Правовий статус іноземців

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Правовий статус іноземців у міжнародному праві

2. Правовий статус іноземців в Україні

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Додатки



Вступ

Загальні принципи і норми, яким має слідувати держава у визначенні правового статусу іноземців, закріплені в "Декларації про права людини стосовно осіб, які не є громадянами країни, в якій вони проживають", що прийнята резолюцією 40/144 Генеральною Асамблеєю ООН 13 грудня 1985 року. За текстом декларації можна побачити актуальність її прийняття, на той час: "Генеральна Асамблея… усвідомлюючи вдосконалення засобів сполучення та розвитку мирних і дружніх відносин між країнами, все більше число осіб, що проживають в країнах, громадянами яких вони не є". На даний момент, кількість осіб, що економічно чи іншим чином зацікавлені в перебуванні на території іноземних держав, а також їх можливості з реалізації власних бажань - засоби комунікації та сполучення, економічні та соціальні переваги, що надаються рядом держав для іноземних громадян - значно зросли та трансформувалися. Так Україну у 2009-му році відвідало 20,7 мільйонів іноземних громадян. Майже мільйон з них приїздили з метою розвитку власного бізнесу, що стало вигідним внаслідок здешевлення галузевих послуг в Україні. Близько 19 мільйонів осіб приїздили з метою активного відпочинку (туризму).

Все це визначає актуальність даної роботи, яка полягає в визначені прав іноземців згідно міжнародного права, що окрім "Декларації про права людини стосовно осіб, які не є громадянами країни, в якій вони проживають" встановлені також у "Загальній декларації прав людини." (Прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р.), "Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права" (Прийнятий на Генеральній Асамблеї ООН 16 грудня 1966 р.), "Міжнародному пакті про цивільні і політичні права" (Прийнятий на Генеральній Асамблеї ООН 16 грудня 1966 р.), їх особливостях та порівнянні з правами іноземців, що встановлені в українському законодавстві, а саме Конституції України, Законі України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 08.06.2000 року, Двосторонніх договорах України про правову допомогу та правові відносини, Конвенції про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних та кримінальних справ у межах СНД. (Укладена у Мінську 22 січня 1993 р.)

Досить змістовно та цікаво дану тему висвітлили в своїх роботах Корецький Володимир Михайлович, Бірюков Павло Миколайович (Проблеми співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права), Михайло Лозинський, Баймуратов Михайло Олександрович, Ян Броунлі (Основні документи з Прав людини), Баскін Юрій Якович та Фельдман Д. І.



1. Правовий статус іноземців у міжнародному праві

Іноземцями вважаються особи, які проживаючи на території іншої держави, не є її громадянами і мають громадянство іншої держави. Поняття іноземець в українському законодавстві має подвійний характер і охоплює іноземних громадян та осіб без громадянства - апатридів. [14, c. 205]

Проте в різних державах спостерігається різне трактування поняття "іноземець", через що різниться визначення їх правового статусу. Деякі держави називають іноземцями осіб, що мають громадянство іноземної держави і осіб без громадянства. Інші держави визначають іноземцями осіб, що мають громадянство іншої держави. Так, відповідно до законодавства колишнього СРСР іноземними громадянами вважались особи, що не були громадянами СРСР і які мали доказ своєї належності до громадянства іноземної держави - у випадку відсутності такого доказу вони вважалися особами без громадянства. [18, c. 150]

Кожна країна встановлює свій правовий режим перебування іноземців в основному керуючись загальними правами іноземців, що діють в міжнародному праві. Правовий режим іноземців визначається не тільки внутрішнім законодавством, але й нормами міжнародного права, у тому числі двосторонніми договорами держав, у яких сторони визначають статус своїх громадян в іншій державі, що укладає договір. [15] Держава встановлює правовий режим іноземців, який не має суперечити загальним принципам і нормам міжнародного права, міжнародним зобов'язанням держави, взятим у рамках двосторонніх та багатосторонніх договорів. [16]

Правовий режим іноземців є сукупністю їхніх прав та обов'язків на території даної держави. Еволюційний розвиток поглядів і практики на визначення правового статусу іноземців від мінімального міжнародного стандарту до існуючих нині правових режимів відбувався в XX сторіччі. Він прямо був пов'язаний насамперед з бурхливим розвитком загальних і різнобічних зв'язків між людьми. Домінували тут, безумовно, економічні зв'язки, але свою роль відіграв і факт прогресуючого збільшення кількості людства, якому стає тісно в рамках однієї держави. Бурхливий розвиток транспортних засобів надав людям можливість стрімко пересуватися з одного кінця кулі в інший. [15] Тому від практики мінімального міжнародного стандарту для іноземців державами був зроблений достатньо швидкий перехід до правового режиму, що встановлюється конкретною державою.

Мінімальний міжнародний стандарт визначається як сукупність певних прав, які мають бути в іноземця в даній державі. На практиці, визначення цієї сукупності виявилося складним внаслідок того, що нерідко виникала колізія між питанням про зміст стандарту і методу його реалізації, наприклад, правосуддя, що погано працює, зводило нанівець наданий іноземцю обсяг судового захисту. [17] Недоліком також виявлялася відсутність єдиного стандарту, що утрудняло застосування державами принципів взаємності. Спроби уточнення стандарту шляхом введення додаткових визначень ("розумне піклування" або "належна дбайливість" про іноземця, потім "основні права людини") хоча й допомогли певним чином просунути вирішення проблеми, але залишалися недостатніми і вимагали якісно нового рішення, [17] що і було знайдено за допомогою введення національного режиму.

Національний режим у наш час є одним з двох видів правового режиму, включаючи режим найбільшого сприяння, що встановлюється державами стосовно іноземців. Національний режим передбачає наявність такого обсягу прав і обов'язків у іноземців, що практично нічим не відрізняється від обсягу прав і обов'язків, наданих державою їх перебування для власних громадян. Мова, таким чином, йде про фактичне порівняння статусу іноземців у тій чи іншій сфері з громадянами країни перебування, за деякими, звичайно, винятками. [14, c. 210]

Режим найбільшого сприяння виражається в наданні іноземцям такого обсягу прав і обов'язків, який нічим не відрізняється від обсягу прав і обов'язків, наданого державою перебування громадянам будь-якої третьої держави на своїй території. Режим найбільшого сприяння передбачається звичайно в міжнародних договорах та дуже часто в торгових угодах. Він використовується з метою запобігання дискримінації серед іноземців. [14, c. 212] У деяких випадках до іноземців може застосовуватися спеціальний режим, відповідно до якого їм надаються якісь особливі права та покладаються відповідні обов'язки. При цьому характер таких прав та обов'язків звичайно відрізняється від прав і обов'язків власних громадян держави, що їх надала. [20] Такий режим характеризується певною двоїстістю: при ньому іноземці можуть мати або більше прав, ніж свої громадяни, або бути обмеженими в правах порівняно з ними.

Слід враховувати, що в чистому вигляді жодний з зазначених вище режимів, як правило, не застосовується. Частіше всього в одній сфері іноземці мають національний режим, а в іншій (або інших) - спеціальний. Крім того, на режим конкретних громадян іноземної держави впливає характер відносин між цією державою і державою перебування.

На цей час більшість держав використовує дозвільний порядок в'їзду та виїзду як іноземців так і своїх громадян. Хоча, внаслідок укладених міжнародних угод, цей порядок може мати спрощений (безвізовий) характер. [14, c. 215] Станом на січень 2004 року, Україною укладено понад 20 угод з різними державами, про безвізовий режим в'їзду, у тому числі з Аргентиною, В'єтнамом, Туреччиною, Чилі та іншими державами. Проте останнім часом спостерігається зворотна тенденція, пов'язана із розширенням Європейського Союзу, держави-члени якого хочуть захистити себе візовою політикою від нелегальною імміграції. Так, у квітні 2000 року уряди Чехії і Словаччини денонсували угоди про безвізовий режим в'їзду громадян України, укладену ще СРСР і Чехословаччиною в 1981 році, відповідно до чого із 8 червня 2000 року був введений візовий режим між Україною і Чехією, Україною та Словаччиною. Після розширення Європейського Союзу на схід, візовий режим для громадян України був введений Болгарією, Угорщиною, Румунією і Польщею.

Водночас слід зазначити, що держави-члени Організації зі Співробітництва та Безпеки Європи, у тому числі й Україна, у Гельсінському Заключному акті 1975 року й інших документах цієї організації, зокрема, що стосуються людського "людського виміру" загальноєвропейського процесу, взяли на себе зобов'язання зі спрощення процедур в'їзду і виїзду як для своїх громадян, так і для іноземних, з метою розширення можливостей взаємних контактів людей із різних держав у професійній, науковій, культурній, особистій та інших сферах. Також, слід пригадати зміст статті 13 Загальної декларації прав людини, що встановлює: "1. Кожна людина має право вільно пересуватися і вибирати собі місце проживання в межах кожної держави. 2. Кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну, і повертатися у свою країну".

Усім відомо, що саме ці положення становили основу позиції СРСР, що утримався при голосуванні в 1948 році за резолюцію Генеральної Асамблеї ООН про прийняття Загальної декларації прав людини. [17, c. 85] І для цього були свої доводи, адже "залізна завіса", як добровільне жорстке обмеження контактів населення своєї країни із зовнішнім світом дотепер є одним із символів тоталітарних режимів. Держави демократичні, як вважається, повинні бути зацікавлені, як і з політичного, так і з економічного погляду в послідовному і неухильному виконанні статті 13 Загальної декларації прав людини.

Сучасне міжнародне право негативно відноситься до будь-яких проявів дискримінації іноземців, а держави негайно вживають відповідних заходів до тих, хто обмежує права їхніх громадян. Наприклад, досить бурхливо відреагувала Російська Федерація у 1998 році, у відповідь на звернення її громадян та російськомовних осіб, що проживають у Латвії і вжиті до них репресалії з боку цієї держави, де обмежувались права російськомовного населення. Дії РФ називаються дипломатичним захистом. Під дипломатичним захистом зазвичай розуміється заява протесту відповідній державі з вимогами відновити порушенні права іноземців і компенсувати завдану їм матеріальну та/або моральну шкоду. Дипломатичний захист здійснюється в межах норм законодавства держави перебування і її міжнародних зобов'язань, адже мета будь-якої держави - забезпечення правового режиму іноземців, стосовно своїх громадян на території інших держав. [14, c. 216]

Правовий статус іноземців, на території іншої держави, завжди подвійний. [17, c. 231] З одного боку, вони як громадяни своєї держави повинні виконувати її закони та приписи, а з іншого - підпорядковуватися законодавству держави перебування і, отже, підпадають під юрисдикцію цієї держави. Ситуація може ускладнюватися, якщо закони двох держав, обов'язкові до виконання іноземцем, суперечать один одному. У такому випадку говорять про конкуруючу юрисдикцію держав.

Для уникнення подібних правових колізій, у сучасному міжнародному праві спостерігається тенденція поширювати права людини, зафіксовані в найбільш важливих міжнародних актах, на іноземців та осіб без громадянства. На практиці дана тенденція виявляється в тому, що багато держав, у тому числі й Україна, надають іноземцям національний режим. Іноземець, перебуваючи на території не своєї держави, має права, надані йому на підставі норм внутрішнього та міжнародного права. Водночас іноземець має виконувати і чітко встановлені для нього обов'язки, головний з яких полягає в дотриманні конституції і законодавства держави перебування. За невиконання своїх обов'язків іноземець може притягуватися до цивільної, адміністративної і кримінальної відповідальності, якщо на нього не поширюються дипломатичні привілеї та імунітети. [14, c. 217]

Іноземець притягується до зазначених видів відповідальності на тих же підставах, що й громадяни держави, де перебуває іноземець якщо інше не передбачено в законодавстві і міжнародних договорах цієї держави.

Стосовно карної юрисдикції, то іноземець, як правило, не несе відповідальності на території держави перебування за злочини, вчинені ним на території якоїсь іншої держави, якщо ці злочини не торкаються законних інтересів держави перебування. У такому випадку заінтересована може просити іншу державу про видачу злочинця, що знаходиться на її території. Якщо вимоги про передачу одного злочинця надходять від декількох держав, перевага надається тій державі, на території якої було вчинено злочин. Право видачі злочинців є суверенним правом кожної держави. [20, c. 421] При видачі злочинців дотримуються таких правил:

1) власні громадяни, як правило, не видаються;

2) зазвичай не підлягають екстрадиції ті особо, що вчинили політичні злочини;

3) видача злочинця є обов'язковою в тому випадку, якщо інкримінований йому злочин підлягає під дію договору про видачу і є карним як за законами держави, що вимагає видачі, так і за законами держави, що видає злочинця;

4) особи, які видаються, можуть бути засуджені тільки за той злочин, що став підставою для видачі;

5) видача злочинців відбувається за розпорядженням органів держави, що здійснює видачу.

У видачі злочинця може бути відмовлено, якщо він вчинив у державі, що вимагає його видачі, злочин, який за законодавством країни перебування не є злочином, або якщо за вчинений ним злочин у державі, що вимагає його видачі, передбачена страта злочинця. Переговори про видачу ведуться дипломатичними консулами. Видача злочинців регулюється як національним законодавством держав, так і міжнародними договорами. Екстрадиція звичайно здійснюється на умовах двосторонніх або багатосторонніх договорів про надання правової допомоги у кримінальних справах. У міжнародному праві звичайно існують і договірні норми про передачу власних громадян у руки правосуддя іншої держави. Винятком є військові злочинці: їх видають державі, на території якої вони чинили свої злочини, або у руки міжнародних трибуналів відповідно до договірного або звичаєвого права.

2. Правовий статус іноземців в Україні

Іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав. [2]

Конституція України проголошує принцип національного здійснення прав, свобод і обов'язків іноземцями. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються, тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України -- за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземці можуть реалізувати ці права і обов'язки так само, як і громадяни України. Зазначений принцип щодо здійснення прав, свобод і обов'язків іноземцями закріплено і в Законі України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (ст. 2).

У Законі України "Про зовнішньоекономічну діяльність" національний правовий режим для іноземних суб'єктів господарської діяльності означає, що вказані суб'єкти мають обсяг прав та обов'язків не менший, ніж суб'єкти господарської діяльності України. Національний режим застосовується до здійснення усіх видів господарської діяльності, пов'язаної з інвестиціями на території України, а також щодо експортно-імпортних операцій іноземних суб'єктів господарської діяльності тих країн, які входять разом з Україною до економічних союзів [3, ст. 7].

Якщо іноземною державою встановлено обмеження і щодо реалізації прав і свобод громадянами України (реторсія), кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення набуває чинності після його опублікування та може бути скасоване, якщо відпадуть підстави, за яких воно було прийняте [2, ч. З ст. 2]

Вказівка на застосування до прав та обов'язків іноземців національного режиму чи можливого застосування реторсії міститься і в статтях Цивільного кодексу України. [4, ст. 565, 566]

На поширення національного режиму щодо користування іноземцями процесуальними правами, наданими законодавством України, вказується у ч. 1 ст. 423 та ст. 424 Цивільно-процесуального кодексу України. За цими нормами іноземці мають право звертатися до судів України, користуватися цивільними процесуальними правами нарівні з громадянами України. Можливість реторсії передбачена ч. З ст. 423 Кодексу, відповідно до якої законодавством України можуть установлюватися відповідні обмеження щодо цивільних процесуальних прав громадян тих держав, у яких допускаються спеціальні обмеження таких же прав громадян України. [5]

Законодавча практика засвідчує, що національний режим стосовно здійснення окремих прав іноземців може запроваджуватися навіть після запровадження законодавством цього режиму щодо загального обсягу прав та обов'язків іноземців.

Поширення на права іноземців в Україні національного режиму означає також, що вони не можуть вимагати надання прав, не передбачених законодавством України або міжнародними договорами. Таке право може бути невідомим в Україні або не поширюватися на іноземців. Наприклад, не відомим законодавству України є інститут набувальної давності, роздільного проживання подружжя, вимога відшкодувати моральну шкоду, заподіяну відмовою в одруженні. Не поширюється на іноземців право громадян України набувати у власність земельну ділянку. [4]

У деяких випадках законодавство України та міжнародні договори кореспондують один одному - наприклад, іноземці можуть займатися в Україні певною діяльністю, використовуючи свою кваліфікацію. Але тільки міжнародними договорами встановлюється еквівалентність атестатів, дипломів, навчальних курсів, кваліфікації, вчених ступенів і звань. [6, ст. 64]

Закріплений у законодавстві національний режим стосовно цивільної правоздатності іноземців має безумовний характер. Це означає, що згаданий вид режиму надається іноземцям у кожному конкретному випадку без вимоги взаємності, незалежно від того, чи надаються такі ж права громадянам України на батьківщині іноземців.

Щодо здійснення окремих прав іноземцями законодавством України встановлено обмеження. Наприклад, відповідно до ст. 24 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 p. іноземні громадяни, зокрема священнослужителі, релігійні проповідники, інші представники зарубіжних організацій, які тимчасово перебувають в Україні, можуть займатися проповідуванням релігійних віровчень, виконанням релігійних обрядів чи іншою канонічною діяльністю лише в тих релігійних організаціях, за запрошенням яких прибули, і за офіційним погодженням з державним органом, який здійснив реєстрацію статуту (положення) відповідної релігійної організації. [7]

Згідно зі ст. 4 Закону України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі", ст. 4 Закону України "Про охорону прав на промислові зразки", ст. 4 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", що були прийняті 15 грудня 1993 p., а також ст. З Закону України "Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем" від 5 листопада 1997 р. іноземні громадяни та особи без громадянства, що проживають чи мають постійне місцезнаходження поза межами України, свої права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки для товарів і послуг, топографії інтегральних схем здійснюють тільки через представників, зареєстрованих відповідно до Положення "Про представників у справах інтелектуальної власності" (патентних повірених), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1994 p.

Відповідно до Закону України "Про державну таємницю" від 21 січня 1994 p. іноземним громадянам та особам без громадянства у виняткових випадках на підставі міжнародних угод або письмового розпорядження Президента України надається доступ до державної таємниці. [12, ст.21]

В окремих сферах діяльності, зокрема інвестиційній, торгівельній, до здійснення прав та обов'язків іноземців може застосовуватися режим найбільшого сприяння. У законодавстві України суть цього режиму сформульовано, зокрема, Законі України "Про зовнішньоекономічну діяльність". [3, ст.7]Тут режим найбільшого сприяння означає, що іноземні суб'єкти господарської діяльності мають обсяг прав, преференцій та пільг щодо мит, податків і зборів, якими користується та/або буде користуватися іноземний суб'єкт господарської діяльності будь-якої іншої держави, якій надано згаданий режим. Режим найбільшого сприяння надається на основі взаємної угоди суб'єктам господарської діяльності інших держав з відповідними договорами України та застосовується у сфері зовнішньої торгівлі. Позбавити вказаного режиму може Верховна Рада України. Таке рішення цей орган приймає у відповідь на дискримінаційні або недружні дії інших держав, митних союзів або економічних угруповань. [3, ст. 29]

На підставі національного закону чи міжнародного договору України іноземцям для здійснення ними прав і обов'язків може надаватися спеціальний режим. Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" передбачає, що спеціальний режим може застосовуватися відносно територій спеціальних економічних зон, територій митних союзів, до яких входить Україна, і в разі встановлення будь-якого спеціального режиму згідно з міжнародними договорами за участю України з державами, які мають з Україною спільні морські чи сухопутні кордони [3, ст. 7,24,25]. У Законі України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" від 13 жовтня 1992 p. передбачено спеціальний режим щодо зарплати; гарантій переведення доходів іноземних працівників, одержаних від роботи у вільній зоні, та ін. Спеціальний режим може виявлятись і в пільговому оподаткуванні. [13, ст. 18,19,20,21]

Яскравим прикладом встановлення спеціального режиму є, зокрема, підписання Президентом України у 1998 p. Указу "Про економічний експеримент "Яворів", а 15 січня 1999 p. прийняття Закону "Про спеціальну економічну зону "Яворів", Законів "Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області", та "Про спеціальний режим інвестиційної діяльності у Закарпатській області" від 24 грудня 1998 р., "Про спеціальну економічну зону туристсько-рекреаційного типу "Курорт Трускавець" від 6 жовтня 1998 p.

Правовий статус іноземців, окрім правоздатності, включає і їхню дієздатність. Оскільки питання повної дієздатності по-різному регламентується у правових системах, колізійні норми законодавства України допомагають вирішити колізійні проблеми у цій сфері. Відповідно до ст. 566 Цивільного кодексу України [4] до визначення цивільної дієздатності іноземного громадянина застосовується закон країни його громадянства. До визначення цивільної дієздатності особи без громадянства застосовується закон країни постійного місця проживання. [2] Проте цивільна дієздатність іноземних громадян і осіб без громадянства щодо угод, які укладаються в Україні, та зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди в Україні, визначається за законодавством України.

Також установлено колізійну норму, яка вирішує питання визнання особи недієздатною чи обмежено дієздатною. Відповідно до Цивільного кодексу України, [4, ч. 4 ст. 566] іноземні громадяни та особи без громадянства можуть бути визнані недієздатними або обмежено дієздатними у порядку, встановленому законодавством України, тобто за статтями 15, 16 Цивільного кодексу нашої держави.

Стаття 25 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 4 лютого 1994 року містить перелік: "…підстав, що перешкоджають в'їзду іноземців в Україну". До них відносяться:

· загроза нанесення, цим в'їздом, шкоди безпеці України, охороні суспільного порядку, охорон здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України й інших осіб, що мешкають Україні або за її межами;

· подача свідомо неправильних відомостей або підроблених документів, при оформленні візи;

· невідповідність, установленому зразку, паспорту, або документу, що його замінює, візи, їх зіпсованість або фальсифікованість;

· порушення правил перетину кордону України або прикордонних правил в пункті пропуску через державний кордон;

· виявлення фактів попереднього порушення законодавства України, під час попереднього перебування в ній. [2, ст. 25]

Вважається, що перша наведена підстава, яка не забороняє іноземцям в'їзд на територію України, є дуже неконкретизованою, а тому потребує уточнення за допомогою визначення родових або конкретних складів правопорушень.

Виїзд іноземців з України також здійснюється за дійсними національними паспортами або документами, що їх замінюють. При цьому вони повинні отримати виїзну візу, якщо інше не передбачено українським законодавством.

Відповідно до законодавства України, виїзд іноземцю з України забороняється, якщо проти нього ведеться дізнання, або попереднє слідство, або кримінальна справа розглядається судом, як закінчення справи; якщо іноземець засуджений за вчинення злочину - до відбуття терміну покарання або звільнення від покарання; якщо його виїзд суперечить інтересам безпеки України. Виїзд іноземця може бути відкладений до виконання ним майнових зобов'язань перед фізичними і юридичними особами в Україні [2, ст. 26]

У цьому Законі "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" також регламентується порядок транзитного проїзду іноземців через територію України. Він дозволяється за наявності транзитних віз, якщо інше не передбачено законодавством України. [2, ст. 29]

У Законі України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" міститься вказівка на те, що іноземець може бути виселений за межі України за рішенням органів внутрішніх справ або Служби Безпеки України, якщо:

1) цього вимагають інтереси забезпечення безпеки України або охорони суспільного порядку;

2) це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України;

3) він грубо порушив законодавство про приватний статус іноземців в Україні. [2, ст. 32]

Слід знову зазначити про значну розпливчастість формулювань, їх невідповідність принципу об'єктивності, що дає можливість державним органам України довільно, розширено та безмежно тлумачити їх.



Висновки

Міжнародні акти, що встановлюють правовий статус іноземців, досить чітко підводять загальну базу, для визначення цього статусу кожною державою окремо. Ці акти прийняті майже всіма країнами світу, як основа для визначення правового статусу іноземців на своїй території. Звичайно кожна держава по своєму визначає права та обов'язки іноземців, та відносить до цієї категорії різні групи осіб, як-то: громадяни іноземних держав чи особи без громадянства або все разом. Але основи, що визначені в "Декларації про права людини стосовно осіб, які не є громадянами країни, в якій вони проживають", "Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права", "Міжнародному пакті про цивільні і політичні права" та ін. визнаються всіма країнами світу, що їх підписали.

Інститут прав іноземців, хоч і досить розвинутий на даний момент, є відносно новим, тому в ньому час від часу виникають нові елементи та складові: спрощений (безвізовий) режим в'їзду, режим найбільшого сприяння та ін. Вчені-юристи приділяють розгляду цього питання достатньо уваги, намагаючись створити найоптимальніший склад прав та обов'язків іноземців.

Режим найбільшого сприяння є важливим кроком для задоволення інтересів країни в залучені іноземців. Переваги, що надаються іноземцям за українським законодавством продиктовані бажанням розвитку держави на зразок розвинутих країн Європи. Спрощений режим в'їзду для громадян ряду країн, полегшення в економічній сфері, деякі соціальні переваги прирівнюють іноземців за обсягом прав до громадян України. В той же час, це збільшує рівень обов'язків та посилює покарання за порушення, особливо в цивільній та кримінальній галузі. Однак нормативне встановлення переваг є досить нечітким, що останнім часом відлякує іноземних громадян, що бажають відвідати Україну, тому потребує негайного доопрацювання.



Список використаних джерел та літератури

1. Конституція України. К. - 1996.

2. ЗАКОН УКРАЇНИ "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1994, N 23, ст.161

3. ЗАКОН УКРАЇНИ "Про зовнішньоекономічну діяльність" // Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1991, N 29, ст. 377

4. ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, NN 40-44, ст.356

5. ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2004, N 40-41, 42, ст.492

6. ЗАКОН УКРАЇНИ "Про освіту" // Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1991, N 34, ст.451

7. ЗАКОН УКРАЇНИ "Про свободу совісті та релігійні організації" // Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1991, N 25, ст.283

8. ЗАКОН УКРАЇНИ "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1994, N 7, ст. 32

9. ЗАКОН УКРАЇНИ "Про охорону прав на промислові зразки" // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1994, N 7, ст. 34

10. ЗАКОН УКРАЇНИ "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1994, N 7, ст. 36

11. ЗАКОН УКРАЇНИ "Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем" // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1998, N 8, ст. 28

12. ЗАКОН УКРАЇНИ "Про державну таємницю" // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1994, N 16, ст.93

13. ЗАКОН УКРАЇНИ "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, N 50, ст.676

14. Баймуратов М.О. Міжнародне публічне право. -- X.: Одіссей, 2008.-- 704 с.

15. Баскин, Ю. Я., Д. И. Фельдман. История международного права - М.: Междунар. отношения, 1990. - 204 с.

16. Бирюков П.Н. Международное право. - М.: Юристъ, 1998.

17. Броунли Я. Международное право (в двух книгах). Книга первая. - М.: Прогресс, 1977. - 131 с.

18. Корецкий В. М. Избранные труды: В 2-х кн. - К.: Наук. думка, 1989. - Кн. 2. - 1989. - 336 с.

19. Лозинський М. Міжнародне право. - Полтава: Пролетар, 1931. - 70 с.

20. Фолсом Р. X., Гордон М. У., Спангол Дж. А. Международные договора -- М.: Логос, 1996. - 500 с.

іноземець міжнародний право громадянство



Додатки

"Декларация о правах человека в отношении лиц, не являющихся гражданами страны, в которой они проживают."

Принята резолюцией 40/144 Генеральной Ассамблеи от 13 декабря 1985 года.

Генеральная Ассамблея,

учитывая, что Устав Организации Объединенных Наций поощряет всеобщее уважение и соблюдение прав человека и основных свобод для всех, без различия расы, пола, языка и религии,

учитывая, что во Всеобщей декларации прав человека провозглашается, что все люди рождаются свободными и равными в своем достоинстве и правах и что каждый человек должен обладать всеми правами и свободами, провозглашенными в этой Декларации, без какого бы то ни было различия, как-то: в отношении расы, цвета кожи, пола, языка, религии, политических или иных убеждений, национального или социального происхождения, имущественного, сословного или иного положения,

учитывая, что Всеобщая декларация прав человека далее провозглашает, что каждый человек, где бы он ни находился, имеет право на признание его правосубъектности, что все люди равны перед законом и имеют право без всякого различия на равную защиту закона и что все люди имеют право на равную защиту от какой бы то ни было дискриминации, нарушающей эту Декларацию, и от какого бы то ни было подстрекательства к такой дискриминации, сознавая, что государства -- участники международных пактов о правах человека обязуются обеспечить осуществление прав, провозглашенных в этих пактах, без какой-либо дискриминации в отношении расы, цвета кожи, пола, языка, религии, политических или иных убеждений, национального или социального происхождения, имущественного положения, рождения или иного обстоятельства, сознавая, что по мере совершенствования средств сообщения и развития мирных и дружественных отношений между странами все большее число лиц проживают в странах, гражданами которых они не являются, подтверждая цели и принципы Устава Организации Объединенных Наций, признавая, что защита прав человека и основных свобод, предусмотренных в международных документах, должна быть также обеспечена в отношении лиц, не являющихся гражданами страны, в которой они проживают, провозглашает настоящую Декларацию:

Статья 1

Для целей настоящей Декларации термин "иностранец" означает, с должным учетом положений нижеследующих статей, любое лицо, не являющееся гражданином государства, в котором оно находится.

Статья 2

1. Ничто в настоящей Декларации не должно толковаться как узаконивающее незаконное проникновение иностранца в государство и его присутствие в государстве; ни одно положение не должно также толковаться как ограничивающее право любого государства принимать законы и правила, касающиеся въезда иностранцев и условий их пребывания, или устанавливать различия между его гражданами и иностранцами. Однако такие законы и правила должны быть совместимы с международно-правовыми обязательствами, принятыми на себя этим государством, включая обязательства в области прав человека.

2. Настоящая Декларация не должна наносить ущерба осуществлению прав, предоставляемых в соответствии с внутренним законодательством, и прав, которые в соответствии с международным правом государство обязано предоставлять иностранцам, даже если в настоящей Декларации такие права не признаются или признаются в меньшем объеме.

Статья 3

Каждое государство должно публиковать свое национальное законодательство или правила, касающиеся иностранцев.

Статья 4

Иностранцы обязаны соблюдать законы государства, в котором они проживают или находятся, и с уважением относиться к обычаям и традициям народа этого государства.

Статья 5

1. Иностранцы пользуются в соответствии с внутренним законодательством и с учетом соответствующих международных обязательств государств, в которых они находятся, в частности, следующими правами:

a) правом на жизнь и личную неприкосновенность; ни один иностранец не может быть подвергнут произвольному аресту или содержанию под стражей; ни один иностранец не должен быть лишен свободы иначе, как на таких основаниях и в соответствии с такой процедурой, которые установлены законом;

b) правом на защиту от произвольного или незаконного вмешательства в личную и семейную жизнь и в отношении жилища или переписки;

c) правом на равенство перед судами, трибуналами и всеми другими органами и учреждениями, отправляющими правосудие, и, при необходимости, на бесплатную помощь переводчика при уголовном разбирательстве и, когда это предусмотрено законом, при других разбирательствах;

d) правом на выбор супруга, на брак, на создание семьи;

e) правом на свободу мысли, мнения, совести и религии; правом исповедовать свою религию или убеждения с учетом лишь таких ограничений, которые предусмотрены законом и которые необходимы для защиты общественной безопасности, порядка, здоровья или нравственности населения или основных прав и свобод других;

f) правом на сохранение своего родного языка, культуры и традиций;

g) правом на перевод доходов, сбережений или других личных денежных средств за границу с учетом внутренних валютных правил.

2. С учетом таких ограничений, которые предусмотрены законом и которые необходимы в демократическом обществе для защиты государственной безопасности, общественной безопасности, общественного порядка, здоровья и нравственности населения или прав и свобод других и которые совместимы с другими правами, признанными в соответствующих международных документах, и которые изложены в настоящей Декларации, иностранцы пользуются следующими правами;

а) правом покидать страну;

b) правом на свободное выражение своего мнения;

c) правом на мирные собрания;

d) правом владеть имуществом как единолично, так и совместно с другими с учетом внутреннего законодательства.

3. С учетом ограничений, упомянутых в пункте 2, иностранцы, на законном основании находящиеся на территории государства, пользуются правом на свободное передвижение и свободу выбора места жительства в границах государства.

4. С учетом национального законодательства и наличия надлежащего разрешения супруге и несовершеннолетним или находящимся на иждивении детям иностранца, на законном основании проживающего на территории государства, разрешается сопровождать иностранца, приехать к нему и оставаться с ним.

Статья 6

Ни один иностранец не должен подвергаться пыткам или жестокому, бесчеловечному или унижающему его достоинство обращению или наказанию, и, в частности, ни один иностранец не должен без его свободного согласия подвергаться медицинским или научным опытам.

Статьи 7

Иностранец, на законном основании находящийся на территории государства, может быть выслан с территории этого государства только во исполнение решения, вынесенного в соответствии с законом, и, если императивные соображения государственной безопасности не требуют иного, имеет право на представление доводов против своей высылки, на пересмотр своего дела компетентной властью или лицом или лицами, специально назначенными компетентной властью, и на то, чтобы быть представленным для этой цели перед этой властью лицом или лицами. Запрещается индивидуальная или коллективная высылка таких иностранцев на основании расовой принадлежности, цвета кожи, религии, культуры, родового, национального или этнического происхождения.

Статья 8

1. Иностранцы, проживающие на законном основании на территории государства, пользуются также, в соответствии с национальными законами, следующими правами при условии выполнения своих обязанностей, указанных в статье 4:

а) правом на условия труда, отвечающие требованиям безопасности и гигиены, на справедливую зарплату и равное вознаграждение за труд равной ценности без какого бы то ни было различия, в частности женщинам должны гарантироваться условия труда не хуже тех, которыми пользуются мужчины, с равной оплатой за равный труд;

b) правом вступать в профессиональные союзы и другие организации или ассоциации по своему выбору и участвовать в их деятельности. Пользование указанным правом не подлежит никаким ограничениям, кроме тех, которые предусмотрены законом и которые необходимы в демократическом обществе в интересах государственной безопасности или общественного порядка или для защиты прав и свобод других;

с) правом на охрану здоровья, медицинское обслуживание, социальное обеспечение, социальное обслуживание, образование и отдых при условии, что они выполняют требования согласно соответствующим правилам и что это не возлагает на ресурсы государства чрезмерного бремени.

2. В целях защиты прав иностранцев, занимающихся законной оплачиваемой деятельностью в стране, в которой они находятся, такие права могут быть определены соответствующими правительствами в многосторонних или двусторонних конвенциях.

Статья 9

Ни один иностранец не может быть произвольно лишен его законным образом приобретенного имущества.

Статья 10

Любому иностранцу должна быть предоставлена свобода в любое время связаться с консульством или дипломатическим представительством государства, гражданином которого он является, или, при отсутствии таковых, с консульством или дипломатическим представительством любого другого государства, которому поручено защищать интересы государства, гражданином которого он является, в государстве, в котором он проживает.

Размещено на Allbest.ru