Міжнародні та національні правила видачі осіб у кримінальних справах

Характеризуючи договори про правову допомогу, укладені Угорщиною з соціалістичними країнами, угорський юрист-міжнародник Г. Херцег вказував, що «нові договори про правову допомогу відрізняються від таких, які буржуазна Угорщина укладала з капіталістичними державами, тим, що вони встановлюють значно більш тісні і прямі контакти між юристами договірних сторін, регламентують правову допомогу по цивільних, сімейних і кримінальних справах на основі єдиних принципів, значно розширюють сферу співпраці в області права...». Herczegh C. Le systeme de nos conventions d'aide judiciare conclues avec les Etats sodalistes. -- „Ada Juridice", 1963, vol. 1--2, p. 184--185.

Як відзначає Р.М. Конеско, інститут видачі злочинців регламентований в угодах про правову допомогу соціалістичних країн досить глибоко. Валеев Р. М. Выдача преступников в современном международном праве (некоторые вопросы теории и практики). - Казань, 1976. - С. 95.

Див. також: Сonescо R. М. L'extradit on dans les traites das-sistance jundique conclus parl'Etat socialiste Roumafn avec les Autres etats socialites d europe. --„Rsvue Roumaine der sciences sociales”. Serie de sciences jundiques. Bucarest, 1965, vol 9, N 2, p. 290.

Як правило, всі міжнародні договори, що стосуються видачі, учасниками яких є Україна, ґрунтуються на принципах, відповідно до яких зокрема: 1) злочин, за вчинення якого вимагається видача, має визнаватися злочином і за законами держави, де знаходиться винна особа (принцип тотожності); 2) якщо за законами держави, яка вимагає видачі, за цей злочин передбачено смертну кару, ця держава надає гарантії її незастосування до вказаної особи; 3) якщо вимога про видачу має на меті притягнення особи до кримінальної відповідальності, держава, яка вимагає видачі, повинна надати докази вчинення злочину; 4) передача засудженого для відбування покарання можлива лише після набрання законної сили вироком суду. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2005 року / За ред.М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. -- К.: Каннон, А.С.К.,2005. -- С. 39.



РОЗДІЛ IV. ТЛУМАЧЕННЯ ТЕМИ ЕКСТРАДИЦІЇ В АВТОРСЬКИХ ПРАЦЯХ І КОРОТКІ ВІДОМОСТІ ПРО НИХ

Великий внесок у розвиток інституту видачі особи (екстрадиції) вніс російський вчений P. M. Валєєв. Він глибоко дослідив інститут видачі особи, і висвітлив свою роботу у монографії. Хоча монографія написана в 1976 році, вона несе великий науковий інтерес і до сьогодні. У монографії досліджуються основні проблеми інституту видачі злочинців в міжнародному праві. Автор детально розглядає окремі теоретичні і практичні аспекти проблеми видачі злочинців, аналізує вживання інституту видачі до військових злочинців і осіб, що вчинили злочин проти людства, досліджує також регулювання видачі злочинців у взаємостосунках між соціалістичними країнами.

Автор вказує, що історія розвитку інституту видачі показує, що вона тісно пов'язана з історією і розвитком сучасного міжнародного права і охоплює всі історичні типи класового суспільства. Розширення співпраці держав на основі загальновизнаних норм міжнародного права забезпечить подальший розвиток цього інституту.

Автор монографії дає власне визначення інституту видачі. Під видачею злочинців слід розуміти заснований на міжнародних договорах і загальновизнаних принципах міжнародного права акт правової допомоги, що полягає в передачі звинуваченого або засудженого державою, на території якої він знаходиться, вимагаючій його передачі державі, на території якої необхідна особа вчинила злочин або громадянином якої вона є, або державі, потерпілій від злочину, для притягнення його до кримінальної відповідальності або для приведення у виконання вироку.

Необхідно відзначити, що:

- підставами видачі злочинців можуть бути конвенції, двосторонні договори, національні закони про видачу, принцип взаємності і моральні принципи людства;

- зобов'язання видачі виникає лише на основі відповідних договорів і конвенцій про видачу злочинців зацікавленими державами. Проте договірна основа видачі не розповсюджується на осіб, що вчинили злочини проти людства. Останні підлягають безумовній видачі на підставі резолюції Генеральної Асамблеї ООН і інших міжнародних документів (детально це питання висловлюється в III розділі);

- національні закони, як правило, служать підставами для договорів про видачу. Крім того, вони доповнюють їх при безпосередньому виконанні, деталізуючи процедуру видачі. Закони низки країн для виникнення прав і обов'язків держав по видачі злочинця вимагають наявність договорів, а деяких інших - за відсутності договорів про видачу дотримання принципу взаємності;

- принцип взаємності, будучи важливою передумовою дотримання державами умов договорів і конвенцій про видачу, в той же час служить підставою видачі винних осіб при дотриманні державами його умов.

Р.М. Валєєв зазначає, що яким би способом не розв'язувалося питання визначення екстрадиційних злочинів, загальновизнаним для всіх випадків залишається правило про те, що діяння, за здійснення якого особа переслідується, повинне вважатися злочином як в країні, на території якої винна особа ховається, так і в країні, вимагаючої видачі.

Для отримання згоди в цих випадках необхідно знов спрямувати відповідній державі вимогу про видачу.

Теоретичні аспекти інституту видачі злочинців набувають особливого значення в сучасній міжнародно-правовій практиці по видачі осіб, що вчинили міжнародні злочини. В даний час положення про видачу злочинців закріплені в багатьох міжнародних конвенціях, регулюючих співпрацю держав в боротьбі з окремими злочинами, що носять міжнародний характер. Проте, особливу гостроту дана проблема набула після Другої світової війни, коли постало питання про видачу осіб, що вчинили злочини проти світу, людства і військові злочини. P. M. Валеев Выдача преступников в современном международном праве (Некоторые вопросы теории и практики) Издательство Казанского Университета, 1976. - 127 с.

Книга Н.А.Сафарова. присвячена аналізу теоретичних і практичних проблем екстрадиції з урахуванням новітніх тенденцій її розвитку. Вперше на монографічному рівні комплексно освітлюється ряд питань, пов'язаних з дотриманням прав людини в екстрадиційному процесі; розмежуванням процедур співпраці, застосовних в міждержавній практиці (екстрадиція), з процедурами, які використовуються для взаємодії з міжнародними кримінальними трибуналами (передача); введенням в юридичний оборот нового правового інструменту - Європейського ордера на арешт, що замінив у відносинах країн Євросоюзу процедуру екстрадиції, і т.д. Автор висуває ряд пропозицій, направлених на вдосконалення інституту екстрадиції. Сафаров Низами Абдуллаевич. Экстрадиция в международном уголовном праве: проблемытеории и практики. Extradition in International Criminal Law : Problems of Theory and Practice / H.A. Сафаров. -- M.: Волтерс Клувер,2005. - 416 с.

Заслуговує уваги дисертація на здобуття надовго ступеня кандидата юридичних наук С.М.Вихриста. Видача осіб в аспекті співвідношення міжнародного та національного права.

У Розділі 1 автор зазначає, що екстрадиція, як вид міждержавної правової допомоги, являє собою не одночасний акт, а процес, котрий складається з декількох процесуальних дій, тому її не можна ототожнювати лише з фактом фізичної передачі особи. На основі аналізу різних теоретичних підходів щодо назви даного правового інституту обґрунтовується недоцільність застосування терміну “видача злочинців”, оскільки його хибне використання безпідставно звужує предмет правового регулювання інституту екстрадиції та обмежує сферу застосування його норм. На думку дисертанта, найбільш виваженим терміном, що відображає всі особливості даного інституту, є термін “видача осіб”.

Автор зазначає, що до правової основи екстрадиції відносяться: міжнародні угоди; норми національного законодавства; статутні документи міжнародних судових установ; принцип взаємності.

Акцентується увага на тому, що на сьогоднішній день переважну більшість угод про екстрадицію складають двосторонні договори. Водночас ряд чинників зумовлюють необхідність прийняття нових (чи доповнення вже існуючих) єдиних міжнародних стандартів та процедур боротьби зі злочинністю, потребу в гармонізації відповідних національних норм.

Автором розкривається процедура екстрадиції, робиться спроба розділити її на процесуальні етапи, наводиться класифікація підстав відмови у видачі осіб та характеризується кожна з них.

У роботі виокремлюється декілька етапів процесу екстрадиції про які йшлося у розділі 1 даної дипломної роботи.

Погоджуючись з рядом фахівців, до принципів кримінально-правової юрисдикції дисертант відносить: територіальний принцип, принцип прапора, активний персональний принцип, пасивний персональний принцип, захисний принцип, універсальний принцип, принцип представництва і принцип розподілу повноважень. Вихрист С.М. Видача осіб в аспекті співвідношення міжнародного та національного права. Спеціальність 12.00.11 - міжнародне право. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. - Харків, 2003.

Неабиякий науковий інтерес становить дисертація Нестеренко С. С. Міжнародно-правовий захист прав людини при здійсненні екстрадиції. Автор вказує, що у сфері міжнародного співробітництва держав з питань екстрадиції можна виділити два основні напрями: по-перше - сприяння ефективній боротьбі зі злочинністю; по-друге - забезпечення прав і свобод осіб, які залучаються до екстрадиційної процедури. До цілей екстрадиції поряд з притягненням до кримінальної відповідальності чи виконанням покарання необхідно відносити дотримання прав осіб, які підлягають видачі, подібно до двоєдиної мети кримінального процесу. Важливим є збереження балансу між зазначеними цілями. Система міжнародно-правового захисту прав людини при здійсненні екстрадиції складається з двох відносно самостійних компонентів: 1) норм міжнародного права, спрямованих на забезпечення обґрунтованості та гуманності прийняття рішення про екстрадицію в запитуваній державі (тобто комплексу міжнародно-правових норм, що встановлюють підстави для відмови у видачі у випадках, якщо вона може призвести до порушення прав людини); 2) норм міжнародного права, спрямованих на забезпечення дотримання міжнародно-правових стандартів прав людини стосовно процедури екстрадиції (тобто комплексу міжнародно-правових норм, що встановлюють належну правову процедуру в екстрадиційному процесі).

Дисертантка зазначає, що існують фундаментальні основи екстрадиції, які забезпечують захист прав та свобод осіб, щодо яких запитується видача. Правило подвійної кримінальності як інструмент забезпечення принципу законності, спрямоване на захист прав людини в інституті екстрадиції, оскільки не дозволяє здійснювати видачу особи для притягнення до кримінальної відповідальності за суспільно небезпечне діяння, не передбачене в кримінальному законодавстві як запитуючої, так і запитуваної держав або для відбування покарання, відсутнє в системі покарань цих держав. Однією з функцій принципу спеціальності є функція захисту прав особи, залученої до екстрадиційної процедури, обмеження її переслідування лише тим діянням, яке дозволило запитуваній державі прийняти позитивне рішення про екстрадицію, тому що будь-який вихід за межі діянь, передбачених екстрадиційним запитом, може істотно погіршити становище видаваної особи. Принцип non bis in idem має важливе значення для захисту прав запитуваної до видачі особи, яка вже виступала суб'єктом кримінального процесу та у відношенні якої винесене остаточне рішення, тому що видача за те саме діяння і можливість повторного осудження може порушити фундаментальні принципи, пов'язані із забезпеченням прав людини.

У своїй роботі автор прийшла до висновку, що положення міжнародних договорів з питань видачі осіб не можуть ефективно діяти в сфері кримінального правосуддя без імплементації їх шляхом трансформації міжнародно-правових норм у внутрішньодержавні. Тому видається доцільним прийняття Закону України "Про екстрадицію", внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України, де чітко були б сформульовані підстави для відмови у видачі, якщо вона може призвести до порушення прав людини, а також регламентувалися б основи здійснення екстрадиційної процедури у відповідності з міжнародно-правовими стандартами прав людини. Міжнародна система захисту прав людини вимагає і одночасно сприяє тому, щоб держави постійно удосконалювали свою національну систему, і зокрема у сфері кримінальної юстиції, домагаючись її функціонування у відповідності з загальновизнаними нормами міжнародного права і стандартами у сфері прав людини. Нестеренко С. С. Міжнародно-правовий захист прав людини при здійсненні екстрадиції. Спеціальність 12.00.11 - міжнародне право. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. - Одеса, 2010

Варто також розглянути дисертацію А.Г.Маланюка «Провадження у кримінальних справах, пов'язане з міжнародними відносинами, за законодавством України». У цій роботі питання екстрадиції присвячено окремих розділ 3 “Провадження щодо видачі (екстрадиції) осіб, які вчинили злочин”, в якому автор детально розглядає інститут екстрадиції.

Автор під поняттям “видача осіб” пропонує розуміти діяльність компетентних органів, що базується на загальновизнаних принципах міжнародного права, нормах міжнародних договорів і внутрішньодержавного законодавства, в ході якої держава, у випадку, якщо вона потерпіла від злочину чи він був вчинений на її території або ж її громадянином, запитує і отримує обвинуваченого, підсудного чи засудженого з держави, на території якої він знаходиться, з метою притягнення до кримінальної відповідальності чи виконання вироку, або ж розглядає заявлене клопотання іноземної держави і передає запитувану особу.

З огляду на різноманітність випадків видачі осіб пропонується наступна класифікація, що сприятиме більш глибокому розумінню суті цього інституту: 1) за принципом територіальної дії кримінального закону, яким держава обґрунтовує свою вимогу щодо видачі: а) видача державі, на території якої був вчинений злочин (територіальний); б) видача державі, громадянином якої є особа, видача якої вимагається (громадянства); в) видача державі, яка потерпіла від злочину (універсальний); 2) за метою видачі: а) видача для притягнення особи до кримінальної відповідальності; б) видача для виконання вироку, постановленого судом іноземної держави, в тому числі і для відбування невиконаної частини покарання; 3) за умовами, якими запитувана сторона обумовлює можливість видачі особи: а) загальна (безумовна) видача; б) видача під умовою, яка поділяється на: тимчасову видачу; видачу з відстрочкою; видачу з застереженням (щодо застосування смертної кари до виданої особи і т.д.). Поділ може також проводитись залежно від правового зв'язку особи і держави, що його видає; правової підстави, на основі якої здійснюється видача; форми участі держави у процедурі видачі; способу передачі виданої особи.

Автор вказує, що тісний зв'язок видачі особи з такими правовими категоріями як права людини і держаний суверенітет вимагає чіткого дотримання передбачених законодавством умов, що є важливою гарантією законності. Аналіз правих норм дозволяє віднести до таких умов наступні: 1) дотримання принципу “подвійної кримінальності (злочинності)” діяння; 2) видача особи запитується у зв'язку зі злочином, що за міжнародними договорами належить до категорії екстрадиційних; 3) злочин підпадає під кримінальну юрисдикцію країни, що звертається з клопотанням про видачу; 4) суб'єктом правовідносин видачі виступає лише особа, яка у кримінальному процесі України набула процесуального статусу обвинуваченого, підсудного, засудженого; 5) особа, видача якої запитується, перебуває поза юрисдикцією держави, що просить про її екстрадицію.

В роботі розкриваються недоліки діючого порядку розгляду клопотання про видачу особи. Насамперед, це стосується регулювання цього порядку лише міжвідомчими (відомчими) актами і, як наслідок, прийняття рішення з цього питання Генеральною прокуратурою чи Міністерством юстиції України у порядку передбаченому для прийняття рішень у сфері управлінської діяльності. Вказано, що чинна на час написання роботи процедура є недосконалою також з позиції закріплення і дотримання процесуальних гарантії, необхідних для реалізації особою, про видачу якої надійшло клопотання, права на захист, а саме: не передбачено права особи викласти свою позицію щодо задоволення клопотання про її видачу; неврегульований порядок допуску до участі у справі захисника для надання особі необхідної юридичної допомоги; не створено умов для реалізації права особи на оскарження до суду рішення про її видачу іноземній державі. Усуненню зазначених недоліків сприятиме новий КПК України.

Окрему увагу приділено увагу характеристиці таких гарантій захисту прав особи, видача якої запитується, як: принципи невидачі власних громадян чи осіб, які користуються правом притулку; принцип non bis in idem; правило заборони застосування смертної кари; правило “спеціалізації” і т.д. У дисертації відзначається необхідність розширення процесуальних гарантій прав особи у процедурі розгляду питання про її видачу, оскільки на даний час вона майже відсторонена від участі у вирішенні життєво важливого для неї питання.

У дисертації відзначається необхідність відведення суду у новому КПК України більш активної ролі у порушенні процедури передачі іноземним органам судових рішень для виконання, що випливає з його обов'язку здійснювати контроль “за своєчасним зверненням до виконання постановлених за його участі судових рішень”. Варто також розширити обсяг процесуальних прав захисника у цій сфері та запровадити судовий контроль за законністю і обґрунтованістю рішення Міністерства юстиції України щодо передачі для виконання судових рішень.

Дисертант вважає, що у проекті КПК України необхідно усунути законодавчу невизначеність щодо підсудності справ про виконання рішень іноземних судів, передбачивши, що такі справи розглядаються судами апеляційної ланки за місцем проживання особи, а якщо до особи було застосовано запобіжний захід, пов'язаний з позбавленням волі, - судом за місцем перебування особи під вартою або судом за місцем знаходження медичного закладу, до якого переведена особа для проведення примусового лікування. Маланюк А. Г. Провадження у кримінальних справах, пов'язане з міжнародними відносинами, за законодавством України Спеціальність: 12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. - Київ. - 2004.

При дослідженні будь-якого інституту права, важливу роль мають принципи такого інституту. Не винятком є принципи інститут екстрадиції. Цьому питанню присвячена статті А.В. Лєбєдєвої «Принципы осуществления экстрадиции (выдачи)».

Вона зазначає, що принципи екстрадиції - це базові правила, керівні початки, закріплені в правових нормах міжнародних угод і договорів про врегулювання процедури екстрадиції (видачі) і нормативних актів внутрідержавного права, перш за все Конституції, в яких виражаються базові підстави здійснення процедури видачі (і відмови у видачі).

Автор виділяє наступні принципи екстрадиції: принцип екстрадиційності злочину; принцип подвійної підсудності; принцип спеціалізації; принцип взаємності; принцип універсальності; принцип "aut dedere aut judicare", принцип невидачі власних громадян; принцип здійснення злочину на території країни, до якої звернена вимога; принцип закінчення терміну давності; принцип відповідальності за здійснення політичного злочину; принцип політичного притулку; принцип неповернення; принцип невидачі особи, видача якого потрібен, на території країни, до якої звернена вимога, якщо по тому ж злочину був ухвалений вирок або припинено переслідування по справі; принцип відповідальності за здійснення фінансового злочину (в області оподаткування, митних зборів); принцип видачі громадянина третьої держави; принцип відмови у видачі по гуманних міркуваннях; тимчасова видача, додаткова видача.

Принцип видачі осіб на основі федерального закону або міжнародного договору Російської Федерації закріплений в ч. 2 ст. 63 Конституції Російської Федерації.

Правило подвійної злочинності, відоме в літературі також як принцип подвійного інкримінування, подвійного ставлення, двостороннього визначення складу злочину, подвійної підсудності і т.д., означає, по-перше, що видача особи за визначенням припускає наявність злочину як необхідної підстави кримінальної відповідальності: якщо такого немає хоча б в однієї із сторін, позбавляються своєї правової підстави або запит про видачу, або його задоволення.

Правило «мінімального терміну покарання» (або принцип екстрадиційності злочину) означає, що сторони зобов'язали видавати запрошуваних осіб за всі діяння, карані позбавленням волі не нижче за певний термін.

Принцип (правило) конкретності (спеціальне правило, правило спеціальності, принцип спеціалізації, правило про межі кримінальної відповідальності виданої особи і т.д.) означає, що видана особа повинна бути засуджена і покарана виключно за той злочин, у зв'язку з яким просилася і здійснювалася екстрадиція.

Принцип виключення з підстав видачі політичних злочинів міститься в більшості міжнародних конвенцій і двосторонніх договорів про видачу, а також закріплений в ч. 2 ст. 63 Конституції Російської Федерації у вигляді правила про невидачу іншим державам осіб, переслідуваних за політичні переконання.

Для інституту екстрадиції характерні і інші принципи, наприклад, принцип «non bis in idem», що означає відмову від видачі у випадку, якщо на території країни, до якої звернена вимога, по тому ж злочину був ухвалений вирок або ухвала про припинення переслідування по справі, принцип обліку гуманних міркувань і інші. А. Лебедева Принципы осуществления экстрадиции (выдачи) // Право и жизнь. - № 119 (2). - 2008 г.

С.С. Бєляєв у своїй статті вказує, що характеризуючи міжнародно-правове регулювання інституту екстрадиції, слід вказати і на місце видачі в системі міждержавних договорів про правову допомогу по кримінальних справах.

Загальновідомо, що правовідносини, пов'язані з наданням правової допомоги у кримінальних справах, регулюються або нормами багатосторонніх міжнародних конвенцій про боротьбу із злочинами міжнародного характеру, або спеціальними договорами про правову допомогу. Широке розповсюдження мають спеціальні двосторонні договори про правову допомогу по кримінальних справах. Потрібно помітити, що дії, що становлять зміст правової допомоги, вельми різноманітні.

Для успішного попередження транснаціональної злочинності і боротьби з нею необхідно розвивати міжнародну співпрацю. Це особливо важливо, якщо врахувати ту обставину, що все більше число злочинців намагається сховатися від правосуддя в іншій державі, з тим щоб уникнути кримінального покарання, а в деяких випадках навіть продовжувати злочинну діяльність. Розширення і розвиток відношення з приводу видачі злочинців сприятимуть підвищенню дієвості заходів, що приймаються державами проти транснаціональної злочинності. Обмін знаннями і досвідом в цій області приніс би користь всім сторонам, розширюючи для держав можливості добиватися видачі злочинців з інших держав і укріплюючи міжнародний правопорядок.

Таким чином, слід підкреслити, що інститут екстрадиції є важливим засобом боротьби з міжнародною злочинністю. Він забезпечує невідворотність покарання і дозволяє вести її на міжнародному рівні, не дивлячись на територіальні розмежування юрисдикції різних країн. С.С. Беляев. Юридическая регламентация института экстрадиции (выдачи) // Государство и право, 1998, № 1, С. 96-99.

Аспекти видачі осіб (екстрадиції) за європейською моделлю досліджувала А.І. Гончаренко. Її стаття присвячена розкриттю і аналізу особливостей правового регулювання видачі злочинців в країнах континентальної Європи, Латинської Америки і колишніх колоній европейських держав. В роботі також розглядаються можливості використовування передового досвіду окремих європейських країн в даній області при вдосконаленні екстрадиційного законодавства Російської Федерації.

Автор вказує, що для більшості країн, представників європейської моделі екстрадиції, властиве те, що їх власне право (будь то спеціальний закон або окрема норма УК, УПК) може виступати як самостійна юридична підстава видачі злочинців, за відсутності договору.

У цілому європейській моделі видачі характерне те, що її представники в своїх діях виходять з пріоритету права, максимально (на скільки це можливо) абстрагуючись від політичних мотивів. Яскравим тому прикладом служить процес кодифікуванню інституту видачі злочинців, що завершився ухваленням в 1957 р. Європейської конвенції про видачу. Безумовно, це вельми значуща подія в міжнародній практиці видачі злочинців, але в даній частині нашого дослідження його розгляд виходить за межі питань, що цікавлять нас, оскільки містить «уніфіковані норми, регулюючі інститут екстрадиції, забезпечуючи введення єдиного неповторного механізму здійснення екстрадиції в рамках Європейського регіону». Гончаренко А. И. Европейская модель выдачи лиц, совершивших преступление. - Вестник Краснодарского университета МВД России. - 2009. - №7. - С.65-69.

Л.А. Філяніна у своїй статті «Теоретичні аспекти співвідношення понять «видача особи», яка скоїла суспільно небезпечне діяння, та «передача злочинця». Автор зазначає, що дані поняття розмежовуються за різними критеріями.

По-перше, суб'єктним складом. До суб'єктів видачі належать обвинувачений, підсудний чи засуджений, стосовно якого вирок не набрав чинності або набрав чинності, але не може бути виконаний. Єдиним суб'єктом передачі є засуджена особа, яка відбуває покарання в місцях позбавлення волі за скоєння злочину на території держави винесення вироку та має громадянство іншої сторони, з якою є домовленість про передачу для відбування покарання в державі виконання вироку. Засуджений в момент здійснення процедури передачі знаходиться за кордоном та відбуває покарання в місцях позбавлення волі за вироком суду, не переховується і не знаходиться у розшуку. Якщо така особа здійснила втечу з місця позбавлення волі і переховується за кордоном, то в цьому випадку з'являється можливість клопотати про його видачу державою, суд якої виніс вирок.

По-друге, метою видачі обвинувачених, підсудних, засуджених, відповідно до міжнародних договорів, учасницею яких є Україна, є притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка переховується за межами держави, що має право здійснювати її кримінальне переслідування та звернулася з відповідним клопотанням.

Мета видачі обвинуваченого включає здійснення процедур, пов'язаних із притягненням до відповідальності, а саме винесення постанови про притягнення в якості обвинуваченого та пред'явлення обвинувачення. По закінченню досудового слідства справа направляється до суду, де останній приймає її до свого провадження, після чого процесуальне положення обвинуваченого змінюється - він набуває статусу підсудного.

Метою видачі підсудного є закінчення справи судом та притягнення до кримінальної відповідальності або визнання його невинуватим з винесенням обвинувального або виправдувального вироку.

Водночас видача засудженого, визнаного винним за вироком суду, що не набув чинності, необхідна для завершення судових процедур, щоб вирок набрав законної сили. У випадку коли засуджений, стосовно якого набув чинності вирок суду, втік та перешкоджає його виконанню, видача необхідна для виконання вироку.

Метою передачі засудженого до позбавлення волі, призначеного іноземним судом, є відбуття цього покарання в державі, громадянином якої він є, за добровільною письмовою згодою даної особи. Водночас немає необхідності отримувати згоду в особи, яка підлягає видачі.

Обов'язковою умовою передачі є добровільна письмова згода самого засудженого, а в деяких випадках, враховуючи вік (неповнолітній) або фізичний (каліцтво) чи психічний стан (неосудний), і його законних представників, а також згода держави, що приймає та передає. У свою чергу, держава винесення вироку забезпечує, щоб особа, яка дає згоду на передачу, здійснювала це добровільно та з повним розумінням правових наслідків такої згоди. Л.А. Філяніна. Теоретичні аспекти співвідношення понять «видача особи», яка скоїла суспільно небезпечне діяння, та «передача злочинця» // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. - 2010. - № 2. - С. 219-224.

Питання співробітництва у кримінальних справах викладає у своїй статті «Реалії законодавчого забезпечення міжнародно-правового співробітництва у сфері кримінального судочинства.» О._Виноградова. Вона критикує процес укладення Україною міжнародних договорів. Автор вказує, що більшість підписаних Україною багатосторонніх міжнародних договорів із питань співробітництва у кримінально-правовій сфері роками вимушені чекати на ратифікацію. Така доля спіткала цілу низку конвенцій, які за предметом свого регулювання визнавалися міжнародною спільнотою найактуальнішими у сфері організації співпраці держав у боротьбі з різними проявами організованої злочинності. Адже саме з метою запровадження адекватних часу «новітніх механізмів» надання допомоги у кримінальних справах вони й розроблялися.

Завдяки цьому складається враження про намагання України шляхом підписання того чи іншого договору лише в черговий раз «засвітитися» у привабливому ракурсі, підтримуючи у такий спосіб нібито сучасні ініціативи. Адже, як свідчить практика, далі підписання справа не рухається, принаймні, вже досить довгий час.

Автор зазначає, що її опоненти намагатимуться захистити такі дії держави, мовляв, за існуючих правил підписання як стадія укладання договору не породжує обов'язку держави щодо його негайної ратифікації, хотілося б відразу звернути їх увагу на такий аспект, як послідовність. Вона погоджується, що так, дійсно, підписання -- це лише стадія, проте не початкова, як, скажімо, вивчення питання щодо підписання, а майже кінцева. У такий спосіб держава фактично підтверджує свій намір оформити в ньому участь. Після підписання договору вже не обговорюється питання доцільності його ратифікації, оскільки на цьому етапі йдеться вже про необхідність закінчення процедури укладення.

О.І.Виноградова приходить до висновку, що затягування процесу ратифікації підписаного договору на невизначений термін або ж переведення його в площину обговорення доцільності укладання негативним чином позначається на іміджі України. У даному випадку залишається лише сподіватися на зміну вектора дійсного відношення до міжнародного співробітництва у сфері кримінального судочинства, скерованого на зміцнення іміджу України та належного виконання органами, від яких залежить питання ратифікації, своїх обов'язків. О.Виноградова. Реалії законодавчого забезпечення міжнародно-правового співробітництва у сфері кримінального судочинства // http://www.info-library.com.ua/books-text-10079.html

О.В.Матвійчук вказує, що правова доктрина залежно від мети надання правової допомоги у формі видачі розрізняють такі її видові прояви, як: видачу для покладення на особу кримінальної відповідальності, видачу для приведення до виконання винесеного судом запитуючої держави і такого, що набрав законної сили, обвинувального вироку. У ч. 1 і 3 ст. 10 КК України закріплено видачу осіб для покладення на них кримінальної відповідальності за злочини, вчинені за межами України, а ч. 2 регламентує передачу засуджених осіб, тобто закріплення видачі для приведення вироку, що набрав законної сили. Тут же спостерігається порушення законодавчої техніки: назва статті не відповідає змісту. Іншим моментом є те, що передачу засуджених слід виділити в окремий інститут і реалізація якого б здійснювалась кримінально-виконавчим правом. Тобто тут проявляється така ознак екстрадиції, як комплексність, що обумовлює неможливість її існування лише в матеріальному праві, тому що окремі її форми вимагають процедурного закріплення.

Автор зазначає, що інститут екстрадиції є інститутом договірного, а не звичаєвого права. При відсутності відповідного міжнародного акта видачі бути не може, тому що відсутня належна юридична підстава, якою виступає договір. Тут розуміється те, що закріплення на національному чи міжнародному рівнях без наявності двосторонньої угоди, що є обов'язковою умовою, буде не достатнім.

Щодо питання про норми, покликані регулювати інститут екстрадиції, та, на думку автора, до них можуть бути віднесені норми різних галузей права як на національному рівні (конституційних нормах, кримінальному, кримінально-процесуальному, кримінально-виконавчому праві), так і міжнародному (міжнародне кримінальне, міжнародне кримінально-процесуальному праві), що в поєднанні й утворює цей комплексний інститут видачі злочинця. Таким чином, О.В.Матвійчук приходить до висновку, що інститут екстрадиції це сукупність норм матеріального і процесуального характеру, а також, що в основі лежать договірні норми (у чому і його особливість), становить собою упорядковану на основі права форму міждержавної співпраці, орієнтовану на підтримку міжнародної законності й правопорядку. Матвійчук О. В. Інститут екстрадиції в Україні через призму комплексності // Право України. - 2006. - №7. - С. 49-53.



ВИСНОВКИ

1. Світова глобалізація і міжнародна інтеграція зробили великий вплив на розвиток міжнародного права. Внаслідок цих процесів міжнародне право набуло характерних йому сучасних рис, його норми почали вживатися в різних ситуаціях міжнародного значення. На даному етапі воно покликане врегульовувати міждержавні відносини, в тому числі і відносини щодо міжнародної співпраці в різних галузях.

2. Аналіз різних доктринальних позицій щодо правової природи інституту видачі дозволяє зробити висновок, що інститут екстрадиції відноситься до сфери дії міжнародного кримінального права та поєднує у собі норми як матеріального, так і процесуального права. На рівні міжнародного права інститут екстрадиції регламентує взаємодію держав при наданні правової допомоги у кримінальних справах відповідно до встановлених на міжнародному рівні правил.

3. Незатребуваність традицій української правової системи і її законодавчих принципів у сфері міжнародної співпраці в цілому і при наданні правової допомоги в кримінальній юстиції надала негативну дію і привела до застою в розвитку міжнародного і екстрадиційного права. У даний час необхідно відродити властиву дореволюційному законодавству фундаментальність, ґрунтовність, високий рівень законодавчої техніки і конструювання правових норм, системність, кодифікуючий характер, що сприятиме розвитку міжнародного і екстрадиційного права і інших галузей права.

4. Термін «екстрадиція» утворився від латинських слів ех - із, ззовні і tradition (tradere) - поступати, піддавати, видавати і означав спосіб набуття власності - передача володіння річчю з наміром установити право власності для іншої особи.

5. З буквального тлумачення ч. 2 ст. 10 КК України можна зробити висновок, що екстрадиція - це право, а не обов'язок держави. Інститут видачі є поєднанням суверенних прав держави з правами людини. Вирішення питання про видачу - суверенне право держави, але здійснюється воно відповідно до норм міжнародного і внутрішнього права, включаючи і ті, що відносяться до прав людини.

6. Розвиток інституту видачі у напрямі захисту прав людини - закономірна тенденція. Не можна разом з тим не враховувати і іншу сторону - інтереси боротьби із злочинністю. Захист прав людини не повинен перетворитися на перешкоду на шляху реалізації принципу невідворотності покарання.

7. Слід помітити, що відмова у видачі не виключає, а, навпаки, припускає обов'язок України здійснювати кримінальне переслідування відповідно до власного законодавства. Таке правило не розповсюджується на відмову у видачі, обумовлену реалізацією конституційного права на політичний притулок. Згідно ч. 2 ст. 26 Конституції України іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.

8. Можна виокремити три етапи екстрадиції: встановлення достатніх правових підстав видачі, розгляд запитуваною стороною запиту про видачу та вирішення питання по суті та приймання осіб, що видаються в порядку екстрадиції.

9. Розрізняють три види екстрадиції:

а.видача осіб, підозрюваних в яких-небудь злочинах, для залучення до кримінальної відповідальності;

б.видача вже осуджених злочинців для виконання вироку;

в.видача на якийсь час (як правило, для участі в слідчих і судових процедурах).

10. Екстрадиція реалізується в таких формах: 1) видача; 2) відмова у видачі; 3) відстрочення видачі; 4) тимчасова видача; 5) екстрадиційний транзит; 6) передача.

11. Згідно з ч. 3 ст. 25 Конституції України, наша держава гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами. Даний принцип відображений і в Консульському статуті України, затвердженому Указом Президента України «Про Консульський статут України» від 2 квітня 1994 р., згідно з яким захист громадян України, що перебувають за кордоном, здійснюється через консульські установи.

12. Правове регулювання співробітництва у кримінальних справах здійснюється на основі міжнародних договорів та внутрішнього законодавства. Нормативне регулювання екстрадиції на міжнародно-правовому і внутрідержавному рівні ще не склалося в повному обсязі: воно, як і екстрадиційна практика, переживає період інтенсивного розвитку з урахуванням викликів міжнародному співтовариству з боку злочинності і тероризму. У зв'язку з тим, що транснаціональна злочинність не може бути зупинена національними заходами, питання про міжнародну співпрацю у сфері кримінального правосуддя набуває особливу значущість.

13. В сучасних умовах інститут екстрадиції складається як самостійний і важливий інститут права. Його норми, процедури, концепції і принципи відіграють важливу роль в розвитку правової допомоги і співпраці між державами, в забезпеченні правових гарантій дотримання прав і свобод, в вирішенні задач боротьби із злочинністю, тероризмом і іншими негативними проявами в будь-якому куточку земної кулі.

14. Сучасні реалії екстрадиції дозволяють говорити про формування нової концепції, яка йде на зміну концепції правової допомоги. Йдеться про концепцію правових гарантій прав і свобод. Ця нова сучасна концепція екстрадиції все частіше виявляється необхідною як при нормативному регулюванні питань екстрадиції, так і практикою застосування її норм.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Herczegh C. Le systeme de nos conventions d'aide judiciare conclues avec les Etats sodalistes. -- „Ada Juridice", 1963, vol. 1--2, p. 184--185.

2. O'Connell D. P. International Law. Vol. 2. New Jork, 1965

3. А. Лебедева Принципы осуществления экстрадиции (выдачи) // Право и жизнь. - № 119 (2). - 2008 г.

4. Абашидзе А. Х., Васильев Ю. Г. Институт экстрадиции в современном международном праве // Международное публичное право. - 2003. - № 3. - С. 11-18

5. Абубакиров Ф.М. Актуальные проблемы применения общей части уголовного права. Хабаровск. - 2005. - 288 с.

6. Аверин Д. Д. Вопросы гражданского процессуального права в договорах Союза ССР и социалистических государств об оказании правовой помощи по гражданским, семейным и уголовным делам. Канд. дисс. М., 1965

7. Артуров О. Оппенгейм Л. Международное право. Т. 1: Полут. 1: Пер. с 6-го англ. изд., доп. Г. Лаутерпахтом/ Под ред. и с предисл. С.Б. Крылова. - М.: Иностр. лит., 1948. - 407 с.

8. Баскин Ю.А., Левин Д.Н., Фельдман Д.И. История международного права и его науки до Великой Октябрьской революции // Курс международного права: В 7 т. Т. 1. - М., Наука. 1989. - 482 с.

9. Беккария Ч. О преступлениях и о наказаниях. Изд. 5-е - М., Норма. 1995. - 328 с.

10. Беляев С.С. Юридическая регламентация института экстрадиции (выдачи). - 2000. - № 2. - С. 3-6.

11. Бойцов А. И. Выдача преступников. - СПб., 2004. - 795 с.

12. Валеев Р. М. Выдача преступников в современном международном праве (некоторые вопросы теории и практики). - Казань, 1976. - 126 с.

13. Васильев Ю. Г. Институт выдачи преступников (экстрадиции) в современном международном праве. - М., Москва, Изд. «Зерцало», 2003. -319 с.

14. Вихрист С.М. Видача осіб в аспекті співвідношення міжнародного та національного права. Спеціальність 12.00.11 - міжнародне право. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. - Харків, 2003.

15. Глобализация и развитие права. Экспертное мнение А.С. Автономова // Конституционный вестник № 1(19). - 2008. - С. 303.

16. Гончаренко А. И. Европейская модель выдачи лиц, совершивших преступление. - Вестник Краснодарского университета МВД России. - 2009. - №7. - С.65-69

17. Дадынский Ф.М. Латинско-русский словарь к источникам римского права: по изданию 1886 г. / Ф.М. Дадынский. - М.: Спарк, 1998. - 405 с.

18. Деревяшкин А. Материалы по международному уголовному праву. -- «Государственный институт по изучению уголовной исправительно-трудовой политики при Прокуратуре Союза ССР», 1934, бюл. 8-9. - С. 47.

19. Дмитрієв А.І. Міжнародне публічне право: Практикум / ДмитрієвА.І., Мацко А.С., Муравйов В.І.; Відп. ред.: Ю.С. Шемшученко,А.В.Губерський - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 352 с.

20. Евсеев П. И. Сотрудничество органов юстиции по договорам о правовой помощи. -- В кн.: Правовое сотрудничество между социалистическими государствами. Под ред. В. С. Тадевосян. М, Изд-во ИМО

21. Екатерина Щербакова Международная миграция: тенденции и перспективы // http://www.perspectivy.info/ srez/ val/mezhdunarodnaja_migracija_ tendencii_i_perspektivy_2009-12-04.htm

22. Екстрадиція в кримінальному судочинстві України. Проблеми теорії і практики // [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://advocat-cons.info/index.php?newsid=10433

23. Європейська конвенція про видачу правопорушників // [Електронний ресурс].- Режим доступу http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_033

24. Звирбуль В.К., Шупилов В.П. Выдача уголовных преступников. - М., Юридическая литература. 1974. - 180 с.

25. Зелинская Н. А. Международные преступления и международная преступность. - О., 2006. - 568 с.

26. И. Л. Блищенко, Международное и внутригосударственное право, Госюриздат, М., 1960, 238 с.

27. Карпец И.И. Международное уголовное право / Под ред. В.Н. Кудрявцева. - М., Бек. 1995. - 328 с.

28. Карпінський П. Організація роботи прокуратури області у галузі міжнародного співробітництва і правової допомоги / Павло Карпінський // Вісник прокуратури. - 2006. - №9 - С. 71-77

29. Конституции и законодательные акты буржуазных государств XVII-XIX вв: Англия, США, Франция, Италия, Германия : Сборник документов /Сост. Н. Н. Блохин ; Под ред. П. Н. Галанзы. -М. Госюриздат,1957. - 1957. -587 с.

30. Конституція України. Науково-практичний коментар / Ред. кол. В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевой та ін. - Харків. - «Право», 2003. - 808 с.

31. Конституція України // Відомості Верховної Ради України від 23.07.1996 1996 р., № 30, стаття 141

32. Консульская защита граждан Украины за рубежом // [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://viza-shengen.at.ua/publ/konsulskaja_ zashhita_grazhdan_ ukrainy_za_rubezhom/konsulskaja_zashhita_ grazhdan _ukrainy _za_ rubezhom/3-1-0-6

33. Коняхин В. Институт экстрадиции: уголовно-правовая регламентация // Законность. - 2005. - № 1. - С. 15-20

34. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України від 29.06.2001, № 25, стаття 131

35. Кримінально-процесуальне право України Загальна частина (конспект лекцій до семінарів та екзаменів) Азаров 2011 р. Тема 1. Поняття, суть, завдання та система кримінального процесу // [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://studrada.com.ua/content/

36. Кримінально-процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради УРСР від 12.01.1961 1961 р., № 2, стаття 15.

37. Ксьондзов Ю.Ю. Задержание и заключение под стражу подозреваемого: Автореф. дисс.... канд. юрид. наук. -- СПб., 2010. -- С. 9--10.

38. Л.А. Філяніна. Теоретичні аспекти співвідношення понять «видача особи», яка скоїла суспільно-небезпечне діяння, та «передача злочинця» // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. - 2010. - №2. - С. 222.

39. Л.А. Філяніна. Теоретичні аспекти співвідношення понять «видача особи», яка скоїла суспільно небезпечне діяння, та «передача злочинця» // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. - 2010. - № 2. - С. 219-224.

40. Левин Д.Б. История международного права. - М., Юрлитиздат. 1962. - 428 с.

41. Лукашук И. И. Международно-правовое регулирование международных отношений. - М., 1975. - 176 с.

42. Лукашук И.И., Наумов А.В. Выдача обвиняемых и осужденных в международном уголовном праве: Учебно-практическое пособие. - М., Инфра. 1998. - 124 с.

43. Ляхов Е. Г. Терроризм и межгосударственные отношения. - М., 1991. - 216 с.

44. МаланюкА.Г. Провадження у кримінальних справах, пов'язаних ізміжнародними відносинами, за законодавством України : автореф. дис. наздобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 "кримінальний процес ікриміналістика; судова експертиза" \ А.Г. Маланюк - Київ, 2004. - 20с.

45. Мартене Ф.Ф. Современное международное право цивилизованных народов: В 2 т. Т. 2. - М., Инфра. 1996. - 368 с.

46. Матвійчук О. В. Інститут екстрадиції в Україні через призму комплексності // Право України. - 2006. - №7. - С. 49-53

47. Международное уголовное право / Блищенко И.П., Каламкарян Р.А., Карпец И.И. и др.; РАН Ин-т государства и права; Отв. ред. Кудрявцев В.Н. - М.: Наука, 1995. - 171 с.

48. Міграція в України факти і цифри. Міжнародна організація з міграції (МОМ). - 2011. - 7 с.

49. Міжнар. співробітництво України у правовій сфері. Збірник міжнародних документів. X., 1998.

50. Міжнародне право: Навч. посібник / За ред. М. В. Буроменського - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 336 с.

51. Міжнародне приватне право: Навч. посібник / За ред. В. М. Гайворонського, В. П. Жушмана К.: Юрін ком Інтер, 2007. 368 с.

52. Міжнародно-правове співробітництво у цивільних та кримінальних справах // [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://www.minjust.gov.ua/0/9601

53. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2005 року / За ред.М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. -- К.: Каннон, А.С.К.,2005. - 1104 с.

54. Никольский Д. П. О выдаче преступников по началам международного права / Д. П. Никольский. -- СПб : Типография М. М. Стасюлевича, 1884. - 360 с.

55. О.Виноградова. Реалії законодавчого забезпечення міжнародно-правового співробітництва у сфері кримінального судочинства // http://www.info-library.com.ua/books-text-10079.html

56. Основы современного международного права. Учебное пособие / Тункин Г.И. - М., 1956. - 48 c.

57. Панов В.П. Международное уголовное право: Учебное пособие. - М., Инфра. 1997. - 328 с.

58. Поздняков Э.А. Внешнеполитическая деятельность и межгосударственные отношения. - М., Юридическая литература. 1986. - 254 с.

59. Портал о международном праве // [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://reagentrus.ru/

60. Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про деякі питання застосування законодавства, яке регулює порядок і строки затримання (арешту) осіб при вирішенні питань, пов'язаних з їх екстрадицією" [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0016700-04

61. Про організацію роботи органів прокуратури України у галузі міжнародного співробітництва і правової допомоги : Наказ Генерального прокурора України від 26 груд. 2005 р. № 8гн. (без змін, внесених наказом Генерального прокурора України № 8гн-2 від 18 черв. 2010 р.).

62. Пунь С.Т. Проблемні аспекти правого регулювання міжнародногоспівробітництва правоохоронних органів України у сфері протидіїтранснаціональному наркобізнесу / С.Т. Пунь // Міжнародне співробітництво усфері протидії незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин:Матеріали міжнародної науково-практичної конференції: 3-4.11.2006. -Дніпропетровськ: Дніпр. Держ. ун-т внутр справ - 2007. - С.160 - 163.

63. Решетов Ю.А. Борьба с международными преступлениями против мира и безопасности. - М., Юрлитиздат. 1983. - 180 с.

64. Русское уголовное право: Лекции. Часть общая. Т. 1 / Таганцев Н.С., д-р уголов. права. - 2-е изд., пересмотр. и доп. - С.-Пб.: Гос. Тип., 1902. - 823 с.

65. Рэутт Б. В. Основные вопросы договоров о правовой помощи, заключенных между социалистическими государствами. Канд. дисс. М., 1963

66. С. Нестеренко. Правова природа інституту видачі (екстрадиції) // Підприємство, господарство і право. - 2009. - №11. - С. 167-169

67. С. С. Яценко // [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://leksika.com.ua/ 12090316/ legal/ yevropeyska_konventsiya_pro_vidachu_pravoporushnikiv_1957

68. С.С. Беляев. Юридическая регламентация института экстрадиции (выдачи) // Государство и право, 1998, № 1, С. 96-99.

69. С.С. Кудінов. Вплив правового статусу іноземців на розслідування злочинів // Форум права. - 2008. - №3. - С. 265-273.

70. Сафаров Низами Абдуллаевич. Экстрадиция в международном уголовном праве: проблемытеории и практики. Extradition in International Criminal Law : Problems of Theory and Practice / H.A. Сафаров. -- M.: Волтерс Клувер, 2005. - 416 с.

71. Скрипнюк О. Специфіка статусу Конституції як Основного Закону України // Юридична Україна. -- 2010. -- № 8. -- С. 5-6.

72. Спеціальна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини «Стан дотримання та захисту прав громадян України за кордоном» // [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://www.ombudsman.kiev.ua/ d1s_zm.htm

73. Статистика МВС за 2011 рік // [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://mvs.gov.ua/mvs/doccatalog/document ? id=717065

74. Сучасний тлумачний словник української мови : 65000 слів / за заг. ред. В. В. Дубічинського. - Харків : Школа, 2006. - 1008 с.

75. Тітко І. А. Окремі питання правової регламентації екстрадиції за кримінально-процесуальним кодексом України // Юридична наука і практика № 1 (2011). - С. 45

76. Тункин Г.И. Теория международного права. М., 1970. С. 40--55

77. Уголовно-процессуальный кодекс Украины: Научно-практический комментарий / 2-е изд. доп. и изм. Под общей редакцией В.Т.Маляренко, Ю.П.Аленина. - Х.: ООО «Одиссей», 2005. - 968 с.

78. Узунова О.В. Міжнародно-правові договори України як джерелакримінально-процесуального права : автореф. дис. на здобуття наук. ступеняканд. юрид. наук : спец. 12.00.09 "кримінальний процес і криміналістика; судоваекспертиза" \ О.В. Узунова. - Київ, 2008. - 18с.