Особлива роль у забезпеченні правового регулювання економічних відносин належить окремим галузям права. Це обумовлено багатогранністю і складністю економічних відносин, оскільки до них належить ціла низка відносин, зв'язків, що виникають з приводу виробництва і розподілу матеріальних благ ^[72].

Різний характер і правова природа зв'язків, відносин, що об'єднуються в комплексну категорію "економічних відносин", вказує на необхідність регулювання цих відносин шляхом поєднання норм різних галузей права, що відповідають змісту кожного виду суспільних відносин, які за своєю суттю можна віднести до економічних.

У зв'язку з цим, виникає досить важлива теоретична проблема: відшукання ефективного співвідношення норм, що відносяться до різних галузей права в регулюванні відносин, що виникають в процесі становлення ринкової економіки.

Таким чином, правове регулювання економічних відносин забезпечується участю у цьому процесі різних галузей права, виходячи із змісту їх предмету правового регулювання. Саме предмет правового регулювання, тобто коло суспільних відносин, які регулюються нормами окремих галузей права вказують на специфіку засобів і прийомів правового регулювання економічних відносин, визначають їх, а, у підсумку, визначають особливості правового регулювання.

Тобто особливості правового регулювання економічних відносин залежать від змісту певного виду економічних відносин на які спрямований регулюючий вплив норм права. Так, наприклад, оренда нерухомого майна здійснюється на підставі договору оренди. В такому випадку сторони цієї угоди мають рівний правовий статус ^[89].

Разом з тим, варто вказати, що умови договору оренди, зокрема розмір плати за оренди, залежить від статусу майна. Так, Кабінетом Міністрів України встановлено методику розрахунку орендної плати за користування державного майна ^[90].

Отже, методика оцінки орендної плати здійснюється у централізованому порядку, який є обов`язковим, при укладенні відповідного договору. Договірний характер мають також відносини щодо здійснення інвестицій ^[91]. І якщо в цьому процесі знаходять свій вираз елементи, зв'язки різних суспільних відносин, що за своїм змістом належать до економічних, то правове регулювання повинно враховувати і відображати особливості кожного виду відносин. В цьому проявляється одна з особливостей правового регулювання економічних відносин.

Враховуючи сутність ринкових економічних відносин, до них можна віднести, зокрема, майнові, господарські, податкові, фінансові, трудові та інші суспільні відносини, що виникають в процесі розподілу матеріальних благ.

Отже, виходячи із змісту та сутності економічних відносин, можна зробити висновок, що їх правове регулювання провадиться за участю норм різних галузей права. Головним критерієм участі норм окремих галузей права в правовому регулюванні економічних відносин є їх предмет. Йдеться саме про предмет правового регулювання.

Разом з тим, варто вказати, що характер і зміст правового регулювання економічних відносин проявляється через метод. Тому дослідження методів правового регулювання є необхідною умовою визначення особливостей правового регулювання економічних відносин. Враховуючи те, що економічні відносини регулюються різними галузями права, то можна зробити висновок, що головну роль у правовому регулюванні економічних відносин відіграють методи, що мають міжгалузевий характер.

В літературі, дослідженню саме міжгалузевих методів правового регулювання приділяється певна увага. В цій роботі вже зверталась увага на класифікацію методів правового регулювання, що мають міжгалузевий характер. Багатогранність економічних відносин вказує на актуальність і важливість використання таких методів у правовому регулюванні економічних відносин.

Визначальну роль у визначенні методів правового регулювання економічних відносин відіграють об'єктивні закони економіки.

Свого часу Л.І. Загайнов відзначав, що головна роль держави по використанню права в якості регулятора господарського життя полягає в тому, щоб втілити вимоги, які містяться в правових нормах, в економічний процес і забезпечити його розвиток в напрямку, що відповідатиме об'єктивним законам економіки ^[92].

Висловлена ще за радянських часів, така думка є актуальною і на сучасному етапі. Адже саме об'єктивні закони економіки відображають сутність виробничих відносин, які відіграють провідну роль в становленні ринкових економічних відносин.

В той же час, варто зауважити, що віддзеркалення економічних законів в правових нормах несе в собі певний суб'єктивний елемент, оскільки їх нормативно-правове оформлення відбувається з урахуванням волевиявлення суб'єкта нормотворчості. Саме через призму попереднього аналізу і оцінки економічних законів здійснюється їх правове закріплення.

На сучасному етапі формування ринкових економічних відносин перевага загальнодозвільних методів очевидна. Нагадаємо, що цей метод проявляється в реалізації принципу "що не заборонено, то дозволено".

Такий підхід, обумовлений розширенням прав господарюючих суб'єктів в сфері підприємницької діяльності, створює умови по розширенню ініціативи господарюючих суб'єктів з прийняттям рішень щодо здійснюваної ними господарської діяльності, а зрештою для розвитку в Україні підприємництва, як одного з головних чинників пришвидшення ринкових перетворень в нашій державі.

Варто нагадати, що згідно статті 1 Закону України "Про підприємництво" під підприємництвом слід розглядати безпосередню самостійну, систематичну, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством ^[93].

Здійснення і практичне застосування вказаного методу забезпечує реалізацію принципу свободи підприємницької діяльності. Як відомо, цей принцип реалізується в статті 3 Закону України "Про підприємництво", згідно якої підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству.

Варто також відзначити, що за допомогою загальнодозвільних методів реалізуються головні принципи розвитку підприємництва в Україні.

Законодавець, зокрема, до таких принципів відносить: вільний вибір видів діяльності; залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян; самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів вироблюваної продукції, становлення цін відповідно до законодавства; вільний найм працівників; залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством; вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством; самостійне здійснення підприємцем - юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд. Крім того, загальнодозвільні методи знаходять свою практичну реалізацію в статті 6 Закону України "Про підприємництво" згідно якої підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах, визначених законами України, на вибір підприємця.

В той же час, використання лише цього методу не вирішить усіх питань, що виникають в процесі ринкових перетворень в економічній сфері.

Варто зауважити, що на сучасному етапі для правового регулювання економічних відносин є надмірне використання дозвільного методу. Як відомо цей метод полягає в наданні суб'єктам економічних відносин діяти лише певним чином, тобто в межах, які визначені законом.

Становлення соціально спрямованої ринкової економіки вимагає, як вже зазначалось в роботі, використання і інших методів правового регулювання. Законодавець, наприклад, закріплюючи певні правила поведінки за господарюючими суб'єктами в окремих сферах забезпечує реалізацію дозвільних методів, які реалізуються через "принцип дозволено те, що передбачено законом".

Безперечно, його застосування має певні переваги, оскільки дозволяє державі здійснювати контроль за усіма сегментами економіки. Так, практичний вияв доцільності застосування певних обмежень в окремих сферах економічної діяльності, а зрештою і встановлення належного контролю за господарюючими суб'єктами, які її проводять, створив необхідність визначення законодавчих обмежень у здійсненні підприємницької діяльності. Згідно статті 4 Закону України "Про підприємництво" діяльність, пов'язана з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз та розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками із будь-якою метою, може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями, а проведення ломбардних операцій - також і повними товариствами.

Діяльність, пов'язана з технічним обслуговуванням та експлуатацією первинних мереж (крім місцевих мереж) та супутникових систем телефонного зв'язку в мережах зв'язку загального користування (крім супутникових систем телефонного зв'язку в мережах загального користування, які мають наземну станцію спостереження на території України та створюються або розгортаються за допомогою національних ракет-носіїв або національних космічних апаратів), виплатою та доставкою пенсій, грошової допомоги малозабезпеченим громадянам, здійснюється виключно державними підприємствами і об'єднаннями зв'язку.

Таким чином, найбільш прийнятні сфери застосування такого методу ті, на які держава справляє значний вплив. Це стосується передусім об'єктів державної власності, які управляються уповноваженими органами держави, а також ті, які забезпечують функціонування держави (наприклад, транспорт, енергетика, зв'язок тощо) або ж з забезпеченням контролю держави щодо певних відносин. Це стосується також відносин, пов`язаних з застосуванням радіоактивних відходів, пестицидів чи агрохімікатів, де головне місце посідає проблема безпеки їх використання ^{[94], [95].}

З іншого боку, дозвільні методи знаходять свій прояв в визначенні меж впливу держави на поведінку учасників економічних відносин.

В той же час, слід мати на увазі, що застосування дозвільних методів неминуче веде до збільшення кількості нормативно-правових актів, особливо підзаконних, регулюючих господарську діяльність, що в окремих випадках є неоправданим.

Головний недолік застосування виключно дозвільних методів полягає у тому, що він не завжди відповідає ринковим принципам, оскільки звужує ініціативу, можливість учасників економічних відносин вибирати модель своєї поведінки.

В свій час, застосування виключно дозвільних методів призвели до значних негативних психологічних недоліків. Так, постійна орієнтація в своїй діяльності на правові норми актів державних органів, здійснення поведінки на основі виписаних в нормативно-правових актах правил, що характерно для командно-планового режиму функціонування економіки, призвела до пасивної діяльності в тих випадках, коли необхідно було б застосувати ініціативу, творчий пошук, прийняття рішень з урахуванням місцевих умов для досягнення максимального господарського результату і економічного ефекту.

В таких умовах недоліки нормативного регулювання ставали підставою для звільнення господарюючих суб'єктів від відповідальності за низькі результати господарської діяльності. Тому переваги і недоліки дозвільного методу цілком очевидні.

На сучасному етапі є потреба в переорієнтації методів правового регулювання, з урахуванням способів впливу правових норм на поведінку суб'єктів права. Адже, на відміну від планово-адміністративного режиму функціонування господарюючих суб'єктів, коли вони були фактично пасивним елементом економічних відносин, ринкові перетворення зумовлюють перехід господарюючих суб'єктів в стан головної рушійної сили економічного розвитку.

Разом з тим варто вказати, що переорієнтація і надання певних переваг загальнодозвільним методам, з огляду на зазначене, цілком очевидні. Проте, безумовно, розширення сфери використання таких методів не вирішує усіх завдань щодо створення в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки.

Переорієнтація на загальнодозвільні методи правового регулювання економічних відносин потребує в свою чергу уточнення, а в окремих випадках зміни співвідношення централізованих і децентралізованих методів регулювання таких відносин. Річ йде про те, що на сучасному етапі економічного розвитку увага до централізованого регулювання має бути сконцентрована на забезпеченні реалізації прав та свобод людини ^[96], забезпечення соціальної спрямованості економічного розвитку держави.

Регулююча функція держави по регулюванню економічних відносин визначена в статті 15 Закону України "Про підприємництво". В цій статті передбачено, що органи державного управління будують свої відносини з підприємцями, використовуючи: податкову та фінансово-кредитну політику, включаючи встановлення ставок податків і процентів по державних кредитах; податкових пільг; цін і правил ціноутворення; цільових дотацій; валютного курсу; розмірів економічних санкцій; державне майно і систему резервів, ліцензії, концесії, лізинг, соціальні, екологічні та інші норми і нормативи; науково-технічні, економічні та соціальні республіканські й регіональні програми; договори на виконання робіт і поставок для державних потреб. Так, держава, здійснюючи регулювання захисту права інтелектуальної власності встановлює у статті 44 Закону України "Про авторське право і суміжні права" відповідні економічні санкції щодо порушників ^[97].

Саме в цьому сегменті, видається необхідним посилити роль децентралізованих методів правового регулювання. Відомо, що лише за допомогою застосування таких методів, можна врахувати особливості виробничого процесу підприємств, умов, в яких вони працюють, створення додаткових заходів заохочення найманих працівників через систему преміювання, покращення соціально-економічних умов проживання тощо.

Як відомо, практика централізованого регулювання питань щодо стимулювання ролі господарюючих суб'єктів та найманих працівників за радянських часів не дала своїх позитивних результатів.

Свого часу Р.З. Лівшиць звертав увагу на те, в радянські часи вищестоящі органи "определяют не только те суммы, которые могут истратить предприятие на оплату труда, но и то, каким работникам, в каких пределах и на каких основаниях могут быть выплачены те или иные суммы" ^[98].

Варто зауважити, що свого часу зміщення акцентів в сторони децентралізації у правовому регулюванні економічних відносин було започатковано ще в 80 - ті роки минулого сторіччя ^[99]. Радою Міністрів СРСР було прийнято низку рішень, якими було значно розширено права підприємств в питаннях планування, використання фондів розвитку виробництва, розвитку науки і техніки, розпорядження коштами матеріального заохочення і кредитування, практичне втілення яких дало позитивний результат ^[100].

Сучасний етап ринкових перетворень в економічній сфері вказує на необхідність використання вказаного позитивного досвіду і необхідність подальшого розширення прав господарюючих суб'єктів.

Верховною Радою України було прийнято низку базових законів спрямованих на розширення прав суб'єктів економічних відносин.

До найбільш важливих можна віднести Закони України: "Про власність" ^[101], "Про підприємства в Україні" ^[102], "Про банки і банківську діяльність" ^[103], "Про цінні папери та фондову біржу" ^[104], тощо, які заклали правові основи для практичної реалізації загальнодозвільних методів.

Вже саме визначення поняття підприємства у статті 1 Закону України "Про підприємства в Україні", як самостійного, господарюючого статутного суб'єкта, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу), дозволяє зробити висновок, що законодавець забезпечує підприємство певною економічною та господарською самостійністю у прийнятті рішень щодо своєї діяльності.

Такий підхід логічно розвинений у пункті 2 статті 1 Закону України "Про підприємства в Україні", згідно якого підприємство здійснює будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України і відповідають цілям, передбаченим статутом підприємства.

Варто зауважити, що свого часу академік В.В. Лаптєв, вказував, що традиції господарського законодавства періоду планової економіки не можуть бути використані в сучасних умовах і повинні бути докорінно переглянуті ^[105]. Причому в сторону розширення їх прав. Розширення можливостей підприємства самостійно регулювати питання економічного розвитку, господарської діяльності, визначати мету та предмет своєї діяльності ґрунтується на підставі статті 9 Закону України "Про підприємства в Україні".

У цій статті передбачено, що статутом підприємства регулюються питання щодо найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, його органи управління, порядок їх формування, компетенція та повноваження трудового колективу і його виборних органів, порядок утворення майна підприємства, умови реорганізації та припинення діяльності підприємства. При цьому до статуту можуть включатися положення, пов'язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові відносини, що виникають на підставі членства; про повноваження, порядок створення та структуру ради підприємства; про знаки для товарів і послуг та інше.

Закон України "Про господарські товариства" окреслив нові організаційно-правові форми здійснення учасниками економічних відносин господарської діяльності ^[106].

Варто нагадати, що правова особливість господарських товариств полягає в тому, що під ними законодавець розглядає підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.

До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства, які є юридичними особами.

Конструкція правосуб'єктності господарських товариств побудована через використання загальнодозвільного методу, яка полягає в тому, що товариства можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, яка не суперечить законодавству України.

Органічно доповнюють розглянуті методи правового регулювання дозвільні методи. Такі методи характерні для регулювання відносин працевлаштування іноземців на території України. Як відомо однією з умов застосування їх праці в Україні є наявність відповідного дозволу ^[107].

На сучасному етапі формування ринкових економічних відносин йде процес удосконалення правового регулювання статусу учасників, на що певна увага приділяється в юридичній літературі ^[108].

Проте в процесі удосконалення нормативно-правового регулювання економічних відносин видається необхідним законодавчо закріпити компетенцію органів державної виконавчої влади по регулюванню економічних відносин і прийняття рішень в сфері економіки, та набрання чинності такими рішеннями. Це відноситься і до статусу Кабінету Міністрів України та інших центральних органів державної виконавчої влади.

Сьогодні вкрай потрібне прийняття Законів України "Про Кабінет Міністрів України" та Закону України "Про міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади". У першу чергу це викликано необхідністю визначення як статусу відповідних органів, їх компетенції, так і особливо статусу правових актів, які вони ухвалюють.

Як правило, на практиці значна частина нормативно-правових актів які ухвалюють органи державної виконавчої влади в повній мірі не відповідають вимогам та нормам Конституції та законів України.

Цю складну проблему можна вирішити через ухвалення Закону України "Про нормативно-правові акти", де доцільно передбачити питання щодо статусу нормативно-правових актів, які ухвалюються органами державної виконавчої влади, їх юридичну силу, правовий статус, правові наслідки їх невідповідності законам України та міжнародним договорам, які мають чинність на території України. Оновлення системи актів законодавства України є важливим і необхідним напрямом удосконалення правового регулювання економічних відносин. Як справедливо відзначається в літературі, прийняття Конституції України започаткувало новий етап реформування законодавства ^[109], головною метою якого є його удосконалення.

Важливе місце в правовому регулюванні економічних відносин, на сучасному етапі ринкових перетворень в економічній сфері посідають методи правового регулювання економічних відносин, які об'єднує такий критерій як "спосіб впливу на поведінку учасників права та правовідносин", зокрема, які поєднують зобов'язання і заборони. Практична реалізація його елементів досить яскраво виражена в нормах права.

Поєднання методів зобов'язання, заборон можна знайти в більшості нормативно-правових актів. Так, у статті 14 Закону України "Про господарські товариства", передбачено, що у товаристві створюється резервний (страховий) фонд у розмірі, встановленому установчими документами, але не менше 25 відсотків статутного фонду, а також інші фонди, передбачені законодавством України або установчими документами товариства.

Розмір щорічних відрахувань до резервного (страхового) фонду передбачається установчими документами, але не може бути меншим 5 відсотків суми чистого прибутку. Отже, норма, що передбачена у статті 14 Закону України "Про господарські товариства", зобов'язує учасників товариства створювати резервний (страховий) фонд.

Стаття 25 цього Закону, яка визначає види акціонерних товариств містить норму, в якій передбачено, що до акціонерних товариств належать: відкрите акціонерне товариство, акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах; закрите акціонерне товариство, акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі.

Отже, законодавець, використовуючи метод заборон не допускає розповсюджувати акції закритих акціонерних товариств шляхом підписки, купувати та продавати на біржі.

Можна приводити і інші приклади практичного застосування методів правового регулювання економічних відносин, які характеризуються особливостями способів впливу на поведінку учасників права та правовідносин.

Подібні підходи мають використовуватись у правовому регулюванні процесу приватизації. У 1992 році Верховною Радою України було ухвалено чотири законодавчі акти про здійснення приватизації державного майна. Серед них центральне місце посідає Закон України від 04 березня 1992 року "Про приватизацію державного майна" ^[110].

Цей Закон визначив перелік об'єктів та суб'єктів, що можуть брати участь в приватизації, порядок та способи приватизації, фінансові та соціальні відносини при здійсненнї приватизації, порядок укладення договору купівлі-продажу об`єктів державної власності, а також відповідальність за порушення вимог законодавства України про приватизацію. Однак, слід відмітити, що закріплені у зазначеному Законі гарантії виконання фінансових, інвестиційних зобов`язань нового власника щодо підвищення ефективності діяльності переданого йому у власність майна (див. статтю 27 Закону України "Про приватизацію державного майна") до певної міри залишаються декларативними.

На це, зокрема вказують дослідження ефективності діяльності підприємств базових галузей промисловості Донецької області. Так, частка низькоефективних підприємств після приватизації 1996 року зросла в 1.5 рази, а після приватизації 1998 року досягла 73,9 відсотків (для порівняння зазначимо, що питома вага низькоефективних державних підприємств у 1998 році становила 49.6 відсотка. Крім того, звертає на себе увагу також і той факт, що більше половини підприємств, діяльність яких до приватизації 1998 р. відзначалась високою ефективністю, після приватизації перетворилась на низькоефективні ^[111].

Така тенденція засвідчує потребу в удосконаленні правового забезпечення приватизаційних процесів, зокрема, видається необхідним посилити гарантії громадян - акціонерів акціонерних товариств, що створюються на базі підприємств державної форми власності, застосування реприватизації державного майна.

Отже, правове регулювання економічних відносин в сфері здійснення приватизації доцільно провадити використовуючи не лише такі важливі юридичні засоби як дозвіл та зобов'язання, а й заборони, особливо якщо взяти до уваги питання встановлення переліку підприємств державної форми власності, що не підлягають приватизації.

Норми антимонопольного законодавства, головним чином, мають зобов'язуючий та заборонний характер, тобто визначають, які дії не мають проводити господарюючі суб'єкти на ринку України з тим, щоб не допустити порушень умов добросовісної конкуренції.

Практика правового регулювання економічних відносин засвідчує, що потенційні можливості і особливості зазначених вище методів правового регулювання використовуються не в повній мірі. Їх застосування здійснюється без врахування виду та особливостей відносин, що регламентуються за допомогою тих чи інших методів, особливостей юридичного інструментарію і правових норм тієї чи іншої галузі права, за допомогою яких здійснюється регулювання економічних відносин.

З одного боку, така позиція, начебто, суперечить ролі способів правового впливу в механізмі правового регулювання, яке проявляється через певне співвідношення дозволу, заборонів, уповноважень, а також стимулювання до певної поведінки і стримування від певних дій.

На сучасному етапі ринкових перетворень в Україні є нагальна необхідність переорієнтації методів правового регулювання економічних відносин з урахуванням способів впливу норм права на їх учасників.

Безумовно, своє місце у забезпеченні правового регулювання економічних відносин мають відіграти методи заборон і зобов'язань. Використання цих методів є необхідним у випадках, коли йдеться про притягнення господарюючих суб'єктів до юридичної відповідальності за вчинення правопорушень.

Варто відзначити, що досить принципового значення набуває проблема відповідності чинних правових приписів в яких реалізуються методи правового регулювання цілям забезпечення становлення в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки.

Значного посилення, з точки зору розширення сфери застосування, потребують методи рекомендацій та заохочень. В цьому контексті варто говорити про необхідність стимулювання позитивної поведінки господарюючих суб'єктів, і у першу чергу економічного. Йдеться про надання господарюючим суб'єктам пільгових кредитів, субсидій тощо.

Поєднання норм різних галузей права в правовому забезпеченні економічних відносин може сприяти найбільш повному вияву ефективності кожній з них. В літературі розглядається думка, що ефективності норм може сприяти мотиваційна сила норм окремих галузей права ^[112].

Співвідношення різних методів правового регулювання економічних відносин проявляється через використання, на думку І. Бондаренка, обов`язкових приписів, автономних рішень (метод узгодження) та рекомендацій ^[113].

В умовах формування ринкових економічних відносин межі застосування таких методів є дуже актуальним питанням. Насамперед, це обумовлено формуванням в Україні багатоукладної економіки, заснованої на різних формах власності, що виключає можливість регулювання економічних процесів тільки за допомогою імперативних (обов'язкових) приписів.

Як відомо, такий метод був характерний для планово-адміністративної економіки радянських часів. З переходом до ринкової економіки і розвитком підприємництва важливого значення набуває метод автономних рішень, тобто, коли учасники економічних відносин самостійно вирішують питання щодо своєї діяльності.

Отже, йдеться про диспозитивний метод регулювання економічних відносин, який характерний методу цивільного права. Використовуючи його, сторони (учасники економічних відносин за власним розсудом встановлюють свої права та беруть на себе певні зобов'язання. З іншого боку, сторони використання методу імперативних приписів, який характерний в адміністративному праві, є необхідним у податкових правовідносинах, де припис податкових органів є обов'язковим платником податків, а права і обов'язки сторін цих правовідносин чітко регламентовані нормами закону.

Таким чином, особливістю правового регулювання економічних відносин є використання різних юридичних засобів. І саме відшукання оптимального варіанту співвідношення різних методів правового регулювання економічних відносин є необхідною умовою становлення соціально орієнтованої ринкової економіки.

Цілком очевидно, що врахування змін, що проходять в економічній сфері, зрушення в правовій регламентації економічних відносин безумовно, мають вплинути на зміни і в галузях права.

На сучасному етапі певної переоцінки потребує обсяг суспільних відносин, які регламентуються нормами адміністративного права, за допомогою імперативних приписів в сторону предмету правового регулювання тих галузей права, для яких відносини між суб'єктами права характеризуються відносинами рівності та координації. Саме це може забезпечити процес удосконалення правового регулювання ринкових економічних відносин.

Так, наприклад, правове регулювання економічних відносин за допомогою норм аграрного, господарського права вказує на необхідність удосконалення договору як одного з найбільш важливих правових інструментів реалізації норм цих галузей права, прав та обов'язків учасників економічних відносин.

Розвиток в Україні підприємництва, як однієї з важливих моделей економічного розвитку, створює підґрунтя для посилення ролі і місця договору в регулюванні ринкових економічних відносин. Варто надати, що роль і місце договірної форми регламентації відносин сучасної економіки обумовлені історичною природою даного правового явища.

Розширення сфери застосування диспозитивних методів у правовому регулюванні економічних відносин можна дослідити на прикладі договору.

Свого часу договори були основною правовою формою, в якій здійснювався надзвичайно великий товарообіг і забезпечувалось господарське життя в Стародавньому Римі. Саме римляни створили досить розгорнуту систему договорів, яка забезпечувала надійну правову основу для ділових відносин ^[114].

В умовах ринкових перетворень увага до договору як правового інструменту регулювання економічних відносин є цілком очевидною.

На сучасному етапі договірна форма створює якісно нові можливості суб'єктам господарювання, які самостійно планують свою діяльність і визначають напрями її розвитку, в повній мірі задовольняти їх інтереси.

Реформи, що відбуваються в суспільному житті України зумовили розвиток її господарського механізму на нових засадах.

Тотальне планування, відсутність приватної власності на засоби виробництва, вільного підприємництва, нехтування об'єктивно необхідними реаліями та принципами, і зокрема, принципом свободи договору, залишається в минулому. Регулювання ринку відбувається за допомогою економічних законів і стимулів.

Керування цими процесами, безумовно, специфічна частина єдиної сфери державного управління, що здійснюється, як правило, на публічно-правових засадах. В таких випадках стороною договірних відносин виступає держава.

Вирішення соціально-економічних проблем, питань обороноздатності країни, виконання цільових програм, забезпечення функціонування адміністративного апарату - ось далеко не повний перелік проблем, вирішення яких потребує такого підходу.

Одним з правових інструментів впливу з боку держави на інших суб'єктів господарювання для розв'язання вказаних питань в сучасних умовах виступає державне замовлення, яке розміщується на договірній основі.

Для зобов'язальних відносин, що виникають на цьому підґрунті, характерними ознаками є відсутність підпорядкованості між учасниками відносин, рівноправність та в цілому єдиний правовий рівень для них, хоча тут є свої особливості, що зумовлені специфікою правовідносин, де одна з сторін договору - держава ^[115].

Застосування договорів, в яких орган державної влади виступає самостійною стороною поряд з суб'єктами господарювання з метою виконання економічних функцій, в процесі управління відбувається в багатьох ринково розвинених державах. Здебільшого для них встановлений спеціальний режим, відмінний від суто цивільно-правового. Для прикладу, можна привести досвід США, де такі відносини будуються на основі урядових контрактів. Його сторонами, з одного боку, виступає адміністративний орган, а з іншого - приватні особи чи компанії.

В Україні спеціальним нормативно-правовим актом, що регулює питання поставки (закупівлі) товарів, виконання робіт, надання послуг, для задоволення економічних інтересів держави є Закон України "Про поставки продукції для державних потреб" ^[116].

Чинне законодавство України забезпечує право підприємства як самостійного господарюючого суб'єкта будувати відносини з іншими підприємствами, організаціями і громадянами в усіх сферах господарської діяльності на основі договорів. Законодавець також, реалізуючи принцип договірної свободи у діяльності підприємства, наділяє їх правом вільно обирати предмет договору, визначати зобов'язання, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.

Тому цілком очевидно, що в умовах сьогодення договір стає основною формою регулювання економічних відносин між різними учасниками цивільного обороту, за допомогою якої вони узгоджують і реалізують свої можливості і досягають спільної мети.

В юридичній літературі договір розглядається як згода про права та обов`язки, що регулює взаємну підприємницьку діяльність його учасників ^[117]. У зв'язку з чим, він являє собою комплекс дій по створенню і здійсненню прав і обов'язків, що регламентують діяльність контрагентів.

В літературі термін договір розглядається як багатозначне суспільне явище. Найбільш важливе розуміння договору - підстава виникнення правовідносин (цивільних прав і обов'язків). Це дозволяє охарактеризувати найбільш важливі риси договору. Характерними рисами договору як юридичного акту є те, що в ньому відображається взаємна воля його сторін, спрямована на досягнення цивільно-правових наслідків ^[118].

Сутність, а також значення договору проявляється через його функції. Серед функцій договору варто виділити так звану ініціативну функцію, яка полягає в тому, що договір є актом виявлення ініціативи учасників економічних відносин і реалізації диспозитивної поведінки його сторін.

З іншого боку, договір можна розглядати як засіб, що дисциплінує цивільний оборот. При цьому слід підкреслити, що договірна дисципліна, тобто суворе виконання договірних зобов'язань є важливим елементом економіко-правового механізму, що покликаний забезпечити реалізацію диспозитивних методів регулювання економічних відносин, стабільність ринкової економіки, захист законних прав та інтересів учасників економічних правових відносин.

На сучасному етапі ринкових перетворень однією з особливостей правового регулювання економічних відносин є розширення ролі договору. Саме договір має стати досить важливим інструментом правового регулювання економічних відносин.

В контексті зазначеного, варто зауважити, що в проекті Цивільного кодексу України мова йде не про вичерпний, а про примірний перелік можливих видів договорів. Така передумова дозволятиме застосовувати будь-які типи договорів, укладення яких не суперечить законодавству України.

В сфері підприємницької діяльності в сучасних умовах активно застосовується так званий господарський договір як різновид цивільно-правового договору.

По суті господарський договір можна розглядати як основний інститут господарського права, що регулює, як відомо, значну частину саме економічних відносин, включаючи відносини по керівництву економікою та відносини, що випливають з господарської діяльності суб'єктів економічних відносин. Частиною економічних відносин, як свого часу зазначалось в літературі, є внутрігосподарські відносини ^[119]. Значна частина вчених дослідників проблем статусу господарських договорів виходить з того, що він має визначатись нормами цивільного права ^[120].

Дещо іншу позицію займають представники школи господарського права. Так, на думку В.В. Лаптєва подібність господарських та цивільних договорів є тільки зовнішня і спеціальне законодавство про господарські договори регулює договірні відносини державних організацій без застосування норм цивільного законодавства ^[121].

Особливу позицію щодо сутності господарських договорів висловлює Брагінський М.І. З одного боку, він допускає застосування до господарських договорів норм, що утворюють в своїй сукупності загальний договірний режим, а з іншої - виключний режим, що характерний виключно господарським договорам ^[122].

До господарських договорів відносили також і позапланові договори, якщо вони були однотипні з плановими і підкорялись тому ж правовому режиму, тобто, який був характерний плановим договорам ^[122].

В сучасних умовах роль і місце господарських договорів у правовому регулюванні економічних відносин потребує певної переоцінки. В умовах розширення прав учасників економічних відносин, значно змінилось значення планових договорів ^[123].

В юридичній літературі під господарським договором прийнято розглядати цивільно-правовий договір, в якому беруть участь суб'єкти підприємницької діяльності і які за договором передають товари, виконують роботи чи надають послуги для здійснення підприємницької діяльності ^[124]. У підприємницькій діяльності договір забезпечується свободою волевиявлення сторін, визначення суб'єктивних прав та обов'язків.

Таким чином, саме за допомогою договорів забезпечується практична реалізація диспозитивних методів правового регулювання економічних відносин.

Аналіз практики встановлення різного роду економічних відносин свідчить, що договірні засади можливі не лише між суб'єктами підприємницької діяльності, а також між ними і державою на добровільних, тобто договірних засадах, що свідчить про домінуючу тенденцію до розширення договірних засад у правовому регулюванні економічних відносин.

З огляду на це видається досить цікавою точка зору висловлена А. Пушкіним та В. Селівановим щодо необхідності розроблення Кодексу України про підприємництво, в якому серед відносин, які складатимуть предмет правового регулювання його норм, провідне місце посідатимуть ті, що виникають з договорів ^[125]. Проте, враховуючи ту обставину, що на даний час в Україні здійснюються процеси кодифікації цивільного законодавства, доцільно приділити значну увагу регулюванню договірних відносин в Цивільному кодексі України.

Цивільний кодекс України має посилити роль договору в правовому регулюванні економічних відносин.

На основі викладеного можна зробити наступні висновки:

Виходячи із змісту та сутності багатогранності і багатоаспектності економічних відносин, варто відзначити, що їх правове регулювання провадиться за участю норм різних галузей права. Головним критерієм участі норм окремих галузей права в правовому регулюванні економічних відносин є їх предмет.

Участь норм різних галузей права у правовому регулюванні економічних відносин вказує на можливість використання у їх правовому регулюванні різних юридичних прийомів та засобів, а отже методів правового регулювання.

Головну роль у правовому регулюванні економічних відносин відіграють ті методи правового регулювання, які мають міжгалузевий характер.

Стратегічним напрямком удосконалення правового регулювання економічних відносин має стати розширення сфери застосування методів рекомендацій та заохочень.

Розвиток договору як правового інструменту є неодмінною особливістю правового регулювання економічних відносин на сучасному етапі.

Особливістю правового регулювання економічних відносин є розширення сфери договірно-правового регулювання економічних відносин, що є цілком виправданим наслідком розширення правосуб'єктності господарюючих суб'єктів.

2.2 Місце і роль законів у правовому регулюванні економічних відносин