Суд і судочинство в Київській Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Характер судочинства Київської Русі

1.1 Різновиди судів

1.2 Вид судового процесу

Розділ 2. Досудовий розшук «злочинця-відповідача»

2.1 «Заклич»

2.2 «Звід»

2.3 «Гоніння сліду»

Розділ 3. Види судових доказів за Руською Правдою

3.1 Власне зізнання, свідчення «послухів та видоків»

3.2 Речові докази, сліди скоєння дій, «Суд божий» (присяга,ордалії, поєдинок)

Висновок

Список використаної літератури



ВСТУП

Розглядаючи історію Київської Русі нас безпосередньо цікавлять питання, що стосуються утворення та розвитку державності та права даної країни. Отримуємо ми цю інформацію з досліджень науковців або безпосередньо з письмових джерел тієї епохи, які дійшли до наших днів. До них можна віднести русько-візантійські договори, законодавчу та судову практику князів, зокрема, «Руську Правду», яка є вінцем давньоруського права. Її прототипами, як вважають дослідники, були збірники законів “Статут” і “Закон руський” початку Х ст., -- тодішні підвалини судочинства.

Право Київської Русі складалось й вдосконалювалось у процесі еволюції Давньоруської держави. Початковим його джерелом був звичай. Саме на ньому базувалися вище названі правові пам'ятки. Найважливішою серед них є Руська Правда, де найповніше подано характерні для того часу правові норми. Право Київської Русі охороняло власність і забезпечувало привілейоване становище панівної феодальної верстви. Феодально залежне населення перебувало поза законом.

Історія держави і права Київської Русі яскраво свідчить про те, що вона займає важливе й помітне місце у вітчизняній історії. Це пояснюється тим, що в цей період склались давньоруська народність, основи держави і права. Це, зокрема, стосується і судової системи. Судочинство Київської Русі стало своєрідною основою для виникнення та розвитку вітчизняного судочинства.

Слід зазначити, що суд давньокиївської держави відрізняється сукупністю своєрідних рис, які закріплені, зокрема, в Руській Правді.

Отже, актуальність теми даної курсової роботи полягає у тому, аби визначити звідки бере початок вітчизняна система судочинства, вивчити особливості судочинства Київської Русі.

Метою даної роботи є простеження зародження та розвитку судової системи давньоруської держави, а також виявити загальні риси такої системи, її особливості порівняно з іншими.

Тому, відповідно, завдання курсової роботи такі:

- дослідити перебіг розвитку суду в Київській Русі

- визначити специфіку судочинства

- визначити систему судів, юрисдикцію кожного з них

- виявити етапи досудового розшуку, їхні характеристики

- дослідити судові докази, якими оперували позивач та відповідач у суді, їхні особливості та значення

У даній роботі розглянуто період розвитку судочинства від виникнення Київської Русі і до її феодальної роздробленості. Мною будуть розглянуті система судів давньоруської держави, вид судового процесу, який домінував та його особливості, етапи досудового розшуку злочинця, а також система доказів за Руською Правдою, якою керувалися при розгляді справ, якщо траплялись якісь незрозумілості чи неточності. Судовий процес в Руській державі називався “тяжба”. Сторонами виступали як юридичні (церква, верв), так і фізичні особи. Не могли бути свідками жінки і закупи. Процесуальні сторони називалися позивачами, сутяжниками або суперниками.

Суду фактично належала роль посередника між обома сторонами.

Судовий процес відбувався публічно й проводився усно. Він носив обвинувально-змагальний характер, відбувався у присутності свідків. Сторони змагалися в словесній баталії за формулою “слово проти слова”, підтверджуючи свої заяви й клопотання доказами.

Джерела періоду, що нас цікавить, нечисленні. Найбільш ємна та обширна інформація по даній темі міститься в записах арабських мандрівників Х століття, русько-візантійських договорах, церковних статутах Володимира та Ярослава, у найважливішій пам'ятці давньоруського права - «Руській Правді», а також у ряді робіт істориків та науковців.

Методи дослідження, що використані при написанні курсової роботи, такі: аналіз теоретичних джерел з теми дослідження, історико-описовий та історико-класифікаційний методи, метод правового дослідження окремих подій і явищ та деякі інші.

Структуру курсової обумовлено, зокрема, її метою і завданнями.

Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновку та списку використаних джерел.

РОЗДІЛ 1. ХАРАКТЕР СУДОЧИНСТВА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

1.1 Різновиди судів

Початковий етап формування вітчизняної традиції судочинства очолює період Київської Русі. Так, уперше в давньоруській історії слово «суд» згадується у Статуті князя Володимира Святославовича «Про десятини і людей церковних». [1, с.6] На думку більшості дослідників, у Київській Русі суд не був відділений від адміністрації. Він захищав насамперед інтереси панівних верхів давньоруського суспільства.[2, с.69]

Загалом судова система Русі пройшла тривалий період формування від общинно-вічової до державної. Джерела називають нам суди князя, тіуна, мечника, волостеля, посадника, митрополита, єпископа, ябедника тощо. В цілому усі суди Русі можна об'єднати в три групи: державні, приватні та церковні.

І. Державні (або публічні):

1. Князівський (княжий суд). Його здійснював сам князь як верховний суддя або його урядовці чи спеціально призначені судді - посадники, тисяцькі, тіуни, метальники, ябедники, вирники, волостелі. [3, с.212] Це знайшло свій відбиток у статтях Руської Правди, зокрема в статтях 41 Короткої редакції (далі - К. П.), 9-10, 20, 74, 86, 107-108 Поширеної редакції (далі - П.П.), в яких визначаються та уточнюються судові стягнення на користь численних осіб допоміжного судового персоналу (наприклад, мечника, дитячого, метельника). Княжий суд здійснювався за умови, що одна зі сторін належала до стану феодалів. Хоча в окремих випадках могли позиватися до нього й міщани, смерди і навіть закупи. Щодо князя, то судити особисто було його правом, виявом його волі, а не обов'язком. [4, с.177] Тому нерідко він делегував своє право тіунам, які діяли від його імені.

Таким чином, вищою судовою інстанцією в Древній Русі був Великий князь. Він володів великими повноваженнями під час процесу, зокрема він був вправі:

- брати участь у судовому засіданні

- ухвалювати рішення щодо цивільних справ, оголошувати вирок в кримінальній справі

- помилувати злочинця

У своїй діяльності, проте, він не був всевладним тираном. Його стримували «Закон руський» й міждержавні договори. [5, с.203]

2. Вічовий суд - розглядав на народних зборах (вічі) найважливіші справи, які стосувалися общини (перерозподіл землі, межові спори, вбивства, крадіжки) та держави (організація ополчення).

3. Громадський суд (народний) - здійснювався вервним старостою та старцями, судними мужами, добрими людьми. Він розглядав всі цивільні і карні справи, брав участь у дізнанні або провадженні судового слідства.

ІІ. Приватні (або панські, доменіальні), їх проводили феодали землевласники (бояри, дружинники, урядовці) над своїми залежними людьми, а саме: холопами, челяддю і частково закупами та рядовичами.

ІІІ. Церковні (або духовні). Запровадження християнства в Київській

Русі та зростаючий вплив церкви на віруючих визначили виникнення церковного суду. Існували вони в митрополії (митрополичі) та єпископствах, які підлягали єпископам та очолювалися ними. Юрисдикція церковного суду охоплювала духовенство та їхні родини, церковну прислугу (їхні правопорушення як проти релігії, так і цивільні та карні), а також всіх християн-віруючих, якими опікувалася церква (віра, подружжя). Здійснювалися суди при монастирях і керувалися статутами та нормами візантійського канонічного права, а згодом - церковними статутами Володимира та Ярослава. [6, с.185] Якщо ж «церковна людина» судилася з нецерковною, то тоді складався так званий «обочий суд» - із княжих та єпископських судів разом. [7, ст.101]



1.2 Вид судового процесу

Про процедуру судового розгляду за "Руською правдою" відомо небагато. Очевидно, заінтересована особа (потерпілий) повинна була сама порушувати справу в громадському суді або ж звертатися по захист до князівського уповноваженого. Звинувачення мало бути персональним, тобто направленим проти відомої особи. [8]

«Правда» не має чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесами, хоча деякі процесуальні дії (наприклад, гоніння сліду, звід) могли застосовуватися лише у кримінальних справах. В цілому і у кримінальних, і у цивільних справах застосовувався змагальний процес. [3, с.215]

Його основними рисами є:

- сторони називалися «позивач» та «відповідач»

- судовий процес розпочинався із заяви позивача

- сторони в процесі визначалися формально рівними, що позначалося у їх однакових стартових можливостях

- розподіл тягаря доказування між сторонами

- позивач збирав тільки докази, які підтверджували обвинувачення, а відповідач - лише ті, які його виправдовували

- пасивний характер суду в доказуванні, що виражалось у тому, що суддя не досліджував доказів, зважуючи їх внутрішню силу, не обґрунтовував вирок [9, с.217-219]

- завершення процесу в разі визнання відповідачем вини

В період Руської правди позивач сам притягував до суду відповідача, і виконання рішення проводилось стороною, яка виграла справу. [10, с.2] Крім того, в ті часи покривджений мусив самотужки шукати злочинця, добирати свідків і таке інше. [7, с.100]

Рішення суд виносив усно, оголошуючи всім присутнім. У карних справах його виконували слуги князя (дружинники), одержуючи за це плату (мито). Цивільні вироки виконувала відповідна сторона, за допомогою слуг князя, церкви чи пана, залежно від того, чий був суд. Апеляційних інстанцій не існувало, вирок виконувався негайно. Лише заможна людина могла поскаржитися князеві і попросити (за встановлену плату) переглянути справу. [3, с.215-216]

Отже, судовий процес у Київській Русі мав яскраво виражений змагальний характер: він починався лише з ініціативи позивача, сторони в ньому (позивач і відповідач) користувалися рівними правами, судочинство здійснювалось публічно та усно, не існувало розбіжностей між цивільним та кримінальним процесами.



РОЗДІЛ 2. ДОСУДОВИЙ РОЗШУК «ЗЛОЧИНЦЯ-ВІДПОВІДАЧА»

2.1 «Заклич»

«Руська правда», що закріпила традиційні процедури упіймання злодія та розшуку вбивці, визначили три стадії (етапи) досудового процесу: «заклич», «звід» та «гоніння сліду». Отримані під час проведення «зводу» і «гоніння сліду» результати ставали підставою для прийняття судового рішення. [11, с.57]

Розшук злочинця в Київській Русі здійснювався потерпілим і його родичами, що вказує на приватноправовий характер судового процесу. [8]

«Заклич» - перша стадія судового процесу, один із засобів розшуку злодія або особи, яка незаконно привласнила чужу річ, що мала цілком визначені індивідуальні ознаки.

Дана стадія полягала у тому, що про пропажу майна і початок пошуку викрадача оголошували публічно (звичайно на торгу). Давався триденний термін для повернення викраденого, після закінчення якого особа, у якого виявляли шукані речі, вважалась винною і повинна була повернути майно, доводити законність його придбання і сплатити власнику винагороду в розмірі трьох гривень. Якщо річ знаходили до закінчення триденного терміну, то винного не карали.

Сутність «закличу» визначена в ст. 32 та 34 П.П. Стаття 32 говорить: «А челядин скрыеться, а закличють и на торгу, а за 3 дни не выведуть его, а познаеть и (в) трети день, то свой челядин понятии, а оному платити 3 гривны продажи». [12, с.31] У ній йдеться про те, що за схованого челядина, якого знайшли після трьох днів, господарю виплачують штраф, а також повертають цього челадина. У статті 34 згадується про таку ж процедуру повернення і сплати штрафу, але щодо коня, одягу та зброї.

Якщо потерпілий виявляв пропажу майна або холопа не відразу, а післяякогось часу, коли «гарячих слідів» уже не було, він все одно повинен був зробити заяву про крадіжку - «заповесть на торгу». Після оголошення на торгу хазяїн зниклої речі міг самостійно вилучати її у всякого, у кого він її виявить. Ніяких судових процедур при цьому не передбачалося.

Тобто той, у кого знаходили втрачену річ, вважався відповідачем і повинен був повернути її і заплатити потерпілому штраф за образу. [13, с. 309]

2.2 «Звід»

У Руській Правді передбачена особлива форма виявлення втраченого майна - звід. Якщо після «закличу» зникла річ виявляється в особи, що заявила себе сумлінним набувачем, починався звід. [14]

Він являв собою процедуру розшукування особи, яка незаконно привласнила чужу річ (кінцевого татя), і повернення речі її власнику. Правила «зводу» регулювалися статями 35-39 П.П. «Звід» відбувався у тому разі, коли річ знаходилася до «закличу», тобто коли її відшукували до того, як минули три дні після «закличу», або коли вона була знайдена в чужому місці чи миру, а особа, у якої булла виявлена річ, заперечувала недобросовісність її придбання.

Порядок «зводу» був такий. Власник, який знайшов свою річ, не міг одразу її повернути, а звертався до володільця речі з вимогою: «пойди на свод, где есть взял» (ст. 35 П.П.). Якщо володілець не тать, він разом із позивачем йшов до тієї особи, у якої придбав річ; тепер уже ця особа ставала відповідачем. Новий відповідач мусив вказати, у кого він придбав украдену річ; і так «звід» відбувався доти, доки не знаходили людину, яка не могла пояснити, яким чином украдена річ потрапила до неї. Така людина визнавалася злодієм з усіма наслідками, що випливали з цього. У випадках, коли злодія треба було шукати за межами міста, володілець речі вів «звід» тільки до третьої особи, котра зобов'язана була сплатити власнику вартість речі, а сама отримувала право продовжувати «звід».

Якщо «звід» приводив до кордонів держави або закінчувався тим, що володілець речі не міг назвати особу, у якої придбав украдену річ, добросовісний покупець міг відвести від себе звинувачення в крадіжці, виставивши двох свідків покупки або митника, у присутності яких здійснювалася покупка (статті 36, 37, 39 П.П.). Наприклад, стаття 39: «А ис (с)воего города в чюжю землю свода нечуть, но тако же вывести ему послухи любо мытника, перед ким же купивше, то истьцю лице взятии, а прока ему желети, что с нимь погибло, а оному своих кун желети».

Спеціальна процедура застосовувалася під час розшуку украденої челяді. Тут також, як і у справах про крадіжку речей, вступав у дію інститут «зводу». Особа, у якої виявлявся чужий челядин, вела господаря до того, у кого вона купила цього челядина. Той діяв аналогічним способом. Але так справа велась тільки до «третього зводу». Третій відповідач мусив віддати позивачеві свого раба, а сам продовжувати розшук, використовуючи украденого челяди як «лице», тобто на підставі його свідчень установлювати усіх тих, хто його купував і продавав аж до «кінцевого зводу», до виявлення справжнього злодія. Тоді відбувався обмін челядинами між третім відповідачем і позивачем , а «кінцевий тать» мусив сплатити продаж і відшкодувати збитки позивачеві, про що йдеться у статті 38 П.П.: «Аще познаеть кто челядин свои украден, а поиметь и, то оному вести и по кунам до 3-го свода; пояти же челядина в челядин место, а оному дати лице, ать идеть до конечняго свода.ю а то есть не скот.ю не лзе речи: (не веде), у кого есмь купил, но по языку ити до конца; в кде будеть конечнии тать, то опять воротять челядина, а свои поиметь, и протор тому же платити, а князю продаже 12 гривен в челядине или украдше». [12, с.32]

К.О. Неволін вважав «звід» первинною стадією провадження справи [15, с.246]. М.І. Ланге писав, що «зводом називалася перевірка посилання однієї особи на іншу, тобто звід є ніщо інше, як очна ставка» [16, с.233]. Проте сьогодні більш усталеною є думка, що «звід» був другою стадією досудового процесу.

2.3 «Гоніння сліду»

Специфічною процесуальною формою досудової підготовки справи було «гоніння сліду», тобто пошук злочинця за його слідами. Дана процедура регулювалася статтею 77 Поширеної редакції Руської Правди: «Не будеть ли татя, то по следу женуть; аже не будеть следа ли к селу или к товару, а не отсочять от собе следа, ни едуть на слде или отбьться, то тем платити татбу и продажю; а след гнати с чюжими людми а с послухи; аже погубять след на гостиньце на велице, а села не будеть, или на пусте, кде же не будеть ни села, ни людии, то не платити ни продажи, ни татбы». [12, с.35]

Якщо «гоніння сліду» давало змогу виявити злочинця і отримати очевидні докази його провини, то порядок судочинства був тим же, що і при упійманні злочинця «при лице». Якщо ж у процесі розшуку сліди злочинця будуть утрачені, то відповідальність за злочин несе община, на землі якої втрачено слід. У цьому випадку вона повинна або видати злочинця, або «отсочити від себе слід», тобто вказати його продовження. Коли ж слід був втрачений біля великої дороги або в степу, розслідування припинялося. Траплялося, що виплата такого штрафу - дикої віри тривала декілька років і реально призводила до закабалення громади князем. Щоправда, в "Руській правді" зазначалося, що "община не платить за знайдені труп або кістки, якщо не знають убитого і про те, що трапилося, ніхто не чув".

"Звід" і "гоніння сліду" відбувалися зі збереженням давніх урочистих форм. Той, хто "гнав слід", міг вимагати від властей допомоги. Отримані під час проведення «зводу» і «гоніння сліду» результати ставали підставою для прийняття судового рішення.

Слід зазначити, що «гоніння сліду» як процесуальна дія, спрямована на розшук і викриття злочинця, по суті своїй була прадавнім способом колективної взаємодопомоги сільських і міських громад. А оскільки на Русі впродовж багатьох віків первинним соціально-господарським осередком суспільства була саме община (чи її похідні: артіль, товариство), а держава не мала коштів на утримання професіоналів і всіляко прагнула перекласти на суспільство частину своїх повноважень, розшук злочинців силами общини застосовувався майже тисячу років [17, с. 168-169].

Таким чином, юридичний процес у Давньоруській державі мав кілька стадій і першою з них було досудове слідство, яке, у свою чергу, розділялося на кілька етапів. Першою з них можна вважати «заклич», далі - «звід» і, насамкінець, «гоніння сліду». [13, с.312]

давньоруський судовий юрисдикція доказ



РОЗДІЛ 3. ВИДИ СУДОВИХ ДОКАЗІВ ЗА РУСЬКОЮ ПРАВДОЮ

3.1 Власне зізнання, свідчення «послухів та видоків»

У разі неясності справи зверталися до розшукування нових доказів. У Київській Русі використовувалися такі види судових доказів: особисте зізнання, свідчення «послухів і видоків», речові докази, «суди божі». Доказами могли бути також сліди побоїв (синці на обличчі і тілі потерпілого), знайдені у підозрюваного вкрадені речі, знайдення трупа на території верви та ін.

Ні Руська правда, ні інші пам'ятки права не вказують на власне зізнання як судовий доказ, але логіка підказує, що цей доказ стояв на першому місці . Не випадково на наступних етапах розвитку державності він буде названий у праві як «цариця доказу». [18]

Немає сумніву в тому, що зізнання обвинуваченого (відповідача) у вчиненні злочину або порушенні договору вважалося безспірним доказом. [2, с.88]

Руській Правді відомий такий вид доказу, як показання видоків, котрі вважалися свідками факту правопорушення. Так, стаття 38 К.П. говорить про очевидців убивства татя: «Аще убьють татя на своем дворе, любо у клети, или у хлева, то тои убит; аще ли до света держать, то вести его на княжь двор; а оже ли убьють, а люди будуть видели связан, то платити а немь».

Характерно, що у використанні свідчень свідків з'являється елемент формалізму. Так, у деяких цивільних і кримінальних справах було потрібне лише певне число свідків: двоє про укладення договору купівлі-продажу, два видока образи дією тощо.

Руська Правда передбачала і такий вид доказів, як свідчення послухів, котрі, на думку більшості дослідників, були свідками доброї слави сторони, яка брала участь у судовому процесі. Так, звинувачуваний у вбивстві міг відвести від себе підозру шляхом виставлення семи послухів. «Аще будеть на кого поклепная вира, то (о)же будеть послухов 7, то ти выведуть виру; паки ли варяг лик то ин то два», - говориться в статті 18 Поширеної редакції Руської Правди. Послухами, відповідно до статті 85 П.П., могли бути тільки вільні люди: «Ты тяже все судять (с) послухи свободными; будеть ли послух холоп, то холопу на правду не вылазити; но оже хощеть истец, или иметь и, а река тако: по сего речи емлю ти, но яз емлю тя, а не холоп, и емети и на железо; аже обинити и, то емлеть на немь свое; не обинить ли его, платити ему гривна за муку, зане по холопьи речи ял и». [12, с.36]

Проте у «малому позові» і за нестатком свідків можна було посилатися на закупа. Якщо не було вільних, то посилалися на тіуна боярського, а інших не залучали. Дані положення закріплені у статті 66 П.П.: «А послушьства на холопа не складають, но оже не будеть свободнаго, но по нужи сложити на боярська тивуна, а на инех не складывати; а в мале тяже по нужи вьзложити на закупа».

За спостереженнями деяких учених, зокрема М. Максимейка та Ф. Леонтовича, вже у XII ст. послухи витрутили із правничого вжитку видоків.

3.2 Речові докази, сліди скоєння дій, «Суд божий» (присяга, ордалії, поєдинок)

Крім вище згаданих в окремих випадках виключне значення мали зовнішні ознаки і речові докази - лице, поличне. Так, наявності побоїв і синців на тілі було достатньо для доказу биття. При крадіжці істотне значення мало місцезнаходження краденого майна. У церковному суді, як вважає більшість дослідників, застосовувався інквізиційний, розшуковий процес з усіма його атрибутами, у тому числі і тортурами.

У Київській державі діяла ціла система формальних доказів - присяги, поєдинок, ордалії. [3, с.214-215] У сукупності вони називалися «судом божим». Його існування пояснюється властивими людям того часу повір'ями, глибокою релігійністю, неосвіченістю. Звернення до Божого суду вважають традиційним для ранньофеодальних релігійних суспільств, коли можливостей для справжнього розшуку і збору доказів фактично не було.

Якщо вартість вкраденої речі була відносно незначною (менше двох гривень), обвинувачення доводилось або спростовувалося простою клятвою. Той, хто прийняв таку присягу, вважався невинним. Присяга існувала ще до прийняття християнства. Про неї йшлося у пам'ятках, датованих початком X століття. Зокрема, у договорі Олега із Візантією (911 р.), розповідалося, що русичі, присягаючи, знімали з себе щити і клялися богом Перуном. Тоді присяга називалася "ротою". З прийняттям християнства присяга також мала усний характер і супроводжувалася цілуванням хреста. [8]

Руська Правда знає два види судових клятв - для позивача і відповідача. Позивач давав перед судом клятву у випадку обґрунтування невеликих позовів, що закріплено у статті 48 П.П.: «Аже кто купець купцю дасть в куплю куны или в гостьбу, то купцю пред послухи кун не имати, послуси ему не надобе, но ити ему самому роте, аже ся почнеть запирати». Відповідач давав так звану очищальну клятку, що закріплено у статті 49 Поширеної Правди: «Аже кто поклажаи кладеть у кого любо, то ту послуха нетуть; но оже начнеть болшим клепати, тому ити роте, у кого то лежал товар: а толко еси у мене положил, зане же ему в бологодел и хоронил товар того». [12 с.33] Про це ж йдеться і в ст. 115 П.П.: «Аже кто не ведая чюж холоп усрячеть и, или повесть дееть, любо держить и у собе, а идеть от него, то ити ему роте, яко не ведал есмь, оже есть холоп, а платежа в том нетуть». [12, с.38]

Зміст клятви зводився до того, що той, хто її давав, на підтвердження того, що він говорить правду, присягався іменем божества. Вважалося, якщо той, хто давав клятву, обманював, він неодмінно буде так чи інакше покараний вищими силами.

Крім того, Руська Правда згадує про жереб як вид судового доказу. До цього вдавалися тоді, коли сторони в силу певних причин відмовлялись від присяги.

Серед формальних доказів варто виокремити судовий поєдинок - «поле» («У полі - дві волі, комусь Бог допоможе»). Той, хто переміг в поєдинку, вигравав справу, оскільки вважалося, що Бог допомагає правому. Щоправда в Руській Правді та інших тогочасних законах про «поле», вже не згадується. [3, с.214-215] Однак про нього є відомості у повідомленнях арабських письменників Х ст., а також у пізніших руських правових пам'ятках, де судовий поєдинок згадується як дуже поширений спосіб одержання доказів. Це дає змогу стверджувати, що судовий поєдинок застосовувався і в Київській Русі. З його допомогою вирішувалася доля спірної справи залежно від перемоги або поразки однієї зі сторін, що вступали перед судом в єдиноборство, часто зі зброєю в руках. Правдивим вважався той, хто перемагав. [2, с.88-89]

Існував ще й «Божий Суд», а саме ордалії, згідно з якими брали пробу водою чи вогнем. Це, власне, язичницькі пережитки, які трималися на уявленнях про «чисте» й «нечисте», «праве» й «неправе», що існують у безпосередньому матеріально-речовому втіленні. [7, с.100]

Розрізнялися два види ордалій: випробування залізом і випробування водою. Але в Руській Правді нічого не говориться про саму процедуру ордалії, тому про неї можна лише здогадуватися, користуючись методом порівняльного правознавства. Випробування залізом використовувалось у разі звинувачення в серйозних злочинах, коли обвинувачений не міг привести свідків на доказ своєї невинуватості. Випробування провадились навіть проти волі підозрюваного в убивстві або крадіжці («з неволі»): його метою було, по суті, підтвердження обвинувачення людини, «добру волю» якої ніхто не хотів засвідчувати (навряд чи були випадки, коли обвинувачений не обпікався, тримаючи в руці розжарене залізо). [2, с.89]

При випробуванні залізом звинуваченому давали в руки розжарене залізо, яке він повинен був пронести декілька кроків і кинути. Після цього рука зав'язувалась в мішок, і якщо через визначений час слідів опіку не залишилось, то звинуваченого оправдовували, а якщо рана не заживала - звинувачували. [3, с.214-215]

Процедура випробування водою була така: підозрюваного, руки й ноги якого були зв'язані, опускали на середину озера; якщо він випливав («вода його не приймала»), то тим підтверджувалася його винуватість; якщо тонув, його витягували і проголошували невинуватим. [19, с.33]

Слід зазначити, що, незважаючи на формалізм, інколи лише зовнішню об'єктивність давньоруського судочинства, воно, зрештою, послідовно захищало інтереси панівного класу. Феодал міг привести до суду більшу кількість послухів, успішніше організувати «звід» та «гоніння сліду». Маючи кращу зброю і кращого бойового коня, він міг розраховувати на перемогу в судовому поєдинку. І, звичайно, на його боці завжди були судді - представники того самого панівного класу.

ВИСНОВОК

Підводячи підсумок всього вище сказаного, слід сказати, що суд Київської Русі став початковим етапом розвитку українського судочинства.

Судовий процес давньоруської держави вирізняється з-понад інших цілою низкою різноманітних рис. Про них ми можемо дізнатися з ряду правових джерел. Найвизначнішим з них є «Руська Правда», яка складається з трьох редакцій: Короткої, Поширеної та Скороченої (деякі дослідники вважають її однієї з редакцій Поширеної Правди, яка не несе жодної юридичної цінності).

Система судів Київської Русі не є досить складною і несе становий характер. Зокрема усі суди можна поділити на три великі групи: державні, приватні та церковні. Так першу групу судів можна було поділити на ще три підгрупи: княжий, де судочинство здійснював сам князя, а в деяких випадках за його дорученням - деякі уповноважені урядовці, вічовий, який розглядав справи на народних зборах, тобто вічі, що стосувались найважливіших питань общини та держави та громадський, який здійснювався вервними старостами та старцями, розглядав ряд цивільних та кримінальних справ.

Приватні суди здійснювалися феодалами над своїми залежними людьми.

І, насамкінець, церковні суди, які здійснювалися духовними особами.

Вони розглядали справи, що стосувалися духовенства, їх родичів, а також усіх християн-віруючих. Здійснення такого судочинства відбувалося, зокрема, при монастирях. При винесенні рішення в церковних судах керувалися церковними статутами Володимира та Ярослава.

Щодо судового процесу, то він в Київській Русі був обвинувально-змагальним. Йому притаманні такі риси: рівність сторін, судовий процес розпочинався із заяви позивача, розподіл тягаря доказування між сторонами, процес міг завершитися визнанням обвинуваченим вини тощо. Крім того не існувало розмежування між кримінальним та цивільним процесами.

Оголошення рішення суду відбувалось усно та публічно. Його виконання покладалося на сторону, яка перемогла у процесі або на спеціально уповноважених осіб, послуги яких оплачувала або державна казна, або переможець.

Щодо досудового процесу, то у ньому виділяють три стадії: «заклич», «звід» та «гоніння сліду», кожній з яких притаманні власні особливості.

Так, «заклич» є першою стадією, це один із засобів розшуку злодія або особи, яка незаконно привласнила чужу річ, що мала цілком визначені індивідуальні ознаки. Процес «закличу» полягав у тому, що у випадку викрадення або пропажі холопа, коня, зброї чи одягу потерпілий оголошував про це на торжищі, описуючи характерні риси, ознаки та особливості вкраденого. Якщо протягом трьох днів після оголошення вкрадене знаходили у кого-небудь, то він вважався відповідачем. Відповідач повинен був повернути річ власникові і сплатити штраф.

Наступною стадією досудового процесу є «звід». Він характеризувався тим, що позивач, який знаходив свою річ не міг відразу її повернути собі, а звертався до того, хто нею володів, з вимогою «пойди на свод кде есть взял». Якщо власник не був татем, він разом з позивачем ішов до тієї особи, у якої придбав річ; тоді уже ця особа ставала відповідачем. Новий відповідач повинен був вказати, у кого придбав украдену річ, і так продовжувалося доти, доки не знаходили людину, яка не могла пояснити, яким чином украдена річ потрапила до неї. Таку людину визнавали злодієм з усіма наслідками, що випливали з цього. Якщо в результаті процедури звід виходив до кордонів держави або він закінчувався тим, що власник речі не міг назвати особу, у якої придбав вкрадену річ, добросовісний покупець міг відвести від себе звинувачення у крадіжці шляхом пред'явлення двох свідків покупки або митника (князівського агента, який збирав торг, мито), в присутності якого була здійснена покупка. Отримані в ході проведення зводу результати ставали підставою для ухвалення судового рішення.

Та нарешті кінцевим етапом було так зване «гоніння сліду». Воно полягав, у тому що злочинця розшукувати за слідами, які той лишив. Якщо слід приводив до житла конкретної людини, то її вважали злодієм. Якщо слід приводив просто до села, відповідальність несла вся громада (верв). Вона могла відвести від себе підозру і взяти участь у розшуку злочинця або видати його, якщо їм про нього було відомо. Якщо слід було втрачено на великому шляху або пустирі, то на цьому гоніння сліду припинялося.

У разі появи якихось неясностей у справі зверталися до розшуку різного роду доказів. Зокрема, у Київській Русі використовували такі докази, як: особисте зізнання, свідчення «послухів та видоків», речові докази, сліди на тілі потерпілих, «суд божий».

Щодо власного зізнання, то Руська правда не згадує про такий вид доказу, хоча логічно припустити можливість його існування.

Наступним різновидом доказів були свідчення видоків, тобто осіб, які безпосередньо були присутні при скоєнні того чи іншого правопорушення та послухів, які на думку чисельних дослідників, є свідками доброї слави сторони, що брала участь в даному судовому процесі.

Далі йде мова про сліди побоїв (синці на обличчі й тілі потерпілого), знайдені у підозрюваного вкрадені речі,знайдений труп на території верви та інше.

І останнім видом доказів був «суд божий», який складався з присяги, судового поєдинку та випробувань (ордалій).

Руська правда передбачала дав види судових клятв - для позивача та відповідача. Фактично вони зводилися до того, що той, хто складає дану присягу, на підтвердження правдивості своїх слів клянеться божеством. Вважалось, що той, хто збрехав, буде покараний вищими силами.

Про поєдинок у Руській правді нічого згадується, проте можна дійти висновку, що це було певні силові бої між позивачем та відповідачем. Переможцем у справі був той, хто переміг у поєдинку.

І нарешті ордалії. Вони існували двох видів: випробування водою та випробування вогнем. Нажаль, Руська правда не вказує на процедуру їх проведення, проте про неї можна здогадатись, скориставшись знаннями з порівняльного правознавства.

Отже, судовий процес Київської Русі - перша сходинка до розвитку майбутнього українського судочинства. Суд давньоруської держави вирізнявся рядом особливостей, що дозволило вирізнити його серед судових систем інших країн, зокрема тогочасних держав.



СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Пашук А.Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII-XVIII столітті (1648-1762) / А.Й. Пашук. - Львів, 1967. - 179 с.

2. Історія держави і права України. Підручник. - У 2-х т. / за ред.: В.Я. Тація, А.Й. Рогожина, В.Д. Гончаренка. - Том 1. К.: Ін Юре, 2003. - 656 с.

3. Суд і процес в Київській Русі [Текст] / І.Г. Проскурняк // Незалежний суд - гарантія захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина: матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (30 трав. 2009 р.). - Чернівці: Чернів. нац. ун-т / Верхов. Суд України, М-во освіти і науки України, Апеляц. суд Чернівец. обл., Акад. суддів України, Чернівец. нац. ун-т ім. Ю. Федьковича, 2009.

4. Дювернуа Л.Н. Источник права и суд в древней России: Опыты по истории русского гражданского права / Л.Н. Дювернуа. - СПб., 2004.

5. Суд і процес у давньокиївській державі [Текст] / С.Г. Меленко// Незалежний суд - гарантія захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина: матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (30 трав. 2009 р.). - Чернівці: Чернів. нац. ун-т / Верхов. Суд України, М-во освіти і науки України, Апеляц. суд Чернівец. обл., Акад. суддів України, Чернівец. нац. ун-т ім. Ю. Федьковича, 2009.

6. Король Віктор Юхимович. Історія України. - К.: Фемина, 1995. - 264 с.

7. Нариси з історії українського державотворення / С. Грабовський, С. Ставрояні, Л. Шкляр. - К.: Генеза, 1995. - 608 с.

8. Терлюк І.Я. Історія держави і права України : навч. посіб. / І.Я. Терлюк; Львів. держ. ун-т внутр. справ. - К.: Атіка, 2011. - 944 с.

9. Суд і суддя в історичній реальності (від Київської Русі до сьогодення) [Текст] / Ю. Меліхова // Вісник Академії правових наук України: зб. Наук. пр. / редкол.: В.Я. Тацій та ін. - Х.: Право, 2011. - №1(64).

10. История развития исполнительного производства в России до февраля 1917 г. [Текст] // История государства и права. - Юрист, 2002. - №4.

11. Древнерусское государство и право / под. ред. Т.Е. Новицкой. - М., 1998. - 96 с.

12. Хрестоматія з історії держави і права України [Текст]: у 2-х т. / за ред. В. Д. Гончаренко. - К.: Ін Юре. / Т. 1. З найдавніших часів до початку ХХ ст. - 1997. - 464 с.

13. Досудова стадія юридичного процессу в Давньоруській державі [Текст] / Б. Стецюк // Публічне право. - 2012. - №4(8).

14. Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ-ХІІІ вв. - М.: «Наука», 1982. - 589 с.

15. Неволин К.А. История российских гражданских законов: в 3 т. / К.А. Неволин. - СПб.: [б. и.]; 1845. - Т. 1. - 258 с.

16. Ланге Н. Исследование об уголовном праве Русской Правды / Н. Ланге. - СПб.: Типография II-го Отделения Собственной Е. И. В. Канцелярии, 1860. - 290 с.

17. Амплеева Т.Ю. История уголовного судопроизводства России (IX-XIX вв.) Специальность 12.00.01 «Теория и история права и государства; история учений о праве и государстве» / дис. докт. юрид. наук / Т.Ю. Амплеева. - М.: МГИМО, 2009. - 456 с.

18. Музиченко П. Історія держави і права України: навч. посіб. / Петро Музиченко. - 6-те вид., перероб. і доп. - К.: Знання, 2007. - 431 с.

19. Черниловский З.М. Русская Правда в свете славянских судебников // Древняя Русь: Проблемы права и правовой идеологии. - М., 1984.

Размещено на Allbest.ru