Основні інститути мусульманського права

За наявності всіх необхідних умов злочинець карається відрубанням правої руки, за другу крадіжку -- лівої ноги. За третю крадіжку у більшості випадків відрубувалась голова, а в деяких випадках -- друга рука або нога. Доказами крадіжки визнаються показання свідків або зізнання злочинця.

Перелюбство (позашлюбні статеві зносини) розглядається як злочин, що посягає на одну з цінностей, яка охороняється ісламом (продовження роду) і одночасно становить загрозу основам моралі та інтересам сім'ї. Тому Коран різко засуджує цей гріх: "І не наближайся до перелюбства, адже це -- мерзота і поганий шлях". Кораном передбачено суворе і однозначне покарання за цей злочин: "Перелюбника і перелюбницю -- побивайте кожного з них сотнею ударів. Нехай не заволодіє вами жалість до них, якщо ви віруєте в Аллаха... і нехай буде присутня при їх покаранні група віруючих". Ця норма доповнюється суною: якщо хтось з перелюбників знаходиться у шлюбі, то він не тільки карається сотнею ударів, а й забивається камінням до смерті. Доказами вчинення цього злочину є показання не менш як чотирьох свідків або зізнання підозрюваного за умови, що він підтвердив його не менше чотирьох разів.

Недоведене (неправдиве) звинувачення в перелюбстві. До відповідальності за цей злочин притягаються особи, які не можуть довести істинність своїх звинувачень, а також свідки, показання яких були суперечливими, що ставило під сумнів їх достовірність. Коран встановлює за це таке покарання: "А ті, які кидають звинувачення в невинних, побийте їх вісімдесятьма ударами і не приймайте від них свідоцтва ніколи...".

Розбій. За вчинення цього злочину Коран встановлює комплекс жорстоких покарань: смерть, розп'яття, відрубання руки і ноги навхрест, вигнання. Крім цього, розбійникам гарантуються тяжкі муки і на тому світі. Суб'єктом покарання за розбій міг бути лише повнолітній чоловік -- мусульманин, психічно здоровий, і тільки за умови, що потерпілий, який був власником і законним володарем викраденого майна, також мусульманин. Міра покарання встановлюється залежно від наслідків злочину. Якщо розбій супроводжувався вбивством і заволодінням майном, то злочинець карається смертною карою і розп'яттям; при вбивстві без заволодшня майном -- смертною карою; при заволодінні майном без вбивства -- четвертуванням. Якщо розбій скоєно кількома особами, то при скоєнні убивства всі вони підлягають смертній карі незалежно від того, вчинили вони побої жертві чи ні.

Вживання спиртного розглядається як тяжкий злочин, тому що воно посягає на розум, який є однією з цінностей ісламу. Адже без розуму неможлива віра в Аллаха. Точна міра покарання за цей злочин визначена в суні та коментарях докторів ісламу і становить близько 80 ударів або смертну кару, якщо злочин вчинено вчетверте. Доказами злочину є показання свідків, зізнання винуватого, зовнішні ознаки сп'яніння. Покарання застосовувалось лише за добровільний гріх. В інших випадках (вживання спиртного під загрозою насилля, помилково, з метою лікування і т. ін.) винуватий звільнявся від покарання.

Бунт (смута) розуміється як спроба усунення глави держави, непокора владі на всіх її рівнях та інша антидержавна діяльність, що посягає на основи мусульманського політичного ладу, підриває освячені шаріатом підвалини способу життя. За бунт Коран і суна встановлюють однозначну санкцію -- смертну кару. Проте зазначається, що спочатку слід зробити спробу переконати бунтівників у необхідності підкорятися владі. Якщо ж така спроба виявилась безуспішною, то смертна кара непокірних розглядається як законна оборона з боку мусульманської держави.

Зрада ісламу. Поняття цього злочину охоплює такі дії, як віровідступництво, язичество та богохульство. Зрада ісламу загрожує релігії -- головній цінності, яку охороняє іслам. Отже, цей злочин становить найбільшу суспільну небезпеку, а тому за його скоєння передбачено одну міру покарання -- смертну кару.

Мусульманські правознавці зазначають, що суворе покарання за зраду ісламу не порушує свободи віри, проголошеної Кораном, адже нікого не примушують приймати іслам насильно. Але віровідступництво тих, хто раніше сповідував іслам, є, по суті, політичним перелюбством, яке можна порівняти із зрадою Батьківщині або дезертирством з армії, яка веде боротьбу з ворогом. "Немає ніякої різниці,-- зазначають вони, -- між особою, яка відійшла від ісламу, і тими, хто безпосередньо або в ідеологічному відношенні став на бік ворога"'.

Б. Злочини категорії "кісас"

Ця група включає злочини, за скоєння яких призначається визначена санкція, що має назву "кісас" і яка означає заподіяння злочинцю шкоди, рівної наслідкам його діяння. Основними злочинами цієї категорії є вбивство і тілесні пошкодження необоротного характеру. Тому корені такого підходу чітко вбачаються у принципі таліону. У Корані з цього приводу прямо говориться: "„.душа -- за душу, і око -- за око, і ніс -- за ніс, і вухо -- за вухо, і зуб -- за зуб, і рани -- помста..."

Передбачаючи смертну кару за вбивство, мусульманське право допускає можливість застосування за вибором потерпілої сторони одного з трьох "кісас" (визначених покарань): смертну кару, прощення злочинця або виплату ним викупу за кров. За умови, якщо убивцю прощають законні представники потерпілого, злочинець не може бути засудженим до страти, а зобов'язується до виплати викупу за кров. Розмір викупу за вбивство вільного мусульманина встановлювався у 100 верблюдів або 1 тис. золотих динарів, або 12 тис. динарів паперовими грошима. За вбивство жінки виплачувалась сума, вдвічі менша.

Якщо ж спадкоємці вбитого наполягають на смертній карі, то для винесення і виконання смертного вироку злочинець і його жертва повинні бути "рівними" за статтю, вірою та соціальним станом. Ці вимоги грунтуються на відповідних положеннях Корану: "Приписано вам відшкодування за вбитих: вільний -- за вільного, і раб -- за раба, і жінка -- за жінку". Отже, мусульманин обов'язково карається смертю за навмисне вбивство мусульманина, але не несе такої відповідальності за вбивство немусульманина чи особи, яка зрадила ісламу.

При ненавмисному вбивстві злочинець повинен був виплатити викуп за кров та перетерпіти релігійну спокуту. "А хто вбив віруючого помилково, -- говорить Коран, -- то -- звільнення віруючого раба і пеня, що вручається його сім'ї..."

За вчинення тілесних ушкоджень злочинець не притягався до покарання до вилікування потерпілого. Це робило можливим визначення всіх наслідків для здоров'я від одержаних ушкоджень і відповідно -- міри покарання злочинця за принципом таліону. За згодою потерпілого або, якщо покарання по таліону було суттєво утруднено (наприклад, при пошкодженнях внутрішніх органів), злочинець виплачував викуп за кров.

В. Злочини категорії "тазир"

Ця група об'єднує злочини, які посягають на "права Аллаха" (інтереси всієї общини) або на приватні інтереси, але за які в джерелах права визначається не конкретна міра покарання, а санкція, що може змінюватись з урахуванням об'єктивного чи суб'єктивного боку діяння. Отже, "тазир" застосовувався при скоєнні злочинів, за які не передбачалось точно визначених санкцій категорій "хадд" або "кісас". Це стосується, приміром, невиконання деяких релігійних обов'язків, порушення зобов'язань за угодами, невиплати викупу за кров, шахрайства, порушень правил поведінки в громадських місцях, свавілля щодо підлеглих, чаклунства.

"Тазир" може застосовуватись і за вчинення злочинів, що за характером скоєння можуть бути віднесені до "хадд" або "кісас", тягнуть відповідні покарання, але не можуть бути застосовані. Скажімо, вартість викраденої речі нижча за вартість, яка тягне покарання у вигляді відрубання руки, тому суддя може визначити іншу санкцію.

"Тазир" має багато різновидів. Серед них: усний осуд, водіння напівоголеним по місту з публічним оголошенням скоєного гріха, розп'яття на три дні без доведення до смерті, але із забороною приймати їжу, позбавлення волі, штраф. Тілесні покарання (палицею, різкою чи батогом до 100 ударів, а за крадіжку з казни -- по 100 ударів протягом трьох днів), смертна кара та ін. Підставою для застосування "тазиру" є зізнання злочинця, показання свідків. На відміну від "хадда" і "кісасу", "тазир" може застосовуватись і до неповнолітніх.

Покарання за мусульманським правом відбили як архаїчні і додержавні засоби відплати, так і достатньо розроблені міри цілеспрямованої кримінально-правової репресії. Злочини першої і другої групи спричиняли за собою строго фіксовані і суворі покарання: хадд і кисас.

Покарання за злочини, що відносяться до третьої групи -- тазир, відрізнялися великим розмаїттям і гнучкістю, але також мали яскраво виражений каральний характер. Як відзначалося вище, шаріат припускав, і тим самим узаконював, кровну помсту (у дещо обмежених, у порівнянні з доісламським періодом, розмірах), таліон, а також викуп речами або грошима (до 100 верблюдів або 1 тис. динарів золота) як компенсацію потерпілому або його родичам, якщо вони відмовлялися від свого права на кровну помсту.

У шаріаті передбачалися типові для середньовіччя жорстокі і залякувальні покарання. Так, страта, що призначалася за цілу низку злочинів, звичайно, відбувалася публічно (шляхом повішення або четвертування), а потім тіло страченого виставлялося на загальну наругу. Застосовувалися і такі види страти, як утоплення і закопування живцем. Широко використовувалися також такі тілесні покарання, як відсічення пальців, рук і ніг, бичування, биття камінням тощо.

Тюремне ув'язнення в Арабському халіфаті зазвичай застосовувалося для утримання злочинців до суду, але поступово стало використовуватися і як міра покарання, причому в окремих випадках призначалося довічне ув'язнення. Позбавлення волі виражалося також і в домашньому ув'язненні або в ув'язненні в мечеть.

Мусульманське право знало також майнові санкції (конфіскації, штрафи тощо) і ганебні покарання -- оголення бороди, позбавлення права носити чалму, привселюдний осуд тощо, а також заслання і виселення (за дрібні злочини).

мусульманський право іслам злочин

2.3 Судовий процес

Цю галузь мусульманського права утворюють норми, які регламентують порядок утворення, функціонування і компетенцію органів, покликаних здійснювати правосуддя. Верховним суддею визначається правитель мусульманської держави, що надає право здійснювати правосуддя своїм намісникам, які, в свою чергу, призначали суддів з-поміж духовних осіб -- знавців мусульманського права "каді". Вони фактично і займалися розглядом абсолютної більшості судових справ.

Процес за мусульманським правом носив, як правило, обвинувальний характер. Справи порушувалися не від імені державних органів, а зацікавленими особами (за винятком злочинів, спрямованих проти державної влади). Розходження судочинства в кримінальних і цивільних справах практично були відсутні. Судові справи розглядалися привселюдно, зазвичай в мечеті, де могли бути присутніми усі бажаючі. Сторони мали самі вести справу, не звертаючись за допомогою адвокатів.

Процес проходив усно, письмове діловодство не застосовувалося, хоча з часу правління Абассидів в цивільних справах складалися судові протоколи. Основними доказами були визнання сторін, показання свідків, клятви.

Справа повинна була вирішуватися на одному засіданні і не мала відкладатися до наступного дня. По суті процес у суді перетворювався у своєрідне змагання сторін, де, природно, багатий і бідний не були в рівному становищі.

Ери винесенні рішення суддя, за винятком порівняно невеликої категорії справ, мав велику свободу розсуду. Це давало йому можливість керуватися особистими симпатіями і враховувати соціальний стан сторін.

Особливістю процесуального права шаріату було те, що судове рішення не розглядалося як остаточне і безповоротне. У випадку встановлення нових фактів і обставин суддя міг переглянути своє власне рішення. Це відкривало простір для зловживань і свавілля.

При оцінці доказів у суді панував формалізм. Так, повним доказом у справі вважалися свідчення двох гідних довіри свідків-мусульман. Показання жінок розглядалися як половинні докази. При відсутності достовірних або переконливих доказів застосовувалася клятва, яку звичайно повинен був вимовити відповідач або той, кого звинувачували. Клятва, вимовлена в особливій урочистій формі і з посиланням на Аллаха, приймалася як вагомий доказ у судовому процесі. Вона звільняла обвинувачуваного від відповідальності або принаймні пом'якшувала покарання (наприклад, при обвинуваченні в навмисному вбивстві).

Визнання обвинувачуваного, якщо воно було зроблено повнолітнім, осудним, не під впливом примусу, розглядалося як доказ, достатній для винесення рішення суду.

Поряд із судами каді, що керувались виключно релігійними приписами, існували суди вузької компетенції, які діяли, виходячи з потреб відповідних владних структур. До цієї групи належали суди поліційної юрисдикції, юрисдикції інспектора ринку, юрисдикції справедливості халіфа чи його представників.

Діяльність мусульманських суддів (каді) грунтувалась на певних принципах, з-поміж яких доцільно зважати на такі: 1) одноособове вирішення спорів; 2) безперервність судового процесу; 3) повна рівність сторін-учасників судового розгляду; 4) неприпустимість прийняття рішення без заслуховування всіх суб'єктів спору.

Доказами, на які спирались судові рішення, були: а) показання свідків (при цьому свідчення одного чоловіка дорівнювало свідченням двох жінок); б) зізнання підсудного; в) письмові документи; г) обгрунтовані, з точки зору судді, чутки; д) особисте переконання судді, що склалося на підставі лише одному йому відомих фактів. Як видно, об'єктивну обгрунтованість деяких елементів доказової бази перевірити було неможливо. Це відкривало необмежений простір для свавілля каді.

Але у каді не було спеціального примусового апарату, здатного забезпечити швидке і точне виконання його вироків. Такий апарат був у розпорядженні світської влади. Тому поступово розгляд кримінальних справ вийшов з компетенції суду каді і перейшов до судів компетенції правителя, його намісників та поліції.

2.4 Міжнародне право

Особлива група норм утворюють галузь "сийар", яка регулює взаємовідносини мусульманської держави на міжнародному рівні. Це, зокрема, регламентація питань війни і миру, включаючи визначення підстав і меж ведення "джихаду" -- священної війни з відступниками і ворогами ісламу, порядок розподілу воєнної здобичі, відносини мусульманської общини з представниками інших релігій, особливостей правового статусу різних груп населення в залежності від їх ставлення до ісламу. Отже, ця галузь об'єднує як норми міжнародно-правового характеру, так і приписи, що регулюють відносини виключно в межах держави. Мусульманське право, на відміну від інших правових систем, включає Т норми міжнародного права як правила, що сформульовані у внутрішніх джерелах, а не вироблені шляхом міжнародного співробітництва.

Отже, мусульманське міжнародне право_; по суті, не відрізняється від інших галузей права. Його норми є загальнообов'язковими і забезпечуються такими ж засобами, як і всі інші правила поведінки шаріату.

Розділ 3. Основні засади сімейно-шлюбного права в ісламі

3.1 Мусульманські основи шлюбу

Характерною особливістю ісламу є те, що в ньому виняткового значення надається сімейно-шлюбним відносинам. У Корані, Сунні, шаріаті до найменших деталей розроблено взаємовідносини між подружжям при вступі у шлюб і при розлученні, обов'язки батьків і дітей, майнові і спадкові відносини.

Вибір супутника життя в мусульманському світі різко відрізняється від прийнятого на Заході. Його найчастіше роблять батьки, особливо коли йдеться про дівчину. Згідно з ісламською традицією, пропозиція, як правило, надходить із сім'ї юнака, але може бути і з сім'ї дівчини. Це відбувається завдяки контакту їхніх батьків, інших родичів чи близьких друзів. І хоча любов безперечно вважається в мусульманському шлюбі дуже важливим чинником, однак найчастіше вона приходить після укладення шлюбу.

Шлюб в ісламі не є священним, радше це правовий договір між чоловіком і жінкою, який встановлює законність, непорушність і взаємну відповідальність у їхніх стосунках впродовж спільного життя.

Шлюб, або "ніках" - це "особливого роду приватний договір, який має на меті узаконити дітонародження" (2. С. 121). Церемонія укладання шлюбу у мусульман не є надто урочистою. На відміну від християнського шлюбу, шаріат не вимагає його письмового оформлення; воно з'явилося лише з розповсюдженням арабської писемності.

У коментарі мусульманського права "Хідої" сказано: "Шлюб укладається, тобто здійснюється й законно затверджується, усно, через "заяву" (під якою закон розуміє промову сторони, що пропонує, і "згоду" -промову-відповідь іншої сторони (2. С. 121). І заяву, і згоду належить проказувати в минулому часі; це визнається юридично. Оскільки в арабській мові теперішній і майбутній час дієслова мають однакову форму, то шлюбний договір, укладений у теперішньому часі, був би двозначним.

Шлюб може бути укладений за допомогою заяви в наказовій формі однієї зі сторін і згоди в минулому часі другої сторони. Так, один чоловік може сказати іншому: "Уклади шлюб твоєї дочки зі мною", а той відповість: "Я уклав". (Мається на увазі: "шлюб моєї дочки з тобою".)

Для укладання шлюбу шаріат вимагає дотримання таких чотирьох умов: по-перше, формула шлюбу має бути проголошена правильною арабською мовою. Якщо ні майбутнє подружжя, ні їхні довірені особи її не знають, як виняток допускається вживання іншої мови. Як правило, формулу укладання шлюбу спочатку проказує наречена: "Завваджтука нафсі алля-сідак аль-малум" ("Вважаю себе твоєю дружиною, згідно з певним махром"). Наречений відповідає: "Кабілту аттазвідж" ("Прийняв шлюб"). Коли шлюб укладають довірені особи, то першою формулу читає довірена особа нареченої, потім нареченого. По-друге, ті, хто проказує формулу, повинні бути повнолітніми і сповна розуму. По-третє, при цьому потрібно називати імена нареченого й нареченої. По-четверте, молодята мають бути згідні на шлюб, а не примушені до нього.

У Корані немає чітко вказаного шлюбного віку. Але мусульманські правознавці вважають, що для дівчат він починається з дев'яти років (саме стільки було Айші, коли вона стала дружиною пророка), а для юнаків з п'ятнадцяти. Проте сьогодні в багатьох мусульманських країнах законодавчо встановлюється шлюбний вік у 15-18 років.

Шлюби мусульман бувають трьох видів: постійний (ніках даїм), тимчасовий (мут'а чи сійга) і з невільницями (ніках кенізон) (3. С 132). Кожна з цих форм шлюбу має свої особливості, яких необхідно дотримуватися.

Основними умовами укладання постійного шлюбу за мусульманським правом є: оформлення його у присутності свідків; відсутність обставин, через які не дозволено вступати у шлюб; згода осіб, які укладають шлюб; сплата нареченим певного викупу (махру) за наречену.

Про постійний шлюб ніках сказано: "Шлюб між мусульманами не може бути укладений інакше, як у присутності двох свідків чоловічої статі чи одного чоловіка і двох жінок, повнолітніх, сповна розуму й мусульман. Свідки ці можуть бути бездоганними й не зовсім бездоганними, навіть особами, які піддавались покаранням за наклеп" (2. С 123). При цьому мусульманські правознавці посилалися на хадіс, де пророк Мухаммад нібито говорив: "Шлюб без свідків не вважається шлюбом" (2. С. 123). Функція свідків при укладанні шлюбу зводиться до їх присутності під час ритуалу, коли духовна особа тричі проголошує умови договору. Коли мусульманин одружується з немусульманкою, тобто з християнкою чи єврейкою, то як свідки допускаються й невірні (християни чи євреї): "Якщо мусульманин укладає шлюб з жінкою невірною (немусульманкою) у присутності двох свідків немусульман чоловічої статі, то такий шлюб правильний..." При укладанні шлюбу свідки потрібні не для вирішення питань власності (наприклад, про посаг чи шлюбний дар), а лише для встановлення права чоловіка на шлюбне співжиття (2. С. 124).

Ісламське право чітко регулює дозволені ступені родинних зв'язків, які визначають законність чи незаконність шлюбу.

Незаконно брати шлюб з матір'ю чи бабусею, дочкою чи внучкою. В Корані написано: "Ваші матері й ваші дочки заборонені вам" (1. 4:27). У цю заборону включені й "сестри, дочки сестер і братів, тітки з батьківської і материнської сторін, тітки батька та тітки матері... дочки всіх братів - рідних, єдинокровних, єдиноутробних, дочки всіх сестер - рідних, єдинокровних і єдиноутробних" (2.С. 125).

Не можна одружуватися з тещею, з дочкою своєї дружини, з мачухою і дружиною діда, з невісткою, внучатою невісткою, з молочною матір'ю і молочною сестрою, а також одночасно з двома сестрами чи мати статеві стосунки з ними. Не можна також укладати шлюб з двома жінками, які знаходяться між собою в заборонених ступенях родинних зв'язків.

Існують й інші заборони для вступу в шлюб. Так, чоловік, одружений з вільною жінкою, не може брати шлюб з рабинею чи з вагітною полонянкою, бо батько дитини є представником ворожої сторони, а також віддати свою уммі-валяд (рабиню, з якою чоловік-власник має дитину й визнає її) за дружину іншому, коли вона вагітна.

Не дозволено вступати у шлюб і під час іддату - певного часу після розлучення жінки. Мета іддату - визначити, чи не вагітна жінка від першого чоловіка.

Фікх регулює й законність шлюбу. Так, вільному мусульманину дозволено вступати у шлюб з чотирма жінками, вільними чи рабинями, але не більше, бо в Корані записано: "Ви можете вступати в шлюб з жінками, які приємні вам, з двома, трьома, чотирма".

Якщо у чоловіка дві чи більше дружин, причому всі вони є вільнонародженими, то він повинен ділити між ними шлюбне співжиття порівну. Адже пророк сказав: "Чоловік, який має двох дружин і виділяє одну з них, буде в день суду схилятись на один бік" (тобто його розіб'є параліч на одну сторону) (2. С 208). Айша говорила, що пророк ділив порівну свою увагу між дружинами, кажучи: "О господи, я ділю порівну те, що в моїй владі, не засуди мене за те, що не підвладне мені..." (2. С 208).

Шаріатське законодавство передбачає рівність дружин між собою у шлюбному житті: "Дружина, взята раніше, і дружина, взята пізніше, рівні між собою у відношенні розділення між ними шлюбного співіснування, тому що кісм (припис закону) є шлюбним правом кожної жінки". Проте чоловікові надається право самому обирати спосіб шлюбного співжиття, тобто він за власним бажанням може послідовно жити по одному дню чи більше з кожною з дружин. Треба зазначити, що під обов'язком рівномірного розподілу співжиття розуміється спільне перебування, яке не завжди передбачає статеві стосунки, оскільки останні залежать від ерекції дітородного органу, не завжди підвладної чоловікові (2. С 209).

Шлюбне співіснування залежить також і від різниці станів. Так, якщо у мусульманина дві дружини, з яких одна вільна, а друга рабиня, то дві частини часу чоловік повинен жити з вільнонародженою й тільки одну - з рабинею. Саме так, за переказами, робив Алі.

Дотримання кісму не обов'язкове під час поїздок чоловіка. Він може брати із собою будь-яку дружину. Проте в мусульманському праві перевага надається жеребкуванню. При цьому мусульманський правознавець Шафі посилається на дії пророка, який теж кидав жереб поміж своїми дружинами, коли збирався в подорож. Час відсутності не йде в рахунок кісму, тобто чоловік не зобов'язаний після повернення урівняти стосунки між залишеними жінками й тими, які його супроводжували.

Однією з умов укладення шлюбу є рівність. Шаріат строго засуджує нерівні шлюби. Термін "каафат" - рівність - мовою закону означає рівність між чоловіком і жінкою (2. С. 152). При тлумаченні рівності до уваги беруться: рівність племені чи роду; рівність віри; рівність свободи; рівність моральності; рівність станів; рівність знань. Пророк заповідав: "Дивіться, щоб шлюби укладали лише належними опікунами жінок і лише з рівними" (2. С 152). Наприклад, жінка високого походження і становища могла б гребувати статевими стосунками і спілкуванням з низькородним чоловіком, тому, на думку мусульманських правознавців, рівність має братися в розрахунок відносно чоловіка, тобто щоб він був рівним своїй дружині. Але відносно жінки ця вимога не є обов'язковою, бо чоловік не принижується шлюбним співжиттям з жінкою низького походження і стану. Рівність береться до уваги і при визнанні шлюбу дійсним. Так, якщо жінка вийде заміж за нижчого за соціальним станом чоловіка, то її опікуни мають право розірвати шлюб, щоб уникнути безчестя.

Згода є одним з необхідних елементів шлюбу мусульман, передусім жінок. За мусульманським законодавством дівчата при укладанні шлюбу можуть проявляти свою згоду мовчанням; якщо вони не заплачуть чи не втечуть під час оголошення шлюбної пропозиції, то такий шлюб вважається дійсним. Знаками згоди за шаріатом є мовчання чи усмішка, адже пророк сказав: "Дівчину потрібно запитати про згоду в усіх справах, що стосуються її, і якщо вона промовчить чи усміхнеться, то це означає її згоду" (2. С 141).

За мусульманським законодавством визнаються також шлюби неповнолітніх. Більшість ісламських фікхів вважає, що шлюб малолітнього хлопчика чи дівчинки, укладений з волі батьків, є законним; при цьому вони посилаються на слова пророка: "Шлюб доручається рідні батьків" (2. С 144). Такий шлюб залишається обов'язковим і після досягнення дітьми повноліття, оскільки воля батьків є незаперечною, а їх любов до своїх дітей - безсумнівною. Шлюб неповнолітніх прирівнюється до шлюбу повнолітніх.

Аналіз такого необхідного елемента шлюбного інституту ісламу, як згода вступаючих у шлюб осіб, свідчить, що він не відіграє суттєвої ролі, бо молоді фактично виконують волю своїх батьків і родичів, а шлюбні угоди переважно укладаються між батьками й опікунами, навіть за відсутності наречених. Згідно з мусульманськими нормами моралі, воля батьків - закон для дітей, навіть якщо це проти їхніх інтересів.

3.2 Коран про сімейно-шлюбні відносини

Проблемам взаємин чоловіка і жінки та сімейно-шлюбних відносин присвячено окремі сури Корану, зокрема 4 - "Жінка", 24 -"Світло", 58 - "Суперечка", 65 -"Розлучення", 66 - "Заборони". Ці питання частково розглядаються і в інших сурах (2, 6, 15, 30, 33, 39, 43).

Згідно зі священною книгою мусульман, чоловік і жінка наділені різними функціями. Їхні стосунки значною мірою розглядаються через призму сімейно-шлюбних відносин.

Шлюб у Корані, а отже і в ісламі, на відміну від християнства, розглядається не як сакральний акт, тобто союз чоловіка і жінки перед Богом, а радше як торговий договір. Тим не менше він трактується як одна з найбільших цінностей. Вважається бажаним, щоб усі правовірні, незалежно від їхнього соціального статусу, одружувалися: "І віддавайте до шлюбу неодружених серед вас і праведних рабів та рабинь ваших" (Кор., 24:32).

Іслам не розглядає сексуальне життя як щось гріховне, а безшлюбність - як вияв духовної і тілесної досконалості - і це є ще однією його суттєвою відмінністю від християнства. Навпаки, безшлюбність трактується як явище небажане, можливе хіба що в разі відсутності в чоловіка належних статків, щоб узяти шлюб. "І хай стриманими, - читаємо в Корані, - будуть ті, хто не знаходить можливості для шлюбу, доки не збагатить їх Аллах своєю щедрістю..." (Кор., 24:33).

Не дивно, що питанням укладення й розірвання шлюбу, а також сімейно-шлюбним відносинам у Корані приділено досить багато уваги. Він, зокрема, накладає чимало заборон щодо шлюбних партнерів. Так, не дозволяється одружуватися з людьми, які дотримуються політеїстичних вірувань: "Не беріть шлюбу з багатобожницями, поки вони не увірують. Віруюча рабиня, безперечно, краща від багатобожниці, навіть тієї, що подобається вам. Не видавайте заміж за багатобожників, поки вони не увірують. Віруючий раб, поза всяким сумнівом, кращий за багатобожника, навіть того, що подобається вам" (Кор., 2:221).

Забороняючи одружуватися з політеїстами, Коран все ж таки в окремих випадках дозволяє одружуватися з іновірцями. Чоловіки-мусульмани мали право брати шлюб із християнками та іудейками, при цьому від них не вимагалося, щоб вони прийняли іслам. Щоправда, християни й іудеї чоловічої статі не мали права одружуватися з мусульманками. Такі правила, ймовірно, були зорієнтовані на розширення мусульманської умми (громади). Адже з погляду патріархального суспільства, яке продовжувало зберігатися в арабів, жінка повинна була коритися чоловікові. Народжені у шлюбі з мусульманином діти вважалися мусульманами. У той же час якщо чоловік - не мусульманин, а жінка - мусульманка, то діти теж не є мусульманами.

У наш час ці заборони можуть видатися нецивілізованими. Однак треба мати на увазі, що ці приписи з'явилися в VII ст., коли рівень релігійної нетерпимості на Близькому Сході був достатньо високий. Наприклад, християни тоді взагалі не визнавали шлюбів з іновірцями. Більше того, подеколи не допускалося побутове спілкування християн та іновірців. Так, згідно із соборними настановами, християнам не дозволялося митися в лазні з євреями, лікуватися у лікарів-євреїв тощо. На тлі такої нетерпимості положення Корану щодо шлюбів з жінками іншої віри видаються ліберальними.

Коран забороняє кровозмішення, обмежуючи коло жінок, з якими дозволено одружуватися. "Не беріть шлюбу з тими жінками, з якими були одружені ваші батьки..." (Кор., 4:22). "Заборонені вам ваші матері, дочки, сестри, тітки по батькові та матері, батькові та сестрині дочки, молочні матері, молочні сестри, матері ваших дружин, пасербиці ваші, вихованки від матерів, з якими ви зійшлися; якщо ж ви не сходилися з їхніми матерями, то немає на вас гріха... [Заборонені вам також] дружини ваших кревних синів, одночасно дві сестри..." (Кор., 4:23), "заміжні жінки, якщо їх не взято вами в полон..." (Кор., 4:24).

Найкращий згідно з Кораном варіант одруження для мусульманина - це шлюб з "порядними віруючими жінками". Але це вимагає чималих коштів. Якщо ж їх немає, то пропонується шукати дружин серед віруючих дівчат-бранок (Кор., 4:25).

Водночас Коран надає жінці більше прав порівняно з тими, які вони мали в доісламській Аравії. Так, в одному з аятів сказано: "Не дозволено вам успадковувати дружин проти їхньої волі. Не перешкоджайте їм забирати частину того, що ви їм дали [при одруженні], якщо тільки вони не вчинили чогось явно непристойного. Поводьтеся з ними гідно" (Кор., 4:19). Це недвозначний перегляд звичаїв до-ісламської Аравії, коли після смерті чоловіка його старший син або інші родичі разом із майном небіжчика при бажанні "успадковували" його вдову чи вдів незалежно від їхньої згоди. Це цілком відповідало нормам патріархального суспільства, де жінка розглядалася як необхідна робоча сила в господарстві та своєрідна власність. Спадкоємці могли одружуватися із вдовами небіжчика, не питаючи їхньої згоди й не виплачуючи шлюбного дарунку (махру). Вони також могли видавати їх заміж за інших, а то й узагалі заборонити повторний шлюб.

Коран же наділяє вдів певними правами. Якщо вони навіть вступали у шлюб зі спадкоємцями небіжчика (тут, як вказувалося вище, накладалися значні обмеження), то все одно мали отримати від чоловіка махр, своєрідний шлюбний викуп. До того ж за певних обставин вдови мали право отримати ще й частину майна небіжчика (Кор., 4:11).

Узагалі Коран приділяє чимало уваги вдовам. Згідно з його приписами, після смерті чоловіка вдова має чекати чотири місяці та десять днів, аби визначити, чи не є вона вагітною. Якщо виявиться вагітність, то вдова повинна народити дитину й після цього дістає право вийти заміж. Причому Коран це вітає (Кор., 2:234, 235). До того ж чоловік, помираючи, мусить залишати дружині частку свого майна: "Ті з вас, хто помиратиме й залишатиме дружин, мають заповісти їм засоби для існування протягом року й не спонукати їх піти з [вашого] дому. А якщо вони підуть, то не буде на вас гріха в тому, що вони самі вчинять добровільно" (Кор., 2:240). Таке ставлення до вдів різко контрастувало із практикою ритуального самоспалення вдів на поховальному вогнищі померлого чоловіка, що існувала в тогочасній Індії, частково завойованій мусульманами.

У доісламські часи араб міг заприсягнутися не наближатися до своєї дружини, тобто не мати з нею статевих стосунків протягом кількох років. Фактично це була прихована форма розлучення, при якій жінка мусила знаходитися при чоловікові, не маючи права одружитися з іншим. Коран обмежив строк такого прихованого розлучення чотирма місяцями: "Ті, хто заприсягнеться утримуватися від своїх дружин, мусить очікувати чотири місяці" (Кор., 2:226). "Якщо ж вони повернуться (тобто відновлять інтимні стосунки), то Аллах - Усепрощаючий, Всемилосердний!" (Кор., 2:226). Тобто священна книга мусульман дає зрозуміти, що відновлення статевих стосунків подружньої пари, уникнення розлучення - це справжнє благословення.

У Корані зустрічаються досить прогресивні як на той час ідеї, які можуть бути витлумачені як визнання рівності чоловіка і жінки: "По справедливості жінки мають те ж саме, що і той, хто над ними..." (Кор., 2:228). Це судження, щоправда, трактувалося неоднозначно. Але дехто з мусульманських богословів, наприклад, ібн-Кясір, у своїх коментарях підкреслював, що в даному разі йдеться про те, що жінки стосовно чоловіків мають ті ж самі права, що й чоловіки щодо своїх жінок. Дійсно, жінка в мусульманському шлюбі зовсім не була безправною рабинею - її було наділено низкою прав, серед них і майнового характеру. Щоправда, Коран визнає пріоритетність чоловіка щодо жінки. Наведена фраза про рівність чоловіків і жінок має виразне продовження: "...однак чоловіки - на щабель над ними" (Кор., 2: 228). Тобто вищий авторитет залишається за чоловіком, який матеріально утримує сім'ю. На це, зокрема, вказує Коран: "Чоловіки стоять над жінками, тому що Аллах дав одним людям перевагу над іншими й тому, що чоловіки витрачають [на них] із свого майна" (1, 4:34). Виходячи саме з такого розуміння взаємин чоловіка і жінки у шлюбі (чоловік повинен матеріально утримувати жінку), Коран дозволяв чоловікові "дисциплінувати" свою дружину: "Добропорядні жінки віддані [своїм чоловікам], зберігають честь і все, що Аллах велів берегти. А тих, чия непокірність лякає вас, [спочатку] перестерігайте, [потім] не кохайте у подружніх ложах і [нарешті] побийте. І коли вони стануть покірні вам, не завдавайте їм кривди нічим" (1, 4: 34).

У VII ст., коли в Аравії (і не тільки там) безроздільно панував патріархальний лад, схема сімейно-шлюбних відносин, пропонованих Кораном, виглядала так: чоловік зобов'язаний утримувати жінку, а вона у свою чергу мала відповідні обов'язки щодо дітей, народжених у шлюбі: "Матері годують дітей своїх молоком повних два роки; це - для того, хто захоче завершити [строк] годування. А батько, згідно зі звичаєм, має діставати їм їжу й одяг. Кожен мусить робити тільки те, що в його змозі. Жодна матір не повинна зазнавати збитку за її дитину і жоден батько - також" (1, 2: 233). Якщо чоловік помирає й залишає спадок своєму синові, то той повинен піклуватися про матір. Водночас жінка, перебуваючи на утриманні свого чоловіка, повинна йому коритися. В разі непокори чоловік має право її карати, аж до побиття.

На той час подібна схема взаємин чоловіка і жінки видавалася не лише "справедливою", а й навіть "прогресивною". Якщо звернутися до тогочасних європейських країн, то там становище жінки виглядало не краще, а в деяких моментах навіть гірше.

Коран же, знов-таки, надає жінці відносно широкі майнові права. В аятах неодноразово підкреслюється, що чоловік, беручи жінку, має наділяти її частиною свого майна (махром), яка б давала можливість жінці існувати в разі смерті чоловіка або розлучення. У 20 аяті 4 сури цю частку навіть названо кинтаром, тобто скарбом, великою сумою грошей.

Жінка також мала право успадковувати частину майна після смерті своїх батьків, а за певних обставин і після смерті чоловіка. Щоправда, Коран передбачав, що її частка має бути меншою, ніж у спадкоємців по чоловічій лінії. Але тут треба врахувати, що, по-перше, жінка отримувала від чоловіка махр, який був для неї своєрідним "страховим полісом", а по-друге, на чоловіка було покладено ведення господарства, а також утримання жінки чи жінок. Тому закономірно, що йому виділялася більша частка спадщини.

Дуже часто одним з головних аргументів на доказ принизливого становища жінки в ісламі стає існування тут інституту полігамії. Згадаймо, однак, що цей інститут був поширений у багатьох народів стародавнього світу (звернімося хоча б до Старого Завіту) і Коран не скасовує його. Тут часто йдеться про жінок у множині й, відповідно, полігамія розглядається як цілком нормальне явище. Але варто навести головне положення: "Якщо ви боїтеся бути несправедливими із сиротами, то беріть за дружин жінок, що подобаються вам, - двох, трьох, чотирьох. Якщо ж ви побоюєтеся, що не зможете піклуватися про них однаково, то одружуйтесь з однією чи з тими, кого придбали за рабів" (1, 4:3). Цей аят ніби є продовженням попереднього, в якому рекомендується піклуватися про сиріт.

Отже, Коран дозволяє мати до чотирьох дружин. Але якщо строго дотримуватися тексту, то це стосується дівчат-сиріт - одруження з ними розглядається як угодне Аллаху благодіяння. Чоловік, якщо, звісно, йому дозволяють статки, може одружуватися аж з чотирма дівчатами-сиротами, але при цьому мусить однаково піклуватися про кожну свою дружину. Якщо ж він цього зробити не може, то має одружитися лише з однією жінкою (мається на увазі сирота) або брати за дружин полонених під час війни рабинь. Очевидно, на останніх принцип рівності жінок у полігамній сім'ї не поширювався.

У конкретних історичних умовах ранньо-мусульманського суспільства, коли життя чоловіків було сповнене різних небезпек і вони часто гинули у військових сутичках, залишаючи своїх дітей без опіки, рекомендації, дані у третьому аяті четвертої сури, не виглядають несправедливим. Цей аят орієнтує чоловіків на благодіяння щодо сиріт і рабинь. їх Коран також зобов'язував наділяти певною власністю. Словом, якщо виходити з контексту згаданого аяту, то полігамія розглядається швидше не як припис, а як інституція, покликана до життя певними умовами. Інша річ, що з часом цей аят стали трактувати як дозвіл на багатоженство.

Особливе місце в Корані займають питання подружньої вірності. В ньому визначено, в яких випадках можна звинувачувати людину в перелюбі: "А проти тих із ваших дружин, які живуть у розпусті, покличте за свідків чотирьох із вас. Якщо вони засвідчать [перелюбство], то тримайте дружин у домах, поки не упокоїть їх смерть або Аллах не призначить їм інший шлях" (Кор., 4:15), "Тих із вас, хто скоїть його (тобто перелюб), покарайте обох. Якщо ж вони розкаються обоє й виправляться, облиште їх" (Кор., 4:16). Якщо ж свідки були неправдиві, то на них чекало покарання - вісімдесят ударів (Кор., 24:4).

Перелюб розглядається як один із гріхів, за який для вільних людей теж передбачено жорстоке тілесне покарання: "Перелюбника та перелюбницю побийте кожного з них сотнею ударів. Нехай не оволодіває вами жалість до них у релігії Аллаха, якщо віруєте в Аллаха та день страшного суду. І нехай під час їхнього покарання буде присутня група віруючих" (Кор., 24:2). Якщо ж перелюб вчинила колишня бранка, яка стала дружиною, то їй призначалося вдвічі менше покарання (Кор., 4:25). Тобто Коран виходив із принципу: чим вищий статус людини, тим більша її відповідальність.

Якщо факт перелюбу є доведеним, то винних, окрім тілесного, чекало й соціальне покарання. Вони фактично ставали людьми другого сорту, суспільними ізгоями: "Перелюбник одружується лише з перелюбницею, а перелюбниця - із нею одружується тільки перелюбник чи язичник. І заборонено це для віруючих" (Кор., 24:3). Тобто перелюбники видалялися з мусульманської умми і прирівнювалися до язичників. Згадаймо принагідно, що в деяких країнах того часу, зокрема й у близькосхідному регіоні, перелюб у ті часи карався смертю.

Коран "захищає" чоловіків від спокус з боку жінок. Ось рекомендації щодо одягу віруючих жінок "І скажи (жінкам) віруючим: хай вони опускають свої очі та оберігають свої члени, і хай не показують свої прикраси, хіба лише те, що з них видно, нехай накидають свої покривала на розрізи на грудях, хай не показують свої прикраси, хіба тільки своїм чоловікам чи своїм батькам, чи батькам своїх чоловіків, чи своїм братам, чи синам своїх братів або синам своїх сестер, чи вашим жінкам або тим, ким оволоділи ваші десниці, чи слугам із чоловіків, які не володіють бажанням, чи дітям, котрі не розуміють наготи жінок..." (Кор., 24:31). Є і ще більш жорстка вимога щодо зовнішнього вигляду жінок: "О пророче, скажи твоїм дружинам, дочкам і дружинам віруючих, хай вони носять на собі покривала. Це краще, ніж їх впізнають; і не зазнають вони образи..." (Кор., 33:59). Ці заборони мали виключно сексуальний підтекст. На користь цієї думки свідчить хоча б те, що Коран не розповсюджує вказані заборони на старших жінок: "А жінки похилого віку, які не сподіваються на шлюб, немає на них гріха, аби знімали вони свій одяг, не хизуючись прикрасами" (Кор., 24:59).

Нарешті Коран регламентує й порядок розірвання шлюбу, хоча й наголошує на небажаності такого акту: "Чоловіки ж їхні вчинили б правильніше, якби повернулися до них, якщо вони бажають примирення" (Кор., 2:228). Коли ж справа дійшла до розлучення, то необхідно дотримуватися певних умов: "Розлучені жінки мусять утримуватися (від статевих зносин) три менструальні періоди, їм не дозволяється приховувати те, що створив Аллах у їхніх лонах, якщо вони вірують в Аллаха і Судний День" (Кор., 2:228). Діти в мусульманському світі розглядалися як одна з найбільших цінностей, і через це повинні були належати батькові.

У Корані також детально розписано процедуру розлучення: "Розлучення [дозволяється] двічі: потому [можна] або благопристойно утримувати [дружину], або гідно відпустити [її]. Вам не дозволено брати нічого із того, що ви їм дарували, хіба що ви обоє боїтесь не виконати приписів Аллаха" (Кор., 2: 229). "Якщо ж він (тобто чоловік) дав їй розлучення [втретє], то вона вже не дозволяється йому, поки не вийде заміж за іншого чоловіка. Коли ж і той дасть їй розлучення, то над ними не буде гріха, якщо вони поновлять [шлюб], маючи намір дотримуватися приписів Аллаха" (Кор., 2:230). "Якщо ж ви дали розлучення дружинам, то після закінчення строку або благопристойно залиште їх, або гідно відпустіть, але не утримуйте їх насильно, діючи несправедливо. Хто вчинить так, той заподіє зло самому собі" (Кор., 2:231).

У даному разі йдеться про дозвіл двічі тимчасово розривати шлюб. Це передбачає звільнення дружини від подружніх обов'язків, якщо чоловік, навіть не пояснюючи причини, виголосив особливу формулу розлучення "талак". При цьому дружині залишається махр, а чоловік повинен утримувати її до закінчення певного строку "укга", перш ніж вона зможе взяти новий шлюб. Якщо ж протягом цього часу чоловік і жінка поновлять подружні стосунки, розлучення стає недійсним. Проте шлюб можна поновити й після закінчення "укги": "Якщо ви дали розлучення жінкам, то після закінчення строку не перешкоджайте їм виходити заміж за їхніх чоловіків, якщо вони самі дійдуть згоди" (Кор., 2: 232).

У разі виголошення чоловіком формули "талак" утретє шлюб може бути поновлено лише після того, як колишня дружина знову одружиться, а потім розлучиться або овдовіє. Проголошення "талак" утретє можливе лише після двох тимчасових розлучень. При цьому необхідно довести, що два розриви дійсно відбулися.

У Корані навіть передбачено такі ситуації, коли чоловік хоче розлучитися з жінкою, не вступивши з нею у статеві стосунки. У патріархальному суспільстві, де шлюб здебільшого був результатом домовленості сімей і де молоді іноді навіть не знали один одного, такі випадки, очевидно, були непоодинокі.

Ось яким чином регламентуються подібні розлучення: "Не буде гріха над вами, якщо ви дасте розлучення дружинам, яких ви ще не торкнулися, не виділили їм якоїсь частки (мається на увазі махр). Обдаруйте їх добровільно як годиться, скарбом: заможний - відповідно до свого статку, бідний - відповідно до свого" (Кор., 2: 236), "Якщо ж ви дасте їм розлучення, перш ніж доторкнетеся до них, але вже виділивши їм якусь частку, то [заплатіть] їм половину обумовленої частки, якщо вони не вибачать або не вибачить той, у чиїх руках шлюбна угода. Якщо ж ви пробачите, це буде більш благочестиво, і не забувайте бути щедрими між собою..." (Кор., 2:237).

Взагалі у Корані наголошується на тому, що необхідно розлучатися "з гідністю" (Кор., 65:1). Якщо дружина, якій дали розлучення, вагітна, то чоловік повинен утримувати її до пологів і не завдавати їй утисків (Кор., 65:6). Коли ж розлучена жінка народить дитину й годуватиме її, то чоловік повинен домовитися з нею і платити їй. Якщо ж такої домовленості немає, чоловік повинен подбати про годувальницю (Кор., 65:6).

Отже, Коран обмежив безправність жінок, визнав їх, у певному сенсі, рівними чоловікам, наділив майновими правами, окреслив коло обов'язків чоловіка щодо жінки і запропонував модель відносин між чоловіком і жінкою, спрямовану на створення сприятливих умов для продовження роду і збільшення умми.

Втім, досить скоро після смерті пророка Мухаммада з'ясувалось, що коранічних приписів замало. І наведені вище положення Корану про жінку, сім'ю й подружні відносини знайшли свій розвиток у значному корпусі ісламської теології. Однак ісламській сімейно-правовій доктрині притаманна особливість, яка має принципове значення: коранічні ідеї про сім'ю і сімейно-шлюбні відносини, які виникли на початку VII ст. в умовах мусульманської общини Мухаммада, є чинними дотепер. Саме вони визначають норми та правила подружнього життя й місце жінки в суспільстві для мільйонів мусульман; їх піднесено до рангу державних законів у багатьох ісламських країнах.

Розділ 4. Мусульманське право в сучасному світі

4.1 Сучасні погляди та концепції на мусульманське право

Доктрина мусульманського права як нормативно-юридичної системи соціального регулювання створювалась поступово, ускладнюючись і набуваючи додаткових характерних рис. Новими елементами постійно збагачувалась і структура права.

Мусульманські юристи одностайно виокремлюють у складі мусульманського права дві групи тісно взаємопов'язаних і взаємозалежних норм. Першу становлять юридичні приписи Корану і суни (вважається, що ці норми мають безпосередньо «божественне» походження), а другу -- норми, що сформульовані мусульмансько-правовою доктриною на підвалинах інших, «раціональних джерел», насамперед, одностайної думки найавторитетніших правознавців -- муджахідів або факіфів (іджма) та висновків за аналогією (кійас).

Як основоположні розглядаються норми першої групи, особливо ті, що зафіксовані в Корані. Не випадково деякі дослідники вважають, що істинні норми мусульманського права знаходяться тільки в Корані і суні, а правила поведінки, засновані на інших джерелах, лише доповнюють їх, але не включаються в шаріат у власному розумінні. Проте більшість авторів зазначають «дійсними» норми, сформульовані на підвалинах усіх джерел.

Але, якщо в Корані, а також у суні, що розвиває і доповнює його, є всі без винятку правила релігійного культу, то у сфері нормативної регламентації відносин між людьми ці джерела відіграють опосередковану роль.

Серед норм Корану, що регулюють взаємовідносини людей, помітно переважають загальні положення, що мають характер абстрактних релігійно-моральних орієнтирів та дають простір для іджтіхаду. Не випадково багато дослідників зазначають, що мусульманське право не приділяло достатньо уваги юридичним витонченостям та деталям за винятком докладного регулювання окремих видів відносин, наприклад, питань успадкування, залишаючи їх на розсуд мусульман, та йшло по шляху встановлення тільки загальних орієнтирів поведінки. Стверджується, що Мухаммад прагнув не створити нове право в чіткому розумінні, а навчити людей як поводитись в усіх життєвих ситуаціях, як відноситись до тих чи інших подій, фактів, вчинків і т.п. Тому, як вважають багато сучасних дослідників, головним у мусульманському праві є установлення самих загальних правил відносин між людьми на релігійній основі, а юридичні деталі вважаються другорядними, тоді як релігійно-моральні рамки поведінки не переступаються.

Маючи на увазі переважну частину приписів Корану, частково суни, якій був наданий юридичний характер, з таким висновком можна погодитись. Однак він потребує уточнення, якщо розглядати мусульманське право, як нормативно-регулюючу систему в цілому.

Адже, як було зазначено, закріплені Кораном відносно нечисленні конкретні правила поведінки, що регулюють взаємовідносини людей, хоч і формулювались Пророком під виглядом божественного прозріння, мають переважно казуальний характер. Переважна частина переказів та нормативних рішень послідовників Пророка також була сформульована з конкретних приводів.

З часом дедалі виразніше відчувались вади таких часткових, казуально викладених приписів для регулювання суспільних відносин, що розвивались. Із VІІІ ст. головна роль у розвитку нормативного складу мусульманського права перейшла до правознавців -- засновників шкіл-тлумачень та їх послідовників. Із припиненням доктринальної розробки мусульманського права до IX ст. в його структурі відбулися певні зміни, пов'язані насамперед з тим, що, починаючи з цього часу, на практиці почали використовуватись головним чином норми, попередньо сформульовані ведучими представниками основних тлумачень. Поступово ці норми набули достатньо стабільного характеру завдяки офіційному санкціонуванню державою висновків певної школи мусульманського права. Одночасно формуванню його структури сприяла і безпосередня діяльність державних органів, що мали можливість законотворити з питань, які не були врегульовані Кораном і суною.

Характеризуючи структуру мусульманського права, важливо проаналізувати його норми. Мусульманська юриспруденція визначає норми мусульманського права, як правило поведінки, встановлене Аллахом, законодавцем з будь-якого питання, для віруючих прямо -- шляхом прозріння або посередньо -- у формі висновку, зробленого найбільшими знавцями шаріату на засадах тлумачення волі Аллаха. Вважається, що будь-яка норма повинна формально зумовлюватись одним із «джерел», що визнаються різними школами мусульманського права.

За змістом усі норми мусульманського права доктрина поділяє на дві основні групи. Перша включає приписи, що оцінюють той чи інший вчинок людини. У цьому відношенні всі вчинки прийнято ділити на п'ять категорій: обов'язкові, рекомендаційні, дозволені, осудливі і заборонені.