Історичне значення литовських статутів

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. РОЗРОБКА ТА ПРИЙНЯТТЯ СТАТУТІВ

1.1 Литовський статут - 1529 р.

1.2 ІІ Литовський статут - 1566 р.

1.3 ІІІ Литовський статут - 1588 р.

РОЗДІЛ 2. ОСНОВНІ ПРАВОВІ ІНСТИТУТИ

2.1 Право власності

2.2 Спадкове право

2.3 Зобов'язальне право

2.4 Злочини і покарання

РОЗДІЛ 3. ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ЛИТОВСЬКИХ СТАТУТІВ

ВИСНОВКИ

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Історія права України, була започаткована древніми усними історичними пам'ятками, не зафіксованими в офіційних документах. Згідно з цими пам'ятками, продовж багатьох віків провідну роль у правовій системі відігравали санкціоновані державою та обов'язкові для населення давні звичаї. У своїй сукупності вони створювали звичаєве право, яке регулювало більшість суспільних відносин у ранньому феодальному суспільстві.

Звичаєва система сягає часів Київської Русі, де вона пустила глибокі корені і звідки пішли перші писемні згадки про норми права адміністративного, цивільного і кримінального. У середньовіччі, коли українські землі в силу історичних причин перейшли під юрисдикцію інших держав, почався процес узгодження і поступової кодифікації правових норм, властивих українській народності, зі звичаями і правовими системами сусідніх держав. Зокрема, на галицько-волинських землях у ХІV - ХVІ ст. з'єдналися тогочасні правові системи української, польської і литовської народностей. У процесі тісного взаємного впливу і з'явились визначні історико-правові документи, відомі під загальною назвою Литовських статутів. Їх вплив на подальший розвиток теорії і практики права не тільки українського, але і європейського, незаперечний. Непересічне значення ці пам'ятки мають і у наш час - їх детальне вивчення є актуальним і сьогодні, оскільки наближає нас до витоків усієї правової системи нашої держави.

Дана робота присвячна дослідженню одного з найважливіших правових аспектів Литовських статутів -норм того часу.

Темою дослідження у роботі є норми права, зафіксовані у Литовських статутах.

Метою дослідження є виявлення особливостей норм часів Великого князівства Литовського на галицько-волинських землях.

Джерелами дослідження у роботі виступають друковані праці, у т.ч історичні, а також відповідні тематичні інтернет-джерела.

РОЗДІЛ 1. РОЗРОБКА ТА ПРИЙНЯТТЯ СТАТУТІВ

1.1 Литовський статут - 1529 р.

Ще на початку XVI століття держава Литовська не мала кодифікованого законодавства, а правувалася, окрім краєвих установ і привілеїв, за своїми місцевими звичаями. Князівський уряд мав намір звести докупи всі "права", але здійснення його відкладалося. З ініціативою кодифікації виступило шляхетство, яке саме набирало сили. Представники на сеймі 1514 року подали великому князеві прохання, щоб дав писані права та закони. На сеймі 1522 року справу було порушено знову. Проект статуту складався юристами великокняжої канцелярії. При цьому враховувалися норми звичаєвого права, Судебника Казиміра 1468 року, а також привілеї 1447, 1492 та інших років, римське, польське та германське право.

У Великому князівстві Литовському кодифікаційні тенденції проявились у 1501 році, коли у Волинському привілеї великий князь Олександр декларував, що він буде діяти "пока права Статута в отчизне нашей вставим". Справжня кодифікація права в князівстві розпочалася в 1514 році. Проект Статуту був поданий сейму в 1522 році, остаточний текст його було затверджено на віденському сеймі лише в 1529 році. Статут було прийнято як закон, який мав однакову силу для всіх жителів Литовсько-Руської держави незалежно від їхнього стану. Джерелами Статуту були: звичаєве право, великокнязівські привілеї та норми Руської правди, а також римське канонічне право.

У Статуті 1529 року було 13 розділів, які нараховували 282 статті. В перших трьох розділах були зібрані, в основному, норми конституційного права та принципіальні положення інших галузей права, в четвертому та п'ятому -- шлюбно-сімейне та спадкове, в шостому -- процесуальне, в сьомому -- кримінальне, у восьмому -- земельне, в дев'ятому -- лісне та мисливське, в десятому -- цивільне, в одинадцятому, дванадцятому та тринадцятому -- кримінальне та процесуальне право.

У Статуті були юридично закріплені основи суспільного та державного ладу, правове становище населення, порядок утворення, склад та повноваження деяких органів державного управління.

Така повнота систематизації правових норм різних галузей права дає підстави називати Статут 1529 року зводом законів на основі кодифікації місцевого права, викладеному на мові староруській, зрозумілій для більшості населення Литовсько-Руської держави. Перший розділ трактував питання про верховну владу та ставлення до неї населення. Другий -- про "земську оборону", себто про організацію військової служби. Третій -- про шляхетські вольності. Четвертий -- про суддів та про суди. Всі інші містили норми права цивільного й карного, а також порядок судового процесу. Статут був, безперечно, підсумком певної боротьби між панами-магнатами та шляхтою й фіксував ту сукупність прав і привілеїв, які здобула собі шляхетська верства. Шляхті було гарантовано: її не можна карати без судового публічного процесу; землю не можна одібрати без вини; відповідальність шляхтича за злочин встановлювалася лише індивідуально. Шляхта також дістала право апеляції на рішення сулу воєводи або старости до самого великого князя, мала свободу виїзду за кордон. Шляхетські піддані увільнялися від усяких податків і повинностей.

1.2 ІІ Литовський статут - 1566 р.

У 30-40-х роках XVI ст. у Великому князівстві Литовському відбулись значні соціально-політичні зміни. Зміцнилось правове становище шляхетства в його боротьбі з магнатами. Значну частину шляхти не задовольняв Статут 1529 року. Найбільш настирною у вимогах прийняти новий статут була волинська шляхта. На Віденському сеймі 1551 року Сигізмунд II зобов'язався "с порадою панов-рад своих" створити для виправлення діючого Статуту комісію з п'яти католиків і п'яти православних.

Статут 1566 року був правовою системою незалежної держави, зв'язаної з Польщею тільки спільним правителем. На черзі дня стояла більш тісна унія двох держав. її підтримували повітові сеймики, які бажали шляхетського судочинства за польським зразком. Висловлювалась вимога рівності всієї шляхти перед законом, що пов'язувалось з ліквідацією судових привілеїв магнатів.

Статут було затверджено сеймом у 1554 році, але він набрав чинності тільки з 1566 року. За рівнем кодифікаційної техніки статут 1566 року перевершував перший. Він закріплював соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися у Великому князівстві Литовському з 1530 до 1565 року. Статут 1566 року підрозділявся на 14 розділів і 367 артикулів.

Якщо порівняти І та II Статути, то в останньому бачимо більш досконалу систематизацію правового матеріалу. Розділи перший, другий і третій тут регулюють норми державного права, розділ четвертий присвячено судоустрою, розділи з п'ятого по десятий -- приватному праву, нарешті, розділи з одинадцятого по чотирнадцятий регулюють кримінальне та процесуальне право.

II Статут називають ще Волинським, і це, мабуть, тому, що найбільшого поширення він набув на Волині, проте діяв також у Київському та Брацлавському воєводствах.

Процес збільшення шляхетських прав і привілеїв, бажання шляхти закріпити ці права у кодексі привели до схвалення сеймом нової редакції -- так званого "Волинського" статуту 1566 року. Цей другий статут мав вже 14 розділів і 366 артикулів. Система й розподіл лишилися ті самі, але значно розширено розділ про шляхетські права й карні злочини. Особливу увагу привертає судовий розділ.

Окрім судів державних та статутових, серед українського й білоруського населення утворювався народний (громадський) суд, відомий під назвою "копи". Копний суд стояв у тісному зв'язку зі старим вічевим зібранням. Населення певної території складало певного роду союз для охорони себе від злочинних елементів і боротьби з ними. Коли хтось помічав злочин або сам ставав його жертвою, то скликав "копу", себто віче всіх правоспроможних осіб своєї округи, які мусили з'являтися самі або присилати заступників, щоб учинити слідство й суд. Звичайно, перші копні збори, що мали завдання провести слідство по гарячому сліду, складались з ближчих сусідів і носили назву "гарачої копи". Потім вже сходилась велика копа, де збиралися всі члени округу в урочистій обстановці, додержуючись певних обрядів і формальностей відбувався судовий процес, виносився присуд (на словах або письмово), котра виконувала присуд.

Компетенція копного суду була широка: до неї належали майже карні й цивільні справи, які могли виникнути серед населення. До копного суду могли звертатися всі стани суспільства. Копний суд передавав справу як до вищої інстанції -- до суду громадського туди ж можна було й апелювати на його вироки.

Люблінська унія передбачала не лише інтеграцію державних структур, а й зближення польської та литовської систем права. Під польським впливом на сеймі 1569 року було прийнято постанову, що призначала депутатів для виправлення Статуту, які "Статут польський мають покласти перед собою, узгодити з ним, наскільки це можливо, литовські закони, щоб у всій нашійдержаві, яквєдиній Речі Посполитій, могло відправлятись єдине і негайне правосуддя".

Але до уніфікації права не дійшло. Шляхта Великого князівства Литовського вперто захищала автономію своєї правової системи, в якій вона не без підстав вбачала основу політичної автономії Литви у федеративній Речі Посполитій.



1.3 ІІІ Литовський статут - 1588 р.

Робота над III Статутом зробила можливим подальший розвиток правової системи Великого князівства Литовського. В комісію, створену для доповнення Статуту, король призначив двох радних панів (одного -- єпископа, другого -- світського, "секретаря нашого -- доктора Августина" (віденський війт, доктор права Віттенберзького університету Августин Ро-тундус. -- П. М.) і дев'ять представників шляхти (по одному від воєводства). Серед них були католики і православні. Більшість дослідників відносить початок копного права до часів "Руської правди", себто до XI--XII століть, і взагалі підкреслює тісний внутрішній зв'язок між копкими судами й громадськими вічевими судами старої Русі.

Кодифікаційний процес Великого князівства Литовського продовжувався У 1588 році затверджено нову, найбільш розроблену редакцію статуту, відомий під назвою "Новий". В ньому найбільш проглядається врегулювання феодальних відносин. Зокрема формування кріпацького прошарку населення Кримінальні норми спрямовані на захват рухомої й нерухомої власності. Земельне право охороняло монополію земельної власності шляхти.

Цей статут в протилежність акт Люблінської унії 1569 року закріпив державно-політичну самостійність Великого князівства Литовського.

При розробці III Статуту головну роль відіграли депутати воєводства. Це свідчило про зміну в співвідношенні політичних сил на користь шляхетства. Проект Статуту обговорювався на повітових сеймиках шляхти та на генеральних литовських з'їздах в 1582 і 1584 pp. Редакційні роботи були зосереджені в канцелярії Великого князівства. Звідси та провідна роль, яку відігравали в роки підготовки Статуту канцлери та підканцлери: Микола Радзивілл, Остафій Волович і Лев Сапега.

ІІІ Статут був затверджений у відповідності з процедурами того часу спеціальним актом короля Польщі і Великого князівства Литовського 28 січня 1588 року. В листопаді 1588 року він був надрукований і набрав чинності.

У вступі до III Статуту, написаного Левом Сапегою, підкреслювалося, що метою правової держави є охорона прав і свобод громадян.

III Статут, як і два попередні, було підготовлено староруською мовою. Підканцлер Лев Сапега вирішив видати Статут на мові рукописного оригіналу, підкреслюючи при цьому, що "не обчим яким язиком, але своїм власним права списание маєм".

Правова система за Статутом 1588 року -- це вдалий синтез принципів станового ладу і нових правових понять, спрямованих у майбутнє. Найкращим доказом того, що цей синтез був вдалим і відповідав вимогам епохи, є те, що два з половиною століття Статут являв собою взірець для законодавців і задовольняв судову практику на литовських, українських та білоруських землях. Слід також підкреслити, що III Статут діяв на всіх українських землях, які входили до складу Речі Посполитої.

РОЗДІЛ 2. ОСНОВНІ ПРАВОВІ ІНСТИТУТИ

2.1 Право власності

Основним правовим інститутом України кінця ХІV - першої половини ХVІІ ст. було право власності. І у польському, і у литовському праві поняття власності з'явилося досить рано. Так, у Польському королівстві з цією метою спочатку використовували термін «дідівщина», тобто володіння речами, одержаними у спадщину «від дідів». Пізніше його витіснило поняття «власность» (власність). У Великому князівстві Литовському в статуті 1529 р., який закріплював права і привілеї шляхти як землевласницького стану, також існував спеціальний термін «власність», хоча деякий час зустрічалося і таке поняття, як «отчина».

Об'єкти власності були досить різноманітними: річки, будівлі, орні землі, маєток з залежними селянами, ліси, сіножаті, озера, продукти сільського господарства і ремісницького виробництва, тощо. Важливе значення при цьому мав розподіл усіх речей на рухоме і нерухоме майно. До останнього у відповідності з польським правом належало усе, що було пов'язане із землею. За правом Великого князівства Литовського до нерухомого майна відносились маєтки, землі, будови, ліси тощо, а до рухомого -- «інші всякі добра і пожитки». І все ж головна увага приділялася правовому регулюванню феодальної земельної власності.

Правовий режим земельних володінь був різноманітним. Розрізнялися, зокрема, королівські, великокнязівські, магнатські, шляхетські і церковні землі. Крім того, в залежності від способу придбання маєтки розподілялися на декілька категорій:

«отчини», або «дідини», тобто одержані у спадщину родові володіння;

вислужені, або одержані в користування (держання) на визначених умовах, наприклад, «до волі панської»;

одержані внаслідок купівлі-продажу.

Право розпорядження цими категоріями було різне. Якщо власник купленого земельного володіння розпоряджався ним вільно, то відносно маєтків, які були одержані іншим шляхом, існували певні обмеження.

Шляхетська земельна власність усіх видів -- родова, вислужена або куплена -- вважалася недоторканою. Однак з цього правила були винятки.

Великокнязівські піддані, що втекли «до землі ворожої», розглядалися як державні злочинці, а тому їхні маєтки переходили до господаря. Діти злочинця втрачали право на нерухоме майно. Своє право володіти батьківськими землями втрачали дівчата, які вийшли заміж без згоди батька і матері або одружилися з іноземцями.

Право володіння землею ґрунтувалося на пожалуванні, яке підтверджувалося грамотою або давністю часу. Кожне земельне володіння повинно відповідати тому, що було записано у грамоті господаря. За цим суворо стежив уряд Великого князівства Литовського. Наприклад, під час аграрної реформи Сигізмунда Августа здійснювалася перевірка прав на володіння землею. У випадку, коли держатель землі не мав належних документів на право володіння землею, то ця земля відписувалася до господаря. Але цілком зрозуміло, що за час від аграрної реформи до прийняття І Литовського статуту з'явилися землевласники, право володіння землею у яких базувалося тільки на давності часу. Статут 1529 р. гарантував шляхті недоторканість таких володінь, остаточно визначивши строк давності у 10 років. Після 10 років усякі позови визнавалися недійсними і нерухоме майно залишалося у тієї особи, яка держала землю протягом зазначеного часу. Вже шляхетські привілеї 1413 і 1447 рр. дозволяли власникам нерухомого майна розпоряджатися ним на свій розсуд. Литовський статут 1529 р. зберіг за землевласниками право вільного розпорядження своїми землями, однак обмежив його у відношенні родового і вислуженого майна.



2.2 Спадкове право

Значна сфера відносин спадкування регулювалась нормами звичаєвого права і Руської Правди, до яких відсилали і Литовські Статути. Досить ретельну правову регламентацію одержали питання, пов'язані із спадкуванням. Внаслідок цього спадкове право виділилося у самостійний правовий інститут.

У польсько-литовському праві розрізнялось спадкування за законом, заповітом, на основі звичаю. За законом спадкували діти; щоправда, у Польщі спершу спадкування дочок обмежувалось лише рухомим майном, а нерухоме майно і передусім земля переходили лише до синів, кожен з яких отримував рівну частку, та з 14 ст. шляхетські маєтки за відсутності синів спадкували дочки. За Литовськими Статутами за законом спадкували діти, брати, сестри, батьки та інші кровні родичі; іноді вони позбавлялись права на спадок - дівчина, яка вийшла заміж без згоди батьків чи опікуна, вдова-шляхетка, яка без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина, визнані незакононародженими діти, діти державних злочинців та деякі інші. Вдова отримувала довічне держання, яке по її смерті переходило до дітей.

Розрізнялось спадкування батьківського і материнського майна; так, ІІІ Статут передбачив, що спадщина, нерухоме і рухоме майно та коштовності переходять лише синам і близьким по зброї; тобто, батьківське майно, у т.ч. куплене, передавалось у “вотчину” лише синам, а дочкам, здебільшого, - лише придане з ј усього батьківського, у т.ч. купленого, майна. А материнське майно - як нерухоме у вигляді маєтків, так і рухоме, у т.ч. готівка, золото, срібло, одяг і прикраси, коні, вози, килими тощо - розподілялось порівно між усіма дітьми - і синами, і дочками.

Закон передбачав можливість розпорядження майном за заповітом;свобода заповіту поширювалась на рухоме майно і куплену нерухомість, яка не належала до родової власності (вотчини або материнського майна). Не мали права заповідати майно неповнолітні, ченці, не відокремлені від батьків сини, залежні люди тощо.

За відсутності синів, дочок, інших нащадків і родичів родове майно і набуті маєтки переходили до близьких по чоловічій лінії, а маетринське майно - до близьких по материнській лінії. За відсутності спадкоємців за законом і за заповітом майно визнавалось вимороченим і за ІІ і ІІІ Статутами переходило у державну казну - Великому князеві.

2.3 Зобов'язальне право

Значний інтерес представляє собою зобов'язальне право, яке діяло в українських землях в литовсько-польську добу.

Як відомо, в умовах феодального суспільства зобов'язальні відносини не дістали широкого розповсюдження. І все ж польське і литовське право знало різні види договорів. Спочатку в умовах натурального господарства найчастіше зустрічалися договір міни і договір дарування. З розвитком обміну і грошових відносин одержує розповсюдження договір купівлі-продажу перш за все рухомого майна, а потім і нерухомого. Вже статути Великого князівства Литовського дозволяли «усім станам шляхетського народу» вільно розпоряджатися маєтками, з тим щоб на свій розсуд їх «віддати, продати, подарувати, поміняти і на церкву записати, за борги передати і в заставу віддати».

Закон визначав форму і порядок укладання угод, встановлював строки позовної давності (5 або 10 років), умови припинення зобов'язань. До того ж багато питань вирішувалося тут на основі норм звичаєвого права.

Усі угоди сторони повинні були укладати, як правило, у присутності свідків і з виконанням деяких символічних дій або обрядів. Було прийнято, щоб контрагенти перебивали руки, дуже часто виставлявся могорич (частування). Усе це робилося на підтвердження і закріплення договору.

Гарантія виконання зобов'язання забезпечувалася різними засобами. У деяких випадках договір скріпляли присягою. Використовувалася також застава. Причому як застава могли передаватися землі, одержані на умовах служби, а також посади. Якщо хтось віддавав у заставу на певний строк рухоме майно, а по закінченні строку не мав змоги його викупити, тоді той, хто отримав майно у заставу, міг довічно ним користуватися.

Значне розповсюдження у XIV--XV ст. отримало поручительство. Відповідальність поручителя була допоміжною, тобто наступала у тому разі, коли боржник був неплатоспроможним.

У деяких випадках право вимагало дотримуватися письмової форми договору. Така форма була обов'язковою, наприклад, для договору позики на загальну суму більше «десяти коп грошей». Коли ж договір позики на більш значну суму не був оформлений письмово, боржник, за Литовським статутом 1588 р., мав право сплатити кредиторові «тільки десять коп грошей, коли присягне той, хто стягує борг».

Ще більш суворі вимоги становив закон до угод із землями. У випадку продажу або дарування батьківських, материнських, вислужених, куплених та іншим засобом придбаних маєтків, той, хто їх продає або дарує, повинен був скласти запис, скріпивши його своєю печаткою, поставивши підпис, та ще й запросити трьох-чотирьох свідків шляхетського походження із своїми печатками. Потім цей запис треба було занести до книги замкового суду. Під час сесії земського суду цей запис переносився «з книг замкових до книг земських». Такий же запис був потрібний, коли власник віддавав у заставу маєток, людей, землі або позичав на певний строк суму грошей.

2.4 Злочини і покарання

Велику увагу польсько-литовське законодавство приділяло визначенню злочинів і покарань. Так, польські статути Казиміра Великого середини XIV ст. присвячували злочинам майже дві третини своїх статей. Видатне місце займали вони і у литовському Судебнику 1468 р., а також в усіх трьох статутах Великого князівства Литовського.

Кримінально-правові норми мали класовий характер. Життя, майно, честь і особиста гідність представників панівних станів, перш за все шляхти, захищалися посиленими санкціями. За деякі злочини для шляхти передбачалися значно менші покарання, ніж для простих людей, інколи шляхтичі звільнялися від покарання.

Поняття злочину у даний період змінювалося у відповідності із загостренням класової-боротьби. Спочатку злочин розуміли як фізичну, матеріальну, моральну «кривду», яку було нанесено окремій особі або громаді. Пізніше злочин стали розглядати як «шкоду», «злочинство». Потім його стали називати «виступом», тобто порушенням правових норм, що були встановлені державою. Суб'єктами злочину вважалися як вільні, так і феодальне залежні особи, які досягли, за статутом Великого князівства Литовського 1566 р., 14 років з дня народження або 16 років, за Литовським статутом 1588 р.

Починаючи з XIV ст., законодавство і судова практика намагалися розрізняти умисну вину від необережної. Ще статут Казиміра Великого виділяв умисний підпал, безпосередній винуватець якого виявив «гріх жорстокості». Статути Великого князівства Литовського досить чітко розрізняли умисел і необережність, замах і закінчений склад злочину, детально регламентували співучасть у вчиненні злочину, їм були відомі і такі інститути, як необхідна оборона і крайня необхідність.

Законодавство передбачало досить широкий перелік злочинів, які розділялися в залежності від об'єкта злочину на декілька видів. Найбільш тяжким злочином вважалося ображення або злочинне посягання на життя і здоров'я господаря -- великого князя, короля. Особливу групу складали злочини державного характеру: втеча до ворожої землі, видача державної таємниці, здача замку, заколот. Злочини проти релігії та церкви включали богохульство, чаклунство, віровідступництво та ін. До злочинів проти особи відносилися убивства, заподіяння тілесних ушкоджень, ображення. Найбільш тяжким серед них вважалося убивство, яке підрозділялося на категорії в залежності від об'єкта, суб'єкта злочину, способу його учинення; убивство пана, батьків, чоловіка, дітовбивство, убивство під час нападу на садибу, убивство на суді або у присутності пана, убивство під час бійки, при перевершенні меж необхідної оборони. Злочинами проти власності вважалися крадіжки, підпали, пошкодження або знищення чужого майна тощо. Особливу групу серед них складали грабіж -- відкритий напад з метою заволодіння майном, розбій -- умисний напад на чужий дім, двір, маєток.

Якщо хто-небудь був убитий під час такого нападу, усі учасники, незалежно від їх ролі, каралися смертю. До злочинів проти сім'ї та моральності належали примушування до одруження, двоєженство, шлюб з близькими родичами, звідництво, зґвалтування і т. ін.

У статутах Великого князівства Литовського для позначення покарання використовувалося декілька термінів: «кара», «страта» тощо. Мета покарання була різною: ізоляція злочинця, відшкодування потерпілому заподіюваної йому шкоди за рахунок злочинця, поповнення державної скарбниці, заподіяння злочинцю шкоди. Проте головною метою при цьому було залякування, про що свідчать все більш зростаюча жорстокість і болючість покарання (особливо смертної кари), а також публічність його виконання. Як сказано у грамоті великого князя Литовського 1552 р., залякування у писаному праві необхідно для попередження злочинів, удержання свавільних людей від злочинної поведінки і збереження у доброму стані усієї держави.

Найбільш тяжким покаранням була смертна кара, яка передбачалася за державні злочини, убивство, розбій, наїзд та ін. Право розрізняло просту смертну кару (відрубання голови, повішення) і кваліфіковану, тобто особливо нестерпну (спалювання, четвертування, посадження на кіл, закопування живим у землю тощо). Тілесні покарання були болісними (биття батогом, киями, різками) і калічницькими (відрубання руки, відрізання вуха, носа). Вживалися вони переважно до непривілейованих станів. Як покарання практикувалися також позбавлення волі (ув'язнення у башті), виставлення біля ганебного стовпа.

Характерною рисою системи покарань була їх невизначеність. Дуже часто право визначало вид покарання, але не його розмір. Це давало можливість суд­дям встановлювати розмір покарання довільно, виходячи із своїх особистих і класових інтересів.

За межами польсько-литовського законодавства опинилася система злочинів і покарань запорізького козацтва, яка склалася у відповідності з старовинними звичаями, «словесним правом і здоровим глуздом».

2.5 Судовий процес

Процесуальне право не знало істотних відмінностей між цивільними та кримінальними справами. При вчиненні злочинів проти держави та церкви панував слідчий процес, а при вчиненні злочинів проти особи -- змагальний.

Судочинство розпочиналося за заявою заінтересованої сторони -- потерпілого або його родичів. Увесь процес мав позовний характер. Позивач повинен був самостійно зібрати усі докази, пред'явити їх суду і підтримувати обвинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право відмовитися від позову або об­винувачення, укласти мирову угоду. Однак відносно найбільш тяжких злочинів (наприклад, державного характеру, проти церкви) слідство і суд були обов'язко­вими незалежно від заяви сторони. Тут практикувалися доноси, застосовувалися катування, додержувалася таємниця судочинства, тобто виявлялися риси слідчого процесу.

У цілому обсяг процесуальних повноважень сторін був досить значним, але залежав від того, у якому суді розглядалася справа, від класової та станової належності сторін. Представниками сторін на суді могли бути професійні адвокати, що знаходилися при судах. У деяких справах їх участь була обов'язковою. За послуги адвокату платили. Без адвокатів не обходився майже жодний судовий процес.

Надзвичайно важливе значення мала система доказів, що застосовувалася в судах. Згідно з теорією формальних доказів вони підрозділялися на досконалі та недосконалі («повні» й «неповні»). Кількість та якість доказів встановлювалися для кожної категорії справ. Литовські статути містили перелік найважливіших доказів: показання свідків, речовий доказ («поличне»), присяга тощо. При цьому присяга шляхтича визначалася «доводом», тобто безсумнівним доказом. Для здобуття визнання підозрюваного у деяких випадках застосовувалося катування.

Найбільш розповсюдженими доказами були показання свідків. Статути визначали коло осіб, які могли бути свідками. Присяга і клятва вважалися додатко­вими доказами. Вищою мірою вірогідності були свідчення духовенства й службових осіб. У майнових спорах велике значення надавалося письмовим доказам, через те що закон вимагав укладати деякі угоди тільки у письмовій формі.

Практикувалося і попереднє слідство, яке здійснювали службові особи державного апарату: старости, їх намісники, замкові судді. Вони виїжджали на місце злочину, допитували свідків і підозрюваних, записували їх показання і передавали до суду. На попередньому слідстві були присутні поняті («два шляхтича віри гідні»).

РОЗДІЛ 3. ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ЛИТОВСЬКИХ СТАТУТІВ

статут литовський суд власність

Статути Великого Князівства Литовського (ВКЛ) ? 1529, 1566 і 1588 років представляли собою найновіші та ретельно розроблені юридичні документи у Європі. Саме у них знайшли відображення і основні положення державного, цивільного, сімейного, кримінального і процесуального права князівства, норми римського, руського, польського і німецького кодифікованого звичаєвого права, відповідна місцева судова практика, “Руська правда”, польські судебники. Його положення діяли на землях Литви і Русі аж до середини ХІХ століття.

Унікальність Литовських Статутів полягає у тому, що вони заклали фундамент документної традиції України, переважна більшість земель якої знаходились у складі ВКЛ. Незважаючи на те, що Литовський Статут представляв собою єдиний документ правової культури, кожна з його трьох редакцій (поправ) мала свої особливості не тільки по суті документа, а й у документному оформленні, ґрунтовне дослідження якого суттєво впливає на загальне розуміння значення Литовського Статуту в історії України.

Поруч з тим, джерела, що передували Литовським Статутам і безпосередньо самі Статути, у сучасному українському документознавсті євизначними зразками артефактих документів XV?XVI століть.

Однією з найвизначніших подій у розвитку феодального права Великого князівства Литовського ХVI ст. є розробка і прийняття відомого Литовського Статуту 1529 року та його двох послідуючих редакцій 1566 і 1588 років, які стали справжнім досягненням європейської кодифікації.

Згадки про «Статут Великого Князівства Литовського» зустрічаються у джерелах ще в останній чверті XV і XVI століття, але тоді під цим терміном розумівся не окремий кодекс, а вся сукупність земських «статутів і ухвал», так само як і земських і обласних «привілеїв», що видавалися великим литовським князем і сеймом.

Кодифікування законів було необхідністю, джерелами якого служили старі звичаї і нові даровані грамоти, або «привілеї» великих князів. Так прагнення шляхти відстояти свої права перед князівською владою, привело до видання у 1529 році на віленському сеймі кодексу законів, що увійшов в історію під назвою Статут Великого Князівства Литовського.

Статут 1529 року у повному обсязі не задовольнив литовсько-польську шляхту в її конкуренції з магнатами, не вирішив він і проблем взаємовідносин з руськими землевласниками. Тому вже на Берестейському сеймі 1544 року литовські можновладці звернулися до Сигізмунда I щодо необхідності його нової редакції.

Обговорення нової редакції Литовського статуту проходило вже на сеймах 1564?1566 років, яка була остаточно схвалена 1 березня 1566 року. і відома під назвою другого (Волинського) Литовського Статуту.

Литовський Статут 1566 року здійснив адміністративно?політичну реформу держави, а також поширив привілеї рядової шляхти. Цей документ є юридичним оформленням панівної ролі шляхти у державі.

Статутом 1588 року. У цьому Статуті знайшли віддзеркалення правові відносини і нові підходи у відношенні до конфесій. Була визначена роль держави у збереженні миру між громадянами . Це уніфіковане законодавство мало рівну силу для всієї території Речі Посполитої. Створення Статуту 1588 року мало велике значення для розвитку, у майбутньому, правової думки України, Білорусії, Польщі, Росії, інших держав.

ВИСНОВКИ

Підсумовуючи приведений у роботі матеріал, можна прийти до таких висновків. Унікальність Литовських статутів полягає у тому, що в них органічно поєднаними пластами увійшли, зокрема, деякі положення Руської Правди, норми звичаєвого (українського, білоруського та литовського) права, ряд пунктів з польських та німецьких судебників, у тому числі з “Саксонського Зерцала”, яке у той час значною мірою вплинуло на формування правових систем Центрально-Східної Європи.

Статут 1529 p. закріплював права і привілеї шляхти як землевласницького стану, у ньому головна увага приділялася правовому регулюванню земельної власності.

Значного розвитку у Литовському Статуті набуло спадкове право, у якому визнавали спадкоємцями за законом дітей, братів, сестер, батьків та інших кровних родичів. Норми процесуального права за Статутом не мали істотних відмінностей між цивільними та кримінальними справами. Судочинство починалося за заявою заінтересованої сторони -- потерпілого або його родичів. Увесь процес мав позовний характер. Позивач повинен був самостійно зібрати усі докази, подати їх суду і підтримувати обвинувачення.

Зрозуміло, що за Литовськими статутами кримінально-правові норми мали відкрито класовий характер - життя, майно, честь і особиста гідність представників панівних станів, передусім шляхти, захищалися посиленими санкціями.

Велике значення проведеної тоді роботи знайшло відображення хоча б у тому, що кодифіковане право на століття пережило саме Велике князівство Литовське. Воно ще в 1819 році друкувалося як збірник чинного законодавства. Для Лівобережної України воно було чинним майже до половини ХIX століття, а у наш час воно має важливе теоретико-пізнавальне значення.



ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Віслобоков К. Литовський статут та "Права, за якими судиться малоросійський народ) : (джерелознавчий аспект) / К. Віслобоков // Бібліотечний вісник. - 2004. - №2. - С. 32-35.

2. Данілецький Г. В. Литовські статути та вплив їх на сучасне законодавство / Г. В. Данілецький // Право України. - 2000. - №4. - С. 10-14.

3. Історія держави і права України : пiдруч. для юрид. вищих навч. закладiв i фак. : у 2 ч. / за ред. А. Й. Рогожина. - К. : Iн Юре, 1996. - Ч.2. - 234 с.

4. Історія джерел українського права другої доби // Чубатий М. Огляд історії українського права. - К., 1994. - 164 с.

5. Крутецький С. В. Польська шляхта / С. В. Крутецький // Український історичний журнал. - 2000. - №4. - С. 13-14.

6. Кудін С. Звичаєве право як джерело Литовського Статуту / С. Кудін // Закон і бізнес. - 1999. - №23. - С. 13-16.

7. Кульчицький В. С. Історія держави і права України : підруч. для вузів / В. С. Кульчицький, М. І. Настюк, Б. Й. Тищик. - Л. : Світ. 1996. - 295 с.

8. Лащенко Р. Лекції по історії українського права / Р. Лащенко. - К.: Україна, 1998. - 254 с.

9. Майкут Х. В. Інститут забезпечення зобов'язань на українських землях за Литовськими статутами / Х. В. Майкут // Часопис Київського університету права. - 2009. - №3. - С. 68-72.

10. Майкут Х. Регулювання інституту опіки на українських землях за Литовськими статутами / Х. Майкут // Підприємництво, господарство, право. - 2008. - №11. - С. 130-132.

11. Мишко Д. І. Перший Литовський статут і його історичне значення // Історичні джерела та їх використання : [зб. ст.] / ред. Е. А. Лейбзонредкол. - К. : Наук. думка, 1969. - Вип. 4. - С. 14-24.

12. Музиченко П. П. Історія держави і права України : навч. посіб. / П. П. Музиченко. - К. : Знання, КОО, 1999. - 662 с.

13. Первый Литовский статут 1529 года : сб. статей. - Вильнюс, 1982. - 156 с.

14. Старченко Н. Шлюбна стратегія вдів і кілька проблем навколо неї / Н. Старченко // Київська старовина. - 2001. - №4. - С. 20-42.

15. Стрийковський М. Хроніка польська, литовська, жмудська і всієї Русі / М. Стрийковський // Дзвін. - 1990. - №1-4.

16. Чубатий М. Огляд історії українського права : Історія джерел та державного права / М. Чубатий. - Мюнхен; Київ: УДЖ "Ноосфера", 1994. - 220 с.

17. Шевченко О. О. Історія держави і права України : хрестоматія / О. О. Шевченко. - К. : Вентурі, 1995. - 220 с.

18. Шевчук В. П. Історія української державності : курс лекцій : навч. посіб. / В. П. Шевчук, М. Г. Тараненко. - К. : Либідь, 1999. - 480 с.

19. Історія держави і права України: У 2 ч. / За ред. А. Й. Рогожина. - К., 1996. - Ч. 1.

20. Литовский статуть Временникъ Московского общества истории и древностей Российскихъ. Книга 23. -- Раздел П. -- Москва, 1855. -- С. 28--29.

21. Максимейко Н.А. Источники уголовных законов Литовского Статута. -- К.: Типография Императорского Университета Св.Владимира, 1894. -- 184 с.

22. Месяц В.Д. История кодификации права на Украине в первой половине XVIII в. - М.,1964

23. Пащук А.И. Суд й судочинство на Л.Україні в XVII-XVIII ст. (1648-1782). - Львів, 1967. - 124 с.

Размещено на Allbest.ru