Договір як регулятор сімейних майнових відносин

66

Дипломна робота

Договір як регулятор сімейних майнових відносин

План

Вступ 3

Розділ 1. Поняття сім'ї та членів сім'ї за законодавством держав 6

Розділ 2. Майнові правовідносини та обов'язки членів сім'ї 11

2.1 Майнові правовідносини між чоловіком та дружиною 12

2.1.1 Правовий (легальний) статус майна подружжя 12

2.1.2 Договірний статус майна подружжя 22

2.1.3 Аліментні зобов'язання подружжя 31

2.2 Майнові правовідносини між батьками та дітьми 38

Розділ 3. Немайнові правовідносини та обов'язки членів сім'ї 48

3.1 Немайнові правовідносини між подружжям 48

3.2 Немайнові правовідносини батьків та дітей 56

Висновки 61

Список використаної літератури 64

Вступ

Права та обов'язки членів сім'ї виникли ще задовго до появи шлюбу, шлюбного контракту. Ще первісні люди, які жили стадами, мали чітко визначені обов'язки (можливо, про права тоді ніхто не думав). Чоловіки йшли полювати на мамонтів та іншу дичину, а жінки залишалися вдома і підтримували вогонь.

Тепер у країнах, де існує закон, тільки належно оформлений шлюб породжує подружні права й обов'язки, одна частина яких носить особистий, а інша - майновий характер. Хоча згідно українського законодавства жінка та чоловік, які не перебувають у шлюбі між собою, але тривалий час проживали однією сім'єю, мають право на утримання (тобто тут йде мова про майнові права). Але такий інститут законодавству Російської Федерації невідомий.

Сім'я - це найменший осередок суспільства, який грунтується на шлюбі і на особливо тісних зв'язках, основою яких є почуття між чоловіком і жінкою, почуття взаємної любові, уваги і довіри між усіма членами сім'ї (Сімейний кодекс Німеччини).

Це осередок, звідки беруть своє начало права та обов'язки членів сім'ї, а саме правовідносини між подружжям і батьками та дітьми.

Увага нацковців привертається здебільшого правами та обов'язками, які носять майновий характер і аналіз наукової літератури у галузі сімейного права свідчить, що питанням правового регулювання майнових відносин у сім'ї і, зокрема майнових відносин подружжя, приділялося багато уваги радянськими вченими - В.Масловим, Ш.Чиквашвілі, М.Єршовою, К.Граве та іншими. А договірне регулювання сімейних відносин (тобто укладення шлюбного договору) стало предметом наукових досліджень тільки на початку 90-х рр. XX ст. Вчені І.Жилінкова, М.Антокольська, Л.Пчелінцева, С.Симонян, О.Чефранова, Л.Максимович висвітлювали окремі проблеми застосування договору як засобу врегулювання майнових відносин подружжя і надавали правову характеристику певним видам договорів подружжя. Разом з тим на сьогодні майже відсутні наукові праці, присвячені теоретичному обгрунтуванню можливості застосовування договору як регулятора сімейних майнових відносин, у першу чергу -- майнових відносин подружжя. Відповідно до цього вважається за необхідне дослідити питання щодо ролі договору в процесі правового регулювання майнових відносин подружжя, що і є одним з наших завдань цієї роботи.

Метою роботи є дослідити юридичне регулювання прав та обов'язків членів сім'ї у законодавстві сучасних держав.

Звідси випливають наступні завдання - ознайомитися з поняттям “сім'я”, охарактеризувати майнові права та обов'язки членів сім'ї, а саме детальніше розібратися з легальним та договірним статусом майна подружжя і аліментними зоов'язаннями подружжя та батьків і дітей, а також з особистими немайновими правами та обов'язками членів сім'ї.

Структурно робота складається з трьох розділів, який у свою чергу поділяється на підрозділи і підпідрозділи, та висновків.

Перший розділ “Поняття сім'ї та членів сім'ї за законодавством держав” дає визначення поняттю “сім'я” та “члени сім'ї”, яке вживається у соціологічному та правовому значенні. Пояснюється це тим, що воно вживається не тільки у правовій науці, а й у соціології, психології.

Також описується повнорідна родинність - наприклад, походження рідних братів, сестер від спільних батька, матері; і неповнорідна родинність - походження рідних братів (сестер) від різних батька чи матері, а також поняття “свояцтво“, тобто це відносини між родичем одного з подружжя і другим з подружжя, а також між родичами кожного з подружжя.

У другому розділі “Майнові правовідносини та обов'язки членів сім'ї” йдеться про правовий статус майна, а також про аліментні зобов'язання членів сім'ї.

Майнові правовідносини подружжя являють собою складний комплекс взаємопов'язаних дій стосовно володіння, користування та розпорядження майном. Право визначає основні параметри поведінки подружжя в майновій сфері: закріплює, яке майно перебуває у власності обох чоловіка та дружини або когось з них, встановлює обсяг прав і обов'язків подружжя щодо цього майна, умови їх реалізації, порядок набуття й відчуження майна, відповідальність подружжя за спільними та особистими зобов'язаннями тощо.

Правовий режим майна подружжя визначається в залежності від того, ким він встановлений - законодавцем чи самими учасниками майнових відносин - подружжям. У зв'язку з цим можна казати про законний та договірний правовий режим подружнього майна.

Законний режим майна відрізняється від договірного низкою ознак. Законний режим поширюється на всіх осіб, які вступають у шлюб, а шлюбний контракт має силу тільки для подружжя, яке його уклало.

Сімейне законодавство передбачає обов'язок подружжя матеріально підтримувати один одного у шлюбі. Цей обов'язок не залежить від віку, стану здоров'я, матеріального благополуччя. Майнові права та обов'язки щодо надання взаємної підтримки виникають у подружжя з моменту реєстрації шлюбу та існують протягом усього часу перебування в шлюбі.

У третьому розділі “Немайнові правовідносини членів сім'ї” йдеться про немайнові права та обов'язки подружжя (а це - право на материнство та батьківство; право на повагу до своєї індивідуальності; право на духовний розвиток; право на вибір прізвища при реєстрації шлюбу і зміні його, перебуваючи у шлюбі; право на розподіл обов'язків та сімейне вирішення питань життя сім'ї; право на особисту свободу) і батьків та дітей (це - визначення прізвища, імені, по-батькові; право на виховання та розвиток, на спілкування, право на визначення дитиною місця проживання, яка досягла чотирнадцяти років (ст. 160 Сімейного кодексу України).

Розділ 1. Поняття сім'ї та членів сім'ї за законодавством держав

Поняття сім'ї вживається в соціологічному та правовому значеннях. Такий поділ обумовлений тим, що регулювання сімейних відносин здійснюється не лише юридичною наукою, а й соціологією, етикою, психологією та ін.

Сім'я в соціологічному значенні - це заснована на шлюбі чи кровному спорідненні невелика група людей, члени якої пов'язані спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю та взаємодопомогою. Хоча сім'я має специфічні біологічні функції відтворення людського роду, вона водночас є формою соціальної спільності людей, характер якої визначається економічним базисом суспільства і змінюється з історичним розвитком людства.

Стосовно визначення сім'ї в юридичному значенні, то у Сімейному кодексі України воно відсутнє, у ст. 3 лише зазначається, що сім'я є первинним та основним осередком суспільства. У ст. 3 Сімейного кодексу України дається також визначення складу сім'ї, до якої належать особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. У наступних нормах цієї статті розкривається суб'єктний склад сім'ї та визначаються підстави її виникнення.

Зазначене визначення не є досить вдалим, адже не розкриває його змісту, ознак, а лише визначає місце сім'ї в суспільстві.

Щодо Сімейного кодексу Російської Федерації, то він взагалі не дає визначення сім'ї. А в німецькому Сімейному кодексі зазначається соціологічне визначення сім'ї. Сім'я - це найменший осередок суспільства, який грунтується на шлюбі і на особливо тісних зв'язках, основою яких є почуття між чоловіком і жінкою, почуття взаємної любові, уваги і довіри між усіма членами сім'ї.

В юридичній літературі у визначеннях під сім'єю розуміють:

- союз осіб, пов'язаних шлюбом чи родинністю;

- союз осіб, заснований на вільному і рівноправному шлюбі, близькій родинності, усиновленні чи іншій формі виховання дитини і який характеризується спільністю життя та інтересів цих осіб, наділених відповідними правами і обов'язками;

- об'єднання осіб, що природно формується в реальному житті, ґрунтується на шлюбі, родстві, усиновленні чи інших формах відносин між цими особами і характеризується спільністю духовного, матеріального життя та інтересів, що забезпечують продовження роду і виховання дітей;

- цілісне соціальне утворення, що характеризується внутрішньою єдністю і сцепленням частин в єдине ціле;

- первинний і багатогранний осередок нашого суспільства;

- активна соціальна група, побудована на шлюбі чи на родинних відносинах.

Як уже зазначалося, сімейні правовідносини виникають на підставі кровного споріднення (родинних зв'язків), шлюбу чи усиновлення тоді, коли ці види правовідносин підпадають під сферу дії сімейного права. Тому родинність є підставою виникнення сімейних правовідносин лише тоді, коли з нею безпосередньо пов'язане сімейним законодавством настання певних правових наслідків. У Сімейному кодексі України, як і в Сімейному кодексі Російської Федерації, відсутнє визначення кровного споріднення (родинності).

В юридичній науці родинність розглядається як родинні зв'язки між людьми, що ґрунтуються на походженні однієї особи від іншої чи кількох осіб від спільного пращура; кровний зв'язок осіб, що походять один від одного чи від спільного пращура.

До осіб, що походять один від одного, належать пращури та їхні нащадки як чоловічої, так і жіночої статі (наприклад, прадід, дід, мати, дочка, онук, правнук та ін.).

Крім того, існує також поняття походження осіб від спільного пращура, до яких належать рідні і двоюрідні брати та сестри, дядьки (тітки), племінники (племінниці).

Родинна лінія може бути прямою чи боковою та поділяється на висхідну та низхідну. При прямій лінії родинність ґрунтується на походженні однієї особи від другої. За бокової лінії родинність ґрунтується на походженні осіб від спільного пращура. В Сімейному кодексі Німеччини (Глава 4, ст.79) особи, які походять від інших людей (діти, батьки), є родичами по прямій лінії. А ті, хто не мають родинного зв'язку по прямій лінії, але походять від тої самої третьої особи (брати і сестри), є родичами по боковій лінії.

Розрізняють також повнорідну родинність - наприклад, походження рідних братів, сестер від спільних батька, матері; і неповнорідну родинність - походження рідних братів (сестер) від різних батька чи матері.

Неповнорідна родинність також буває єдинокровною, тобто коли неповнорідні брати та сестри походять від одного батька; єдиноутробною - походження неповнорідних братів та сестер від спільної матері.

У разі, коли в сім'ю входять діти, в яких немає ні спільної матері, ні спільного батька, ці діти називаються зведеними стосовно один одного (зведені брати, сестри). Такі випадки мають місце, коли, перебуваючи у другому шлюбі, жінка має від першого шлюбу дочку (сина), і її другий чоловік має сина (дочку) від першого шлюбу. У такій ситуації у кожного з дітей є рідний батько (чи мати) і мачуха (вітчим). Такі зв'язки між зведеними братами і/та сестрами називають свояцтвом. Але такими зв'язками свояцтво не вичерпується.

Свояцтво - це відносини між родичем одного з подружжя і другим з подружжя, а також між родичами кожного з подружжя. Свояцтво поділяється на дві категорії: до першої належать відносини, що складаються між чоловіком (зятем) і тещею, дружиною і свекрухою, між вітчимом і пасинком (мачухою і падчеркою) та ін.; до другої - відносини, що складаються між братом жінки і братом чоловіка, матір'ю дружини і матір'ю чоловіка та ін. Тобто свояцтво не ґрунтується ані на походженні, ані на кровному спорідненні.

Підставою для виникнення відносин свояцтва є укладення шлюбу. Підставою для їх припинення - розірвання шлюбу. Виняток з цього правила - продовження відносин свояцтва після смерті одного з подружжя або розірвання шлюбу, в якому залишилась дитина (діти). Такий висновок випливає з норм ст. 141 Сімейного кодексу України, відповідно до якого "розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини", а також ст. 268, відповідно до якої мачуха та вітчим зобов'язані утримувати малолітніх неповнолітніх падчерку, пасинка, які з ними проживають, якщо вони в змозі надавати матеріальну допомогу. Відповідно лише ці два випадки породжують юридичні наслідки в сімейному законодавстві. В усіх інших випадках свояцтво не підпадає під дію сімейно-правових норм.

Для родства (кровного споріднення) характерним є також поняття ступеня родства, яке визначає близькість кровного споріднення. Тобто ступінь кровного споріднення - це кількість народжень, що пов'язують між собою двох осіб, які перебувають у родинних зв'язках. При цьому народження нащадка не враховується. Наприклад, мати і дочка знаходяться у першому ступені родства, бабуся і онук - у другому. Рідні брати і сестри - у другому, бо для виникнення між ними родинних зв'язків необхідно два народження - брата і сестри. Близькими родичами є родичі по прямій лінії кровного споріднення, а також рідні брати і сестри по боковій лінії родства.

Юридичного значення кровне споріднення набуває лише у випадках, прямо передбачених законом. Так, встановлення родинних зв'язків між дитиною і батьками здійснюється шляхом вчинення про це запису в свідоцтво про народження дитини.

Наявність родинних зв'язків прямої лінії споріднення є підставою для неможливості перебування цих осіб у шлюбі між собою відповідно до ст. 26 Сімейного кодексу України.

Отже, в більшості випадків сім'я розглядається як певний союз (утворення) осіб, що пов'язані відносинами шлюбу, родства чи усиновлення. Сім'я в силу своїх складових частин, наділення моральними та духовними ознаками є складним соціальним явищем. Багатогранність сім'ї виявляється в різному суб'єктному складі кожної сім'ї, в наявності в її членів персоніфікованих з огляду на їх становище в сім'ї прав та обов'язків. Складність цього явища також виявляється в тому, що суб'єктом сімейних правовідносин виступає не сама сім'я як колективне утворення, а кожен член сім'ї окремо.

Розділ 2. Майнові правовідносини та обов'язки членів сім'ї

У літературі з сімейно-правових питань останнім часом завершилося формування концепції правового режиму майна членів сім'ї, вирішальна роль в обґрунтуванні якої належить І. Жилінковій [ ].

Невипадково дослідники питань сімейного права також постійно вживають поняття "правовий режим", хоч і не завжди дають йому визначення та розкривають його зміст. При цьому термін "правовий режим" використовувався і використовується в різноманітних інтерпретаціях та стосовно різних об'єктів правового регулювання. Так, у юридичній літературі вирізняється правовий режим подружжя, правовий режим майна часткової спільної власності, правовий режим майна батьків і дітей, правовий режим сім'ї, режим спільності і роздільності майна подружжя та ін. Тому цілком юридично коректно стверджувати, що існує правовий режим дошлюбного майна, правовий режим майна, придбаного в шлюбі [ ]. Водночас у юридичній літературі є досить вживаними такі поняття, як "принцип роздільності майна" і "принцип спільності майна" подружжя, що для дослідників мають однакове юридичне значення.

Проблема термінології має не лише теоретичне, але й практичне, у тому числі нормотворче, значення. Так, у новому Сімейному кодексі Російської Федерації виділяються дві самостійні глави: "Законний режим майна подружжя" (глава 7) і "Договірний режим подружжя" (глава 8). Укладачі нового ЦК України таких понять не застосували, надавши перевагу традиційній юридичній термінології (спільне майно подружжя, роздільне майно подружжя, право спільної сумісної власності подружжя). Однак ця обставина не перешкоджає використанню терміна "правовий режим" в юридичній доктрині сімейного права. Звичайно, що при цьому необхідно дотримуватися змістовного значення категорії правового режиму.

2.1 Майнові правовідносини між чоловіком та дружиною

2.1.1 Правовий (легальний) статус майна подружжя

У разі відсутності між подружжям шлюбного контракту, правовий режим їх майна визначається відповідно до положень сімейного законодавства, які мають імперативний характер, тобто подружжя не може односторонньо змінювати встановлений законом правовий режим на власний розсуд. Однак подружжя не позбавлене права вчиняти будь-які дії щодо придбаного в період шлюбу майна, в тому числі ділити його у будь-яких частках між собою. В іншому разі мало б місце обмеження у здійсненні подружжям прав співвласників.

По російському законодавству законним режимом майна подружжя є режим їхньої спільної власності (п. 1 ст. 33 Сімейного кодексу Російської Федерації). Правове регулювання загальної спільної власності здійснюється відповідно до гл. 7 Сімейного кодексу Російської Федерації і ст. 256 Цивільного Кодексу Російської Федерації. У прийнятих Цивільному і Сімейному кодексах колишній режим спільної власності подружжя був збережений, оскільки повною мірою відповідає законним інтересам обох сторін.

Режим спільності був встановлений і найбільш повно регламентований у праві Франції, однак зміни французького законодавства в останні роки були відзначені деяким відходом від традиційного регулювання. У режим спільності майна були внесені елементи роздільності за рахунок звуження переліку майна, що входить у спільність, у яку, згідно ст. 1401 Цивільного кодексу Франції у редакції 1965 року, тепер включається майно, придбане кожним з подружжя за рахунок власного заробітку і доходів від роздільної власності. Такий режим спільності одержав назву «спільність придбань». Принцип спільності придбань проводиться й у більш пізнім законодавстві. Так, законом 1967 року було встановлено, що якщо один з подружжя одержує в дарунок чи у спадщину грошову суму, то він стає власником тільки грошової суми, а майно, придбане на ці гроші, надходить у загальну власність подружжя.

У загальному виді визначення спільної власності дане в ст. 244 Цивільного Кодексу Російської Федерації, відповідно до якої такою є загальна власність без визначення часткою. Стаття 34 Сімейного кодексу Російської Федерації конкретизує це положення, відносячи до спільної власності подружжя майно, нажите ним під час шлюбу. Таким чином, сімейне законодавство виділяє часовий критерій віднесення того чи іншого придбаного майна до спільної власності.

Головним принципом прав подружжя на майно є принцип спільності всього того майна (за винятками, прямо встановленими законом), яке набувається ним за час шлюбу. Відповідно до п. 1 ст. 60 Сімейного кодексу України "майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу)". Згідно п.п.1,3 ст. 34 Сімейного кодексу Російської Федерації «майно, нажите подружжям під час шлюбу, являється їхньою спільною власністю. Право на спільну власність подружжя належить також чоловікові (жінці), який в період шлюбу здійснював ведення домашнього господарства, догляд за дітьми чи по іншим поважним причинам не мав самостійного доходу».

Така норма з юридичної точки зору фактично утверджує презумпцію належності подружжю на праві спільної сумісної власності всього майна, що набувається ним в період шлюбу. Існування такої презумпції має не лише теоретичне, а і практичне значення, адже вона полегшує суду визначення правової частки майна, особливо в тих випадках, коли подружжя шлюбним договором не встановлюють особливий правовий режим придбаного в період шлюбу майна.

Спільною сумісною власністю подружжя можна визнавати те майно, яке нажите чи набуте ним шляхом одержання доходів від праці у суспільному секторі економіки, від участі у підприємницькій діяльності, від укладених обома з учасників подружжя угод або одним із них - за рахунок спільних коштів чи іншого майна, створення тих чи інших матеріальних благ індивідуальною працею одного з подружжя або їх обох, від одержання дивідендів [гопанчук].

Сімейне законодавство України містить перелік майна, яке може бути об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Згідно ст.61 це - бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту; заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу; гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором (якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї,); речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя.

Щодо сімейного законодавства Російської Федерації (п.2 ст.34 Сімейного кодексу), то до майна, нажитому подружжям під час шлюбу, відносяться доходи кожного з подружжя від трудової діяльності, підприємницької діяльності і результатів інтелектуальної діяльності, отримані ними пенсії, матеріальна допомогоа, а також інші грошові виплати, що не мають спеціального цільового призначення (суми матеріальної допомоги, суми, виплачені для відшкодування збитків у зв'язку з втратою працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, і інші). Загальним майном подружжя є також придбані за рахунок загальних доходів подружжя рухомі і нерухомі речі, цінні папери, паї, внески, частки в капіталі, внесені в кредитні установи чи в інші комерційні організації, і будь-яке інше нажите подружжям в період шлюбу майно незалежне від того, на ім'я кого з подружжя воно придбано або на ім'я кого чи ким з подружжя внесені кошти.

Перелік об'єктів спільної власності подружжя, що міститься в законі, не є вичерпним. Це дозволяє зробити висновок про те, що до спільного майна подружжя може бути віднесене будь-яке майно, не заборонене в цивільному обороті.

Між тим, згідно зі ст. 13 Закону України "Про власність" об'єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Таким чином, все перелічене майно може бути також у спільній сумісній власності подружжя.

В юридичній літературі щодо правового режиму страхових платежів, страхових сум та відшкодувань висловлювалися різні погляди. Страхові суми, одержані одним із подружжя за договором добровільного особистого страхування, мають вважатися його особистим майном. Стосовно ж майнового страхування висловлювалася думка про можливість визнання одержаних одним із подружжя страхових сум (відшкодувань) спільною власністю, якщо було застраховане їх спільне майно. На думку І. Жилінкової [ ], при визначенні правового режиму страхових відшкодувань необхідно виходити з того, що вони є спільною сумісною власністю, якщо мало місце страхування спільного сумісного майна подружжя, і роздільною, якщо страхувалося роздільне майно одного з подружжя. З такою позицією можна в цілому погодитись. Проте автор нічого не говорить про правову долю страхових платежів, внесених одним з подружжя - страхувальником за договором страхування його роздільного майна, адже такі платежі могли вноситися за рахунок спільних коштів подружжя. Вони можуть бути повернуті страхувальнику при достроковому припиненні договору відповідно до ст. 28 Закону "Про страхування" (в редакції від 4 жовтня 2001 р.). Очевидно, якщо вони вносилися за рахунок спільних коштів подружжя, то також мають вважатися його спільною власністю.

Згідно ст.69 Сімейного Кодексу України та ст.38 Сімейного Кодексу Російської Федерації дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. При відсутності розбіжностей із приводу поділу спільного майна подружжя може самостійно укласти угоду про поділ загального майна. В іншому випадку це питання розглядається у судовому порядку.

Як слушно зазначає В.Маслов, поділ спільного майна подружжя - "один із способів припинення права спільної сумісної власності подружжя за вимогою одного або обох з подружжя". Сутність поділу полягає у тому, що спільне майно розподіляється між подружжям, в результаті чого спільна власність припиняється і кожен з подружжя стає власником частки, яка виділяється[9,28].

А.Івановим [4,427] висловлена теза про те, що в результаті поділу зникає спільне майно подружжя і не виникає ніякого договірного режиму їх майна. З наведеним твердженням важко погодитись. Більш обгрунтованою, на мій погляд, є точка зору І.Жилінкової [ ], згідно з якою у вказаній ситуації припиняє діяти законний режим спільності майна і на його місці виникає договірний режим роздільності майна.

Згідно ст.70 Сімейного Кодексу України та ст.39 Сімейного Кодексу Російської Федерації у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

На думку К.Граве, якщо спільне майно подружжя ділиться за домовленістю між ними, то подружжя саме визначає: порядок поділу, розмір тієї частки у спільному майні, яку отримає кожен з подружжя, ті конкретні речі, що отримає той чи інший з подружжя, можливу грошову компенсацію, яку виплатить один з подружжя іншому за речі, котрі не можна поділити та які залишає за собою один з подружжя [ граве ].

Cімейне законодавство (ст. 57 Сімейного кодексу України) визначило майно, яке не поступає у спільну сумісну власність обох з подружжя, а є об'єктом права особистої (приватної) власності одного з них. У Сімейному кодексі України не застосовується поняття "роздільна власність подружжя". Отже, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу. П.1 ст.36 Сімейного кодексу Російської Федерації гласить, що майно, яке належало кожному з подружжю до вступу в шлюб, є власністю кожного з подружжя.

Успіхи жіночого руху за рівноправність, тенденції в розвитку буржуазного сімейного права в сторону його демократизації знайшли своє відображення й у регулюванні майнових відносин. У традиційний режим роздільності в Англії і США внесені дуже важливі елементи спільності: за одним з подружжя, якому не належить на праві власності конкретне майно, судом може бути визнане право на частку в майні; режим спільності встановлений на найбільш важливі види майна, наприклад житлові будинки і приміщення.

Відповідно до п. 1 ст. 57 Сімейного кодексу України та п.1 ст.36 Сімейного кодексу Російської Федерації майно, набуте дружиною, чоловіком за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування, є їх особистою приватною власністю. Однак новелою виявилося положення цієї ж статті про те, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є "майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто". Введення в Сімейний кодекс України нової норми про визнання особистою приватною власністю одного з подружжя майна, придбаного в період шлюбу, але за рахунок його особистих коштів заслуговує на підтримку, адже такий підхід до вирішення правової долі такого майна формувався в судовій практиці і поділявся в юридичній літературі. Власне, це відповідає загальній концепції побудови системи правового режиму майна подружжя на засадах роздільності та спільності. Тому сама по собі трансформація майна з одного виду в інший (наприклад, грошових коштів в інші цінності, конкретних речей у грошові кошти) не повинна призводити до автоматичної зміни режиму роздільності на режим спільності і навпаки. Однак подружжя вправі визначити правовий режим роздільного майна шлюбним контрактом або спеціальною угодою під час перебування в шлюбі.

У режим спільності майна, встановлений Цивільним кодексом Федеративної Республіки Німеччини, також були внесені в 1957 році зміни, що зводяться до того, що майно подружжя, що перебувають в шлюбі, знаходиться в роздільній власності, але у випадку розірвання шлюбу кожний з подружжя має право на половину різниці між вартістю майна на момент укладення шлюбу і на момент розірвання його, тобто подружжя мають право на половину приросту майна.

Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя (п.2 ст.57 Сімейного кодексу України). П.2 ст.36 Сімейного кодексу Російської Федерації виключає коштовності та інші предмети розкоші зі спису особистої приватної власності. Наведена норма містить дві основні новели. По-перше, в Сімейному Кодексі не наводиться орієнтовний перелік речей індивідуального користування, що, звичайно, в майбутньому створюватиме труднощі у розгляді спорів про поділ майна між подружжям. По-друге, в ньому закріплено без вагомих на те підстав принцип роздільності коштовностей, придбаних за спільні кошти, які за чинним донедавна Кодексом про Шлюб і Сім'ю визнавались спільним майном подружжя.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги (п.3 ст.57 Сімейного кодексу України).

Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням.

Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

У ст. 57 Сімейного кодексу України міститься ще одна надзвичайно важлива норма. Так, у п. 7 цієї статті зазначається : "Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю". Пропоноване положення не є абсолютною новелою, адже воно сформувалося у судовій практиці ще за радянських часів.

Наприклад, М. звернулася з позовом до Н. про поділ майна. Позивачка вимагала виділити їй із спільної власності майна на суму 2111 крб. Своїм рішенням Черкаський обласний суд позов М. задовольнив частково на суму 2050 крб. Н. не погодився з таким рішенням і подав на нього касаційну скаргу, в якій, зокрема, посилався на те, що суд проігнорував факт дарування йому батьком 450 крб. для придбання автомобіля. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду УРСР в своїй ухвалі зазначила, що ця обставина не може бути підставою для зміни рішення Черкаського обласного суду, тому що з матеріалів справи видно, що гроші були дані не для особистих потреб відповідача [ гопанчук ].

Очевидно, судова колегія виходила з того, що гроші дарувалися обом з подружжя. І коли б у судовому засіданні був би встановлений факт дарування коштів лише відповідачу, то ця обставина могла б бути підставою для виділення йому більшої частки у спільному майні. Більш чітко висловлена позиція з цього питання президією Вінницького обласного суду, яка у своїй постанові від 7 березня 1996 р. записала, що при вирішенні спору про поділ спільного майна подружжя суд має враховувати внесок у його надбання, зроблений одним із подружжя за рахунок його роздільного майна[ гопанчук ]. Отже, закріплення в Сімейному кодексі України досліджуваного положення у будь-якому разі сприятиме кращому розмежуванню роздільного і спільного майна.

У Швейцарії Цивільним кодексом передбачається режим спільності майна подружжя, що не діє у випадку оголошення конкурсу у відношенні майна одного з подружжя.

Відзначаючи наявність у шлюбно-сімейному законодавстві гарантій недопустимості автоматичної трансформації правового режиму роздільного майна у спільне майно, законодавець все ж допускає можливість визнання роздільного майна одного з подружжя їх спільною власністю.

Відповідно до ст. 62 Сімейного кодексу України «якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно ст.37 Сімейного кодексу Російської Федерації майно кожного з подружжя може бути визнано їх спільною власністю, якщо буде встановлено, що в період шлюбу за рахунок загального майна подружжя чи майна кожного з них або праці одного з подружжя були зроблені вкладення, що значно збільшують вартість цього майна (капітальний ремонт, реконструкція, переустаткування й інші).

Аналіз наведеної норми дає підстави вважати, що такі правові наслідки можуть наставати лише у разі істотного збільшення роздільного майна у своїй цінності за рахунок трудових чи грошових затрат подружжя, який не є його власником. Тобто сам по собі факт здійснення чоловіком поточного чи навіть капітального ремонту дошлюбного житлового будинку дружини ще не може бути достатньою підставою для визнання цього будинку спільною власністю, адже всі дорослі члени сім'ї мають піклуватися про підтримання житлового будинку, в якому вони проживають на правах членів сім'ї, у належному стані.

Однією з найважливіших новел шлюбно-сімейного законодавства може стати положення ст. 58 Сімейного кодексу України, а саме: "якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди), він є власником цих плодів, приплоду або доходу (дивідендів)". Ситуація ще більш ускладниться, якщо дружина не працює у зв'язку з вихованням малолітніх дітей, а чоловік не працює, але одержує достатні прибутки від роздільного майна. Відповідно до положень Сімейного Кодексу України може виникнути ситуація, коли чоловік буде поповнювати свій майновий актив, а дружина, яка виконувала суспільне корисну працю, взагалі не зможе набувати права власності на майно. Звичайно, що подібні ситуації не будуть сприяти зміцненню сімейних відносин, утвердженню принципу рівноправ'я між подружжям, а врешті - захисту прав того з подружжя, хто не міг працювати у суспільному виробництві з поважних причин.

Новелами Сімейного Кодексу України є також положення ст. 57 про те, що особистою приватною власністю кожного з подружжя є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, належної кожному з них, а також як відшкодування завданої моральної шкоди та страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням (п.4, п.5).

Такі положення можуть бути прийнятними, але у майбутній правозастосовчій практиці можуть також призвести до негативних наслідків. Насамперед у ст. 57 Сімейного Кодексу України не дається відповіді щодо вирішення питання про правовий режим страхових сум за такими договорами, якщо страхові внески формувалися за рахунок спільних коштів подружжя.

В Сімейному кодексі України нічого не говориться про розмір трудових або грошових затрат одного з подружжя у збільшення цінності роздільного майна другого з подружжя. Між тим, не завжди розмір внесків у перетворення роздільного майна призводить до адекватного підвищення його кінцевої цінності. Тобто незначні грошові або трудові внески можуть призвести до значного підвищення цінності роздільного майна та навпаки. Однак навряд чи було б справедливо визнавати роздільний об'єкт одного з подружжя спільною власністю за незначних грошових чи трудових внесків другого з подружжя.

Отже, можемо сказати, що намагатися сконструювати законний режим майна подружжя, який задовольнив би інтереси всіх без винятку подружніх пар, неможливо, оскільки законодавче регулювання об'єктивно не завжди може врахувати різноманіття людських інте ресів та життєвих обставин. Тому вихід, обраний законодавцем у Сімейному кодексі, є найбільш оптимальним -- поряд із законним режимом майна та аліментним обов'язком, що відповідають інтересам більшості людей, одночасно надається можливість по-іншому врегулювати майнові відносини за допомогою договорів. При цьому договори дозволяють зберегти сили суспільства у сфері законотворчості та пошуках оптимальної для всіх моделі регулювання майнових відносин подружжя.

2.1.2 Договірний статус майна подружжя

Сучасне сімейне законодавство допускає, поряд з імперативним методом регулювання майнових відносин подружжя, їхнє диспозитивне регулювання. Тепер йому надана можливість самостійно визначати свої майнові права й обов'язки в період шлюбу і після його розірвання. Укладаючи шлюбний договір, подружжя саме встановлює правовий режим володіння, користування і розпорядження майном.

Перші шлюбні договори з'явилися у XVII столітті в Англії. Вони мали на меті захист прав заміжньої жінки та її кровних родичів на родове майно.

Інститут шлюбного договору, який вже дуже давно існував і успішно застосовувався у країнах Західної Європи та США, з'явився у нашому законодавстві більш ніж 10 років тому, коли 23 червня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб і сім'ю України», згідно з яким Кодекс було доповнено ст. 27, що передбачила можливість укладання шлюбного контракту між особами, які вступають у шлюб.

Норми гл. 8 Сімейного кодексу Російської Федерації, що регулюють договірний режим майна подружжя, є новими в російському сімейному законодавстві, і поки висновок шлюбного договору не одержав широкого поширення в Російській Федерації. Однак досвід закордонних країн останнього років свідчить про те, що усе більше і більше людей середнього статку, вступаючи в шлюб, укладають шлюбні договори. Імовірно, одна з основних причин цього пов'язана з ростом числа розводів і, відповідно, із прагненням людей забезпечити себе якщо не від моральних, то хоча б від матеріальних втрат у випадку, якщо шлюб виявиться невдалим.

Згідно ст. 40 Сімейного кодексу Російської Федерації шлюбним договором визнається згода осіб, що вступають у шлюб, чи згода подружжя, що визначає їхні майнові права й обов'язки в шлюбі і (чи) у випадку його розірвання.

Цивілістична суть сімейних відносин зумовила розширення можливості їхнього регулювання безпосередньо самими учасниками -- Сімейний кодекс України акцентує увагу саме на договірному регулюванні таких правовідносин. Частиною 2 ст. 7 Кодексу визначено, що сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Таке договірне регулювання стосується насамперед шлюбного контракту, який з 1 січня 2004р. називається «шлюбним договором».

Сімейний кодекс України, що набрав чинності з 1 січня 2004 р., питанню шлюбного договору приділяє значно більше уваги, ніж Кодекс про шлюб та сім'ю України, у якому питанню шлюбного контракту було присвячено лише одну статтю. Порядок укладання шлюбних контрактів був затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1993 р. № 457, яка зі вступом у дію Сімейного кодексу втратила чинність. Новий Кодекс присвятив питанню порядку укладення, змісту та форми договору цілу главу, яка визначає окремий порядок визначення у шлюбному договорі правового режиму майна подружжя, користування житлом, а також права на утримання.

І. Жилінкова зауважує, що в зарубіжній літературі виділяються наступні особливості шлюбного контракту, які відрізняють його від комерційних договорів [ ]:

1) предмет шлюбного договору, як правило, становить для держави значно більший інтерес, ніж предмет комерційного договору; 2) на зміст договору істотно впливає часто досить різний рівень матеріального становища сторін; 3) шлюбний контракт укладається до вступу в шлюб сторін, а виконується через певний, можливо досить тривалий, час. При цьому І. Жилінкова вважає перелічені особливості такими, що найбільш істотно дозволяють відмежувати шлюбний контракт від інших цивільно-правових угод.

Шлюбний договір -- це насамперед угода про вирішення спірних питань життя сім'ї, укладена між особами, які вступають у шлюб, або подружжям [ ].

Однією з найпринциповіших новел в Сімейному кодексі України є положення про право подружжя укласти шлюбний договір (укладачі вирішили відмовитися від терміну "шлюбний контракт") як до реєстрації шлюбу, так і під час перебування в шлюбі з правом внесення за взаємною згодою змін до шлюбного контракту (ст. ст, 92, 100 Сімейного кодексу України). Таке положення в російському законодавстві діє з 1995 року (ст.41, 43 Сімейного кодексу Російської Федерації).

Така новела (це стосується українського законодавства) має свої як позитивні, так і негативні аспекти. Звичайно, права подружжя щодо договірного врегулювання майнових відносин істотно розширюються. Водночас надання подружжю права укладати шлюбний контракт у період шлюбу, вносити неодноразові зміни до нього може призводити до ускладнення правового режиму майна подружжя, збільшення кількості спорів між подружжям та створення додаткових труднощів для їх розгляду судами. Постійні зміни правового режиму майна подружжя здатні лише дестабілізувати майнові відносини між подружжям. Прихильники динаміки умов шлюбного контракту можуть зауважити: недопустимість внесення змін до шлюбного контракту є обмеженням права подружжя визначати правову долю майна, що буде набуватися подружжям у період шлюбу. Насправді все навпаки, адже практично кожний шлюбний контракт містить відхилення від встановленого законом принципу спільності майна, що буде набуватися подружжям в період шлюбу. Більш того, укладаючи шлюбний контракт, чоловік і жінка фактично відмовляються від своїх прав на майбутній період, що певною мірою є добровільним обмеженням своєї правоздатності. На наш погляд, шлюбний контракт не є єдиною правовою формою вирішення подружжям своїх майнових проблем. Сімейне законодавство надає подружжю незаперечне право укладати щодо вже придбаного в період шлюбу майна будь-які угоди, у тому числі дарування, поділ у рівних і нерівних частках. Усе це свідчить про певну вразливість введеного в Сімейний кодекс України положення про внесення змін до шлюбного контракту в період шлюбу.

Сімейним кодексом України та Росії передбачено, що шлюбним договором регулюються лише майнові відносини між подружжям (ст.93 Сімейного кодексу України, ст.42 Сімейного кодексу Російської Федерації), визначаються їхні майнові права та обов'язки, а також майнові права і обов'язки подружжя як батьків.

Розширене тлумачення предмета шлюбного контракту не є абсолютно довільним чи випадковим. Постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1993 р. № 457 затверджено Порядок укладання шлюбного контракту, згідно з яким контрактом можуть передбачатися не лише майнові права і обов'язки подружжя, але і немайнові, моральні чи особисті зобов'язання (п. 2). Але це суперечить п.3 ст.93 Сімейного кодексу України.

Згідно з ч. 3 ст. 93 Сімейного кодексу України шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми. Отже, подружжя не зможе, як раніше, передбачити якісь обов'язки особистого характеру стосовно один одного, а також особисті немайнові відносини між ними та дітьми. Тому з Порядку укладання шлюбного контракту необхідно вилучити положення про можливість включення до шлюбного контракту умов щодо немайнових особистих і моральних обов'язків. Помірковану позицію з цього питання зайняла І. Жилінкова, яка цілком справедливо зазначила, що законодавство України предметом шлюбного контракту передбачає лише майнові права та обов'язки подружжя, оскільки особисті права і обов'язки встановлені законом і невіддільні від їх носія [ ]. Однак автор з невідомих причин не звернула увагу на суперечливі положення Порядку укладання шлюбного контракту. Не дає підстав для розширеного тлумачення предмета шлюбного договору і Сімейний кодекс України, згідно з яким шлюбним договором мають регулюватися лише "майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права і обов'язки" і не можуть регулюватися "особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми" (ст. 93). Такий підхід законодавця до визначення предмета правового регулювання шлюбним договором відповідає його призначенню та позиції переважної частини юристів-науковців.

Досліджуючи цю проблему, І. Жилінкова класифікує усі домовленості подружжя у шлюбному контракті на чотири категорії [ ]: 1) угоди подружжя щодо правового режиму їх майна (зміна режиму спільного майна на режим роздільного і навпаки; визначення часток у спільному майні; визначення правового режиму плодів і доходів від спільного і роздільного майна тощо); 2) угоди щодо порядку користування спільним і роздільним майном; 3) угоди щодо порядку управління майном і укладення з ним угод; 4) угоди зобов'язального характеру (щодо порядку несення витрат на утримання спільного і роздільного майна; щодо взаємного утримання подружжя, виплати додаткових коштів на лікування тощо).[ ]

Важливою умовою шлюбного договору є те, що його положення не повинні зменшувати обсягу прав дитини (ст.93 Сімейного кодексу України, ст.42 Сімейного кодексу Російської Федерації), встановлених цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне для нього матеріальне становище.

Крім того, п. 5 ст. 93 Сімейного кодексу України визначено, що за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації. Російське законодавство про це не згадує.

Найважливішою особливістю шлюбного договору є те, що ним майнові права й обов'язки подружжя може бути визначено інакше, ніж це передбачено загальними правилами сімейного законодавства. Зокрема, може бути встановлено, що певне майно, яке належало одному з подружжя до шлюбу або буде одержано під час шлюбу в дар, стає їхньою спільною сумісною власністю; може бути визначено на розсуд подружжя розмір часток у праві власності на майно, що буде нажите у період шлюбу; може бути передбачено умови поділу спільного майна у разі розірвання шлюбу, а також порядок погашення боргів кожного з по дружжя за рахунок спільного чи роздільного майна. Шлюбний договір може містити також положення про непоширення на майно, набуте подружжям за час шлюбу, положень про спільну сумісну власність і тоді це майно буде вважатися спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них.

У шлюбному договорі сторони можуть передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб. Наприклад, можна включити до договору положення про те, що подружжя зобов'язується утримувати непрацездатних батьків, когось з них чи дітей, народжених не у спільному шлюбі, надавати цим особам грошову допомогу або/та надати їм можливість проживати разом з подружжям, виділивши окрему кімнату в будинку чи квартирі тощо.

Чоловік може у шлюбному договорі зобов'язати дружину ощадливо ставитись до сімейного бюджету, здійснювати облік проведених витрат на певну суму та інформувати його про ці витрати. Дружина може зобов'язати чоловіка забезпечити проживання своєї сім'ї у окремій квартирі чи будинку, окремо від його батьків.

Проте на практиці шлюбний договір насамперед застосовується не для регулювання спільного проживання і користування майном, а на випадок розриву шлюбних відносин. Тому, безперечно, у шлюбному договорі можна визначити можливий порядок поділу майна, у тому числі і після розірвання шлюбу (ст.42 Сімейного кодексу Російської Федерації, ст.97 Сімейного кодексу України). У цьому випадку при розлученні можна уникнути довготриваючих судових процесів поділу майна, маючи більше шансів зберегти добрі відносини після розлучення.

Слід виділити питання визначення у шлюбному договорі порядку користування житлом. Статтею 59 Сімейного кодексу України визначено, що той з подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов'язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відповідно до закону мають право користування ним.

У той же час, відповідно до ч. 4 ст. 156 Житлового кодексу УРСР, припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє його дружину права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені ст. 162 цього Кодексу. Нею визначено, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться, крім квартирної плати, за затвердженими в установленому порядку тарифами.

Укладаючи шлюбний договір, сторони можуть включити до нього: положення про порядок користування житлом, яке належить одному з подружжя на праві приватної власності; про звільнення після розчучення житлового приміщення тим з подружжя, хто вселився у нього в зв'язку з реєстрацією шлюбу; про проживання в житловому приміщенні родичів когось з подружжя тощо.

У шлюбному договорі особи на власний розсуд можуть визначити право на утримання незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі (ст.99 Сімейного кодексу України, ст.42 Сімейного кодексу Російської Федерації), умови, розмір та строки, у які будуть здійснюватись такі виплати. При цьому в разі невиконання одним з подружжя свого обов'язку за договором аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса. Шлюбним договором може бути встановлена й можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв'язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації.

Однак ті умови шлюбного контракту, які всупереч волі будь-кого з подружжя погіршують його становище порівняно із законодавством України (мають дискримінаційний характер, позбавляють права на частку в нажитому майні тощо), не можуть бути визнані дійсними, так само як і шлюбний контракт, укладений без додержання порядку, встановленого законодавством України.