Державно-правові інститути західноукраїнських земель в період австрійського панування

Галицькому краюі відокремленому Буковинському краю Крайові конституції були надані цісарськими патентами 29 вересня 1850 р. Крайова конституція Галицького краюподілила його на 3 округи: Краківський - суто польський, Львівський - змішаний польсько-український, і Станіславський - суто український; цей поділ був невдалою спробою згладити національні суперечності у краї. Начальником Галицької крайової адміністрації був намісник, якому підпорядковувались призначені Сеймовими куріями президенти округів. Крайове управління Буковини очолював крайовий президент. Для уведення у дію крайових конституцій для Галичини і Буковини за розпорядженням міністра внутрішніх справ Австрії 1850 р. 3 округи Галичини і територію Буковини було розділено на повіти, які у деяких місцевостях називались староствами: у Львівському окрузі - 19, Краківському - 26, Станіславівському - 18, на Буковині - 6.

Галицький крайовий представницький орган складався з 3 Сеймових курій: Львівської (50 депутатів), Краківської (58 депутатів) і Станіславівської (42 депутати); депутати обирались прямими виборами за майновим цензом. Компетенція курій зводилась, головно, до господарських питань, і їх рішення вимагали санкції імператора. Виконавчим органом усіх 3 курій був спільний Крайовий виділ (комітет) з 15 членів, обраних порівну куріями. Спільним законодавчим органом курій був Центральний виділ у складі 33 членів (15 членів Крайового комітету і по 6 депутатів від кожної курії), компетенція якого зводилась до розгляду спільних для усього краю питань. Намісник краю та президенти округів і призначені ними комісари контролювали діяльність Сеймових курій і Центрального виділу, беручи в обов`язковому порядку участь у їх засіданні.

Австрійська конституція1849 р. і Крайові конституції Галичини і Буковини 1850 р. після придушення революційного руху не діяли, а цісарський патент 31 грудня 1851 р. формально скасував їх, і Австрія знову перетворилась на самодержавну монархію.

За Конституційною угодою 1867 р. була утворена конституційна дуалістична (лат.dualis - двоїста, двоєдина) Австро-Угорська держава: Транслейтанія - Угорське королівство з Трансільванією, Хорвато-Словенією і Закарпаттям, та Ціслейтанія - Австрія з Чехією, Моравією, Сілезією, Герцем, Істрією, Трієстом, Далмацією, Буковиною, Крайною і Галичиною (ці назви виникли, внаслідок розділення Австро-Угорщини на 2 частини рікою Лейтою). Щоправда, жодна з панівних націй не утворювали більшості:австрійські німці в Австрії становили лише 36%, а угорці в Угорщині - 45% населення; з 50 млн. населення Австро-Угорщини слов`яни становили близько 30 млн.

Рейхсрат прийняв 21 грудня 1867 р. австрійську Конституцію, яка діяла в Австрії, у т.ч. у західноукраїнських землях, до розпаду Австро-Угорщини у жовтні 1918 р.; а в Угорщині була відновлена угорська Конституція 1848 р.

Хоча австрійська Конституція 1867 р. офіційно проголосила національну рівноправність у школах, державних установах і судах, однак панівне становище поряд з австрійськими правлячими колами у Східній Галичині займали польські шляхтичі, у Північній Буковині - румунські бояри, у Закарпатті - угорські феодали і капіталісти. Так, з 17 галицьких намісників 11 були польськими магнатами, серед яких особливим шовіністом був граф А. Потоцький, убитий у 1908 р. студентом Львівського університету Мирославом Січинським. Галицьке намісництво поділялось на департаменти, в яких служила майже виключно польська шляхта; а у 1869 р. польська мова була уведена як офіційна в управлінні і судах, і під впливом польської шляхти у школах було запроваджено навчання замість української польською мовою; відтак, за даними 1900 р., читати і писати українською мовою у Східній Галичині вміли лише 7% чоловіків і 4% жінок.

5.4 Кодекси

На територію західноукраїнських земель поступово поширювалась чинність австрійського права, однак внаслідок багатонаціонального характеру Австрійської монархії у правовій системі держави тривалий час не було єдності. Проте, ще до загарбання західноукраїнських земель Австрією проводились певні заходи щодо об`єднання цивільного права різних австрійських провінцій - для ліквідації партикуляризму у праві й 1753 р. була створена кодифікаційна комісія, яка у 1766 р. подала вироблений нею проект Цивільного кодексу на затвердження Марії-Терезії, який вона, однак, не затвердила.

Особливо пожвавилась робота над кодифікацією цивільного та інших галузей права в останній чверті 18 ст., причому кодифіковані збірники проходили апробацію у Галичині, а відтак їх чинність поширювалась і на інші австрійські провінції. У 1772 р. була створена нова комісія для переробки незатвердженого проекту Цивільного кодексу, яка аж у 1785 р. склала першу частину кодексу, до якої увійшли норми про права підданих, та сімейне і опікунське право, і яку імператор Йосиф ІІ затвердив декретом 1786 р. І декретом 1797 р. завершений проект як Галицький цивільний кодекс був запроваджений спершу у Західній, а невдовзі у Східній Галичині; відповідно, припинило дію старе польське феодальне право. Та лише у 1811 р. після кількох переробок був затверджений і з 1812 р. уведений у дію Австрійський цивільний кодекс. Він мав 1502 статті і поділявся на 3 частини: вступ - загальні положення про цивільний закон, 1 - про особові права, 2 - речові права, 3 - спільні положення про особові і речові права. Його джерелами були: пандектне право, тобто пристосоване до капіталістичних відносин римське право, Пруське земське уложення 1794 р. і провінційне право деяких австрійських країв. Цей кодекс був модернізованим нормами капіталістичного права магнатсько-шляхетським зводом законів. З деякими змінами, внесеними у роки першої світової війни, він продовжував діяти на території Галичини і після її включення до складу Польщі - аж до прийняття Польського кодексу зобов`язань 1933 р.

Майже водночас з підготовкою Цивільного кодексу розпочалась робота над складанням Цивільного процесуального кодексу, який вступив у дію у 1781 р., а пізніше був перероблений і введений у дію як Галицький цивільний процесуальний кодекс у Західній Галичині у 1796 р. і Східній Галичині у 1807 р. Він поділявся на 617 статей, які регулювали усі стадії цивільного процесу - від позовної заяви до виконання судового рішення. У 1825 р. був розроблений новий проект Австрійського цивільного процесуального кодексу, який імператор не затвердив, та пізніше були уведені в дію його окремі розділи - адвокатська ординація 1849 р., закон про компетенцію судів 1852 р., закон про судочинство у безспірних справах 1854 р. тощо. Новий Австрійський цивільний процесуальний кодекс було затверджено у 1895 р., і він діяв до розпаду Австро-Угорщини. Робота над кодифікацією кримінального права почалась у 1768 р., коли імператрицею Марією-Терезією було затверджено Австрійський кримінальний кодекс (Терезіана). Він складався з 2 частин: процесуального і матеріального права;і передбачав дуже жорстоку систему покарань, а процес мав інквізиційний характер з широким застосуванням тортур, скасованих у 1776 р. Цей кодекс не діяв у Галичині в частині матеріального права, а був запроваджений у 1774 р. у частині процесуального права. У 1781 р. спеціальне розпорядження надало судам право допускати свідками жінок і євреїв.

Імператор Йосиф ІІ у 1786 р. затвердив Загальну судову інструкцію для судів усіх інстанцій, яка детально регламентувала порядок розгляду судами справ, подавала зразки процесуальних документів і форми боанків для судової статистики, а відтак, була своєрідним Процесуальним кодексом.

У 1787 р. був виданий новий Австрійський кримінальний кодекс про злочини та їх покарання (Йозефіана), який містив окремі положення буржуазного кримінального права, та у цілому був феодальним кодексом. Він встановлював суворі покарання, але скасовував смертну кару; уперше в історії австрійського кримінального права він поділив злочинні дії на кримінальні злочини, які розглядали суди, і тяжкі поліційні проступки, які розглядали адміністративні органи. На апробацію був запроваджений у Західній Галичині у 1796 р. і Східній Галичині у 1797 р. Кримінальний кодекс, підготований австрійським юристом Й. Зонненфельсом, який у 1803 р. із незначними змінами був був уведений у дію у всій Австрії (Францішкана). Він складався з 2 розділів - матеріального і процесуального права. Він встановив смертну кару за деякі злочини, щоправда, імператор у порядку помилування збедільшого замінював смертні вироки позбавленням волі. У 1852 р. цей кодекс був переглянутий і виданий у новій редакції, в якій діяв у Галичині аж до введення там Польського кримінального кодексу 1932 р. Кримінальний кодекс 1852 р. запровадив поділ на злочини і проступки, і, відповідно, поділявся на 2 частини - про злочини і проступки. За вчинення злочину він передбачав смертну кару через повішення або тюремне ув`язнення на різні строки, а за проступки - грошові покарання, арешт до 6 місяців, тілесні покарання, які були скасовані в Австрії у 1867 р., заборону проживати у даній місцевості тощо; притому, повністю звільнялись від кримінальної відповідальності лише діти, віком до 10 р.; кодекс передбачав також застосування його статей за аналогією. Цей кодекс був доповнений у 1855 р. Військовим кримінальним кодексом, який посилив відповідальність військовослужбовців за державні злочини, а також іншими законами, та поза тим залишався застарілим.

Кримінально-процесуальний кодекс 1853 р. суперечив основним демократичним принципам судочинства, тому у 1869 р. був доповнений Законом про суди присяжних, а у 1873 р. був затверджений новий Кримінально-процесуальний кодекс, який із незначними змінами проіснував аж до розпаду Австро-Угорщини. Він встановив усність і гласність процесу, допустив участь громадськості, тобто суду присяжних, у розгляді тяжких злочинів, закріпив ідею вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів. У 1912 р. був уведений у дію Військовий кримінально-процесуальний кодекс, а поза тим, військові суди розглядали справи на підставі застарілого Терезіанського кодексу 1768 р. [19; 231]

6. Характеристика галузей права

6.1 Право власності

Право власності. Власність особи - усе, що їй належить, усі її тілесні і безтілесні речі. Право власності - це влада розпоряджати природою і вигодами якоїсь речі на власний розсуд і усувати від цього будь-кого іншого. Предмет права власності становлять усі речі. Власність може бути набута на правовій підставі і законним способом. Способом набуття власності є привласнення безгосподарних речей, шляхом якого особа оволодіває безгосподарною річчю з наміром чинити з нею як зі своєю власною, притому правовою підставою такого привласнення є свобода оволодівати безгосподарними речима. Особа, яка врятувала чужу рухому річ від неминучої втрати чи загублення, вправі вимагати від власника, вимагаючого повернення речі, відшкодування понесених витрат і відповідної винагороди не більше 10%. Способом набуття власності є також приріст - тобто, усе, що походить від речі чи знову до неї приєднується, якщо воно не передане власнику іншою особою; приріст здійснюється природно, штучно чи спільно природою і штучно. Також власність набувається шляхом передачі речі законним способом одним власником іншому. Також власність набувалась шляхом набувної давності.

Право сервітута - коли власник зобов`язаний на користь іншої особи щось терпіти (зазнавати певних незручностей) чи чогось не робити (зазнавати певних обмежень) щодо своєї речі. Право сервітуту щодо володіння нерухомим маєтком - поземельний сервітут, усі решта - особисті сервітути. Поземельні сервітути передбачають 2 володільців землі, з яких одному як зобов`язаному належить зобов`язаний маєток, а іншому, який має право, - панівний маєток. Залежно від сільськогосподарського чи іншого використання панівного маєтку розрізняють сільські і будинкові сервітути. До будинкових сервітутів належать: 1. право користуватись чужою будівлею як опорою для своїх забудов; 2. укріплювати у чужій стіні балки чи канати; 3. зробити у чужій стіні вікно-незалежно чи для освітлення, чи для краєвиду; 4. будувати дах чи балкон над повітряним простором сусіда; 5. проводити дим через трубу сусіда; 6. спускати воду з даху на чужу землю; 7. видивати чи відводити рідини на землю сусіда. Внаслідок цих та подібних будинкових сервітутів володілець будинку отримує право робити що-небудь на землі свого сусіда, а той зобов`язаний терпіти це. Внаслідок інших будинкових сервітутів володілець зобов`язаний не робити чогось такого, що він зазвичай вправі робити: 8. не збільшувати висоти свого будинку; 9. не зменшувати висоти свого будинку; 10. не позбавляти панівного будинку світла і повітря; 11. не позбавляти панівного будинку краєвиду; 12. не відводити стік води з даху свого будинку від землі сусіда, якому стік може бути корисним для зрошення його саду чи для наповнення його водосховища тощо. До сільських сервітутів належать: 1. право переходу, перегону худобу чи проїзду чужою землею; 2. право черпати воду, напоювати худобу, відводити і підво дити воду; 3. право сторожувати і випасати худобу; 4. право рубати ліс, збирати обсохлі гілки і хмиз, збирати жолуді, згрібати листя; 5. право полювати, рибалити, ловити птицю; 6. право дробити каміння, копати пісок, гасити вапно. Особисті сервітути: необхідне особисте користування річчю, володіння з правом використання, проживання.

6.2 Зобов'язальне право

Божевільні і діти віком до 7 р. не можуть вступати у зобов`язальні відносини, а неповнолітні та повнолітні, які не можуть самостійно вступати у зобов`язання (обмежені у дієздатності), можуть укладати договори зі згоди батька або представника (опікуна чи піклувальника) та суду. Підстави недійсності договору - укладення його внаслідок помилки, під страхом, оманою, а також якщо предмет договору буде вилучений з обігу до його передачі стороні договору. Договір укладається усно чи письмово, судовим чи позасудовим порядком, при свідках чи без. Договори виконуються у час, місці і способом, визначеними сторонами.

Договір позики. Предметом грошової позики можуть бути монети, паперові гроші, публічні відсоткові папери. У разі зміни вартості позичених грошей боржник повинен повернути позику рівноцінно тій вартості, яку він позичав. При позиці інших споживних речей (крім грошей) позикодавець може обумовити повернення їх у тій же кількості, того ж роду і якості, на що не вплине підвищення чи зниження цін у час дії договору. Дозволено нараховувати 6% річних на позику без застави і 5% річних на позику із заставою. Відсотки стягуються при поверненні позики, а якщо договір укладено на кілька років, то щорічно, причому не більш як за півроку наперед. Заборонено нараховувати відсотки на відсотки, однак відсотки, що наросли за 2 і більше років, можуть за домовленістю сторін бути виокремлені у новий борг. Відсотки з грошових позик сплачуються тим же родом грошей, що й сам капітал.

Договір купівлі - за яким річ надається іншій особі за певну суму грошей; притому право власностіна річ набувається лише з моменту її передачі. Купівельна ціна сплачується готівковими грішми. Якщо річ відчужується частково за гроші, а частково за іншу річ, то договір вважається купівлею чи міною залежно від того, більше чи менше сплачено грошей порівняно з ціною відданої речі (при сумі грошей рівній ціні речі договір вважається купівлею). Для визначення ціни відчужуваної речі може слугувати ціна, визначена при попередньому її відчуженні, або середня ринкова ціна; якщо ж на товари існує такса, то продавець не вправі завищувати ціну речі. Продавець зобов`язаний зберігати річ до моменту її передачі покупцю, а покупець зобов`язаний прийняти річ негайно чи у домовленй час, сплативши купівельну ціну готівковими грішми. Якщо продавець передає річ покупцю без сплати ним купівельної ціни, річ вважається проданою у кредит, притому право власності на неї негайно переходить до покупця.

Особливі умови договору купівлі: збереження за продавцем права викупу проданої речі, право зворотного продажу речі покупцем продавцю, право переважної купівлі продавцем проданої речі, продаж речі під умовою випробування, право продавця вибору кращого покупця, право продавця доручення продажу.

6.3 Спадкове право

Спадкове майно (спадок) - сукупність прав і зобов`язань померлого, які не мають суто особистого характеру. Право спадкування - виключне право вступити у володіння усім спадковим майном чи його певною частиною. Право спадкування настає лише по смерті спадкодавця; якщо майбутній спадкоємець помре раніше спадкодавця, то він не може передати своїм спадоємцям право спадкування, ще не набуте ним. Спадкування за закономповністю чи частково відбувається, якщо померлий не залишив дійсного заповідального розпорядження чи розпорядився не щодо усього свого майна, або якщо наділив не у належному розмірі тих осіб, яким за законом був зобов`язаний залишити спадкову частку, або ж якщо призначені спадкоємці не можуть чи не бажають прийняти спадок. Спадкоємцями за законом є ті, хто перебуває зі спадкодавцем у найближчій ліній спорідненості за законним походженням. [20; 207]

6.4 Кримінальне право

Види злочинів: верховна зрада (вбивство короля, заподіяння йому тілесних ушкоджень чи розладу здоров'я, позбавлення короля особистої свободи чи передача його ворогу та замах на ці дії; спроба насильницької зміни порядку престолоспадкування, державного ладу, державної єдності, насильницького приєднання до іншої держави тощо), державна зрада, образа короля та насильницькі дії проти членів королівського дому, бунти та опори супроти конституції, законів та урядових установ і органів; посягання чиновників на особисту свободу, недоторканість житла, таємницю поштових відправлень; злочини і проступки проти моральності, проти життя, проти здоров'я, проти власності; проти збройних сил; проти громадського порядку; службові злочини і проступки та інші.

Замах на злочин чи проступок - це дія, якою розпочато, але не завершено вчинення замисленого злочину чи проступку. За замах призначається м'якша міра покарання в межах санкції статті, що передбачає даний злочин чи проступок, або й нижча і легша міра покарання, ніж передбачена тією санкцією; притому якщо стаття передбачає смертну кару, то за замах призначається цухтгауз строком не менше 5 років, а якщо стаття передбачає пожиттєвий цухтгауз, то - цухтгауз не менше 3 років. Замах не карається, якщо особа добровільно відмовилась від вчинення злочину або якщо добровільно до виявлення злочину відвернула настання небезпечних наслідків.

Співучасники злочину чи проступку: виконавці, підмовники і пособники. Виконавці і підмовники відповідають нарівні за санкцією статті, що передбачає даний злочин чи проступок, а пособники - як за замах.

Злочином вважається лише умисне діяння, а проступком - умисне і необережне.

Не притягаються до відповідальності і не несуть покаранняособи, що вчинили діяння у несвідомому стані чи при душевному розладі (тобто душевнохворі), глухонімі; внаслідок непереборної сили чи загрози невідворотної небезпеки для життя і здоров'я самої особи чи близьких їй осіб, внаслідок необхідної оборони (захист з метою відвернення безпосереднього протизаконного посягання на дану особу чи її майно, або на інших осіб і їх майно); притому діяння, вчинене у стані крайньої необхідності (для порятунку від безпосередньої невідворотної небезпеки для життя винного чи близьких йому осіб) - каране. Неосудними вважаються також діти віком до 12 років, а діти віком 12-16 років - якщо вони не усвідомлювали злочинності вчинюваного ними діяння (притому вони поміщуються у виправний притулок). Осудні особи віком 12-16 років не підлягають смертній карі, пожиттєвому цухтгаузу, а також позбавленню службових і політичних прав, а віком 16-20 років - смертній карі і пожиттєвому цухтгаузу.

Види покарань: смертна кара, цухтгауз, державна в'язниця, виправний дім, в'язниця, грошовий штраф (перелік подано за ступенем тяжкості покарань). Смертна кара, цухтгауз і виправний дім призначаються лише за злочини, в'язниця - лише за проступки, а державна в'язниця - за проступки, якщо на строк менше 5 років, і за злочини, якщо на строк 5 і більше років; грошовий штраф як самостійне покарання призначається лише за проступки, а як додаткове покарання - і за злочини, і за проступки.

Страта здійснюється через повішання у закритому приміщенні. Поміщення у цухтгауз - це пожиттєве чи строкове (2-15 рр.) ув'язнення. Ув'язнення в державній в'язниці триває 1 день-15 рр. Ув'язнення у виправному домі триває 6 місяців - 10 рр. Грошовий штраф становить 1 гульден-4 тисячі гульденів. Цухтгауз - це одиночне (для ув'язнених на строк до 3 рр. - упродовж третини строку покарання, для ув'язнених на строк 3 і більше рр. - упродовж 1 р., а для довічно ув'язнених - перші 10 рр.) ув'язнення у центральній каральній установі.

Особи, ув'язнені більш як на 3 роки у цухтгаузі чи у виправному домі, що відбули дві третини строку, а також довічно ув'язнені у цухтгаузі, що відбули 10 років, при належній поведінці переводяться для відбування решти строку у перехідну в'язницю.

Умовному достроковому звільненню під поліційним наглядомпідлягають при належній поведінці особи, ув'язнені у цухтгаузі менше як на 3 роки чи у виправному домі або іншому місці позбавлення волі більше як на 1 рік, а також утримувані у перехідній в'язниці - по відбутті ними трьох четвертей строку, а пожиттєво ув'язнені у цухтгаузі - по відбутті 15 років. Умовно достроковому звільненню не підлягають усі іноземці та рецидивісти, що вчинили тяжкі злочини.

Штрафи неможливості його сплати може бути замінений ув'язненням з розрахунку, що 1 дню позбавлення волі рівноцінні 1-10 гульденів; притому строк ув'язнення не повинен тривати понад 6 місяців, якщо штраф накладався як основне покарання, чи 3 місяці, якщо накладався як додаткове покарання (але якщо основне покарання - пожиттєвий цухтгауз чи 15-річне ув'язнення у цухтгаузі або державній в'язниці, то додатковий штраф не підлягає заміні позбавленням волі).

При позбавленні волі на строк понад 6 місяців можуть призначатись додаткові покарання - позбавлення службових прав і тимчасове позбавлення політичних прав. До позбавлення службових прав належить: позбавлення посад, місць і звань; права займатися адвокатською, нотаріальною і викладацькою діяльністю; права опіки і піклування; неуспадковуваних титулів, орденів, відзнак. До тимчасового позбавлення політичних прав належить: позбавлення права бути членом рейхстагу або муніципального чи общинного управління, присяжним засідателем, брати участь у виборах у рейхстаг та муніципальні чи общинні органи. Ці додаткові покарання тривають (крім часу ув'язнення) при засудженні за проступок 1-3 роки, а за злочин - 3-10 років з часу відбуття покарання.

Іноземцям крім передбачених покарань додатково може бути призначене вислання з держави, причому із постійною чи тимчасовою забороною повернення в Угорську монархію.

За наявності обтяжуючих обставин призначається вища і тяжча міра покарання, передбаченого санкцією конкретної статті, а за наявності пом'якшуючих обставинпризначається нижча і легша міра покарання в межах санкції статті чи в межах даного виду покарання, або навіть м'якше покарання, але притому смертна кара не може замінюватись покаранням легшим, ніж 15-річний цухтгауз, а пожиттєвий цухтгауз - покаранням легшим, ніж 10-річний цухтгауз.

Якщо особа попередньо була заарештована, то строк арешту зараховується у строк позбавлення волі (максимально - день арешту за день ув'язнення), а також при сплаті штрафу.

Сукупність злочинних діянь. Якщо одне й те ж злочинне діяння водночас порушує кілька норм кримінального закону, то застосовується стаття, що передбачає більш тяжке покарання чи більш тяжкий вид покарання. Якщо особа вчинила кілька злочинних діянь або одне й те ж діяння кілька разів, то їй призначається покарання за сукупністю, тобто найтяжче за видом з усіх покарань, передбачених за вчинені нею діяння; притому може бути призначене позбавлення волі строком понад найвищу міру, передбачену кримінальним кодексом (15 років), але не більше як ще на 15 років. [21; 299]

Висновок

Як усі імперії, Австрійська імперія Габсбургів являла собою величезний територіальний конгломерат, численне населення якого складалося із етнічно й культурно різноманітних народів. Надмірно централізована політична влада символізувалася в особі імператора, який не відчував потреби брати до уваги погляди й бажання своїх підданих. Імператори та їхні урядовці вимагали від останніх абсолютної покори й вірності, вважаючи це не лише політичним, а й моральним і релігійним обов'язком. За їхню покірливість імператори обіцяли підлеглим безпеку, стабільність і порядок. Це був устрій, який чимала частина населення імперії вважала не лише розумним, а й навіть привабливссаким.

Незважаючи на відрив від материнської української території, Західна Україна, яка перебувала під владою Австро-Угорської імперії, не загубилась у духовних пошуках своєї громадянської і державницької культури і, перебуваючи у складі Австрії, не втратила перерваної державницької традиції та її значущості для майбутнього державно-правового життя. Українці з Галичини, Буковини виступали активною політичною і громадською силою у руйнації світових імперій кінця XІX ст. Очевидно, що розвиток ідеї українського державотворення на західноукраїнських землях мав власну внутрішню логіку.

У другій половині XIX століття центром українського національного відродження стала Галичина, де у відносно сприятливих умовах австрійського конституційного ладу українська політична думка знайшла благодатний ґрунт для свого розвитку. Динаміку суспільного руху визначали українсько-польське протистояння та невщухаюча боротьба між москвофілами, народовцями та радикалами. Наприкінці XIX ст. суспільний рух у західноукраїнських землях вступає в політичний етап свого розвитку, який характеризується утворенням політичних партій, кристалізацією їхніх програм та активною боротьбою за вплив на маси.

Список використаної літератури

1. Борисенко В. Курс української історії. - К., 1996.-С - 456

2. Історія України. /За ред. Зайцева Ю.А. - Львів: Світ, 2000. - 463 с.

3. Історія України. /За ред. Г.Д. Темка, Л.С. Тупчієнка. - К.: Видавничий центр «Академія», 2002. - 480 с.

4. Грабовський С., Ставроянi С., Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотворення. - К., 1995. - C. - 368

5. Єфименко О. Історія України та її народу. - К., 1992. - 391

6. Історія держави і права України. За загальною редакцією А.С. Чайковського/ Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 512 с.

7. Субтельний О. Україна: Історія. - К., 1993.-С-432

8. Драгоманов М. Вибране. - К.: Наук, думка, 1991. - 611 с.

9. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.I. / Пiд ред. В. Смолiя. - К., 1995. - С. 349.

10. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX-XX століття. - К., 1996.-С-312

11. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. - К., 1991-489 с.

12. Мацькевич М.М. Державно-правові реформи за часів Австрії. // Обрії. Науково-педагогічний журнал. - 1998. - №1 (16). - С. 106 - 109.

13. Мацькевич М.М. Державно-правові фактори відродження української мови в Галичині за часів Австрії в навчальному процесі // Джерела. Науково-методичний вісник. - 1997. - №2 (11). - С. 45 - 49.

14. Історія держави і права України. За загальною редакцією А.С. Чайковського/ Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 512 с.

15. Іваненко А.М. Історія держави і права. Навчальний посібник. - У 2-х ч. - К.: Університет «Україна», 2007/ ч. 2. -215 с

16. Історія України / Під заг. Ред. В.А. Смолія. - К.: Перун, 2000-451c.

17. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х т.: Навч. посіб. для студ. юрид. спец. вищ. закл. освіти / За ред. В.Д. Гончаренка. - Вид. 2-ге, перероб. і доп.: Том 2: Лютий 1917 р. - 1996 р. / Уклад.: В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре». - 2000. - 728 с.

18. Грабовський С., Ставроянi С., Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотворення. - К., 1995. - C.267-270, 276-283.

19. Кармазін М.С. Ідея державності в українській політичній думці (кінець ХIХ - початок ХХ століття). - К., 1998.-301c.

20. Шульженко Ф.П. Держава і право в суспільно-політичній думці України: основні етапи розвитку. - К., 1995.-289c.

21. Шевченко О.О. Історія українського права. - К., 2001.-C-346.

Размещено на Allbest.ru