Аналіз доказового права як підгалузі кримінально-процесуального права

Поняття і система доказового права в теорії доказів. Завдання кримінально-процесуального законодавства. Охорона прав і законних інтересів осіб. Проблема істини в кримінальному судочинстві. Міжгалузеві юридичні науки. Головні способи збирання доказів.

Рубрика Государство и право
Вид контрольная работа
Язык украинский
Дата добавления 06.09.2016
Размер файла 49,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА З ТЕМИ:

ПОНЯТТЯ І СИСТЕМА ДОКАЗОВОГО ПРАВА В ТЕОРІЇ ДОКАЗІВ

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ПОНЯТТЯ І СИСТЕМА ДОКАЗОВОГО ПРАВА В ТЕОРІЇ ДОКАЗІВ

2. ЗАВДАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА І ДОКАЗОВОГО ПРАВА

3. МІСЦЕ ТЕОРІЇ ДОКАЗІВ У СИСТЕМІ НАУКОВИХ ЗНАНЬ

ВИСНОВКИ

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

ВСТУП

В Конституції України закріплено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в нашій державі найвищою соціальною цінністю. На забезпечення реалізації цього положення Основного Закону України спрямована діяльність правоохоронних органів та органів судової влади в державі. Охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб є одним із завдань кримінального судочинства виконання якого досягається через реалізацію інших - шляхом швидкого і повного розкриття злочинів, викриття винуватих та забезпечення правильного застосування Закону.

Розкриття і розслідування злочинів, розгляд і вирішення кримінальних справ - це сфера кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду. Основний зміст кримінально-процесуальної діяльності складає робота з доказами: їх формування (збирання), перевірка, оцінка, прийняття рішення і його обґрунтування.

Саме на основі використання сукупності зібраних у кримінальній справі доказів та керуючись при цьому законом і професійною правосвідомістю, особи, які ведуть кримінальний процес, роблять висновок про наявність чи відсутність події злочину, винуватість чи невинуватість обвинуваченого у вчиненні злочину, встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи.

У зв'язку з цим наукова розробка проблем теорії доказів була і залишається досить актуальною. Про це свідчить активна цілеспрямована робота по дослідженню як самої теорії в цілому, так і окремих її інститутів.

Метою даної курсової роботи є аналіз доказового права як підгалузі кримінально-процесуального права. Для досягнення мети були сформульовані визначити поняття і систему доказового права в теорії доказів;

проаналізувати завдання кримінально-процесуального законодавства і доказового права;

дослідити теорії доказів у системі наукових знань.

Об'єктом курсової роботи є суспільні відносини, що виникають у сфері кримінально-процесуального доказування як одного з видів пізнавальної діяльності.

Предметом курсової роботи є кримінально-процесуальні засоби доказування, норми доказового права та інше законодавство України.

Проблеми доказування досліджувались багатьма вченими, оскільки доказування має місце на всіх стадіях кримінального судочинства, воно так чи інакше пов'язано з усіма його інститутами. Значний вклад у вирішення цих проблем внесли дореволюційні вчені Л.Є. Владіміров, П.В. Макалінський, С.В. Пахман, В.Д. Спасович, А.В. Скопінський та І.Я. Фойницький.

В радянський період питанням доказування були присвячені роботи В.Д. Арсеньєва, Д.І. Бєднякова, Р.С. Бєлкіна, Р.Г. Домбровського, В.Я. Дорохова, Ц.М. Каз, Л.М. Карнєєвої, С.В. Курильова, О.М. Ларіна, В.З. Лукашевича, П.А. Лупінської, Г.М. Різника, М.С. Строговича, Ф.Н. Фаткулліна, А.А. Хмирова, С.А. Шейфера, М.Л. Якуба та багатьох інших вчених.

Розробку проблем доказування здійснювали ряд українських науковців, зокрема Ю.П. Аленін, В.П. Бахін, І.М. Бацько, В.І. Галаган, В.В. Гевко, В.П. Гмирко, Ю.М. Грошевий, А.М. Денисюк, А.Я. Дубинський, В.С. Зеленецький, А.В. Іщенко, М.В.Костицький, В.С. Кузьмичов, В.К. Лисиченко, А.О. Ляш, М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, Д.П. Письменний, Д.О. Савицький, М.В. Салтєвський, М.І. Сірий, С.М. Стахівський, В.М. Тертишник, В.В.Тищенко, Г.І. Чангулі, В.П. Шибіко, М.Є. Шумило та інші дослідники.

Структура курсової роботи обумовлюється поставленою метою та сформульованими завданнями.

Зокрема, курсова робота складається зі вступу, де в першу чергу зазначена актуальність обраної теми, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

1. ПОНЯТТЯ І СИСТЕМА ДОКАЗОВОГО ПРАВА В ТЕОРІЇ ДОКАЗІВ

У фундаментальній вітчизняній Юридичній енциклопедії зміст поняття «доказове право» визначений наступним чином: «сукупність норм.., які регулюють мету, предмет, процес і засоби доказування». Обсяг поняття складають, «насамперед, норми тих глав процесуальних кодексів, які регулюють предмет доказування, порядок збирання, перевірки та оцінки матеріалів, належність і допустимість доказів, їх процесуальні джерела; норми, в яких сформульовано завдання і засади процесу доказування, норми, що передбачають права та обов'язки суб'єктів процесу; норми, які регулюють слідчі, судові та ін. процесуальні дії із збирання та перевірки доказів; норми, що встановлюють підстави, порядок прийняття та обґрунтування процесуальних рішень». Попри очевидне намагання упорядників Юридичної енциклопедії якнайповніше визначити коло норм, що охоплюються поняттям «доказове право», наведена його дефініція потребує уточнення. «Спеціальні норми про докази можуть міститися як у процесуальному, так і у матеріально-правовому законодавстві», слушно зазначає І.Решетникова.

«Необхідно також відмітити, що норми названого права не зводяться лише до формальних приписів, які встановлюють і регулюють наведені вище питання. Вони одночасно виступають і гарантією досягнення істини у кожній конкретній справі та гарантією прав, свобод й інтересів... учасників процесу», - - пише В.Hop. На його думку, доказове право є «серцевиною» процесуального права, оформляє найважливіші процесуальні відносини.

Проте цінність вказаного права обумовлюється не тільки його винятковою роллю в судочинстві. Доказування, здійснюване органами державного управління в процесі організаційно-розпорядчої діяльності, по суті, мало чим відрізняється від судового; і так само потребує нормативної регламентації, зрештою, й забезпечуваної, так званими, «процедурними» нормами доказового права.

Незважаючи на значимість, доказове право належить до категорії малодосліджених юридичною наукою явищ. За переконанням Д.Керімова, специфіка кожного правового явища значною мірою зумовлюється структурно-функціональним контекстом. Тому наукове дослідження будь-якого правового феномену слід починати з визначення його місця в системі права. У питанні ж про місце доказового права в даній системі визначеності нині годі й сподіватися. Дехто вважає назване право галузевим інститутом, інші -- міжгалузевим, а ще дехто -- підгалуззю непевної галузевої належності. Так, на думку В. Нора, доказове право становить центральний інститут кримінально-процесуального права. М.Строгович був схильний визнавати його інститутом, спільним для кримінально-процесуального і цивільно-процесуального права. Ю.Орлов стверджує, що доказове право -- підгалузь кримінального процесу, але, зрештою, стільки ж підстав пов'язувати його з цивільним процесом чи, наприклад, з адміністративним. Існує також погляд, згідно з яким доказове право є підгалуззю конституційного права «в широкому розумінні». Оскільки процесуальний порядок збирання, розгляду й оцінки інформації потрібний, насамперед, там, де така діяльність становить загрозу охоронюваним законом правам та інтересам, вказане право цілком може розглядатись як окрема складова системи процесуальних гарантій прав і свобод особи.

Схоже на те, що розбіжності в уявленнях про системний статус доказового права, передусім, обумовлені намаганням розглядати це питання суто з позицій галузевих наук. Вузькість галузевого підходу знижує об'єктивність дослідження й збільшує ризик отримання хибних висновків. Адже за такого підходу предметом розгляду є лише один з аспектів багатоаспектного явища, а висновки поширюються на об'єкт в цілому.
«Пізнання частини ще не свідчить про пізнання цілого», -- пише Д.Керімов. Частина у праві... має двоїсту природу: з одного боку, їй властиві індивідуальні особливості, а, з другого -- ці особливості набувають специфічного «забарвлення» внаслідок впливу інших частин і, власне, цілого. Тобто, природу цілого визначають не лише особливості частин, а й специфіка їх взаємозв'язку і взаємодії. Системний підхід до вивчення правових явищ передбачає їх комплексне дослідження.., вимагає, насамперед, з'ясування їх системних якостей і структурно-функціональних зв'язків.

Отже, проблема визначення системного статусу доказового права потребує комплексного дослідження здобутків галузевих наук на загальноправовому рівні. Оскільки «загальна теорія права покликана не тільки з'ясовувати сутність досліджуваних явищ і процесів, а й виявляти їх особливий, специфічний зміст та форми внутрішньої організації і зовнішнього вираження, умови та порядок їх функціонування, результативність тощо».

Визначення системного статусу доказового права доречно розпочати в межах і засобами саме цієї науки. На перевагу запропонованого підходу свідчить і те, що призначення загальної теорії права, між іншим, полягає у методологічному обслуговуванні галузевих юридичних наук і формуванні парадигми подальших галузевих досліджень. «Вона, по-перше, інтегрує, систематизує та узагальнює знання і здобутки галузевих юридичних наук і, таким чином, створює цілісно-системну картину правового буття; по-друге, здійснюючи глобальний синтез всіх галузей юриспруденції, збагачує себе і водночас озброює кожну з цих галузей єдиною концепцією права, на основі та у відповідності з якою кожна галузева юридична наука досліджує свій специфічний предмет як частину або рівень правового цілого».

Слід зазначити, що згадане вище енциклопедичне визначення доказового права як «сукупності норм» є характеристикою на елементарному чи, за виразом С. Алексеева, «мікроструктурному» рівні і може однаково стосуватися системи і сумативної множини. Обережність упорядників Юридичної енциклопедії зрозуміла, адже норми, які утворюють «доказове право», поодинці належать до різних матеріальних та процесуальних галузей, мають різний (загальний чи спеціальний) характер і регламентують різні аспекти доказування.

Разом з тим, навіть, поверховий аналіз нормативного матеріалу дає можливість стверджувати наявність у різних юрисдикціях єдиного підходу до регламентації доказування.

Про це свідчить, по-перше, універсальність понятійного апарату доказового права: «фактичні дані», «допустимість» та інші успішно застосовуються у процедурно-процесуальних нормах різної галузевої належності. По-друге, мета і предмет доказування визначаються в різних юрисдикціях ідентично: метою доказування зазвичай визнається забезпечення правильного і своєчасного вирішення справи (під останньою тут розуміється будь-яка юридичне значима ситуація, що потребує офіційної констатації чи владного втручання), а його предметом -- обставини, які мають значення для вирішення справи по суті. По-третє, структура доказування однакова для всіх юрисдикцій. Одержання, розгляд та оцінка доказів є обов'язковими елементами процедури доказування у кожній справі. Досягнення його мети можливе лише за їх успішної сукупної реалізації. Далі. Незважаючи на галузеву диференціацію та юрисдикційну специфіку регламентуючих доказування норм, закріплені в них уявлення про сутність і обов'язкові ознаки доказів принципово не відрізняються. Доказами майже всюди вважаються фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку встановлюються обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. У різних юрисдикціях використовуються фактично одні й ті самі засоби доказування: свідчення зацікавлених осіб (пояснення і показання потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, позивача, відповідача, представника сторони). Вони характеризуються наявністю особистої зацікавленості в результатах розгляду справи. Тому ці засоби доказування об'єднані в групу, умовно названу «свідчення зацікавлених осіб», показання свідків, експертні висновки, документи та речові докази. Окрім того, специфічне домінування у процесі доказування наділеного владними повноваженнями суб'єкта порівняно з іншими учасниками властиве теж абсолютно всім юрисдикціям.

Враховуючи наведене вище, доводиться констатувати факт наявності між нормами «доказового права» органічного зв'язку, який перетворює сукупність норм на своєрідний нормативний блок.

«Треба відзначити... наступну важливу особливість окремих частин цілого. Деякі з них виступають не лише складовими окремого цілого, але водночас і частинами інших цілісних правових утворень. Таким чином, загальна характеристика властивостей, зв'язків і відносин цих правових частин набагато ширша за їх характеристику тільки як частин певного цілого», -- пише Д. Керімов. Трапляється, що певні групи норм за основними критеріями (предмет і метод правового регулювання, його принципи тощо) належать до певних галузей чи входять до складу певних інститутів, але одночасно об'єктивуються і в іншій площині, «подвоюючи» структуру права. Це, так звані, комплексні нормативні утворення. С. Алексеєв пояснює їх існування множинністю системотворчих чинників та інтеграційними процесами у праві.

На думку В. Яковлєва, названі утворення втілюють об'єктивно обумовлені функціональні зв'язки між галузями права. Спочатку ідея щодо існування комплексних нормативних утворень була неоднозначно сприйнята науковим загалом. Деякі вчені категорично і повністю заперечували таку можливість, інші визнавали її частково. Вагомим аргументом на користь ідеї про «подвоєння» структури права стало існування комплексного законодавства. «Законодавство як сукупність чинних нормативних актів є зовнішньою формою права. Внаслідок цього за своєю побудовою воно відбиває внутрішню, сутнісну форму права, тобто його структуру», - - пише В. Яковлєв. Якщо поряд з галузевим законодавством, об'єктивна обумовленість якого нині ніким не заперечується, існує в такому ж обсязі і має не менше значення законодавство комплексне, то останнє теж, очевидно, обумовлене об'єктивно. Далі він зазначає, що «наведені положення... вказують, по-перше, на існування різних структурних рівнів у праві і, по-друге, на потребу відмови від одноплощинного його уявлення як малоплідного й такого, що не дозволяє пізнати право у всіх його виявах». Зрештою, загартована у наукових дискусіях ідея комплексних нормативних утворень одержала визнання, і нині комплексні галузі та інститути згадуються у переважній більшості підручників з теорії права.

«Існування комплексних правових утворень - це об'єктивний факт», -- констатує С. Алексеєв. Порівнюючи основні галузі права та комплексні нормативні утворення, В. Яковлєв розмежовує їх наступним чином: «Предмет галузі права -- це група відносин, що є однорідними з точки зору потрібної для їх опосередкування форми. Натомість предмет комплексного утворення --певна сфера, різноманітні відносини якої вимагають єдиного управління шляхом узгодженого застосування різних галузевих форм регулювання... Галузь права... характеризується певною юридичною однорідністю, єдністю юридичного змісту. А комплексному нормативному утворенню, що виникає внаслідок взаємодії декількох галузевих типів регулювання, така однорідність не властива». В. Протасов вважає різнорідність складових предмета комплексних утворень функціонально обумовленою. На його переконання, предмет комплексної галузі, приміром, становить локальна соціальна система, орієнтована на вирішення певних суспільних завдань. А «функціональна» різнорідність елементів є запорукою ефективної дії будь-якої системи. До того ж, на його думку, управління складною соціальною системою у свою чергу вимагає застосування юридичне різнорідних засобів впливу.

Отже, ознаками комплексної природи певного нормативного утворення виступають, по-перше, неоднорідність його юридичного змісту, а, по-друге, «вторинність» нормативного матеріалу, в якому той зміст об'єктивується. Неоднорідність юридичного змісту доказового права виявляється, насамперед, у тому, що ним охоплюються як процесуально-правові, так і матеріально-правові елементи, а вторинність нормативного «тіла» доказового права є очевидною. Всі без винятку норми названого права мають, за виразом С. Алексєєва, «первинну приписку» в певних основних галузях та галузевих інститутах. Це, зрештою, дає підстави визнати його комплексним нормативним утворенням.

З точки зору І. Решетникової, доказовому праву властиві однорідність фактичного змісту, юридична цілісність і певна законодавча відособленість. Однорідність вона вбачає у тому, що норми вказаного права регламентують лише безпосередньо пов'язаний з доказуванням аспект предмета відповідної галузі. Юридичну цілісність автор ототожнює з комплексністю, а законодавча відособленість, на її думку, категорія не абсолютна і може бути більш або менш вираженою.

Однорідність фактичного змісту, юридичну цілісність і законодавчу відособленість С. Алексеєв вважає класифікаційними ознаками правового інституту. Тому І. Решетникова визнає доказове право комплексним інститутом, хоча й зазначає, що така назва більше підходить до галузі чи підгалузі. Очевидно, вона має рацію, оскільки для визнання галуззю у наданого права завузький предмет регулювання, а сприймати його як підгалузь можна лише за умови визнання процесуального права єдиною комплексною галуззю.

Найпоширенішим різновидом комплексних правових інститутів є міжгалузеві. Вони виникають на перетині суміжних галузей права й втілюють функціональні та предметно-регулятивні міжгалузеві зв'язки. У нашому випадку альтернативу міжгалузевим можуть становити хіба що загально-правові комплексні інститути, які поєднують однорідні норми всіх галузей. Вирішення питання про загально-правовий чи міжгалузевий характер доказового права як інституту залежить від широти тлумачення поняття «доказове право».

Так, І. Решетникова пропонує визначати «межі» названого права за допомогою процесуальної форми. «Процесуальна форма відмежовує доказування при вирішенні правових конфліктів від доказування в законотворчості та управлінській діяльності», -- пише вона і проголошує доказове право міжгалузевим інститутом, залишаючи поза його межами всі неюрисдикційні норми. Як ніби то на це Є. Додін раніше зауважував, що доказування, здійснюване органами державного управління, за своєю сутністю нічим не відрізняється від судового і майже так само детально врегламентоване. Тобто, залишати «за бортом» доказового права процедурні норми не слід. Тим більше, що С. Алексеєв авторитетно засвідчив можливість існування процедурно-процесуальних інститутів. Але обмежитись тільки сферою правозастосування таки варто.

Теорія доказів являє собою частину науки кримінального процесу, яка присвячена вивченню процесу доказування при провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду кримінальної справи.

Як і будь-яка наукова теорія, вона має внутрішню цілісність і відносну самостійність у рамках відповідної науки. Дійсно, як доказування не може бути відокремлене від усього кримінального процесу в цілому, так і теорія доказів не може бути ізольована від науки кримінального процесу. Як частина і ціле вони органічно пов'язані між собою.

Як складова частина науки кримінально-процесуального права теорія доказів являє собою систему наукових положень, що мають досить широкий і багатогранний предмет дослідження. До числа її компонентів відносять, насамперед, доказове право як систему юридичних норм, що регулюють мету, зміст, порядок, межі й правові засоби збирання, дослідження, перевірки, закріплення й оцінки доказів, обґрунтованість і вмотивованість висновків правозастосовних органів у ході процесуального доказування. Однак було б неправильно обмежувати предмет цієї теорії тільки доказовим правом. Як і будь-яка теорія, що є логічним узагальненням досвіду суспільної практики, теорія доказів має своїм предметом також практичну діяльність, а точніше закономірності, які виявляються в процесі застосування норм доказового права суб'єктами кримінального судочинства.

Але й цим не обмежується предмет теорії доказів. Він охоплює також аналіз основних понять вчення про докази, дослідження принципів доказування, історії відповідних інститутів, питання доказового права та його застосування у кримінальному процесі багатьох зарубіжних країн.

Система теорії доказів -- це послідовність і взаємозв'язок у розміщенні елементів її змісту. Для теорії доказів як наукової дисципліни найбільш доцільною є схема побудови за єдиним принципом -- від загального до часткового. У зв'язку з цим виділені загальна та особлива частини теорії доказів.

У загальній частині подано поняття і зміст теорії доказів по кримінально-процесуальному праву, характеристика завдань кримінально-процесуального судочинства у системі наукових знань, а також розкриваються поняття доказів, предмета і меж доказування, класифікації доказів і їх процесуальних джерел; презумпція невинуватості в процесі доказування і способи збирання і перевірки доказів; висунення і перевірка слідчих і судових версій; оцінка доказів та їх процесуальних джерел; застосування технічних засобів при збиранні і перевірці доказів; поняття і класифікація суб'єктів доказування, а також участь у доказуванні інших осіб.

В особливій частині теорії доказів розглядаються окремі види джерел доказів по сучасному кримінально-процесуальному праву: показання свідків та потерпілих; показання підозрюваних та обвинувачених, висновок судової експертизи і показання судового експерта; речові докази; протоколи слідчих і судових дій та інших документів. Сучасна теорія доказів не визнає наперед встановлену оцінку доказів, не надає якомусь одному виду доказу більшого значення, ніж іншим. Тому в основу послідовності їх опису не може бути покладено принцип збільшення чи зменшення їх цінності, значимості в доказуванні тих чи інших обставин по кримінальній справі.

Таким чином, розслідування злочинів, розгляд і вирішення кримінальних справ у суді -- це сфера кримінально-процесуальної діяльності зазначених органів. Процес доказування -- це формування доказів і їх процесуальних джерел по виявленню, дослідженню, збиранню, перевірці, закріпленню та оцінці, обґрунтування висновків з метою встановлення об'єктивної істини і прийняття на її основі правильного, законного, обґрунтованого і справедливого рішення.

Теорія доказів являє собою частину науки кримінального процесу, яка присвячена вивченню процесу доказування при провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду кримінальної справи. Як і будь-яка наукова теорія, вона має внутрішню цілісність і відносну самостійність у рамках відповідної науки. Дійсно, як доказування не може бути відокремлене від усього кримінального процесу в цілому, так і теорія доказів не може бути ізольована від науки кримінального процесу. Як частина і ціле вони органічно пов'язані між собою.

Розвиток теорії доказів нерозривно пов'язаний з розвитком загальних принципів кримінального судочинства. Дослідження конкретних проблем доказування вимагає залучення матеріалу з інших підгалузей науки кримінального процесу. Наприклад, вивчення проблем участі обвинуваченого, потерпілого в доказуванні неможливе без аналізу процесуального статусу цих осіб, їхніх прав і обов'язків, вивчення питань збирання доказів особою, яка проводить дізнання, дізнавачем, слідчим, прокурором, судом (суддею), вимагає розгляду їх процесуальних функцій тощо, У той же час дослідження проблем, пов'язаних із гарантіями прав особи в процесі, може виявитися досить формальним, якщо воно буде відокремлене від розроблення питань доказування.

Важливо підкреслити, що, маючи відносно відособлений і завершений характер, теорія доказів вивчає й узагальнює тільки певний розділ науки кримінально-процесуального права, що охоплює все те, що стосується доказового права, практичної реалізації його норм, відповідної галузі знань.

2. ЗАВДАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА І ДОКАЗОВОГО ПРАВА

Одним із найважливіших завдань кримінально-процесуального законодавства та доказового права є забезпечення суворого дотримання законності при провадженні дізнання, досудового слідства й судового розгляду кримінальних справ, що може бути досягнуто лише при всебічному, повному й об'єктивному дослідженні обставин справи.

Крім цього, згідно зі ст. 2 КПК України завданнями кримінально-процесуального законодавства є:

визначення порядку провадження у кримінальних справах, викриття осіб, винних у вчиненні злочинів, притягнення їх до відповідальності та справедливе їх покарання;

захист особи від безпідставного притягнення до кримінальної відповідальності і засудження невинуватих;

охорона прав та законних інтересів громадян, юридичних осіб і держави, яким злочином заподіяно шкоду.

Кримінально-процесуальне законодавство як особливий вид соціально-правової діяльності покликане забезпечити в першу чергу вирішення трьох основних завдань:

захист прав і законних інтересів суб'єктів правовідносин (юридичних і фізичних осіб), яким злочином заподіяно шкоду;

захист особи від незаконного й безпідставного обвинувачення, засудження в ході кримінального судочинства;

викриття осіб, винних у вчиненні злочинів та справедливе їх покарання.

Зазначені завдання кримінально-процесуального законодавства є загальними для всіх його стадій, однак на деяких з них вирішуються й інші завдання, які властиві безпосередньо їм.

Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права й свободи людини і громадянина та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суди як органи державної влади зобов'язані своєчасно й дієво захищати ці права та свободи людини.

На ці обставини звернув увагу і Пленум Верховного Суду України в постанові № 7 «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» від 30 травня 1997 р., який відмітив, що в цілому суди України забезпечують відновлення порушених прав і свобод людини. Разом з тим у цій діяльності є недоліки та упущення. Не завжди виконуються судами вимоги закону про всебічне, повне й об'єктивне дослідження обставин справи, ще допускаються помилки в оцінці доказів і застосуванні норм закону. Інколи за наявності підстав для ухвалення виправдувального вироку справи направляються на додаткове розслідування. Не викоренено необґрунтоване засудження громадян і безпідставне виправдання осіб, які вчинили злочини.

Не завжди забезпечується право громадян на оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Трапляються випадки необґрунтованої відмови громадянам у задоволенні позовів про захист трудових, майнових, житлових та інших прав.

На ефективність судової діяльності впливають істотні недоліки в роботі органів дізнання і досудового слідства, інших правоохоронних органів. Є випадки ігнорування слідчими закону, фальсифікації матеріалів досудового слідства. Органи внутрішніх справ не завжди задовільно здійснюють розшук підсудних. Нерідко конвойні підрозділи несвоєчасно доставляють підсудних у судове засідання, не виконують розпоряджень суду про привід підсудних, свідків і потерпілих, що призводить до грубого порушення встановлених законом строків розгляду справ. Посадові особи органів дізнання, досудового слідства, прокурори, а також судді нерідко порушують вимоги закону щодо строків тримання обвинувачених під вартою і порядку їх продовження, приховують порушення цих строків.

Порушення вимог процесуального закону на стадії досудового розслідування призводять до тяганини при його провадженні та судовому розгляді справ, обмежують законні права й інтереси потерпілих, обвинувачених, інших осіб, роблять можливим ухилення окремих обвинувачених від слідства і суду.

Суди не завжди гостро реагують на ці факти, а нерідко й самі допускають тяганину, внаслідок поверхового вивчення кримінальних справ при попередньому розгляді справи, несвоєчасного повідомлення учасників процесу про час розгляду справ.

Надійний захист прав та свобод людини і громадянина можливий за умови дійсної незалежності суду. Проте продовжують мати місце намагання обмежити її. Набув поширення тиск на суди з метою перешкодити всебічному, повному й об'єктивному розглядові кримінальних справ або домогтися незаконного судового рішення, прояви неповаги до суду у зв'язку зі здійсненням правосуддя. Органи державної влади і посадові особи, які відповідно до Конституції України зобов'язані забезпечити незалежність суду, не завжди адекватно реагують на такі факти. Суди та органи суддівського самоврядування не дають належної відсічі спробам втрутитися в розгляд справ.

Успішне виконання завдань кримінально-процесуального законодавства і доказового права неможливе без повного розкриття вчинених злочинів, тому слід внести деякі уточнення в поняття розкриття злочину, оскільки вчені-право-знавці та практичні працівники трактують його по-різному. X.С. Таджієв, наприклад, дає таке визначення: «Викрити злочин -- означає висвітлити два питання: чи мала місце подія злочину і хто його вчинив?». Автор робить висновок, що процесуальним критерієм для визнання злочину викритим є винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого. Приблизно таку саму позицію має А. К. Гаврилов, зазначаючи, що злочин вважається викритим з моменту, коли зібрані докази дозволяють пред'явити обвинувачення конкретній особі.

Інші автори обстоюють думку, що злочин можна визнати розкритим тільки за умови, якщо встановлено всі обставини, що підлягають доказуванню по кримінальній справі. Наприклад, В. І. Власов зазначає, що припис закону про повне розкриття злочинів повинен бути поєднаний з кінцевими результатами процесуальної діяльності, і пропонує вважати злочин викритим з моменту затвердження обвинувального висновку по кримінальній справі або винесення іншого підсумкового документа на стадії розслідування.

Слід зазначити, що згідно з наказом МВС України «Про затвердження Положення про основи організації розкриття органами внутрішніх справ України злочинів загально-кримінальної спрямованості» від 20 квітня 2004 року № 458 безпосереднім розкриттям злочину в системі МВС України вважається: встановлення особи, яка вчинила злочин, протягом однієї доби з моменту впровадження комплексу першочергових оперативно-розшукових заходів і невідкладних слідчих дій.

Як вважає Є.Г. Коваленко, ці положення, пропоновані різними авторами і відомчим наказом міністра МВС України з питань розкриття злочинів, не відповідають основним принципам і завданням кримінального процесу та Основного Закону України.

Згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Тому на думку науковця, злочин слід визнавати розкритим у тому разі, якщо кримінальну справу розглянуто в суді й винесено законний, обґрунтований вирок, який набрав законної сили.

Охорона прав і законних інтересів осіб полягає в позитивному обов'язку держави та її компетентних органів чинити дії, пов'язані із захистом прав і законних інтересів осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві. Під особою, що бере участь у кримінальному судочинстві, розуміється фізична або юридична особа, залучена до кримінально-процесуальної діяльності на підставі відповідного процесуального рішення або згідно з законом наділена процесуальними правами й обов'язками та виконує у зв'язку з цим певну процесуальну функцію.

Захист особи від незаконного й безпідставного обвинувачення й засудження є наче похідним від діяльності, що іменується кримінальним переслідуванням. Саме кримінальне переслідування осіб, які вчинили злочини, і є безпосереднім завданням і рушійною силою всього кримінально-процесуального законодавства. Без цієї діяльності неможлива реалізація кримінальної відповідальності, передбаченої кримінальним законом.

Таким чином, зміст ст. 2 КПК України можна загалом визначити в такий спосіб: завданням кримінального процесу й доказового права є розкриття злочинів, викриття винних і правильне застосування закону, щоб кожний винний був притягнутий до відповідальності й жоден невинний не був покараний.

При цьому необхідно мати на увазі, що доказування як логічна діяльність по обґрунтуванню істинності конкретного судження за допомогою певних аргументів має місце й при безпосередньому вирішенні й інших завдань кримінального процесу, зокрема при застосуванні закону (забезпечення правильності кваліфікації) і при призначенні покарання (обґрунтування його виду й ступеня). Говорячи про завдання доказування в кримінальному процесі, мається на увазі доказування як правовий інститут, пов'язаний не тільки з логічної, але й з безпосередньою практичною діяльністю. Для встановлення фактичних обставин справи однієї розумової діяльності було б недостатньо, потрібна ще й конкретна практична діяльність по збиранню, дослідженню, перевірці й оцінці доказів. Необхідність у такій доказовій діяльності пов'язана з тим, що фактичні обставини справи не можуть безпосередньо сприйматися особою, яка провадить дізнання, дізнавачем, прокурором, суддею (судом), оскільки вони лежать в минулому по відношенню до діяльності цих органів. Отже, для того щоб повно, всебічно й об'єктивно встановити ці обставини, відповідні органи повинні довести їх наявність (чи відсутність), а це, у свою чергу, вони можуть зробити, лише спираючись на конкретні дані, які потрібно зібрати й дослідити.

Повнота встановлення фактичних обставин означає, що останні повинні бути встановлені в такому обсязі, щоб це дало можливість правильно вирішити всі інші завдання -- кваліфікувати злочин, призначити справедливе покарання, вжити необхідних заходів до попередження даного виду злочинів і т. д. З іншого боку, вимога повноти не означає безмежного встановлення всіх дрібних і неістотних деталей події, що призвело б до непотрібного нагромадження деталей у справі. Повнота означає такий стан при доказуванні (співвідношенні тези і аргументу), коли висновок не дає ніяких підстав для сумнівів.

Всебічність означає, що при встановленні фактичних обставин справи обмежуються тільки тими даними, які свідчать про наявність злочину, винність особи й обставини, що обтяжують вину. Встановлюватися повинні всі обставини, що мають істотне значення для справи, у тому числі й ті, які свідчать про відсутність злочину, невинність обвинуваченого, що пом'якшують покарання.

Об'єктивність означає, по-перше, неупередженість слідчих і судових органів у встановленні фактичних даних; по-друге, те, що всі істотні для справи обставини повинні встановлюватися так, як вони мали місце в реальній дійсності. Об'єктивне встановлення фактичних обставин справи -- необхідна умова для влучності кримінальної репресії, тобто напрямку її дії проти дійсних, а не уявних винних у здійсненні злочинів. Вимога об'єктивності встановлення фактичних обставин справи означає вимогу досягнення істини у справі.

Проблема істини в кримінальному судочинстві, як справедливо відмічає В.Т. Нор, являє собою окремий випадок застосування положень теорії пізнання до однієї з багатьох різновидів пізнавальної діяльності людини. Стосовно кримінального судочинства процес пізнання концентрується на встановленні фактичних обставин кримінальної справи у відповідності з дійсністю. Іншими словами, пізнати фактичні обставини кримінальної справи означає встановити в ній істину. Знати істину в кримінальній справі значить встановити перше і безпосереднє завдання кримінального процесу, що є необхідною умовою здійснення правосуддя. Щоб повністю розкрити вчинений злочин, необхідно знайти об'єктивну істину. Якщо ж злочин не розкритий або ж покарано невинну людину значить об'єктивна істина не знайдена, а, отже, не виконано завдання боротьби із злочинністю.

У кримінально-процесуальній літературі є багато різних думок стосовно змісту об'єктивної істини. Незважаючи на різноманітні думки багатьох авторів щодо цих питань не можна не враховувати однієї досить важливої обставини -- характеру істини в кримінальному процесі. Адже істина, яка встановлюється в кримінальному процесі, -- це істина явищ суспільного життя. А тому на відміну від істини, яка досягається в пізнанні явищ природи, до змісту істини явищ суспільного життя входить їх суспільно-політична сутність.

Таким чином, як справедливо відмічає В. Т. Нор, під об'єктивною істиною у кримінальному процесі слід розуміти точну і повну відповідність об'єктивної реальної дійсності висновкам слідства і суду про обставини кримінальної справи, правову кваліфікацію діяння та покарання винних у вчиненні злочину.

Отже, правильні юридичні і суспільно-політичні оцінки фактичних обставин кримінальної справи і є об'єктивно істинні оцінки, висновки і судження, що відносяться до загальних завдань кримінального процесуального законодавства і частково до доказового права і теорії доказів.

Підсумуємо зазначене. Завдання доказового права та кримінального процесу співвідносяться як спеціальне та загальне, оскільки злочин слід визнавати розкритим у тому разі, якщо кримінальну справу розглянуто в суді й винесено законний, обґрунтований вирок, який набрав законної сили, а не за умови, якщо встановлено всі обставини, що підлягають доказуванню по кримінальній справі.

Одним із найважливіших завдань кримінально-процесуального законодавства та доказового права є забезпечення суворого дотримання законності при провадженні дізнання, досудового слідства й судового розгляду кримінальних справ, що може бути досягнуто лише при всебічному, повному й об'єктивному дослідженні обставин справи.

Завданням кримінального процесу й доказового права є розкриття злочинів, викриття винних і правильне застосування закону, щоб кожний винний був притягнутий до відповідальності й жоден невинний не був покараний.

3. МІСЦЕ ТЕОРІЇ ДОКАЗІВ У СИСТЕМІ НАУКОВИХ ЗНАНЬ

У справі зміцнення законності у кримінальному судочинстві та підвищення його ефективності велика роль належить теоретичній розробці проблем доказового права.

Теорія доказів і наука кримінального процесу зв'язані як ціле та частина, причому внутрішньо організоване ціле, що утворює упорядковану систему наукового знання. Науковий опис кримінального процесу та його стадій не може бути представлений у відриві від загальних понять і специфіки доказування на цих стадіях; з іншого боку, обґрунтування способів збирання доказів повинне узгоджуватись з характеристикою правовідносин, що складаються між суб'єктами судочинства, їх функціями.

Теорія доказів у складі науки кримінального процесу входить у коло правових наук, що відносяться до суспільних наукових дисциплін, у цілісну систему наукового знання, що охоплює всі галузі науки. Зрозуміло, що характер зв'язків між теорією доказів та іншими галузями знання досить різний. Розходження ці стосуються ступеня близькості, наявності або відсутності субординації, змістовних сторін взаємозв'язку.

Відношення субординації існують також між загальною теорією права й галузевими правовими науками. Однак назвати на цій підставі загальну теорію права методологічною наукою можна лише з відомими застереженнями. Саме поняття методології звичайно пов'язується із загальним, універсальним підходом до завдань і засобів дослідження на рівні філософського узагальнення. У цьому сенсі методологією конкретної правової науки є матеріалістична діалектика, діалектичний метод залишається для кримінального процесу, теорії доказів та інших наук загальним. Методологічний характер загальної теорії права має не універсальну сферу додатка, а спеціальну, яка відноситься тільки до правових наук; конкретні правові дисципліни, як правильно відзначає С. С. Алексєєв, мають і недержавний зв'язок з філософією. Якщо предметом вивчення загальної теорії права є загальні та специфічні закономірності виникнення, розвитку, функціонування правової дійсності в цілому як особливої форми суспільних взаємин людей3, то теорія доказів вивчає явища й закономірності, пов'язані з поводженням людей у специфічних умовах вчинення злочину, причинні, часові й просторові взаємозв'язки цих явищ, загальні закономірності відображення подій і дій на матеріальних об'єктах і у свідомості людей.

Особливий інтерес, однак, представляє взаємозв'язок теорії доказів з різними галузями знань. Розглянемо деякі лінії цього взаємозв'язку.

Насамперед, такий зв'язок проявляється між теорією доказів у кримінально-процесуальній науці з наукою кримінального права, криміналістики, теорією оперативно-розшукової діяльності, цивільного права, цивільного процесу та іншими спеціальними й міжгалузевими юридичними науками.

Велике значення для теорії доказів, котра є однією із самостійних галузей правознавства, мають її зв'язки з наукою кримінального права. Досліджуючи норми кримінального закону та відповідні їм кримінально-правові відносини, які виникають у зв'язку з вчиненням злочину, та інші важливі елементи кримінальної відповідальності, наука кримінального права не тільки вирішує власні завдання, але й слугує методологічною основою для всіх юридичних наукових знань кримінального циклу.

Кримінальне право обумовлює багато норм і інститутів кримінально-процесуального права. Інакше кажучи, кримінальне (матеріальне) право і кримінально-процесуальне право співвідносяться між собою як зміст і форма. Кримінально-процесуальне право є формою, в якій знаходить своє застосування зміст кримінального права.

Норми кримінально-процесуального права не можуть суперечити нормам кримінального права, оскільки основне їх призначення полягає у сприянні забезпеченню реалізації норм кримінального права.

Особливо відчутно впливає наука кримінального права на криміналістику, тому що саме виникнення цього наукового знання було зумовлено необхідністю забезпечення за допомогою її понять, прийомів і методів ефективної реалізації кримінального законодавства.

Не менш важливе значення має зв'язок науки кримінального процесу (теорії доказів) з криміналістикою, хоча до останнього часу питання про їх співвідношення залишається дуже дискусійним. Про історію, стан та перспективи розвитку зв'язків цих наук існують різноманітні точки зору, які можна поділити на три групи:

1. Ряд відомих авторів називають криміналістику складовою частиною або самостійним курсом науки кримінального процесу. Ще в 1958 р. М. С. Строгович писав, що криміналістика -- це юридична наукова дисципліна, тому що вона вивчає методи розслідування злочинів, а також способи найбільш успішного та правильного здійснення процесуальних дій і в цій своїй частині «являє собою кримінально-процесуальну дисципліну, продовження або спеціальний курс кримінального процесу». В 1968 р. він ще раз підтвердив цю точку зору.

Аналогічний підхід про входження криміналістики в науку кримінального процесу обґрунтував у своїх роботах В. Г. Даєв. У 1982 р. він писав, що в кримінальний процес як особливий вид державної діяльності, спрямований на боротьбу зі злочинністю, необхідно включити здійснення уповноваженими державними органами попередження, виявлення й розкриття злочинів, здійснення правосуддя по кримінальних справах, а також прокурорський нагляд у цій сфері. Виходячи з цього він підкреслював, що «наука кримінального процесу в широкому сенсі слова повинна мати своїм предметом не тільки кримінально-процесуальне право, але й оперативно-розшукову діяльність органів дізнання, а також криміналістику як науку про закономірності виникнення, збирання, дослідження й використання доказів по кримінальних справах».

Аналізуючи ці значення, варто визнати, що наука кримінального процесу, криміналістика та теорія оперативно-розшукової діяльності дійсно перетинаються в дослідженнях державно-правових аспектів боротьби зі злочинністю. Ця обставина поєднує їх і дозволяє говорити про спільну підтримку даних галузей наукового знання. Однак твердження про те, що вони становлять єдину та загальну науку кримінального процесу, визнати обґрунтованим не можна.

Спільність об'єкта пізнання зовсім не означає єдності їх предметів. Кожна з даних наук вивчає державно-правові аспекти боротьби зі злочинністю зі своїх позицій, і тому наука кримінального процесу, криміналістика, теорія оперативно-розшукової діяльності мають власні предмети і є самостійними галузями наукового знання.

2. Деякі дослідники «жорстко» протиставляють криміналістику науці кримінального процесу. Прихильники цієї точки зору підкреслюють відмінності не тільки предметів цих юридичних наук, але й об'єктів їх дослідження. У працях цих вчених обґрунтовується незалежність криміналістики та науки кримінального процесу.

Так, А. Н. Васильєв у ряді своїх робіт і, зокрема, у статті, присвяченій дослідженню проблеми співвідношення криміналістики та кримінально-процесуальної теорії доказів, писав, що предмет науки кримінального процесу охоплює норми кримінально-процесуального права, діяльності суду, прокуратури та органів слідства, засновані на процесуальному законі при розслідуванні й вирішенні кримінальних справ, і кримінально-процесуальні відносини, що виникають між учасниками кримінального процесу. Розвиваючи це положення, він відзначав, що наука кримінального процесу не може не аналізувати сутність явищ, пов'язаних зі встановленням об'єктивної істини, використанням процесуальної форми як найкращого засобу доказового досягнення даної мети. Що ж стосується науки криміналістики, то в її предмет входять лише науково-технічні засоби, тактичні прийоми та методичні рекомендації з розслідування злочинів, а також методи їх застосування в рамках кримінально-процесуальних норм, розроблені на основі досягнень спеціальних наук і узагальнення слідчої й експертної практики. Виходячи із цього А. Н. Васильєв був не згодний з тим, що криміналістика та наука кримінального процесу рівною мірою повинні вивчати теорію судових доказів, процес експертного дослідження та ін.

3. Нині все більш широкого визнання набуває судження, що займає немовби проміжне положення між розглянутими позиціями. На відміну від першої, воно підкреслює самостійність науки криміналістики, а на противагу другій -- розкриває глибокі внутрішні зв'язки порівнюваних наук. Така точка зору знайшла своє найбільш повне обґрунтування й розвиток у працях Р. С. Бєлкіна, де, зазначаючи самостійність предметів криміналістики й науки кримінального процесу, разом з тим справедливо підкреслюється, що «розходження в їх предметах зовсім не виключає часткового збігу об'єктів дослідження, що має місце стосовно норм закону». І, нарешті, він підсумовує, що «у відомому сенсі збігається й такий об'єкт дослідження обох наук -- криміналістики й кримінального процесу, -- як заснована на кримінально-процесуальному законі діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури й суду. Однак і в останньому випадку кожна із зазначених наук вивчає цю діяльність своїми методами, у своєму аспекті й для своїх цілей, виразно відмінних від методів, аспекту й цілей іншої науки».

Поділяючи дану точку зору, необхідно підкреслити, що відзначені зв'язки криміналістики з наукою кримінального процесу не закінчуються певним збігом їх об'єктів і наявністю в них самостійних предметів. Поряд із цим наука кримінального процесу й, природно, частина її, теорія доказів, вивчає такі проблеми, які нерідко є базовими положеннями для розробки криміналістичних, технічних засобів, тактичних прийомів і методичних рекомендацій, що дозволяє говорити про її методологічне значення для криміналістики. І криміналістика, формуючи свої висновки про організацію слідчої діяльності, попередження, розкриття та розслідування злочинів, розшук й викриття осіб, що вчинили злочини, і про інші подібні складні проблеми, у свою чергу впливає на розвиток науки кримінального процесу.

Взаємозв'язок теорії доказів у кримінальному процесі й теорії доказів у цивільному процесі обумовлений головним чином однаковістю методів правового регулювання, притаманного обом наукам.

Не існує загального доказового права для кримінального й цивільного процесів, тому що різними є завдання, предмет, способи, суб'єкти доказування. Відповідно немає і єдиної теорії доказів. Однак деякі розділи кримінального та цивільного процесів тісно пов'язані між собою, а тому пов'язані й теорія доказів у кримінальному процесі й теорія доказів у цивільному процесі. Єдність методологічної основи доказування у кримінальному й цивільному процесах, єдність низки керівних принципів і визначень (визначення доказів, оцінки доказів, критерію істини), а також однотипність процесу збирання й дослідження фактичної інформації шляхом огляду, призначення й проведення експертизи, прилучення документів та інше обумовлюють збіг багатьох понять і концепцій в обох теоріях доказів.

Слід зазначити, що неодноразово робилися спроби розглянути питання доказування у кримінальному й цивільному процесах у рамках однієї узагальненої теорії. Однак обґрунтувати наскрізні її положення вдається лише при дослідженні деяких, найбільш загальних проблем; основний же зміст доказування вимагає роздільного дослідження. У цілому ж відмінність предмета вивчення теорії доказів у кримінальному й цивільному процесах сумніву не викликає (зокрема, доказове право в кожному з них має самостійні джерела й практику) .

Необхідно також відзначити зв'язок теорії доказів у кримінальному та цивільному процесі з наукою цивільного права, оскільки наука цивільного права органічно пов'язана зі вказаними науками. Зміст правових розробок з цивільного процесу в багатьох моментах визначається особливостями матеріально-правового вчення про відповідні цивільно-правові інститути. Це можна проілюструвати на таких прикладах: цивільно-процесуальне вчення про докази відчуває на собі вплив матеріально-правової концепції про умови дійсності угод; на теорію цивільно-процесуальної відповідальності впливає матеріально-правове вчення про цивільно-правову відповідальність. Таке співвідношення між зазначеними галузями юридичної науки є цілком закономірним, бо зміст цивільно-процесуальних норм багато в чому визначається змістом норм цивільного права.

Останнім часом ще більше зросло значення зв'язків теорії доказів у кримінальному процесі з науками криміналістики, цивільного права і цивільного процесу у зв'язку із глибокими соціально-економічними перетвореннями, які спричинили корінні зміни в державному устрої та законодавстві України й інших держав близького зарубіжжя.

Конституція України, Цивільний і Цивільний процесуальний кодекси України, а також інші відповідні їм законодавчі акти вимагають перегляду багатьох аспектів захисту матеріальних інтересів фізичних і юридичних осіб, у тому числі й у сфері кримінального судочинства з використанням можливостей криміналістики.


Подобные документы

  • Визначення поняття кримінально-процесуального доказування, його змісту та мети, кола суб’єктів доказування, їх класифікації. З’ясування структурних елементів кримінально-процесуального доказування, їх зміст і призначення при розслідуванні злочинів.

    реферат [47,8 K], добавлен 06.05.2011

  • Кримінально-процесуальний закон: територіальна дія, ознаки, форма, завдання. Чинність закону в часі, просторі і щодо осіб. Стадії кримінального процесу. Сучасні проблеми застосування кримінально-процесуального законодавства, основні шляхи їх розв'язання.

    реферат [34,0 K], добавлен 29.11.2013

  • Поняття кримінально-процесуального доказування та його значення. Мета кримінально-процесуального пізнання. Основа процесу пізнання. Предмет доказування. Належність і допустимість доказів. Джерела доказів.

    реферат [34,3 K], добавлен 23.07.2007

  • Аналіз процесуальних прав потерпілого, особливостей їх нормативної регламентації та практики застосування. Забезпечення інтересів потерпілого в кримінальному провадженні. Способи збирання доказів стороною захисту. Прогалини правового регулювання.

    статья [27,0 K], добавлен 11.09.2017

  • Кримінально-процесуальні відносини під час збирання, перевірки і оцінки речових доказів. Види речових доказів, засоби їх отримання та умови процесуального оформлення. Вирішення питання про речові докази органами досудового розслідування і судом.

    курсовая работа [35,4 K], добавлен 05.05.2010

  • Поняття збирання доказів та його зміст. Методи і засоби збирання доказів. Особливості збирання речових доказів та письмових документів. Форми фіксації доказової інформації: вербальна, графічна, предметна, наглядно-образова.

    реферат [29,0 K], добавлен 21.03.2007

  • Характеристика елементів господарського процесуального права як самостійної галузі права. Формування доступних механізмів захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання. Здійснення в Україні ефективної моделі господарського судочинства.

    курсовая работа [50,7 K], добавлен 30.10.2014

  • Поняття і значення кримінального закону. Загальні принципи чинності кримінального закону у просторі. Видача та передача злочинця. Поняття кримінально-процесуального закону. Дія кримінально-процесуального законодавства в просторі, часі та за колом осіб.

    контрольная работа [46,8 K], добавлен 09.12.2010

  • Адвокат-захисник - важливий учасник судочинства, його роль у кримінально-процесуальному доказуванні. Процес збирання доказів згідно регламенту кримінально-процесуального закону. Сумнівні докази, встановлення їх достовірності. Інквізиційне слідство.

    курсовая работа [26,0 K], добавлен 15.04.2011

  • Засади дослідження заходів процесуального примусу, підстави їх застосування та види. Попередження і видалення із залу судового засідання. Тимчасове вилучення доказів для дослідження судом. Місце цивільного процесуального права у системі права України.

    курсовая работа [113,9 K], добавлен 19.03.2016

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.