Правовий статус особи: теоретико-правовий аспект

Правова характеристика основних прав людини як суспільних і соціальних явищ. Поняття, принципи і вміст правового статусу людини. Правовий статус громадян України, іноземців і осіб без громадянства. Міжнародні гарантії прав і свобод людини в Україні.

Рубрика Государство и право
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 02.01.2014
Размер файла 53,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Размещено на http://www.allbest.ru/

1

КУРСОВА РОБОТА

з Теорії держави і права

на тему: Правовий статус особи: теоретико-правовий аспект

Вступ

Розділ 1. Основні права людини як загальносоціальне явище

1.1 Поняття права як загально-соціального явища

1.2 Поняття основних прав людини

1.3 Класифікація основних прав людини

1.4 Основні покоління розвитку прав людини

Розділ 2 . Правовий статус особи

2.1 Правовий статус : поняття та структура

2.2 Правовий статус особи: поняття, принципи та зміст.

2.3 Правовий статус громадян України

2.4 Правовий статус іноземців та осіб без громадянства

Розділ 3 Міжнародно-правові засоби захисту основних прав людини і громадянина і тенденції їх розвитку

3.1 Міжнародні організаційно-правові механізми захисту прав людини

3.2 Гарантії прав і свобод людини і громадянина в Україні

Висновок

Список використаних джерел

правовий статус громадянин іноземець громадянство

Вступ

Проголосивши свою незалежність, Україна стала на шлях побудови власної правової держави і громадянського суспільства. Серед інших проблем, що їх вирішує народ України є і проблема здійснення прав людини та громадянина.

Правовий статус особи -- це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов'язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб'єкт права (тобто як такий, що має правосуб'єктність) координує свою поведінку в суспільстві. Правовий статус особи відображає юридичне закріплення досягнутого суспільством обсягу свободи особи.

Правовий статус громадян виражає її соціально-економічне і політичне становище в державі й суспільстві, а також можливості для реалізації прав і свобод та покращення свого становища за допомогою права і законодавства. Держава і суспільство зацікавлені і значною мірою стимулюють правомірну діяльність і поведінку особи. Знання цих прав, свобод та обов'язків дає можливість захищати ці права законними методами і способами в судовому порядку, а також за допомогою інших юридичних гарантій. Знання свого правового статусу дає можливість особі знати, що дозволено робити, що вона зобов'язана робити і що заборонено робити.

Актуальність вибраної теми полягає в тому що питання прав і свобод людини і громадянина є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової спільноти. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичнї реалізації є тим критеріїм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку держави і суспільства в цілому. На даному етапі є актуальним питання про правовий статус громадян, його зміст та види, значення результатів наукового дослідження питання для майбутнього його дослідження.

Предмет роботи - права та обов'язки громадян, їх різновиди та зміст.

Об'єкт дослідження даної курсової роботи є законодавство України, зокрема та її частини, що регламентує правовий статус особи.

Мета курсової роботи - дослідити з сучасної дії законодавства України, що стосується правового статусу громадян. Крім того, метою є виробити орієнтир удосконалення в законодавстві України особи, його прав та свобод.

Гіпотеза - ми живемо в 21 столітті де формуються юридичні механізми реалізації та забезпечення прав і свобод людини і громадянина останнього покоління : право на мир, на безпечне для життя і здоров'я довкілля, на соціальний і економічний розвиток, на міжнародне спілкування , на доступ світових цінностей. Реалізація цих прав можлива, але на даний час невдосконалені механізми їх реалізації і захисту. З розвитком юридичних механізмів появляються нові права..

Методи дослідження курсової роботи є діалектичний метод пізнання державно-правових процесів і явищ, що дозволяє розглянути їх у розвитку та взаємозв'язку, виявити усталені напрямки і закономірності. Проблема правового статусу людини і громадянина у соціальній державі велика і багатогранна, носить міжгалузевий характер і у своєму вивченні передбачає застосування цілого ряду наукових методів: системність, об'єктивність, історизм; системно-структурний і фундаментальний підходи; органічна єдність теорії і практики; поєднання критичного і раціонального, конструктивного, порівняльно-ретроспективного, історичного та логічного підходів.

Історичний підхід передбачає вивчення явищ у їх розвитку, а також виявлення зв'язку минулого і сьогодення. Даний метод застосовувався при вивченні становлення ідей щодо соціальної держави у вітчизняній та зарубіжний політико-правовій думці.

Системний підхід при дослідженні правового статусу людини і громадянина та соціальної держави передбачає їх комплексний аналіз як систем; у взаємному зв'язку з іншими системами.

Системність вивчення теми неможлива без застосування синергетичного наукового напрямку, який розглядає правовий статус людини і громадянина та соціальну державу в сукупності їх елементів.

Розділ 1. Основні права людини як загальносоціальне явище

1.1 Поняття права як загально-соціального явища

У слов'янських мовах словом (терміном) «право» позначаються поняття, які відображають різні соціальні явища. Явище, що виникає та існує незалежно від держави, має загальносоціальну природу, є загальносоціальним феноменом. Інше явище, котре має ту ж назву -- це наслідок виключно державної діяльності, втілення її волевиявлення. Зважаючи на це, необхідно розрізняти відповідно право загальносоціальне і, так би мовити, спеціально соціальне, умовно кажучи, юридичне.

Загальносоціальне право -- це певні можливості учасників суспільного життя, які об'єктивно зумовлюються рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівними для всіх однойменних суб'єктів.

Загальносоціальне (природне) право ґрунтується на ідеї визначального характеру природних прав у системі права. В основі права мають лежати природні права, а не закон.

У зв'язку з цим Конституція має бути основним законом життя, а не просто законом вищої юридичної сили. Загальносоціальне (природне) право діє як доповнення до позитивного права, що діє в конкретних формах, дає змогу здійснювати нагляд за додержанням норм права. Ці останні містять чіткі орієнтири щодо меж суб'єктивного права. Залежно від виду носіїв цих можливостей розрізняють права людини; права сім'ї, нації (народу), інших соціальних спільнот (класів, прошарків, груп, громадських об'єднань, трудових колективів тощо); права людства.[5;с 8]

1.2 Поняття основних прав людини

Основні права людини -- це певні можливості людини, котрі необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей.

Отже, по-перше, це певні свободи людини, тобто її спроможність діяти певним чином або ж утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити собі належне існування, розвиток, задоволення тих потреб, які сформувались. І якщо йдеться про основні права, то під ними слід розуміти саме такі можливості, без котрих людина не може нормально існувати. Що значить «нормально»? Відповідь на це запитання зумовлюється біологічною і соціального обґрунтованістю потреб людини. Вартонаголосити, що самі потреби як результат історично-природного та соціального розвитку людини не є незмінними.

По-друге, зміст і обсяг можливостей людини залежать насамперед від можливостей усього суспільства, головним чином від рівня його економічного розвитку. І з цього боку права людини -- явище цілком соціальне: породжуються вони самим суспільством.

По-третє, ці можливості за їх основними, «початковими» показниками, «дозами» мають бути рівними, однаковими в усіх людей. Лише тоді вони будуть правовими (від слів «правильний», «справедливий», «праведний» тощо). Тому, по-четверте, вони не повинні будь-ким відчужуватись, відбиратись, відтак не можуть вони бути і «дарунком» з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи. У різних організаціях (зокрема міжнародно-правових) та в національному законодавстві, в науковій, публіцистичній літературі часто-густо вживається вираз «права і свободи людини». Проте відмінність між правами і свободами як соціальними явищами, а також між відповідними поняттями (якщо не вважати їх тотожними) ще й донині однозначно не з'ясована навіть на загальнотеоретичному рівні. Тому терміни «права» і «свободи» практично використовуються як синоніми. І якщо зміст поняття прав людини розкривається тут через філософську категорію «можливостей», то така його інтерпретація обіймає мабуть також і поняття свобод людини.

Розуміння прав людини як її певних можливостей можна зустріти, так чи інакше, у працях плеяди юристів, суспільствознавців. Що ж до інших інтерпретацій даного поняття у сучасній науковій літературі, зазначимо лише, що вони можуть бути зведені у найзагальнішому вигляді до таких:

1) права людини -- це певним чином внормована її свобода;

2) права людини -- це певні її потреби чи Інтереси;

3) права людини -- це вимоги про надання певних благ, скеровані суспільству, державі, законодавству;

4) права людини -- це певний вид (форма існування, спосіб прояву) моралі.

Усі зазначені підходи (окрім першого) відображають, як видається, досить суттєві, проте не онтологічні, не «субстанціональні» статуси досліджуваного феномена. І тільки категорія можливості (свободи) дозволяє найбільш адекватно відобразити саме онтологічну соціальну сутність прав людини.

1.3 Класифікація основних прав людини

Ця класифікація набуває практичного значення, зокрема, при побудові Конституції та інших законів будь-якої держави (в тому числі України), оскільки здатна сприяти забезпеченню повноти й обґрунтуванню послідовності викладу таких прав у законодавстві.

Що ж стосується прийнятих у 1966 р. Міжнародних пактів про права «соціальні, економічні і культурні», а також про права «громадянські і політичні», то видова класифікація, відображена у цих назвах, котра хоч і означала на той час значний крок уперед, зараз уже навряд чи видається взірцевою з точки зору суспільної науки і не завжди здатна задовольнити право регулятивну практику. Зокрема не можна не відзначити, що всі права людини є соціальними у тому відношенні, що вони обумовлені соціумом, суспільством, як за змістом, так і за засобами їх здійснення. З цієї позиції, «несоціальних» прав людини (особи) взагалі існувати не може. Стосовно ж так званих громадянських прав, то таке поняття (як і сам термін) пов'язується, асоціюється природним чином з правами саме громадян тієї чи іншої держави (тобто не всіх, не будь-яких людей). А тому зазначене поняття не є тотожним поняттю особистих (точніше -- особистісних) прав людини.

Розмежувати основні права за певними групами можна насамперед за змістом (характером)

потреб людини, котрі цими правами забезпечуються. Тоді класифікація матиме такий вигляд:

фізичні (інакше кажучи, вітальні, тобто життєві) права -- це можливості людини, необхідні для її фізичного існування, для задоволення її біологічних, матеріальних потреб (зокрема права на життя; фізичну недоторканність; вибір місця проживання; безпечне природне середовище; житло;

належний рівень, матеріального забезпечення; власність на предмети споживання; медичне обслуговування та інші види соціального захисту);

особистісні права -- це можливості збереження, розвитку і захисту морально-психологічної індивідуальності людини, Її світогляду та духовності (зокрема, право на ім'я; честь і гідність; свободу сумління, переконань та їх прояву й поширення); .

культурні (гуманітарні) права -- це можливості збереження і розвитку національної самобутності, доступу до духовних здобутків людства, їх засвоєння, використання та участі у подальшому вдосконаленні (зокрема, право на освіту й виховання; користування надбаннями культури і мистецтва; наукову, технічну і художню творчість; авторські права);

економічні права -- це можливості людини реалізовувати свої здібності, здобувати засоби для існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ (зокрема, права на власність щодо засобів виробництва; здобуття професії; вибір та здійснення трудової або іншої діяльності; сприятливі умови та справедливу оплату праці; відпочинок і дозвілля);

політичні права -- це можливості людини брати участь у державному і громадському житті, впливати на діяльність різноманітних державних органів, а також громадських об'єднань політичного спрямування (зокрема, право на громадянство та правосуб'єктність;

участь у формуванні представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування; участь у державному управлінні суспільством; участь у створенні й діяльності громадських об'єднань; державний захист від порушень прав і свобод людини).

Не заперечуючи принципу неподільності та взаємозалежності усіх груп основних прав людини, не можна, однак, вважати, що всі вони є цілком рівноцінними для забезпечення її існування і розвитку. Тому й послідовність їх викладу не повинна бути довільною, «випадковою»: вона має так чи інакше зважати на певну нерівнозначність прав людини і відображати її.

Крім наведеної класифікації, всі права людини можуть розподілятися на певні види і за іншими критеріями, а саме:

- за значенням для їх носія -- основні (безумовно необхідні для його існування та розвитку) і неосновні (які не є життєво необхідними);

- за характером, способом здійснення -- активні (свобода «для», тобто для вчинення активних дій) і пасивні (свобода «від», тобто від втручання, перешкод з боку інших суб'єктів);

- за суб'єктним складом здійснення -- індивідуальні (здійснюються лише одноособовими діями -- наприклад, право на свободу переконань, думок, на виховання своєї дитини), колективні (можуть бути реалізовані лише спільними діями групи носіїв права -- наприклад, право на утворення громадських об'єднань, проведення мітингів, демонстрацій) і, так би мовити, змішані (здійснюються як індивідуальними, так і колективними діями).[5:с 10]

1.4 Основні покоління розвитку прав людини

У результаті наукової систематизації прав людини в історичному огляді з'явилася теорія трьох поколінь прав людини. Нині відбувається становлення четвертого покоління прав людини.

Перше покоління прав людини:

-цивільні (особисті) і політичні права .

Друге покоління прав людини:

-соціальні, економічні, культурні права.

Третє покоління прав людини:

-колективні права.

Першим поколінням прав і свобод людини і громадянина є засновані на традиційних ліберальних цінностях права і свободи, які визначали межі втручання державної влади у сфери громадянського суспільства і особистого життя людей, відображали пафос буржуазних революцій ХУ-ХУШ ст. ст. -- право на свободу думки, совісті і релігії, на рівність перед законом, на участь в управлінні державою, на недоторканність особи тощо.

Друге покоління прав і свобод людини і громадянина пов'язане з боротьбою людей за поліпшення свого соціально-економічного становища та культурного рівня. На межі ХХ ст. були висунуті нові ідеї соціального реформування суспільства з метою пом'якшення класового протистояння в суспільстві, зменшення різниці між бідністю та багатством. Для цього в Німеччині законодавчо впроваджується єдина система соціального страхування, проголошується право на працю, на соціальне страхування в разі захворювання, по старості тощо.

Думка про соціальну захищеність громадян стає провідною серед прихильників соціалістичних та соціал-демократичних політичних течій, ідей соціальної державності. У міжнародно-правових документах, передусім у Загальній декларації прав людини та Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, конституціях розвинутих країн Європи та Америки, соціально-економічні права набувають всебічного розвитку і дістають юридичне закріплення. 

Третє покоління прав і свобод людини і громадянина формується після Другої світової війни. До нього належать такі права і свободи, особливість яких полягає в тому, що вони здійснюються не окремим індивідом, а колективно: право на мир, на безпечне для життя і здоров'я довкілля, на соціальний і економічний розвиток, на міжнародне спілкування тощо.[ 4;с 450]

Розділ 2. Правовий статус особи

2.1 Правовий статус : поняття та структура

Складні зв'язки між державою та індивідами, а також між індивідами у державно-організованому суспільстві фіксуються державою у юридичній формі -- у формі прав, свобод та обов'язків. У своїй єдності саме вони складають правовий статус індивіда, який, у свою чергу, відображає особливості соціальної структури суспільства, рівень демократії та стан законності. Правовий статус як юридична категорія не лише визначає стандарти можливої та необхідної поведінки, що забезпечують нормальну життєдіяльність соціального середовища, а й характеризують реальну взаємодію держави та особи.

Правовий статус - системи законодавчо встановлених та гарантованих державою прав, свобод, законних інтересів і обов'язків особи. Правовий статус є засобом нормативного закріплення основних принципів взаємодії особи та держави. Він є системою еталонів, зразків поведінки суб'єктів, які, з одного боку, захищаються державою, а, з іншого -- схвалюються суспільством..[2; с .409]

Таким чином, правовий статус характеризує становище особи у взаємовідносинах із суспільством та державою.

Ознаки правового статусу :

1. Правовий статус має універсальний характер, оскільки поширюється на всіх суб'єктів.

2. Відображає індивідуальні особливості людини та її реальне ставлення у системі суспільних відносин.

3. Права та свободи, що складають основу статусу, не можуть реалізуватись без інших його компонентів -- обов'язків та відповідальності.

4. Ця категорія забезпечує системність прав, свобод та обов'язків.

Елементи структури правового статусу є взаємозалежними та взаємодіючими.

Права особи у структурі правового статусу -- це формально визначені та юридично гарантовані можливості користуватися соціальними благами і реалізовувати суб'єктивні інтереси. Це -- частина об'єктивного права, що визначає його належність певній особі. Іншими словами, це ті юридичні можливості певної людини, що є похідними від загальних абстрактних правил, закріплених законодавчо.

Свободи особи -- нормативно закріплені можливості, що мають певні особливості у порівнянні з правом.. Це виявляється у самостійному виборі суб'єктом способу життя, діяльності та поведінки в умовах, що забезпечуються державою і суспільством. Як правило, свободи мають диспозитивний зміст, що надає можливість вибору того варіанту поведінки, котрий найповніше забезпечує реалізацію суб'єктивних інтересів.

Законні інтереси особи -- це юридично значимі претензії на соціальні блага, які не охоплюються змістом прав і свобод. Вони захищаються державою та законом у такому ж обсязі, як права та свободи, хоча, на відміну від них, зміст законних інтересів чітко не визначений законодавцем.

Юридичні обов'язки особи -- це встановлені та гарантовані державою вимоги до поведінки людини, офіційно закріплена міра необхідної діяльності в інтересах сторони, якій належить суб'єктивне право.

Структура правового статусу особи може бути представлена у вигляді таких елементів: - правосуб'єктність; права; свободи; обов'язки;

Класифікація правового статусу:.

I. За характером (змістом) правовий статус класифікують на:

· загальний (конституційний), що характеризує статус особи як громадянина держави. Він визначається конституцією і не залежить від певних поточних факторів, є рівним, єдиним і стабільним для всіх суб'єктів. Зміна цього статусу залежить від волі законодавця, а не від бажання конкретної особи. Даний статус є базовим, вихідним для решти статусів, тому він не повинен враховувати багатоманітності суб'єктів права, їх особливостей та специфіки. Він визначає ступінь демократичності та соціальне призначення держави;

· спеціальний (родовий) статус відображає особливості правового становища певних категорій громадян. Він базується на загальному, хоча детальніше характеризує доповнюючі права, обов'язки та пільги, передбачені законодавством для певної категорії осіб (статус студентів, військовослужбовців, пенсіонерів, інвалідів тощо);

· галузевий статус характеризує особливості прав та обов'язків суб'єктів стосовно певної сфери суспільних відносин. Він конкретизує загальний статус нормами галузевого законодавства. Це надає можливість виділити адміністративно-правовий, цивільно-правовий, фінансово-правовий, кримінально-правовий та інші статуси;

· індивідуальний статус фіксує можливості та обов'язки певної конкретної особи. Він є сукупністю персоніфікованих прав та обов'язків, є динамічним та змінюється відповідно до змін у житті суб'єкта.

II. За суб'єктами розрізняють правовий статус:

· фізичних та юридичних осіб;

· іноземців, осіб без громадянства;

· статус біженців;

· статус українських громадян, які перебувають за кордоном;

· професійний та посадовий статус;

· статус осіб, що знаходяться у екстремальних умовах.

2.2 Правовий статус особи: поняття, принципи та зміст

Правовий статус особи -- це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов'язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб'єкт права (тобто як такий, що має правосуб'єктність) координує своє поведінку в суспільстві.

Правовий статус особи відображає юридичне закріплення досягнутого суспільством обсягу свободи особи. Він ґрунтується на сучасному вченні про свободу, в підвалинах якого лежать такі ідеї:

1. усі люди вільні від народження, і ніхто не має права відчужувати їх природні права. Забезпечення і охорона цих прав є головним обов'язком держави;

2. свобода особи полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншій особі;

3. межі свободи можуть визначатися законом, який відповідає праву, а право є мірою свободи;

4. обмеження прав є можливим виключно з метою сприяння досяганню загального добробуту в демократичному суспільстві.

Громадянство як певний політико-юридичний стан є передумовою набуття індивідом правового статусу громадянина конкретної держави в повному обсязі. Воно визначає формування правового становища особи та особливостей конституційних основ її статусу.

Гарантії реалізації прав та обов'язків істотно впливають на зміст і соціальне значення статусу особи. Без створення державою умов для здійснення прав, обов'язків вони залишаються «заявою про наміри». Однак загальносоціальні (економічні, політичні, ідеологічні та ін.) та спеціально-соціальні (юридичні) гарантії є факторами реалізації правового статусу особи, а не елементами структури його системи.

Існують різні підходи до питання про співвідношення правосуб'єктності та правового статусу: одні вчені вважають правосуб'єктність передумовою правового статусу, другі схильні включати її в правовий статус як структурний елемент, треті називають правосуд'єктність більш об'ємною категорію, яка вбирає в себе правовий статус.

Правосуб'єктність (праводієздатність) належить до умов набуття правового статусу, тому що вона полягає в здатності особи мати права, виконувати обов'язки, нести відповідальність. Однак цим її призначення не вичерпуються. Без правосуд'єктності неможливо визначити правовий статус фізичної та юридичної особи: спеціальна правосуд'єктність впливає на спеціальний статус, а індивідуальна правосуд'єктність значною мірою характеризує індивідуальний статус. правосуд'єктність сприяє встановленню відмінності правового статусу від інших соціальних статусів особи - економічного, політичного, етнічного та ін..

Юридична відповідальність також є елементом правового статусу, що особливо виявляється при аналізі спеціального статусу посадової особи. Вторинність юридичної відповідальності стосовно суб'єктивного юридичного обов'язку не включає необхідності розглядати її як структурний елемент правового статусу.

Структура правового статусу особи може бути представлена у вигляді таких елементів:

- правосуд'єктність;

- права;

- свободи;

- обов'язки;

- відповідальність (має вторинний характер - реалізується в результаті вчиненого правопорушення або в зв'язку з невиконанням компетенції чи перевищенням її обсяг.

Види правових статусів особи:

· загальний - статус особи як громадянина держави закріплений у конституції і конституційних законах. Він є загальним, узагальненим і однаковим для всіх незалежно від національності, релігійних переконань, соціального стану; характеризується стабільністю і визначеністю; передбачає рівність прав і обов'язків громадян, рівність їх перед законом; є засадничим для всіх інших; є основою для набуття конкретних суб'єктивних прав, покладення обов'язків і несення відповідальності;

· спеціальний - статус особи як представника тієї чи іншої соціальної групи, відокремленої за певним юридико-значущим началом (родом діяльності, віком та ін.), який наділений відповідно до законів та інших нормативних актів спеціальними, додатковими, правами і обов'язками, обумовлений особливостями становища особи і потребами її функціональної спеціальної активності (студент, пенсіонер, посадова особа та ін.), є загальним для певного кола осіб.

· індивідуальний - статус особи як індивідуума, який становить персоніфіковані права і обов'язки в їх конкретних, природних і набутих здібностях і особливостях (стать, вік, родинний стан, стан здоров'я, релігійні переконання тощо), відрізняється рухливістю: змінюється відповідно до тих змін, що відбуваються в житті людини.

Загальний правовий статус у всіх громадян - один, спеціальних статусів (різноманітних) - багато, індивідуальних - стільки, скільки осіб проживає в державі.

Спеціальні статуси, які конкретизують загальний правовий статус на рівні окремих соціальних груп, відрізняються різноманітнішою галузевою гамою, ніж загальний статус, який визначається конституцією.

Види правових статусів особи за суб'єктами:

· статус громадян, іноземців, осіб без громадянства, осіб з подвійним громадянством, біженців, українських громадян, що перебувають за кордоном;

· статус службових і посадових осіб (депутата, міністра, судді, прокурора, голови обласної державної адміністрації та ін.);

· статус осіб, що працюють в екстремальних умовах (на оборонних об'єктах, секретних виробництвах) та ін.

Правовийий статус особи:

· Існує до виникнення держави

· Закріплюється соціальними нормами у довільному порядку, існує в усній формі

· Заснований на загальнолюдських цінностях та принципах

· Поширюється на все населення

· Має внутрішній характер

· Реалізується в силу авторитетності для кожного із суб'єктів, тобто і добровільно

· Основними елементами змісту є права та обов'язки

· Права та обов'язки мають єдиний зміст і невідокремлений характер

· Права та обов'язки не пов'язані і реалізація права не залежить від виконання обов'язку іншим суб'єктом

· Немає чітко визначеного механізму реалізації прав та обов'язків

· Існує як загальний статус

· Не залежить від громадянства

· Гарантується суспільством

· Порушення прав та невиконання обов'язків тягне застосування заходів громадського впливу. [2]

2.3 Правовий статус громадянин України

Правовий статус громадянина - це система його суб'єктивних юридичних прав та обов'язків. Всі громадяни України мають рівний правовий статус, тобто вони рівні між собою та перед законом, незалежно від будь-яких обставин (раси, статі, майнового стану тощо).

Правове становище громадянина в повному обсязі -- це сукупність прав, свобод і обов'язків, якими він наділяється як суб'єкт правовідносин. Кожна галузь права закріплює деяку частину прав і свобод у певній сфері суспільних відносин: трудових, сімейних, фінансових тощо. Конституційне право закріплює основи правового статусу особи; в цілому ж права і свободи людини не є вичерпними.

Основи правового статусу громадянина України складаються з таких трьох елементів:

1. Наявність громадянства, тобто правова приналежність до Української держави і регулювання відносин з приводу громадянства. Приналежність особи до громадянства є важливою умовою, яка необхідна для поширення на громадянина прав і свобод, установлених державою для захисту особи як усередині країни, так і за її межами.

2. Основоположні принципи правового статусу громадян.

Вони покладені в основу користування правами і свободами, виконання обов'язків і є вихідними, тобто поширюються на всі сфери реалізації прав громадян незалежно від того, яка галузь права регулює ці суспільні відносини. До них належать:

· рівноправність конституційних прав і свобод громадян України, а також рівність їх перед законом;

· органічна єдність прав і обов'язків особи; захист прав і свобод громадян державою;

· невідчужуваність та непорушність прав і свобод особи, що не допускає їх обмеження чи позбавлення; невичерпність, гарантованість і нескасованість конституційних прав;

· недопустимість звуження змісту та обсягу конституційних прав у поточному законодавстві.

Ці принципи закріплені в Конституції України та розвинуті в положеннях чинного законодавства.

3. Основні права, свободи й обов'язки громадян України. Вони складають ядро правового статусу громадян і є не тільки найважливішими, а й основоположними для інших їх прав і обов'язків, що випливають з норм різних галузей прав

Головним елементом правового статусу є основні права та обов'язки людини, які безпосередньо визначають її становище в суспільстві, міру юридичної свободи і відповідальності. Вони створюють необхідні умови для всебічного розвитку особи, задоволення її інтересів та потреб. Усі інші елементи правового статусу громадян мають допоміжний характер, -- "працюють" на цю мету.

Важливою передумовою для встановлення правового статусу особи в державі є громадянство.

Громадянство -- це політична і правова приналежність особи до конкретної держави. Це особливий зв'язок між державою й особою, що базується на юридичному визнанні державою цієї особи своїм громадянином і набутих ним, у зв'язку з цим, прав і обов'язків. Громадянство України передбачає постійний зв'язок особи й Української держави, що виявляється в їх взаємних правах та обов'язках. Право на громадянство є невід'ємним правом людини і ніхто не може бути позбавлений громадянства і права на вихід з громадянства. Питання громадянства в Україні регулюються Конституцією України, Законом України від 16 квітня 1997 р. “Про внесення змін до Закону України “Про громадянство України”” та іншими нормативними актами.

Громадянами України є:

- усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;

- особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

- особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;

- особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Відповідно до ст. 6 Закону України "Про громадянство України" громадянство України набувається:

-- за народженням;

-- за територіальним походженням;

-- внаслідок поновлення у громадянстві;

-- внаслідок усиновлення;

-- внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

-- внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

-- у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

-- внаслідок встановлення батьківства;

-- за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України. [ 7 ] Громадянство України припиняється:

1. унаслідок виходу з громадянства України;

2. унаслідок втрати громадянства України;

3. на підставах, передбачених міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Ст. 20 Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про громадянство України”” визначає підстави втрати громадянства України:

1. Якщо громадянин України добровільно набув громадянства іншої держави.

2. Унаслідок вступу особи на військову службу, в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади іноземної держави без згоди на те державних органів України та за поданням відповідних державних органів України.

3. Якщо громадянство України набуто внаслідок подання умисно неправдивих відомостей або фальшивих документів.

4. Якщо особа, яка перебуває за межами України, не стала без поважних причин на консульський облік протягом семи років.

Найважливіше значення для кожного громадянина в життєдіяльності суспільства і держави мають основні права, свободи і обов'язки громадян, які у своїй сукупності становлять самостійний інститут конституційного права і визначають місце людини в суспільстві, закріплюють фундамент його правового статусу

1. Громадянські права. До них відносяться такі права: на життя (ст. 27); свободу та особисту недоторканність, недоторканність житла (ст. 29, 30); таємниця листування, телефонних розмов (ст. 31); на свободу пересування і вільного вибору місця проживання (ст. 33); на свободу думки і слова (ст. 34); на інформацію та її розповсюдження, на особисте і сімейне життя та захист його від свавільного втручання (ст. 32); на правову допомогу (ст. 59); на повагу до своєї гідності (ст. 28); на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями (ст. 56) та ін.

2. Політичні права і свободи. До них належать такі права громадян: брати участь в управлінні державними справами, вільно обирати і бути обраними (ст. 38); на об'єднання в політичні партії та громадські організації (ст. 36); збиратися на мирні збори, походи і демонстрації (ст. 39); на звернення (ст. 40); на участь у професійних спілках (ст. 36).

3. Економічні права. Вони містять у собі права: на приватну власність і можливість користуватися природними та іншими об'єктами суспільної власності (ст. 41); на підприємницьку діяльність (ст. 42); на страйк (ст. 44); на працю та своєчасне одержання винагороди за працю (ст. 43); на відпочинок (ст. 45) тощо.

4. Соціальні права. Це права: на охорону здоров'я (ст. 49); на безпечне для життя і здоров'я дозвілля (ст. 50); на соціальний захист (ст. 46); на житло (ст. 47); на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48); на вільній згоді громадян на шлюб, а також захист материнства, батьківства і дитинства (ст. 51).

5. Культурні права. До них належать права: доступу громадян України до духовних цінностей; на освіту (ст. 53); на свободу творчої діяльності; на захист інтелектуальної власності; на результати інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 54). [ 7 ]

2.4 Правовий статус іноземців та осіб без громадянства

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства в Україні регулює закон «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 p., а правовий статус біженців - закон «Про біженців» від 21 червня 2001 р.

Іноземними громадянами визнаються особи, які належать до громадянства інших держав і не є громадянами України, та особи без громадянства - особи, які не належать до громадянства будь-якої держави.

Іноземці можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну для постійного проживання або для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.

Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянина цієї держави на території України.

Іноземці мають ті самі права і свободи та виконують ті самі обов'язки, що й громадяни України, за винятком тих випадків, що передбачені Конституцією та законами України або її міжнародними договорами.

Здійснення іноземцями своїх прав і свобод не повинно шкодити національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні. Іноземці зобов'язані поважати традиції та додержуватись Конституції та законів України, шанувати традиції та звичаї українського народу. Іноземці можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території. Іноземець може отримати дозвіл на імміграцію та іммігрувати на постійне проживання в Україну, якщо він:

· має в Україні законне джерело існування;

· перебуває у близьких родинних відносинах (батько, мати, діти, брат, сестра та ін.) з громадянами України;

· перебуває на утриманні громадянина України;

· має на своєму утриманні громадянина України;

· в інших передбачених законами України випадках.[5;145]

Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.

Порядок видачі дозволу на імміграцію, а також посвідки на постійне або тимчасове проживання та вирішення інших питань, пов'язаних імміграцією іноземців, визначається Законом України про імміграцію.

Відповідно до Конституції України та законодавства України іноземцям може надаватися притулок.

Іноземці можуть набувати статус біженця за підстави і в порядку, передбаченому Законом України «Про біженців».

До основних прав, свобод та обов'язків іноземців відносять право займатися в Україні інвестиційною, а також зовнішньоекономічною та іншими видами підприємницької діяльності, передбаченими законодавством України. При цьому вони мають такі самі права й обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не випливає з Конституції та законів України. Іноземці мають рівні з громадянами України права та обв'язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами України. Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України. Іноземці, які іммігрували в Україні для працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного у встановленому порядку дозволу на працевлаштування. Іноземці не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади або зайняття такою діяльністю пов'язані з належністю до громадянства України. Іноземці мають право на відпочинок нарівні з громадянами України. Іноземці, які постійно проживають в Україні, користуються медичною допомогою нарівні з її громадянами.

У разі, якщо для призначення пенсії потрібен певний стаж роботи, іноземцю на підставах і в порядку, встановлених законодавством України і міжнародними договорами України, може зарахуватися стаж роботи за кордоном.

Право власності на житло іноземці набувають відповідно до законодавства України. Іноземці повинні дбайливо ставитися до наданого їм житла, додержуватися правил користування жилими приміщеннями. Іноземці можуть відповідно до законодавства України мати у власності будь-яке майно, успадкувати і заповідати його, а також мати особисті немайнові права. Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право на освіту нарівні з громадянами України.

Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право вступати на загальних з громадянами підставах до легалізованих об'єднань громадян, якщо інше не передбачено законами України і якщо це передбачено статутами цих об'єднань. Іноземці не можуть бути членами політичних партій України, їм гарантується право на свободу совісті нарівні з громадянами України.

Забороняється розпалювання релігійної ворожнечі та ненависті, а також образа почуттів громадян України та іноземців через їх релігійні переконання. Іноземці можуть укладати і розривати шлюби з громадянами України та іншими особами відповідно до законодавства України.

Законодавство України іноземцям гарантує недоторканість особи, житла, невтручання в особисте і сімейне життя, таємницю листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, повагу їх гідності нарівні з громадянами України. Іноземці не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади та самоврядування, а також брати участь у референдумі. На них не поширюється загальний військовий обов'язок, вони не проходять загальний військовий обов'язок, вони не проходять військову службу в Збройних Силах України та інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України.

В'їзд в Україну іноземцю не дозволяється:

- в інтересах забезпечення безпеки України або охорони громадського порядку;

- якщо не обхідно для охорони здоров'я, захист прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні;

- якщо при порушенні клопотання про в'їзд в Україну він подав про себе завідомо неправдиві відомості або підроблені документи;

- якщо його національний паспорт або документ, який його замінює, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають встановленому зразку або належать іншій особі;

- якщо встановлено факти порушення ним законодавства України під час попереднього перебування в Україні.[5;149]

Виїзд з України іноземцю не дозволяється, якщо:

- щодо нього ведеться дізнання чи попереднє слідство або кримінальна справа розглядається судом - до закінчення провадження у справі;

- його засуджено за вчинення злочину - до відбуття покарання або звільнення від покарання;

- його виїзд суперечить інтересам забезпечення безпеки України - до припинення обставин, що перешкоджають виїзду.[ 6 ]

Розділ 3. Міжнародно-правові засоби захисту основних прав людини і громадянина і тенденції їх розвитку

3.1 Міжнародні організаційно-правові механізми захисту прав людини

Усі сучасні держави залежно від стану дотримання ними основних прав людини можна розділити на три групи:

1. Тоталітарні держави, які відверто нехтують правами людини (М'янма (Бірма), Ірак, Судан, Заїр).

2. Держави, котрі декларують, визнають загалом всі основні права людини, проте ще не створили усіх належних механізмів для їх дотримання (Україна, Росія, деякі країни Східної Європи, ряд

держав Центральної і Латинської Америки, які звільнилися від диктатури).

3. Держави, де існують досить розвинені правові інститути із захисту прав громадян, хоча й там є порушення прав окремих меншин (ФРН, Франція).

Таке становище вимагає використання у різних країнах засобів міжнародного контролю за дотриманням прав людини. До них належать: а) міжнародно-правові акти, які вміщують правила діяльності, формулюють права і обов'язки відповідних суб'єктів (конвенції, пакти, угоди, договори тощо), а також міжнародні документи, які звичайно не вміщують норм, правил поведінки, безпосередньо не формують прав і обов'язків (зокрема декларації, заяви, меморандуми); б) міжнародні органи спостереження, контролю за дотриманням основних прав людини (комісії, комітети) та захисту цих прав (суди, трибунали).

Серед усіх цих засобів слід також розрізняти «всесвітні» (тобто такі, які створені і використовуються світовим співтовариством в особі Організації Об'єднаних Націй, її компетентних органів або під її егідою) і «регіональні» (або, умовно кажучи, континентальні).

Засоби всесвітнього співтовариства

а) Міжнародно-правові акти, документи:

Загальна декларація прав людини (1948 р.);

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.);

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.);

Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права;

Декларація соціального прогресу і розвитку (1969 р.);

Декларація про право на розвиток (1986 р.);

Декларація і План дій другої Всесвітньої конференції з прав людини (1993 р.).

б) Міжнародні органи:

Комісія з прав людини Економічної і Соціальної Ради 00Н;

Комітети 00Н з прав людини; економічних, соціальних, культурних прав; ліквідації расової дискримінації; ліквідації дискримінації жінок;

Центр з прав людини Відділення 00Н у Женеві;

Верховний Комісар 00Н з прав людини;

Верховний Комісар 00Н у справах біженців.

Регіональні (континентальні) засоби

Європа

а) Міжнародно-правові акти, документи:

Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (прийнята Радою Європи, до складу якої тоді входило 11 країн, в Римі у 1950 р.; зараз до складу Ради Європи входять понад 40 країн, у тому числі й східноєвропейські);

Європейська соціальна хартія (Турін, 1961 р.);

Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) (підписаний 35 державами в Гельсінкі у 1975 р.);

Підсумковий документ Віденської зустрічі держав -- учасниць НБСЄ (1989 р.);

Хартія основних соціальних прав робітників Європейського Економічного Співтовариства (Страсбург, 1989 р.);

Паризька хартія для нової Європи (НБСЄ, 1990 р.);

Документи Конференцій з людського виміру загальноєвропейського процесу держав -- учасниць НБСЄ (Паризької (1989 р.), Копенгагенської (1990 р.). Московської (1991 р.);

Заключний документ Гельсінської наради держав -- учасниць НБСЄ «Виклик часу перемін» (1992 р.).

б) Міжнародні органи:

Європейський суд з прав людини;

Комісар Ради Європи з прав людини.

Америка

а) Міжнародно-правові акти, документи:

Американська декларація прав та обов'язків людини (прийнята Організацією Американських Держав (ОАД), до складу якої входять понад ЗО держав, у квітні 1948 р.);

Американська конвенція про права людини (ОАД, Коста-Ріка, 1969 р.). б) Міжнародні органи:

Міжамериканська комісія з прав людини;

Міжамериканський суд з прав людини.

Африка

а) Міжнародно-правові акти, документи:

Африканська хартія прав людини і народів (прийнята Організацією африканської єдності (ОАЄ), до складу якої входить ЗО держав, у м. Бан-джулі (Гамбія) 1981 р.).

б) Міжнародні органи:

Африканська комісія з прав людини і народів. Отже, сучасна практика свідчить про інтенсифікацію процесу міжнародного визнання і забезпечення основних прав людини, що, безперечно, має гуманістичне, прогресивне значення.

Основні тенденції розвитку прав людини

До таких тенденцій належать:

- все ширше запровадження у суспільну свідомість уявлення про те, що саме людина є первинним, головним суб'єктом права;

- дедалі ширше запровадження у свідомість суспільства розуміння прав людини як соціально-історичного явища;

- розповсюдження принципу правової рівності на все більше коло людей;

- збільшення «каталога» прав людини (як результат зростання їхніх потреб), якому, проте, не завжди відповідають реальні можливості задоволення деяких прав (тобто у ряді випадків права людини фіксуються у законодавстві «достроково», « випереджувально »;

- зростання кількості країн, які допускають наддержавний (міжнародний) контроль за станом дотримання прав людини.

Внаслідок того, що після Другої світової війни .права людини поступово переставали бути лише внутрішньою справою держав, виникла, утверджується та набуває дедалі більшого поширення ідея утворення нового міжнародного правового порядку. Серед найважливіших його рис слід відзначити такі:

- універсалізація концепції прав людини, поширення її на дедалі більшу кількість держав;

- поширення примату, верховенства норм міжнародного права щодо норм внутрішньодержавного законодавства з питань прав людини;

- об'єктивна поінформованість світової громадськості про стан дотримання прав людини у різних країнах;

- утворення і розгортання діяльності неурядових (громадських та інших) організацій із захисту прав людини, їх державна підтримка;

- підвищення ефективності міжнародних контрольних механізмів щодо захисту прав людини.

Яскравим проявом наведених тенденцій стала друга Всесвітня конференція з прав людини, організована 00Н у Відні в червні 1993 р. (перша така конференція відбувалася під егідою цієї організації 1968 р. в Тегерані). У Віденській конференції, що проходила під девізом «Права людини: знати їх, вимагати їх, захищати їх», взяли участь делегації на чолі з міністрами закордонних справ майже 140 держав, у тому числі й України.

Зазначені тенденції, гадаємо, повинні враховуватись при загальній оцінці стану законодавства сучасної України з питань прав людини і громадянина та при підготовці відповідних законодавчих пропозицій. У цьому, мабуть, полягає один із шляхів забезпечення наукової обґрунтованості становлення сучасної цивілізованої, гуманної правової системи в Україні.[5; c 12]

3.2 Гарантії прав і свобод людини і громадянина в Україні

Гарантії прав і свобод людини і громадянина - це умови та засоби, що забезпечують ефективну реалізацію прав і свобод кожною людиною і громадянином.

Найвищою гарантією прав і свобод людини і громадянина є конституційний лад України, заснований на неухильному дотриманні Конституції України та законів України, приписах природного права та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.

Згідно з принципом гарантованості прав і свобод людини і громадянина закріплення найважливіших з них у Конституції України здійснюється одночасно з фіксацією відповідних гарантій як безпосередньо в статтях Конституції, так і в чинному законодавстві.

Суб'єктом, на якого покладаються обов'язки щодо гарантування прав і свобод людини і громадянина, є держава. Роль держави як головного гаранта прав і свобод людини і громадянина випливає зі змісту статей 3, 22, 42, 49, 51, 53 та інших статей Конституції України, і ця функція реалізується за допомогою різних правових засобів через усю систему органів державної влади.


Подобные документы

  • Права людини, права нації (народу) та їх розвиток у сучасний період. Методи гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, міжнародні організаційно-правові механізми їх захисту. Правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

    курсовая работа [58,2 K], добавлен 02.02.2016

  • Права людини, права нації (народу) та їх розвиток у сучасний період. Правовий статус громадян України, іноземців та осіб без громадянства. Міжнародні організаційно-правові механізми гарантування і захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.

    дипломная работа [68,7 K], добавлен 01.07.2009

  • Поняття, підстави набуття і припинення громадянства України. Правовий статус особистості. Класифікація і характеристика прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Види міжнародних стандартів у сфері прав людини: поняття, акти, що їх визначають.

    презентация [222,9 K], добавлен 06.04.2012

  • Поняття "іноземця" та "особи без громадянства", конституційно-правове регулювання їх статусу. Права, свободи та обов’язки іноземців та осіб без громадянства в Україні та їх гарантування. Правова відповідальність іноземців та осіб без громадянства.

    курсовая работа [75,4 K], добавлен 21.10.2015

  • Поняття та особливості правового статусу іноземців в Україні. Права, обов’язки та правовий режим іноземців. Порядок в’їзду в Україну і виїзду з України. Правила та особливості адміністративної відповідальності іноземців та осіб без громадянства.

    курсовая работа [41,7 K], добавлен 06.05.2014

  • Становлення і сучасне розуміння поняття іноземців та осіб без громадянства. Характеристика їх прав, свобод і обов’язків. Особливості їх відповідальності за законодавством України. Правовий статус біженців і осіб, що отримали політичний притулок.

    дипломная работа [102,9 K], добавлен 20.04.2011

  • Загальна характеристика правового статусу особи в Німеччині та в Японії. Характеристика основних прав та обов’язків громадян в Німеччині та в Японії. Основні принципи громадянства. Правовий статус іноземців, біженців в Японії та Німеччині.

    реферат [25,1 K], добавлен 30.10.2008

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.