Звернення громадян

Останньою інстанцією, куди може звернутися громадянин України і куди можуть бути оскаржені рішення і дії державних органів, органів місцевого самоврядування, суспільних об'єднань, посадових осіб і т.д., що порушують права і волі людини і громадянина по праву можна назвати Європейський суд по правах людини в Страсбурзі, Франція.

Право звертання в цей суд закріплено в Європейській конвенції по правах людини, що була прийнята Радою Європи 4 листопада 1950 року і набрала сили 3 вересня 1953 року. На сьогоднішній день Конвенція ратифікувало 41 державу, у числі яких знаходиться Україна.

Небагато про те, що собою представляє цей орган.

Європейський Суд по правах людини складається з такого числа суддів, що дорівнює числу членів Ради Європи. Серед суддів не може бути більш одного громадянина того самого держави. Судді обираються Парламентською Асамблеєю Ради Європи терміном на дев'ять років. Кандидати повинні володіти високими моральними якостями й або задовольняти вимогам, пропонованим при призначенні на високі судові посади, або бути юристами з визнаним авторитетом.

Потрібно також доповнити сказане тим, що скарга в Європейський суд по правах людини може бути подана тільки в тому випадку, якщо вичерпані всі засоби внутрішньодержавного захисту прав і свобод людини і громадянина.

Висновок

Проаналізувавши даний розділ який розкриває аналіз розгляду звернень громадян, можна зробити висновок, що нормативна база даного права громадян закріплена у: Конституції України, Закону України «Про звернення громадян», Законі України «Про уповноваженого Верховною Радою України з прав людини», Цивільному кодексу України та Європейською концепцією по правах людини. Також у даному розділі детально аналізована розгляд звернень громадян у різні органи державного управління, а також детально вказані дані звернень в ці органи по Україні за 2009 рік, та у порівнянні з 2008 роком.

право звернення громадянин держуправління

РОЗДІЛ III. ПРОБЛЕМИ РОЗГЛЯДУ ЗВЕРНЕНЬ ГРОМАДЯН

Забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави -- це передбачено ст. 3 Конституції України від 28.06.1996 р. (далі -- Конституція), тому права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст, а також спрямованість діяльності держави.

Право громадянина на звернення є одним із засобів захисту прав та законних інтересів. Це право закріплено у ст. 40 Конституції, яка передбачає, що всі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і надати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Одним із важливих напрямків діяльності органів державної влади є захист конституційних прав і свобод людини і громадянина, зміцнення законності та правопорядку.

Основними законодавчими актами, які регулюють порядок розгляду звернень громадян, є: Конституція України, Закон України «Про звернення громадян» (далі -- Закон), а також Закон України «Про інформацію».

З метою поліпшення умов реалізації конституційного права громадян на особисте звернення, ураховуючи необхідність об'єктивного, всебічного і вчасного розгляду звернень громадян відповідно до вимог законодавства України, удосконалення організації розгляду порушених у таких зверненнях питань, підвищення відповідальності керівників органів виконавчої влади, інших державних органів та органів місцевого самоврядування за неналежне реагування на обґрунтовані пропозиції, заяви, скарги відповідно до Конституції та законів України, розв'язання проблем, які спричиняють звернення громадян, було прийнято Укази Президента України від 19.03.1997 р. №?241/97 «Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян на звернення», від 13.08.2002 р. №?700/2002 «Про додаткові заходи щодо забезпечення реалізації громадянами конституційного права на звернення», від 14.04.2004 р. №?434/2004 «Про невідкладні заходи з удосконалення організації прийому громадян органами державної влади, органами місцевого самоврядування та посадовими і службовими особами цих органів» та від 07.02.2008 р. №?109/ 2008 «Про першочергові заходи щодо забезпечення реалізації та гарантування конституційного права на звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування».

Однак досить часто зустрічаються випадки неналежного ставлення посадових осіб державних установ щодо реалізації конституційного права громадян на звернення, а також порушення визначеної на нормативному рівні процедури оскарження прийнятого рішення.

Найпоширенішими формами звернень громадян є заяви та скарги. Через це в даній статті пропонується розглянути найпоширеніші порушення посадових і службових осіб, що виконують владні повноваження, при розгляді заяв та скарг громадян, найефективніші способи реалізації свого конституційного права на звернення, а також розкрити аспекти юридичної відповідальності посадових осіб у цій сфері.

Як приклад візьмемо ситуацію, що виникла з громадянином С., який 05.07.06 р. потрапив у дорожньо-транспортну пригоду на шляхопроводі просп. Московський -- вул. Героїв Сталінграду.

При прибутті інспекторів ДПС колишнього 8_го міжрайонного ВДАІ з обслуговування Оболонського району при УДАІ ГУМВС України в м. Києві було складено протокол серії АИ 0606558 про адміністративне правопорушення лише відносно громадянина С.

Уважаючи, що представники ДАІ припустилися помилки, неправильно оцінили обставини дорожньо-транспортної ситуації та не врахували фактичні обставини справи, громадянин С. звернувся до Управління Державтоінспекції ГУ МВС України в м. Києві з метою проведення перевірки законності прийнятого рішення.

Однак Управлінням Державтоінспекції ГУ МВС України в м. Києві за результатами розгляду матеріалів адміністративної справи №?3-21402/2006р не було задоволено вимоги, викладені у зверненні.

З таким рішенням громадянин С. не погодився та оскаржив його до МВС України. Не приділивши уваги викладеним вимогам та обставинам, посадові особи МВС України направили вищезазначену скаргу на повторний розгляд до Управління Державтоінспекції ГУ МВС України в м. Києві, працівники якого у свою чергу повідомили, що звернення є аналогічним за змістом до надісланого раніше, а тому залишається без розгляду відповідно до ст. 8 Закону.

Наведена ситуація призводить до суттєвого обмеження шляхів та способів реалізації громадянином викладених у зверненні вимог, а також у разі необхідності отримати обґрунтовану відмову в їхньому задоволені. Натомість посадові особи державних установ, нехтуючи змістом звернення, часто надсилають звичайні витяги зі статей нормативних, нормативно-правових та підзаконних актів, які по суті не мають відношення до вирішення порушеного питання.

Для наведення правових шляхів вирішення вищезазначеної ситуації доцільно звернутись до статей 15, 19 Закону, які прямо вказують, що саме той орган, який отримав заяву (клопотання) і до компетенції якого входить вирішення порушених у заяві (клопотанні) питань, в обов'язковому порядку надає відповідь. У разі відмови в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), до відома громадянина в письмовій формі доводяться мотиви з посиланням на Закон, а також роз'яснюється порядок оскарження прийнятого рішення. Але зазвичай (як і в наведеному прикладі) керівники установ, яким адресовані звернення, забувають про вищевикладені вимоги законодавця та не надають заявникові інформацію про можливість оскарження таких дій.

Зазначений підхід до розгляду звернень громадян свідчить про невпевненість керівників установ у законності наданої відповіді та про підсвідоме прагнення до уникнення можливих наслідків юридичної відповідальності.

Цікавою для аналізу є і реалізація ст. 7 Закону України «Про звернення громадян»: «якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об'єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п'яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення».

Як зазначалось вище, досить часто, не розглянувши навіть зміст надісланої скарги, адресат направляє її на розгляд органу, дії якого оскаржуються громадянином.

З логічних міркувань, ураховуючи негативні правові наслідки, жоден керівник установи ніколи не визнає як своєї вини, так і вини підлеглих йому посадових осіб, і це неодноразово підтверджується існуючою практикою.

Крім того, такі дії є порушенням вимог ч. 4 ст. 7 Закону України «Про звернення громадян», яка містить пряму заборону направляти скарги громадян для розгляду тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються, а також ст. 19 зазначеного Закону, зміст якої не допускає безпідставної передачі розгляду заяв чи скарг іншим органам.

Поширеним є і більш спрощений підхід до розгляду звернення, коли керівник установи у відповіді громадянину прямо вказує, що розгляд вимог, зазначених у листі, не належить до його компетенції.

Водночас у разі безпідставної відмови реалізувати право громадянина на вільний доступ та отримання інформації з кола питань, зазначених у зверненні, чинне законодавство містить норми, які дають можливість притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності. Разом із цим виникає ситуація, коли за вчинення одного правопорушення можливо інкримінувати одночасно кілька статей Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі -- Кодекс). Насамперед це стосується таких форм звернень, як заява та скарга.

За вищевказані порушення передбачено відповідальність ст. 212-3 Кодексу у вигляді накладання штрафу на посадових осіб від п'ятнадцяти до двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Водночас п. г) ст. 5 Закону України «Про боротьбу з корупцією» відображає аналогічний зміст в одному із переліків дій, які належать до корупційних, а саме: «державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, не має права відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисно затримувати її, надавати недостовірну чи неповну інформацію».

Стаття 9 Закону України «Про інформацію» закріплює право всіх громадян України на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій. За необґрунтовану відмову від надання відповідної інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності, несвоєчасне надання інформації, навмисне приховування інформації, статтею 47 зазначеного закону передбачено дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України.

Таким чином, на нормативному рівні законодавець передбачив різні види адміністративних правопорушень, які за змістом можуть стосуватися протиправних діянь.

Через це варто звернутись до змісту ст. 36 Кодексу, яка передбачає, що при вчиненні однією особою двох або більше адміністративних правопорушень адміністративне стягнення накладається за кожне правопорушення окремо.

Однак, як ми бачимо, вона залишається не досконалою та все одно не дає можливості врегулювати зазначену вище неузгодженість, адже ч. 1 ст. 61 Конституції передбачає, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

На нашу думку, ст. 212-3 Кодексу слід вважати загальною нормою, а п. г) ст. 5 Закону України «Про боротьбу з корупцією» -- спеціальною, яка охоплює діяльність специфічного суб'єкта (уповноваженого на виконання функцій держави).

Не викликає труднощів визначити, що порушення прав громадян зазвичай виникає внаслідок поверхневого розгляду керівниками установ надісланих заяв та скарг, некомпетентність та низький рівень знань відповідальних виконавців, якими готується проект відповіді, невжиття заходів, для усунення причин, які породжують заяви чи скарги громадян, відсутність аналізу та інформування населення про хід цієї роботи, а також низький рівень притягнення до юридичної відповідальності. Аналізуючи у власній практиці порядок розгляду звернень громадян, можна дійти висновку, що низький показник притягнення до адміністративної відповідальності за порушення прав громадян щодо отримання повної, достовірної та об'єктивної інформації, а також відсутність контролю зі сторони правоохоронних органів сприяє постійному зловживанню делегованими державою повноваженнями.

Як свідчить практика, керівник установи при розгляді звернення громадянина, на жаль, ставить собі на меті знайти шляхи ухилення від задоволення його вимог або можливість направити за належністю до іншого органу, до компетенції якого хоча б частково належить вирішення питання по суті, замість того щоб дійсно перевірити викладені громадянином факти. Така бездіяльність керівників державних органів та обрані ними шляхи «вирішення» проблем громадян на практиці породжує безвідповідальне ставлення керівників державних установ до конституційних прав та свобод громадян. Водночас ухилення посадових осіб від юридичної відповідальності (як адміністративної, так і кримінальної) починає набувати свого практичного застосування.

У той же час захист права на звернення громадянина може бути реалізовано і до органів прокуратури. Стаття 29 Закону передбачає, що нагляд за дотриманням законодавства про звернення громадян здійснюється Генеральним прокурором України та підпорядкованими йому прокурорами. Відповідно до наданих їм чинним законодавством повноважень вони вживають заходів до поновлення порушених прав, захисту законних інтересів громадян, притягнення порушників до відповідальності. Однак, як свідчить практика, і в цій системі нерідко зустрічається аналогічний підхід до розгляду звернень громадян.

Як приклад розглянемо ситуацію, в яку потрапив той же громадянин С., намагаючись захистити свої права шляхом звернення до прокуратури Оболонського району м. Києва, керуючись положеннями Закону України «Про прокуратуру».

Відповідно до вимог ст. 12 Закону України «Про прокуратуру» прокурор розглядає заяви і скарги про порушення прав громадян та юридичних осіб, крім скарг, розгляд яких віднесено до компетенції суду. Також прокурор здійснює нагляд за додержанням вимог законодавства щодо порядку розгляду скарг всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами. Наведемо також витяг зі змісту ст. 19 зазначеного Закону України, що передбачає такий предмет нагляду прокурора за додержанням і застосуванням законів:

«1) відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції України та чинним законам;

2) додержання законів про недоторканність особи, соціально_економічні, політичні, особисті права і свободи громадян, захист їх честі і гідності, якщо законом не передбачений інший порядок захисту цих прав…»

Слід також мати на увазі, що перевірка прокурором виконання законів проводиться за заявами та іншими повідомленнями про порушення законності, що вимагають прокурорського реагування, а за умови наявності приводів -- також із власної ініціативи.

Ураховуючи вимоги вищезазначеного нормативного документа, у громадянина С. не виникало жодних сумнівів щодо повноважень та компетенції розгляду його звернення прокурором Оболонського району м. Києва відповідно до покладених державою функцій та обов'язків, а в разі підтвердження викладених фактів -- вжиття заходів прокурорського реагування.

Однак з відповіді, яку отримав громадянин С. (10.12.08 р. №?216-з/ 5474), випливає, що посадовими особами прокуратури Оболонського району м. Києва звернення розглянуто не по суті порушеного питання, а про можливість та процедуру його оскарження взагалі нічого не зазначено. Так, громадянин С. у письмовому зверненні просив перевірити законність прийнятого рішення працівниками ДПС колишнього 8_го міжрайонного ВДАІ з обслуговування Оболонського району при УДАІ ГУМВС України в м. Києві та в разі підтвердження викладених фактів вжити заходи прокурорського реагування у спосіб, передбачений законодавством. Але з невідомих причин посадові особи прокуратури Оболонського району м. Києва замість перевірки відповідності протоколу про адміністративне правопорушення щодо громадянина С. чинному законодавству чомусь розглядали законність винесення постанови судді Оболонського районного суду м. Києва від 08.08.06 р. про притягнення зазначеного громадянина до адміністративної відповідальності. Тобто звернення не розглядалось по суті. Також жодного разу громадянину С. не було доведено про можливість оскарження отриманої відповіді, що у свою чергу, як зазначалось вище, є порушенням ст. 19 Закону.

Через це просте нерозуміння та неможливість розмежування актів установ, які оскаржуються заявником, взагалі ставить під сумнів фахові знання посадових осіб державних органів, створених для захисту прав громадян.

Не погоджуючись з отриманою відповіддю прокуратури Оболонського району м. Києва, громадянин С. оскаржив її до вищої установи -- прокуратури м. Києва. Однак і в цьому випадку спрацювала «спрощена система» розгляду звернення громадянина: скарга на дії посадових осіб прокуратури Оболонського району м. Києва потрапила на повторний розгляд до зазначеної вище районної прокуратури і, як не дивно, до того ж виконавця, і це повторює ознаки порушень вимог Закону, допущених посадовими особами МВС України.

Ураховуючи зазначене, громадянину С. довго очікувати на відповідь іншого змісту не довелось, а в частині перевірки законності дій працівниками ДПС колишнього 8_го міжрайонного ВДАІ з обслуговування Оболонського району при УДАІ ГУМВС України в м. Києві копія звернення була направлена на адресу Управління Державтоінспекції ГУ МВС України в м. Києві, розгляд якого вирішився в такому ж порядку, що розглядався вище.

Підсумовуючи викладене, можна дійти висновку, що, опинившись в ситуації, коли перешкоджають реалізації права громадянина на звернення, одним із способів задоволення вимог все ж таки залишається право звернення до адміністративного суду за захистом своїх прав, свобод та інтересів від порушень з боку органів державної влади, їхніх посадових і службових осіб при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень у сфері публічно-правових відносин.

Такий шлях реалізації права громадянина на звернення і буде найефективніший, адже в цьому випадку невиконання судового рішення посадовими особами, яких воно стосується, міститиме ознаки злочину передбаченого ст. 382 Кримінального кодексу України.

Отже, найчастішими порушеннями при розгляді заяв та скарг громадян є: надання неповної, недостовірної, необ'єктивної інформації, а також умисне затримання її; необґрунтоване направлення скарги для розгляду органу дії якого оскаржуються; повідомлення громадянину, що розгляд зазначених у зверненні вимог не належить до компетенції цього органу; безвідповідальне ставлення керівників державних установ до конституційних прав та свобод громадян; відсутність у відповіді інформації про можливість її оскарження, необґрунтована відмова у задоволені вимог тощо.

Ураховуючи вищевикладене, вважаємо за доцільне передбачити на законодавчому рівні більш сувору юридичну відповідальність за корупційні діяння, які полягають в порушенні Закону України від «Про звернення громадян», та розробити дієвий механізм притягнення посадових осіб до відповідальності шляхом застосування встановлених санкцій.

Висновок

Дослідивши даний розділ, можна зробити висновок, що в Україні гостро стоїть проблема розгляду звернень громадян, що негативно впливає на правове забезпечення громадян державою та відповідними органами. У розділі яскраво вказані та наведені приклади порушення посадових осіб державних установ щодо реалізації конституційного права громадян на звернення, а також порушення визначеної на нормативному рівні процедури оскарження прийнятого рішення. Дані порушення відбуваються у зв`язку з корупцією посадових осіб та невиконанням їх своїх прямих обов`зків. Вказані методи вирішення даної проблеми.

ВИСНОВКИ

На підставі викладеного у роботі можна зробити висновок, що право громадян на звернення до державних органів влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій різних форм власності, громадських об'єднань є одним із найважливіших заходів щодо забезпечення законності й дисципліни в державному управлінні.

Звернення громадян становлять сукупність активних вольових дій фізичних осіб. Їх особливість полягає в тому, що не всі звернення громадян можна віднести до заходів, які забезпечують законність і дисципліну в державному управлінні. Тільки скарги й заяви про порушення чинного законодавства та недоліки в роботі тих чи інших осіб, державних і недержавних структур ініціюють компетентні органи (повноважних осіб) на проведення контрольно-наглядових дій з метою усунення порушень і недоліків.

Прийняття Зкону України “Про звернення громадян” , яка увібрав у себе світовий досвід право забезпечення громадян, зафіксував основи міжнародного право забезпечення громадян, є першим і серйозним кроком на цьому шляху. Тому цілком зрозумілим є те, що міжнародне співтовариство визнало важливість прийняття даного Закону для нашої держави.

Зкон України “Про звернення громадян” створив умови для практичної реалізації закладених у його тексті принципів. Оскільки останні є нормативне закріпленими, то вони як й інші норми Конституції, мають найвищу юридичну силу та є нормами прямої дії. Отже, можна звертатися до суду за захистом своїх прав, посилаючись безпосередньо на принципи конституційного права, та посилати звернення до відповідних органів зі своїми пропозиціями та скаргами у роботі даних органів.

Громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

Право громадян на звертання - це одне з найбільш важливих, , як мені здається, політичних прав громадян. Звичайно, неважливих прав бути не може, але дане політичне право достатнє актуально сьогодні саме в нашій країні, тому що здійснення права на звернення допомагає здійсненню і захисту інших прав людини і громадянина.

Під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги. Пропозиція (зауваження) - звернення громадян, де висловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства.

Органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об'єднання громадян, посадові особи зобов'язані розглянути пропозиції (зауваження) та повідомити громадянина про результати розгляду.

Особи, винні у порушенні Закону України “Про звернення громадян”, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність, передбачену законодавством України.

З кожним роком на місцях влада удосконалює свою роботи по зверненню громадян.

Створення необхідних умов для звернень та особистого прийому громадян в органах виконавчої влади на місцях, вчасне реагування на пропозиції, заяви та скарги, особливо коли це стосується інвалідів, ветеранів війни та праці, пенсіонерів, багатодітних сімей, одиноких матерів тощо.

Звернення громадян систематично аналізуються, розглядаються і пересилаються у відповідні органи виконавчої влади для ухвалення рішення.

Скаргу на протизаконні дії або рішення відповідних органів та їх посадових осіб подають у порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі, що не позбавляє громадянина права на звернення в суд відповідно до закону, а в разі відсутності такого (вищого) органу або незгоди громадянина з прийнятим за скаргою рішенням -- безпосередньо в суд.

Отже, захищаючи свої законні права й свободи закріплені у Конституції України, громадяни звертають увагу компетентних органів на порушення законодавства й таким чином захищають наявні в державі та суспільстві правовідносини. Такий контроль у деяких випадках називають ще індивідуальним.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України від 28.06.1996р.

2. Закон України “Про звернення громадян”від 02.10.1996р. № 393\96-ВР \\ ВВР, 1996, № 47- Ст.256

3. Закон України “Про уповноваженого з прав людини”

4. Цивільний Кодекс України

5. Європейська конвенція по правах людини 03 вересня 1953р.

6. Закон України “Про додовнення до деяких законодавчих актів України” N 653-XIV від 13.05.99,\\ ВВР, 1999, N 26, ст.219

7. Божко Д. “Розгляд звернень громадян : проблеми та шляхи рішення”, Урядовий Кур”єр від 25.05.2000р.--Ст.3

8. Гавриляка А. Щодо удосконалення управлінської діяльності Верховної Ради. // Право України. - 1997. - № 6. - С. 24.

9. Коментар до Конституції України -- К.: Інститут законодавства Верховної Заради України. - 1998. -Ст.56

10. Ковкін П.О. “Організація процеса вирішення проблем громадян” , Віче від 06.08.1998р.- Ст.4

11. Копейчіков В. “Основи конституційного права України”\\Київ, 1998р.-Ст. 95

12. Мелащенко В.Ф. “Основи конституційного права України”\\ Київ,1995р.-Ст.178

13. Погорілка В.Ф. “Конституційне право України”\\ Наукова думка, 1999р- Ст. 232.

14. Рожко М.С. “Аналіз надходжень звернень від громадян в державні органи” , Фінанси України, 2001- Ст.5

15. Фомкін О.В. “Як опрацьовує звернення громадян Парламент України”, Урядовий кур”єр, 28.01.2001р. - Ст.8

16. Про звернення громадян: Закон України від 02.10.1996 р. №?393/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. -- 1996. -- №?47. -- Ст. 256.

17. Про інформацію: Закон України від 02.10.1996 р. №?2657-XII // Відомості Верховної Ради України. -- 1992. -- №?48. -- Ст. 650.

18. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 р. №?8073-X // Відомості Верховної Ради Української РСР. -- 1984 (додаток до №?51). -- Ст.1122.

19. Про боротьбу з корупцією: Закон України від 05.10.1995 р. №?356/95-ВР Відомості Верховної Ради України. -- 1995. -- №?34. -- Ст. 266.

20. Про прокуратуру: Закон України від 05.11.1991 р. №?1789-XII // Відомості Верховної Ради. -- 1991. -- №?53. -- Ст.793.

21. Кримінальний кодекс України вiд 05.04.2001р. №?2341-III // Відомості Верховної Ради України. -- 2001. -- №?25-26. -- Ст.131.

ДОДАТКИ

1. Лінійчасті діаграмми: а) звернень громадян, розглянутих з порушенням термінів виконання (з 2004 по 2010 рр.);

б) кількість звернень громадян до Уряду в 2011р.

2. Кругові діаграмми, питань порушених у зверненнях: а) 2010 року;

б) 2011 року.

Размещено на Allbest.ru