Міжнародні та національні правила видачі осіб у кримінальних справах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Юридичний факультет

Кафедра кримінального процесу та криміналістики

Міжнародні та національні правила видачі осіб у кримінальних справах

Дипломна робота

зі спеціальності „Правознавство”

на здобуття освітньо-кваліфікаційного

рівня „спеціаліст”

ВАСІВ НАЗАР ІГОРОВИЧ

Львів-2012



ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Міжнародні правила видачі осіб у кримінальних справах

1.1 Розвиток міжнародного права внаслідок світової глобалізації та міжнародної інтеграції

1.2 Розгляд питання екстрадиції у міжнародному контексті

Розділ ІІ. Національні правила видачі осіб у кримінальних справах

2.1 Регулювання питання екстрадиції національним законодавством

2.2 Український простір, масовість міграцій і їх результат

2.3 Правовий захист громадян України поза її межами

Розділ ІІІ. Міжнародні договори України з іншими державами про правову допомогу у кримінальних справах, та співпраця органів, договірних держав, уповноважених на здійснення процесуальної діяльності у сфері екстрадиції

Розділ IV. Тлумачення теми екстрадиції в авторських працях і короткі відомості про них

Висновки

Список використаних джерел

міжнародний інтеграція екстрадиція міграція



ВСТУП

Актуальність теми дослідження. У сучасному світі проблема злочинності представляє небезпеку не тільки для окремих держав, але і для всього людства. Факт відсутності правової співпраці між державами у кримінальних справах на належному рівні, успішно використовується злочинністю, для того, що б вчиняти злочини в одній державі, надалі сховатися на території іншої держави і тим самим уникнути кримінального покарання, а в деяких випадках продовжувати злочинну діяльність. Ситуація ускладнена ще тим, що зростає кількість злочинів, які підривають основи не тільки національної, але і міжнародної безпеки.

Важливість правового регулювання інституту екстрадиції в системі, що надається державами правової допомоги по кримінальних справах, визначається як національними інтересами держав, в цілях попередження кримінальної злочинності на їх території, так і інтересами міжнародної співпраці по боротьбі з міжнародними злочинами, що представляють небезпеку для всього співтовариства держав. В цій ситуації об'єднання сумісних зусиль держав, для здійснення співпраці в боротьбі із злочинністю, придбало особливе значення. Істотне місце в цій співпраці займає інститут екстрадиції.

На даний час злочинність як негативне соціальне явище набуває глобального характеру. Ці процеси характерні і для України. До початку XXI століття відбулося переростання внутрідержавної злочинності в міжнародну з обтяженням етнічними і іншими військовими конфліктами. Несподіваний негативний аспект спостерігається і в протидії транснаціональної злочинності, де міжнародне право поступається місцем політиці і силі. Попередня світова практика відкинула неправові засоби боротьби із злочинністю і довела єдино можливий шлях вирішення цієї проблеми - інтеграцію на договірній основі і умовах взаємності. У сфері кримінальної юстиції міжнародна співпраця суверенних держав є найефективнішим засобом, здатним задовольнити інтереси як світової спільноти в цілому, так і окремих держав. Зараз склалася певна світова і вітчизняна практика надання правової допомоги у кримінальних справах і видачі обвинувачених і засуджених. Літературні джерела зберегли історію видачі, яка веде свій початок з часів Стародавнього світу. Сформувався самостійний правовий інститут видачі, що сприяє розвитку міжнародного права.

Проте реалізація процедур видачі утруднена, що пов'язане з недосконалістю або відсутністю окремих аспектів національному законодавстві, проблемами вживання міжнародних і національних норм, специфікою юрисдикцій держав, громадянства і іншими чинниками, які вимагають вирішення.

Ступінь наукової розробленості теми. У зв'язку з тим, що інститут екстрадиції зачіпає багато дисциплін, дослідження проблеми екстрадиції привертали увагу цілого ряду міжнародних організацій і вчених. Вивчення і розробка окремих аспектів інституту екстрадиції були предметом неодноразового розгляду Інституту міжнародного права, Міжнародної асоціації кримінального права, Асоціації міжнародного права і інших.

Серед українських науковців, які досліджували дану проблематику можна виділити таких вчених як О.І. Виноградова., С.М.Вихрист., О.Б.Демидюк., І.І.Когутич., Л.М.Лобойко., А.Г.Маланюк., О. В.Матвійчук., С. С.Нестеренко., В.Т.Нор., Л.А.Філяніна., Ю.М.Чорноус., В.П.Шибіко.

Значний внесок в дослідження проблем екстрадиції внесли такі російські вчені: А.А.Бастрикин., P.M.Валєєв., М.Ф.Владимирский-Буданов., Л.Н.Галенська., В.К.Звирбуль., Н.В.Калачєв., І.І.Карпець., С.Г.Кехлеров., І.І.Лукашук., Ф.Ф.Лунєєв., А.А.Новосельський., В.П.Панов., Ю.А.Решетов., М.Д.Шаргородський., В.П.Шупилов., і інші.

В роботі використані праці таких іноземних вчених як Ч.О.Беккаріа., Р._Конеско., Ф.Ф.Мартене., Д.П.О'Коннелл., Л._Оппенгейм., Б.В.Реутт., Н.А.Сафаров., Г._Херцег.

Метою дослідження є всебічна теоретична розробка проблем міжнародних та національних правила видачі осіб у кримінальних справах; обґрунтування пропозицій, спрямованих на вдосконалення правового регулювання інституту екстрадиції.

Відповідно до цього в дипломній роботі зосереджено увагу на виконанні таких основних наукових завдань:

- дослідити поняття та правову природу інституту екстрадиції;

- визначити поняття і юридичні ознаки екстрадиції в міжнародному праві;

- проаналізувати чинне законодавство України в сфері регулювання екстрадиційних правовідносин;

- розкрити порядок проведення екстрадиції;

- висвітлити вплив масових міграцій на розвиток інституту екстрадиції;

- дослідити міжнародні договори про правову допомогу у кримінальних справах;

- зробити загальні висновки з проблеми дослідження та внести конкретні пропозиції щодо розвитку інституту екстрадиції.

Об'єктом дослідження дипломної роботи є суспільні відносини, що виникають у сфері застосування законодавства про видачу (екстрадицію) злочинців.

У прямій залежності від об'єкту знаходиться предмет дослідження, який складають:

норма передбачена ст. 10 КК України;

норми розділу 9 КПК України;

норми інших галузей права, в тому, числі суміжних з кримінальним;

наукові публікації з досліджуваних питань;

практика роботи правоохоронних органів України.

У цьому контексті предметом дослідження є міжнародні та національні правила видачі осіб у кримінальних справах.

Методи дослідження. У ході дослідження використано дві групи методів наукового пізнання: загальнонаукові (історичний, діалектичний, метод системного аналізу, формально-логічний, структурно-функціональний) та спеціальні методи дослідження (порівняльно-правовий, метод тлумачення правових норм). За допомогою діалектичного методу досліджувався розвиток положень про поняття «видачі особи (екстрадиції)». Організаційно-правові форми екстрадиції розглядаються у взаємозв'язку з історичними умовами, у яких вони існували. Застосування структурно-функціонального методу дозволило визначити місце і роль видачі особи (екстрадиції) серед інших інститутів. Шляхом аналізу та синтезу досліджувалися теоретичні та практичні положення про видачу особи (екстрадицію). За допомогою порівняльно-правового методу аналізувались міжнародні принципи видачі особи (екстрадиції), законодавство зарубіжних країн, що дозволило сформулювати пропозиції про запозичення окремих його норм у вітчизняну законодавчу систему. Для виявлення відповідності норм права суспільним відносинам застосовувався метод тлумачення правових норм.

Структура дипломної роботи визначається значенням та змістом наукової проблеми і спрямована на досягнення поставлених завдань. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, п'яти підрозділів, висновків та списку використаних джерел.



РОЗДІЛ І. МІЖНАРОДНІ ПРАВИЛА ВИДАЧІ ОСІБ У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ

1.1 Розвиток міжнародного права внаслідок світової глобалізації та міжнародної інтеграції

Міжнародне право виникло не завдяки бажанню окремих людей, груп, класів і т. д., а внаслідок реальних суспільних процесів. Історичний матеріал свідчить, що навіть на найбільш ранніх етапах свого розвитку первісні общини і племена не існували роздільно, а були з'єднані неписаними родовими законами. Якщо виходити з первинного значення поняття міжнародного права як права саме у відносинах між народами (jus inter gentes), то можна вважати, що перші звичні норми зароджувалися ще в період первісно-громадського ладу, до становлення державності. Дані археології показують, що вже у той час союзницькі зв'язки племен не зводилися лише до турботи про зовнішній захист, а включали безліч інших норм поведінки, які, закріплюючись з часом, привели до появи права у формі звичаю.

Якщо ж поняття міжнародне право тлумачити як право міждержавне, то доведеться визнати, що воно виникає одночасно з процесом становлення державності і безумовно робить вплив на цей процес. Міжплемінні відносини не тільки передували міждержавним, але і супроводжували їх, були їх складовою частиною. Рабовласницькі держави впродовж двох з гаком тисячоліть, тобто періоду більшого, ніж вік сучасного міжнародного права, співіснували з навколишнім первіснообщинним світом. Міжнародне право - результат суспільної практики. Виникнувши як спосіб усвідомлення людьми (групами, класами) свого матеріального інтересу, особливо у зв'язку з міжнародними відносинами, що постійно змінюються, воно надало і продовжує робити величезний вплив на розвиток держав і народів. Протягом всієї історії людства воно не тільки розвивалося разом із зміною способів виробництва, але і певним чином впливало на них.

Саме тому міжнародне право має природно-об'єктивне значення. Загальна передумова його становлення - не воля держав, а умови матеріального життя людства в їх історичному розвитку, взаємозв'язки людини з навколишнім світом, суспільний розподіл праці, виникнення держав і т.д. Воля держави сама є суспільним відношенням. Як і весь світ суспільних ідей, міжнародне право - це частина навколишнього нас світу і, отже, постійно надає зворотну дію на людину, народи, держави, що є одним з джерел людського прогресу. Кожна нова держава, вступаючи у міжнародні відносини, стикається з тим, що було створено до неї, включаючи міжнародне право з його нормами і принципами. Це в значній мірі зумовлює рамки його міжнародної діяльності, накладає відбиток на правосвідомість. Портал о международном праве // [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://reagentrus.ru/.

Не малу роль у формуванні міжнародного права відіграла світова глобалізація. Глобалізація - процес всесвітнього політичного, економічного і культурного злиття, що характеризується світовим розподілом праці, розповсюдженням капіталістичного ладу по всьому світу, міграцією в масштабах всієї планети людських, грошових і виробничих ресурсів, встановленням певних стандартів в області законодавства, економіки, виробництва і технологій, а також зближенням культур різних країн.

Глобалізація сприяє поступовому перетворенню світового простору в єдину політичну і економічну зону, з безперешкодним переміщенням товарів, послуг і капіталу. Результатом всесвітньої глобалізації є утворення єдиного міжнародного правового, економічного і культурного поля.

Джерелами сучасної глобалізації є наступні:

1) технологічний прогрес, швидкий розвиток якого привів до значного зниження комунікаційних і транспортних витрат. Створення електронної пошти, соціальних мереж і розширення глобальної мережі Інтернет сприяє злиттю меж між державами;

2) система вільної торгівлі по всьому світу приводить до досягнення глобальної однодумності в оцінці ринкової економіки;

3) відмова від політики протекціонізму більшістю держав і ведення політики економічної лібералізації привели до розвитку світової торгівлі;

4) розширення виробничих і збутових можливостей компаній, що орієнтувалися тільки на місцевий ринок, дозволяє їм вийти на глобальний рівень і збільшити об'єми торгівлі. З розвитком світової торгівлі і появою глобальних підприємств пов'язана боротьба між компаніями за частку на світовому ринку;

5) особливості сучасного культурного розвитку, що виражаються у формуванні «єдиної» культури, обумовленої глобалізуючими «однорідними» засобами масової інформації, попкультури, мистецтва, повсюдного вживання англійської мови як загального засобу спілкування.

Світова глобалізація потягла розвиток міжнародного партнерства і співпраці. Народи і держави, ще недавно розділені залізною завісою, все більш усвідомлюють, що протиборство стає життєво небезпечним. Для жителів планети набагато цілеспрямованіше і вигідніше вести співробітництво між собою, знаходити точки взаємних інтересів, приходити до згоди, торгувати, обмінюватися науковим і господарським досвідом, зразками своїх національних культур.

Розосередження влади в світовій політиці, тобто поступовий перехід цієї влади з рук однієї-двох наддержав в руки більш широкого кола країн. Спочатку пануюче положення в світі займали два полюси - США і СРСР, тепер - таких центрів декілька. Людству необхідний баланс сил, потрібна своя, міжнародна система заборон і противаг, хоча б з трьох світових центрів економічного і політичного впливу. Такі центри вже формуються - Західна Європа (Європейський Союз), Латинська Америка, Південна Азія, Росія, Китай. Портал о международном праве // [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://reagentrus.ru/.

Сучасні процеси глобалізації не оминають й України, що визначаються не тільки економічними перетвореннями, а й у багатьох випадках транс-формаційними процесами у правовій сфері. Поширення умов і принципів світової спільноти у правовий простір змушує й національні інституції до реформувань як системи права у цілому, так і окремих галузей. Так, сучасне криміногенне становище набуває такого розмаху, що поширення злочинів за межі власних державних кордонів є явищем не новим, а інформаційні системи сьогодення й всесвітні мережі дають більшу свободу протиправних дій. Відповідно це спонукає до міжнародної співпраці у кримінально-правових відносинах. Враховуючи також намір нашої держави приєднатись до європейської спільноти, проведення широкої зовнішньої політики, -- все це породжує необхідність у співпраці з різними країнами, наданні міжнародно-правової допомоги, що вимагає більш досконалої національної правової бази. Матвійчук О. В. Інститут екстрадиції в Україні через призму комплексності // Право України. - 2006. - №7. - С. 49

Процеси глобалізації істотно прискорили процеси обміну інформацією. У цих умовах правові системи різних країн не можуть не відчувати на собі взаємного впливу. Виникає питання, а не чи означає це кінець правових сімей: або в результаті інформаційного обміну відмінності між правовими сім'ями нівелюються, або сім'ї, існуючі в наймогутніших в економічному і політичному плані державах, виявляться нав'язаними державам, в яких традиційно існували інші правові сім'ї?

Уявляється, що для цього час поки не настав. Будь-яка правова сім'я існує багато в чому завдяки певній правосвідомості. А правосвідомість як різновид суспільної свідомості володіє досить великою інерційністю і, внаслідок цього, стійкістю до зовнішніх дій. Так, довге панування Великобританії в Індії не привело до знищення індуського права. Індуське право не тільки збереглося до XXI століття, але і розширило межі свого існування: вихідці з Індії рознесли його по інших колоніях Великобританії, в яких індуїст-індійські общини виявилися порівняно численними. Зокрема, індуське право застосовується сьогодні в Гайані, державі, розташованій в Південній Америці. В той же час англосакське право прижилося в Індії, і сьогодні правова система цієї держави є в деякому розумінні сплавом англосакського, мусульманського і індуського права. В самій Великобританії регіональна правова система, існуюча в Шотландії, зберігає відмітні особливості романо-германської правової сім'ї. Співіснують в рамках однієї держави Канади англосакська (більшість провінцій і федеральний рівень) і романо-германська (Квебек) правові сім'ї.

Зберігаються багато відмінних рис романо-германської правової сім'ї в штаті Луїзіана, тоді як в цілому в США панує англосакська правова сім'я. Отже, на нашу думку, світова глобалізація і розвиток міжнародного права не зможе знищити правові системи окремих держав, міжнародне право, принаймні найближчим часом, не поглине внутрідержавне право. Глобализация и развитие права. Экспертное мнение А.С. Автономова // Конституционный вестник № 1(19). - 2008. - С. 303.

Крім світової глобалізації значний вплив на розвиток міжнародного права створює міжнародна інтеграція. Міжнародною інтеграцією прийнято називати міждержавне об'єднання двох чи більше держав на основі договору про створення господарського комплексу для отримання взаємної вигоди. Таке визначення має економічне спрямування, оскільки відображає саме економічну сторону міжнародної інтеграції. Суть міжнародної інтеграції зводиться, як правило, для розвитку економіки.

Економічна роль інтеграції є досить значною, оскільки:

- розширює економічний простір;

- створює більш благополучні умови для ефективного розміщення виробничих сил;

- заглиблює регіональний розподіл праці на основі порівняльних переваг;

- створює передумови для виробничої і науково-технічної співпраці;

- об'єднує зусилля держав-учасниць у вирішенні соціально-економічних проблем і визначення зовнішньоекономічної політики у відношенні третіх країн. Хайцев В.Л., Оводенко А.А. Международная интеграция: Текст лекцій / СПбГУАП. СПб., 2003. - С. 7-8.

Отже, можна зробити висновок, що світова глобалізація і міжнародна інтеграція зробили великий вплив на розвиток міжнародного права. Внаслідок цих процесів міжнародне право набуло характерних йому сучасних рис, його норми почали вживатися в різних ситуаціях міжнародного значення. На даному етапі воно покликане врегульовувати міждержавні відносини, в тому числі і відносини щодо міжнародної співпраці в різних галузях.

1.2 Розгляд питання екстрадиції у міжнародному контексті

Необхідність боротьби із злочинністю здавна зобов'язала держави об'єднувати свої зусилля, надавати один одному допомогу в реалізації кримінальної політики. Кримінальну політику держави, як і загальну визначають національні інтереси, і вони, безумовно, виражаються в екстрадиційній діяльності. В пам'ятках літератури українського і зарубіжного права, що дійшли до нашого часу, є численні тому приклади. Інститут надання правової допомоги, одним з видів якої є видача (екстрадиція), набув найбільшого значення серед форм міжнародної співпраці у сфері кримінальної юстиції.

Видача осіб була актуальною споконвіку. В Стародавньому світі історії відомі наступні випадки екстрадиції, а саме:

1) "І послали Ізраїлеві племена людей по всіх Веніяминових родах, говорячи: Що це за зло, що сталось між вами? А тепер давайте тих людей, розпусних синів, що в Ґів'ї, і ми повбиваємо їх, та й вигубимо зло з Ізраїля. Та не хотіли Веніяминові сини слухати голосу своїх братів, Ізраїлевих синів."

2) З історії Греції наводять приклад того, як афіняни погодилися видати македонському цареві Філіпу всіх осіб, що зробили замах на його життя

3) Ахейці загрожували Спарті порушенням союзу, якщо не будуть видані її громадяни, що зробили напад на одне з селищ.

У історії Риму посилаються на галлів, що вимагали видачі що напавших на них Фабія, і на аналогічну вимогу римлян у відношенні Аннібалу, а також на Катону, який вимагав видачі Цезаря германцям за те, що той почав з ними несправедливу війну.

За останні роки до Росії з іспанського міста Марбелья були доставлені Олександр Захаров і Мартин Бабакехян. Іспанські правоохоронні органи визнали вагомими докази, що звинувачують їх у вбивстві губернатора Магаданської області Валентина Цвєткова.Правоохранительные органы зарубежных стран удовлетворяют менее 10% требований Москвы о выдаче российских граждан // [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://www.compromat.ru/page_23930.htm

Кожній державі через суверенітет належить право на кримінальну юрисдикцію, яке відображається в національних законах держави шляхом встановлення кримінальної відповідальності за здійснення злочинів.

Видача є одним із засобів реалізації кримінальної юрисдикції держави, що має право на її здійснення. Обставини для видачі породжують втечу особи, що вчинила злочин в одній країні, до іншої держави з метою уникнення відповідальності і покарання за скоєне. Приховування винного тягне неодмінний пошук шляху його кримінального переслідування, яким і є міждержавна співпраця. Надання притулку утікачу створює умови для безкарності злочинців, які матимуть нагоду переміщатися в інші країни. Держава місця здійснення злочину не зможе реалізувати своє право на кримінальне переслідування обвинуваченого, що істотно ускладнить криміногенну обстановку не тільки в цій країні, але і в державі-притулку, в якій створюватиметься загроза латентної злочинності і акумуляції в її межах злочинного елементу. Ця ситуація змушує держави до взаємних дій по видачі обвинувачених на погоджених, загальноприйнятих умовах. Конкуренція держав в здійсненні кримінального переслідування завжди безпосередньо пов'язана з правом притулку і внутрішньодержавною політикою.

Термін «екстрадиція» утворився від латинських слів ех - із, ззовні і tradition (tradere) - поступати, піддавати, видавати і означав спосіб набуття власності - передача володіння річчю з наміром установити право власності для іншої особи. Дадынский Ф.М. Латинско-русский словарь к источникам римского права: по изданию 1886 г. / Ф.М. Дадынский. - М.: Спарк, 1998. - С. 203.

Видача злочинців (екстрадиція) - це акт правової допомоги, що здійснюється відповідно до положень спеціальних договорів і норм кримінального і кримінально-процесуального законодавства, який полягає в передачі злочинця іншій державі для суду над ним або приведення у виконанні ухваленого вироку. Абубакиров Ф.М. Актуальные проблемы применения общей части уголовного права. Хабаровск. - 2005. - С. 42.

Право держав неоднаково регламентує інститут видачі. Існують два основні види комплексу норм інституту видачі. Один з них умовно можна назвати європейським, інший - англо-американським. Перший властивий країнам романо-германського права не тільки континентальної Європи, але і латиноамериканським країнам, а також колишнім колоніям європейських країн, за винятком британських. Другий властивий країнам "загального права".

Перший опирається на ряд чітко певних принципів:

1. Невидачі своїх громадян;

2. Подвійної кримінальності (тобто кримінальної караності відповідних діянь за законодавством обох сторін);

3. Виданого злочинця може бути засуджено лише за той злочин, у зв'язку з яким відбулася видача;

4. Особа, яку переслідують за політичні злочини, видачі не підлягає;

5. Невживання до виданої особи смертної кари (держава перебування особи має право вимагати гарантії невживання смертної кара від державі, що вимагає видачі). Лукашук И.И., Наумов А.В. Выдача обвиняемых и осужденных в международном уголовном праве. М.1998. - С. 33.

Другий вид заснований на невизнанні цих принципів. Його головне завдання - забезпечити невідворотність покарання навіть шляхом "ліберального" тлумачення договорів і законів.

Обидва види мають свої позитивні і негативні сторони. Європейська система забезпечує законність і права особи, яка підлягає видачі. Разом з тим вона часом дає злочинцю можливість уникнути покарання. Англо-американська система знижує роль загальних принципів і надає суду право вирішувати кожну справу з урахуванням конкретних обставин, маючи перед собою мету забезпечення покарання злочинця.

Питання про природу і місце видачі в системі права є дискусійним. Теоретики дотепер не визначилися до якої галузі права відносити видачу: до кримінального, кримінально-процесуального або вона предмет адміністративної діяльності виконавчої влади. Не припиняється дискусія і з питання визначення поняття видачі.

На наш погляд, інститут видачі почав формуватися задовго до появи держави, але з виникненням суверенної держави він став засобом реалізації її кримінальної політики і радикальним засобом протидії злочинності на національному і міжнародному рівнях. Видача зачіпає безліч проблем, пов'язаних з суверенітетом, владою, політикою, правом, особою, суспільними, державними і особистими правовідносинами. Екстрадиційна діяльність взаємопов'язана з рядом інститутів права, що безпосередньо стосуються прав особи. Серед них інститути кримінального, кримінально-процесуального, міжнародного, конституційного права, притулку, громадянства, держави, суверенітету, міждержавної співпраці та ін.

Знаменитий італієць Ч. Беккарія, що жив у Франції в X столітті різко критикував видачу. Він вважав видачу слабкістю держави, не здатної захистити навіть власних громадян, і засуджував владу за недосконалість суспільного устрою і відсутність прагнень для безпеки всіх, що живуть на землі. Беккария Ч. О преступлениях и о наказаниях. Изд. 5-е - М., Норма. 1995. - С. 212-214.

До середини ХІХ століття філософські школи виробили права особи, що, безумовно, відносяться і до осіб, які підлягають виданню. Але багато аспектів прав таких осіб не одержали остаточного дозволу і в сучасній практиці держав і знаходяться в повній залежності від визнання дотримання таких прав усередині держав.

Аналіз міжнародних договорів різних періодів свідчить, що вони не містили норм, безпосередньо регулюючих процесуальне положення видаваних і виданих осіб, їх повноваження і способи реалізації ними прав на кожному етапі видачі. Деякі договори мали лише окремі норми такого характеру. В главі 37 КПК України Кримінально-процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради УРСР від 12.01.1961 1961 р., № 2, стаття 15 зроблена спроба часткового усунення прогалин в сфері дотримання прав осіб, що підлягають видачі. Передбачені межі кримінальної відповідальності виданої особи (ч.1 ст. 454 КПК України), право на оскарження рішення про видачу особи (екстрадицію) (ст. 468 КПК України), встановлені конкретні підстави для відмови у видачі і даний їх вичерпний перелік (ст. 466 КПК України).

Ф.Ф. Мартене визначав видачу злочинця як «акт судової допомоги, що надається однією державою іншій». Його позиція заснована на тому, що видача не є право держави на покарання. «Право покарання має тільки та державу, яка знаходиться в будь-якому юридичному відношенні до злочинця або злочину».

Правом на видачу він наділяв державу, де вчинений злочин (forum delikti commissi). Саме суверенна цивілізована держава місця здійснення діяння має переважне перед іншими країнами право вимагати видачі. Національності, маючи у вигляді підданство, автор відводив другорядну роль. На думку Ф.Ф. Мартене, кожна держава може нести обов'язки тільки щодо тих цілей, речей і прав, які знаходяться в її розпорядженні. При цьому предмет договору визначається дієздатністю держави, що його уклала. У зв'язку з цим повинні визнаватися нікчемними договори, що знищують основні права держави і її громадян.

Реалізацію видачі Ф.Ф. Мартене пов'язував з міжнародним кримінальним правом. «Міжнародне кримінальне право містить в собі сукупність юридичних норм, що визначають умови міжнародної судової допомоги держав одна одній при здійсненні ними своєї каральної влади». Мартене Ф.Ф. Современное международное право цивилизованных народов: В 2 т. Т. 2. - М., Инфра. 1996. - С. 229 - 230.

Відомий радянський вчений в галузі кримінального права М.Д. Шаргородський ще в 1947 р. писав, що видача - це передача злочинця державою, на території якої він перебуває, іншій державі для суду над ним чи застосуванню до нього покарання. Він вказував, що питання про видачу є суміжним для міжнародного, державного та кримінального права, а видача - це акт вищих органів державної влади, що здійснюють державний суверенітет, а не судовий або адміністративний акт. Шаргородский М.Д. Выдача преступников и право убежища в международном праве // Вестник Ленинградского университета. - 1947. - № 8 - С. 24, Он же. Уголовный закон. - М., Юрлитиздат. 1948. - С. 288.

Визначення видачі за Шаргородським розділяли і В.К. Звирбуль і В.П. Шупилов, вважаючи його найбільш вдалим. Проте, вони запропонували і власний варіант: «Видача злочинців - це акт правової допомоги, що здійснюється відповідно до положень спеціальних договорів і норм національного кримінального і кримінально-процесуального законодавства, що полягає в передачі злочинця іншій державі для суду над ним або для приведення у виконання ухваленого вироку. Звирбуль В.К., Шупилов В.П. Выдача уголовных преступников. - М., Юридическая литература. 1974. - С. 6, 11.

Таке визначення відображає реальність - процедура видачі завжди регламентується сукупністю національних норм кримінального, кримінально-процесуального і інших суміжних галузей права обох договірних країн і злагоджених правил міжнародного права.

У 70-ті роки XX століття Л.Н. Галенська визначала видачу як «процес передачі злочинця відповідно до норм міжнародного права іншій державі для застосування кримінального покарання».

На відміну від В.К. Звирбуля і В.П Шупілова, Л.Н. Галенська відзначала, що метою видачі, разом з виконанням покарання, є притягнення виданої особи і звинувачення як обвинуваченого ще належить довести.

Проте, визначення видачі, даного Л.Н. Галенською - передача злочинця відповідно до норм міжнародного права - уявляється уразливим і не узгоджується з фактичним вживанням при здійсненні видачі національного кримінального, кримінально-процесуального, конституційного і інших галузей права. Міжнародне право в даній процедурі діє лише як загальний принцип в обмеженому просторі і для певної мети.

Російські вчені І.І. Лукашук і А.В. Наумов, вважаючи видачу якнайдавнішою формою взаємної допомоги держав в боротьбі зі злочинністю, відносять її до міжнародного кримінального права., що також не безперечне, бо видача пов'язана з правилами, що відносяться до кримінально-процесуального права. Лукашук И.И., Наумов А.В. Выдача обвиняемых и осужденных в международном уголовном праве: Учебно-практическое пособие. - М., Инфра. 1998. - С. 30.

І.І. Карпець вважає екстрадицію одночасно елементом кримінально-процесуального права і частиною кримінального права - інституту виконання покарання, не виключаючи можливості віднесення цього інституту до адміністративного або конституційного права. Карпец И.И. Международное уголовное право / Под ред. В.Н. Кудрявцева. - М., Бек. 1995. - С. 157.

Самостійну роль, але лише в рамках реалізації окремих міжнародних актів по боротьбі зі злочинністю, відводить міжнародному кримінальному процесу В.П. Панів. Панов В.П. Международное уголовное право: Учебное пособие. - М., Инфра. 1997. - С. 15.

Ю.А. Решетов пише, що «міжнародне кримінальне право є комплексною галуззю, що включає матеріальні і процесуальні норми». Решетов Ю.А. Борьба с международными преступлениями против мира и безопасности. - М., Юрлитиздат. 1983. - С. 63. З цього виходить, що видача регулюється нормами вказаного ним права.

Подібної точки зору дотримується і сучасна юридична наука. Зокрема, вказується, що аналіз природи регулятивного впливу інституту екстрадиції свідчить, що інститут екстрадиції має міжгалузеву природу, а міжнародне право є лише однією з його передбачуваних сфер реального призначення. Чермит А. К. Институт экстрадиции в Российской Федерации: конституционно-правовые аспекты: Дис. … канд. юрид. наук. - М., 2004. - С. 177.

Широко визнаним є підхід, у силу якого видача злочинців відноситься до тих правових інститутів, які знаходяться на межі міжнародного та внутрішньодержавного права. На думку Р.М.Валєєва, інститут видачі злочинців охоплює як міжнародно-правові норми, так і норми національного кримінального та кримінально-процесуального права держав і, таким чином, носить комплексний характер. С. Нестеренко. Правова природа інституту видачі (екстрадиції) // Підприємство, господарство і право. - 2009. - №11. - С. 169.

Див. також: Валеев Р. М. Выдача преступников в современном международном праве (некоторые вопросы теории и практики). - Казань, 1976. - С. 27.

Із позиції комплексності інституту екстрадиції по суті виходить і В.П. Коняхін, зазначаючи, що нормативна база інституту має дворівневу структуру: внутрішньодержавне право (зокрема, конституційне, кримінальне, кримінально-процесуальне); міжнародне законодавство (зокрема, багатосторонні та двосторонні угоди, укладені за участю РФ). Див. також: Коняхин В. Институт экстрадиции: уголовно-правовая регламентация // Законность. - 2005. - № 1. - С. 15

Є.Г. Ляхов також вважає, що при видачі особи взаємодіють норми двох самостійних правових систем - міжнародного права та внутрішньодержавного права. Див. також: Ляхов Е. Г. Терроризм и межгосударственные отношения. - М., 1991. - С. 110

Ми підтримуємо точку зору, відповідно до якої екстрадиція є окремим інститутом міжнародного кримінального права, що поєднує норми матеріального та процесуального права. Див. також: Зелинская Н. А. Международные преступления и международная преступность. - О., 2006. - С.17 Що стосується місця інституту видачі у загальній схемі міжнародного кримінального правосуддя, то заслуговує на увагу значення цього інституту у контексті як процесуального, так і матеріального права. Саме в такій двоєдиній якості сприймається інститут екстрадиції в системі міжнародного кримінального права. Див. також: Абашидзе А. Х., Васильев Ю. Г. Институт экстрадиции в современном международном праве // Международное публичное право. - 2003. - № 3. - С. 14-15

Ми поділяємо позицію вчених, які не виділяють в інституті екстрадиції лише одну сторону - матеріальну чи процесуальну. Так, Ю.Г. Васильєв вважає, що зведення такого комплексного та насиченого нормами процесуального і матеріального порядку інституту до розуміння простої процедури з наукової та практичної точок зору є юридично неспроможним. Див. також: Васильев Ю. Г. Институт выдачи преступников (экстрадиции) в современном международном праве. - М., 2003. -С. 111

А.І. Бойцов вважає, що процедура видачі втрачає будь-який зміст, якщо позбавити її матеріального наповнення. Див. також: Бойцов А. И. Выдача преступников. - СПб., 2004. -С. 119 Н.А. Сафаров, розглядаючи екстрадицію у контексті міжнародного кримінального права, вважає, що при подібному підході пріоритетне значення надається лише одній із сторін екстрадиції на шкоду іншим. Процесуальні норми мають істотне значення для регулювання екстрадиції. Низка дій, які вживаються у ході здійснення видачі (арешт особи, процес оскарження або опротестування ухваленого рішення, діяльність захисту тощо), носить процесуальний характер і регламентується нормами процесуального права. Однак ця обставина не є достатньою підставою для твердження, що екстрадиція в основному є інститутом кримінально-процесуального права. Якісною складовою екстрадиції, що характеризує її як самостійний правовий інститут, є полісистемність видачі, що містить у собі норми як міжнародного права, так і національного права. Див. також: Сафаров Н. А. Экстрадиция в международном уголовном праве: проблемы теории и практики. - M., 2005. - С. 20 На думку І.І. Лукашука наявність у того чи іншого явища не тільки міжнародних, а й внутрішньодержавних аспектів не виключає це явище у відповідній частині із сфери міжнародно-правового регулювання. Див. також: Лукашук И. И. Международно-правовое регулирование международных отношений. - М., 1975. - С. 98

Слід погодитись із С.С. Нестеренко, що аналіз різних доктринальних позицій щодо правової природи інституту видачі дозволяє зробити висновок, що інститут екстрадиції відноситься до сфери дії міжнародного кримінального права та поєднує у собі норми як матеріального, так і процесуального права. На рівні міжнародного права інститут екстрадиції регламентує взаємодію держав при наданні правової допомоги у кримінальних справах відповідно до встановлених на міжнародному рівні правил. Слід також зазначити, що питання екстрадиції регулюються і на національному рівні. Це, зокрема, норми законодавства, що стосуються підстав відмови у видачі, затримання особи з метою екстрадиції, арешту, дотримання прав, залучених до екстрадиційної процедури осіб тощо. Однак це не є підставою для виключення інституту, що розглядається, із міжнародно-правової сфери. Подальше вивчення інституту екстрадиції має важливе значення як для теорії, так і для практики, адже екстрадиція є тим правовим інструментом, за допомогою якого здійснюється ефективна співпраця держав у боротьбі із злочинністю, забезпечується дотримання прав видаваних осіб. С. Нестеренко. Правова природа інституту видачі (екстрадиції) // Підприємство, господарство і право. - 2009. - №11. - С. 169

Видача злочинців відноситься до тих інститутів міжнародного права, які знаходяться на стику міжнародного і внутрідержавного права. Інститут видачі злочинців включає як міжнародно-правові норми, так і норми національного кримінального і кримінально-процесуального права держав. Таким чином, він носить комплексний характер. Дослідження цього інституту, з одного боку, не може бути відірвано від загальних принципів співвідношення міжнародного і внутрідержавного права, а з іншого - вимагає особливо широкого вживання тих приватних методів дослідження, до числа яких відноситься метод порівняльного правознавства. Тункин Г. И. Основы современного международного права. М., 1956, гл. I, § 3; Левин Д. Б. Основные проблемы современного международного права. М., Юриздат, 1958, гл. IV; Шуршалов В. М. Основные вопросы теории международного договора. М., Изд-во АН СССР, 1959, гл. IV, Блищенко И. П. Международное и внутригосударственное право. М., Госюриздат, 1960, С. 43-45.

Важливе значення має суб'єктий склад міжнародних екстрадиційних правовідносин. З огляду на те, що частиною норм міжнародного кримінального права передбачена відповідальність за скоєння міжнародних злочинів та злочинів міжнародного характеру, першу групу суб'єктів правовідносин видачі, на нашу думку, утворюють суб'єкти міжнародних злочинів і злочинів міжнародного характеру - держави та фізичні особи (в особистій якості чи як “агенти” або “представники” держави). Іншу групу суб'єктів правовідносин видачі складають суб'єкти міжнародних кримінально-процесуальних відносин, до яких, крім держав, відносять національні та міжнародні судові органи і установи. Від імені держави в екстрадиційні відносини можуть вступати її законодавчі, виконавчі (в тому числі правоохоронні) та судові органи.

Із наведеного переліку суб'єктів екстрадиційних правовідносин безпосередньо видачі підлягають виключно фізичні особи, що, однак, не створює підстав вважати фізичну особу об'єктом цих правовідносин. Об'єктом екстрадиційних правовідносин є надання правової допомоги у вигляді передачі особи для притягнення її до кримінальної відповідальності або виконання винесеного вироку суду. Фізична особа є суб'єктом правовідносин видачі.

С.М. Вихрист вказує, що до кола суб'єктів правовідносин видачі не належать міжнародні організації, зокрема Інтерпол. Міжнародні організації та установи беруть участь переважно у нормотворчому процесі і до реалізації норм, у тому числі й ними створених, не переходять.

Таким чином, суб'єктами екстрадиційних правовідносин є держави, міжнародні судові установи та фізичні особи. Вихрист С.М. Видача осіб в аспекті співвідношення міжнародного та національного права. Спеціальність 12.00.11 - міжнародне право. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. - Харків, 2003. - С.8.

Одним з найбільш дискусійних і концептуальних аспектів інституту екстрадиції в науці і в правозастосовній практиці, на думку ряду вчених, є питання про підстави видачі осіб, які вчинили злочин, як умовах, за наявності яких видача може бути здійснена. Беляев С.С. Юридическая регламентация института экстрадиции (выдачи). - 2000. - № 2. - С. 3-6.

У юридичній доктрині так само, як і на практиці, виділяються різні підстави видачі осіб, які вчинили злочин. Перш за все, підставою екстрадиції слід вважати міжнародний договір. Останній у відповідності зі ст. 2 Віденської конвенції 1969 р. про право міжнародних договорів розуміється як міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і регулюється міжнародним правом, незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, у двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від його конкретного найменування. У прийнятому в 2004 р. Законі України "Про міжнародні договори України" дається схоже визначення міжнародного договору.

Більшість країн світу уклали відповідні міжнародні договори про екстрадицію. У цьому зв'язку питання про їх кількість і ступеня ефективності, а також про необхідність розширення співробітництва шляхом укладання нових договорів екстрадиційних уявляється досить актуальним з огляду потужної інтернаціоналізації злочинності.

У зв'язку з цим можна зробити висновок про те, що міжнародний договір є юридичною підставою екстрадиції. Вся історія розвитку інституту екстрадиції свідчить про договір як про головну підставу видачі. Г.І. Тункін писав: "будь-який дійсний міжнародний договір має обов'язкову силу для його учасників і в цьому сенсі є нормотворчим". Тункин Г. И. Теория международного права. М., 1970 . - С. 108. Правовими основами екстрадиції є багатосторонні договори по боротьбі з окремими видами міжнародних правопорушень і правопорушень міжнародного характеру, наприклад, Конвенція Ради Європи про видачу правопорушників 1957 року, Конвенція Ради Європи про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року, Гаазька Конвенція по боротьбі з незаконним захопленням повітряних суден 1970 року.

Однак слід зазначити, що з правила про міжнародний договір як підстави екстрадиції, бувають винятки. Як приклад, можна навести Оксфордську резолюцію Інституту міжнародного права, прийняту в 1880 році, де зазначається, що "не одні тільки договори роблять видачу актом згодним з правом; вона може мати місце навіть за відсутності якого б то не було міжнародного зобов'язання". Штиглиц А. Исследование о выдаче преступников. Спб., 1882. - С. 6. Мова йде про випадки, коли екстрадиція має місце за відсутності відповідних договорів і, отже, міжнародних зобов'язань по видачі.

Деякі країни мають невелику кількість укладених договорів про видачу. До них можна віднести такі країни, як Бразилію, Таїланд і ряд інших. Даний факт можна пояснити тим, що ряд держав вважають за краще вступати в договірно-правові відносини з іншими державами тільки у випадках, якщо останні не здійснюють видачу без договору, і укладання договору про видачу є єдиною можливою підставою екстрадиції. Укладання договорів про видачу також має місце, перш за все між державами, що територіально межують одна з одною. Підтвердження цього положення можна знайти і в історії розвитку інституту екстрадиції.

Слід ще раз підкреслити, що в країнах загального права, як правило, екстрадиція не маже мати місця при відсутності міжнародного договору про видачу, у той час як низка інших країн, і перш за все країн Європи, допускають здійснення екстрадиції згідно з іншими підставами. Однак і тут є певні винятки. Так, стаття 4 Конституції Нідерландів містить положення, відповідно до якого для здійснення акту екстрадиції необхідна наявність договору про видачу.

Законодавство Ефіопії, Заїру, Ізраїлю та Туреччини також стоїть на цій позиції, передбачаючи необхідність відповідних договірних положень.

Як справедливо зазначав Н.С. Таганцев: "міжнародна практика вказує поруч з трактатами іншу, так би мовити, звичайну підставу видачі - взаємність... не одні трактати роблять видачу правомірною дією: вона може практикуватися навіть за відсутності будь-яких договірних відносин». Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Лекции. Вип. 1. СПб., 1887. С. 313.

Див. також: Никольский Д. П. О выдаче преступников по началам международного права. СПб., 1884. С. 23.

Так, Закон Німеччини про екстрадицію 1929 р., який, був прийнятий з метою вирішення питань про видачу з державами, з якими немає договорів про екстрадицію, передбачає положення, згідно з яким екстрадиція не здійснюється у випадку, якщо принцип взаємності не гарантований. Такі ж положення можна знайти і в законах Аргентини, Бельгії, Австрії, Японії, Іспанії, Швейцарії, Перу, Мексики і т.д.

Взаємність як підстава видачі припускає однакову поведінку держав: якщо одна сторона задовольняє вимогу про видачу іншої, то остання може претендувати на таку ж поведінку свого контрагента. Даний принцип існує з давніх часів, і, як справедливо зазначив Д.П. Нікольський, "видача передбачає взаємність, тому всі держави прямо зацікавлені в якомога кращому визначенні її умов".

Найчастіше окремі питання при укладанні договорів про видачу залишаються не вирішеними. У цих умовах, коли прогалини в правових нормах перешкоджають вирішенню практичних питань, велике значення має принцип взаємності, який створює такий стан, при якому одна сторона може здійснити свої права і зобов'язання лише за умови, що інша сторона діє таким же чином. При цьому слід мати на увазі те, що держави без дотримання принципу взаємності не зобов'язані брати на себе одностороннє зобов'язання видачі.

У юридичній доктрині третьою підставою видачі (після міжнародного договору і взаємності) виділяють національні закони про екстрадицію. Деякі держави мають спеціальні закони, що визначають злочини, що тягнуть видачу, або перераховують ті злочини, за які видача не гарантується. Встановлення основних норм у законі, що характеризують аспекти внутрішньодержавного регулювання інституту екстрадиції, здійснюється з метою уніфікації договірно-правової практики держави. Держави, що не мають законів про видачу і конституції яких не містять жодних вказівок про це, надають питання про укладення договорів про видачу на розсуд своїх урядів. У таких країнах уряди звичайно повноважні здійснювати видачу і при відсутності договорів про видачу. Оппенгейм Л. Международное право. Т. 1: Полут. 1: Пер. с 6-го англ. изд., доп. Г. Лаутерпахтом / Под ред. и с предисл. С.Б. Крылова. - М.: Иностр. лит., 1948. - С. 260.

У деяких випадках держави при укладенні договору про видачу обмежують його дію посиланням на національні закони про екстрадицію. Так, у договорі між Австралією та Ізраїлем, укладеному в 1961 р., у ст. 3 йдеться про те, що "видача повинна бути гарантована за злочини, що караються за законами Австралії позбавленням волі на строк понад один рік і передбачені в переліку злочинів у законі про видачу Ізраїлю".

Національні закони створюють основу для укладання договорів про екстрадицію, і тому слід погодитися з положенням, висловлених у п. 4 Оксфордської резолюції Інституту міжнародного права про те, що є бажаним, щоб у всіх країнах закон визначав процедуру видачі, а також умови, при яких необхідні особи можуть бути видані урядами, з якими не існує договору.

Таким чином, з аналізу всіх розглянутих вище положень випливає, що підставами екстрадиції можуть бути міжнародні договори, національне законодавство про видачу і принцип взаємності. Відповідне ж юридичне зобов'язання видачі витікає лише з міжнародно-правового договору. Відповідно до принципу "pacta sunt servanda" кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен ними сумлінно виконуватися, тому для ефективного протистояння злочинності вкрай важливим є необхідність укладання як можна більшого числа екстрадиційних договорів між різними державами.

Що ж стосується процедури екстрадиції, то вона є наступною. С.М. Вихрист виокремлює декілька етапів процесу екстрадиції. Першим етапом автор вважає встановлення достатніх правових підстав видачі. На цьому етапі запитуюча сторона вивчає чинну договірно-правову базу та норми національного законодавства, що стосуються питань видачі, для того, щоб визначити чи є реальна можливість вимагати видачу особи, яка перебуває на території іншої держави. Щойно така можливість встановлена, запитуюча сторона готує запит (вимогу, клопотання) про видачу.

Наступним етапом процесу екстрадиції автор виділяє розгляд запитуваною стороною запиту про видачу та вирішення питання по суті. Ухваливши рішення задовольнити запит про видачу, запитувана сторона повідомляє запитуючу про місце і час передачі особи.

Третій етап - приймання осіб, що видаються в порядку екстрадиції. Воно здійснюється, як правило, через контрольно-пропускні пункти прикордонних військ запитуючої сторони і оформлюється спеціальним протоколом.

Дисертант докладно зупиняється на обов'язках запитуючої сторони після здійснення видачі особи (четвертий етап екстрадиції). Він наголошує на обов'язку запитуючої сторони повідомити запитувану сторону про результати кримінального переслідування виданої особи або забезпечити представникам запитуваної сторони можливість бути присутніми при розгляді справи судовими або іншими уповноваженими органами запитуючої сторони. Вихрист С.М. Видача осіб в аспекті співвідношення міжнародного та національного права. Спеціальність 12.00.11 - міжнародне право. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. - Харків, 2003. - С.10.

Власне процедура екстрадиції є досить тривалою і складається з ряду формальностей. В більшості випадків ця процедура здійснюється за допомогою Інтерполу. Прокуратура країни, яка вимагає видачі свого громадянина, повинна направити в штаб-квартиру Інтерполу запит з роз'ясненням, в чому він обвинувачується і на якій основі. Після цього Інтерпол приймає рішення про оголошення особи в міжнародний розшук. Якщо особа, на арешт якої є санкція Інтерполу, затримана на території якоїсь держави, суд цієї держави повинен прийняти рішення про видачу особи, що розшукується. Після цього здійснюється власне видача особи. Проте участь Інтерполу не є обов'язковою і екстрадиція може здійснюватись на основі двосторонніх домовленостей.