"Кароліна" як кодекс феодального права Німеччини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Тема моєї контрольної роботи: «Кароліна» - кодекс феодального права Німеччини».

«Кароліна» стала одним із джерел Німецького карного права. Уклав її Карл V. На мою думку, актуальність даного дослідження полягає в тому, що даний карний кодекс зафіксував перехід до розшукового процесу. Також його можна назвати практичним керівництвом для суддів. Важливим є і той аргумент, що «Кароліна проіснувала понад 300 років. Актуальність дослідження даного питання можна пояснити і тим, що в Німеччині, починаючи з ХII по ХIII століття було право різних територіальних утворень, міст. Тут можна відмітити право Магдебурга. Також існувало імперське законодавство по окремих актуальних питаннях. Дана тема добре висвітлена в історичних джерелах, але завжди можна дослідити ще більше найрізноманітнішими методами.

Під час розкриття теми використано різноманітні літературні джерела, зокрема підручники з історії держави і права зарубіжних країн різних авторів. Автор Хома Н.М. у праці «Історія держави і права зарубіжних країн» висвітлює структуру «Кароліни». Проаналізувавши дану інформацію, можна стверджувати, що «Кароліна» зафіксувала перехід до розшукового процесу. Також добре досліджені види злочинів. Зокрема проти релігії, проти власності, особи, моралі, проти порядку здійснення правосуддя, проти держави, проти порядку торгівлі, тощо. У додатках містяться витяги з документів, наприклад «Саксонське зерцало», «Земське право» книга 1, 2. Проаналізувавши цю інформацію, можна характеризувати джерела права Німеччини. Федоров у однойменній праці розкриває суть «Саксонського зерцала», а також «Кароліни». Шевченко подає вирізки із цих документів. За допомогою Хрестоматії з історії держави і права зарубіжних країн маємо змогу ознайомитись із документами. Дуже багато дослідників цікавились і цікавляться історією держави і права зарубіжних країн. І на основі їхніх напрацювань ми маємо змогу систематизувати, аналізувати, вивчати та порівнювати історію права. Зокрема об'єктом вивчення у нас є «Кароліна», як кодекс феодального права Німеччини.

Цікаво досліджувати право Німеччини, тому, що дуже багато відмінностей в порівнянні з правом інших країн. Так, у Франції з XIII ст. норми права, що регулюють васально-ленні відносини, діяли в тісному взаємозв'язку з іншими нормами феодальної правової системи, а в Німеччині традиційним став розподіл права на земське (право землі, території ) і ленне. Тобто у німецькій правовій системі відокремлювалися правові норми, що стосуються вищого феодального стану, що називається ленним правом.

Джерела права феодальної Німеччини надзвичайно різноманітні. Це «Саксонське зерцало», закони Магдебурга, та ін. Дуже цікаво їх порівнювати і вивчати. Адже слова відлітають - написане залишається. Німецьке право запозичували інші країни.

Цікавим є факт, що на основі "Кароліни" утворилося загальне німецьке кримінальне право.

Мета мого дослідження - проаналізувати джерела феодального права Німеччини, ознайомитись із феодальним кодексом даної країни - «Кароліною», зокрема дослідити кримінальне право за даним кодексом. А також - процес за Кароліною.

Завдання - за допомогою різних методів дослідження висвітлити феодальний кодекс Німеччини.

Методи дослідження: хронологічний, метод порівняння, аналізу та узагальнення.

Високий ступінь однаковості складався в німецькому феодальному міському праві. Тут право декількох ведучих міст широко запозичалося іншими. Наприклад, закони Магдебурга діяли в більш ніж 80 містах. Навіть на території України є чимало міст, де діяло магдебурзьке право. Особливе місце в праві феодальної Німеччини посідає кодекс “Кароліна». Видана як загальний імперський закон, "Кароліна" проголошувала верховенство імперського права над правом окремих земель, скасування "нерозумних і дурних" звичаїв у карному судочинстві в "місцях і краях". Кодекс був загальновизнаним як джерело права у всіх землях.

1. ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛ ПРАВА НІМЕЧЧИНИ

В основі права Німеччини лежали принципи, які мали стійкий характер. Пунктуальністю та принциповістю характеризується німецьке населення сьогодні.

Основними принципами у період з V по VII століття були: святість звичаю, колективне правосуддя. Спочатку існувала кревна помста, але поступово цю жорстокість витіснило грошове відшкодування. Символічні обряди були різноманітними. Але були вироблені певні правові принципи, які складали основу «загального права» Німеччини. Ці принципи були визнані різними політичними одиницями добровільно. Так називані "статути миру", які періодично видавалися імператором і рейхстагом у XII-XIII ст., містили загальні норми, що відносяться до охорони власності і життя й загрожуючи викрадачам, паліям, вбивцям і іншим "порушникам миру" різними покараннями. У період з 1103 по 1235 р. таких "статутів миру" було видано близько 20. Серед них найбільш відомим був Майнцський статут 1235 року, що неодноразово підтверджувався згодом. Він проголошував деякі загальні принципи "установленого права" для жителів усієї Німеччини, включаючи принцип обов'язкового судового розгляду з метою "захисту тіла і майна" замість помсти і самосуду [1].

Міське право гарантувало громадянам особисту свободу, право на власність, честь, недоторканість життя, а також вільну економічну діяльність. Це створювало в суспільстві, де війна та ворожнеча були щоденними проявами, в межах міських стін мирну атмосферу. Відчутним залишається вплив «Саксонського зерцала» й на українських землях, котре разом з магдебурзьким правом, в теорії та практиці, протягом століть творило підвалини для встановлення сучасної правової системи не лише в державах західної Європи, але й в східноєвропейських державах, та в Україні зокрема, й заслуговує на проведення подальших наукових досліджень. «Саксонське зерцало», «Швабське зерцало», «Франконське зерцало» - норми звичаєвого права, в яких також було враховано судову практику. Вони діяли далеко за межами місць, де були видані, що сприяло уніфікації права. Тобто у сферу міжнародного права включаються всі норми, що регулюють громадсько-правові відносини з іноземним елементом. Зокрема, "Саксонське зерцало" одержало визнання в багатьох німецьких землях і містах, де на нього нерідко продовжували посилатися аж до 1900 року. "Саксонське зерцало", написане в 1220-і роки шеффеном Ейке фон Репгау, об'єднало найбільш розповсюджені норми звичайного права і судової практики північно-східної Німеччини. Трактат був розділений на дві частини: перша була присвячена земському праву, інша - ленному праву. "Право землі" містило норми як звичайного права, так і імператорського законодавства, що застосовувалися в земських судах по відношенню "неблагородних" вільних. Ленне право регулювало вузьке коло васально-ленних відносин між "шляхетними" вільними. У роботі практично не містилося посилань на римське, міське чи торгове право і малися рідкі згадування норм канонічного права і права інших земель [6].

Важливе значення у створенні правових норм мала і законотворча діяльність німецьких імператорів у XII - першої третини XIII ст., що потім фактично припинилася й активізувалася тільки в XVI ст. [9].

Найбільшу популярність одержали норми магдебурзького права, послані в Бреслау в 1261 році (64 статті) і в Герліц у 1304 році (140 статей). У XIV ст. систематизоване магдебурзько-бреслауське право було видано в п'ятьох книгах, які містили біля п'ятисот статей. Перша книга була присвячена міським суддям, по порядку їхнього введення в посаду, їхньої компетенції, правам і обов'язкам. Друга книга охоплювала питання судочинства, третя відносилася до різних позовів, четверта була присвячена сімейному і спадкоємному праву, п'ята (незавершена) - різним рішенням, що не розглядалися в інших книгах [8].

У рамках міського права поступово виділяється ще більш універсальна система - торгове право, чи "право купців", що із самого початку здобуло національний характер. Значна кількість норм торгового права містилося в статутах міського права XIII ст. м. Любека, Брюгге, інших німецьких міст - учасників Ганзи. Широкий авторитет у всіх країнах Балтії придбали закони Вісбі (близько 1350 року) - порту на острові Готланд у Балтійському морі, у яких регулювалися питання морського перевезення і морської торгівлі. У цьому портовому місті свої асоціації мали німецькі, шведські, латиські, новгородські купці, але найбільший вплив на розвиток права Вісбі зробили міські статути Гамбургу і Любека [2].

Значний розвиток торгове право одержало у північно-італійських землях Німецької імперії, де утворилися міські комуни, об'єднані в так звану Ломбардську лігу (Верона, Венеція, Бергамо, Мілан, Парма, Болонья й ін.). Тут уперше була проведена систематизація торговельних порядків ("Книга звичаїв" Мілана 1216 року), здійснювався запис рішень торгових судів різних видів (морських, ярмаркових і т.п.) [7].

Важливим джерелом німецького торгового права стали і міжнародні договори з іншими містами, їхніми союзами і навіть іноземними монархами для надання режиму "найбільшого сприяння" у торгівлі. Відомий, наприклад, подібний договір між м. Кельном і англійським королем Генріхом II, у якому король обіцяв купцям Кельна аналогічне Відношення (тобто надавав їм "національний режим") [5].

У XIV-XVI ст. установленню визначеної правової єдності в Німеччині стали сприяти рецепції римського права. Наприкінці XV ст. Дігести Юстиніана, оброблені з урахуванням потреб часу, були визнані керівним джерелом права для заснованого в 1495 році Вищого імперського суду. У XVI ст. римське пандектне право одержує авторитет імперського закону і продовжує діяти в якості "загального права" Німеччини аж до прийняття Німецького цивільного укладення 1900 року [2].

Важливий внесок у створення загально-німецьких принципів карного права був внесений у 1532 році виданням карного і карно-процесуального укладення Карла V ("Кароліни"). Видана як загальний імперський закон, "Кароліна" проголошувала верховенство імперського права над правом окремих земель, скасування "нерозумних і дурних" звичаїв у карному судочинстві в "місцях і краях". Разом з тим вона допускала збереження для курфюрстів, князів і станів їхній "споконвічних і справедливих звичаїв". Однак оскільки укладення цілком відповідало як політичним інтересам князівської верхівки, так і сучасним вимогам карного права і процесу, воно було загальновизнано як джерело права у всіх землях. На основі "Кароліни" утворилося загальне німецьке кримінальне право [6].

Незважаючи на зазначений процес уніфікації німецького права, норми "загального німецького права" мали в основному рекомендаційний характер і залежали від ступеня їхнього "визнання" у німецькій землі. Правові системи складалися переважно по окремих територіях Німеччини.

Особливо широку популярність одержав Прусський земський збірник, виданий в 1784 році. Його джерелами послужили "Саксонське зерцало", римське право, Магдебурзьке і Любекське право, практика берлінського верховного суду. Укладення складалося з двох частин. Перша була присвячена цивільному праву. В другій частині містилися головним чином норми державного і карного права, а також норми про положення станів, про школи і церкву. Як данина "просвященному абсолютизму" кодекс містив деякі елементи сучасної йому трактування власності і "природних прав" людини.

Як відзначалося, постанови центральних органів імперії в XII-XIII ст. мали своєю основною функцією підтримку "земського миру". Відповідно загальноімперське право традиційне містило в основному кримінально-правові норми [8].

Спочатку механізм підтримки миру полягав у тому, щоб зв'язати безстроковим зобов'язанням (присягою) не робити насильства в його будь-якій формі всім підданим імперії. У пізніших статутах норми про охорону життя і власності придбали імперативний, незалежний від присяги характер і стали охоплювати досить широкий спектр відносин. Так, у Майнцському статуті порушеннями світу визнавалися і підлягали покаранню непокора церковної юрисдикції, незаконне стягування дорожніх і інших мит і зборів за охорону і супровід, які перешкоджали вільному і безпечному пересуванню німців і іноземців, незаконну заяву претензій, що ущемляють різні права громадян [2]. Підлягали покаранню і "класичні" злочини, серед яких особливо відзначалися підробка грошей, захоплення заручників, убивство (особливе батьковбивство), державна зрада.

Статути миру вимагали, щоб потерпілі не вершили самосуду, а зверталися в суд для дозволу справ "по справедливості відповідно до розумних звичаїв земель". Порушення цього принципу як з боку потерпілих, так і з боку суддів карався як мінімум штрафом, тому що "де кінчається влада права, панує жорстока сваволя". Незаконна помста без звертання в суд, порушення перемир'я, укладеного перед судом, захоплення майна в забезпечення боргу без дозволу судді могли привести до оголошення винного "поза законом". Разом з тим самосуд (з дотриманням визначених правил) вважався законним, якщо сторони не були задоволені судовим рішенням.

Особлива увага приділялася в статутах принципам організації і діяльності судів. Проголошувалася необхідність заміщення посади судді тільки гідними людьми, затверджувався принцип суду рівних, за участю вищих по положенню чи рівних свідків. Судове засідання випливало проводити щодня, крім неділь і свят, у відношенні "прав і власності" підданих, за винятком князів і інших "високих осіб". Найбільш важливі справи залишалися на розгляд імператора. При юстиціарії передбачалася посада спеціального нотаріуса з мирян, що відав би прийомом і збереженням заяв і скарг, веденням протоколів і записами рішень в імператорському суді. Особливо рекомендувалося записувати спірні справи з указівкою місцевості, відповідно до звичаїв якої було винесене рішення [7].

Статути миру були частиною імператорського права, призначеного для власне німецьких територій імперії. Для Італії ж видавалися набагато більш великі і розроблені зводи законів, що могли спиратися на централізовані установи нормандського сицилійського королівства.

Отже, слід відмітити «Саксонське зерцало», «Швабське зерцало», «Франконське зерцало» - норми звичаєвого права, в яких також було враховано судову практику. Вони діяли далеко за межами місць, де були видані, що сприяло уніфікації права. У статутах миру велика увага приділялась принципам організації і діяльності судів. Важливий внесок у створення загально-німецьких принципів карного права був внесений у 1532 році виданням карного і карно-процесуального укладення Карла V "Кароліни".

2. КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО ЗА «КАРОЛІНОЮ»

«Кароліна» - карно-процесуальне укладення Карла V.

Кодекс феодального права Німеччини “Кароліна” містить деякі загальні принципи карного права, а також значний перелік злочинів і покарань. Будучи практичним посібником із судочинства для шеффенів, цей закон не містив чіткої системи і послідовного розмежування норм карного і карно-процесуального права.

До загальних понять карного права, відомих "Кароліні", можна віднести намір і необережність, обставини, що виключають, зм'якшують й обтяжують відповідальність, замах, співучасть. Ці поняття, однак, не завжди були досить чітко сформульовані і викладалися стосовно до окремих видів злочинів і покарань [1].

Відповідальність за здійснення злочину, по "Кароліні", наставала, як правило, при наявності провини - чи наміру необережності. Однак феодальне карне право Німеччини нерідко встановлювало відповідальність і безвинно, за провину іншої особи ("об'єктивне зобов'язання"). Крім того, що застосовувалися методи установлення винності часто спричиняли осуд невинної людини.

Злочини проти держави розкриваються у 27 статті. Зазначається: якщо хто-небудь у країні, місті, володінні або області навмисне організує небезпечний бунт проти народу, проти влади і це буде відкрито, то у відповідності із тяжкістю і обставиною його злочину мають покарати на смерть[4].

Обставини, що виключають покарання, докладно викладаються в "Кароліні" на прикладі убивства. Так, відповідальність за убивство не наставала у випадку необхідної оборони, при "захисті життя, тіла і майна третьої особи", затримці злочинця з обов'язку служби й у деяких інших випадках. Убивство в стані необхідної оборони вважалося правомірним, якщо убитий був нападником зі смертельною зброєю і якщо той, хто зазнав нападу не міг ухилитися від нього. Посилання на необхідну оборону виключалися при законному нападі (для затримки злочинця) і при убивстві, зробленому після припинення нападу, у ході переслідування того, хто нападав. Судівник наказував проводити ретельний розгляд кожного конкретного випадку необхідної оборони, оскільки правомірність її повинен був доводити сам убивця, а неправомірність спричиняла покарання [5].

"Кароліна" передбачає і деякі пом'якшувальні обставини. До них відносилися відсутність наміру ("незручність, легкодумство і непередбачливість"), здійснення злочину "у запальності і гніві". Пом'якшувальними обставинами при крадіжці вважалися малолітній вік злочинця (до 14 років) і "прямий голодний нестаток". Набагато більш численними є обтяжуючі провину обставини: публічний, зухвалий, "зловмисний" і блюзнірський характер злочину, повторність, великий розмір збитку, "дурна слава" злочинця, здійснення злочину групою осіб, проти власного пана і т.п.

У кодексі розрізняються окремі стадії здійснення злочину, виділяється замах на злочин, що розглядається як навмисне діяння, що не удалося усупереч волі злочинця. Замах карався звичайно так само, як сам злочин. При розгляді співучасті укладення найчастіше згадує пособництво. Законознавці того часу розрізняли три види пособництва: допомога до здійснення злочину; на місці злочину (співучасть); після його здійснення. В останньому випадку від "корисливого спільництва" відрізнялося "приховування з жалю", що тягне більш м'яке покарання [7].

"Кароліна" не класифікувала склади злочину, а лише перелічувала їх, розташовуючи в більш-менш однорідні групи. Насамперед указувалися злочини проти релігії - богохульство, блюзнірство, чаклунство, порушення клятви, а також злочину, несумісні з християнською мораллю, - поширення наклепницьких пасквілів, підробка монети, документів, мір і ваг, об'єктів торгівлі. До них примикали злочину проти моральності: перелюбство, двошлюбність, кровозмішення, звідництво, зґвалтування, викрадення жінок і дівчин [6].

До державних злочинів відносилися зрада, бунт проти влади, різні види порушень "земського миру" - ворожнеча і помста, розбій, підпал, злісне бродяжництво. Побічно згадувалася образа імператорської величності.

У групі злочинів проти особистості виділялися різні види убивства, а також самогубство злочинця, у результаті якого спадкоємці могли позбавлятися права спадкування. Злочину проти власності включали численні види крадіжки, несумлінне розпорядження довіреним майном. Спеціально обмовлялися крадіжка в церкві, а також такі види крадіжки, що були характерні для незаможних шарів населення (плодів і врожаю, риби, лісу). Нарешті, згадувалися деякі злочини проти правосуддя - лжесвідчення, незаконне звільнення ув'язненого охоронцем, неправомірний допит під катуванням. Хоча в преамбулі "Кароліни" існувало твердження про рівне правосуддя для "бідних і багатих", у багатьох статтях підкреслювалася необхідність при призначенні покарання враховувати станову приналежність злочинця і потерпілої особи. Так, при визначенні покарання за крадіжку судді потрібно було враховувати вартість украденого й інші обставини, але "у ще більшому ступені повинен враховувати звання і положення особи, яка зробила крадіжку". У ст. 158 було передбачено, що знатна особа могла бути піддана за крадіжку не карному, а "цивільно-правовому покаранню". Порушення "земського миру", що суворо каралося за інших рівних умов, вважалося цілком законним для осіб, які одержали дозвіл імператора помститися за нанесену образу чи ворогуючих з недругами свого пана. В іншому положенні знаходилися особи незнатного походження, незаможні. Правда, здійснення незначної крадіжки плодів вдень і "по прямому голодному нестатку" також могло спричинити тільки майнову відповідальність. Однак незаможному було набагато сутужніше відшкодувати збиток. Крім того, в інших випадках за крадіжку врожаю, риби, лісу, особливо в нічний час, покладалися тілесні чи інші покарання по розсуду суддів і по місцевих звичаях. Особливо суворо і негайно пропонувалося карати підозрілих жебраків і бурлак як "небезпечних для країни ґвалтівників". Широта суддівського розсуду в "Кароліні" була обмежена лише формально вказівкою на верховенство імператорського права при визначенні вищої міри покарання. Судді могли за своїм розсудом призначати одне чи кілька рекомендованих покарань, застосовувати місцеві звичаї, а в скрутних випадках прибігати до роз'яснень законознавців[5].

Уся система покарань визначалася основною метою каральної політики - ляканням. У "Кароліні" містяться наступні основні види покарання: страта, калічницькі покарання (урізування язика, вух і т.п.); тілесні покарання (побиття різками); ганебні покарання (позбавлення прав, виставляння біля ганебного стовпа в залізному нашийнику, таврування); вигнання; тюремне ув'язнення; відшкодування шкоди і штраф. Страта була прямо запропонована чи могла бути застосована за переважну більшість злочинів, причому в кваліфікованій формі (спалення, четвертування, колесування, повішення, утоплення і поховання заживо - для жінок). Тілесні і калічницькі покарання могли призначатися за обман і крадіжку. Тюремне ув'язнення, вигнання і ганебні покарання частіше застосовувалися як додаткові, до яких відносилися також конфіскація майна, роздирання розпеченими кліщами перед стратою і волочіння до місця страти. Разом з тим "зловмисних" і "здатних на подальші злочинні дії осіб пропонувалося кидати у в'язницю на невизначений термін[4].

Отже «Кароліна» - це практичне керівництво для судів. Діяла понад 300 років. У даному кодексі феодального права закріплені нові моменти в організації правосуддя і тлумаченні складів злочинів. Судочинство було письмовим. «Кароліна ліквідувала такі віджилі норми права, як:

1) право захоплення корабля з усім його товаром, якщо він зазнає аварії;

2) привласнення воза, який перевернувся та ін.

«Кароліна» передбачала смертну кару бродяг, та ін.

3. ПРОЦЕС ЗА “КАРОЛІНОЮ”

німеччина кароліна кримінальний право

У перші століття після утворення Німецької держави зберігались засади обвинувачуваного процесу, який був явним і усним з великими задатками формалізму. Кожне формальне упущення трактувалось як істотна помилка і могло призвести до програшу справи [5].

"Кароліна" ознаменувала закріплення нового виду карного процесу. У період раннього феодалізму в Німеччині застосовувався обвинувальний (змагальний) процес. Не було поділу цивільного і карного видів процесу.

Процес поділявся на дві основні стадії; попереднє розслідування і судовий розгляд. Суддя застосовував тортури і в тих випадках, коли людина не визнавала себе винною.

У XIII-XIV ст. приватноправовий принцип переслідування починає доповнюватися обвинуваченням і покаранням від імені публічної влади. Змінюється система доказів. Наприкінці XIII ст. був законодавчо скасований судовий двобій. Однак остаточне твердження нового, слідчо-пошукового (інквізиційного) карного процесу відбувається в Німеччині в зв'язку з рецепцією римського права [2]. Дві основні стадії: попереднє розслідування і судовий розгляд. Суддя міг застосовувати тортури, а також і в тих випадках, коли заарештований не визнавав вини, яка була очевидною. Визнання вини було найвагомішим доказом. Кароліна також характеризує, які докази є достовірними, а які - ні. Для кожного виду злочинів вона перелічує види необхідних доказів і підозр. Цей кодекс ввів такий вид доказу, як огляд місця події, а також судову експертизу[2].

"Кароліна" зберегла деякі риси обвинувального процесу. Потерпілий чи інший позивач міг пред'явити карний позов, а обвинувачуваний - заперечити і довести його неспроможність. Сторонам давалося право представляти документи і покази свідків, користуватися послугами юристів. Якщо обвинувачення не підтверджувалося, позивач повинний був "відшкодувати збиток, безчестя й оплатити судові витрати". Однак ці права сторін були зв'язані багатьма формальними обмеженнями, а обвинувачуваний знаходився в більш защемленому положенні.

Основна форма розгляду кримінальних справ у "Кароліні" - інквізиційний процес. Обвинувачення пред'являлося суддею від імені держави "з обов'язку служби". Слідство велося з ініціативи суду і не був обмежений термінами. Широко застосовувалися засоби фізичного впливу на підозрюваного. Безпосередність, гласність судочинства перемінилися таємним і переважно письмовим розглядом справи.

Основними стадіями інквізиційного процесу були дізнання, загальне розслідування і спеціальне розслідування. Задачею дізнання було встановлення факту здійснення злочину і підозрюваної в ньому особи. Для цього суддя займався збором попередньої таємної інформації про злочин і злочинця. Якщо суд одержував дані про те, що хто-небудь "зганьблений загальною чи поголоскою іншими доказами, що заслуговують довіри,, підозрами і доказами", той потрапляв під варту. Загальне розслідування зводилося до попереднього короткого допиту арештованого про обставини справи, з метою уточнення деяких даних про злочин. При цьому діяв принцип "презумпції винності" підозрюваного. Нарешті, відбувалося спеціальне розслідування - докладний допит обвинувачуваного і свідків, збір доказів для остаточного викриття й осуду злочинця і його спільників [5].

Спеціальне розслідування було визначальною стадією інквізиційного процесу, що закінчувалася винесенням вироку. Це розслідування ґрунтувалося на теорії формальних доказів. Вони були докладно й однозначно регламентовані законом. Для кожного злочину перелічувалися види "повних і доброякісних доказів, доведень і підозр". Разом з тим за загальним правилом усі докази, доведення і підозри не могли спричинити за собою остаточного осуду. Воно могло бути винесене тільки на підставі власного визнання чи свідчення обвинувачуваного. Оскільки таке визнання далеко не завжди могло бути отримане добровільно, інквізиційний процес робив основний упор на допит під катуванням. Таким чином, метою всього збору доказів фактично ставало відшукання підстав для застосування катування [2].

Формальне застосування катування було зв'язано з рядом умов. Так, катування не повинно було застосовуватися, поки не будуть знайдені достатні докази і "підозри" у здійсненні тією чи іншою особою злочину. Достатніми доказами для допиту під катуванням були показання двох "добрих" свідків. Якщо був тільки один свідок, це вважалося напівдоказом і "підозрою". Тільки мала кількість "підозр" по розсуду судді могли спричинити застосування катування. Характерно, що серед "підозр" указувалися також "легкодумство і дурна слава" людини, її "здатність" учинити злочин. Визнання під катуванням вважалося дійсним також при наявності визначених умов. Таким було визнання, отримане і записане не під час катування, а після її закінчення, повторене не менше чим через день поза камерою катувань і відповідне іншим даним у справі. "Кароліна" вимагала дотримання всіх умов допиту під катуванням, проголошуючи, що за неправомірний допит судді повинні нести покарання і відшкодовувати збиток [6].

Усі ці обмеження, однак, не були істотними. По-перше, катування пропонувалося застосовувати відразу ж при установленні факту злочину. Більш того, навіть самої слабкої підозри в зраді було досить для допиту під катуванням. По-друге, якщо обвинувачуваний після першого визнання заперечував сказане чи воно не підтверджувалося іншими відомостями, суддя міг відновити допит під катуванням. У результаті "неправомірність" застосування катування суддею була практично не доведена. При цьому в "Кароліні" вказувалося, що, якщо обвинувачення не підтверджується, суддя і позивач не піддаються стягненню за застосування катування, тому що "слід уникати не тільки здійснення злочину, але і самої видимості зла, що створює дурну славу чи викликає підозри в злочині".

"Кароліна" не регламентувала порядок і прийоми самого катування. Вона вказувала тільки, що допит під катуванням здійснюється в присутності судді, двох судових засідателів і судового переписувача. Вказівки про конкретні прийоми катування містилися в трактатах законознавців. Відомо, що в Німеччині XVI ст. застосовувалося більше півсотні видів катування [3].

Процес завершувався судовим засіданням, що у принципі не було його самостійною стадією. Оскільки суд сам робив розслідування, збирав докази, остаточний вирок визначався вже в ході наслідку. Суддя і судові засідателі перед спеціально призначеним "судним днем" розглядали протоколи наслідків і складали за визначеною формою вирок.

Судочинство на всіх стадіях почало вже мати письмовий характер. Регламентувалися чіткі правила оформлення судових вироків[2].

Таким чином, "судний день" зводився в основному до оголошення вироку і приведенню його у виконання. Оголошення вироку відбувалося в публічно-застрашливій обстановці - супроводжувалося дзвоном та ін. Вироки були звинувачувальні, із залишенням у підозрі і виправдувальні.

Судочинство на всіх стадіях почало вже мати письмовий характер. Регламентувалися чіткі правила оформлення судових вироків.

При винесенні рішення з цивільної справи його виконання від імені суду належало позивачеві [2].

Отже, процес за «Кароліною був гласним і усним з задатками формалізму. Судовий процес починався з ініціативи сторін. Докази - свідки, присяга, документи, речові докази. Попереднє розслідування і судовий розгляд - дві основні стадії процесу.

ВИСНОВКИ

Отже, підсумовуючи все вище сказане, можна зробити наступні висновки:

«Саксонське зерцало», «Швабське зерцало», «Франконське зерцало» - норми звичаєвого права, в яких також було враховано судову практику. Вони діяли далеко за межами місць, де були видані, що сприяло уніфікації права. У статутах миру велика увага приділялася принципам організації та діяльності судів. Важливий внесок у створення загально-німецьких принципів карного права був внесений у 1532 році виданням карного і карно-процесуального укладення Карла V "Кароліни".

«Кароліна» - це практичне керівництво для судів. Діяла понад 300 років. У даному кодексі феодального права закріплені нові моменти в організації правосуддя і тлумаченні складів злочинів. Судочинство було письмовим. «Кароліна ліквідувала такі віджилі норми права, як:

3) право захоплення корабля з усім його товаром, якщо він зазнає аварії;

4) привласнення воза, який перевернувся та ін.

«Кароліна» передбачала смертну кару бродяг, та ін.

Процес за «Кароліною був гласним і усним із задатками формалізму. Судовий процес починався з ініціативи сторін. Докази - свідки, присяга, документи, речові докази. Попереднє розслідування і судовий розгляд - дві основні стадії процесу.

Процес поділявся на дві основні стадії: попереднє розслідування і судовий розгляд. При винесенні рішення з цивільної справи його виконання від імені суду належало позивачеві.

На основі "Кароліни" утворилося загальне німецьке карне право. Значна кількість норм торгового права містилося в статутах міського права XIII ст. м. Любека, Брюгге, інших німецьких міст - учасників Ганзи. Важливим джерелом німецького торгового права стали і міжнародні договори з іншими містами, їхніми союзами і навіть іноземними монархами для надання режиму "найбільшого сприяння" у торгівлі.

Кодекс феодального права Німеччини “Кароліна” містить деякі загальні принципи карного права, а також значний перелік злочинів і покарань. Будучи практичним посібником із судочинства для шеффенів, цей закон не містив чіткої системи і послідовного розмежування норм карного і карно-процесуального права. "Кароліна" ознаменувала закріплення нового виду карного процесу.

Основна форма розгляду кримінальних справ у "Кароліні" - інквізиційний процес. Обвинувачення пред'являлося суддею від імені держави "з обов'язку служби". Слідство велося з ініціативи суду і не був обмежений термінами. Широко застосовувалися засоби фізичного впливу на підозрюваного. Безпосередність, гласність судочинства перемінилися таємним і переважно письмовим розглядом справи.

Структура «Кароліни»:

- склад суду;

- докази;

- судове засідання;

- покарання;

- статті про крадіжки, тощо.

Оприлюднення кодексу «Кароліна» в 1533 році мало, як засвідчили наступні покоління, величезне значення для історії правосуддя в Німеччині. Саме з кримінально-правових та процесуальних положень «Кароліни» з часом сформувалося німецьке кримінальне право.

Список використаної літератури

1. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. / Макарчук В.С. - К., 2001.

2. Історія держави і права зарубіжних країн. / Б.Й. Тищик. - Львів: Новий світ, 2006.

3. История государства и права зарубежных стран / Ю.С. Тинш. - М.: РИОР, 2007.

4. Історія держави і права зарубіжних країн. / К.Г. Федоров. - К.: Вища школа., 1994.

5. Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран / Под ред. З.М. Черниловского. - М., 1984.

6. Історія держави і права зарубіжних країн. / Н.М. Хома. - К.: Каравела, Львів: «Новий світ» - 2000.

7. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн: Практикум. - Вид. 2-е. - К., 2003.

8. История государства и права зарубіжних стран. / О.А. Жидкова и И.А. Крашенинниковой. - М., 1988.

9. Історія держави і права зарубіжних країн. / П.П. Захарченко., О.О. Ковалевська, О.В.Кузьминець.-К.,2005.

Размещено на Allbest.ru