринку з'явився цілий ряд компаній і фірм, що надають кредити на житлове будівництво під заставу наявного або мурованого житла, їхньої умови кредитування (термін надання кредиту - не більш одного року, процентна ставка від 0,5 до 0,7 відсотка в день) не дозволяє скористатися їхніми послугами громадянам із середніми прибутками. У більшості випадків у якості заставоутримувачів виступають банки, що дають кредити під заставу квартир.

Заставоутримувач вправі перевіряти по документам і фактичну наявність стана й умови утримання, переданого в іпотеку майна, жадати від заставника вживання заходів, необхідних для зберігання і забезпечення відповідного утримання, переданого в іпотеку майна, а також жадати від будь-якої особи припинення зазіхання на передане в іпотеку майно. Заставоутримувач управі зажадати дострокового виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання, якщо передане майно в результаті ушкодження, загубило свої вартісні властивості: якщо заставник розпорядився переданим у іпотеку майном без згоди заставоутримувача і якщо заставник крім своєї волі втратив право власності на закладене житлове помешкання.

Договір про іпотеку полягає у виді застави. Заставна повинна бути нотаріально завірена і належить реєстрації. Договір вступає в силу з моменту реєстрації заставної. Заставна повинна містити: слово "заставна", включене в назву документа, найменування сторін договору і місця проживання, місця перебування (для юридичних осіб), назва кредитного договору або іншого зобов'язання, виконання якого забезпечується по даній заставній (основного зобов'язання), із указівкою дати і місця висновку такого договору або підстави виникнення іншого основного зобов'язання, найменування боржника по основному зобов'язанню, якщо боржник не є заставником і вказівка його місця проживання або місцезнаходження, вказівка суми основного зобов'язання, забезпеченого іпотекою по даній заставній, або посилання на умови, що у додатку заставної, що дозволяє визначити цю суму, указівка терміна або термінів сплати суми, забезпеченої іпотекою, назва і достатній для ідентифікації опис житлового помешкання, на який встановлена іпотека по даній заставній, і місце його перебування; грошову оцінку житлового помешкання, найменування права, відповідно до яких житлове помешкання є предметом іпотеки, належить заставнику, і орган, що зареєстрував це майно, із вказівкою номера, дати і місця реєстрації; вказівка на те, чи є на житлове помешкання або на його частину інші заставні, чи здане це майно або його частина в оренду, обтяжене на момент реєстрації іпотеки, підпис заставника і заставоутримувача; найменування органа, що зареєстрував даний договір застави, із вказівкою дати і місця реєстрації й інші умови по розсуді сторін.

Наявність заставної в заставоутримувача засвідчує його майнове право на задоволення своєї вимоги за рахунок майна, наданого за договором об іпотеці в забезпечення цієї вимоги. Заставна є цінним папером, може входити в спадкову масу і бути передана іншій особі у встановленому порядку.

Заставна підлягає реєстрації шляхом внесення реєстраційного запису в книгу реєстрації нерухомості. На заставну робиться замітка про її реєстрацію. Державна реєстрація іпотеки здійснюється на підставі заяви заставоутримувача.

Для реєстрації потребуються такі документи: довідки про сплату державного збору за реєстрацію, заставна в трьох нотаріально завірених примірниках, довідка з БП про вартість квартири, оригінали правовстановлюючих документів на житлове помешкання (свідчення про власність на житло, першотвори договорів), копію статуту і ліцензію і реєстраційне свідчення, якщо заставоутримувач юридична особа, заява із проханням зареєструвати договір про заставу, завізована заступником керівника Департаменту муніципального житла. Реєстрація іпотеки є привселюдною, тобто будь-яка особа вправі одержати в органі, що здійснює реєстрацію, іпотеки, зведення про те, чи є реєстраційний запис про іпотеку, ознайомитися з нею, одержати її копію або завірену виписку.

Висновок. Договори застави (іпотеки) нерухомого майна (нерухомості) підлягають нотаріальному посвідченню. Нотаріальне посвідчення іпотечного договору проводиться за місцезнаходженням нерухомості, яка є предметом іпотеки, або за місцезнаходженням іпотекодержателя чи іпотекодавця. Текст договору застави (іпотеки) повинен містити істотні умови, встановлені статтею 18 Закону України "Про іпотеку". Предметом застави може бути майно, яке відповідно до законодавства України може бути відчужене заставодавцем та на яке може бути звернено стягнення.

Заставою може бути забезпечене виконання дійсного зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких забороняється законом (наприклад, право на отримання аліментів тощо).

Предметом застави не можуть бути об'єкти державної власності, приватизація яких заборонена законодавчими актами, а також майнові комплекси державних підприємств та їх структурних підрозділів, що перебувають у процесі корпоратизації.

Договори про заставу нерухомого та рухомого майна (майнових прав) посвідчуються нотаріусом після перевірки відсутності заборони на відчуження або арешту за даними Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна та перевірки відсутності податкової застави та інших застав за даними Державного реєстру обтяжень рухомого майна.

Список використаних джерел

1. Конституція України// Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №30.-С. 141.

2. Житловий Кодекс від 30 червня 1983 року.

3. Цивільний процесуальний кодекс України// Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 40-41, 42. - С. 492.

4. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р.// Відомості Верховної Ради України. - 2003. - Х° 40.

5. Про іпотеку: Закон України від 05.06.2003 № 898-ІУ.

6. Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 03.03.2004р. N 20 5.

7. Галянтич М.К. Житлове право України: Навч. посібник. - К: Юрінком Інтер, 2007. - 528 с.

8. Житло та комунальні послуги: законодавство і судова практика// Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 2004. - № 3. - 270 с.

9. Житлове законодавство України/ Упоряд.: М.І. Мельник, М.І. Хавронюк. - К: А.С.К., 1998. - 495 с.

10. Житлове право України: Навч. посібник/ За ред. В.С. Гопанчука, Ю.О. Заіки. - К.: Істина. 2003. - 208 с.

11. Кичихина А.Н. Жилищные права: пользование и собственность. - М., 1997. - С. 327.

12. Коваленко Г.І. Житлове право України. - К.: Юрінком Інтер, 2002. -298 с.

13. Маслов В.Ф. Право на жилище. - Харьков: Выща шк., 1998. - 311 с.

14. Право власності в Україні/ Під ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової. - К., 2000. - С. 248.

Размещено на Allbest.ru