Кримінальне право України

Поняття кримінального права, його предмет, методи та завдання. Система кримінального права України. Наука кримінального права, її зміст та завдання. Загальні та спеціальні принципи кримінального права. Поняття кримінального закону.

Рубрика Государство и право
Вид курс лекций
Язык украинский
Дата добавления 09.05.2007
Размер файла 143,2 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

§ 34. Вік, по досягненні якого особа може нести кримінальну відповідальність.

Встановлення певного мінімального віку кримінальної відповідальності пов`язане з фізіологічним процесом поступового формування здатності особи з моменту досягнення певного віку усвідомлювати свої дії і керувати ними та розуміти небезпечність дій, які нею вчиняються. За загальним правилом, кримінальній відповідальності підлягає особа, якій до вчинення злочину минуло 16 років, і лише за вчинення злочинів, які перелічені у ч.2 ст.10 (у тому числі за готування або замах на щодо їх вчинення, та співучасть у них), з 14-річного віку. Особи, які вчинили злочин у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за вбивство (93-98), посягання на життя судді, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця (ст.190-1), умисне заподіяння тілесних ушкоджень що спричинили розлад здоров`я (101-104, 106 ч.1, 189-4), згвалтування (117), крадіжку (81, 86-1, 140, 223, 229-2), грабіж (82, 86-1, 141, 223, 229-2), розбій (86, 86-1, 142, 223 ч.2, 229-2 ч.3), злісне або особливо хуліганство (206 ч.2,3), інші злочини. Особи в віці від 14 до 16 років не підлягають кримінальній відповідальності за необережні злочини, крім вбивства з необережності. Оскільки ст.10 не встановлює відповідальність осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку, за злочини, передбачені ст.58, 59, ч.3 ст.62, ч.3 ст.66, ст.69, ч.2 ст.71, ч.3 ст.86-2, ч.5 ст.123-1, ч.3 ст.144, ч.4 ст.187-6, ч.2 ст.189-5, такі дії винного, поєднані з убивством або заподіянням потерпілому тілесних ушкоджень, необхідно кваліфікувати за ст.93-98, 101-104, ч.1 ст.106 чи ст.189-4 (постанова Пленуму ВС від 01.04.94 №1 “Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров`я людини”). Особи, які вчинили діяння, передбачені кримінальним законом, у віці до 14 років, а також особи, що вчинили у віці від 14 до 16 років суспільно небезпечні діяння, не вказані в ч.2 ст.10, не підлягають кримінальній відповідальності. Вік, з якого настає кримінальна відповідальність повинен обчислюватися з моменту вчинення злочину. Вік встановлюється відповідно до документів про народження, паспорту, а відсутності таких аз наявності висновку медичної експертизи. Особа вважається такою, що досягла певного віку не в день народження, а починаючи з наступної доби. У випадках, коли вік обвинуваченого встановлює судово-медична експертиза, днем його народження слід вважати останній день визначеного року, а при визначенні віку мінімальною і максимальною кількістю років слід виходити з пропонованого експертизою мінімального віку цієї особи. Щодо суспільно небезпечного діяння, вчиненого особою, яка досягла 11 років, але до виповнення віку, з якого законом передбачена кримінальна відповідальність, то за фактом такого діяння порушується, у відповідності до ч.5 ст.6 КПК, кримінальна справа. Слідчий, встановивши, що суспільно небезпечне діяння вчинене особою у віці від 11 років і до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, виносить мотивовану постанову про закриття справи та застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру. Справа надсилається прокурору, який передає її суду для застосування заходів виховного характеру.

§ 35. Спеціальний суб`єкт та його види.

Особа, яка вчинила злочин, підлягає кримінальній відповідальності за таких умов: 1) досягнення до моменту вчинення злочину встановленого кримінальним законом віку; 2) осудності. В КК передбачаються додаткові умови: громадянство, посадове становище, виконання професійних або спеціальних функцій тощо. Напр.: суб`єктом злочину одержання хабара (ст.168) може бути лише посадова особа; суб`єктом військових злочинів може бути лише військовослужбовець; суб`єктом державної зради (ст.56) може бути лише громадянин України; суб`єктом порушення вимог законодавства про охорону праці (ст.135) може бути лише особа, на яку були покладені обов`язки щодо відповідальності за дотримання правил техніки безпеки на виробництві. У теорії кримінального права особу зі спеціальними ознаками суб`єкта, передбаченими у конкретній кримінально-правовій нормі, прийнято називати спеціальним суб`єктом, на відміну від поняття “загальний суб`єкт”, для якого характерними ознаками завжди є осудність і певний вік.

§ 36. Суб`єктивна сторона складу злочину (поняття, ознаки).

Суб`єктивна сторона складу злочину - це процес мислення, бажання і волі людини, в якому відображуються її об`єктивна поведінка та інші зовнішні обставини, пов`язані з вчиненням злочину. Суб`єктивна сторона складу злочину завжди знаходить свій вияв у певному зовнішньому протиправному діянні. Тобто, в об`єктивних ознаках злочину знаходять свій вияв мотив, мета, і, в кінцевому підсумку, волевиявлення особи. схематично цей процес виглядає так: залежно від тієї або іншої потреби людини у неї виникає і фактор певної поведінки - мотив; характер і зміст мотиву породжує мету; мета веде до формування волі людини; воля знаходить свій вияв у конкретному діянні. Суб`єктивна сторона складу злочину - це внутрішня сутність діяння; це ті внутрішні процеси, які відбуваються у психиці осудної особи під час вчинення нею передбаченого законом суспільно небезпечного діяння. Характерними ознаками (елементами) суб`єктивної сторони злочину є вина, мотив та мета вчинення злочину. Тоді для кваліфікації того чи іншого злочину виняткове значення має встановлення зв`язку зовнішнього прояву поведінки людини з її психічним станом. Почуття, мислення, наміри, мета та воля - це внутрішній, духовний світ людини, її сутність. Усі вони своїй єдності та взаємозв`язку створюють психіку людини, її пізнання. Це дає змогу людині сприймати і розуміти зовнішній світ, особисті блага і поведінку інших людей, діяльність колективу, суспільства і держави, ставити мету, формувати свою волю і діяти відповідним чином не лише при вчиненні, як правило, правомірних дій, але і при вчиненні суспільно небезпечних діянь. У кримінальному праві враховуються не всі ознаки психіки людини, а в основному, інтелектуальна і вольова, які використовуються при визначенні форм вини - умислу і необережності. Водночас кримінальний закон в окремих випадках вказує на особливий емоційний стан людини як ознаку суб`єктивної сторони складу злочину. Напр., умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст.95); умисне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, заподіяне в стані сильного душевного хвилювання (ст.103). Із цього приводу Пленум ВС України у п.24 постанови від 01.04.94 №1 “Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров`я людини” вказав, що “судам необхідно мати на увазі, що суб`єктивна сторона вбивства або заподіяння тяжкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження, відповідальність за які передбачена ст.95 або 103 КК, характеризуються не лише умислом, а й таким емоційним станом винного, який значною мірою знижує його здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними. Для кваліфікації таких дій винного за вказаними статтями необхідною умовою є сильне душевне хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого.

§ 37. Поняття вини та її форми.

Основною і обов`язковою ознакою суб`єктивної сторони кожного злочину є вина особи. принцип кримінальної відповідальності за наявності вини законодавчо сформульований у КУ, в ст.62 якої говориться: “Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду”. Вина - це психічне ставлення особи щодо злочинного діяння, яке вчиняється нею, та його наслідків у формі умислу чи необережності. Вина - це завжди умисел або необережність. Лише за наявності вини особи щодо вчиненої нею дії (бездіяльності) можна говорити про склад злочину як підставу кримінальної відповідальності. Вина - це лише психічне ставлення особи щодо злочинного діяння, яке нею вчиняється. У ст.3 КК встановлено, що “кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчинені злочину, тобто така, що умисно або з необережності вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння”. Це не може бути витлумачене в тому розумінні, що вина є загальною підставою кримінальною відповідальності. У ст.3 мова йде про те, що особа підлягає кримінальній відповідальності лише за ті злочинні діяння та їх суспільно небезпечні наслідки, щодо яких була встановлена вина такої особи. Передумовою вини є осудність особи, яка вчинила злочин, і досягнення нею встановленого щодо кримінальній відповідальності за такий злочин віку. Тобто два елементи складу злочину - суб`єкт і суб`єктивна сторона - становлять суб`єктивну підставу кримінальної відповідальності і тим самим створюють єдину підставу кримінальної відповідальності, якою є склад злочину. Чинне кримінальне законодавство України розрізняє дві форми вини при вчиненні злочину: вину у формі умислу (ст.8) і вину у формі необережності (ст.9).

§ 38. Умисел та його види, зміст умислу.

Відповідно до ст.8 злочин визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки і бажала їх або свідомо припускала настання цих наслідків. Дві характерні ознаки умислу: інтелектуальна і вольова. Інтелектуальна: 1)усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності; 2) передбачення її суспільно небезпечних наслідків. Вольова ознака: наявність у суб`єкта бажання настання суспільно небезпечних наслідків від вчиненого ним діяння чи свідоме їх допущення. Залежно від поєднання інтелектуальної у свідомості злочинця інтелектуальної і вольової ознак умисел: прямий і непрямий (евентуальний). Прямий: 1) особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння; 2) передбачає настання суспільно небезпечних наслідків; 3) бажає їх настання. Непрямий умисел: 1) особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння; 2) передбачає його суспільно небезпечні наслідки; 3)свідомо при пускає їх настання. Підстава розмежування двох умислів: прямий - особа бажає настання наслідків, непрямий - виявляє байдужість до таких наслідків, не бажає, але свідомо допускає їх настання. Усвідомлення суспільно небезпечного характеру вчиненого діяння означає, що особа розуміє не лише фактичні обставини, які стосуються об`єкта і об`єктивної сторони складу певного злочину, а й його суспільну небезпечність. Напр., при вчиненні крадіжки винний усвідомлює, що він порушує право власності, таємно викрадає чуже майно і тим самим спричиняє майнову шкоду потерпілому. Осудна особа, яка досягла певного віку, як правило, усвідомлює суспільну небезпечність своєї дії або бездіяльності. При цьому не обов`язково, щоб винний усвідомлював протиправність і караність вчиненого. Кримінальне право грунтується на принципі, що незнання закону не звільняє особу від кримінальної відповідальності. Поділ умислу на прямий і непрямий (евентуальний) має важливе значення для кваліфікації злочину, індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання і для відмежування замаху замаху на злочин від закінченого злочину. Різновиди умислу: визначений (бажання досягти конкретного злочинного наслідку), невизначений (винний передбачає суспільно небезпечні наслідки лише у загальних рисах) , альтернативний (особа передбачає і бажає настання одного з кількох можливих злочинних наслідків). Із урахуванням емоційної сторони вчиненого злочину і часу формування умислу: заздалегідь обдуманий; такий, що виник раптово, та афектований. Заздалегідь обдуманий: 1) виникає у винного ще до початки вчинення злочину; 2) найважливіші дії і умови, які будуть мати значення для успішного здійснення злочинного наміру, обдумуються завчасно. Умисел, що виник раптово формується безпосередньо перед самим початком вчинення злочину, тобто винний здійснює свій злочинний намір одразу ж після його виникнення. Афектований умисел виникає у процесі сильного душевного хвилювання (афекту) раптово, під впливом тих чи інших обставин, найчастіше внаслідок протизаконного насильства з боку потерпілого. Вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання (п.4 ст.40), викликаного неправомірними діями потерпілого, є обставиною, що пом`якшує відповідальність, а у деяких випадках - обов`язковою ознакою так званого привілейованого складу злочину (ст.95, 103).

§ 39. Необережність та її види.

До злочинів, які можуть вчинені з необережності, належать, як правило, ті, обов`язковою ознакою котрих є наявність суспільно небезпечних наслідків (злочини з матеріальним складом). Відповідно до ст.9 КК злочин визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або не передбачала настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. За змістом ст.9 охоплює два види необережної вини: злочинну самонадіяність ( 1 - особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності: інтелектуальний момент, 2 - особа легковажно розраховує на відвернення цих наслідків: вольовий момент) і злочинну недбалість ( 1- особа не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності; 2 - особа повинна була передбачати такі наслідки; 3 - могла їх передбачати). Злочин вважається вчиненим за злочинної самонадіяності, коли особа: 1) передбачає лише можливість суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності; 2) розраховує на реальні сили (знання, досвіт, вміння, фізичні сили, сили природи) або конкретні обставини (технічні засоби, дії інших сил тощо), які дозволяють уникнути настання суспільно небезпечних наслідків; 3) її розрахунки були легковажними (невиправданими), і такі наслідки настали. При злочинній самонадіяності відсутнє свідоме допущення шкідливих наслідків, оскільки винний сподівається, хоча й легковажно, на певні конкретні обставини, здатні їх відвернути, цим злочинна самонадіяність відрізняється від непрямого умислу, який є надією на везіння, а не на конкретні обставини. Злочинна недбалість виявляється у непередбаченні винним суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності. Іншими ознаками, притаманними недбалості, є обов`язок і можливість особи передбачити суспільно небезпечні наслідки свого діяння. Обов`язок бути уважним і розсудливим при вчиненні певних дій, передбачити можливість настання їх шкідливих наслідків покладається на громадян законом, спеціальними нормами і правилами, які регулюють службову або професійну діяльність, тощо. Суттєве значення має фактична можливість особи передбачити вказані наслідки, яка пов`язана 1) з певними суб`єктивними властивостями особи (рівень спеціальних знань у конкретній галузі, життєвий та практичний досвід тощо), 2) з тими конкретними умовами, за яких діяла особа.

§ 40. Складна вина.

Злочин, склад якого передбачає наявність двох різних форм вини щодо діяння і наслідків, прийнято іменувати злочином є подвійною формою вини (складна вина). Подвійна форма вини частіше за все має місце при вчиненні тих злочинів, які пов`язані з порушенням спеціальних правил і настанням від цього шкідливих наслідків (ст.67, 68, 77-1, 135, 215 тощо), або з настанням кількох наслідків (ч.3 ст.89, ч.3 ст.101 тощо). У злочинах, пов`язаних із порушенням тих або інших спеціальних правил, подвійна форма вини може виявлятися в умислі щодо самого факту порушення таких правил і в необережності щодо шкідливих наслідків. У злочинах з кількома наслідками вина щодо першого, менш тяжкого наслідку, виявляється в умислі, а щодо більш тяжкого - в необережності, є наслідком навмисного злочинного діяння. Поєднання форм вини в одному і тому самому злочині може бути різним. Напр., злочин, пов`язаний із втратою документів, що містять державну таємницю (ст.68), передбачає щодо втрати таких документів необережну вину - самонадіяність чи недбалість, що ж до правил зберігання документів, то такі правила можуть бути порушені як умисно, так і необережно. В іншому випадку, напр., при вчиненні злочину, передбаченого ст.215, сама дія або бездіяльність при порушенні правил безпеки руху або експлуатації транспорту можуть бути як умисними, так і вчиненими з необережності. Ставлення винного щодо наслідків такого діяння характеризується виною лише у формі необережності. Встановлення подвійної форми вини - це необхідна умова розмежування суміжних злочинів, правильної кваліфікації вчиненого злочину та індивідуалізації покарання. Пленум ВС України у постанові №1 від 01.04.94 роз`яснив, що “для відмежування умисного вбивства від заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, суди повинні ретельно досліджувати докази, що мають значення для з`ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи з сукупності всіх обставин вчиненого злочину, зокрема, враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, попередню поведінку винного і потерпілого, їх взаємовідносини. Визначальним при цьому є суб`єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій. При умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, у випадку заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок смерті проявляється необережності.” Злочини відповідно до вини особи поділяються на умисні та необережні. Вчинення злочину тієї чи іншої категорії обумовлює низку правових наслідків. Тому важливим є визначення, які злочини з подвійною формою вини належать до умисних, а які - до необережних. Злочини з подвійною формою вини в цілому вважаються умисними, якщо відповідно до викладеного в законі складу злочину вина особи щодо вчиненого нею діяння та його “прямих” наслідків може бути лише у формі умислу, а щодо “похідних” наслідків - у формі як умислу, так і необережності або лише у формі необережності. Злочини з подвійною формою вини в цілому вважаються необережними, якщо відповідно до викладеного в законі складу злочину вина особи щодо вчиненого нею діяння може бути як у формі умислу, так і формі необережності, а щодо “прямих” наслідків такого діяння - лише у формі необережності.

§ 41. Випадок (казус) та його характеристика.

Заподіяння шкідливих наслідків при наявності вини необхідно відрізняти від заподіяння шкоди внаслідок казусу (випадку), тобто невинуватого заподіяння шкоди. Для невинуватого заподіяння шкоди (казусу) характерним є те, що особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати суспільну небезпечність своєї дії (бездіяльності) або не передбачала і не повинна була чи не могла передбачати настання від свого діяння суспільно небезпечного наслідку. Тим самим казус виключає кримінальну відповідальність особи.

§ 42. Мотив злочину та його види.

Мотив злочину - це усвідомлена спонука особи, яка викликала у неї намір вчинити злочин. Мотив є обов`язковою ознакою суб`єктивної сторони складу злочину у тих випадках, коли він безпосередньо вказаний у диспозиції кримінального закону. Напр., однією з обов`язкових ознак суб`єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст.165, є наявність корисливих мотивів або іншої особистої зацікавленості посадової особи. корисливий мотив виразно простежується у складах злочинів, що описані в ст.168 та ст.191-2. У деяких статтях КК мотив визначено як ознаку, що надає злочину кваліфікованого виду (ч.2 ст.63-1, п.”а”, “б” ст.93, ч.2 ст.177, ч.2 ст.178 тощо). У деяких випадках мотив злочину випливає із самого змісту диспозиції кримінального закону, тоді він має важливе значення при встановленні складу злочину та форми вини. Напр., такі злочини, як розкрадання майна (ст.81-86-2, 140-144), одержання хабара (ст.168), вчиняються з корисливих мотивів, хоча вони і не зазначені у відповідних статтях КК. Неретельність у встановленні мотиву злочину нерідко призводить до помилкової його кваліфікації. Мотив злочину значною мірою характеризує не лише особу злочинця, але і ступінь суспільної небезпечності вчиненого ним діяння. У тих випадках, коли мотив злочину є обов`язковою ознакою суб`єктивної сторони певного складу злочину, він впливає на кваліфікацію самого злочинного діяння. Якщо мотив злочину не викладений у конкретній нормі кримінального закону або не випливає безпосередньо з його змісту, тоді він не має значення для кваліфікації складу злочину, але враховується судом відповідно до ст.40 і 41 КК при визначенні покарання. Пленум ВС України у постанові від 25.12.92 “12 “Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності” звернув увагу суді на те, що “оскільки корисливий мотив є обов`язковою ознакою суб`єктивної сторони складів, передбачених ст.140-144 КК, посилання у вироку на цю обставину як на обтяжуючу відповідальність не допускається. Не можна також враховувати як обтяжуючі ті обставини, які враховані в якості кваліфікуючих ознак при кваліфікації дій винної особи”.

§ 43. Мета злочину та її значення для кваліфікації злочинного діяння.

Мета злочину - це бажання особи, яка вчиняє суспільно небезпечне діяння, досягти певних шкідливих наслідків. Вона є характерною ознакою умисних злочинів, що вчиняються з прямим умислом. Визначити, які конкретні злочинні наслідки своїх дій передбачав винний та бажав їх настання, можливо лише при ретельному аналізі складу вчиненого злочину та виявлені його елементів і всіх обставин справи. Порушення цієї вимоги породжує серйозні помилки щодо кваліфікації злочину. Мета - обов`язкова ознака складу злочину лише тоді, коли вона прямо передбачена у диспозиції кримінального закону, і таким чином є обов`язковою (конструктивною) ознакою складу злочину. Це означає, що відповідальність за законом настає лише за такі дії, які вчиняються з вказаною метою. Напр., за ст.59 посягання на життя представника іноземної держави визнається злочином проти держави, коли воно вчинене з метою спричинити міжнародні ускладнення. Склад злочину “розбій” буде таким лише у випадку, коли напад на потерпілого вчинено з метою заволодіти чужим майном (ст.86 та 142). В окремих складах злочинів мета вказана як ознака, що надає такому злочину кваліфікованого виду. Напр., умисне вбивство, вчинене з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення (п.”ж” ст.93), віднесено в законі до умисного вбивства при обтяжуючих обставинах. Деякі навмисні злочини, відповідно до своєї законодавчої конструкції, можуть бути вчинені лише за наявності спеціальної мети. Напр., розкрадання чужого майна (ст.81-86-2, 140-144) вчиняється з метою обернення також майна на свою або іншої особи користь.

§ 44. Юридична і фактична помилки та їх значення.

Помилка в кримінальному праві - це неправильне (хибне) уявлення особи про юридичне значення та фактичний зміст свого діяння, його наслідків та інших обставин, що передбачені як обов`язкові ознаки (елементи) у відповідному складі злочину. Юридична помилка - хибне уявлення щодо: см. схему. Кримінальна відповідальність не настає, якщо особа помилково вважала, що вона вчинила злочинне діяння, в той час як кримінальний закон таке діяння не вважає злочином, та навпаки. Коли особа допустила помилку щодо кваліфікації вчиненого злочину (напр., вважала, що вчинила крадіжку, а то був грабіж), вона буде відповідати за фактично вчинений злочин. Помилка особи щодо виду і розміру покарання за вчинений злочин не має значення для визначення судом конкретного виду і розміру покарання, не впливає на вину і відповідальність. Фактична помилка (невірне уявлення особи про характер або фактичні наслідки своєї діяльності) на відміну від юридичної охоплює не вісь склад злочину, а лише його окремі елементи (об`єкт, об`єктивну сторону) або кваліфікуючі ознаки. Помилка щодо об`єкта - хибне розуміння виду, характеру соціальних цінностей, на які особа посягає, впливає на кваліфікацію вчиненого злочину у разі юридичної неоднорідності об`єктів злочину залежно від спрямованості умислу (викрадене приватне майно при бажанні заволодіти державним тощо). Помилка щодо дій або інших фактичних обставин, що належать до об`єктивної сторони складу злочину, зумовлює відповідальність коли особа не має наміру вчинити злочин ,але помилково використовує такі засоби, які спричиняють суспільно небезпечні наслідки. Помилка щодо розвитку причинного зв`язку між злочинним діянням і шкідливими наслідками такого діяння (помилка у причинності): на винного в пошкодженні загальнонебезпечним способом одного предмета покладається відповідальність і за пошкодження іншого предмета, на який поширилася руйнівна дія зумовленої ним стихійної сили. При вирішенні питання про помилку особи щодо кваліфікуючих ознак злочину потрібно виходити зі змісту умислу. Якщо винний добросовісно помилявся стосовно наявності кваліфікуючих ознак, останні не можуть бути підставою для кваліфікації злочину.

§ 45. Обставини, що виключають злочинність діяння (поняття, види).

Об`єктивно однакові дії особи залежно від місця, часу, обстановки, мотивів і мети їх вчинення, причин, що їх зумовили, інших конкретних обставин, а також законодавчого їх врегулювання можуть оцінюватися трояко: як суспільно корисні і правомірні; як суспільно небезпечні та протиправні; як такі, що ставлення до них як законодавства , так і суспільства, є нейтральним. Дії особи, які при об`єктивному (формальному) співпаданні з ознаками діяння, передбаченого кримінальним законом, не тягнуть кримінальної відповідальності внаслідок того, що вони визнаються правомірними і, як правило, є при цьому суспільно корисними, в теорії кримінального називаються по-різному: 1) обставини, що виключають суспільну небезпечність діяння; 2) обставини, що виключають протиправність діяння; 3) обставини, що виключають суспільну небезпечність і протиправність діяння; 4) обставини, що виключають суспільно небезпечність чи протиправність діяння; 5) обставини, що виключають винність; 6) обставини, що виключають караність діяння; 7) обставини, що виключають злочинність діяння тощо. У КК передбачені як самостійні дві обставини, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння: необхідна оборона (ст.15) та крайня необхідність (ст.16). Крім того, в ч.5 ст.15 передбачено, що дії по затриманню особи, яка вчинила напад, як правомірні прирівнюються до необхідної оборони. У кримінальному праві існує чотири самостійних інститути: 1) обставини, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння; 2) обставини, що виключають кримінальну відповідальність; 3) обставини, що звільняють від кримінальної відповідальності; 4) обставини, що звільняють від покарання. Спільна ознака у 1) і 2) - неможливість притягнення особи до кримінальної відповідальності, але 1) - як правило суспільно корисне діяння, а 2) - суспільно небезпечне. За наявності обставин, що звільняють від кримінальної відповідальності або від покарання, діяння як під час його вчинення, так і під час розгляду справи, є або злочином, або визнається діянням, що містить ознаки злочину, яки й не являє великої суспільної небезпеки, а особа звільняється від кримінальної відповідальності на підставах, передбачених КК, зокрема, ст.51. ч.1 ст.50, або звільняється від покарання за вчинений злочин за ч.2 ст.50.

Обставини, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння, - це умови, за наявності яких діяння, котрі своїми зовнішніми ознаками збігаються формально з ознаками діянь, передбачених кримінальним законом як злочини, є правомірними через припис закону про можливість, необхідність чи обов`язковість їх вчинення. Умовно такі обставини можна об`єднати в три групи: обставини, що є здійсненням особою свого суб`єктивного права (необхідна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця, професійний ризик, заняття спортом, застосування батьками заходів домашнього нагляду щодо дітей тощо); обставини, що є виконанням правового обов`язку (виконання наказу чи розпорядження, виконання професійних, службових, військових обов`язків, колізія юридичних обов`язків); обставини, пов`язані з виконанням службового обов`язку (юридичних державновладних повноважень: правомірне застосування спеціальних засобів, сили і зброї, виконання слідчим службового обов`язку при здійсненні правомірного впливу на свідка чи обвинуваченого з метою одержання необхідних відомостей, проникнення державного податкового інспектора в приміщення чи житло з метою здійснення необхідного контролю за доходами тощо). Критерії класифікації обставин, що виключають небезпечність чи протиправність діяння, якими необхідно керуватися при розмежуванні таких обставин: 1) соціальна сутність дій (суспільна користь і правомірність чи лише правомірність); 2) правові підстави для вчинення дій (дозволяння законом чи обов`язковість виконання); 3) характер дій, що вчиняються; 4) спрямованість дій (об`єкт, на який вони націлені); 5) врегульованість дій в законі; 6) правовий статус особи, зокрема її професійний чи службовий стан; 7) мета вчинення дій (відвернення заподіяння шкоди, досягнення суспільно корисного результату, задоволення власних потреб у межах, дозволених законом тощо).

§ 46. Необхідна оборона та умови її правомірності.

Ст.27 КУ передбачено, що кожна людина має право захищати своє життя і здоров`я, життя і здоров`я інших людей від протиправних посягань, а ст.41 гарантує непорушність права приватної власності, якого ніхто не може бути протиправно позбавлений. Однією з найважливіших гарантій реалізації громадянами гарантованого КУ права на захист від протиправних посягань є інститут необхідної оборони. Ст.15 КК кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади. Необхідною обороною за ч.2 ст.15 КК “визнаються дії, вчинені з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захищається, або іншої особи, інтересів суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання шляхом завдання шкоди тому, хто посягає, якщо такі дії були зумовлені потребою негайного відвернення чи припинення посягання”. Інтереси особи, що здійснила посягання теж охороняються законом: заподіяна шкода не повинна перевищувати певних меж, не повинна перетворюватися в акт помсти, самочинної розправи над такою особою. Критерії правомірності необхідної оборони: 1) умови правомірності необхідної оборони, які характеризують суспільно небезпечне посягання; 2) які характеризують захисні дії, тобто визначають межі захисних дій, щоб вони не перевищували меж необхідної оборони, а шкода, заподіяна особі, яка здійснює посягання, не перевищувала ту, яка для цього необхідна. Умови правомірності необхідної оборони, які характеризують суспільно небезпечне посягання: 1) наявність суспільно небезпечного посягання; 2) його дійсність (реальність). Умови правомірності необхідної оборони, що характеризують захисні дії: 1) можливість захищати лише цінності, безпосередньо названі в ч.2 ст.15 КК: інтереси і права особи, яка захищається, інших осіб інтереси суспільства або держави; 2) шкода має заподіюватись лише особі, яка вчиняє посягання, а не будь-якій іншій особі; 3) захист не має перевищувати меж необхідної оборони. У ст.15 говориться про те, що дії по припиненню суспільно небезпечного посягання будуть правомірними, якщо вони зумовлені потребою негайного відвернення чи припинення посягання. Наявність суспільно небезпечного посягання означає, що воно є дійсним, реальним, існує об`єктивно, а не лише в уяві особи, яка здійснює захист, тобто посягання вже реально розпочалось і ще не закінчилось. Посягання, щодо якого допускається необхідна оборона, має бути об`єктивно суспільно небезпечним. Дійсність (реальність) суспільно небезпечного посягання означає, що воно має існувати об`єктивно, реально, а не в уяві особи, яка здійснює захист. Об`єктивно реальність посягання і його оцінка особою, яка захищається, можуть не співпадати. Найчастіше це має місце тоді, коли посягання уже закінчене, а особа, яка захищається, не усвідомлює цього факту. Необхідна оборона допускається не тільки проти дій, котрі свідчать про те, що існує реальна загроза негайного початку посягання (наявність у руках особи зброї, загрозливі висловлювання, певна поведінка). Закінченим посягання має вважатись: 1) при припиненні дій винним із власної ініціативи; 2) при вимушеному припиненні дій винного захисними діями особи, яка здійснює захист, або внаслідок дії інших факторів із причин, що не залежать від волі винного. Інтереси, які можуть захищатися від суспільно небезпечного посягання, безпосередньо в ч.2 ст.15 об`єднані в чотири групи: 1) інтереси чи права особи, яка захищається; 2) інтереси будь-якої іншої особи; 3) інтереси суспільства; 4) інтереси держави. 1) і 2) - людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека (ст.3 КУ), інші права і свободи людини. 3) і 4) громадська безпека, громадський порядок, навколишнє природне середовище, здоров`я населення. Захист при необхідній обороні має відповідати характеру посягання, напр., не є правомірним позбавлення життя чи заподіяння тяжкої шкоди особі, яка вчиняє хуліганські дії.

Ч.3 ст.15 КК “не є злочином застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів, незалежно від наслідків, якщо воно здійснено для захисту від нападу озброєної особи чи нападу групи осіб, відвернення протиправного насильницького проникнення у житло чи інше приміщення або якщо особа, яка здійснює захист, не могла внаслідок переляку або сильного душевного хвилювання, викликаного суспільно небезпечними діями, оцінити відповідність захисту характерові посягання”.

§ 47. Перевищення меж необхідної оборони.

Право на необхідну оборону надає лише суспільно небезпечне посягання, що виявляється в активних діях особи. Необхідна оборона не допускається проти правомірних дій інших осіб, навіть якщо ними заподіюється шкода інтересам, що охороняються законом (напр., знищення майна його власником). Правомірність дій, якими об`єктивно заподіюється шкода, проти яких не допускається необхідна оборона, може зумовлюватися: 1) реалізацією особою прав, які належать їй чи надані законом, у тому числі, і вчинення дій за наявності обставин, що виключають їх суспільну небезпечність чи протиправність, зокрема, не допускається необхідна оборона проти дій особи, які вчиняються нею в стані необхідної оборони, крайньої необхідності, при затриманні злочинця; 2) виконання особою професійних чи службових функцій із дотриманням умов їх правомірності, напр., проти дій працівників міліції, якими проводиться обшук, вилучаються знаряддя вчинення злочину, затримання правопорушників тощо.

На практиці може мати місце вчинення захисних дій за наявності помилки особи щодо наявності, дійсності і реальності самого суспільно небезпечного посягання: 1) особою правомірна поведінка іншої особи у певних конкретних умовах розцінюється як суспільно небезпечне посягання (уявна оборона); 2) при фактичному припиненні суспільно небезпечного посягання особа вважає, що посягання триває (запізніла). Пленум ВС в своїй постанові від 29.06.91 №4 “Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань” роз`яснив, що дії, вчинені в стані мнимої оборони, тобто коли особа, яка захищається, щиро помиляється щодо реальності посягання, повинні розглядатися як вчинені в стані необхідної оборони, а якщо при цьому були перевищені межі захисту, допустимого в умовах відповідного реального посягання, особа має нести відповідальність за перевищення меж необхідної оборони або , залежно від обставин справи, - за необережний злочин.

Під перевищення меж необхідної оборони, згідно з ч.4 ст.15 розуміється завдання тому, хто посягає, шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання чи обстановці захисту. Ознаками перевищення між необхідної оборони є: 1) наявність стану необхідної оборони; 2) явна, очевидна невідповідність захисних дій характеру і ступеню суспільної небезпеки посягання; 3) явна, очевидна невідповідність захисних дій обстановці вчинення посягання і захисних дій. Відповідальність за заподіяння шкоди при перевищенні меж необхідної оборони, відповідно до ч.4 ст.15, настає лише у випадках, спеціально передбачених кримінальним законом. Чинний КК передбачає два таких випадках - заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони (ст.104) та вбивство при перевищенні меж необхідної оборони (ст.97). Заподіяння при перевищенні меж необхідної оборони меншої за розміром шкоди здоров`ю (середньої тяжкості чи легких тілесних ушкоджень) кримінальної відповідальності не тягне, але не звільняє від обов`язку відшкодувати заподіяної шкоди на підставі ст.444 ЦК. На практиці може мати місце так звана провокація необхідної оборони, точніше, провокація суспільно небезпечного посягання для надання зовнішньої правомірності заподіяння начебто в стані необхідної оборони шкоди особі, спровокованої на таке посягання. Дії особи, яка завдала шкоду іншій особі, спровокованій нею на суспільно небезпечне посягання, мають кваліфікуватися як умисний злочин у залежності від наслідків та спрямованості її умислу.

§ 48. Крайня необхідність.

Ст.16 КК передбачено: “не є злочином дія, яка хоч і підпадає під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але вчинена в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що загрожує інтересам держави, громадським інтересам, особі чи правам цієї людини або інших громадян, якщо цю небезпеку за даних обставин не можна було усунути іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернута шкода”. Таке заподіяння шкоди має оцінюватись як правомірне, воно у більшості випадків буде суспільно корисним. Одна з найголовніших умов правомірності - заподіяна шкода повинна бути менш значною, ніж відвернена. Умови правомірності заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності: 1) наявність небезпеки заподіяння шкоди інтересам, які охороняються законом; 2) неможливість усунення наявної небезпеки без заподіяння шкоди іншим інтересам, що охороняються правом; 3) заподіяна шкода має бути менш значною, ніж відвернена, тобто не повинні бути перевищені межі крайньої необхідності. Небезпека інтересам, що охороняються законом, може бути створена: 1) природними явищами (повінню, землетрусом, іншим стихійним лихом); 2) будь-якими діями (бездіяльністю) людей, в тому числі і попередніми діями (бездіяльністю) особи, яка знаходиться в стані крайньої необхідності (не має значення наявність/відсутність вини осіб, дії яких створили загрозу; може буди створене правомірними і неправомірними, необережними і невинними діями людей); 3) технічними факторами: поламкою технічних пристроїв, порушенням режиму роботи технічних, автоматизованих та інших систем, аваріями; 4) фізіологічним (біологічним) станом інших людей: надання термінової медичної допомоги особі, яка знаходиться в небезпечному для життя стані внаслідок аварії, різкого загострення хвороби; 5) поведінкою тварин: напад розлюченого бугая, собаки, втеча диких тварин з зоопарку, епідемії, епізоотії, епіфітототії тощо. Колізія обов`язків (необхідність вибору особою з двох чи більше об`єктів того, заподіяння шкоди якому відвернути при неможливості її відвернення одночасно від усіх об`єктів). Вчинення особою дій по відверненню загрози заподіяння шкоди одному з інтересів, які охороняються, зумовлює заподіяння шкоди іншому інтересу внаслідок дії факторів, якими загроза створена. Загроза заподіяння шкоди для визнання дій особи як вчинених у стані крайньої необхідності має бути наявною, існуючою реально, а не лише в уяві особи. Оцінювати наслідки відверненої і заподіяної шкоди необхідно з урахуванням як пріоритетності цінностей, так і їх кількісного виразу. Свідоме позбавлення життя певної особи для врятування життя однієї чи кількох інших осіб ні за яких умов не може визнаватися вчиненим у стані крайньої необхідності. Відмінності крайньої необхідності та необхідної оборони: 1) джерелом небезпеки при необхідній обороні є лише суспільно небезпечне посягання, що вчиняється фізичною особою, а за крайньої необхідності - будь-які фактори; 2) шкода при необхідній обороні може бути заподіяна лише особі, яка вчинила посягання, а за крайньої необхідності - третім особам; 3) при виникненні стану необхідної оборони заподіяння шкоди не є обов`язковим, за крайньої необхідності - обов`язковим; 4) шкода, заподіяна в стані необхідної оборони може бути різною, перевищувати можливу шкоду, але межі оборони не повинні бути перевищені, за крайньої необхідності - заподіяна шкода має бути меншою; 5) згідно ст.444 ЦК шкода, заподіяна в стані необхідної оборони, не підлягає відшкодуванню, якщо не були перевищені межі необхідної оборони, а шкода, заподіяна в стані крайньої необхідності згідно зі ст.445 ЦК повинна бути відшкодована особою, яка її заподіяла, враховуючи обставини суд може покласти обов`язок відшкодування на третю особу, в інтересах якої діяла особа, що заподіяла шкоду, повністю або частково.

§ 49. Стадії вчинення умисного злочину (поняття, види).

Стадії вчинення злочину - це передбачені кримінальним законом етапи готування та безпосереднього вчинення умисного злочину, які різняться між собою за характером дій, моментом їх припинення, обсягом реалізації умислу та ступенем суспільної небезпечності. Поняття стадії вчинення злочину стосується лише умисних злочинів, оскільки означає певний етап реалізації умислу на вчинення конкретного злочинного діяння, причому вид умислу - прямий. Не можна застосовувати поняття стадії вчинення злочину до необережних злочинів, діянь, вчинених з непрямим умислом і щодо виявлення наміру вчинити злочин (крім погрози та усного чи письмового заклику до вчинення злочину). Поняття стадії вчинення злочину пов`язується зі ступенем реалізації злочинного наміру. Із об`єктивної сторони стадія вчинення злочину виражає співвідношення фактично вчиненого діяння з передбаченою кримінальним законом специфічною конструкцією складу того злочину, який мала намір вчинити особа (як правило, з елементами його об`єктивної сторони). Отже, процес злочинної діяльності на досягнення певного результату можна представити як окремі етапи, кожен з яких має свої об`єктивні та суб`єктивні ознаки і впливає на кримінально-правову оцінку діяльності особи, що дає можливість визначити, вчинила особа закінчений чи незакінчений злочин. Ст.17 визначає дві стадії вчинення злочину: готування до злочину (ч.1) та замах на злочин (ч.2). В особливій частині кримінального закону передбачена відповідальність за закінчені злочини. У зв`язку з цим теорія кримінального права виділяє ще й третю стадію - стадію закінченого злочину. Специфічність кожної із стадій вчинення злочину має відображатись у формулі кваліфікації: у випадку попередньої злочинної діяльності - з посиланням на відповідну частину ст.17 КК, у випадку вчинення закінченого злочину - без такого посилання.

§ 50. Закінчений злочин, момент закінчення окремих видів злочинів.

Закінчений злочин - це злочин, у складі якого наявні всі ознаки, передбачені відповідною статтею Особливої частини кримінального закону. Момент закінчення злочину визначає сам законодавець у диспозиції закону, використовуючи відповідно конструкцію матеріального чи формального складу злочину. Моментом закінчення злочину з матеріальним складом є момент фактичного настання передбачених у диспозиції злочинних наслідків, моментом закінчення злочину з формальним складом - лише момент вчинення протизаконного діяння. У переважній більшості випадків досягнення реальної мети злочинця співпадає із законодавчим визначенням моменту закінчення злочину. Однак, враховуючи характер та ступінь суспільної небезпечності певних дій злочинця, які, на його думку, є лише готуванням до злочину чи замахом на злочин, законодавець оголошує (визнає) їх закінченим злочином (напр., організація озброєної банди з метою нападу на громадян та установи ст.69, розбій ст.142). Такі склади називають усіченими, тобто такими, що не мають повного складу злочину. Злочинні наслідки у матеріальних складах злочинів законодавець майже завжди вказує текстуально (термінологічно). Однак іноді не вказує їх, маючи на увазі їх як необхідні контекстуально. Напр., ст.140 визначає що таке крадіжка, але не вказує, що вона спричиняє матеріальну шкоду, але ж крадіжка є закінченим злочином від моменту спричинення майнової шкоди, про це зрозуміло із тлумачення цієї статті. Тлумаченням іноді визначають момент спричинення злочинного наслідку (напр., у крадіжки це момент появи у злодія можливості розпорядитися вилученим майном на свій розсуд). Значний проміжок часу, що може бути між моментами виконання злочинних дій і настання злочинних наслідків, на визначення моменту закінчення злочину не впливає. Певну специфіку має визначення моменту закінчення злочинів, склади яких містять альтернативні, різні за ступенем суспільної небезпечності, способи вчинення злочину, або (і) альтернативні, теж різні за ступенем суспільної небезпечності злочинні наслідки та одну спільну санкцію. Особливості кваліфікації таких злочинів полягають у тому, що для констатації складу закінченого необережного злочину досить наявності в діях особи одного з найменш небезпечних способів вчинення злочину і найменшого за розміром передбаченого законом злочинного наслідку. Це стосується й умисних злочинів, якщо умисел був прямим альтернативним або неконкретизованим і включав досягнення в числі інших наслідків і спричинення найменшого за розміром наслідку, а також якщо був простим конкретизованим і стосувався досягнення лише найменшого за розміром злочинного наслідку. Якщо ж умисел був непрямим, де діяння кваліфікується за фактично заподіяними наслідками, то необхідно, що заподіяний наслідок охоплювався передбачанням винної особи. Однак бувають і більш складні прояви поєднання злочинного діяння та зумовлених ним суспільно небезпечних наслідків, де так званий основний склад злочину, в якому повністю реалізовано умисел винної особи, згодом переростає у кваліфікований склад цього злочину. Таке переростання відбувається в результаті більш складного механізму спричинення похідних злочинних наслідків у вигляді вимушено детермінованих поведінкою злочинця дій потерпілого та наслідків цих дій.

§ 51. Готування до злочину.

Готування до злочину - це стадія вчинення злочину, яка у відповідності до ч.1 ст.17 КК визначається як підшукання або пристосування знарядь і засобів або інше умисне створення умов для вчинення злочину. Кожна з названих дій утворює самостійний від готування до злочину: 1) підшукання засобів чи знарядь для вчинення злочину; 2) пристосування засобів чи знарядь для вчинення злочину; 3) інше умисне створення умов для вчинення злочину. По суті це створення сприятливих умов для подальшого вчинення злочину, які мають бути суттєвими. Фактично вчинені особою діяння можуть розцінюватись як стадія готування до злочину лише в тому випадку, коли вони були спрямовані на вчинення конкретного злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК. Наявність стадій вчинення злочину характерна лише для злочинів, що вчиняються з прямим умислом, тому ознакою суб`єктивною сторони готування до злочину і вина у формі умислу, від умислу - прямий. Іноді готування до конкретного злочину містить, по суті, склад закінченого іншого злочину (напр., придбання вогнестрільної зброї - ч.1 ст.222 - для майбутнього вчинення ч.1 ст.17 (готування) нападу з метою заволодіння майном - ч.1 ст.142. Тут має місце сукупність злочинів). Готуванням до злочину визнаються лише такі дії особи, які зупинені або припинені нею з причин, що не можуть бути визнані добровільною відмовою від доведення злочину до кінця. Перші два види готування (підшукання та пристосування) стосуються засобів та знарядь для вчинення злочину. Напр., викрадення автомобіля з метою використання його як знаряддя вчинення вбивства. Підшукання - це, фактично, придбання засобів і знарядь вчинення злочину будь-яким способом: законним (купують, позичають тощо) або незаконним (викрадають, виготовляють предмети, вилучені з цивільного обігу). Під застосуванням слід розуміти будь-який вплив винної особи (переробка, надання портативності, надання нових або посилення певних властивостей) на речі матеріального світу з метою подальшого використання їх як знарядь чи засобів вчинення злочину (виготовлення обрізу з мисливської рушниці, переробка газового пістолета для стрільби бойовими патронами тощо). Готування третього виду полягає у вчиненні всіх інших дій, які створюють умови для вчинення злочину. Найбільш суттєвими з них є створення організованої групи чи підбір співучасника (співучасників), усунення наявних перешкод для вчинення злочину чи запобіжні заходи щодо можливих перешкод при його вчиненні, розробка плану вчинення злочину тощо. Практичне вирішення питання при кримінальну відповідальність за готування до злочину пов`язується зі ступенем суспільної небезпечності злочину. Відповідно до ч.2 ст.7 не визнається злочином малозначне діяння, що не є суспільно небезпечним, але містить ознаки злочину. Готування до злочину не створює безпосередньої небезпеки для об`єкта, що охороняється правом, ця небезпека є віддаленою, розрахованою на майбутнє (об`єктивна сторона). Із суб`єктивної сторони ці дії також спрямовані на майбутнє: особа діє з прямим умислом і цілеспрямовано. Формою готування до злочину можуть бути дія або бездіяльність. Кваліфікація готування до злочину здійснюється за статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за той злочин, до якого винна особа готувалася, та за ч.1 ст.17. за функціональною роллю готування до злочину буває двох видів: 1) готування, без якого взагалі неможливо вчинити злочин (напр., отруїти не маючи отрути); 2) усі інші готування, які створюють сприятливі умови для вчинення злочину.

§ 52. Замах на злочин.

Ч.2 ст.17 КК визначає замах на злочин як умисну дію, що безпосередньо спрямована на вчинення злочину, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежать від волі винного. При замаху діяння об`єктивно і суб`єктивно безпосередньо спрямоване на об`єкт, що охороняється правом, створює йому загрозу. Із об`єктивної сторони при замаху за мінімальною граничною характеристикою особа, принаймі, розпочинає вчинення дій, передбачених диспозицією відповідної статті Особливої частини КК. За максимальною граничною характеристикою ці дії можуть мати значні виміри за обсягом і тривалістю, однак у кожному конкретному випадку вони неспроможні з незалежних від винного причин перерости у закінчений злочин. Суб`єктивна сторона замаху на злочин має неповний обсяг реалізації, оскільки через ті самі незалежні від винного причини, всупереч його бажанню мета вчинення злочину залишається недосягнутою. Замах на вчинення злочину можливий не в кожному злочині, що вчиняється з прямим умислом. Ця можливість зумовлюється особливостями конструкції об`єктивної сторони складів певних злочинів. Замах можливий у всіх злочинах із матеріальним складом, напр., при крадіжці, вбивстві тощо. У злочинах з формальним складом замах можливий лише тоді, коли злочин вчиняється шляхом кількох дій, що послідовно виконуються, або тоді коли між початком і закінченням злочинного діяння можливий розрив у часі (напр.: дача посадовій особі хабара). Замах на злочин можливий лише з прямим умислом, але будь якому виду, навіть афектованого. Від стадії готування замах на злочин відрізняється тим, що діяння, які його утворюють, входять до об`єктивної сторони того складу закінченого злочину, який хотів вчинити суб`єкт, а дії, що утворюють готування до злочину, знаходяться поза межами об`єктивної сторони такого злочину. Якщо стадію закінченого злочину законодавець пов`язує з настанням певних суспільно небезпечних наслідків, специфічність замаху на такий злочин може полягати в тому, що при фактичному виконанні всіх дій, які входять до об`єктивної сторони складу цього злочину, суспільно небезпечні наслідки не настали. Розрізняють закінчений і незакінчений замах на злочин, в залежності від усвідомлення особою ступеня завершеності дій, що вчиняються. Закінчений - винний, на його думку, вчинив всі необхідні діяння для доведення злочину до кінця, але з незалежних причин злочин не був закінчений. Незакінчений - особа не змогла виконати всіх необхідних дій, що входять до об`єктивної сторони злочину, і змушена була припинити свої дії. Специфічні види замаху: замах на непридатний об`єкт (напр., стріляли у труп, зламали порожній сейф) і замах непридатними засобами. Відповідальність при цьому тягнеться на загальних підставах. Кваліфікація замаху на вчинення злочину здійснюється за ч.2 чт.17 та відповідною статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин.


Подобные документы

  • Характеристика нового Кримінального Кодексу України, його основні концептуальні положення. Функції та завдання кримінального права і його принципи. Система кримінального права. Суміжні до кримінального права галузі права. Наука кримінального права.

    реферат [44,6 K], добавлен 06.03.2011

  • Кримінальне право як галузь права й законодавства, його соціальна обумовленість, принципи. Завдання, система та інститути кримінального права. Підстави і межі кримінальної відповідальності. Використання кримінального права в боротьбі зі злочинністю.

    курсовая работа [36,7 K], добавлен 02.01.2014

  • Поняття та завдання кримінального кодексу України. Об'єкти, що беруться під охорону за допомогою норм КК. Джерела та основні риси кримінального права. Поняття злочину, його ознаки, склад та класифікація, засоби і методи вчинення. Система та види покарань.

    контрольная работа [23,1 K], добавлен 24.10.2014

  • З’ясування системи історичних пам’яток, які містили норми кримінально-правового та військово-кримінального характеру впродовж розвитку кримінального права в Україні. Джерела кримінального права, що існували під час дії Кримінального кодексу УРСР 1960 р.

    статья [20,2 K], добавлен 17.08.2017

  • Поняття та призначення Кримінально-процесуального права. Значення, завдання, елементи, стадії кримінального процесу. Наука кримінального процесу - предмет, методи. Кримінальний процес як навчальна дисципліна та її зв'язок з іншими галузями права.

    курсовая работа [34,9 K], добавлен 05.06.2003

  • Поняття кримінального процесу як діяльності компетентних органів і посадових осіб. Завдання кримінального процесу. Його роль у державному механізмі боротьби зі злочинністю та охороні прав людини. Джерела кримінального процесу.

    курс лекций [169,2 K], добавлен 09.05.2007

  • Сутність і аналіз досліджень охоронної функції кримінального права. Загальна та спеціальна превенції. Попереджувальна функція кримінального права. Примусові заходи виховного характеру. Зміст і основні підстави регулятивної функції кримінального права.

    курсовая работа [39,4 K], добавлен 17.10.2012

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.