Екстрадиція у правовій системі України

Видача правопорушників здійснюється у зв'язку із правопорушеннями, які караються за законами запитуючої Сторони позбавленням волі або згідно з постановою про утримання під вартою на максимальний термін не менше одного року чи більш суворим покаранням. Якщо особа визнається винною і вирок про ув'язнення або постанова про утримання під вартою проголошується на території запитуючої сторони, термін призначеного покарання має становити не менше чотирьох місяців.

Видача не здійснюється, якщо правопорушення, у зв'язку з яким вона запитується, розглядається запитуваною Стороною як політичне правопорушення або правопорушення, пов'язане з політичним правопорушенням. Таке саме правило застосовується, якщо запитувана Сторона має достатньо підстав вважати, що запит про видачу правопорушника за вчинення звичайного кримінального правопорушення, був зроблений з метою переслідування або покарання особи на підставі її раси, релігії, національної приналежності чи політичних переконань. Для цілей цієї Конвенції вбивство або замах на вбивство глави держави або члена його сім`ї не вважається політичним правопорушенням. [5, 23]

Видача за правопорушення, які передбачені військовим правом і які не є правопорушеннями за звичайним кримінальним правом, із сфери застосування цієї конвенції вилучаються. Видача здійснюється за правопорушення, пов'язані з податками, зборами, митом та валютою, тільки якщо Договірні Сторони ухвалили таке рішення щодо будь-якого такого правопорушення або категорії правопорушень. Договірна Сторона має право відмовити у видачі своїх громадян. Якщо запитувана Сторона не видає свого громадянина, вона на прохання запитуючої Сторони передає справу до своїх компетентних органів для того, щоб у разі необхідності можна було здійснити її розгляд. З цією метою документи, інформація та речові докази, які стосуються правопорушення, надсилаються безкоштовно по дипломатичних каналах. Запитуюча Сторона інформується про результати розгляду її запиту. Запитуюча Сторона може відмовити у видачі відповідної особи за правопорушення, яке за її законодавством вважається вчиненим повністю або частково на її території або в місці, яке розглядається як її територія. Запитувана Сторона може відмовити у видачі, відповідної особи, якщо компетентні органи цієї Сторони переслідують її у зв'язку з правопорушенням (правопорушеннями), за яке вимагається видача.

У Конвенції закріплений принцип - «Non bis in idem» - недопустимість покарання за той самий злочин двічі. Якщо правопорушення, за яке вимагається видача, карається смертною карою за законодавством запитуючої Сторони і якщо законодавство запитуваної Сторони не передбачає смертної кари за таке саме правопорушення або вона, як правило, не виконується, у видачі може бути відмовлено, якщо запитуюча Сторона не надасть запитуваній Стороні достатніх гарантій того що смертний вирок не буде звернений до виконання. Для прикладу можна привести практику Генеральної прокуратури РФ: «Колишній міністр оборони Азербайджану Р. Газієв був заочно засуджений азербайджанським судом до вищої міри покарання. У вересні 1993 р., Генеральна прокуратура РФ отримала клопотання прокуратури Азербайджану про видачу свого громадянина Газієва, який звинувачував ся у вчиненні військового злочину і розкраданні державного майна в особливо великих розмірах. Посилаючись на Конвенцію про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах (Мінська Конвенція між державами-членами СНД 1993 р.) і на Договір про правову допомогу з Азербайджаном 1992 р., Генеральна Прокуратура РФ прийняла рішення про видачу громадянина Газієва. При цьому, було враховано заяву Генерального прокурора Азербайджану про те, що до громадянина Газієва смертна кара не буде застосована» [6]

Якщо ця Конвенція не передбачає іншого, процедура щодо видачі правопорушників і тимчасового арешту регулюється виключно законодавством запитуваної Сторони. Документи, які подаються, складаються мовою запитуючої або запитуваної Сторони, запитувана Сторона може вимагати переклад на одну з офіційних мов ради Європи, яку вона визначає на свій розсуд. Витрати, що виникали на території запитуваної Сторони у зв'язку з видачею правопорушників, покриваються цією Стороною. Витрати, що виникли у зв'язку із транзитними перевезеннями через територію Сторони, в якої запитується дозвіл на транзитне перевезення, покриваються запитуючою Стороною. Будь-яка Договірна Сторона під час підписання цієї Конвенції або здачі на зберігання своєї ратифікованої грамоти або свого документа про приєднання, може заявити застереження щодо будь-якого положення або будь-яких положень Конвенції.

До цієї Європейської Конвенції був підписаний 15.10.1975 у Страсбурзі Додатковий протокол (EST 086), у ст. 1 якого зазначено, що для цілей застосування ст..3 Конвенції про запобігання злочинові геноциду та покарання за нього, яка була ухвалена Генеральною асамблеєю ООН 09.12.1948; порушення, зазначені у ст..50 Женевської Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях (1949 р.), ст. 51 Женевської Конвенції про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які потерпіли корабельну аварію, із складу збройних сил на морі (1949 р.), ст. 130 Женевської Конвенції про поводження з військовополоненими (1949 р.) та ст. 147 Женевської Конвенції про захист цивільного населення під час війни (1949 р.); будь-які аналогічні порушення законів війни, діючих на час набрання цим протоколом чинності й існуючих на цей час звичаїв війни, які не передбачуються у вищезазначених положеннях Женевських Конвенцій. [7, 4]

Україна ж подала Заяву як держава-учасниця до Додаткового протоколу Європейської Конвенції, яка містилася у документі про ратифікацію, врученому 11.03.1998: «Незважаючи на те, що законодавство України відповідає Статті 1 Додаткового протоколу, Україна заявляє, що вона не визнає Розділу І та залишає за собою право приймати рішення по цьому Розділу щодо того, задовольняти чи ні запити про екстрадицію, для кожного конкретного випадку».

Другий додатковий протокол до Європейської Конвенції про видачу правопорушників (ETS 098), який був підписаний у Страсбурзі 17.03.1978, у ст. 5 зафіксував, що п. 1 ст. 12 Конвенції змінюється такими положеннями: «Запит складається у письмовій формі і надсилається Міністерством юстиції запитуваної Сторони; однак використання дипломатичних каналів не виключається. Інші шляхи передачі запитів можуть бути встановлені за прямою згодою між двома або декількома Сторонами».

Заява України як держави-учасниці до Другого додаткового протоколу Європейської Конвенції, яка містилася у листі Постійного представника від 31.01.2000, зареєстрованого Генеральним секретарем Ради Європи 01.02.2000, була така: «Міністерство юстиції України (якщо із запитами звертаються суди) та Генеральна прокуратура України (якщо із запитами звертаються органи досудового слідства) є тими державними органами, посилання на які міститься у п. 1 ст. 12 Конвенції зі змінами, внесеними Другим додатковим протоколом».

Видача не здійснюється, якщо відповідна особа, згідно із законодавством запитуючої Сторони, не підлягає переслідуванню чи покаранню у зв'язку із закінченням строку давності, за винятком злочинів проти людства та воєнних злочинів, при вчиненні яких строк давності не враховується (Європейська конвенція про незастосування строку давності до злочинів проти людства та воєнних злочинів Страсбург, 25.01.1974).

На виконання Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 р. Україною було укладено п'ять міжнародних договорів з даних питань на двосторонній основі із Республікою Індія (03.10.2002), ФР Бразилія (21.10.2003), Республікою Панама (04.11.2003), Ісламською Республікою Іран (11.05.2004) та арабською Республікою Єгипет (10.10.2004).

Що стосується екстрадиції засуджених осіб, то це питання регулюється у міжнародному праві шляхом підписаної у Страсбурзі 21.03.1983 Конвенції про передачу засуджених осіб і Додаткового протоколу до неї (Україна ратифікувала прийнявши відповідний Закон Верховною Радою України (далі - ВРУ) від 22.09.1995) та Конвенцією про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для відбування покарання у державі, громадянами якої вони є (Берлін, 19.05.1978).

Міністерством закордонних справ України, виходячи із принципів державного суверенітету, рівноправності і взаємної поваги, ґрунтуючись на нормах міжнародного права і бажаючи розвивати міждержавне співробітництво у галузі кримінального права, враховуючи, що відбування засудженими покарання у державі, громадянами якої вони є, сприяє більш ефективному досягненню мети виконання покарання, поверненню правопорушників до нормального життя у суспільстві, укладено двосторонній Договір між Україною і Республікою Вірменія (Договір ратифіковано Законом від 15.11.2001), Грузією, Азербайджанською Республікою (ратифіковано 21.11.1997), Республікою Казахстан (ратифіковано 18.05.2000), Республікою Узбекистан (ратифіковано 19.03.1999) - про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання, а також Договір між Україною і КНР про передачу засуджених для відбування покарання (ратифіковано 21.07.2001).

Згідно з цими Договорами, засуджена особа може бути передана при наявності таких умов:

- якщо ця особа є громадянином держави виконання вироку;

- якщо вирок набув законної сили;

- якщо в момент одержання запиту про передачу засуджений повинен ще відбувати покарання протягом не менш шести місяців;
- якщо на передачу згодна засуджена особа;

- якщо дія чи бездіяльність, за який був винесений вирок, є злочином відповідно до законодавства держави виконання вироку;

- якщо відшкодовані матеріальні збитки, заподіяні злочином;

- якщо держава винесення вироку і держава виконання вироку згодні на передачу засудженої особи. [22, 17]

Передача засудженого не здійснюється, якщо не дотримані вищезазначені умови та коли закінчилися строки давності кримінального переслідування.

Проте, слід зазначити, що питання екстрадиції вирішуються також в Європейській Конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах (Страсбург, 20.04.1959, ратифікована ВРУ 16.01.1998) і в Конвенції про правову допомогу та правові відносити у цивільних, сімейних та кримінальних справах (Мінська Конвенція між державами-членами СНД, 1993 р.), ратифікована 10.11.1994, а також в укладених двосторонніх Договорах між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (ратифіковано постановою ВРУ від 17.12.1993), Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносити у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах (ратифіковано Законом ВРУ від 22.11.1995), Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносити у цивільних та кримінальних справах (ратифіковано Законом від 22.11.1995) - в яких передбачається видача осіб у зв'язку із кримінальним переслідуванням; Республікою Молдова (ратифіковано Законом від 10.11.1994), Польща (ратифіковано постановою ВРУ від 04.02.1994), Соціалістичною Республікою В'єтнам (ратифіковано Законом від 02.11.2000), Монголія (ратифіковано Законом від 01.11.1997) про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах - в яких передбачається видача осіб з метою переслідування або виконання покарання. [8, 64]

У договорі між Україною і КНР про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах (ратифіковано постановою ВРУ від 05.02.1993) не передбачається екстрадиція, оскільки між ними укладено спеціальних Договір про екстрадицію, який передбачає видачу осіб з метою кримінального переслідування або виконання покарання, ратифіковано 21.10.1999. У договорі між Україною та США про взаємну правову допомогу у кримінальних справах (ратифіковано Законом від 10.02.2000) не передбачається екстрадиція. Саме тому США правомірно відмовили Україні в екстрадиції на її територію громадянина України П. Лазаренка за вчинене в Україні розкрадання та відмивання бюджетних коштів в особливо великих розмірах, коли той перебував на посаді Прем'єр-міністра України та порушив еміграційне законодавство США при в'їзді в державу.

Обсяг правової допомоги включає в себе те, що відповідно до положень двосторонніх Договорів Договірні Держави надають взаємну допомогу у розслідуванні, переслідуванні та попередженні злочинів, а також у судовому розгляді кримінальних справ, а саме:

- в отриманні показань свідків або заяв осіб;

- забезпеченні документами, протоколами та іншими предметами;

- встановленні місця знаходження чи ідентифікації осіб або предметів (речових доказів);

- врученні документів;

- тимчасової передачі осіб, які перебувають під вартою, для давання показань або для інших цілей;

- здійснення розшуку і вилучення;

- у заходах, пов'язаних з арештом та конфіскацією майна, реституцією і стягненням штрафів;

- будь-якої іншої форми допомоги.

Отже, норми національного права України містять у собі керівні положення норм міжнародного права з питань екстрадиції, проте на практиці трапляються проблемні питання щодо видачі осіб, оскільки кожна незалежна держава є самостійним суб'єктом міжнародного права і в її входить вирішення дискусійної проблеми щодо екстрадиції осіб.

Висновки

Видача (екстрадиція) - це погоджений між зацікавленими державами на основі норм міжнародного права акт правової допомоги, що полягає в передачі фізичної особи, яка вчинила злочин міжнародного характеру, іншій державі з метою залучення його до кримінальної відповідальності або для приведення у виконання набирає чинності вироку відносно даної особи. 
В даний час загальновизнано, що видача злочинців - це право держави, а не його обов'язок. Обов'язок видачі може бути тільки за наявності відповідного міжнародного договору та з урахуванням певних умов. Держава, спрямовуючи вимога про видачу, бере на себе зобов'язання не залучати до кримінальної відповідальності і не піддавати покаранню особа за ті злочинні діяння, за які видача не була здійснена.

У зв'язку з відсутністю належного нормативно-правового регулювання екстрадиційних правовідносин та неузгодженістю чинних підзаконних нормативних актів, існує нагальна потреба в розробці та прийнятті Закону України «Про екстрадицію» чи доповненні чинного Кримінально-процесуального кодексу України відповідним розділом.

Міжнародно-правовий інститут видачі слід відокремлювати від інститутів передачі, надання у розпорядження, вислання та повернення осіб.

З метою більш чіткої регламентації процесу екстрадиції слід запровадити розподіл його на етапи (стадії).

Місце екстрадиції у системі міжнародного права тлумачиться аж ніяк не однозначно. Іноді його вважають інститутом другорядним, який відживає свій вік. Тим часом злочинність ускладнюється; організована злочинність різних держав установлює тісні контакти; злочинці, що вчинили злочин в одній країні, ховаються на території іншої, часто міняючи місця проживання, одержуючи підтримку й сприяння з боку своїх «побратимів». Все це робить проблему екстрадиції досить актуальною. У той же час відзначається прагнення багатьох держав не видавати своїх громадян, що скоїли злочин за кордоном, якщо навіть вони не користуються дипломатичним імунітетом. Інші ж країни охоче віддають «своїх» злочинців, знімаючи із себе тягар їх ресоціалізації.

Розуміння правової природи екстрадиції також неодинакове. Деякі вчені вважають, що видача злочинців - це чисто адміністративне питання, тому що часто рішення про неї приймає не суд, а уряд або який-небудь його орган. Водночас екстрадицію можна розглядати як елемент кримінально-процесуального права, тому що в наявності є порядок передачі людини, що скоїли злочин, іншій країні з дотриманням певних процесуальних гарантій. Екстрадицію можна вважати й частиною кримінального права, а саме - інституту виконання покарання.

Інститут екстрадиції є інститутом договірного, а не звичаєвого права. Як прикладом цього є той факт, що Україна уклала договори про видачу злочинців з Республікою Панама, Федеративною Республікою Бразилія, Республікою Індія, Китайською Народною Республікою, Республікою Казахстан та іншими державами.

Слід зазначити, що сьогодні інститут видачі набуває особливого значення. У результаті інтеграційних процесів кордони багатьох держав стали «прозорими». Удосконалилися засоби комунікації. Все це істотно полегшує шлях осіб, які вчинили злочин в одній державі, сховатися в іншому. Ще більш важливо те, що нові умови активно використовуються організованою злочинністю, яка в зростаючій мірі знаходить міжнародний характер. Сучасна злочинність не знає територіальних кордонів, і це диктує необхідність все більш тісної співпраці держав у боротьбі проти неї. При цьому важливою задачею є забезпечення належного балансу між інтересами держав при вирішенні питань видачі та правами видаються осіб.

Роль інституту видачі в наш час зростає, про що свідчить зростаюча активність держав у цій галузі: приймаються нові закони, полягають міжнародні договори, приймаються резолюції міжнародних організацій і все більш велика судова практика

Список використаних джерел

1. Конституція України. - К.: Правові джерела, 2013. - 25 с.

2. Кримінальний Кодекс України, прийнятий 05.04.2001, набрав чинності 01.09.2001 зі змінами та доповненнями станом на 10.03.2014 - №25-26 - с. 6-10

4. Європейська Конвенція про взаємодопомогу у кримінальних справах (ратифікована Законом України від 16 січня 1998 р.) // Офіційний вісник України. - 1998. - №13.

5. Європейська Конвенція про видачу правопорушників від 13 грудня 1957 р. Ратифікована Україною 16 січня 1998 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua

6. Конвенція СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 р. (Мінська конвенція). Ратифікована Україною 10 листопада l994p. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua

7. Закон України «Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції». - Редакція від 25.06.2011 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua

8. Збірка договорів Ради Європи. Парламентське видавництво. - Київ, 2000 - 247 с.

9. Міжнародні договори України про правові відносини та правову допомогу за ред. Горбунова Л.М. - Київ: видавництво «Ін Юре» 2007. - 912 с.

10. Теоритичні та практичні проблеми при видаці осіб (екстрадиції) під час досудового розслідування в сучасному правовому просторі. Пиріг Н.М. - Київ 2014.

11. Додонов В.М. Порівняльне кримінальне право. Загальна частина. Монографія. - За заг. і науч. ред. С.П. Щерби - М.: видавництво «Юрлітінформ» 2012. - 448 с.

12. Ігнатенко Г.В., Тиунов О. І. Міжнародне право - Четверте видання. - Москва 2006. - 555 с.

13. Кучерявий О.П. Екстрадиція - українською юридичною мовою. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ukr-advokat.org.ua

14. Лукашук И.И. «Международное право. Особ. часть.» - Москва 2013. - 58 с.

15. Міжнародне право: Навч. посібник за ред. М.В. Буроменського. - видавництво «Юрінком Інтер», 2006. - 336 с.

16. Семенов В.С. Видача осіб в аспекті співвідношення міжнародного та національного права. - Харків 2010. - 193 с.

17. Тункин Г.І. Теорія міжнародного права. - Київ: видавництво «Зерцало» 2009. - 108 с.

18. Захаренко В. Принципи і норми міжнародного права як основа зовнішньополітичної діяльності України // Право України. - Київ 2010 №4. - с. 336-341

19. Свистуленко М.П. Екстрадиція в правовій системі України: основні кримінально-правові аспекти // Юридическая практика. - 2005 №14. - с. 46-48

20. Смирнов М. Щодо визначення правової природи екстрадиції // Видання «Вісник прокуратури». - Київ, 2013 №9. - с. 56-66

21. Фесенко Є.В. Деякі актуальні проблеми кримінально-правової науки (Загальна частина) // Часопис Академії адвокатури України. - 2010, №7 с. 2-6

22. Яцишин М. Основні джерела регламентації порядку й умов виконання та відбування кримінальних покарань (теоретико - аналітичний огляд) // Право України. - Київ 2012 №7. - с. 135-139

Размещено на Allbest.ru