Основні інститути мусульманського права

Іслам - серцевина середньовічного світогляду. Основні риси мусульманського права, його джерела та особливості структури. Цивільно-правові інститути, злочини і покарання, судовий процес в мусульманському праві. Засади сімейно-шлюбного права в ісламі.

Рубрика Государство и право
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 06.10.2012
Размер файла 94,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Основні інститути мусульманського права

Зміст

Вступ
Розділ 1. Теоретико-правові основи ісламу
1.1 Іслам -- серцевина середньовічного світогляду
1.2 Основні риси мусульманського права
1.3 Джерела мусульманського права
1.4 Особливості структури мусульманського права
Розділ 2. Основні інститути мусульманського права
2.1 Цивільно-правові інститути
2.2 Злочини і покарання в мусульманському праві
2.3 Судовий процес
2.4 Міжнародне право
Розділ 3. Основні засади сімейно-шлюбного права в ісламі
3.1 Мусульманські основи шлюбу
3.2 Коран про сімейно-шлюбні відносини
Розділ 4. Мусульманське право в сучасному світі
4.1 Сучасні погляди та концепції на мусульманське право
4.2 Проблеми застосування мусульманського права
4.3 Мусульманське право в сучасному світі
Висновки
Список використаних джерел та літератури
Вступ
Найсуттєвішою відмінністю мусульманського права від романо-германського та англосаксонського є його нерозривний зв'язок з релігією ісламу. Власне кажучи, мусульманське право виступає як одна з форм прояву цієї релігії, що виникла на початку VII ст. н.е. серед арабів-кочівників Аравійського півострова і, з плином часу, стала однією з світових релігій. Засновник ісламу Магомет (Мухаммед) (571--632) походив з багатодітної родини. Ще молодим у комерційних справах він часто відвідував сусідні з Аравією країни. Набувши нових знань та різноманітних вражень, він починає цікавитись релігійними проблемами.
На той час більша частина арабських племен вела кочовий спосіб життя і тому вони були між собою розрізнені. Кожне плем'я, рід поклонялись своїм божествам, які нібито були покровителями саме цього племені або роду. Але поступовий перехід до осідлого способу життя, виникнення постійних поселень, а потім і міст обумовлювали необхідність сукупного життя значних мас людей. За цих умов язичеське багатобожжя не сприяло єдності арабських племен. Зрозумівши це, Магомет активно виступив проти племінних божків і проголосив себе останнім пророком єдиного Бога -- Аллаха, в ім'я якого і почав об'єднувати розрізнені арабські племена.
Прихильники старої релігії та пов'язаних з нею порядків і звичаїв спробували чинити збройний опір діяльності Магомета, але він зумів прилучити до своєї релігії декілька кочових племен і за їх підтримкою створити із своїх послідовників об'єднану жорсткою дисципліною 10-тисячну армію. За її допомогою Магомет розгромив своїх противників, був проголошений посланником Аллаха, а звідси -- абсолютним правителем Аравійського півострова. Відтак виник Халіфат -- перша держава, заснована на ісламі. Магомет займав в халіфаті абсолютно панівне становище: намісник
Аллаха, засновник і єдиний тлумач нової релігії, законодавець, виконавець своїх же законів і верховний суддя.
За переказами, Магомет не ставив за мету створення права у прямому значенні цього слова. За необхідне вважав навчити людей, як треба поводитись у життєвих ситуаціях, як сприймати ті чи інші явища, події. Тому мусульманське право не надає великого значення юридичним тонкощам (за винятком детального регулювання окремих видів відносин, наприклад, наслідування), вирішення яких покладалось на розсуд правовірних. Основним напрямком його стало визначення загальних орієнтирів поведінки.
Іслам, на відміну від християнства або іудейства, ніколи не зазнавав переслідувань з боку держави. Більше того, іслам став основою створення арабської держави, чим і пояснюється швидкість, з якою набув авторитету і пануючого становища у суспільстві. Досягти пануючого становища в суспільстві, іслам і до наших днів загалом зберіг ті форму і зміст, які йому надав Магомет.
Невід'ємною частиною ісламу є шаріат ("шлях праведного життя"). Це - сукупність норм мусульманського права, релігійних та обрядових настанов і правил, що покликані регламентувати не тільки поведінку мусульманина в усіх сферах суспільного та особистого життя, а й його думки і почуття. При цьому практично всі нормативні приписи виходять з ідеї обов'язків людини перед Аллахом, а не з ідеї прав, свобод і гідності людини.
Шаріат містить чотири групи приписів: 1) норми, які фіксують релігійну догматику ісламу, це те, у що зобов'язаний вірити мусульманин; 2) норми, які закріплюють основи мусульманської моралі та етики; 3) норми, які регламентують відносини віруючих з Аллахом (порядок виконання основних релігійних обов'язків); 4) правила поведінки між мусульманами та з немусульманами. Дві останні групи норм є нібито "практичними", тобто такими, що регулюють вчинки правовірних і утворюють "фікх" -т-нормативну частину шаріату. Фікх називають мусульманським правом у широкому розумінні, складовими якого є не тільки власне юридичні норми, а й правила суто релігійного характеру. Мусульманським правом у вузькому розумінні називають ту групу норм, що регулюють виключно взаємовідносини між людьми.
Зважаючи на те, що юридичні норми походять від релігійних настанов і що мусульманська держава завжди надавала обов'язковості та забезпечувала примусове виконання суттєвої частини релігійних обрядових правил, у науковій літературі термін "мусульманське право" вживається (якщо не обумовлено інше) саме в широкому розумінні.
Отже, норми шаріату охоплюють релігію, мораль, право. В основі всіх його приписів лежить ідея несплатного боргу людини перед Аллахом та нерівності людей (між чоловіком і жінкою, між мусульманами і немусульманами тощо). Шаріат має не територіальний, а персональний характер: усі правовірні мусульмани, де б вони не проживали, утворюють одну общину, а тому зобов'язані безвідмовно підкорятися його приписам.
Ісламські правознавці формулюють низку принципів шаріату, одним з яких є принцип рівності. Але, за шаріатом, рівність поширюється лише на правовірних і не стосується немусульман. Навіть серед мусульман немає формальної рівності. Норми шаріату прямо говорять і про принижене щодо чоловіків становище жінок.
Принципом шаріату мусульманська теорія вважає братерство, посилаючись при цьому на норми, що зобов'язують багатих допомагати бідним. Проте у шаріаті значно більше норм, метою яких є найжорстокішими засобами захищати власність та інтереси багатіїв від зазіхань на них незаможних.
Свобода -- також один з принципів шаріату, що обумовлюється, насамперед, дозволом для "невірних" зберігати свою релігію. Але цей дозвіл не узгоджується з положеннями шаріату про священні війни з "невірними" з метою насильницького обернення до ісламу людей, що сповідують іншу релігію.
Принципом шаріату вважається і справедливість. Її сутність вбачається в обов'язку общини і правителя забезпечити кожному мусульманину рівність перед судом. "Чистота" і цього принципу піддається сумніву, якщо зважити на те4 що правосуддя повинно чинитися суддями (каді), які призначаються правителем, а сам правитель не підлягає людському суду і підзвітний лише Аллаху.
У даній курсовій роботі висвітлюються основні правові інститути ісламу (мусульманського права).
Об'єкт дослідження - мусульманське право.
Предмет дослідження - правові засади ісламу.
Мета дослідження - дослідити загальні положення про покарання та систему покарань, а також розглянути класифікацію покарань.
Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:
1) розглянути теоертико-правові основи ісламу;
2) дослідити основні інститути мусульманського права;
3) охарактеризувати засади сімейно-шлюбного права в ісламі;
4) розглянути мусульманське право в сучасному світі.
Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, конкретизація.
Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел.
Розділ 1. Теоретико-правові основи ісламу
1.1 Іслам -- серцевина середньовічного світогляду
На початку VII ст. країни Сходу, зокрема Середньої Азії, Закавказзя та арабського Сходу, переживали зміну епох. Розпадалися стародавні держави, пересувалися торгові шляхи, сходили з арени старі та формувалися нові соціальні верстви населення. Традиційні племінні культури . втрачали своє значення під натиском ідей монотеїстичних релігій -- іудаїзму та християнства. В цих історичних умовах народжувалася нова світова релігія - іслам (що арабською означає «покірність»).
Виникнення ісламу збіглося зі становленням єдиної арабської держави, яка постала на місці численних ворогуючих між собою племен. Засновником нової релігії вважається Мухамед (бл. 570 -- 632 pp.). [Українською частіше вимовляють «Магомет».] У Мецці, в 610 році він виступив проти традиційного для арабів багатобожжя з позицій проповіді покірності єдиному всемогутньому богу--Аллаху. Спочатку пророк нової релігії зазнавав переслідувань з боку прихильників старих традицій, через що у 622 році, разом зі своїми нечисленними прихильниками, змушений був переселитися із Мекки в Медину. (Саме цей рік тепер вважається серед мусульман початком нової ери). Релігійна доктрина ісламу базується на одкровенні всемогутнього Бога, даного його пророкові, в якому вірнопідданим прихильникам обіцяно спасіння і вічне блаженство в майбутньому. Проповіді Магомета, який провіщав відносно просту форму релігії, знайшли в Медині чимало співчуваючих, з числа яких і сформувалися перті об'єднання віруючих. Через декілька років мединська община мусульман (від «муслим» -- «відданий», тобто той, хто беззастережно підкоряється волі Аллаха) переросла в своєрідну теократичну державу, число прихильників якої збільшувалося швидкими темпами. Ця держава стала центром об'єднання всіх арабів і вже при наступниках Магомета -- халіфах -- перетворилася в могутній Арабський халіфат, влада якого поширювалася на Північну Африку, Сирію, Палестину, Ірак, Іран, Піренейський півострів, Закавказзя та Середню Азію.
Іслам, що асимілював цілу низку релігійно-політичних уявлень інших релігій (іудаїзму, християнства тощо), обґрунтовує ідею теократії, зверхності духовної влади над світською. В ньому, поруч із проголошенням формальної рівності вільних людей та засудженням лихварства, визнається й узаконюється, проте, інститут рабства для «невірних», тобто не-мусульман.
Основним джерелом, в якому викладені основи ісламу, є Коран (запис проповідей, настанов та промов Магомета) та Сунна (життєпис Магомета та його промови). Коран і Сунна -- основа релігійних, правових і моральних норм, якими регулюються усі сторони життя мусульман; вони визначають «правильний шлях до мети» (шаріат).
Іслам справив глибокий вплив на науку та культуру тих народів, де він набув поширення.
Вже в Мединській державі зароджуються три основні ісламські дисципліни: І) наука про читання («кира'ят») і тлумачення («тафсір») Корану; 2) наука про хадіси; 3) правознавство («фікх»), в рамках якого в сунізмі складається чотири офіційні юридичні напрями -- машкітський, ханіфітський, шафіїтський і ханбалітський. Із настанов і заборон Корану утворився канонічний закон -- шаріат, який є одним із джерел законодавства багатьох мусульманських країн.
Іслам містить цілий ряд положень, які мають притягальну силу для широких верств населення. Магомет проповідував релігійну єдність арабів, братерство віруючих, необхідність дотримання ними основоположних норм моралі. В окремих сурах Корану заборонено лихварство: «Аллах дозволив торгівлю і заборонив лихву»; «знищує Аллах лихву і вирощує милостиню». Одним із обов'язків мусульманина є сплата обов'язкового податку на майно і прибутки, який витрачається на потреби общини, для допомоги бідним і малозабезпеченим. Кожному заможному мусульманину приписано добровільно давати милостиню, робити пожертви на користь злиденних, бідняків, мандрівників, учасників війни за віру, для викупу мусульман, які перебуваються в неволі.
Поряд із цим, іслам через сури Корану виправдовує соціальну і майнову нерівність. «Ми, -- промовляє Аллах вустами пророка Магомета, - розділили серед них [людей] їхнє проживання в близькому житті і вознесли одних щаблем вгору над іншими, щоб одні із них брали інших в прислугу». Коран визнає законність рабства, засуджуючи при цьому жадібність багачів. Коран також засуджує і заздрісність бідняків: «Не заглядайся очами твоїми на ті блага, якими наділяємо ми деякі родини». За посягання на власність Коран визначає жорстоке покарання: «Злодію та злодійці відрубайте руку за те, що зробили вони, щоб наукою було це від бога».
Аллах і його посланець, який керує людьми згідно з волею божою, в Корані встановлює завдання влади. Обґрунтовуючи статус халіфів та всієї владної вертикалі, Коран наставляє віруючих: «Підкоряйтеся Аллаху і підкоряйтеся посланцю його і тим із вас, хто владарює». Влада змальовується як боже волевиявлення: «Істинно Аллах дарує свою владу кому захоче».
Спочатку ісламська доктрина базувалася на тому положенні, що вся світська і духовна влада належала «пророку», а після його смерті -- халіфам. Одначе, якщо за перших халіфів верховна влада мала яскраво виражений теократичний характер, коли божим називалось навіть державне майно, --то після 945 року дійсна влада переходить до світських правителів -- султанів, а імами та інші духовні особи зосереджуються головним чином на релігійних справах.
Ідея встановлення богом царської влади -- одна із центральних в Корані. Царі проголошували себе божими намісниками, безпосередніми виразниками його волі.
Однак слід підкреслити, що теоретично визнавалась належність влади общині віруючих або її керівникові (обраному чи встановленому), який особисто або при оперті на раду авторитетних знавців віровчення та права спрямовує поведінку віруючих на правильний шлях. Всі течії ісламу змістом і основою влади вважають здійснення релігійних настанов, а владу -- другорядним і похідним відносно права, джерелом якого є Коран. Духовна і світська влада вважаються єдиними, хоча церква і держава в мусульманських країнах не у всьому і не завжди збігаються. Між ними досить часто виникають і виникали конфлікти.
У мусульман немає ієрархічно організованого духовенства як у християн. Але є «люди релігії», до яких належать проповідники, знавці і вчителі богослов'я, теорії та практики мусульманського права, кади і муфтії, які вершать суд за шаріатом, служителі мечетей, керівники общин і братств. «Люди релігії» мали величезний вплив на маси рядових віруючих і вважали своїм правом та обов'язком контролювати і спрямовувати політику султанів, емірів, інших носіїв світської влади.
В ісламі виникло та існує донині ряд напрямів та течій, які претендують на істинне тлумачення мусульманського віровчення. Тісний зв'язок держави і спільноти віруючих, богослов'я і права, релігії та політики обумовив пряму залежність більшості релігійних течій і сект ісламу від політичного розбрату і боротьби за владу в різних їхніх проявах. Політичні заколоти та перевороти дуже часто опиралися на народні рухи, на чолі яких частіше всього стояло мусульманське духовенство, яке дотримувалося тієї чи тієї течії ісламського віровчення.
У процесі боротьби за владу в халіфаті вже в перші десятиріччя його існування виникло декілька провідних напрямів. Вже після битви при Сиффіні у 657 р. між прихильниками «праведного халіфа» Алі (зятя Магомета) і Муавієм І (засновником династії Омейєдів) іслам розпався на три основні гілки через різні способи вирішення питання про владу: 1) більшість, яка пізніше отримала назву «ахл ас-сунна» (люди традиції, суніти) вважала, що халіф повинен бути виключно вихідцем із племені курейш; шиїти (від «ши'ат» -- партія Алі) стверджували, що верховна влада може належати тільки прямим нащадкам Алі; 3) харіджити вважали, що очолювати общину може бути вибраний будь-який її член.
Центральною догмою шиїтів став культ імама -- авторитетного вчителя Алі, безгрішного і непогрішимого у справах віри, який володіє таємним знанням. Імамом його робить не людська воля, а притаманна йому природжена особливість -- його сутнісне начало збігається з вічною божественно-світовою субстанцією. Без Імама і його керівництва неможливе спасіння віруючих: «Той, хто вмирає, не знаючи істинного імама свого часу, вмирає смертю безбожника». Своєї кульмінації шиїтське віровчення досягає у вченні про «таємного імама». Останній із «видимих імамів» не вмер, а перейшов у стан «гайба», тобто згідно з божою волею був вивільнений і прихований від людей, продовжуючи в цьому стані керувати життям віруючих. В «кінці світу» він явиться в ролі месії («махді») і наповнить світ правдою та справедливістю. Ця чисто есхатологічна ідея є свого роду спробою ввести в іслам персоніфікованого посередника між богом і людиною.
Суніти стверджують, що халіф має бути обраний общиною або її представниками. Вони визнають Коран і Суну, дотримуючись релігійно-правових правил у відповідності з одним із чотирьох напрямів, відмінності між якими -- в методах тлумачення текстів Суни і Корану при вирішенні питань шаріату.
В різних частинах арабського світу і понині діють різноманітні доктрини, які визначають способи тлумачення і застосування права.
Харіджити, на відміну від сунітів і шиїтів, стверджують, що халіфом може бути обраний будь-який мусульманин. Згідно з їхнім вченням, кожна навчена людина може обирати собі імама-халіфа і має право його усувати.
У середині XVIII ст. серед ортодоксального ісламу виникла релігійно-політична течія ваххабітів (за іменем засновника -- Мухаммеда ібн аль-Ваххаба), у вченні якої відкидаються «новації» в ісламі, які з'явилися в процесі його історичного розвитку, відкидаються будь-які контакти з іншими релігійними системами. Головним у ньому є «реформація» -- очищення ісламу від історичних фальсифікацій та нашарувань і повернення до початкового стану.
Усі ці течії та найрізноманітніші секти існують і донині в ісламі та істотно впливають на соціально-політичне життя суспільства.
1.2 Основні риси мусульманського права
Мусульманське право -- одне з найбільш значних явищ у середньовічній цивілізації Сходу. Це правова система, що вийшла за межі однієї держави і згодом набула світового значення. Характерною рисою мусульманського права було те, що воно ґрунтувалося на релігійних законах ісламу і тому всі мусульмани, в якій країні вони б не знаходилися, повинні були керуватися тільки мусульманським правом. Прийняття тією або іншою країною ісламу спричиняло обов'язкову рецепцію мусульманського права або як його ще називали -- шаріату. Шаріат, від арабського sharia -- шлях, тобто «праведний шлях», який було вказано пророком-законодавцем Мухаммедом.
Ранній іслам і шаріат характеризувалися наявністю настанов (норм), відомих ще з часів общинного ладу, які містили елементи колективізму, милосердя, турботи про калік і інших знедолених. Але в шаріаті знайшли своє відображення і уявлення про безсилля людини перед богом, а звідси і покірність. Для шаріату, особливо на перших етапах його розвитку, характерна увага не до прав мусульманина, а до його обов'язків по відношенню до Аллаха. Норми, що містили такі обов'язки, визначали все життя правовірного мусульманина (щоденну молитву, дотримання посту і правил поховання тощо).
Містико-релігійна оболонка шаріату обумовила велику своєрідність його правових конструкцій і понять, гальмувала формування в ньому раціоналістичних начал і логічно обґрунтованої внутрішньої системи, як це мало місце в римському праві. Проте до VIII-IX ст., коли шаріат вже переріс рамки патріархально-общинного і племінного сприйняття світу і зіткнувся із суспільними відносинами, які переживали процес феодалізації, він, завдяки активній діяльності мусульманських богословів-правознавців, значною мірою зазнав переходу від божественного праворозуміння до раціоналістичного, від казуальних методів виведення правових норм -- до логіко-системного.
Мусульманські вчені-юристи, не пориваючи з основними і традиційними початками шаріату, виробили цілу серію нових правових норм (фікх), що мали суто юридичну природу. З них особливу популярність і авторитет у мусульманському світі набули вчені-юристи VIII-IX століть: Абу Ханіфа, який отримав титул «великого вчителя», Малік ібн Анас, Мухаммед ібн Ідрис Шафа, Ахмед ібн Ханбаль. Подальша розробка мусульманського права мала своїм наслідком створення величезної кількості нових правових норм (ускладнення фікха), пристосованих до нових умов.
Однією з характерних рис середньовічного мусульманського права (особливо в перші століття) була його відносна цілісність. Разом з уявленнями про єдиного бога -- Аллаха -- утвердилася ідея єдиного правового порядку, що мала універсальний характер. Більше того, виникнувши спочатку на Аравійському півострові, мусульманське право, з розширенням меж халіфату, розповсюджувалось на нові території. Але на перший план воно висувало не територіальний, а конфесійний принцип. Мусульманин, знаходячись у будь-якій іншій країні, повинен був дотримуватися шаріату, зберігати вірність ісламу.
Поступово, з поширенням ісламу і перетворенням його в одну з основних релігій світу, шаріат, набагато раніше ніж у Європі, став своєрідною світовою правовою системою (сім'єю права). Він набагато швидше, ніж у західноєвропейських середньовічних державах переборов такі негативні моменти, як партикуляризм, обмежені сфери дії, внутрішню неузгодженість.
Як конфесійне право шаріат відрізнявся і від канонічного права в країнах Європи. Він регулював не суворо окреслені сфери суспільного і церковного життя, а виступав у ролі всеохоплюючої нормативної системи, що утвердилася в цілому ряді країн Азії й Африки. Згодом норми шаріату вийшли далеко за межі Ближнього і Середнього Сходу, поширили свою дію на Середню Азію і частину Закавказзя, на Північну, а також частково Східну і Західну Африку, на ряд країн Південно-Східної Азії.
У той же час досить широке поширення ісламу і шаріату спричинило за собою й усе більший прояв у ньому місцевих особливостей і відмінностей при тлумаченні окремих правових інститутів і вирішення конкретних правових спорів. Так, із затвердженням двох головних напрямків в ісламі відповідним чином відбувся розкол у шаріаті. Поряд з ортодоксальним напрямком (суннізм) виник і інший напрямок -- шиїзм, що аж до сьогоднішнього часу має домінуючі позиції в Ірані, а також частково в Лівані і Йємені.
Протиборство між цими напрямками знайшло своє закріплення в правових нормах, що стосуються різних сторін життя держави і суспільства, у появі правових шкіл того або іншого напрямку (мазхаба). Діяльність основних шкіл-мазхабів сприяла подальшому розвитку мусульманського права, раціональному осмисленню нових явищ громадського життя, виробленню цілої низки абстрактних правил, відмові від деяких явно застарілих норм. Але поступово поглиблювалися суперечності і розбіжності між цими школами з найважливіших питань права.
До кінця середньовіччя шаріат, доктринальна (наукова) і нормативна основа якого ускладнилася і зазнали істотних змін, став надзвичайно складним і незвичним правовим явищем.
1.3 Джерела мусульманського права
Найважливішим джерелом шаріату вважається Коран -- священна книга мусульман, що складається з притч, молитов і проповідей, приписуваних пророку Мухаммеду. Дослідники знаходять у Корані положення, запозичені з більш ранніх правових пам'яток Сходу і зі звичаїв доісламської Аравії. Упорядкування Корану розтяглося на кілька десятиліть. Канонізація його змісту й упорядкування остаточної редакції відбулося за часів правління халіфа Омара (644-656 рр.).
Коран складається з 114 глав (сур), що містять 6219 віршів (аята). Приписи, що відносяться до правил поведінки мусульман, нараховують біля 500 віршів, а власне правові -- не більше 80. Велика частина положень Корану носить казуальний характер і являє собою конкретні тлумачення, дані пророком у зв'язку з окремими випадками. Але багато настанов мають досить невизначений вигляд і можуть набувати різного значення, залежно від того, який зміст у них вкладається.
Другим за значущістю джерелом права мусульман була сунна що складається з численних розповідей -- хадисів -- про судження і вчинки самого Мухаммеда. У хадисах також можна зустріти різноманітні правові протиріччя, що відображають розвиток соціальних відносин в арабському суспільстві. Остаточне редагування хадисів здійснено в IX столітті, коли були складені шість ортодоксальних збірників сунни, найбільшу популярність із який одержав збірник Бухари. З сунни також витікають норми шлюбного і спадкового, доказового і судового права, правила про рабів тощо.
Хадиси сунни, незважаючи на їх обробку, містили багато положень, що суперечили одне одному і вибір найбільш «достовірного» із них цілком покладався на розсуд богословів-правознавців та суддів. Вважалося, що мають силу лише ті хадиси, що були переказані послідовниками Мухаммеда, причому, на відміну від суннітів, шиїти визнавали дійсними лише ті хадиси, що пішли ще від халіфа Алі і його прихильників. По суті розкол в ісламі відбувся через різне відношення до сунни.
За рівнем визначеності норми Корану і суни поділяють на дві категорії. Перша -- це однозначно визначені приписи, які навіть теоретично не допускають будь-якого іншого тлумачення. Цю категорію складають правила, що стосуються релігійного культу, та лише деякі з норм, що регулюють взаємовідносини між людьми. Норми цієї категорії виступають як однозначно зрозумілі правила поведінки, які повинні беззаперечно застосовуватися на практиці. Другу групу норм становлять абстрактні і не досить зрозумілі приписи. Вони не тільки допускають різне тлумачення їхнього змісту, а й передбачають їх конкретизацію з метою регулювання поведінки людей в кожній конкретній ситуації.
Норми Корану та абсолютна більшість норм суни вважаються такими, що мають божественне походження, а тому -- непогрішимі, вічні та незмінні. Але, як вже зазначалося, і ці джерела мають приписи, суперечливі за своїм змістом. Крім цього, плин часу, виникнення нових суспільних відносин все гостріше виявляють недостатність приписів Корану і суни як соціальних регуляторів. Це призвело до виникнення численних прогалин у соціальному регулюванні, зокрема у праві мусульманських країн. Необхідність усунення цих прогалин обумовило визнання й інших, крім Корану і суни, джерел мусульманського права.
Третє місце в ієрархії джерел мусульманського права займала іджма. Вона укладалася зі схожих думок з релігійних і правових питань, які були висловлені сподвижниками Мухаммеда (більш 100 осіб) або згодом найбільш впливовими мусульманськими теологами-правознавцями (імамами, муфтіями, муджтахи дами). Іджма розвивалася як у вигляді інтерпретацій тексту Корану або Сунни, так і шляхом формування нових норм, які вже не пов'язувалися з Мухаммедом. Вони передбачали самостійні правила поведінки і ставали обов'язковими в силу одностайної підтримки муфтіїв або муджтахидів. Велика роль іджми в розвитку шаріату полягала в тому, що вона дозволяла правлячій релігійній верхівці Арабського халіфату створювати нові правові норми, пристосовані до змінюючих умов феодального суспільства, а також такі, що враховували специфіку завойованих країн. До іджми як джерела права, що доповнювало шаріат, примикала і фетва -- рішення і думки окремих муфтіїв з правових питань.
Набуття впливу численними школами мусульманського права зумовило різке зростання значення як джерела мусульманського права праць засновників і найавторитетніших теоретиків цих шкіл. їхні праці стали основою науки про мусульманське право -- правову доктрину (фікх). Незважаючи на їх теоретичний характер, дослідження самі по собі стали безпосередньо чинним правом, адже їх змістом було обгрунтування рішень, які приймалися суддями:. Нині фікх утворюють майже 6 тис. праць, які були написані в середні віки. Склад фікху ніким не затверджувався. Він формувався протягом віків, виходячи з авторитету авторів окремих праць і відповідно до потреб практики. Після того, як судді при розгляді конкретних справ почали обґрунтовувати свої рішення доктриною тієї чи іншої школи, стало можливим говорити про те, що "мусульманське право в своєму сьогоднішньому вигляді є в основному доктринальним".
Одним із найбільш спірних джерел мусульманського права, що викликали гострі розбіжності між різними напрямками, був кияс -- рішення правових справ за аналогією. Відповідно до киясу правило, встановлене в Корані, сунні або іджмі, може бути застосоване до справи, яка прямо не передбачена в цих джерелах права. Кияс не тільки дозволяв швидко врегулювати нові суспільні відносини, але і сприяв звільненню шаріату в цілому ряді моментів від теологічного змісту.
Як додаткові джерела права шаріат припускав і місцеві звичаї, що не ввійшли безпосередньо в саме мусульманське право в період його становлення і не суперечили його принципам і нормам. При цьому визнавалися правові звичаї, що склалися в самому арабському суспільстві -- урфи, а також у численних народів, підкорених у результаті арабських завоювань або які в більш пізніший час зазнали впливу мусульманського права -- адати.
Джерелом мусульманського права виступали укази і розпорядження халіфів -- фірмани. В подальшому в інших мусульманських державах із розвитком законодавчої діяльності як джерела права стали розглядатися і відігравати зростаючу роль, особливо в Османській імперії, закони -- кануни (від візантійського -- канони). Фірмани і кануни не повинні були суперечити принципам шаріату і доповнювали його насамперед нормами, що регламентували діяльність державних органів і регулювали адміністративно-правові відносини державної влади з населенням.
У невизначеності змісту і форми мусульманського права ісламські правознавці вбачають одну з його головних цінностей. Вони стверджують," що ґрунтуючись на загальних принципах шаріату і використовуючи ті чи інші джерела та їхні комбінації, завжди можна підібрати норму, яка стосується даного випадку. В цьому виявляється універсальність і гнучкість шаріату.
З погляду людини, яка звикла до правового поля романо-германської системи права, іджма та фікх, швидше, є засобом його тлумачення, а не джерелом права. Але психологія мусульманського юриста має свої суттєві особливості. Він відмовляється від абстракцій, кодифікації і уникатиме узагальнень і навіть визначень. За допомогою,; наприклад, висновку за аналогією (кіяс), він майже завжди може знайти рішення для даного конкретного випадку. Його не хвилює, що за допомогою таких методів мусульманське право практично неможливо пристосувати до потреб сучасного суспільства. Адже з позицій ісламу право не повинно бути відображенням дійсності. Воно, швидше, світило, яке повинно вести віруючих до релігійного ідеалу.
1.4 Особливості структури мусульманського права
Мусульманське право має характер божественних настанов, а тому немає і не може бути влади, здатної його змінити. Той, хто не підкоряється принципам мусульманського права, -- грішник, який буде тяжко покараний на тому світі. Той, хто заперечує рішення, прийняття на його основі, -- єретик, якого, безумовно, слід вигнати з ісламської общини.
Мусульманська юриспруденція визначає норму права як загальнообов'язкове правило поведінки, встановлене верховним законодавцем -- Аллахом. При цьому норма може бути сформульована прямо -- через одкровення, або опосередковано -- через висновки, зроблені найвидатнішими знавцями шаріату на основі тлумачення волі Аллаха. За своїм змістом норми мусульманського права поділяються на дві основні групи. До першої належать приписи, що містять оцінки вчинків правовірних. Вчинки поділяються на п'ять категорій: 1) вчинки, які є обов'язковими; 2) ті, що рекомендуються; 3) ті, що дозволяються; 4) ті, що не дозволяються; 5) ті, що забороняються. Наприклад, Коран забороняє лихварство, але дозволяє торгівлю.
До другої групи належать норми, в яких сформульовані конкретні правила поведінки щодо певних ситуацій, а також установлені умови здійснення та наслідки певних діянь. Прикладом можуть служити приписи, згідно з якими за навмисне вбивство належить карати стратою; договір, укладений душевнохворим, визнається недійсним.
Абсолютна більшість норм мусульманського права мають імперативний характер, і дуже рідко зустрічаються норми диспозитивні. Ісламські дослідники пояснюють це колективістською суттю норм мусульманського права, які спрямовуються на задоволення загальних потреб усіх мусульман. Але фактично ця особливість є виразом спрямованості мусульманського права на фіксацію обов'язків мусульман, а не їх прав.
При поділі норм мусульманського права на галузі його дослідники спочатку об'єднували відповідні приписи за тематичною оцінкою (релігія, сім'я і т. ін.). І лише згодом, коли виникла необхідність у виданні державних законодавчих актів, в яких би положення шаріату були юридично зафіксовані, ісламська юридична наука стала розробляти проблему галузей права. З погляду деяких учених, система мусульманського права складається з комплексу принципів та сукупності конкретних приписів, які регулюють такі основні сфери життя мусульман: 1) відносини правовірних з Аллахом; 2) взаємовідносини між людьми; 3) зв'язки між державами або релігійними конфесіями.
А стаття І Маджали -- закону Османської імперії, який містив 1850 статей і відіграв роль своєрідного цивільного кодексу -- поділяла всі норми мусульманського права на дві групи. Перша -- це правила здійснення релігійних обов'язків, друга -- норми, які регламентують взаємовідносини між людьми. Друга група, в свою чергу, ще поділялась на три основі підгрупи: 1) право особистого статуту; 2) деліктне (кримінальне) право; 3) цивільне право.
Крім наведених, мусульманська правова доктрина виокремлює декілька галузей: 1) "владні норми"; 2) судове право; 3) міжнародне право.
Нині мусульманські вчені поділяють своє право на такі галузі:
Норми, які встановлюють правила, пов'язані з відправленням релігійного культу. Такого змісту приписи мають суто ритуальне значення. Але в тому і полягає особливість мусульманського права як "права божественного", що цього роду приписи розглядаються поряд з нормами, які регулюють взаємовідносини людей у суспільстві. Саме тому такий, наприклад, припис Корану: "не наближайтесь до молитви, коли ви п'яні, поки не будете розуміти, що ви говорите, чи опоганеними (забрудненими) -- крім випадків, коли ви мандрівники в дорозі, -- поки не омиєтесь" розглядається як загальнообов'язкове правило поведінки і забезпечується державним примусом.
Норми, які встановлюють приписи щодо особистого статусу правовірних. (Особистий статут). У межах цієї галузі чітко розрізняються норми, що утворюють такі інститути, як шлюб, розлучення, заповіт, наслідування "по закону", опіка, обмеження правоздатності та деякі інші. Зазначені відносини мають величезне значення у повсякденному житті людини незалежно від її соціальної належності. Тому "Особисте і сімейне право, які містять норми ритуальної та релігійної поведінки, завжди вважались найважливішими в шаріаті"2. Коран надає цим питанням найбільшої, після власне релігійних приписів, уваги і присвячує їм майже 70 віршів.
Доречно підкреслити, що в нормах "Особистого статуту" Корану чітко вбачається принижене становище жінки, якій відведено другорядну роль як у побуті, так і в громадському житті. Це випливає і з права чоловіків мати чотирьох законних дружин ("...одружуйтесь на тих, що приємні вам, жінках -- і двох і трьох, і чотирьох..."), і у визначенні ЇЇ становища в сім'ї ("Чоловіки стоять над дружинами... А тих, непокірності яких ви боїтесь, умовляйте і покидайте їх на ложах і бийте їх..."), і у правах на спадкування майна свого батька ("Заповідає Аллах відносно ваших дітей: сину -- долю, подібну долі двох дочок").
Проте слід зазначити, що навіть таке становище жінки було кращим, ніж воно визначалось у звичаєвому праві арабів, згідно з яким особи жіночої статі не мали абсолютно ніяких прав на успадкування майна своїх батьків, чоловіків, братів.
Норми, які утворюють цивільне право. Цю галузь становлять приписи, які стосуються питань власності, угод та їх забезпечення, виконання зобов'язань і т. Ін. Ці норми сформульовані в Корані по-різному. Вони можуть мати форму імперативних приписів загального характеру ("Аллах... повеліває вам повертати майно, яке було вам довірене, його власникам...") або форму досить детально виписаних положень як матеріального, так і процесуального характеру ("...якщо берете в борг між собою на певний строк, то записуйте це. І нехай записує між вами писець справедливості... І беріть у свідки двох з ваших чоловіків. А якщо не буде двох чоловіків, то чоловіка і двох жінок, на яких ви згодні... І нехай не відмовляються свідки, коли їх звуть...").
Норми, які утворюють галузь "владних норм". Тут об'єднуються приписи, спрямовані на врегулювання державно- та адміністративно-правових (зокрема, фінансових) відносин. При цьому в Корані і суні є лише декілька приписів, які ввійшли до складу цієї галузі. Тим пояснюється значно пізніше її виникнення. Основна частина її норм була сформульована правознавцями (фікх).
Як свідчать спеціальні дослідження, "ця галузь мусульманського права в цілому виявилась менш розвинутою. Мається на увазі не стільки рівень теоретичної розробки "владних норм" доктриною, яка досягла чималих успіхів, скільки її практична реалізація". Більшість цих приписів так і залишились на папері, не знаходячи свого втілення у відповідних владних відносинах. Це не означає, що в мусульманських країнах у середні віки була відсутня регламентація даних відносин. Вона існувала і була досить детальною. Але відповідні приписи складались не з норм, які випливали з традиційних для ісламу норм права, а формулювалися в актах, що видавались саме владними структурами. Такі акти відображали потреби поточного етапу суспільного розвитку і тому часто відходили від положень ортодоксальної теорії мусульманського права.
Норми, які утворюють галузь деліктного (кримінального) права. Воно покликане забезпечити захист п'яти основних цінностей ісламу, а саме: релігії, життя, розуму, продовження роду та власності. А оскільки ці цінності визначені ісламом, то посягання на них є злочином і розглядається, як заборонене Аллахом діяння, за яке він, безумовно, карає. Мусульманська правова доктрина виробила класифікацію злочинів. В основі більшості з них лежать два критерії: 1) рівень визначеності покарання; 2) характер інтересів і прав, які порушуються цими злочинами. Найбільшого поширення набула класифікація, за якою злочини поділяються на три групи: хадд, кісас і тазир.
Розділ 2. Основні інститути мусульманського права
2.1 Цивільно-правові інститути
Право власності. Мусульманське право розрізняє власність від володіння, тобто панування над річчю на законній підставі. Захоплення речі вважалося незаконним актом і не розглядалося як володіння.
Велика увага в мусульманському праві приділяється праву власності на землю, де розрізняються чотири категорії земельних володінь:
1) Священна земля, до якої відносилися:
а) хиджаз -- землі, де, за легендою, жив Мухаммед. На цій землі заборонялося жити «невірним» -- людям іншої віри, а з проживаючих там мусульман стягалася десятина. Забороненим було полювання на тварин, ушкодження рослин тощо;
б) вакф -- землі, передані мечетям, медрессе (духовним школам) і іншим організаціям на релігійні і добродійні цілі. Ці землі не могли переходити у власність халіфів (імамів) і представників світської влади. Земля на правах вакфа знаходилася поза обігом; вона не могла бути ні продана, ні закладена, ні подарована, ні відчужена, крім тих випадків, коли ліквідувалася юридична особа, для якої був заснований вакф. Акт установлення вакфу відбувався добровільною заявою засновника в присутності каді.
2) Державна земля. До неї належали:
а) володіння скинутих династій і крупних земельних власників у завойованих арабами територіях. Ці землі здавалися в спадкову оренду селянам;
б) землі, завойовані мусульманами в «священній війні» проти «невірних». Переможених примушували до укладення договору з мусульманами, на підставі якого вони відмовлялися від права власності на землю, що належала їм, але одержували її для обробки при умові сплати хараджу;
в) землі, власники яких прийняли іслам після завоювання; землі, завойовані мусульманами і такі, що перейшли до переможців в силу того, що старі власники їх були вбиті або втекли; землі, ніким не зайняті, зрошені;
г) землі, що знаходилися у володінні представників правлячих династій. Прибутки з цих земель надходили в особисте розпорядження власників. Це право приватного володіння практично нічим не відрізнялося від права приватної власності і з часом власники закріплювали ці землі за собою юридично.
З другої половини VIII ст. в халіфаті з'явилося умовне землеволодіння -- ікта. Це споріднене із західноєвропейським бенефіцієм тимчасове надання землі за службу. У міру розвитку феодальних відносин ці землі, так само як і інші земельні володіння, що знаходились у руках феодальної знаті, перетворювалися в приватну власність.
3) Землі, що знаходилися в приватній власності. До цієї групи належали землі, що могли відчужуватися їхніми власниками будь-яким способом. Але приватна феодальна власність -- мульк мала підпорядковане значення в порівнянні з державною власністю і широкого розповсюдження не набула.
4) Общинне землеволодіння. Цей вид володіння землею зберігався певний час у селян. Але їхні правителі захоплювали общинну землю у свою власність.
Зобов'язальне право. Система зобов'язань мусульманського права відрізняється високим рівнем розробленості. Це визначалося широким розвитком товарно-грошових відносин в Арабському халіфаті.
За шаріатом, крім релігійних зобов'язань, існує ряд зобов'язань, що виникають із договорів і заподіяння шкоди.
Зобов'язання з договорів поділяються на дві групи. Вирішальним моментом, що відмежовував одну групу договорів від іншої, була наявність або відсутність обов'язку передати річ, що виступала предметом угоди. До першої групи договорів, пов'язаної з передачею речі, відносяться договори міни, позики, наймання майна, купівлі-продажу. До другої -- договори товариства, зберігання, доручення.
Низка цих договорів за своєю юридичною природою не відрізняється від відповідних договорів у римському праві. Але водночас вони мають специфічні особливості.
Договір купівлі-продажу не був консенсуальним, тому що при його укладенні потрібно проголошення визначених формул подібно римській манципацп.
При розміні грошей не припускалося одержання прибутку. Близькі до реальних договорів були салам і салаф -- видача грошових знаків в обмін на віддачу в майбутньому ще не існуючої речі або продаж хліба на корені, або з зобов'язанням виконати будь-яку роботу.
До договору позики примикає договір про переклад боргу в тих випадках, коли боржник сплачує свій борг за допомогою претензії, що він має до третьої особи (нагадує перекладний вексель).
Договір застави являє собою не забезпечення сплати боргу заставоутримувачу, а тільки служить засобом доказу того, що заставоутримувач зобов'язаний сплатити необхідну суму кредитору.
Що стосується умов недійсності договорів, то до них можна віднести насамперед відсутність добровільної згоди сторін, коли договори укладені внаслідок обману, помилково або під примусом. Ці договори не тільки не признавалися дійсними, але і всі сплачені ними, видані на підставі цих договорів суми або речі мали бути повернуті.
У вирішенні питання про недійсність договорів велику роль відігравали положення ісламу, згідно з якими стягування відсотків і лихварство вважалося гріховним. Незаконними також вважалися договори, що служили джерелом прибутків, які суперечили моральності, наприклад, спекуляція -- іхтикар.
Сімейно-шлюбне право. В галузі сімейних відносин мусульманське право виходить із безумовної переваги чоловіка над жінкою. Шаріат дозволяє чоловікові мати чотирьох законних дружин і необмежену кількість наложниць.
Шлюб за мусульманським правом оформлюється договором купівлі-продажу. Жінка не виступає при укладенні шлюбного договору рівноправною стороною, а розглядається як предмет договору. Вона продається чоловікові за визначену суму грошей або за відповідну кількість речей, але Коран наказує, щоб чоловік у свою чергу виплачував дружині визначену винагороду. Розмір цієї винагороди («садак», з тюркської -- «калим») визначався залежно від соціального стану нареченого і нареченої, але не повинен бути менше 0,25 динара (близько одного золотого рубля). Частина садаку призначалася на аліменти після розлучення і мала назву «мехрія».
За кораном садак мав належати дружині, але фактично велика його частина і навіть повністю передавалась батькові нареченої. Мусульманське право санкціонувало цей звичай, що сформувався в часи патріархату майже у всіх народів.
Згода на шлюб від жінки не була потрібною. В укладенні шлюбного договору вона не брала участі. Вийшовши заміж, жінка переходила під владу чоловіка, повинна була уникати зустрічей зі сторонніми чоловіками, не показуватися в громадських місцях тощо. Чоловік міг застосовувати до неї тілесні покарання.
Розлучення -- талок -- за мусульманським правом залежало тільки від чоловіка, який не був зобов'язаний пояснювати причини, що спонукали його вимагати розлучення. Проте після розлучення чоловік повинен був видати дружині аліменти на чотири місяці. Якщо в цей термін чоловік побажає відновити подружні відносини, розлучення анулюється.
Після розлучення діти віддавалися під владу чоловіка і зберігали право успадковувати майно подружжя. Діти віддавали дружині лише в тому випадку, якщо чоловік не в змозі був утримувати їх. З усього викладеного очевидно, що мусульманське право санкціонувало звичаї патріархального родового ладу, коли в сім'ї відновилися повновладдя чоловіка і безправ'я жінки. Шаріат перевершив у цьому відношенні навіть римське право, на ранній стадії його розвитку, та європейське феодальне право.
Спадкове право. Спадкове право за шаріатом є досить складним. На початку першого періоду Арабського халіфату жінки і діти не мали прав на спадкування майна.
За мусульманським правом спадкування -- єре -- визначається як переміщення майна власника до інших осіб після його смерті. Це переміщення розглядається як один із засобів придбання прав померлого, причому тільки одних прав, у той час як за європейським правом спадок вважається сукупністю майнових прав і обов'язків, що залишилися після нього.
Таке розуміння юридичної природи спадку випливає з того, що за мусульманським правом зобов'язання нерозривно пов'язані з особистістю боржника і не переходять до спадкоємців. Тому до передачі їм майна померлого необхідно очистити спадщину від боргів і інших зобов'язань юридичного і релігійного характеру. Таким чином, у спадок після погашення боргів і оплати витрат на похорон небіжчика надходить чистий актив.
Мусульманське право знає спадкування за законом і за заповітом. Право на спадкування майна за законом поширюється на визначене коло фізичних і юридичних осіб:
1) на осіб, що знаходяться у кровній спорідненості з померлим;
2) на хазяїв рабів, що не мають спадкоємців, відпущених на волю
3) на державу.
Родичі розділяються за такими лініями: а) прямі по спадній і висхідній лінії; б) родичі по боковій лінії.
Жінки, які знаходились в кровній спорідненості зі спадкодавцями по цих лініях, в усіх випадках отримували половину частки спадщини чоловіків.
У спадкуванні майна подружжя тим, хто пережив, також різко виражена нерівноправність чоловіків і жінок. Чоловік одержує після смерті дружини половину всього майна, що залишилося (нерухомого і рухомого), а при наявності дітей -- одну чверть. Дружина (або дружини) після смерті чоловіка одержували тільки чверть рухомого майна, а при наявності дітей -- восьму частину.
Щодо спадкування за заповітом слід зазначити те, що заповідач міг розпоряджатися тільки однією третиною майна, у чию б користь воно не передавалося. Для законності заповіту необхідно, щоб він був повнолітнім, у здоровому розумі, мав право розпоряджатися собою і майном, і щоб особа, якій спадщина заповідається, не належала до числа законних спадкоємців. Припускалися як письмові, так і усні заповіти. Для визнання дійсності заповіту необхідна була наявність двох благочестивих свідків.
2.2 Злочини і покарання в мусульманському праві
Кримінально-правова частина близькосхідного права -- шаріату -- на противагу далекосхідному, була найменш розробленою. Вона відрізнялася архаїчністю норм, відображала порівняно низький рівень юридичної техніки. Було відсутнє загальне поняття злочину, слабо були розроблені такі інститути, як замах, співучасть, обставини, що пом'якшують і обтяжують провину.
Мусульманська правова доктрина виробила класифікацію злочинів. В основі більшості з них лежать два критерії:
1) рівень визначеності покарання;
2) характер інтересів і прав, які порушуються цими злочинами. Найбільшого поширення набула класифікація, за якою злочини поділяються на три групи: хадд, кісас і тазир.
А. Злочини групи «хадж»
Ця група включає злочини, які визнаються найнебезпечнішими, бо вони посягають на "права Аллаха" (тобто на інтереси всієї мусульманської общини), і тягнуть покарання, що однозначно визначені Кораном, суною або точно встановлені правозастосовчою практикою "Праведних халіфів". Такими злочинами визнається:
Крадіжка. За цей злочин Коран встановлює точно визначену міру покарання: "Злодію та злодійці відсікайте їх руки у відплату за те, що вони вкрали, як настрахання від Аллаха". За мусульманською правовою теорією є чіткі вимоги до суб'єктивної та об'єктивної сторін крадіжки, згідно з якими вона вважається злочином категорії "хадд". Так, відрубання руки злодію можливо лише за умов, що він є людиною вільною (не рабом), повнолітньою і психічно здоровою. Для застосування "цієї санкції має значення і" місце, з якого було викрадено майно. Це мусить бути місце його постійного зберігання, куди злочинець не має вільного доступу. Тому не належать до злочинів категорії "хадд" і не караються жорстоко крадіжка, скоєна в громадському місці, крадіжка, яку гість вчинив у хазяїна, котрий запросив його до себе, викрадення тварин з відкритого пасовиська, плодів із саду, що не охоронявся.
Крім того, викрадене майно також має відповідати деяким вимогам. Його вартість має бути вищою за певну суму (в різних варіантах від 1/4 до 1 динара). Це майно Мусить бути "дозволеним" для мусульман і в принципі вільно продаватись на ринку. Тому за крадіжку вина або свинини, які вважаються забороненими для мусульман, продуктів, що швидко псуються і тому не можуть бути реалізовані на ринку, відрубання руки не застосовувалось.

Подобные документы

  • Особливості становлення і розвитку мусульманського права (шаріату). Джерела мусульманського права. Виникнення мусульманського права як системи. Коран, сунна, кияс, фірмани, кануни. Інститути мусульманського права. Політичні передумови виникнення ісламу.

    курсовая работа [63,0 K], добавлен 03.02.2010

  • Право інтелектуальної власності в об'єктивному розумінні, його основні джерела та види. Ключові об'єкти та інститути права інтелектуальної власності. Суб’єктивні права інтелектуальної власності. Поняття і форми захисту права інтелектуальної власності.

    презентация [304,2 K], добавлен 12.04.2014

  • Цивільно-правові відносини в сфері здійснення та захисту особистих немайнових та майнових прав фізичних осіб. Метод цивільного права та чинники, що його зумовлюють. Характерні риси імперативного елементу цивільно-правового методу правового регулювання.

    курсовая работа [99,0 K], добавлен 13.04.2014

  • Формування феодального суспільства і держави франків. Основні риси феодального права та історія створення "Салічної правди". Злочини і покарання за Салічною правдою, особливості судового процесу. Родові, майнові, господарські та шлюбно-сімейні відносини.

    дипломная работа [952,4 K], добавлен 19.06.2014

  • Поняття та завдання кримінального кодексу України. Об'єкти, що беруться під охорону за допомогою норм КК. Джерела та основні риси кримінального права. Поняття злочину, його ознаки, склад та класифікація, засоби і методи вчинення. Система та види покарань.

    контрольная работа [23,1 K], добавлен 24.10.2014

  • Основні тенденції зародження права на українських землях та його роль для наших предків. Цінність права для сучасної держави та суспільства. Основні державно-правові концепції в Україні. Соціальна, інструментальна, власна та особистісна цінність права.

    курсовая работа [49,5 K], добавлен 07.11.2013

  • Основні джерела права: первинне законодавство та похідне законодавство. Похідні джерела права: нетипові акти, додаткове законодавство, зовнішні джерела. Неписані джерела права. Дія норм права ЄС, застосування норм у судовій практиці.

    доклад [22,8 K], добавлен 11.04.2007

  • Вивчення сутності конституційного права, як галузі права в системі національного права, як науки і як навчальної дисципліни. Конституційно-правові інститути, норми та відносини і їх загальна характеристика. Система правових актів і міжнародних договорів.

    курсовая работа [33,5 K], добавлен 03.02.2011

  • Общинні принципи кримінального права в правовій думці Месопотамії. Правові джерела Месопотамії. Принципи кримінального права за законами Хаммурапі. Класифікація злочинів та покарання в Законах Хаммурапі: проти особи, власності, сімейних устроїв.

    реферат [23,1 K], добавлен 19.02.2011

  • Форма і джерело права: аспекти співвідношення. Ознаки, види правового звичаю у правовій системі. Ставлення до правового звичаю як джерела права в Україні. Структура правового прецеденту, його основні елементи та риси. Характеристика форм права в Україні.

    курсовая работа [55,0 K], добавлен 05.01.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.