Правовий статус громадян, іноземців та осіб без громадянства

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

ЗМІСТ

правовий статус конституційний

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ ТА ЗМІСТ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОСОБИ

1.1 Правовий статус особи

1.2 Права людини, права нації (народу) та їх розвиток у сучасний період

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВИЙ СТАТУС ГРОМАДЯН, ІНОЗЕМЦІВ ТА ОСІБ БЕЗ ГРОМАДЯНСТВА

2.1 Правовий статус громадян України

2.2 Правовий статус іноземців та осіб без громадянства

РОЗДІЛ 3. ЗАХИСТ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА В МІЖНАРОДНОМУ І НАЦІОНАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ

3.1 Методи гарантування і захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина

3.2 Міжнародні організаційно-правові механізми захисту прав людини

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

Актуальність теми курсової роботи. Здійснюючи функцію регулювання суспільних відносин, держава визначає зміст прав і свобод громадян, межі їх здійснення, встановлює заборони та відповідальність за їх порушення. Серед гілок державної влади виконавча влада посідає особливе місце. Адже саме у процесі її реалізації відбувається реальне втілення в життя законів та інших правових актів держави, практичне застосування державою важелів владно-організуючого впливу на певні процеси суспільного розвитку. Водночас через відносини з органами виконавчої влади, їх посадовими особами громадянам надається можливість практично скористатися більшістю з наданих їм Конституцією і законами України прав і свобод, виконати покладені на них обов'язки.

Зв'язок між людиною та правом найбільш повно характеризується через поняття правового статусу, в якому відбиваються всі основні сторони юридичного буття індивіда: його інтереси, потреби, взаємовідносини з державою, трудова та суспільно-політична діяльність, соціальні домагання та їх задоволення.

Для науки адміністративного права та державно-правової практики важливими є дослідження правового статусу громадянина. Правовий статус громадянина дає можливість визначити місце та роль громадянина у державно-управлінських та інших суспільних відносинах, що регулюються нормами адміністративного права. Наявність прогалин і колізій в нормативному регулюванні правового статусу створює, по-перше, труднощі при здійсненні посадовими особами державних органів та органів місцевого самоврядування своїх повноважень, а по-друге, не забезпечує належної реалізації та захисту прав і свобод людини і громадянина. Особливості реалізації громадянами належних їм прав та виконання покладених на них обов'язків в правових відносинах зумовлені тим, що останнім притаманні ознаки владовідносин: обов'язковість виконання громадянином правових актів органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Проблеми загального правового статусу громадян знайшли відображення в роботах теоретиків права, а також представників галузевих наук.

Чимало праць по цій проблемі написано ще в радянські часи. Заслуговують на увагу попередні теоретичні дослідження радянських вчених Ц.А. Ямпольської, В.І. Новосьолова. Але на сьогоднішній день ці роботі корисні здебільшого як джерела певних методологічних підходів. Формування сучасного погляду на правовий статус громадянина України має відбуватися на нових концептуальних засадах, які випливають, зокрема, з принципу верховенства прав і свобод людини та громадянина у визначенні змісту та спрямованості діяльності держави (частина 2 ст. 3 Конституції України).

Ті чи інші аспекти правового статусу громадянина досліджувались як у роботах з питань загального правового статусу особи, зокрема Б.М. Лазарева, В.А. Патюлина, О.Ф. Скакун, М.С. Строговича, так і певною мірою в працях дослідників-адміністративистів, в тому числі Є.В. Додіна, Л.В. Коваля, В.М. Манохина, І.М. Пахомова, Г.І. Петрова, Ю.О. Тихомирова, В.В. Цвєткова, Ю.С. Шемшученка та інших вчених.

Базовим правовим актом, який закріплює засади правового статусу громадянина, є Конституція України, а власне реалізація громадянами правового статусу здійснюється практично в усіх сферах суспільного життя і, отже, й регулюється нормами не тільки адміністративного права, а й інших галузей права (конституційного, фінансового, трудового, земельного та інших), тому певне місце у дослідженні різних аспектів цього статусу складають праці дослідників відповідних галузей права.

Проте на думку багатьох авторів потребує подальшого дослідження теоретичні засади, принципи, зміст і форми реалізації правового статусу громадянина України іноземців та осіб без громадянства.

Мета курсової роботи. Здійснити узагальнення законодавчо-нормативної бази правового статусу громадянина України, іноземців та осіб без громадянства.

Відповідно до зазначеної мети у курсовій роботі вирішуються такі основні завдання :

- дослідити теоретичні засади та розкрити зміст поняття правосуб'єктності фізичної особи;

- розкрити та визначити на основі уточнення теоретичних підходів до поняття правового статусу громадянина складові елементи цього статусу та з'ясувати їх юридичну природу й взаємозв'язок;

- узагальнити положення законодавчо-нормативної бази України щодо правового статусу громадян, іноземців та осіб без громадянства;

- здійснити порівняння методів захисту прав і свобод людини та громадянина в міжнародному і національному законодавстві

Об'єктдослідження - правовий статус людини.

Предметдослідження - особливості правового статусу особистості.

Методи дослідження. Основним методом використаними при написанні курсової роботи є загальнонауковий діалектичний метод пізнання, як загальний науковий метод пізнання соціально-правових явищ в їх суперечностях, розвитку та змінах, що дає можливість досліджувати проблеми взаємовідносин громадян з органами державної влади та органами місцевого самоврядування в єдності їх соціального змісту та юридичної форми. У роботі застосовані окремі наукові методи пізнання: формально-логічний - для встановлення логіко-методологічних засад побудови понятійного апарату дослідження, таких як “громадянин”, “особа”, “правовий статус”, “правове положення” тощо; порівняльно-правовий - для аналізу прав і обов'язків громадян та дослідження правової природи статусу, його елементів; статистичний - для здійснення аналізу даних судів щодо стану справ з адміністративного провадження та використання інших звітних даних щодо стану прав громадян; системно-структурний - для дослідження основних тенденцій виникнення та закономірностей розвитку адміністративно-правових відносин в Україні

Структура курсової роботи. Курсова робота містить 41 сторінок комп'ютерного тексту, 54 джерела.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ ТА ЗМІСТ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОСОБИ

1.1 Правовий статус особи

Правовий статус особи -- це положення людини у правовій реальності, що відображає її (людини) фактичний стан у взаємовідносинах з суспільством і державою.

Терміни «особа», «людина», «громадянин», вживаються конституцією і законодавством. В соціальному плані вони означають членів суспільства. У політичному плані відповідно до конституції, особа виступає в якості громадянина, особи без громадянства, іноземного громадянина, біженця або змушеного переселенця. Під правовим положенням особи розуміється юридичний статус громадянина. Правовий статус особи без громадянства, іноземного громадянина - самостійні категорії, однак, зважаючи на те що вони формують на основі правового становища громадянина певної держави, доцільно говорити про правове положення особи в цілому. Поняття «правовий статус особи» і «правове положення особи» є рівнозначними.[12;409]

Правовий статус особи відображає юридичне закріплення досягнутого суспільством обсягу свободи особи. Він ґрунтується на сучасному вченні про свободу, в підвалинах якого лежать такі ідеї:

усі люди вільні від народження, і ніхто не має права відчужувати їх природні права. Забезпечення і охорона цих прав є головним обов'язком держави;

свобода особи полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншій особі;

межі свободи можуть визначатися законом, який відповідає праву, а право є мірою свободи;

обмеження прав є можливим виключно з метою сприяння досяганню загального добробуту в демократичному суспільстві.

У трактовці правового статусу особи серед вчених немає єдності.. Нерідко до його структури вводяться, крім прав, свобод, обов'язків, ще й громадянство, законні інтереси, гарантії. Зазначені категорії є або передумовою правового статусу, або його умовами, супроводжують його, але не складають його структуру.

Громадянство як певний політико-юридичний стан є передумовою набуття індивідом правового статусу громадянина конкретної держави в повному обсязі. Воно визначає формування правового становища особи та особливостей конституційних основ її статусу.

Гарантії реалізації прав та обов'язків істотно впливають на зміст і соціальне значення статусу особи. Без створення державою умов для здійснення прав, обов'язків вони залишаються «заявою про наміри». Однак загальносоціальні (економічні, політичні, ідеологічні та ін.) та спеціально-соціальні (юридичні) гарантії є факторами реалізації правового статусу особи, а не елементами структури його системи.

Існують різні підходи до питання про співвідношення правосуб'єктності та правового статусу:одні вчені вважають правосуб'єктність передумовою правового статусу, другі схильні включати її в правовий статус як структурний елемент, треті називають правосуд'єктність більш об'ємною категорію, яка вбирає в себе правовий статус.

Правосуб'єктність (праводієздатність) належить до умов набуття правового статусу, тому що вона полягає в здатності особи мати права, виконувати обов'язки, нести відповідальність. Однак цим її призначення не вичерпуються. Без правосуд'єктності неможливо визначити правовий статус фізичної та юридичної особи: спеціальна правосуд'єктність впливає на спеціальний статус, а індивідуальна правосуд'єктність значною мірою характеризує індивідуальний статус. правосуд'єктність сприяє встановленню відмінності правового статусу від інших соціальних статусів особи - економічного, політичного, етнічного та ін.

Термін «правосуд'єктність» застосовується до суб'єктів права - учасників правовідносин. Термін «правовий статус» вживається для характеристики правового положення особи в цілому. Припускаючи наявність правосуд'єктності, правовий статус особи є свого роду інструментом, який систематизує норми про суб'єкта права (його права, свободи, обов'язки, відповідальність) і приводить їх у стійкий стан. Тому правосуд'єктність як важливий «опорний» інститут (фундамент) набуття правового статусу фізичною або юридичною особою може бути включена до складу правового статусу.

Юридична відповідальність також є елементом правового статусу, що особливо виявляється при аналізі спеціального статусу посадової особи. Структура правового статусу особи може бути представлена у вигляді таких елементів:

правосуб'єктність;

права;

свободи;

обов'язки;

відповідальність (має вторинний характер - реалізується в результаті вчиненого правопорушення або в зв'язку з невиконанням компетенції чи перевищенням її обсяг. В останньому разі йдеться про правовий статус посадової особи).[14;156]

Правовий статус мають будь-яку особа, відокремлені групи осіб, а також сукупність всіх осіб у суспільстві в цілому - громадське суспільство (народ).

Види правових статусів особи:

загальний - статус особи як громадянина держави закріплений у конституції і конституційних законах. Він є загальним, узагальненим і однаковим для всіх незалежно від національності, релігійних переконань, соціального стану; характеризується стабільністю і визначеністю; передбачає рівність прав і обов'язків громадян, рівність їх перед законом; є засадничим для всіх інших; є основою для набуття конкретних суб'єктивних прав, покладення обов'язків і несення відповідальності;

спеціальний - статус особи як представника тієї чи іншої соціальної групи, відокремленої за певним юридико-значущим началом (родом діяльності, віком та ін.), який наділений відповідно до законів та інших нормативних актів спеціальними, додатковими, правами і обов'язками, обумовлений особливостями становища особи і потребами її функціональної спеціальної активності (студент, пенсіонер, посадова особа та ін.), є загальним для певного кола осіб. Спеціальний статус доповнює (статус депутата) або обмежує (статус рецидивіста) загальний правовий статус, тобто коректує його. На відміну від загального статусу, який є постійним, спеціальний статус має минущий характер;

індивідуальний - статус особи як індивідуума, який становить персоніфіковані права і обов'язки в їх конкретних, природних і набутих здібностях і особливостях (стать, вік, родинний стан, стан здоров'я, релігійні переконання тощо), відрізняється рухливістю: змінюється відповідно до тих змін, що відбуваються в житті людини.

Загальний правовий статус у всіх громадян - один, спеціальних статусів (різноманітних) - багато, індивідуальних - стільки, скільки осіб проживає в державі.

Спеціальні статуси, які конкретизують загальний правовий статус на рівні окремих соціальних груп, відрізняються різноманітнішою галузевою гамою, ніж загальний статус, який визначається конституцією.

Спеціальні статуси можуть міститися в рамках однієї галузі права (наприклад, державно-правовий статус депутата, цивільно-правовий статус підприємця, трудовий статус пенсіонера, процесуально-правові статуси експерта-криміналіста, обвинуваченого та ін.) або мати комплексний характер (статус посадової особи, неповнолітнього, військовослужбовця та ін.).

Види правових статусів особи за суб'єктами:

статус громадян, іноземців, осіб без громадянства, осіб з подвійним громадянством, біженців, українських громадян, що перебувають за кордоном;

статус службових і посадових осіб (депутата, міністра, судді, прокурора, голови обласної державної адміністрації та ін.);

статус осіб, що працюють в екстремальних умовах (на оборонних об'єктах, секретних виробництвах) та ін.[12;415]

1.2 Права людини, права нації (народу) та їх розвиток у сучасний період

Термін «права людини» вперше з'явився в армії Кромвеля під час Англійської буржуазної революції в XVII ст. Але реалізувати ці права в той час не було можливості. Під час французької революції кінця XVII ст. було прийнято Декларацію прав людини і громадянина, у якій сформульовано право громадян на участь у виборах і головний принцип правової держави - громадянам дозволяється робити все, що не заборонено законом. Ці принципи не могли відразу реалізуватись у житті, оскільки юридично вони були проголошені, а фактично протягом тривалого часу ігнорувалися правлячими класами. У 1917 р. після соціалістичної революції в Росії було прийнято Декларацію прав трудящого та експлуатованого народу. Усі ці акти послужили розвитку і реалізації прав людини. У Радянському Союзі та в країнах Заходу прав людини розвивалися по-різному, оскільки існували різні політичні системи, різні форми правління і політичні режими.[7;373]

Лише після Другої світової війни в 1948 р. ООН прийняла Загальну декларацію прав людини, яка проголошувала і закріплювала основні права людини. З цього часу почала розвиватися теорія прав людини на міжнародному рівні. У 1975 р. було прийнято Гельсінський підсумковий документ Віденської зустрічі держав - учасниць НБ СЄ, у 1990 р. - Паризьку хартію для нової Європи і низку інших документі. У 1989 р. у колишньому СРСР було прийнято також декларацію прав людини. Україна такої Декларації не прийняла, хоча в новій Конституції України закріплено широкі демократичні права і свободи людини.

У Загальній декларації прав людини ООН (1948 р.) проголошено:

1) усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах. Вони наділені розумом і совістю та повинні діяти один відносно одного в дусі братерства;

2) кожна людини повинна мати всі права і свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, станового або іншого становища;

3) кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканість;

4) ніхто не повинен бути у рабстві або підневільному стані; рабство і работоргівля забороняється в усіх видах;

5) ніхто не повинен зазнавати тортур або жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність людини, поводження і покарання;

6) усі люди рівні перед законом і мають право на рівний їх захист законом від будь-якої дискримінації та від підбурювання до такої дискримінації;

7) кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами у разі порушення її основних прав, наданих їй Конституцією або законом;

8) ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання;

9) ніхто не може зазнавати безпідставного втручання в його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканість його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію; кожна людина має право на захист від такого втручання або таких посягань;

10) кожна людина має право вільно пересуватися і обирати собі місце проживання в межах кожної країни. Кожна людина має право покинути будь-яку країну, зокрема й свою власну, й повернутись у свою країну;

11)кожна людина має право на громадянство. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства або права змінити своє громадянство;

12) чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, національностей або релігії одружуватись і засновувати сім'ю. Шлюб можна укладати тільки за вільної та повної згоди сторін, що одружуються. Сім'я є природним та основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства та держави;

13) кожна людина має право на свободу думки, совісті, релігії;

14) кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх висловлювання: це право означає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань і свободу шукати, одержувати й поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів.

У Декларації також закріплюються політичні й соціально-економічні права - право на освіту, культуру, на соціальний і міжнародний порядок. Кожна людина має обов'язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний повний розвиток її особи. Більшість із цих прав і свобод закріплено в Конституції України та інших законах.

М.І. Матузов вважає, що «правовий статус - це юридично закріплене становище особи в суспільстві». Інші автори вважають, що це поняття складається з соціально допустимих і необхідних можливостей особи не просто як індивід, а як громадянина. М.В. Вітрук визначає «правовий статус як систему юридичних прав, свобод, обов'язків і законних інтересів в їх єдності, основу чи ядро її правового становища».

Нараховують три види правових статусів особи:

загальний статус, тобтооднаковий для всіхгромадянУкраїни (закріпленийКонституцієюУкраїни);

спеціальний статус, тобтозакріпляючоїособливості правового положеннядеякихкатегорійгромадян (державніщослужать, підприємці, учні й т.д.);

індивідуальний статус, тобто выражающий всю повнотусуб'єктивнихюридичних прав і обов'язківданогогромадянина(визначається, наприклад, йогостаттю, віком, родиний станом, наявністюутворення, займаноюпосадою).



РОЗДІЛ 2.ПРАВОВИЙ СТАТУС ГРОМАДЯН, ІНОЗЕМЦІВ ТА

ОСІБ БЕЗ ГРОМАДЯНСТВА

2.1 Правовий статус громадян

Кожна особа реалізує себе через активну участь в економічному і політичному житті, у різноманітних формах демократії і спілкування ,через представницькі та безпосередні форми демократії тощо. Реалізація кожною особою або громадянином своїх прав, свобод і обов'язків залежить від багатьох факторів, зокрема від змісту правового статусу особи.[7;367]

Правовий статус особи і громадянина - це система або сукупність юридичних і природних прав, свобод і обов'язків особи, які закріплені в чинних формах і видах права, зокрема в законодавстві, і складають необхідні потенційні можливості особи мати суб'єктивні права та обов'язки, реалізувати їх у системі суспільних правовідносин, у різноманітних видах діяльності, навчання і спілкування. Правовий статус складається з об'єктивних і суб'єктивних прав та обов'язків особи, тобто тих, які закріплені в законі, і тих, які особа реалізує в практичному житті як суб'єктивне право. Правовий статус також може бути обумовлений природними, моральними, міжнародно-правовими правами та обов'язками людини і громадянина, які можуть бути не закріплені в чинному законодавстві, але з огляду на різні причини належать до суб'єктивних прав і обов'язків.

Правовий статус громадянина може бути юридично формальний та юридично реальний, який виконується, дотримується, гарантований . Зміст прав, свобод та обов'язків громадян повинен базуватися на поєднанні суспільних та особистих інтересів і визначатися реальними суспільними відносинами і можливостями особи, держави і суспільства. Нова Конституція України значно розширила права і свободи громадян України, врахувавши світовий досвід з цих проблем тощо. Водночас в останню десятиліття у процесі переходу до правової держави і громадянського суспільства занадто винищили пріоритет прав і свобод людини на правами держави, що призвело до вседозволеності, зростання злочинності, індивідуального егоїзму, масової аморальності, втрати управління з боку державних органів влади економічними процесами і контролю над проведенням економічних, адміністративних, правових та інших реформ.

Приватні інтереси мають велике значення в житті громадян, але їх реалізація не повинна задавати шкода державним і суспільним інтересам, інтересам інших громадян. Це - один із принципів нової Конституції України. На думку В.О.Котюка, «в Основному законі повинен існувати не пріоритет прав людини, а розумний паритет прав, свобод і обов'язків, законних інтересів приватних громадян, усього суспільства і держави. Громадянин є не лише приватна особа, а й частково публічна, яка входить у державу. Громадянин також має спільні потреби та інтереси з усіма іншими громадянами».

Правовий статус особи і громадянина складається із суб'єктивних прав, свобод та обов'язків.

Суб'єктивне право - це міра можливої і бажаної поведінки і діяльності особи для задоволення її законних потреб та інтересів інших суб'єктів. Суб'єктивні права - це такі права, які належать конкретній особі та об'єктивуються в чинному законодавстві, яке є підставою для реалізації суб'єктивних прав і свобод особи. Реалізація суб'єктивних прав особи залежить від можливостей і волі самої особи та соціально-економічних і політичних умов існування.

Суб'єктивний юридичний обов'язок - це міра необхідної, зобов'язаної поведінки або діяльності особи, яка закріплена в законодавстві або випливає з договірних зобов'язань, повноважень, правових звичаїв і спрямована на задоволення потреб та інтересів інших суб'єктів суспільних правовідносин. Наприклад, дотримуватися Конституції та законів України. Юридичні обов'язки обумовлені закономірностями розвитку держави і суспільства, виражають поєднання особистих і суспільних інтересів.[7;369]

Поряд із юридичними правами та обов'язками у праві та практичному житті існують законні інтереси. Законні інтереси - це дозволені нормативно-правовими актами прагнення особи до задоволення своїх потреб, до володіння своїх потреб, до володіння тими чи іншими благами, соціальними цінностями, послугами, але підлягають захистові з боку держави. Законні інтереси є необхідним елементом правового статусу громадян.

Правовий статус громадян формується на підставі його принципів і принципів права. Принципи правового статусу - це основні ідеї, що характеризують положення людини і громадянина в сучасному суспільстві. Ці принципи розглядаються в широкому та вузькому розумінні. Конституція України починає регламентацію правового статусу людини і громадянина з закріплення загальних його принципів, а також порядку їх практичного здійснення. Ці принципи проголошуються у статтях 21-24 Конституції України. До них можна віднести: а) рівноправність громадян; б) невичерпність і неможливість скасування прав і свобод; в) вільний і всебічний розвиток особистості; г) єдність прав і обов'язків; д) неможливість вигнання громадянства і права змінити громадянство; е) неможливість вигнання громадян за межі України; є) найвищу соціальну цінність прав людини і громадянина; ж) користування іноземцями та особами без громадянства передбаченими законом правами і свободами; з) додержання конституції і законів, виконання іноземними громадянами і особами без громадянства інших обов'язків, передбачених законом; і) надання іноземцям права притулку.[5;133]

Конституційні права та обов'язки утворюють основу (ядро) правового статусу громадян.

Теорія права і правова практика розрізнюють поняття «права людини» і «права громадянина». У першому випадку йдеться про права, пов'язані із самою людською істотою, її існуванням і розвитком. Людина (як суб'єкт прав і свобод) тут виступає переважно як фізична особа. За Конституцією України, до цього виду прав належать право на життя (ст.27), право на повагу до гідності людини (ст.28), право на свободу та особисту недоторканність (ст.29), право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст.32) тощо.

Щодо прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини з суспільством, їхніми інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.[10;190]

У ст.3 Конституції України закріплено, що права та свободи людина та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод є головним обов'язком держави. Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст.21 Конституції).

Юридичних прав і свобод особи - надзвичайно багато, тому їх можна класифікувати на такі групи за сферою реалізації в суспільному житті.

Фізичні (життєві, або вітальні) чи природні, необхідні для її нормального існування і розвитку. До них можна віднести: право на життя, на свободу, на фізичну недоторканість, на безпеку, на власність і т.д. До обов'язків належить обов'язок батьків утримувати своїх неповнолітніх дітей, а обов'язок дорослих дітей - утримувати своїх батьків, які потребують допомоги.

Особисті, немайнові (духовні), спрямовані на конкретизацію свободи і вільний розвиток особи: право на ім'я, честь і гідність, національні почуття інших людей, не порушувати особистісних прав інших людей тощо.

Економічні права та обов'язки пов'язані з реалізацією прав і свобод особи у сфері виробничих відносин, підприємництва, торгівлі тощо. До них можна віднести: право на працю, на професію, на відпочинок, на власність, на оплату праці. До обов'язків належать: обов'язок чесно й добросовісно працювати, дотримуватись дисципліни праці й технології виробництва, обов'язок сплачувати податки тощо.

Політичні права та обов'язки пов'язані з участю громадян у політичному житті суспільства: наприклад, право обирати та бути обраними у представницькі органи державної влади і місцевого самоврядування, брати участь у діяльності політичних партій і громадських рухів тощо; до обов'язків належать: парламентськими методами домагатися політичної влади, обов'язок захищати Батьківщину тощо.

Культурні права та обов'язки, пов'язані з реалізацією у сфері духовних цінностей суспільства: право на освіту та інформацію, га користування закладами культури (театри, кіно, бібліотеки, музеї, заповідники і т.ін.). Обов'язок - берегти культурні надбання народу, володіти державною мовою.

Громадянські права та обов'язки, пов'язані з правом на громадянство, вступом і виходом із громадянства. Це також право на місце проживання, пересування, в'їзд і виїзд за кордон. Обов'язок - захищати інтереси держави і суспільства. Громадянські права та обов'язки дуже тісно пов'язані з політичними, й іноді їх важко відрізнити.

Соціальні права та обов'язки пов'язані з реалізацією права на соціальний захист особи, на матеріальну допомогу, на безпечні умови праці, на пенсію тощо.

Екологічні права та обов'язки спрямовані на раціональне використання, користування дарами природи, землі, води, лісів тощо; це - право користуватися корисними копалинами, збирати гриби, ягоди, плоди в лісах. Обов'язки - берегти природу, фауну і флору, відшкодувати завдані природні збитки тощо.

Трудові права та обов'язки виникають із реалізації права на працю і укладення трудового договору. Ці права передбачено в Кодексі законів про працю, у колективному трудовому договорі, у правилах внутрішнього трудового розпорядку і статутах про дисципліну.

У Конституції також закріплено спеціальні права. До них відносять: право знати свої права і обов'язки (ст.57); право на правову допомогу, на захист (ст.59); право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст.60); право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями держави та її органів (ст.56); право на законність і прав осудність, гарантії законності в судовому процесі (ст.62). [7;372]

Закони про нормативно-правові акти, що визначають права та обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є не чинними (ст.57 Конституції). Крім того, права і свободи людини та громадянина, які закріплені в Конституції, не є вичерпними (ст.22).

Юридичний або правовий обов'язок - це міра необхідності, добровільної або примусової поведінки чи діяльності особи здійснити правомірні дії або утриматися від дій, не порушувати заборонних норм права, які закріплені в Конституції або інших формах і видах права. Обов'язок - це й виконання певних зобов'язань, договорів, угод, обіцянок, які бере на себе особа в процесі укладання таких угод і договорів в усній чи письмовій формі. Юридичний обов'язок - це встановлена законом міра обов'язкової, суспільно необхідної поведінки, а також вид (лінія) поведінки. Це - імперативна або державно-владна форма соціального регулювання. В обов'язках виражається як особисті, так і суспільно значимі потреби та інтереси. Через обов'язок виражається і задовольняється інтерес правомочної особи в різних правовідносинах. Обов'язок також відповідає інтересам правозобов'язаної особи, а в кінцевому підсумку - цілям і завданням всієї політико-правової системи. Обов'язки надають державі громадянську стійкість, стабільність, рівнозначну економічній рівновазі. Без реалізації юридичних обов'язків у державі й суспільстві можуть виникати анархія, свавілля, хаос, беззаконня та безпорядок. Тому юридичне закріплення й виконання правових обов'язків має надзвичайно велике значення для всіх суб'єктів суспільних відносин.

Виконання й дотримання юридичних (правових) обов'язків веде до реалізації права у правовідносинах. Юридичні обов'язки здійснюються здебільшого добровільно, якщо вони усвідомлені, або за допомогою засобів адміністративного, конституційного, судового та інших видів державного і громадського примусу.

У цілому юридичних обов'язків уже багато, але конституційних обов'язків громадян відносно небагато.

1) Один із найважливіших обов'язків, закріплений у ст. 68 Конституції України, - це дотримання і виконання Конституції та законів України: «Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей». Такий обов'язок зобов'язує громадян шанувати, поважати всі закони України і всі ті цінності, які регулюють і охороняють закони.

У цій же статті Конституції закріплено правову презумпцію (припущення): «незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності». Цей принцип або презумпція опосередковано зобов'язує громадян України знати закони України, знати свої права та обов'язки, права та обов'язки інших осіб, поважати права, свободи і законні інтереси інших осіб.

2) Другим найважливішим обов'язком громадян є обов'язок захищати Вітчизну. Захист Вітчизни, незалежності й територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.

3) У ст.66 Конституції України закріплено, що кожний зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки. Виконання цих обов'язків кожним громадянином і посадовими особами гарантує права інших громадян на здорове довкілля і природне середовище, на якість харчових продуктів і води, збереження фауни і флори, атмосфери, природи - парків, заповідників, пам'яток культури, архітектури тощо.

4) З переходом України до ринкових відносин ,із зміною економічних та соціальних основ суспільства і держави, введенням приватної власності і права на підприємницьку діяльність держава встановила новий обов'язок - сплату податків. У ст.67 Конституції вказується, що кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах ,установлених законом, через подання декларації про свій майновий стан і доходи за минулий рік у порядку, встановленому законодавством про податки. Податки спрямовуються на формування Державного бюджету України, який витрачається на загальносоціальні потреби, утримання державного апарату тощо.

5)Конституція України зобов'язує всіх громадян і посадових осіб держави поважати права, свободи, честь і гідність інших громадян. У ст.3 Конституції закріплено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. У ст.28 Конституції зазначено: «Кожен має право на повагу до його гідності.

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам».

6) У ст.13 Конституції закріплено, що власність громадян «не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству». Власність зобов'язує громадян берегти матеріальні цінності держави, народу, суспільства і свою приватну власність, не завдавати шкоди іншим громадянам у результаті володіння, користування і розпорядження нею. Власність зобов'язує власника використовувати її не лише у своїх інтересах, а й в інтересах усього суспільства.

7) У ст.17 Конституції закріплено обов'язок захищати суверенітет і територіальну цілісність України; забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Цей обов'язок покладається на всі державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємств ,установи та організації ,на всіх громадян України та їх об'єднання.

8) У ст.23 Конституції вказується, що кожна людина має обов'язки перед суспільством. «Кожна людина має право на вільний розвиток своїх особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості». Обов'язки перед суспільством означають, що кожна особа повинна поважати інших людей і всі соціальні цінності суспільства, щоб й інші люди також могли вільно розвиватися за принципом: «вільний розвиток всіх є умовою вільного розвитку кожного».

9) Обов'язок громадян України також полягає в тому, щоб не втручатися в особисте і сімейне життя інших громадян. У ст.32 Конституції записано: «Ніхто не може зазнавати втручатися і його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України».

10) У ст.35 Конституції закріплено: «Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінено альтернативною (не військової) службою».

11) У ст.37 Конституції зазначено: «Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держав, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, забороняється»,

12) У процесі підприємницької діяльності громадяни України зобов'язані дотримуватися правил добросовісної конкуренції. У ст. 42 Конституції зазначено: «Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом». [7;381]

2.2 Правовий статус іноземців та осіб без громадянства

Закон України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р. іноземцями визнаються особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства - особи, які не належать до громадянства будь-якої держави (ст.1).

Здійснення іноземцями своїх прав і свобод не повинно шкодити національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні. Іноземці зобов'язані поважати традиції та додержуватись Конституції та законів України, шанувати традиції та звичаї українського народу. Іноземці можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території. Іноземець може отримати дозвіл на імміграцію та іммігрувати на постійне проживання в Україну, якщо він:

має в Україні законне джерело існування;

перебуває у близьких родинних відносинах (батько, мати, діти, брат, сестра та ін.) з громадянами України;

перебуває на утриманні громадянина України;

має на своєму утриманні громадянина України;

в інших передбачених законами України випадках.[5;145]

До основних прав, свобод та обов'язків іноземців відносять право займатися в Україні інвестиційною, а також зовнішньоекономічною та іншими видами підприємницької діяльності, передбаченими законодавством України. При цьому вони мають такі самі права й обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не випливає з Конституції та законів України. Іноземці мають рівні з громадянами України права та обв'язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами України. Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України. Іноземці, які іммігрували в Україні для працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного у встановленому порядку дозволу на працевлаштування. Іноземці не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади або зайняття такою діяльністю пов'язані з належністю до громадянства України. Іноземці мають право на відпочинок нарівні з громадянами України. Іноземці, які постійно проживають в Україні, користуються медичною допомогою нарівні з її громадянами.[7;377]

Право власності на житло іноземці набувають відповідно до законодавства України. Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право вступати на загальних з громадянами підставах до легалізованих об'єднань громадян, якщо інше не передбачено законами України і якщо це передбачено статутами цих об'єднань. Іноземці не можуть бути членами політичних партій України, їм гарантується право на свободу совісті нарівні з громадянами України.

Іноземці не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади та самоврядування, а також брати участь у референдумі. На них не поширюється загальний військовий обов'язок, вони не проходять загальний військовий обов'язок, вони не проходять військову службу в Збройних Силах України та інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України.

В'їзд в Україну іноземцю не дозволяється:

в інтересах забезпечення безпеки України або охорони громадського порядку;

якщо не обхідно для охорони здоров'я, захист прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні;

якщо при порушенні клопотання про в'їзд в Україну він подав про себе завідомо неправдиві відомості або підроблені документи;

якщо його національний паспорт або документ, який його замінює, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають встановленому зразку або належать іншій особі;

якщо встановлено факти порушення ним законодавства України під час попереднього перебування в Україні.[5;149]

Виїзд з України іноземцю не дозволяється, якщо:

щодо нього ведеться дізнання чи попереднє слідство або кримінальна справа розглядається судом - до закінчення провадження у справі;

його засуджено за вчинення злочину - до відбуття покарання або звільнення від покарання;

його виїзд суперечить інтересам забезпечення безпеки України - до припинення обставин, що перешкоджають виїзду.



РОЗДІЛ 3. ЗАХИСТ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА В МІЖНАРОДНОМУ І НАЦІОНАЛЬНОМУ

ЗАКОНОДАВСТВІ

3.1 Методи гарантування і захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина

Гарантування прав і свобод, як стверджує Ю.Тодика, - «своєрідний зовнішній метод обмеження влади, яка завжди прагне до само розширення і посилення своєї присутності у всіх сферах людського життя».[6;167-168]

У такому разі методологія політичних гарантій повинна розглядатися передусім крізь призму політики держави, спрямованої на створення умов для всебічного розвитку людини, забезпечення її прав і свобод. Політика Української держави чіткіше виражена у ч.2 ст.3 Конституції, де утвердження і забезпечення прав і свобод людини - головний обов'язок держави. Держава відповідає перед людиною зо свою діяльність.

Метод юридичних гарантій прав закріплений у Конституції України, яка встановлює, що: права і свободи людини та громадянина захищаються судом (ст.55); кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної або моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, при здійсненні ними своїх повноважень (ст.56); кожному гарантується право знати свої права і обов'язки (ст.57) тощо.

На думку К.Слюсара, «юридично-нормативна методологія гарантування права та свобод людини повинна бути розглянута з урахуванням ще однієї інституціональної категорії - правової мети, котра розуміється насамперед як «забезпечення виконання вимог права». Методологічними засобами реалізації цієї мети є правові настанови, названі юридичними гарантіями законності.[3;36]

Правозахисну загальну і приватну (специфічну, конкретну) мету. Залежно від того, яке коло правозахисних відносин контролюється метою, вона може бути загальною і приватною. Загальна мета здійснюється тільки через методи реалізації приватної (конкретної) мети.

До другої групи входить основна і неосновна мета. Основна - це мета, без реалізації якої норма права і саме право не можуть бути реалізовані. Неосновна мета правового захисту - та, яка посилює ефективність передбачуваної дії тієї чи іншої норми права.

До третьої групи належить мета, що розрізняється через повноту відтворення кінцевого результату: кінцева (первинна, вихідна, перспективна, стратегічна); проміжна (оперативна); безпосередня (найближча, тактична, поточна, конкретна). Кінцева мета досягається шляхом послідовного виконання деяких норм, мета яких залежно від обставин може бути або проміжною, або безпосередньою.

Мета, що розрізняється за ступенем обґрунтованості, становить четверту групу. До неї входять об'єктивно достовірна мета або об'єктивно хибна. Істинність чи хибність тієї чи іншої правової мети виводиться лише з результатів об'єктивного розвитку суспільства та існуючих інтересів усього народу.

Для реалізації мети захисту прав людини недостатньо того, щоб вона була об'єктивно достовірною. Потрібно, щоб вона була і реальною, і своєчасною. Це ознаки п'ятої групи правозахисної мети.

Засоби здійснення правозахисної мети, реальність і своєчасність визначається наявністю об'єктивних і суб'єктивних, матеріальних й інтелектуальних умов та засобів, які має держава. Реальною метою захисту прав людини вважається так, яка забезпечена матеріальною (підкріплена законом про бюджет, наявністю грошової маси у державному і комерційних банках, наявністю відповідної виробничої інфраструктури) та інтелектуально (розроблений правовий механізм реалізації, відповідно до правозахисного закону або норми упорядковане все законодавство і усі підзаконні акти тощо). Своєчасна мета захисту прав людини - це така, яка спрямована на досягнення результату, що відповідає актуальним потребам та інтересам людей.

Шоста група охоплює мету захисту, що відрізняється засобами її реалізації суб'єктами права і яка має умовні назви: «матеріальна» та «інструментальна».[13,49-58]

До сьомої групи правозахисної мети, що розрізняється за характером, належить «юридична» і «не юридична». Їх відрізняє походження (природа). «Юридична» мета виникає в надрах права, «не юридична» - у надрах суспільного буття. «Юридична» мета є не що інше, я «мета у праві», а «не юридична» мета - це не що інше, як «мета права».

Законодавець конституює методологію правового регулювання правової поведінки людей. За класифікацією В.Кудрявцева, правовий метод має два види: 1) «матеріальні дії» - здійснення своїх прав і обов'язків; 2) «інструментальні дії» - набуття прав і обов'язків; захист своїх прав та законних інтересів. Таким чином, матеріальна мета - це мета охорони прав та їх регулювання. Будь-яка правова «матеріальна» поведінка має юридичний метод, тобто визначену законом чи іншим нормативним актом сукупність процедур, здійснюваних для досягнення певного матеріально-правового результату.

Поведінка, що набула юридичної форми, служить інструментом, засобом для досягнення наступної, більш віддаленої мети, і називається інструментальною поведінкою. Вона визначається «інструментальними» (процесуальними) нормами. Інструментальна мета у методології правового захисту людини - це, в основному, мета захисту її прав. Визначаючи за тією чи іншою людиною певні права і обов'язки та охороняючи їх, законодавство надає кожному право на захист. Захист прав - об'єктивна необхідність, тому що права, надані особі, але не забезпечені необхідними засобами захисту в разі її порушення, є лише декларативні.

У правовій літературі наявні декілька підходів до визначення методу гарантування прав людини. Суть полягає у тому, що, як пише О.Іванов, «гарантування суб'єктивних прав зводиться до вчинення юрисдикційним органом держави певних владних дій, спрямованих на забезпечення уповноваженій особі можливості реалізації належного їй права і на примус зобов'язаних осіб до здійснення певних дій на користь уповноваженого».[11;151]

Так, С.Сабікенов дещо конкретизує метод гарантування прав людини і зауважує, що гарантії суб'єктивних прав та інтересів, які охороняються законом (у широкому розумінні слова) - це здійснювана у встановленому законом порядку правозастосовна діяльність органів держави, зумовлена порушенням або запереченням суб'єктивних прав та інтересів громадян, що охороняються законом, мета якої полягає у відновленні або підтвердженні цих прав й інтересів.

Аналіз законодавства і правової літератури свідчить, що методологія гарантування прав людини містить: право на захист, форми захисту, примусові засоби захисту (заходи захисту і міри відповідальності).

Захист права може існувати лише за наявностіправ людини на захист права законом. Право на захист у галузевих науках і загальній теорії права трактується по-різному. Обґрунтовуються два підходи щодо методу його матеріально-правового існування. Так, В.Грибанов: право на захист є однією з правомочностейсуб'єктивного права, що дає можливість застосувати стосовно правопорушника заходи примусового впливу.[3;37]

Представник іншого підходу до цієї проблеми - О.Іванов переконаний, що право на захист не є властивістю самого суб'єктивного права; це - самосійне право, хоча й тісно пов'язане із суб'єктивним правом.

Зміст права на захист визначається через вимогу уповноваженого суб'єкта до правопорушника або особи, що оскаржує його інтерес. Зміст права на захист містить два види методів: матеріально-правовові і процесуальні.

Матеріально-правовий зміст права на захист охоплює: право людини використовувати проти правопорушника і для захисту свого права власні дозволені законом примусові дії (самозахист): право уповноваженої особи самій застосовувати до правопорушника заходи оперативного впливу; право людини звернутися до органів державної влади і місцевого самоврядування або громадських об'єднань з вимогою примусити зобов'язану особу до правомірної обов'язкової поведінки; право звернутися у міжнародні організації із захисту прав і свобод людини, якщо вичерпані всі внутрішньодержавні засоби правового захисту.

3.2 Міжнародні організаційно-правові механізми захисту прав людини

Однією з найважливіших проблем сучасного суспільного розвитку є питання взаємовідносин держави і громадянина через формування ефективних національних та міжнародних механізмів захисту прав і свобод людини. Адже наявність чи відсутність основних прав і свобод людини і громадянина виступає найбільш яскравим показником ступеня розвитку громадянського суспільства, побудови правової держави. Забезпечення прав і свобод людини визначає розвиток більшості країн на шляху політичної демократії, економічного прогресу та співробітництва, є одним з визначальних завдань процесу реформування українського суспільства, що набуває особливого значення у контексті європейської інтеграції України.[4;56]

Права і свободи людини - це такий правовий інститут загальнолюдських цінностей, для якого характерне встановлення єдиних міжнародно-правових стандартів.

Виникнення міжнародних організаційних механізмів захисту прав людини пов'язане з розширенням у цій сфері міжнародно-правового співробітництва після Другої світової війни. Це стало наслідком формування міжнародної єдності в розумінні цінності прав людини та їхнього захисту. Щойно таке розуміння було сформульоване у Статуті ООН, відразу ця організація стала центром міжнародно-правового співробітництва із прав людини. В її рамках були створені найбільш авторитетні міжнародні органи із захисту прав людини. З початку 50-х років почали виникати регіональні міжнародні організаційно-правові механізми захисту прав людини, перший з яких створено відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини.[4;56]