Кримінально-процесуальні функції

Проблема Кримінально-процесуальних функцій є однією з найбільш складних і дискусійних. Наскільки правильно її буде вирішено, залежить пізнання природи, перспективі напрямків розвитку кримінального процесу взагалі. У зв'язку с постійними реформами законодавства, відбувається поступове вдосконалення, внесення змін та доповнень до діючого Кримінально- процесуального кодексу.

На сьогодні на перший план виходить права людини, тобто обмеження чи позбавлення цих прав має бути об'єктивним, законним і всебічним. Це питання як і у всьому світі повинен вирішувати суд, враховуючи позиції сторін захисту та обвинувачення. А тому звідси виходить що кожен суб'єкт має виконувати певну функцію: захисник - функції. Захисту, суд - функцію правосуддя, прокурор - функція обвинувачення.

Дане питання вирішували такі вченні: М.О. Якуба, П.А. Лупинська, М.І. Тертимник, І.В. Главюк, І.Л. Файницький, В.Л. Случевський, М.С. Строгович, М.С. Алєксєєва, О.Д. Бойкова, М.М. Видрі, А.П. Гуляєва, О.М. Ларіна, С.А. Альперт, Ю.М. Грошевий, А.Я. Дубинський, В.Т. Нор, В.С. Зеленьський та інші.

Актуальність теми. Кримінальний процес повинен відповідати світовим стандартам у всіх своїх проявах. Це насамперед має велике значення на сьогоднішній день, оскільки Україна стоїть на порозі демократизації, виходу в повноцінне європейське суспільство.

Функції кримінального процесу посягають найважливіше місце у кримінальному процесі, а саме у системі кримінально-правових норм України. Саме вони здійснюють контроль, чіткий розподіл діяльності правоохоронних органів, судів за функціональним призначенням. Функції є нормативною і теоретичною основою правоохоронної структури України.

Метою даної роботи є вивчення, розкриття і дослідження основних кримінально-процесуальних функції України їх сутність і зміст.

Об'єкт роботи - кримінально-процесуальні відносини, що виникають під час здійснення кримінально процесуальних функцій на стадії досудового розслідування.

Предметом є положення чинного законодавства, наукові джерела з кримінального процесу з питань реалізації функції обвинувачення, правосуддя, захисту на стадії досудового розслідування.

Методологічну основу складає діалектичний метод наукового пізнання реальних і існуючих явищ.

До спеціальних методів віднесено: системний аналіз, порівняльно- правовий, історичний, узагальнення, аналіз, синтез, абстрагування.

Конституція України визначає правовий зміст кримінально-процесуальних функцій. Загальні завдання кримінального судочинства, сформульовані у ст. 2 КПК, не виключають, а, навпаки, передбачають різні форми і методи їх реалізації відповідно судом, прокурором, слідчим і органом дізнання. Кожний з них має притаманну саме йому спрямованість у вирішенні цих завдань.

У теорії відсутня єдина думка про поняття кримінально-процесуальної функції. Найбільш поширеним є погляд, який вперше висловив М. С. Строгович, що кримінально-процесуальні функції -- це окремі види, окремі напрямки кримінально-процесуальної діяльності.

Своєрідною є позиція у цьому питанні В. П. Нажимова. Відзначаючи, що кримінально-процесуальні функції -- це найважливіший напрямок процесуальної діяльності, автор, однак, вважає, що здійснення конкретної процесуальної функції тим чи іншим суб'єктом ґрунтується не стільки на положеннях кримінально-процесуального закону, скільки на законах психології, на свободі вибору (обрання) функції, яку він здійснює, виборі, що обумовлений внутрішнім переконанням і обставинами справи5. Такий погляд було піддано обґрунтованій критиці. Якщо виходити з позиції В. П. Нажимова, то відповідні суб'єкти процесу, психологічно перебудувавшись у результаті виявлення нових обставин, мали б можливість неодноразово змінювати у ході провадження у справі характер процесуальних функцій, які вони здійснюють. Цілком очевидно, що при такому розумінні процесуальної функції вона перестала б бути конкретною процесуальною категорією, втратила б свою визначеність і перетворилася у щось розпливчасте, позбавлене практичного значення. Кримінально-процесуальні функції перш за все обумовлені специфічним соціальним і правовим змістом, який визначає і їх психологічне значення. Виділення тих чи інших функцій і можливість їх здійснення конкретними суб'єктами процесу залежить не від волі і бажання останніх, а від законодавця, який, враховуючи низку факторів, у тому числі і закони психології, нормативно закріплює відповідну структуру судочинства, яка відбиває реальне становище речей, права і законні інтереси суб'єктів процесу, цілі, до яких прагне. Іншими словами, кримінально-процесуальна функція -- це об'єктивна категорія, яка відбита у чинному законі і визначає процесуальний статус даного суб'єкта. Тому характер процесуальної функції, яку здійснює суб'єкт, не залежить від його конкретної позиції у даній справі.

Таким чином, для характеристики процесуальних функцій істотно важливим є те, що вони:

- закріплені у законі певними видами, напрямками процесуальної діяльності;

- виділяються з усієї процесуальної діяльності як основні, оскільки кожна з них безпосередньо пов'язана з реалізацією завдань кримінального судочинства;

- здійснюються суб'єктами, які уповноважені на провадження у справі або мають у ній процесуальний інтерес.

Отже, процесуальні функції -- це виражені у законі основні напрямки процесуальної діяльності, що здійснюються з метою реалізації завдань кримінального судочинства суб'єктами, уповноваженими на ведення процесу або наділеними правами для активної участі у справі з метою захисту своїх законних інтересів.

З урахуванням такого розуміння суті процесуальних функцій до їх числа в юридичній літературі найчастіше відносять як головні три функції: обвинувачення, захисту і вирішення справи (правосуддя). Основними їх справедливо називають тому, що вони завжди, обов'язково виявляються в центральній стадії процесу, і розрізнення цих функцій визначає змагальну побудову судового розгляду. Природно, що це ставить їх на особливе місце у загальній системі кримінально-процесуальних функцій. Є достатньо підстав, щоб віднести до них такі основні напрямки процесуальної діяльності, як розслідування кримінальної справи, нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів (прокурорський нагляд), підтримання цивільного позову, заперечення проти цивільного позову.

До числа кримінальних процесуальних функцій належать: 1) функція обвинувачення (кримінального переслідування); 2) функція захисту; 3) функція правосуддя; 4) допоміжна функція. В основу цієї класифікації функцій покладаються об'єкт і обсяг окремих напрямів одномотивної кримінальної процесуальної діяльності.

2.Функція захисту

Функція захисту є однією з основних кримінально-процесуальних функцій. Вона виступає важливою складовою процесуальної форми, обов'язковим елементом розв'язання правових спорів у кримінальному суді, слугує противагою функції обвинувачення та є формою забезпечення прав і свобод особи у кримінальному судочинстві.

Розглядаючи кримінальний процес як систему, слід виділяти три ієрархічні рівні функцій, що відображають взаємозв'язок і взаємний вплив елементів цієї системи, а також соціальне призначення кримінального судочинства. По-перше, загальну функцію кримінального процесу, яку, виходячи з визначених у законі завдань, пропонується іменувати охоронно-забезпечувальною. По-друге, рівень кримінально-процесуальних функцій як напрямків кримінально-процесуальної діяльності, що є основою побудови кримінального процесу на засадах змагальності. До них мають бути включені три процесуальні функції: обвинувачення, захист і правосуддя. Нарешті, третій рівень передбачає розгляд функцій як основних обов'язків органа чи особи, котрі є суб'єктами кримінально-процесуальної діяльності.

Слід розрізняти поняття “захист у кримінальному процесі” і “функція захисту”. Перше може стосуватися захисту прав і інтересів будь-яких учасників кримінального судочинства й здійснюватися тією чи іншою мірою всіма суб'єктами кримінального процесу. Друге передбачає лише ту частину кримінально-процесуальної діяльності, яка спрямована на захист прав і інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Суб'єктами здійснення кримінально-процесуальної функції захисту виступають підозрюваний, обвинувачений, підсудний, їхні законні представники, захисник, цивільний відповідач і його представник.

Функція захисту може бути визначена як самостійна кримінально-процесуальна функція, сутність якої складає визначений процесуальною формою напрямок діяльності підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, їхнього законного представника, захисника, цивільного відповідача та його представника щодо захисту прав і законних інтересів особи, стосовно якої ставиться питання про притягнення до кримінальної відповідальності, спростування підозри й обвинувачення, встановлення невинуватості особи або пом'якшення її відповідальності. Дефініцію функції захисту поряд з визначеннями функцій обвинувачення і правосуддя слід закріпити законодавчо, доповнивши нею ст. 16-1 КПК України.

Функція захисту має, по-перше, соціальне значення, оскільки є формою забезпечення прав і свобод особи у кримінальному судочинстві, що характеризує рівень правової держави, демократії і культури суспільства; по-друге, значення для особи, оскільки право на захист у кримінальному судочинстві є одним з найважливіших інститутів, гарантом прав особи; по-третє, значення для правосуддя, оскільки завданням кримінального судочинства є швидке й повне розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного застосування закону для того, щоб кожний, хто скоїв злочин, був справедливо покараний і жоден невинуватий не був притягнений до кримінальної відповідальності і засуджений, що неможливо без існування функції захисту, яка необхідна для створення противаги обвинуваченню; по-четверте - значення для права взагалі, оскільки право є системою загальнообов'язкових норм, які охороняються державою. Виступаючи як необхідний засіб державного управління, форма реалізації державної політики, право є важливим показником становища особи в суспільстві та державі, засобом охорони її інтересів. Реалізація функції захисту в кримінальному процесі - один із показників забезпечення прав і свобод особи, що є невід'ємним елементом правової держави.

Аналіз розвиту функції захисту дав змогу виділити кілька етапів у її еволюції:

1) здійснення захисту особою самостійно;

2) поява перших правозахисників, якими були родичі, друзі чи сусіди, які здійснювали захист у більшості випадків лише як формальну, нічим не підтверджену підтримку обвинуваченого (підозрюваного);

3) поява захисників, які надавали допомогу, що була суто благодійною діяльністю;

4) формування особливої групи осіб, які спеціально займалися вивченням законів і могли б надавати юридичну підтримку або здійснювати правозахист; 5) виникнення інституту адвокатури як наслідок розвитку юриспруденції та побудови кримінального процесу за принципом змагальності.

Власне з моменту закріплення цього принципу можна говорити про функцію захисту як таку.

Функція захисту починає діяти значно раніше, ніж буде пред'явлене слідчим обвинувачення, і може продовжувати діяти після того, як обвинувачення буде знято. Її появу, розвиток, розширення та звуження сфер дії не можна розглядати тільки у зв'язку з пред'явленням обвинувачення, його зняттям, постановою виправдувального вироку, скасуванням вироку та закриттям справи. Необхідно погодитися з пропозиціями щодо розширення в законі поняття підозрюваного з тим, щоб, надати процесуальний статус підозрюваного особам, стосовно яких порушена кримінальна справа; відмовлено в порушенні кримінальної справи з нереабілітуючих особу обставин; закрито кримінальну справу з таких же обставин без пред'явлення обвинувачення; органи дізнання встановлюють обставини вчинення злочину в порядку протокольної форми досудової підготовки матеріалів. Крім того, пропонується підозрюваними визнавати також осіб, які з'явилися з повинною.

Для забезпечення ефективного захисту слід звузити коло осіб, які можуть бути допущені як захисники в кримінальній справі, включивши до нього лише адвокатів, викладачів правових дисциплін вищих навчальних закладів України, які мають науковий ступінь або наукове звання у галузі юридичних наук. Для близьких родичів, опікунів та піклувальників обвинуваченого (підсудного) доцільно виробити окремий кримінально-процесуальний статус і допускати їх у процес не як захисників, а як представників обвинуваченого (підсудного). Зазначені особи мають виступати суб'єктами функції захисту поряд з обвинуваченим (підсудним), його законним представником та захисником - фахівцем у галузі права. Слід також більш чітко врегулювати процесуальні права та обов'язки законного представника як суб'єкта реалізації функції захисту, включивши відповідну статтю до розділу КПК України, присвяченого учасникам процесу.

Можливості реалізації функції захисту цивільним відповідачем істотно обмежені положеннями, передбаченими ч. 2 ст. 51 та ч. 2 ст. 217 КПК, згідно з якими він має право ознайомлюватися лише з тими матеріалами справи, що стосуються цивільного позову. Отже, для того, щоб мати можливість заперечувати проти позову, цивільний відповідач повинен володіти повною інформацією про доведеність вини обвинуваченого (підсудного), яка є невід'ємним елементом складу злочину, внаслідок якого була заподіяна цивільна шкода, і обов'язковою умовою притягнення до цивільної відповідальності. Висновок же про наявність чи відсутність вини може бути зроблений лише на підставі всіх матеріалів справи, які передаються в суд.

Кримінально-процесуальна функція захисту має широке підґрунтя для своєї реалізації у вигляді конституційних положень та виступає складовою цілісного механізму охорони прав і свобод особи. Закріплені в Конституції принципи судоустрою і судочинства забезпечують умови для функціонування змагальної моделі кримінального процесу; конституційні права людини й обов'язки держави в особі її органівта посадових осіб, спроектовані на кримінальне судочинство, визначають механізм реалізації функції захисту в межах процесуальної форми; контроль за дотриманням прав і свобод у кримінальному судочинстві забезпечує додержання закону та відновлення права на захист у разі його порушення й створення неправомірних перешкод для реалізації функції захисту. Однак автор вважає за необхідне відтворити юридичний зміст презумпції невинуватості, який визначено у ст. 62 Конституції України, і в КПК України, а також змінити редакцію ч. 2 ст. 48 КПК України таким чином, щоб перелік процесуальних прав захисника був викладений як невичерпний і доповнений п. 14 такого змісту “14) використовувати інші, не заборонені законом засоби і способи захисту”. Окрім того, з точки зору вимог юридичної техніки, пропонується передбачити в даній нормі право захисника на участь у касаційному провадженні, яке закріплене у Главі 31 КПК України.

З метою визнання і закріплення в національному законодавстві основних прав і свобод людини відповідно до міжнародно-правових актів, зокрема, ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, щодо права на захист від обвинувачення, доповнено ст. 21 КПК України ч. 2 такого змісту: “Обвинувачений (підсудний) має право: бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причину обвинувачення проти нього; мати достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту; якщо він не має достатніх коштів для оплати правової допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя”.

3.Функція державного обвинувачення

В юридичній літературі кримінально-процесуальним функціям приділяється багато уваги, однак у деяких підручниках питання поняття, видів і змісту кримінально-процесуальних функцій не розглядається. Слід зазначити, що ця проблема с досить складною і важливою, про що свідчить різноманітна і широка полеміка у наукових колах.

Свідома діяльність завжди спрямована на досягнення якоїсь мети. Це повною мірою стосується і кримінально-процесуальної діяльності та окремих її компонентів - процесуальних функцій.

Щодо функції обвинувачення, то мається на увазі інститут державного обвинувачення.

Обвинувачення є самостійною функцією кримінального процесу, бо вона здійснюється між стадією досудового слідства, в якій слідчий складає обвинувальний висновок, і стадією попереднього розгляду справи суддею, що йде після затвердження прокурором обвинувального висновку.

Довгий час у теорії тривали дискусії щодо природи й місця діяльності прокурора у кримінальній справі, що надійшла до нього від слідчого з обвинувальним висновком. Більшість учених вважала її складовою частиною стадії досудового слідства. За такого підходу залишалося невирішеним питання про час виникнення функції державного обвинувачення, яку прокурор здійснює в суді.

Під час досудового слідства у кримінальній справі прокурор виконує одночасно дві функції:

1) нагляду за законністю і діяльності органів дізнання та досудового слідства;

2) обвинувачення. Перша функція переважає.

Отримавши від слідчого кримінальну справу з обвинувальним висновком, прокурор, перевіривши, чи не було порушень закону під час розслідування, розглядає можливість направлення справи до суду. За позитивного вирішення цього питання прокурор перетворюється із наглядача на державного обвинувача. В суді він виконує одну функцію - підтримання державного обвинувачення, яке виникає в момент затвердження прокурором обвинувального висновку.

Правове значення функції державного обвинувачення полягає в тому,що:

- порушення проти конкретної особи державного обвинувачення є підставою направлення кримінальної справи до суду;

- порушене прокурором державне обвинувачення є предметом
судового розгляду;

- виконує роль процесуального фільтра, через який відбувається „фільтрація” результатів всієї попередньої діяльності через призму прокурорського нагляду;

- не допускається надходження до суду кримінальних справ щодо
невинних осіб.

Стадію порушення державного обвинувачення, як і інші стадії, характеризують притаманні тільки для неї основні положення:

- порушення державного обвинувачення повноважною поса-довою особою - прокурором;

- незалежність прокурора при формулюванні ним обвинува-чення від будь-яких установ, організацій, підприємств, посадових осіб і громадян, чиї інтереси воно може зачіпати;

- неприпустимість погіршення положення обвинуваченого при порушенні державного обвинувачення. Сформульоване прокурором обвинувачення не повинно зумовлювати застосування статті кримінального закону з більш тяжкою санкцією;

- забезпечення повноти досудового слідства;

- здійснення обвинувальної діяльності на засадах рівності всіх громадян перед прокурором, який порушує державне обвинувачення на підставі закону і фактичних обставин справи, незалежно від їх соціального, майнового і службового стану, національності, расової належності, віросповідання тощо;

- порушення державного обвинувачення у визначений законом строк, що згідно зі ст. 233 КПК становить не більше 5 днів;

- запобігання притягнення до кримінальної відповідальності невинного і порушення державного обвинувачення проти винної особи.

Діяльність прокурора у кримінальній справі, що надійшла до
нього від слідчого з обвинувальним висновком, є самостійною функцією кримінального процесу - порушення державного обвинувачення.

Порушення державного обвинувачення є передумовою здійснення прокурором конституційної функції - підтримання обвинувачення перед судом.

Прокурор виконує дві функції:

- контрольна, пов'язана із контролем за тим, чи досудове слідство
проведено з дотриманням всіх вимог кримінально-процесуального закону;

- організаційна, що полягає у підготовці прокурора до здійснення ним функції підтримання державного обвинувачення у суді та переведенні порушеного державного обвинувачення до суду для вирішення питання про призначення кримінальної справи до судового розгляду.

Завдання стадії порушення державного обвинувачення, залежно від того, реалізацію якої функції вони забезпечують, можна поділити на дві групи.

Першу групу завдань спрямовано на реалізацію контрольної функції. Ці завдання полягають у перевірці наявності обставин, зазначених у ст. 228 КПК:

- чи мала місце подія злочину;

- чи має діяння, яке ставлять у вину обвинуваченому, склад злочину;

- чи було додержано під час провадження дізнання і досудового слідства вимоги КПК про забезпечення права підозрюваного та обвинуваченого на захист;

- чи немає в справі обставин, що зумовлюють закриття справи згідно із ст. 213 КПК;

- чи пред'явлено обвинувачення за всіма установленими злочинними діями обвинуваченого;

- чи притягнуто як обвинувачених всіх осіб, яких викрито у вчиненні злочину;

- чи правильно кваліфіковано дії обвинуваченого за статтями кримінального закону;

- чи додержано вимог закону при складанні обвинувального висновку;

- чи правильно обрано запобіжний захід;

- чи вжито заходів до забезпечення відшкодування збитків, заподіяних злочином, і можливої конфіскації майна;

- чи виявлено причини та умови, які сприяли вчиненню злочину,
і чи вжито заходів до їх усунення;

- чи додержано органами дізнання або досудового слідства всіх інших вимог КПК.

Друга група завдань спрямована на реалізацію контрольної функції. Ці завдання полягають у тому, що прокурор або його заступник:

- направляє кримінальну справу до суду, якому вона підсудна (ч. 1 ст. 232 КПК);

- повідомляє обвинуваченого, до якого суду направлено справу (ч. 2 ст. 232 КПК);

- відкликає (у необхідних випадках) із суду кримінальну справу,у якій попередній розгляд ще не відбувся (ч. 4 ст. 232 КПК).

4.Функція судового розгляду(правосуддя)

Правосуддя -- особлива функція державної влади, що здійснюється через розгляд і вирішення в судових засіданнях цивільних справ зі спорів, що стосуються прав та інтересів громадян, підприємств, установ,організацій, громадських об'єднань і кримінальних справ, і застосування встановлених законом карних заходів щодо осіб, винних у вчиненні злочину, або виправдання невинних.

Згідно зі ст. 55 Конституції України кожному громадянинові гарантується право на захист у суді його порушених прав і свобод. Правосуддя в Україні регулюється ст. 124--131 Конституції України, Законом України «Про судоустрій України» від 07.11.02, а також законами України про конституційне, цивільне, кримінальне і господарське судочинство.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, які відповідно до ст.6 Конституції України є самостійною гілкою влади і діють незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного,кримінального, а також конституційного судочинства. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Функція правосуддя - це діяльність суду по дослідженню усіх зібраних у справі доказів і ухвалення рішення про винність або невинність конкретної особи, а також про його покарання (функція вирішення кримінальної справи по суті).

Ст. 6 Конституції України закріплює принцип поділу державної влади в Україні на законодавчу, виконавчу та судову.

Соціальне призначення судової влади (правосуддя) полягає у тому, що вона:

- розглядає і вирішує певне коло спорів, що мають юридичне значення;

- вирішує питання про винуватість або невинуватість особи у вчиненні злочину;

- визначає міру кримінального покарання особі, яка визнана винуватою у вчиненні злочину.

Уточнюючи це положення, Конституція України (ч. 1 ст. 124) встановлює: "Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються"[1, с.3]

Встановити наявність або відсутність у діянні особи передбачених Кримінальним кодексом ознак складу злочину, тобто визнати особу винною у вчиненні злочину і на цій підставі піддати кримінальному покаранню, може лише суд у своєму вироку по справі.

Саме у стадії судового розгляду проявляються усі принципи судочинства і правосуддя. Неможливо на даний момент, приміром, забезпечити змагальність і рівноправ'я сторін у стадії попереднього розслідування, а в ході судового засідання це цілком реально. У стадії судового розгляду більше прав мають можливість реалізувати обвинувачений, його захисник. Усе це сприяє встановленню істини у справі, проголошенню справедливого вироку. Причому і вирок, і рішення суду може змінити або відмінити тільки вищестоящий суд.

З затвердження обвинувального висновку і передачі справи до суду, починається провадження справи у суді першої інстанції. Спочатку суддя одноособово з обов'язковою участю прокурора здійснює попередній розгляд справи. Справа повинна бути призначена до попереднього розгляду не пізніше десяти діб, а у разі складності справи - не пізніше тридцяти діб з дня надходження її до суду. На цій стадії суддя з'ясовує щодо кожного з обвинувачених такі питання: чи підсудна справа суду, на розгляд якого вона надійшла; чи немає підстав для закриття справи або її зупинення; чи складено обвинувальний висновок відповідно до вимог КПК; чи є підстави для зміни, скасування або обрання запобіжного заходу; чи не було допущено під час порушення справи, провадження дізнання або досудового слідства таких порушень вимог КПК, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду та ін..

За наявності достатніх підстав для розгляду справи в судовому засіданні суддя, не вирішуючи наперед питання про винуватість, виносить постанову про призначення справи до судового розгляду.

Рівність процесуальних прав учасників судового розгляду є однією з необхідних передумов реалізації принципу змагальності кримінального судочинства. Цей принцип означає, що в судовому засіданні процесуальний спір між собою ведуть дві сторони - обвинувачення і захист, кожна з яких обстоює свою процесуальну позицію, права і законні інтереси, забезпечуючи таким чином суду можливість повно, всебічно і об'єктивно дослідити всі обставини кримінальної справи, що розглядається, з метою встановлення істини і прийняття правильного рішення.

Кримінальні справи розглядаються в суді першої інстанції, як правило, одноособово суддею, який діє від імені суду.

Можна зробити висновок, що правосуд є дуже важливою ознакою демократичної, правової держави, що забезпечує повне, всебічне і об'єктивне вирішення справи.

Висновок