Еволюція поглядів Аристотеля на державу, громадянина і правителя

Закон розумний, оскільки в ньому правильно виражена його політична природа, ідея права. Нормальна дія закону передбачає розвиненість, підготовленість людей до доброчесності і політичної справедливості, до розумного способу дії і поведінки. Людей же, які керуються пристрастями, а не розумом, можна утримати в рамках морально дозволеного тільки шляхом покарання, бо, "взагалі кажучи, пристрасть підкоряється не переконанням, а тільки силі". Поєднання в законі авторитету розуму і державної сили робить його незамінимим засобом регулятивного та виховного впливу як на моральних, так і на аморальних членів політичного спілкування. Істотним, при цьому, є якість самого закону. "Зрозуміло, -- писав Аристотель, -- що для суспільного виховання необхідні закони, а для хорошого -- необхідні хороші закони" [12].

Таким чином, у навчанні Аристотеля і природне, і умовне (волевстановлене) право, хоча і розрізняються між собою, але обоє відносяться до сфери політичних явищ і носять політичний характер. У софістів, наприклад, розходження між природним правом (правом по природі) і правом умовним (полісними законами, установленими за згодою, сваволі і т.д.) означало розрізнення, а найчастіше і пряме протиставлення природного (природного) і політичного (умовного). Своєрідність позиції Аристотеля обумовлено тим принциповою обставиною, що під «природою» він і в питанні про право має на увазі саме політичну природу людини: адже людина, відповідно до Аристотеля, є по своїй природі істота політичне.

Узагалі при розгляді тих чи інших природно-правових концепцій важливо установити, що, власне кажучи, мається на увазі під поняттями «природа», «природне» і т.д. у відповідних навчаннях. Даний момент має істотне значення для характеристики також і інших аспектів праворозуміння.

Під умовним (волевстановленим) правом у концепції Аристотеля мається на увазі всі те, що в наступному слововживанні стало позначатися як позитивне (позитивне) право. До умовного права він відносить установлення закону і загальних угод. Причому він говорить про писаний і неписаний закон. Під неписаним законом, що теж відноситься до умовного (позитивному) праву, маються на увазі правові звичаї (звичайне право).

Аристотель зробив суттєвий внесок у розвиток політико-правових уявлень, у теоретичну розробку проблем держави і права. Це обумовило їхній помітний вплив на наступних мислителів та їхнє значне місце в історії політичних та правових вчень.

Частково безпосередньо, частково через римських авторів головні політичні та правові ідеї, концепції і поняття давньогрецької теорії стали основою всієї європейської політичної та правової думки.

ВИСНОВКИ

У «Політиці» Аристотеля суспільство і держава власне кажучи не розрізняються. Держава з'являється в його творі як природний і необхідний спосіб існування людей - «спілкування подібних один одному людей з метою можливо кращого існування». Але для такого спілкування необхідні дозвілля, зовнішні блага, такі як багатство і влада, а також визначені особисті якості - здоров'я, справедливість, мужність і т.д. У державу, як рівноправних громадян, входять тільки вільні. Аристотель часто заперечує права громадянства за тими з них, хто «не самодостатній» і не має дозвілля для того, щоб вести «блаженне життя», - ремісниками, селянами.

Для Аристотеля, держава являє собою деяке ціле і єдність складових його елементів, але він критикує платонівську спробу «зробити державу надмірно єдиним». Держава складається з безлічі елементів, і надмірне прагнення до їхньої єдності, наприклад пропонована Платоном спільність майна, дружин і дітей, призводить до знищення держави. З позицій захисту приватної власності, родини і прав індивіда Аристотель докладно критикував обидва проекти платонівської держави .

Держава, зауважує Аристотель, поняття складне. За своєю формою вона являє собою певного роду організацію і поєднує визначену сукупність громадян. З цього кута зору мова йде вже не про такі первинні елементи держави, як індивід, родина і т.д., а про громадянина. Визначення держави як форми залежить від того, кого ж вважати громадянином, тобто від поняття громадянина. Громадянин, по Аристотелю, це той, хто може брати участь у законотворчій і судовій владах даної держави. Держава є достатня для самодостатнього існування сукупність громадян.

За Аристотелем, людина -- політична істота, тобто соціальна, і вона несе в собі інстинктивне прагнення до «спільного співжиття» (Аристотель ще не відокремлював ідею суспільства від ідеї держави). Людини відрізняє здатність до інтелектуального і морального життя. Тільки людина здатна до сприйняття таких понять, як добро і зло, справедливість і несправедливість. Першим результатом соціального життя він вважав утворення родини -- чоловік і дружина, батьки і діти. Потреба у взаємному обміні призвела до спілкування родин і селищ. Так виникла держава. Ототожнивши суспільство з державою, Аристотель був змушений зайнятися пошуками елементів держави. Він розумів залежність цілей, інтересів і характеру діяльності людей від їхнього майнового стану і використовував цей критерій при характеристиці різних прошарків суспільства.

Він виділив три головних прошарки громадян: дуже заможних, украй незаможних і середніх, що стоять між тими й іншими. Аристотель вороже відносився до перших двох соціальних груп. Він вважав, що в основі життя людей, які володіють надмірним багатством, лежить протиприродний рід наживи майна. Прагнучи до влади, вони самі не можуть підкорятися, порушуючи цим спокій державного життя. Майже усі вони зарозумілі і гордовиті, схильні до розкоші і хвастощів. Держава ж створюється не заради того, щоб жити взагалі, але переважно для того, щоб жити щасливо. Відповідно до Аристотеля, держава виникає тільки тоді, коли створюється спілкування заради благого життя між сімействами і родами, заради достойного життя.

Форму держави Аристотель характеризував також як політичну систему, що уособлюється верховною владою в державі. У цьому плані державна форма визначається кількістю пануючих (один, декілька, більшість). Крім того, ним розрізняються правильні і неправильні форми держави: у правильних формах правителі мають на увазі загальну користь, при неправильних -- тільки своє особисте благо. Трьома правильними формами держави є монархічне правління (царська влада), аристократія і політія, а відповідними помилковими відхиленнями від них -- тиранія, олігархія і демократія.

Кожна форма має, у свою чергу, кілька видів, оскільки можливі різні комбінації формотворчих елементів. Найбільш правильною формою держави Аристотель називає політію. У політії править більшість в інтересах загальної користі. Всі інші форми являють собою те чи інше відхилення від політії. З іншого боку, сама політія, за Аристотелем, є як би змішанням олігархії і демократії. Цей елемент політії (об'єднання інтересів заможних і незаможних, багатства і волі) присутній в більшій частині держав, тобто взагалі характерний для держави як політичного утворення.

З неправильних форм держави тиранія -- найгірша. Різко критикуючи крайню демократію, де верховна влада належить демосу, а не закону, Аристотель зі схваленням характеризує помірну цензову демократію, засновану на примиренні багатого і бідного населення і пануванні закону.

Політія як краща форма держави з'єднує в собі кращі сторони олігархії і демократії, але вільна від їхніх недоліків і крайнощів. Політія -- «середня» форма держави, і «середній» елемент у ній домінує в усьому: у вдачах -- помірність, у майні -- середній статок, у володарюванні -- середній прошарок.

Основну причину збурювань і переворотів у державі Аристотель бачить у відсутності рівності. Перевороти виявляються наслідком порушення відносного характеру рівності і перекручування принципу політичної справедливості, що вимагає в одних випадках керуватися кількісною рівністю, в інші -- рівністю по достоїнству. Так, демократія ґрунтується на тому принципі, що відносна рівність спричиняє й абсолютну рівність, а олігархія виходить із принципу, начебто відносна нерівність обумовлює і нерівність абсолютну. Подібна помилковість у вихідних принципах державних форм і веде надалі до міжусобиць і заколотів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Алексеев П. В., Панин А. В. Хрестоматия по философии. Учебное пособие. 3-е издание. - М.: ТК Велби. - 2005. - 602 с.

Антология мировой философии. - М. - 1969.

Аристотель. «Политика»: [пер. А. Н. Жуліна]. - М. - 480 с.

Аристотель. Метафизика /Собрание сочинений. - М.: "Мысль". - 1979. - 508 с.

Аристотель. Первая Аналитика /Собрание сочинений. - М.: "Мысль". - 1998. - 754 с.

Аристотель. Політика: [пер. С. А. Жебелева]. - М. - 1951.

Асмус В.Ф. Античная философия. - М.: Высшая школа. - 1976.

Богомолов А.С. Античная философия. - М.: «Эксмо» . - 2005. - 670 с.

Зубов В. П. Аристотель: Человек. Наука. Судьба наследия. («Научно-биографическая серия»). -- М.: Изд-во АН. 1963. -- 368 стр.

Ильин В. В.Диалектика материального мира. Онтологическая функция материалистической диалектики. СПб.: Акбарс. - 1998. - 452 с.

Исаев И.Т. Диалектика и проблема развития. - М.: Мирос. - 1999. - 405 с.

Кечекьян С. Ф. Учение Аристотеля о государстве и праве. - М.: Наука. - 1997

Лосев А. Ф. Критика платонизма у. Аристотеля. - М. - 1929.

Лукасевич Я. Аристотелевская силлогвистика с точки зрения современной формальной логики. - М.: Мир. - 1999. - 612 с.

Панцхава И. Д., Пахомов Б. Я. Диалектический материализм в свете современной науки. - М.: АБВ-Пресс. - 2001. - 386 с.

Парнюк М. А. Концепция детерминизма в диалектическом материализме. - Новосибирск: Альбатрос. - 1995. - 584 с.

Плеханов Г. В. Избр. филос. произв. - М. - 1957. - 482 с.

Рассел Б. История западноевропейской философии. - Р/Д. - 1998.

Тернер Дж. Структура социологической теории. - М.: Владос. - 1999. - 392 с.

Тюхтин В. С. Философский энциклопедический словарь. - М.: Дело. - 2001. - 546 с.

Философия: Исторический и систематический курс: учебник для Вузов - 3-е издание - М.: Издательская корпорация “Логос”. - 2000. - 702 с.

Философия: учебник [под редакцией доктора философских наук В. П. Кохановского] - Ростов-на-Дону: Феникс. - 1997. - 510 с.

Философия: учебник [под редакцией доктора философских наук, профессора В. И. Лавриненко] - 2-е издание - М.: Юрист'ъ. - 1998. - 748 с.

Философская энциклопедия. - М. - 1960. - 614 с.

Философский энциклопедический словарь. - М. - 1983. - 452 с.

Фохт Б. А. Краткий лексикон важнейших философских терминов, встречающихся в произведениях Аристотеля: [публ. и предисл. М. А. Солоповой] // Историко-философский ежегодник-97. -- М.: Наука. - 1999.

Харин Ю. А. Марксистская социальная диалектика. - Минск.: Граф. - 1999. - 574 с.

Размещено на Allbest.ru