Зміст та сутність функцій кримінального права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Поняття функції права

Розділ 2. Охоронна функція кримінального права

2.1.Сутність і аналіз досліджень охоронної функції кримінального права

2.2.Співвідношення задач і функцій кримінального права

2.3.Зміст і підстави охоронної функції кримінального права

Розділ 3.Регулятивна функція кримінального права

3.1.Забороняюча

3.2.Уповноважуюча

3.3.Загальна превенція та спеціальна превенція

Розділ 4.Виховна функція кримінального права

4.1.Попереджувальна функція кримінального права

4.2.Заохочувальні кримінально-правові норми

4.3.Примусові заходи виховного характеру

Висновок

Використана література



Вступ

Актуальність проблеми даної роботи є те що вплив права на суспільні відносини визначається його функціями, а точніше змістом функції. Кожна галузь права має свої функції, вони об'єктивні і існують незалежно від волі людини, але їх зміст, способи забезпечення створюються людьми, тому зміст функціонального впливу права визначається свідомістю і волею суспільства.

Об'єктом дослідження насамперед є найбільш важливі соціальні цінності: права і свободи людини і громадянина, власності, громадського порядку і громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України, забезпечення миру і безпеки людства. Усе те що кримінальне право за допомогою своїх функцій покликане охороняти і захищати.

Предметом дослідження безпосередньо виступають функції кримінального права і права загалом.

Мета дослідження даної курсової роботи є дослідити зміст та сутність функцій кримінального права, оскільки саме через функції розкривається власна сутність права, однак питання про зміст функцій кримінального права на сьогоднішній день залишається відкритим. Тому, досліджуючи його, ми вимушені створювати власні підходи до цього явища, яке, без сумнівів, має відчутні особливості.

Аналіз останніх досліджень і публікацій в яких започатковано розв'язання даної проблеми, і на які спирається автор, дає підстави стверджувати, що деякі аспекти цієї проблеми висвітлювалися по-різному в роботах Вєклєнко С. В., Липинського Д. А., В. Г. Смирнова, Трофімова М. П., Фьодорова С. Л., В. Д. Філімонова, та інших.

З приводу структури функцій права в науці висловлювались і висловлюються різні думки, але варто відмітити, що звертатися до дослідження питань, які зв'язані з змістовною стороною правових функцій, стали не так давно.

М. П. Трофімова до елементів, які утворюють зміст функцій юридичної відповідальності, відносить “її суб'єктів; об'єкти впливу; способи і засоби здійснення; правопорушення; норми юридичної відповідальності”. Д.А. Липинський до змісту функцій юридичної відповідальності відносить лише “об'єкти впливу, формальні підстави, фактичні підстави, способи здійснення, результати впливу (наслідки)“.

Дані висловленні положення можна віднести і до функцій права в цілому, в тому числі і до охоронної функції кримінального права. На нашу думку, в зміст функцій права взагалі і охоронної функції зокрема не слід включати такі елементи, як суб'єкти правовідносин, і самі правовідносини. Тому що, функція права - це напрямок права на суспільні відносини. Суб'єкти, на нашу думку, є елементами правовідносин. Саме правовідносини - це те, на що впливає функція права. Тому, якщо визнати суб'єкта елементом функції,

то він повинен указувати напрямок поведінки іншим суб'єктам.

Взагалі це можливо, якщо один суб'єкт - уповноважена особа, наприклад, законодавець, який формує норми права. Але тут виникає одна проблема, яка заключається в тому, що функція права - категорія об'єктивна і не залежить від волі суб'єкта правотворчості, вона або є, або її немає. Суб'єкти можуть лише впливати на елементи її змісту, але самі при цьому знаходяться під впливом функції права, будучи елементами правовідносин.

На мій погляд, не зовсім логічним в позиції М. П. Трофімової, є включення в зміст функцій норм юридичної відповідальності наряду з формальними підставами. Було б доречним підтримувати позицію Д. А. Липинского, який відмічає, що “формальна підстава і заключається в правових нормах”.



Розділ 1. Поняття функції права

У науці поняття «функція» використовується у різних значеннях. Так, наприклад, у біології це специфічна діяльність органу чи всього організму (функція печінки, жовчного міхура тощо). У інших науках функція - це напрям дії якої-небудь системи (наприклад, у кібернетиці).

Таким чином, термін «функція» досить багатомірний, він придатний для характеристики будь-яких динамічних структур. Це обумовлено специфікою пізнавальних завдань тих наук, у яких його використовують (математика, біологія, соціологія, юриспруденція). Однак у більшості випадків з функцією пов'язується спрямований вплив системи (структури, цілого) на певні сторони зовнішнього середовища.

У юридичній науці поняття «функція» характеризує соціальну роль держави і права. Майже віковий досвід активного використання поняття «функція права» сьогодні не дозволяє констатувати наявність єдиного погляду на цю проблему. Якщо синтезувати численні точки зору, то можна зробити висновок, що під функцією права розуміють або соціальне призначення права, або його напрями правового впливу на суспільні відносини, або і те й інше разом.

У цьому зв'язку слід акцентувати увагу на недоцільності ототожнення або протиставлення напрямів правового впливу соціальному призначенню права і, навпаки. Розкриваючи зміст якої-небудь функції права, необхідно постійно мати на увазі зв'язок призначення права з напрямами його впливу і, навпаки -- визначеність останніх призначенням права.

Що ж слід розуміти під соціальним призначенням права і правовим впливом?

Соціальне призначення права, як уже зазначалося, визначається потребами суспільного розвитку, відповідно до яких створюються закони, спрямовані на закріплення певних відносин, їх регулювання чи охорону.

Напрям впливу - найбільш суттєвий компонент функції права, він є свого роду відповіддю на потреби суспільного розвитку, результатом законодавчої політики, що концентрує ці потреби і трансформує їх у позитивне право.

Правовий вплив -- категорія, що характеризує шляхи, форми і способи впливу права на суспільні відносини. Це реалізація правових принципів, настанов, заборон, приписів і норм в суспільному житті, діяльності держави, її органів, громадських об'єднань і громадян. Правовий вплив -- це не тільки нормативний, а й психологічний, ідеологічний вплив права на почуття, свідомість та дії людей.

До форм правового впливу відносять, наприклад, інформаційний і ціннісно-орієнтаційний вплив права.

Правове регулювання -- це упорядкування суспільних відносин за допомогою системи правових засобів (юридичних норм, правових відносин, правових приписів тощо). Правове регулювання є однією з форм правового впливу і співвідноситься з останнім як частина і ціле.

Існування різних форм правового впливу дозволяє більш чітко розрізняти власне юридичний вплив права (правове регулювання) і неюридичний (інформаційний та орієнтирний). Поняття «функція права» охоплює два види впливу.

Функція права -- це прояв його іманентних, специфічних якостей. У функції акумулюються якості права, що випливають з його якісної самостійності як соціального феномена.

Проблема функцій права та держави у вітчизняній юридичній літературі найкраще розроблена В. Погорілком.

1. Функція права обумовлена його сутністю і визначається призначенням у суспільстві. У той же час функція не є лише проявом іманентних якостей сутності, її не можна розглядати тільки як їх «проекцію». Не можна механічно зв'язувати функції і сутність права; функція права має певний ступінь незалежності.

2. Функція характеризує напрям необхідного впливу права на суспільні відносини, тобто такого, без якого суспільство на даному етапі розвитку не може існувати (регулювання, охорона, закріплення певного виду суспільних відносин).

3. Функція виражає найбільш суттєві, головні риси права і спрямована на здійснення корінних завдань, що стоять перед правом на даному етапі його розвитку.

4. Функція права являє собою, як правило, напрямок його активної дії. Тому однією з важливих її ознак є динамізм.

5. Постійність, як необхідна ознака функції права, характеризує стабільність, безперервність, досить довгу її дію. Функція постійно властива праву, проте це не означає, що незмінними залишаються механізм і форми її здійснення, які змінюються і розвиваються у відповідності з потребами практики.

Для того, щоб більш чітко усвідомити поняття «функція права», слід визначити, у чому її відмінність від близьких за змістом юридичних категорій, таких, як: «роль права», «завдання права» і «функціонування права».

Термін «роль права» вказує на значення права у житті суспільства, держави взагалі або на певному етапі їх розвитку. Відповідаючи на питання, яка була (чи буде) роль права на тому чи іншому етапі, вирішення тих чи інших завдань, слід розглянути функції права, котрі якраз і характеризують його соціальне призначення. «Роль права» більш загальне по відношенню до функції поняття. Саме у цьому їх відмінність. Термін «завдання права» -- це економічна, політична чи соціальна проблема, що стоїть перед правом, і яку воно покликано вирішувати. Завдання права відображає постійну мету, досягненню якої воно повинно всебічно сприяти.

Залежність функції права від його завдань знаходить прояв у тому, що, по-перше, завдання часто безпосередньо обумовлюють саме існування функцій, по-друге, визначає їх зміст і по-третє, суттєво впливають на форми та методи їх реалізації, визначаючи конкретні напрями правового впливу.

Термін «функціонування права» відображає дію права в соціальній системі. Дати функціональну характеристику права -- означає розкрити способи його впливу (шляхи і форми впливу на суспільні відносини).

Якщо «функція права» -- поняття, що відображає не тільки сучасне і майбутнє (цілі і завдання) у праві, то «функціонування» віддзеркалює дію права в сучасних умовах, якщо інше спеціально не обумовлене.

Таким чином, «функція права» і «функціонування права» є дуже близькими, у чомусь тотожними, але не такими, що повністю збігаються, поняттями. Функціонування права -- питання, безпосередньо пов'язане з проблемою функцій, оскільки характеристика системи функцій -- це, по суті, характеристика функціонування права. У конкретному ж значенні поняття «функціонування права» означає дію права як елемента соціальної системи поряд з державним механізмом, мораллю, політикою, іншими соціальними регуляторами. Іншими словами, функціонування -- це дія права у соціальній системі, реалізація його функцій, втілення їх в суспільних відносинах.

Основна функція кримінального права як галузі права -- це функція охоронна, оскільки воно охороняє властивими йому заходами ті суспільні відносини, що регулюються іншими галузями права. Ці галузі права, регулюючи певні суспільні відносини, сприяють їх розвиткові і реалізації. Кримінальне ж право охороняє ці відносини від злочинних посягань. Так, норми цивільного права регулюють відносини, що складаються у сфері власності. В кримінальному ж праві внаслідок його охоронної функції встановлюються каральні санкції за злочини проти власності. Наприклад, у розділі VI Особливої частини КК передбачено кримінальну відповідальність за крадіжку, грабіж, розбій, шахрайство, вимагання, знищення і пошкодження майна та інші злочини проти власності.



Розділ 2. Охоронна функція кримінального права

2.1 Сутність і аналіз досліджень охоронної функції кримінального права

Спробу розкрити внутрішній зміст правової функції у свій час розпочав В. Г. Смірнов. Він писав: “…поняття “функція права” синтезує завдання й способи регулювання суспільних відносин… визначає в єдності мету й методи їхнього регулювання, але оскільки завдання й методи правового регулювання не можуть бути зрозумілі без з'ясування структури й змісту предмета, на який впливає право, оскільки поняття функції права фактично відбиває в сукупності предмет, завдання й метод правового регулювання.

Таким чином, тут ми зіштовхуємося з поняттям, що у єдності виражає соціальне призначення правового регулювання (з нього виводяться завдання) і метод регулювання (він визначається предметом і завданнями регулювання)“.

Функцію права потрібно розглядати як із зовнішньої сторони, тобто з урахуванням тієї ролі, яку вона виконує у взаємозв'язку з суспільними відносинами, так і з її внутрішньої сторони, приймаючи до уваги предмет, задачі і метод здійснення нею правового регулювання, заслуговує повної підтримки.

В. Д. Філімонов вважає, що не слід об'єднувати у внутрішню структуру правової функції різнопланові явища - це задачі правового регулювання, які є суб'єктивним елементом і метод правове регулювання - об'єктивний елемент. Вплив права на систему суспільних відносин - об'єктивний процес, тому у внутрішньому змісту функції потрібно розрізняти спрямованість правового впливу і метод його здійснення. По задачам, які стоять перед тією або іншою галуззю права, можна судити про спрямованість правового впливу, але включати їх в зміст функції права, на наш погляд, не потрібно.

Зміст явища - це “єдність всіх складових елементів об'єкта, його властивостей, внутрішніх процесів, зв'язків, протиріч, тенденцій”.

Сутність - це “внутрішній зміст предмета, який виражається в єдності всіх різноманітних і суперечливих форм його буття”.

Таким чином, зміст і сутність - близькі, але не тотожні поняття, які розкривають перш за все внутрішні елементи того чи іншого явища, процесу, предмета, який нерозривно зв'язаний з його структурою.

Одною із головних задач будь-якої науки є пізнання сутності вивчаємих явищ. Сутність представляє собою “вищу сходинку абстрагування від конкретного різноманіття. Разом з тим, будучи результатом сходження від явища до закону, вона сприяє проникненню мислення в досліджуваний об'єкт, визначенню його найважливіших сторін, глибокому й повному відбиттю його природи”.

З приводу структури функцій права в науці висловлювались і висловлюються різні думки, але варто відмітити, що звертатися до дослідження питань, які зв'язані з змістовною стороною правових функцій, стали не так давно. кримінальний право превенція функція

М. П. Трофімова до елементів, які утворюють зміст функцій юридичної відповідальності, відносить “її суб'єктів; об'єктив пливу; способи і засоби здійснення; правопорушення; норми юридичної відповідальності”. Д.А. Липинський до змісту функцій юридичної відповідальності відносить лише “об'єкти впливу, формальні підстави, фактичні підстави, способи здійснення, результати впливу (наслідки)“.

Дані висловленні положення можна віднести і до функцій права в цілому, в тому числі і до охоронної функції кримінального права.

На нашу думку, в зміст функцій права взагалі і охоронної функції зокрема не слід включати такі елементи, як суб'єкти правовідносин, і самі правовідносини. Тому що, функція права - це напрямок права на суспільні відносини. Суб'єкти, на нашу думку, є елементами правовідносин. Саме правовідносини - це те, на що впливає функція права. Тому, якщо визнати суб'єкта елементом функції, то він повинен указувати напрямок поведінки іншим суб'єктам. Взагалі це можливо, якщо один суб'єкт - уповноважена особа, наприклад, законодавець, який формує норми права. Але тут виникає одна проблема, яка заключається в тому, що функція права - категорія об'єктивна і не залежить від волі суб'єкта правотворчості, вона або є, або її немає. Суб'єкти можуть лише впливати на елементи її змісту, але самі при цьому знаходяться під впливом функції права, будучи елементами правовідносин. На мій погляд, не зовсім логічним в позиції М. П. Трофімової, є включення в зміст функцій норм юридичної відповідальності наряду з формальними підставами. Було б доречним підтримувати позицію Д. А. Липинского, який відмічає, що “формальна підстава і заключається в правових нормах”.

Загальним чином охоронна функція кримінального права виражена в ст. 1 КК, де сказано, що Кримінальний кодекс має своїм завданням охорону від злочинних посягань найбільш важливих соціальних цінностей: прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку і громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.

Охоронна функція знаходить своє втілення в кримінальній політиці, тобто діяльності органів держави в боротьбі зі злочинністю, реалізації завдань кримінального права. Тут слід виділити два основних напрямки: з одного боку, посилення боротьби, застосування суворих заходів відповідальності до організаторів і активних учасників організованих злочинних груп, осіб, що вчиняють тяжкі і особливо тяжкі злочини, рецидивістів, а з іншого - застосування покарань більш м'яких, не пов'язаних з позбавленням волі, або навіть звільнення від кримінальної відповідальності і покарання осіб, які вчинили злочини невеликої тяжкості.

Проте не можна вважати, що кримінальне право обмежується здійсненням лише своєї основної, охоронної функції



2.2 Співвідношення задач і функцій кримінального права

В кримінально-правовій літературі доволі часто задачі як кримінально-правова категорія співвідносяться з іншими категоріями права. Так, можна зустріти співвідношення “задач” і “функцій” кримінального права, з однієї сторони, а з іншої - підхід до функцій і задач як не співпадаючі поняття, розмежування яких має “принципіальне значення як для законотворчості, так і для правозастосовувача”, оскільки функції права є ознакою самого права, а задачі є властивістю суспільства, визначаються ним і знаходяться поза кримінальним правом. Однак ми вважаємо, що задачі і функції співвідносяться по-іншому. Категорії права “задача”, “функція” мають самостійне значення в кримінальному праві, знаходячись в тісному взаємозв'язку.

Задача визначається як те, що потрібно виконати, розв'язати, складне питання, проблема, яка потребує дослідження. Функції права в самій узагальненій формі визначаються як напрямок впливу права на суспільні відносини.

Отже, задачі кримінального права відповідають на питання, навіщо необхідна дана галузь права в правовій системі, а функції покликані відповістити на запитання, як, яким чином право вирішує постановку задач. Звідси слідує, що право, в тому числі і кримінальне, вирішує свої задачі в процесі постійного функціонування в суспільстві. Функція кримінального права - це засоби, способи вирішення кримінально-правових задач, при чому задачі і функції кримінального права можуть співпадати по назві, але це лише термінологічна подібність.

Що ж стосується питання, чи входять задачі кримінального права до внутрішнього змісту правової функції, то, на нашу думку, це не можливо, хоча з тим, що задачі є категорія тільки суб'єктивна погодитися тяжко, оскільки вважаємо, що задачі кримінального права - категорія, не тільки суб'єктивна, а й така, яка має і об'єктивні елементи.

Було б правильно погодитися з В.Д.Флімоновим, що задачі - суб'єктивний елемент права, так як суб'єктивізм задач полягає в тому, що вони є продуктом узагальненої суб'єктивної свідомості законодавця, тобто держави, проявом її волі. Але крім суб'єктивізму, який властивий задачам, існують і об'єктивні ознаки категорії “задача”, які полягають в тому, що ці суб'єктивні посилання законодавця проявляються реально, в об'єктивному житті людини, суспільства й держави. Саме завдяки об'єктивно існуючому процесу функціонування права, тобто його дії в реальному житті, задачі набувають і ознаки об'єктивізму.

Щодо функціональної спрямованості українського кримінального права, то воно полягає в задачах, які ставить перед собою наше чинне кримінальне законодавство в ч. 1 ст. 1 КК України.

2.3 Зміст і підстави охоронної функції кримінального права

Справедливо відмічає С. Л. Федоров, що сутність і зміст охоронної функції кримінального права визначається фактичними і формальними підставами, об'єктом впливу, юридичними і соціально значимими наслідками.

Формальні підстави тої чи іншої функції розкриваються в нормах права, тобто законодавчо закріплених і забезпечених примусовою силою держави правил поведінки. Вступ у силу цих норм і забезпечує функціонування права в цілому. Адже охоронна функція кримінального права має єдину формальну підставу - це норми кримінального закону.

Підтримуючи думку С. Л. Федорова, ми вважаємо, що підставою охоронної функції кримінального права є санкціонні приписи. Не потрібно ототожнювати поняття санкції, санкціонні приписи, елементи структури норми, які відносяться до санкції.

Останнє поняття ширше по своєму змісту і включає в себе санкції в чистому вигляді як елемент структури кримінально-правової норми, більш явно, це можна спостерігати в нормах Особливої частини КК України.

Санкціонні приписи, або, як їх називають в літературі, санкціонні комплекси, утворяться із сукупності нормах Загальної, так й Особливої частин Кримінального кодексу. В санкціонний комплекс включаються норми про кримінальну відповідальність, покарання, засоби кримінально-правового характеру та інше. Без цих норм охоронна функція кримінального права виникнути і здійснюватися не може, оскільки дані норми визначають виникнення і розвиток охоронних правовідносин, в яких і виникає розвиток, реалізація охоронної функції кримінального права.

Фактичною підставою охоронної функції кримінального права є акт людської поведінки. Тобто, можна говорити про збіг підстав виникнення охоронної функції, охоронних кримінально-правових відносин і ретроспективної кримінальної відповідальності. Їх єдиною підставою є факт вчинення діяння, який містить в собі всі ознаки складу злочину, яке передбачається Кримінальним кодексом.

Об'єкт охоронної функції - це охоронювані кримінально-правові відносини, правовідносини кримінальної відповідальності і покарання, а також інші правовідносини, які складаються в процесі реалізації приписів норм санкційного комплексу кримінального права.

Наслідки охоронного впливу можуть носити як правовий, так і соціальний характер. Наприклад, раніше, в період існування СРСР, самим радикальним наслідком впливу охоронної функції можна було вважати фізичну ліквідацію суб'єкта злочину (смертна кара).

Найбільш типовим сучасним наслідком дії охоронної функції кримінального права виступають обмеження, які зв'язані з реалізацією політичних, майнових особистих та інших прав і свобод злочинця.

Засуджений втрачає можливість влаштуватися на роботу в правоохоронні органи або працювати на певних посадах по певній професії. Він (злочинець) може бути позбавлений пільг або соціального забезпечення у випадку застосування до нього покарання у вигляді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, на нього може бути накладено обов'язок відшкодувати матеріальну або моральну шкоду, що істотно обмежує матеріальні можливості винного. Також наслідки впливу охоронної функції кримінального права розповсюджуються не тільки на особу, яка вчинила злочин, але і на інших осіб, які пов'язані з винним в силу закону, споріднення, інших обставин.



Розділ 3. Регулятивна функція кримінального права

3.1 Забороняюча

Визначальне місце в системі функцій права належить регулятивній функції. Чи знаходить свій вираз право у формі нормативних або правозастосовчих актів, чи здійснюється у загальних або конкретних правовідносинах, встановлює правовий статус, правосуб'єктність громадян, чи визначає компетенцію державних органів і юридичних осіб -- в усіх названих формах знаходить прояв його основне соціальне призначення -- регулювання суспільних відносин. Особливості цієї функції полягають перш за все в установленні позитивних правил поведінки, в організації суспільних відносин, координації соціальних взаємозв'язків.

В рамках регулятивної функції виділяють дві під функції: регулятивну статичну і регулятивну динамічну.

Регулятивна статична функція виражається у впливі права на суспільні відносини шляхом їх закріплення у тих чи інших правових інститутах, у чому і полягає одне із завдань (призначень) правового регулювання. Право, перш за все, юридично закріплює, чітко урегульовує суспільні відносини, що є основою нормального і стабільного існування суспільства, відповідно інтересам його більшості чи силам, які стоять при владі.

Вирішальне значення у виконанні статичної функції належить інститутам права власності, юридична суть яких у тому і полягає, щоб закріпити економічні основи суспільного строю. Статична функція чітко виражена також у інших інститутах (у тому числі у виборчому, авторському праві тощо).

Регулятивна динамічна функція знаходить вираз у впливі права на суспільні відносини шляхом оформлення їх руху (динаміки) і втілена, наприклад, в інститутах цивільного, адміністративного, трудового права, що опосередковують процеси в економіці й інших сферах суспільного життя.

Характеристика регулятивної функції права передбачає виявлення найважливіших шляхів її здійснення.

Найбільш характерними шляхами (елементами) здійснення регулятивної функції права є:

— визначення засобами норм права праводієздатності (правосуб'єктності) громадян;

-- закріплення і зміна правового статусу громадян;

— визначення компетенції державних органів, у тому числі й компетенції (повноважень) посадових осіб;

-- встановлення правового статусу юридичних осіб;

-- визначення юридичних факторів, спрямованих на виникнення, зміну і припинення правовідносин;

-- встановлення конкретного правового зв'язку між суб'єктами права (регулятивні правовідносини);

-- визначення оптимального типу правового регулювання стосовно до конкретних суспільних відносин.

Отже, регулятивну функцію можна визнати як обумовлений її соціальним призначенням напрям правового впливу, що виражається у встановленні позитивних правил поведінки, наданні прав і покладенні юридичних обов'язків на суб'єктів права. Кримінальному праву також властива функція регулятивна, яка проявляється: норми кримінального права, забороняючи вчинювати суспільне небезпечні дії (бездіяльність), у той же час вимагають певної правомірної поведінки. Кримінальний закон, який набрав чинності, вже самим фактом свого існування впливає на поведінку людей. Для більшості громадян вимоги кримінального закону цілком відповідають їх уявленням про належну, правомірну поведінку. Частина громадян виконує заборони кримінального закону, боячись відповідальності і покарання. Тим самим здійснюється регулятивна функція кримінально-правових норм, попередження злочинів.

Оскільки кримінальне право під страхом покарання забороняє злочинну поведінку, його норми переважно є нормами-заборонами. Вони, як і інші норми кримінального права, встановлюються тільки через прийняття Верховною Радою України відповідних законів. Жодні інші інстанції в державі зробити це не вправі. Отже, єдиним джерелом кримінального права є закон, тобто нормативний акт вищої категорії.

3.2 Уповноважуюча

Кримінальному праву властива регулятивна функція, яка полягає в тому, що спеціальні норми кримінального права дозволяють державним органам не притягати особу до відповідальності або до виконання покарання, забороняючи їй вчинювати суспільно небезпечні дії (бездіяльність), у той самий час вимагають правомірної поведінки після вчинення злочину. Норми кримінального права зокрема регулюють поведінку людини у ризикованих ситуація (необхідна оборона) що виключає відповідальність при правомірному захисті від злочинного посягання, звільнення від кримінальної відповідальності, погашення і зняття судимості.

Тобто регулятивна функція в якійсь мірі є уповноважуючою тому що надає право певним органам на здійснення певних дій, які встановленні законами і нормативно-правовими актами і відхилятись від яких не дозволяється.

Також необхідно зазначити про норми, що створенні для захисту потерпілих і навіть самих злочинців, якщо злочин було вчинено з необережності, або через певні непередбаченні обставини. Ці норми містяться, наприклад в статті 36 Кримінального кодексу - необхідна оборона, яка говорить «Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони…», стаття 39 - «Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності…», також ст.38 про завдання шкоди злочинцю при його затриманні, що захищає права злочинця і в якійсь мірі уповноважує на певні дії правоохоронних органів - «Не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи… Перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, визнається умисне заподіяння особі, що вчинила злочин, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця. Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, має наслідком відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 ККУ»

3.3 Загальна превенція та спеціальна превенція

У теорії кримінального права запобігання вчиненню злочину називають превенцією. Є два види превенції: загальна і спеціальна. Загальна полягає в тому, що вона впливає на все суспільство, загрожує його членам покаранням за вчинений злочин. Цей вплив ґрунтується не тільки на одній суворості кари за вчинений злочин, а, головне - на принципі невідворотності і неминучості покарання, тобто осуду судом від імені держави як самого злочину, так і кожного, хто його вчинив. Спеціальна превенція - це запобігання можливості вчинення засудженим нового злочину. Це досягається створенням для засуджених відповідних умов, які виключають або значно обмежують вчинення нових злочинів. Слід зазначити, що успіх запобіганню вчинення злочинів залежить, перш за все, від поваги громади до закону, їх правосвідомості, від умов їхнього соціального життя.

Загальна превенція Кримінального закону, тобто попередження злочинів громадянами шляхом впливу кримінально-правової заборони.

Приватно превенція Кримінального закону, тобто попередження скоєння нових злочинів особою, яка вже здійснила злочин, шляхом застосування до нього заходів кримінального покарання та інших примусових заходів, пов'язаних із посиленням спеціального.

У науковій правовій літературі неодноразово відзначалося, що мета спеціального попередження досягається не лише шляхом виконання покарання, коли особа поставлена в такі умови, які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчинити новий злочин, але й шляхом залякування покаранням. Такий вплив чинить як сам факт засудження і призначення покарання, так і загроза погіршення долі засудженого в разі вчинення ним нового злочину.

Загроза покаранням - це не тільки штучне створення ризику несприятливих наслідків, а й засіб вираження суспільного несхвалення. І такого роду офіційна догана певній поведінці може впливати на настанови людей незалежно від страху перед санкціями, тобто досягається мета загального попередження.

Т.А. Денисова відзначала, що мета спеціальної превенції досягається двома шляхами:

A. злочинець позбавляється фізичної можливості вчинити злочин;

B. злочинець остерігається повторного застосування до нього покарання за злочин. Мета спеціального попередження існує лише доти, поки не буде досягнуто мети виправлення засуджених.

Отже констатуємо, що загальне і спеціальне попередження вчинення злочинів є не лише цілями покарання, цілями кримінальної відповідальності, а й цілями кримінально-правового впливу.

Прояв вказаних цілей відбувається залежно від кримінально-правового інституту, або якщо бути більш точним, - то від конкретних заходів кримінально-правового впливу, які застосовує суд до особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.

Ці цілі при реалізації відповідних заходів кримінально-правового характеру можуть не лише не збігатися, а різнитися між собою, оскільки заходи кримінально-правового впливу можуть застосовуватися не лише до суб'єкта вчинення злочину, а й до неосудної чи малолітньої особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом. Цілі застосування конкретних заходів кримінально-правового впливу, виходячи із співвідношення загального й окремого, мають власні цілі, оскільки окреме набуває своїх особливих ознак, які не властиві цілому.

Вважаємо, що такий підхід дозволить доктрині права в подальшому виробити струнку концепцію у визначенні теоретичних засад встановлення кримінально-правових санкцій. Зокрема, цілі кримінально-правового впливу при встановленні кримінально-правових санкцій повинні враховуватися як щодо їх змісту, так і щодо їх форми.



Розділ 4. Виховна функція кримінального права

4.1 Попереджувальна функція кримінального права

Визначення злочинності як соціально негативного явища передбачає відповідну стратегію боротьби з нею, основним напрямом якої є вплив на причини злочинності.

Проблеми попередження злочинності багато років становлять інтерес для урядів усіх держав незалежно від їх устрою й широкого кола громадськості.

Якщо кримінальне покарання впливає на злочинність через дію на особу злочинця, то попереджувальні заходи спрямовані на усунення або нейтралізацію причин і умов злочинності. Тому попереджувальна діяльність за змістом, масштабами заходів і кількістю суб'єктів, що беруть у ній участь, є ширшою і багатшою, ніж практика застосування кримінального покарання.

Запобіжна (профілактична) функція кримінального права полягає у недопущенні вчинення злочину, що досягається:

а) самим фактом встановлення кримінальної відповідальності і покарання за те чи інше діяння, що повинно позитивно впливати на нестійких громадян; б) наявністю норм про добровільну відмову від доведення злочину до кінця (ст. ст. 17, 31 КК); в) наявністю норм подвійного запобігального впливу (наприклад, ст. 304 КК - "Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність" - має впливати на дорослих самим фактом своєї наявності, а в разі її застосування - уберегти інших неповнолітніх, що потенційно також можуть бути втягнуті в цю діяльність); г) застосуванням кримінального закону у випадках призначення покарання за конкретний злочин, що має запобігти новим злочинам як з боку засудженого, так і з боку інших нестійких осіб.

Правові заходи попередження злочинності за змістом поділяють на такі:

* що сприяють нейтралізації умов, які полегшують вчинення злочинів (норми різних галузей законодавства, що обмежують дієздатність алкоголіків, позбавляють батьківських прав, регламентують порядок придбання і зберігання вогнепальної зброї та ін.);

* що стимулюють до дій, які перешкоджають або припиняють вчинення злочинів (норми кримінального права про добровільну відмову від злочину, необхідну оборону, затримання злочинця);

* що регламентують процес попередження злочинів. Правову основу профілактики злочинів становлять такі документи:

* окремі положення Конституції України;

* закони України і підзаконні нормативні акти (наприклад, закони України “Про міліцію”, “Про оперативно-розшукову діяльність”, “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі”, “Про прокуратуру”, акти Кабінету Міністрів України щодо питань боротьби зі злочинністю);

* окремі норми галузевого законодавства України (наприклад, ст. 23 КПК України, ст. 6 КАП України);

* відомчі та міжвідомчі нормативні акти (накази МВС України, Генерального прокурора України, Державного департаменту України з питань виконання покарань та ін.).

4.2 Заохочувальні кримінально-правові норми

Під ефективністю кримінально-правових норм зазвичай розуміють співвідношення між фактичним результатом дії норми права і тими соціальними цілями, для досягнення яких ці норми приймались. Ефективність дії норм кримінального законодавства є основним виміром, який відображає існуючий баланс між кримінально-правовим регулюванням та свободою особистості на загальносоціальному та індивідуальному рівнях. Вона дає змогу безпосередньо визначити, в якій мірі правомірна, законослухняна поведінка стає елементом ціннісних настанов та орієнтацій. Встановлення критеріїв ефективності кримінально-правових норм є найважливішою передумовою вдосконалення законотворення і правозастосування, збагачує загальну характеристику кримінально-правових норм аналізом соціального, правового, психологічного, виховного та інших аспектів впливу на особистість, сприяє розробці ґрунтовних та виважених пропозицій щодо найближчого впровадження та прогнозування перспектив і напрямів розвитку кримінального законодавства.

Основним соціальним призначенням, цілями впровадження заохочувальних норм у кримінальне законодавство більшість дослідників визнають:

а)стимулювання до правомірної, соціально-корисної поведінки в сфері кримінально-правового регулювання (стимулююча, мотиваційна функція);

б)відновлення порушених, вчиненням злочину або суспільно-небезпечним діянням, суспільних відносин, що є об?єктом кримінально-правової охорони (відновлювальна, компенсаційна функція); в)виключення, унеможливлення вчинення нових умисних та необережних злочинів (попереджувальна, профілактична функція); г)вплив на індивідуальну і групову правосвідомість, що формує в суспільстві тезу про кримінальне законодавство, яке не лише карає винних у вчиненні злочинів осіб, а й заохочує протидію злочинним проявам, спонукає винних у вчиненні злочинів спокутувати свою провину, а засуджених -- до усвідомленого, самостійного «самовиправлення» (виховна функція).

Фактичним результатом застосування заохочувальних норм кримінального законодавства виступають судові рішення (постанови, ухвали, вироки) щодо визнання дій особи правомірними при необхідній обороні (ст. 36 КК), затриманні особи, яка вчинила злочин (ст. 38 КК), виконанні спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 43 КК) та інших обставин, що виключають злочинність діяння (судова статистика не наводиться), звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв?язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК), примиренням винного з потерпілим (ст. 46 КК), у зв?язку передачею особи на поруки (ст. 47 КК) та інші загальні та спеціальні види звільнення від кримінальної відповідальності. Так, у2002 р. звільнено у зв?язку: із дійовим каяттям -- 1 462 осіб; примиренням винного з потерпілим -- 1 239 осіб; передачею на поруки -- 1 232 особи; у2003 р. -- з дійовим каяттям -- 1,8 тис. (+23,8 %); з примиренням винного з потерпілим -- 3,7 тис. (+25,4 %), із передачею на поруки -- 1,7 тис. (+35,3 %). В 2004 р. загалом звільнено від кримінальної відповідальності 10,4 тис. осіб, у 2005 р. -- 11,9 тис. осіб(+14,1 %), в 2006 р. -- 8,5 тис. осіб (-28,4 %), у 2007 р. -- 10,9 тис. осіб (+27,6 %) [5].

Виокремлення у кримінальному законі спеціальної норми про звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності зумовлене особливостями фізіологічного, біологічного і психологічного розвитку неповнолітнього, а також реалізацією принципів справедливості, гуманізму, економії заходів кримінальної репресії щодо неповнолітніх (ч. 1 ст. 97 КК). Аксіоматичним є положення, що людина повинна досягти певного психофізичного та соціального розвитку, який надасть їй можливість усвідомлювати свою поведінку та керувати нею, а отже, відповідати за неї. Натомість декларативність і непослідовність вітчизняного законодавця у підходах до звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності щонайменше проявляється у такому: а) передумови звільнення неповнолітніх є ідентичними з передумовами звільнення стосовно повнолітніх, що не свідчать про привілейоване чи хоча б поблажливе ставлення до неповнолітніх осіб; б) підстави звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх не містять визначеної позитивної посткримінальної поведінки, «розмиті та неконкретизовані», і в такому вигляді повністю є дискреційними; в) звільнений неповнолітній перебуває у гіршому правовому становищі, ніж неповнолітній, звільнений від покарання за такий самий злочин; г) примусові заходи виховного характеру, що застосовують до звільнених від кримінальної відповідальності неповнолітніх, мають відрізнятися від таких самих заходів при звільненні від покарання (ст. 105 КК); ґ) у разі ухилення неповнолітнього, що вчинив злочин, від застосування до нього примусових заходів виховного характеру, ці заходи скасовуються і він притягується до кримінальної відповідальності (ч. 3 ст. 97 КК) та ін. Більше того, обов?язкове застосування примусових заходів виховного характеру визнається особливою формою кримінально-правового примусу, оскільки у разі звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності та застосування примусових заходів виховного характеру, поєднується із різними обмеженнями, що спричиняють особам певних позбавлень, метою яких є виправлення неповнолітніх осіб.

4.3 Примусові заходи виховного характеру

Примусових заходів виховного характеру може бути вжито до особи, яка вчинила у віці до 18 років злочин, що не становить великої суспільної небезпеки, якщо буде визнано, що її виправлення можливе без застосування кримінального покарання. До особи, яка вчинила діяння, що передбачені кримінальним законом, у віці до 14 років, суд також може вжити примусових заходів виховного характеру, які не є кримінальним покаранням. Ужиття стосовно до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру є різновидом звільнення такої особи від кримінальної відповідальності і не вважається судимістю. Воно є правом, а не обов'язком суду. Зазначені заходи вживаються примусово, тобто незалежно від згоди неповнолітнього та його представників.

Визнаючи злочин таким, що не становить великої суспільної небезпеки, слід виходити з сукупності всіх обставин справи, а саме: об'єкта посягання, способу, обставин і стадії вчинення злочину, форми вини, мотивів, цілі винного, його ролі та характеру участі у здійсненні злочинного наміру (якщо злочин учинено у співучасті), тяжкості наслідків, які наста¬ли або могли настати тощо. Якщо під час розгляду кримінальної справи щодо неповнолітнього, яка надійшла до суду з обвинувальним висновком, буде встановлено, що ним учинено злочин, який не становить великої суспільної небезпеки, і його можна виправити без застосування кримінального покарання, суд ухвалою, а суддя постановою закриває кримінальну справу і вирішує питання про вжиття до неповнолітнього одного з ПЗВХ.

Умови перебування в цих установах неповнолітніх і порядок їх залишення визначаються спеціальними положеннями. Закон не виключає вжиття примусових заходів виховного характеру до неповнолітнього, який вдруге вчинив злочин, що не становить великої суспільної небезпеки, в тому числі й на випадок, коли за вчинення такого злочину йому було призначено ПЗВХ.

У разі наявності достатніх підстав вважати, що суспільно небезпечне діяння вчинене особою, яка досягла 11-річного віку, але до виповнення віку, з якого законом передбачено кримінальну відповідальність, за фактом цього діяння порушується кримінальна справа. Слідчий, встановивши, що суспільно небезпечне діяння вчинене особою у віці від 11 років і до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, виносить мотивовану постанову про закриття справи та вжиття до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру. Справа з постановою надсилається прокуророві.

Одержавши від слідчого закриту кримінальну справу, прокурор перевіряє повноту проведеного розслідування, законність постанови, після чого спрямовує справу до суду для вжиття примусових заходів виховного характеру. Суддя за наявності згоди з рішенням слідчого чи прокурора призначає справу до судового розгляду. Такі справи повинні розглядатися спеціально уповноваженими на те суддями, визначеними наказом голови суду. Розгляд справи проводиться суддею одноособове з обов'язковою участю прокурора і захисника. На судове засідання викликається також законний представник неповнолітнього, але його не з'явлення не є перешкодою для розгляду справи. За результатами розгляду справи суддя виносить постанову, а суд -- ухвалу. Для контролю за виконанням рішення про вжиття примусового заходу виховного характеру суд інформує службу у справах неповнолітніх місцевого органу державної виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Ч.2 ст.105 містить вичерпний перелік примусових заходів виховного характеру:

а) застереження полягає в осудженні (осуді) суспільно небезпечної поведінки неповнолітнього, у вимозі припинити таку поведінку під загрозою застосування більш суворих заходів відповідальності;

б) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього може, наприклад, полягати у забороні відвідувати у вечірній час парки, кафе, у вимозі сумлінно відвідувати навчальні заклади тощо. Тривалість цих обмежень визначає суд;

в) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання за своєю суттю припускає встановлення контролю і посилення виховного впливу з боку тих осіб, що були зобов'язані в силу сімейних, виробничих або інших відносин здійснювати позитивний вплив на неповнолітнього. Саме тому цей захід може застосовуватися тільки тоді, коли батьки або колектив мають реальну можливість здійснити такий вплив, створити нормальну обстановку для неповнолітнього;

г) більш суворим видом примусових заходів виховного характеру є покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків;

ґ) найбільш суворим з аналізованих заходів є направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення. Такими є загальноосвітні школи соціальної реабілітації, в які направляються особи від одинадцяти до чотирнадцяти років, і фахові училища соціальної реабілітації для осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Як найсуворіший з усіх заходів, передбачених ч. 2 ст. 105, цей захід може застосовуватися лише тоді, коли неповнолітній не може бути виправлений іншими заходами. Строк цього заходу визначається судом, але не може перевищувати трьох років.



Висновок

Основна функція кримінального права -- охоронна. Воно охороняє відносини, що регулюються або виникають в інших галузях права .

Оскільки воно охороняє властивими йому заходами ті суспільні відносини, що регулюються іншими галузями права. Ці галузі права, регулюючи певні суспільні відносини, сприяють їх розвитку і реалізації, кримінальне ж право охороняє ці відносини від злочинних на них посягань. Наприклад, норми цивільного права регулюють відносини, що складаються в сфері власності. У кримінальному ж праві в силу його охоронної функції встановлюються каральні санкції за злочини проти власності. Зокрема, у розділі VI Особливої частини КК передбачено кримінальну відповідальність за крадіжку, грабіж, розбій, шахрайство, вимагання, знищення й пошкодження майна та інші злочини проти власності. У Конституції та законах про вибори в органи влади визначено порядок таких виборів, права виборців, регламент діяльності окружних і дільничних виборчих комісій тощо. У кримінальному праві з метою охорони цих відносин встановлено покарання за такі злочини, як перешкоджання здійсненню виборчого права, порушення таємниці голосування та ін. (див. розділ V Особливої частини).

Узагальнено охоронну функцію кримінального права виражено в ст. 1 КК, в якій передбачено, що Кримінальний кодекс має своїм завданням охорону від злочинних посягань найважливіших соціальних цінностей: прав і свобод людини та громадянина, власності, суспільного порядку і суспільної безпеки, навколишнього середовища, конституційного ладу України, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.

Охоронна функція втілюється в кримінальній політиці, тобто діяльності органів держави в боротьбі зі злочинністю, реалізації завдань кримінального права. Тут слід виділити два основних напрями: з одного боку - посилення боротьби, застосування суворих заходів відповідальності до організаторів і активних учасників організованих злочинних груп, до осіб, що вчинюють тяжкі й особливо тяжкі злочини, рецидивістів, і, з іншого, -- застосування покарань більш м'яких, не пов'язаних із позбавленням волі, або навіть звільнення від кримінальної відповідальності та покарання осіб, які вчинили злочини невеликої тяжкості.

Кримінальному праву властива також регулятивна функція, яка полягає в тому, що спеціальні норми кримінального права дозволяють державним органам не притягати особу до відповідальності або до виконання покарання, забороняючи їй вчинювати суспільно небезпечні дії (бездіяльність), у той самий час вимагають правомірної поведінки після вчинення злочину. Норми кримінального права зокрема регулюють поведінку людини у ризикованих ситуація (необхідна оборона) що виключає відповідальність при правомірному захисті від злочинного посягання, звільнення від кримінальної відповідальності, погашення і зняття судимості.

Регулятивна виявляється, у трьох складових охоронної:

1. Норми кримінального права, забороняючи вчинювати суспільно небезпечні дії (бездіяльність), у той же час вимагають певної правомірної поведінки. Кримінальний закон, який набрав чинності, вже самим фактом свого існування впливає на поведінку людей. Для більшості громадян вимоги кримінального закону цілком відповідають їх уявленням про належну, правомірну поведінку. Частина громадян виконує заборони кримінального закону, боячись відповідальності та покарання. Тим самим здійснюється регулятивна функція кримінально-правових норм, запобігання злочинам.