Політично-правова теорія Жана Бодена

План

Вступ

Розділ 1. Історичні передумови становлення культури Відродження

Розділ 2. Загальна характеристика правової та політичної думки у середні віки. Особливості політичних та правових вчень епохи Відродження і Реформації

Розділ 3. Жан Боден

Висновки

Вступ

Актуальність теми дослідження. Безумовно, політичні і правові ідеї епохи Ренесансу та Реформації лягли в основу всіх подальших державно-правових розробок теорії держави і права.

Отже, актуальність теми полягає у необхідності глибше вивчити тему, яка винесена в заголовок даного реферату.

Обє'ктом дослідження є політично правова теорія, автором якої є видатний французький мислитель Жан Боден.

Результати дослідження можуть бути використані при викладанні навчальних дисциплін, „Історія політичних та правових вчень”, „Теорія держави і права” та ін.

Розділ 1. Історичні передумови становлення культури Відродження

Ренесанс у Західній Європі (від франц. Renaissance - Відродження) охоплює період від останньої третини XIII ст. до кінця XVI ст., а в Англії він тривав ще й на початку XVII ст. За досить короткий, порівняно з середньовіччям, час закладено і підвалини нового етапу в історії світової культури, серед яких -- реалістична й гуманістична художня творчість, секулярне світобачення, уявлення про свободу і гідність людської особистості.

Філософська думка Відродження створює нову, пантеїстичну в засадах картину світу. В ній немає місця для ідей божественного творіння, Бога ототожнено з природою, природу й людину обожнено.

Яскравою рисою філософії Відродження був антропоцентризм. Людина традиційно була важливим об'єктом філософського аналізу й неодноразово в історії філософії ставала центральною ланкою в системі зв'язків універсуму. Гуманістична філософія Відродження цікавиться передусім земним призначенням людини. Розпад феодальних устоїв права й моралі, нестабільність, широкий спектр нових суспільних відносин, напружена драматична боротьба класів і станів, зіткнення приватних інтересів -- ці обставини сприяли активній участі кожного громадянина в суспільному житті відкрили простір для енергійної особи. Це «пробудження самотності духу» Гегель вважав провідною рисою Відродження.

Багато хто з діячів Відродження бачить умовою формування нового типу культури цілковитий розрив з культурою середньовіччя. Петро Рамус, критик схоластики й реформатор логіки, впевнено стверджував, що «протягом одного сторіччя ми побачили більші успіхи в науці, ніж наші предки за всі попередні чотирнадцять віків». Не уникла критики класична старовина. Історик Леон Леруа писав у XV ст.: «Ніколи в минулому не було сторіччя, коли б культура й вільні мистецтва досягли такої досконалості, як тепер. За останні сто років не тільки стали очевидними речі, перед тим сховані у пітьмі неуцтва, але й відкрито невідомі древнім нові моря, нові землі, нові типи людей, законів, звичаїв, нові трави, дерева, мінерали, зроблено нові винаходи: книгодрукування, артилерія, компас...».

Три винаходи визначили обличчя нової епохи: друкарський верстат, компас і артилерія. Результатами їх застосування були поширення й примноження знань, великі географічні відкриття, ріст національних монархій, що за півтора сторіччя створили європейський світ.

Розділ 2. Загальна характеристика правової та політичної думки у середні віки. Особливості політичних та правових вчень епохи Відродження і Реформації

На протязі середніх віків політичні та правові ідеї, погляди змінювалися та розвивалися. В цьому процесі можна відзначити три значні етапи. Перший, який належить до кінця V ст. середини XI ст., характеризується тим, що державність спочатку організується у великі, але доволі слабо інтегровані монархії, а пізніше розпадається на конгломерати роздроблених політичних утворень. Другий етап -- період середини XI ст. -- початку XV ст. Для цього періоду є типовими централізовані станово-представницькі монархії, рецепція римського права та формування "міського" (магдебурзького) права. Третій етап (XV-XVI ст.), державність якого характеризується переважно абсолютними монархіями. Особливості розвитку державно-правового життя на цих етапах мали суттєвий вплив на особливості та динаміку середньовічної політико-правової думки. Глибокий відбиток на її розвиток, як і на все тодішнє інтелектуальне життя, накладало християнство і церква. На противагу античному світогляду твориться теологічний світогляд. Античний світогляд грунтувався на двох базових засадах: 1) споконвічний порядок природи є основа універсально діючого, об'єднуючого всіх воєдино права; 2) людський розум є орган надійного пізнання права. Християнська релігія поставила під сумнів і відкинули обидві ці засади. На противагу їм вона висунула тезу про створення світу богом із нічого і вчення про божественне одкровення, яке переходить межі того пізнання, яке здійснює розум, що сприяло поглибленню ірраціоналізму середньовічного релігійного світосприйняття.

Другою ідеологічною конструкцією, яка мала визначальний вплив на зміст і формування політико-правових поглядів у цю епоху, є теоретична модель (схема) соціального розшарування суспільства. Спершу, схема Августина з його поділом людей на два розряди: пануючих і підлеглих, володарів і рабів; пізніше її витіснила тричленна модель соціальної структури: воїни, клірики та трудівники.

Визначальною для розвитку правових та політичних вчень вказаного періоду є і боротьба між світською та духовною владою за панівне становище. Власне, однією з центральних проблем політико-юридичних знань в цей період є питання про те, яка влада (організація) повинна мати пріоритет: духовна (церква) чи світська (держава). Ідеологами першої були Августин, Тома Аквінський, другої -- Данте, Марсілій Падуанський, Вільям Оккам. Важливо також відзначити, що, незважаючи на ці суперечності, непохитною залишалася монархічна ідея, саме вона належить до найбільш значимих і стійких компонентів політико-правової свідомості середніх віків, хоча і вона змінювалася на протязі розглядуваного періоду.

В цілому, правова свідомість середньовіччя, як і тодішня політична ідеологія, головним джерелом таких ключових понять, як справедливість, право, законодавство, мали Біблію, хоча це джерело не перекрило впливу на середньовічну правову думку етико-юридичних поглядів давньої Греції та Риму. Разом з тим, вона мала ряд своїх, тільки їй притаманних рис. Наприклад, середньовічна правова думка заперечувала, що і на суспільстві лежить вина за вчинення злочину окремою особою, не визнавала обмеженої осудності людини, відкидала можливість допущення помилок суддями тощо. Вона вважала, що справедливість зобов'язує застосовувати до винних тільки два крайніх заходи: або жорстоке покарання у повному обсязі, або помилування. У правосвідомості тогочасного суспільства присутня повага до закону, переконаність в його безперечності, віра в його фундаментальне значення для нормального людського співжиття.

Відродження і Реформація -- найбільш значні і знамениті події пізнього західноєвропейського середньовіччя. Термін "Відродження", введений в літературний обіг приблизно в середині XVI ст., на початках означав факт воскресіння, відновлення в духовній культурі тих видатних досягнень античної цивілізації, які були втрачені в епоху середньовіччя. Нині цей термін, не втративши свого початкового значення, трактується більш широко -- він охоплює увесь той комплекс змін, які відбуваються в Європі в цей період, -- це формування національної державності, криза римсько-католицької церкви та ортодоксальної релігії, яку вона відстоювала, формування антисхоластичного типу мислення і гуманістичної, антропоцентричноорієнтованої системи світоглядних і етичних цінностей, розквіт опертого на ідею гуманізму мистецтва тощо.

Слово-заклик "Реформація" дещо ранішого походження, ніж термін "Відродження". Вже в XIV-XV ст. воно часто фігурувало у тогочасних ідеологів, які висловлювали за його допомогою думку про необхідність вдосконалювати, покращувати церкву, світські порядки, правові інститути тощо. Пік реформаційного руху припадає на XVI ст. Якщо першою країною, з якої починається Відродження, була Італія, то центром Реформації була Німеччина. Тим спільним, що об'єднує Відродження і Реформацію в один соціокультурний феномен, є зміщення у сторону секуляризації суспільної свідомості, критика офіційної церкви та існуючих суспільно-політичних інституцій. Разом з тим, ці дві події мають і суттєві відмінності між собою. Лейтмотив Відродження -- гуманізм, тобто визнання самоцінності, неперехідної значимості людської гідності, всього багатства творчих проявів індивіда, як вищого життєвого блага. Відродження прагнуло перетворити існуюче суспільство, трансформувати його в розумне і гуманне суспільство, яке б не потребувало політико-правових та ідеологічних інститутів, що протистоять йому. Воно було спрямоване проти середньовікової схоластики і догматизму, що сковували людський розум, проти всяких заборон на вільний і самостійний пошук істини. Натомість, провідна тенденція Реформації була спрямована на відновлення у початковій чистоті християнської релігійності. Для Реформації дуже показова обов'язковість жорсткого підпорядкування людини громаді, її ідеологічні концепції розроблялися у формі строгих "закритих" доктрин, як кодифіковані релігійно-політичні програми, які підлягали беззаперечному прийняттю і виконанню. "Реформація -- це чітко і однозначно сформульована система істин, впроваджувана в життя. Тому за неї можна було і померти, і вбити". Релігійна нетерпимість для найбільш яскравих представників Реформації характерна не менше, ніж для представників римо-католицької церкви.

В цілому ж, слід зазначити, що найвищі результати Відродження і Реформації стали органічними і неперехідними компонентами всього наступного розвитку людської цивілізації, серед них є й певна сукупність політико-юридичних ідей і цінностей. Головна увага приділялася таким ідеям, як свобода індивіда, його самоцінність. Саме під цим оглядом актуалізувалась антична спадщина. Під поняття загального блага почали підводити уявлення про державу з республіканським устроєм, оперту на принципи рівності і справедливості. Гарантія рівності і справедливості -- запорука свободи особи -- вбачалася у виданні і дотриманні законів, зміст яких узгоджується з сутністю людини. У період Відродження оновлюється давня концепція суспільного договору, яким пояснювалась як причина виникнення держави, так і легітимність державної влади; акцент робився на значенні вільного виявлення своєї волі всіма організованими в державу людьми, звичайно добрими від природи. В цілому, в епоху Відродження і Реформації закладаються основи раціонально-логічного, вільного від схоластики і догматизму підходу до розуміння державно-правових явищ та їхньої суті.

Розділ 3. Жан Боден

Значний внесок у розвиток нової світської політико-правової теорії зробив Жан Боден (Bodin), 1530-1596 -- основоположник ідеї суверенітету. Головна політико-правова праця мислителя має назву "Шість книг про державу (республіку)" (слід мати на увазі, що республікою Боден називає будь-яку державу, незалежно від її форми державного правління), яка побачила світ в 1576 році. Спираючись на античну традицію, Боден розглядав політику, право, державу на основі узагальнених фактів дійсності, а не на основі догматичних схем.

Під поняттям держави (республіки) Боден розумів "правове управління багатьох сімей і тим, що в них спільне, під суверенною владою". Тобто, для мислителя держава -- це, перш за все, правове управління, вона має правий, справедливий, правовий характер. Це означає, що вона діє на основі права, справедливості і законності. Цим держава відрізняється від неправових, несправедливих спілкувань і груп, наприклад від банди розбійників. І, хоча, на відміну від Арістотеля, Боден не включає кінцеву мету, тобто загальне благо, у поняття держави, проте, розглядаючи державу, як справедливе спілкування, правове управління, він фактично висуває надзвичайно важливі цілі і завдання, заради досягнення яких створюється держава, а саме: підтримка і забезпечення внутрішнього миру, справедливості і соціальної гармонії, а також захисту від зовнішніх ворогів.

Найважливішою ознакою держави, як і соціального спілкування в інших соціальних об`єднаннях, є влада, відношення влади, тобто управління і підпорядкування. Тому соціальне спілкування на різних його рівнях є, по суті, розподілом людей на дві категорії: тих, хто управляє, і тих, хто підпорядковується. Без цього соціальне спілкування перетворюється в анархію, що призводить до розпаду і загибелі об`єднання.

Боден рішуче виступає проти рабства і кріпацтва. Він вважав, що рабство суперечить справедливості. Заперечуючи тезу Арістотеля про те, що рабство відповідає природі, Боден писав, що рабство можна було б вважати таким, що відповідає природі, коли б сильний, багатий, але нерозумний підкорявся мудрому, освіченому, хоча слабкому і бідному, але підкорення розумних дурним, освічених неосвіченим і добрих злим суперечить природі. Вважати ж рабство ознакою милосердя стосовно полонених, як це робили деякі прихильники рабства, Боден вважав рівнозначним тому, що й захоплюватися милосердям розбійників за те, що вони дарують життя своїм жертвам. Посилання ж на те, що рабство існує тривалий історичний період, є, на думку мислителя, також безпідставним, оскільки таке посилання може виправдовувати і принесення людей в жертву, яке також було характерне для людства тривалий історичний період. В цілому ж, підкреслював Боден, рабство суперечить людському розумові, природі і свободі людини. Воно не тільки несправедливе, але й шкідливе, оскільки сприяє деградації людини, причому не тільки раба, але й рабовласника.

Боден також піддає рішучій критиці комунізм. На думку Бодена, приватна власність економічно цементує сім`ю, а отже і державу. "Платон не взяв до уваги, -- писав Боден, -- що, коли б встановився комунізм, то була б знищена головна ознака держави, тому що немає нічого публічного там, де немає нічого приватного, так само, як не було б держави, коли б всі піддані стали монархами. Така держава була б прямо протилежною законам Бога і природи, які не тільки відкидають кровозмішення, перелюбство, батьковбивство, які неминучі при спільності жінок, але й заперечують будь-яку спробу привласнити собі чуже".

Мислителю належить першість у виробленні сучасного поняття громадянства. Об`єднання багатьох сімей в державу означає, що глави сімей перетворюються в громадян держави, тобто пов`язуються відносинами державної влади і підпорядкування. Однак, політичне підпорядкування не знищує свободу людини: вона обмежується, але не зникає повністю. Громадянин держави -- це вільна людина, підпорядкована державній владі. Тобто головна і визначальна ознака громадянства -- це підпорядкування політичній владі.

Об`єднання сімей і громадян в державу досягається шляхом їхнього підпорядкування загальній політичній владі. Головною ознакою, властивістю цієї влади Боден вважає її суверенний характер. "Суверенітет є постійна і абсолютна властивість держави", -- підкреслював мислитель. Своїм корінням вчення Бодена про суверенітет сягає давньої традиції політичної думки, на якій базувалися становлення і розвиток самостійних національних держав в боротьбі з іншими організаціями, що претендували на політичну владу. Саме базуючись на концепції суверенітету, він обгрунтовує нове розуміння держави, як такого політичного спілкування, яке має свою власну незалежну владу і не підпорядковане ніякій іншій політичній владі, наприклад владі церкви, імперії, сюзеренів тощо. Розвиваючи це розуміння, мислитель вперше формулює положення про суверенітет, як ознаку державної влади взагалі і тісно пов`язує суверенітет з державою в цілому.

Розкриваючи ознаки і зміст суверенітету, Боден пояснював, що суверенна політична влада має постійний характер. Тобто тільки така влада є суверенною, яка надана її суб`єкту на невизначений строк, тобто постійно. Далі, верховна влада повинна бути абсолютною, тобто не обмежуватися жодними умовами. Абсолютний характер влади передбачає, що її носій може користуватися і розпоряджатися нею безумовно, необмежено, аж до передачі цієї влади іншому суб`єктові. Тобто народ, як суверен, вправі передати свою владу монархові. Суверен не повинен бути зв`язаний законами: ні своїми власними, ні своїх попередників. Тобто юридично суверен не зв`язаний законами будь-якої людської влади. В іншому випадку ця влада не буде абсолютною, тобто суверенною. Надзаконний характер державної влади випливає з того, що над нею не стоїть ніяка інша політична влада ні в даній державі, ні поза нею. Разом з тим, Боден чітко визначає межі абсолютизму державної влади, у зв`язку зі справедливістю, правдою, правом, а також цілями та завданнями держави, як політичного спілкування. Під цим оглядом, суверен обмежений законами "божественними", "природними" і "людськими законами, спільними для всіх народів". Саме на "законах Бога, природи і спільних людських законах" базуються і в них закріплені деякі фундаментальні людські інститути і принципи людського співжиття. До них, перш за все, належать: приватна власність, сім`я, політичне спілкування і його цілі, тобто мир і правопорядок, справедливість в людському спілкуванні, у визначенні та розподілі благ і покарань. Звідси випливає ряд фундаментальних засад соціально-політичного життя, а також певні властивості і прагнення людини у політичному спілкуванні, на які суверен не повинен посягати. Зокрема, з права недоторканості приватної власності випливає положення про те, що суверен не може встановлювати податки для підданих без їхньої згоди. Суверенна влада, підкреслював Боден, є єдина і неподільна. Суверенітет -- це властивість влади бути абсолютною і незалежною від кого б то не було. А це означає, що така влада і її рішення загальнообов`язкові для всіх в державі. Суверенітет реалізується у повноваженнях державної влади вирішувати найважливіші питання життя країни: видання законів та зміна їх, право війни і миру, призначення посадових осіб, правосуддя в останній інстанції, чеканка монети, стягнення податків і зборів.

Залежно від того, в чиїх руках зосереджений суверенітет, Боден виділяє три форми держави: монархію, аристократію і демократію. Демократія -- це держава, в якій "вся або більша частина громадян, незалежно від того, як вони організовані, наділені верховною владою над всіма". При аристократії "менша частина громадян наділена верховною владою над всіма взагалі і над кожним зокрема". В монархії верховна влада належить одній особі. Так звані неправильні форми, які виділяв Арістотель та інші мислителі, Боден вважав не окремими формами, а тільки певним станом, якістю тих самих форм. Тобто відмінність між ними полягає не у формі, а в якості, в змісті форми.

Важливе місце у політико-правовій концепції мислителя належить аналізові причин і факторів стабільності і змін, революцій і переворотів у різних формах держави. Головною причиною переворотів і революцій Боден вважав нерівномірний розподіл багатства, різку майнову поляризацію між багатими і бідними. Виходячи з цього, завдання державної влади полягає в запобіганні цим процесам шляхом зміцнення і збільшення прошарку людей середнього достатку та у тому, щоб не допустити надмірного збідніння народу, з одного боку, і надмірної концентрації багатства в руках небагатьох представників олігархії, з другого. Стабілізуючим фактором у суспільстві є і релігійна толерантність. Міцність держави і влади, за переконанням Бодена, посилиться, якщо буде допущена свобода віросповідання. Тобто, він фактично виступає за відокремлення церкви від держави.

Значну увагу Боден приділяє також тому, як впливають на політичне життя і форми держави історичні особливості розвитку того або іншого народу, його звичаї і побут, звички і психологія. Як і Арістотель, Боден розглядає також вплив геофізичних умов (клімату, грунтів тощо) на державу. Однак, він не надає цим факторам фатального значення і, в дусі Відродження, більший акцент робить на творчих зусиллях політичних керівників. Мудрий правитель, за допомогою законів і цілеспрямованої політики, може і повинен запобігти небажаному впливові вказаних факторів. Політичне мистецтво правителів саме й полягає у тому, щоб на основі врахування найрізноманітніших факторів передбачити тенденції політичного розвитку і своєчасно нейтралізувати негативні процеси, для того щоб зберегти і зміцнити державу.

В цілому, значення політико-правової спадщини мислителя для подальшого розвитку політичної та правової думки є надзвичайно важливе. Його теорія суверенітету лягла в основу всіх подальших державно-правових теоретичних розробок Нового і Новітнього часу.

Висновки

Епоха Відродження і Реформації в історії культури, політико-правових вчень має революційну, поворотну роль. Не можна назвати таку сферу діяльності людини, в якій би не виникли явища, процеси, що визначили весь подальший розвиток, аж до сучасного їх стану:

- на зміну церковному світогляду, який панував неподільно, приходить новий погляд на світ, в центрі якого стоїть людина, гуманізм;

- в науці замість умоглядності, далеких від дійсності логічних побудов виникає дослідне природознавство і, як результат цього, здійснюється величезний крок уперед у пізнанні навколишнього світу і самої людини, виникає спеціалізація у науці;

- об'єктом вивчення стає і саме людське суспільство, починаються пошуки шляхів його справедливого устрою;

- утворюються сучасні національні європейські літератури і професіональний театр;

- унікальним є історичний феномен ренесансного мистецтва, яке дало людству найвеличніші твори.

Література

1. Бодуен Ж. Вступ до політології. - К., 1995.

2. Брегеда А. Ю. Політологія : Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. - К., 1999.

3. Гаєвський Б. Філософія політики. - К., 1993.

4. Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навч. посібник. - К., 1999.

5. Пірен M.I. Етнополітика. - К., 1997.