У соціально-політичної історії англійських поселенських колоній у Північній Америці виділяються два характерних періоду, які певною мірою розмежовують і хід ідейної полеміки з питань права, громадського та політичного устрою. Перший період припадає на початок XVII в. і тягнеться до середини XVIII в., а другий охоплює період війни за незалежність, вироблення конституції і перших кроків з її реалізації у житті незалежної держави (друга половина XVIII ст.).

Колонізація Північної Америки англійцями здійснювалася в обстановці військового суперництва з Голландією, Францією і частково з Іспанією. Вона супроводжувалася самовідданою боротьбою із загрозою голодної смерті і хворобами, а також невдалими спробами звернути в рабство індіанців. У числі перших поселенців поряд з селянської і ремісничої біднотою знаходилися заповзятливі торговці та підприємці - авантюристи, що мріяли знайти нові джерела доходу у вигляді родовищ або скупчень золота, як це було у іспанців. При всьому розбіжності інтересів і статусу колоністів - поселенців їх багато в чому об'єднувало бажання знайти тут " землю обітовану", тобто таке місце, де можна було б жити в повній згоді з заповідями перших християн - мати чисту совість, харчуватися плодами власної праці і т.д. Однак під впливом соціальної нерівності і конфліктів ці устремління отримали самі різні тлумачення і форми реальної трансформації.

Одним з джерел напруженості став ідейний і політико - організаційний конфлікт між англіканської церквою і протестантськими громадами, який був завезений з метрополії найбільш радикальними представниками останніх. Протестанти - пуритани (від лат. Та англ. - "Чистий", " істинний") звинувачували англіканську церкву в тому, що вона все ще не позбулася багатьох вад римсько-католицької церкви. Протестанти вважали себе істинними реформаторами церкви і церковних справ і вимагали подальшого її очищення від пороків або надмірностей. Вони виправдовували свою назву загальної негативної позицією до показної розкоші в побуті і церковних обрядах, їх відрізняло скрупульозне дотримання заповідей ощадливості і стриманості. Однак найбільш хвилюючими пунктами розбіжностей були питання віровчення, а відмінності в церковних обрядах, витратах на утримання церковного храму та його служителів.

Частина пуритан, що походили з привілейованих і заможних сімей, претендували у своїх громадах на керівну роль і відповідні посади, а після "очищення" англіканської церкви і перегляду її політичного статусу - на аналогічну роль у справах з управління колонією. Вони відстоювали, зокрема, більш широке соціально - політичне призначення церковної організації. У цьому випадку всі основні проблеми релігійного життя тісно перепліталися з проблемами політико - управлінськими, які тим самим ставали предметом турботи пасторів і пресвітерів. Пресвітери (вибрані з мирян старости громади) охоче підтримували однаковість культових обрядів і ревниво ставилися до повноважень таких колективних зібрань, як місцеві та загальні з'їзди (синоди) представників громад.

Більш радикальні пуританські секти вважали англіканську церкву зіпсованої безнадійно, а кальвіністські принципи пресвітеріанської церковної організації (пресвітери, синоди) суперечать джерелу і "закону законів" віри - Священному Писанню. Для них спільність віри деякого числа людей, як правило живуть по сусідству, - найважливіше підставу для об'єднання в церковну громаду, де єдиним духовним керівником має бути сам Ісус Христос. Вступ в таку церковну громаду (конгрегацію) добровільно - досить заявити про бажання стати її членами і визнати взаємну угоду про віру (ковенант). Пастор (проповідник), староста і диякон обиралися конгрегацією більшістю голосів.

Якщо помірні пуритани (просвітеріани) розрізняли слідом за Кальвіном два розряди віруючих (обраних до спасіння і інших, засуджених на божу кару), то радикали виходили з того, що сама приналежність до церкви є свого роду приреченням до порятунку, у всякому разі ступенем до " очищенню " і перетворенню в праведників ("святих"). Прихильники радикального пуританізму отримали назву "сепаратистів", " індепендентів " (незалежних), "дисидентів " (відщепенців, розкольників), "конгрегаціоналістів" та ін.

Найбільшим гонінням з боку королівської влади і англіканської церкви піддавалися місцеві сепаратисти, а в меншій мірі переслідувалися помірні пуритани, так звані конформісти (від англ. - "Погоджуватися", "підкорятися"). Нелояльних священиків - англікан усували від посади. Багато громади сепаратистів були змушені приховувати свої погляди і звичаї або емігрувати до Голландії і колонії. Так, група англійських емігрантів - пуритан з Голландії увійшла в історію під ім'ям "батьків - пілігримів", які шукали і знайшли в Америці свою землю обітовану. Ще до того, як зійти з корабля на берег, вони склали Угода, в якій було зафіксовано намір " урочисто і взаємно " об'єднатися в "цивільний і політичний організм для підтримки серед нас кращого порядку і безпеки, а також для досягнення вищезазначених; а в силу цього ми створимо і введемо такі справедливі й однакові для всіх закони, ордонанси, акти, встановлення та адміністративні установи, які в той чи інший час будуть вважатися найбільш підходящими і відповідними загального блага колонії і яким ми обіцяємо слідувати і підкорятися".

Перше публічне видання тексту Угоди було підготовлено та випущено в роки війни США за незалежність, а після прийняття Конституції країни американські історики стали звертатися до Угоди як важливому першоджерела американської конституційної історії, як перший в історії досвіду і зразком складання суспільного договору про утворення держави, його організації та діяльності. Однак подібне тлумачення коренів американського конституціоналізму не позбавлене відомих натяжок і протиріч. Справа в тому, що " святі" лейденської сепаратистської громади зовсім не подумували відкидати влада англійського короля або оголошувати про свою незалежність по відношенню до метрополії чи лондонським купцям, за допомогою яких вони змогли покинути Європу. У самій Угоді мета подорожі пов'язувалася з основою колонії в північній частині Вірджинії " на славу Божу - для поширення християнської віри і слави нашого короля і вітчизни". День висадки пілігримів урочисто відзначається в США щорічно 22 грудня і носить назву "День отцов пилигримов".

Характерним прикладом "землі покликання" стала колонія конгрегаціоналістів в Массачусетсом затоці з центром в Бостоні, який називали Новим Єрусалимом Нового Ізраїлю, виправдовуючи претензію місцевих поселенців на створення нової церкви і нового суспільства з опорою на "істинну віру " і " праведне життя". Видний представник " пуританської утопії " (вислів американського історика В. Паррингтона) помірний пуританин Джон Уинтроп зробив зусилля до того, щоб соціальна та адміністративно - судова політика керівників громади колоністів проводилася в дусі строгих догматів пуританської теократії. Очоливши цю церкву - держава в 1630 р., він протягом 20 років ополчався на нестримне марнотратство, надмірності, інші пороки і часто нарікав на те, що "джерела знання і віри настільки забруднені, що люди, оцежуючи комара, проковтують верблюда". Нападаючи на демократичні ідеї і проекти реформ, він стверджував, що небезпечно передавати державні справи і правосуддя народним колегіальним органам, оскільки "кращі завжди в меншості, а серед цих кращих в меншості розважливі".

Адміністративні та судові функції здійснювалися спільними зусиллями магістратів (чиновників) і священиків, причому їх контроль поширювався на всі сторони життя колоністів. Ідейною основою для співучасті священиків у справах з управління колонією послужили слова пророка зі Старого Завіту:". Господь судія нам, Господь законодавець для нас, Господь то наш цар Він врятує нас". Пуританська теократія швидко виродилася в авторитаризм губернатора і олігархію магістратів і священиків. Ці зміни викликали сильний опір фріменів (вільних колоністів - орендарів), які скористалися своїми правами учасників зборів колоністів з тим, щоб обмежити владу магістратів, зробити людей, що займають чиновні посади, підконтрольними, змінюваними і в деяких випадках обираються таємним голосуванням. Таким чином, принципи пресвітеріанської організації громади зіткнулися тут з принципами конгрегаціоналістської громади, для якої характерні три принципи:

· право кожного члена громади на участь в управлінні;

· автономія місцевої церкви;

· незалежність громади від вищого церковного авторитету.

Священнослужителі тут вибиралися членами громади шляхом вільного голосування.

Ідеям і практиці олігархії священиків і магістратів протистояло також вчення індепендентів про священство всіх віруючих і про республіку як загальної турботі про благо всіх і кожного, але без надання кому б то не було особливих прав і привілеїв. В організації та діяльності самої громади характерним стало широке використання інституту проповідників (нововведення пуритан, що бажали подолати несамостійність і безініціативність " безсловесних священиків") використання принципу віротерпимості, що допускає інакодумство і вільний пошук істини, а також уявлення про державу як про корпорації, покликаної обслуговувати інтереси суспільства і відповідальної у всіх своїх діях перед волею більшості. Ці неординарні положення доктрини індепендентів поширювалися в Америці талановитими проповідниками і мислителями - Т. Хукером з Хартверда (перша половина XVII ст.) І Р. Вільямсом з Сейлема (середина XVII ст.).

Хукер зарекомендував себе гнучким прагматиком. Він критикував цензові обмеження у виборчих правах і свавілля місцевої теократії з позицій " здорового глузду всього народу" або ідеї народного суверенітету, що витягується з біблійних текстів.

Роджер Вільямс (1603-1689) пройшов довгий і важкий шлях духовних шукань. Він почав його членом англіканської громади, потім ставав поперемінно сепаратистом, баптистом і неупередженим " шукачем". Він говорив про себе наприкінці життя, що все ще не знайшов задовільної відповіді на питання, що є істинна церква. Ця позиція ріднить його з реформаторами - пуританами періоду англійської революції, такими як О. Кромвель і Дж. Мільтон. Трансцендентне містичний характер його філософських поглядів уживався в ньому з допитливістю експериментатора і з надією на те, що неупереджений підхід до нових ідей поведе до створення більш вільного суспільства, що дух християнської любові зрівнює найнікчемніших і самих великих і що дух доброї волі здатний спрямувати діяльність держави в ім'я демократично тлумачиться громадського інтересу (республіки).

Вільямс слідом за апостолом Павлом розглядав державу та її владу як божественне встановлення, має метою охороняти спокій народу в усьому, що стосується життя і майна громадян. Але цим його призначення не обмежується. Кожен законно обраний або законно прийняв посаду державний служитель є одночасно служителем божим і служителем народним. При цьому неважливо, до якого народу він належить. Звідси випливало, що всякий магістрат, втручається у справи, які йому не можуть бути довірені народом, перевищує свої повноваження. Установа влади проводиться на основі згоди підданих і має на увазі їх рівність перед законом. Вільямс допускав можливість зміни такого договору під впливом розбіжностей і необхідності примирити конфліктуючі вимоги, а також в силу необхідності узгодження принципів суспільного життя до вимог природи, розуму, справедливості і доцільності.

Багато уваги він приділив проповіді терпимості до віровчень і до віросповідання окремої людини. Державні релігії в його уявленні - це своєрідні політичні встановлення, метою яких слід вважати зміцнення державної влади. Держава сама наділяється владою примушувати лише під тим неодмінною умовою, що таким шляхом забезпечується справедливість. Уряд, що застосовує влада, утримує свої повноваження не насильством, а єдино шляхом компромісу і посередництва, а також апеляції до здорового глузду громадян. Держава в трактуванні Вільямса походить на величезну корпорацію, покликану служити всьому суспільству. Найбільш кращою формою правління для нього є та, при якій буде скинуто залізне ярмо хижих єпископів - англікан з їх папістської обрядами і будуть розбиті ланцюги, викувані пресвітеріанськими тиранами, скасована церковна десятина і існують багато інших аналогічні " привілеї", що входять до складу " солодкого напою свободи".

Ідеї Вільямса передбачили в ряді важливих положень доктрину радикальних республіканців періоду американської революції, зокрема з таких питань, як здійснення народного суверенітету, тлумачення сенсу суспільного договору, необхідність періодичного уточнення конституції та ін.

Ідеї пуританських політичних філософів про народний суверенітет і демократичному республиканизме знайшли своє практичне втілення в ході створення конституційних установ. Цей процес відзначений таким пам'ятною подією, як прийняття Угоди на кораблі " Мейфлауер" (травневий квітка, глід) 1621 р. батьками - пілігримами, і забезпечувався спочатку спільними зусиллями метрополії, губернаторів колоній і зборами представників поселенців. Найбільш значними конституційними встановленнями цього періоду стали "Основні уложення", проголошені в Коннектікуті в 1639 р., і особливо так звана Массачусетська хартія вольностей (1641 і 1648 рр.). У 1641 р. в Массачусетсі за участю Натаніеля Уорда, великого знавця англійського права, був складений Звід свобод, в якому були зафіксовані багато свободи, відомі англійської конституційної практиці з часів Великої хартії вольностей і пізнішим актам і прецедентів. Серед них згадувалися рівність перед законом, право на справедливий розгляд судом присяжних, принцип змагальності в суді, право на свободу пересування, право на адвокатський захист, гарантія права апеляції. Тут же була передбачена гарантія від жорстоких і варварських покарань, яка стала нормою права в Сполученому королівстві тільки після прийняття Білля про права 1689 р.

Після того як правляча пресвітеріанська верхівка продемонструвала свій " надалчний дух довільній влади " і практично відмовилася дотримуватися Звід свобод, Фрімен звернулися до губернатора з петицією, де містилася вимога дотримуватися прав англійців, і домоглися вироблення і прийняття нового, доповненого і більше деталізованого зводу під назвою " закони і свободи " (1648 р.). Це зведення послужив зразком для укладачів законів в інших колоніях. Історики схильні вважати його першим сучасним кодексом всього західного світу. Принцип обмеження свавілля законодавців або чиновників шляхом гарантованого забезпечення прав і свобод громадян став концептуально ясним в конституційній теорії кінця XVIII в. До цього ж часу в самому Массачусетсі з'являється конституція (1780 р.), в якій з усією визначеністю проголошується один із принципів організації правової держави - "правління законів, а не людей" (в її складанні взяв участь Дж. Адамс).

Друга половина XVIII в. відзначена загостренням конфліктів метрополії і колоній, перейменував себе в штати (тобто держави), на грунті оподаткування. Після закінчення Семирічної війни в 1763 р. Англія вдалася до прямого оподаткуванню північноамериканських колоній, які стали проти цього і висунули ряд аргументів конституційно - правового характеру. Найбільш очевидним було заперечення з посиланням на досвід британської конституційної практики, відповідно до якої введення податків неприпустимо без згоди представників платників податків у парламенті. Деякі публіцисти використовували в обгрунтування прав і свобод американців природно-правові ідеї С. Пуфендорфа і Дж. Локка. Першим, хто висунув аргумент про те, що жителі колоній як вільні піддані корони наділені всіма " вродженими правами і свободами англійців " і тому має право мати своїх представників у законодавчих зборах (до таких він відносив колоніальні асамблеї), став Джон Дікінсон (пізніше ці ідеї найбільш успішно розвинув Т. Джефферсон). Своєрідну позицію зайняв Б. Франклін, який з 1766 розвивав концепцію гомруля (самоврядування) і доводив, що еміграція англійців до Америки означала їх повний розрив з законами і Конституцією Англії. За цією логікою колоністи вже не могли вважатися британськими підданими в силу самого факту переселення в Новий Світ і тому не повинні підкорятися рішенням британського парламенту.

Природно - правова аргументація, тобто апеляція до "природним і невідчужуваним прав людини" незалежно від його державної приналежності, посилилася в Америці з 1744 р., коли стало очевидним небажання англійського парламенту піти на поступки. У політичних памфлетах Джона Адамса, Томаса Джефферсона і Олександра Гамільтона політичні вимоги поселенців - колоністів отримали головним чином природно-правове обгрунтування. Незадовго до урочистого оголошення Декларації незалежності США (4 липня 1776 р.) думка про невідчужуваних і природні права отримала визнання не тільки в публіцистиці, але також і в політичних і конституційних документах. У Декларації прав Віргінії від 12 червня 1776, написаної Джорджем Мейсоном і відредагованій Джеймсом Медісоном, вперше було офіційно закріплено, що всі люди від природи вільні, незалежні і володіють деякими невідчужуваними правами, від яких вони не можуть відректися, вступаючи в суспільство, і яких вони не можуть позбавити своє потомство, а саме - правами на життя і свободу, а також на прагнення до досягнення щастя і безпеки (ст.1). Далі йшлося про те, що народ має право змінювати такий уряд, який не відповідає своєму призначенню - забезпечувати досягнення загального блага і безпеки.

Декларація незалежності, написана Т. Джефферсоном за участю Б. Франкліна і Дж. Адамса і прийнята одноголосно всіма 13 штатами, відтворює логіку і аргументацію природних і невідчужуваних прав людини. Вона починалася обгрунтуванням причин і правових підстав для відокремлення колоній і зміни форми урядової влади. "Коли по ходу людських подій одному народу стає необхідним розірвати політичні узи, що зв'язують його з іншим народом, і зайняти серед держав світу відособлене і рівне становище, на яке він має право відповідно до законів природи і її Творця, то загальноприйнята повагу до думки людства вимагає викладу причин, що спонукають його до відокремлення". Далі йшло перерахування "невідчужуваних прав", в якому "власність" з локковской тріади природних прав - "життя, свобода, власність" - замінена на "право стати щасливим". Це, з одного боку, відповідало аристотелевському розуміння однієї з найважливіших цілей об'єднання і спілкування людей у державі і разом з тим було в дусі просвітницького розуміння значення свободи для самовдосконалення людини і повного розвитку її здібностей. Відомо також, що Джефферсон не радив своєму другові генералу Лафайету включати право власності у французьку Декларацію прав людини і громадянина 1789 р.

У редакції Джефферсона обгрунтування невідчужуваних прав було дано в наступному вигляді (у дужках викладені місця, зняті при внесенні правки Б. Франкліна і Дж. Адамс): "Ми вважаємо самоочевидними наступні істини: всі люди створені рівними; вони наділені їх Творцем певними (природженими) невідчужуваними правами, до числа яких належить право на життя, свободу і прагнення до щастя; для забезпечення цих прав люди створюють уряди, які беруть на себе відправлення справедливої влади за згодою керованих; якщо яка-небудь форма правління руйнує ці принципи, то право народу полягає в тому, щоб змінити або скасувати її і встановити нову урядову владу, які закладають в свою основу такі принципи і організуючу свої повноваження в такій формі, які, на думку народу, здаються більш всього підходящими для забезпечення його безпеки і щастя". Далі йшлося про те, що розсудливість підказує не змінювати існуючих форм правління "внаслідок маловажних і минущих причин". Крім того, досвід минулого також свідчить про те, що "люди швидше зазнають зло, поки воно терпимо, ніж стануть виправлятися за допомогою скасування звичних для себе форм". Однак потреба в зміні урядової влади стає необхідною і невідкладної з того моменту, коли влада виявляє свій намір підпорядкувати народ своєму свавільного чи абсолютного деспотизму. "Але коли довгий ряд зловживань і узурпації (розпочатих у відомий період), незмінно переслідують одну і ту ж мету, виявляє намір підпорядкувати народ абсолютному деспотизму, народ має право, це його обов'язок повалити таку урядову владу і в ім'я майбутньої безпеки забезпечити себе новими стражами".

На основі такого тлумачення ідей природно-правової теорії був сформульований і проголошений конституційний принцип народного суверенітету і права народу на політичне самовизначення і незалежне існування.

Іншим важливим підсумком теоретичних новацій середини 70 - х рр. стало уточнення та перетлумачення принципу поділу влади. У 1776 р. Джон Адамс у памфлеті "Думки про урядової влади" поряд з аргументацією на користь достоїнств двопалатної легіслатури висунув ряд пропозицій на користь доповнення ідеї відокремлення влади ідеєю системи стримувань і противаг, згідно з якою в ім'я досягнення рівноваги між змагаються або конфліктуючими владою бажано не тільки відокремлення, але також і часткове поєднання тих чи інших повноважень, підлягають і відокремлення, і врівноважування. Так, наприклад, якщо виконавча влада буде повністю відсторонена від здійснення законодавчої функції, то, за цілком реалістичному і точному судженню Адамса, виникне протистояння з легіслатурою і чвари не закінчаться тільки суперництвом, оскільки вся влада, законодавча і виконавча, може бути узурпована найсильнішим у конфлікті. Судова влада в цьому випадку не зможе виконувати роль посередника і тим більше підтримувати результативне рівновагу між змагаються владою і неминуче буде обмежена однією з цих влади.

Період боротьби за незалежність (1775-1783 рр.) Ознаменувався створенням Конфедерації штатів, проте з закінченням війни виникла потреба зміцнити союз штатів і створити більш ефективне федеральний уряд Для реалізації цієї нової задачі в травні 1787 був створений конституційний Конвент Він виробив проект федеральної Конституції, яка закріпила республіканський лад, ліквідувала всі станові привілеї, скасувала дворянські титули і звання, включила в себе систему забезпечення рівноваги відокремлених і взаємодіючих влади - законодавчої, виконавчої та судової. Після того як Верховний суд закріпив за собою в 1803 г право конституційного нагляду, всі основні стадії американської революції (війна за незалежність, вироблення вихідних почав нового державного устрою і втілення їх у життя) отримали своє логічне завершення.

Наступні важливі новації в політичному житті пов'язані з ідейно - політичною боротьбою періоду громадянської війни 1861-1865 рр., А також із загальним ходом соціальної еволюції від аграрного суспільства до індустріального, а потім і до постіндустріального суспільства.

XIX в. насичений особливо великими політичними конфліктами і змінами в житті американської нації - загроза розвалу федерального союзу на восьмому десятку незалежного існування, скасування рабства, нерівномірне і конфліктне розвиток аграрного та індустріального секторів економіки, імперські амбіції і політика анексій. Зміни та новації у галузі політичної і правової думки були менш значними. Загальний напрямок змін у цій галузі можна сформулювати як перехід від ідей локковського індивідуалізму і пуританського республіканізму до ліберального прагматизму в області юриспруденції і політичної науки.

2. Політичні та правові ідеї А. Гамільтона