Підсудність у цивільному судочинстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. поняття підсудності у цивільному судочинстві

1.1.Сутність цивільного правосуддя

1.2.Загальні правила підсудності

2. Види підсудності

2.1 Функціональна підсудність

2.2 Родова підсудність

3. Поняття та види територіальної підсудності

3.1 Характеристика видів територіальної підсудності

3.2 Наслідки порушення правил підсудності

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність вибраної теми. Чітке регулювання повноважень різних судових та інших органів нашої держави про вирішення спорів про право, іншими словами - підвідомчості та підсудності цивільних справ, має важливе значення в зміцненні законності та втіленню принципів об'єктивності в цивільному процесі.

Розгляд справ, віднесених до компетенції судових органів, здійснюється судами загальної юрисдикції та спеціалізованими судами. Кожний з судових органів у відповідності з діючим законодавством призваний виконувати функції, пов'язані зі здійсненням правосуддя.

Правосуддя полягає у діяльності судів по розгляду в судових засіданнях цивільних, господарських, адміністративних, а також конституційних справ і законному, обґрунтованому, справедливому вирішені.

Відповідно до Конституції України судова система побудована за принципом територіальності - вона пристосована до адміністративно-територіального устрою. Юрисдикція кожного суду судової системи поширюється на відповідну адміністративну територію.

Уся судова система поділяється на чотири судові ланки. Кожна судова ланка має однакову предметну підсудність по вирішенню судових справ у межах адміністративної території.

Суди різних ланок виконують різні функції, пов'язані з вирішенням судових справ у різних стадіях їх розгляду, і залежно від функцій є судами різних інстанцій: першої (місцеві суди), другої (апеляційні суди), третьої (Касаційний суд України), четвертої (Верховний суд України).

Судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи в порядку, встановленому Конституцією України.

Розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки щодо розгляду і вирішення підвідомчих їм цивільних справ називається підсудністю.

Основна мета даної роботи - вивчення цього інституту цивільного процесуального права.

Останнім часом суттєво збільшилася кількість цивільно-правових справ в судах загальної юрисдикції.

Тому вивчення питання про підсудність є актуальним і своєчасним завданням., особливо в контексті реалізації норм нового Закону України «Про судоустрій та статус суддів», прийнятого в липні 2010 р.

Правову основу роботи складають норми Конституції України, Цивільного процесуального кодексу України.

В роботі використані матеріали навчальної літератури таких вчених - представників науки цивільного-процесуального права як С. Васильєв, А. Зейкан, Т. Кілічава, В. Кройтора, В, Молдован ,інші вчені.

Робота складається в вступу, трьохосновних розділів, в яких розкривається поняття підсудності, висновків та списку використаної літератури.

1. Поняття підсудності у цивільному судочинстві

1.1 Сутність цивільного правосуддя

Забезпечення права на судовий захист є ознакою правової держави, виявом чіткого розмежування функцій між гілками державної влади, встановленням системи отримань і противаг. Цим самим підтверджується прихильність України до визнання міжнародних норм про права людини і громадянина, які закріплені в Конституції України [1,с.3], а перед цим викладених у Загальній декларації прав людини (ст. 10 Декларації) [3,с. 34], Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ч. 3 ст. 2, ч. 1 ст. 14 Пакту) [4, с.78]. Суд, судова влада виникли й існують у суспільстві як об'єктивно необхідні для його нормального функціонування і розвитку інститути. Європейський і світовий досвід свідчать, що у демократичній правовій державі роль і значення цих інститутів зростають, адже їх основним завданням є утвердження панування права. Юридична наука вже визначила своє ставлення до змісту й обсягу такої категорії як «судова влада», при цьому прийнято аксіоматичне ставлення вчених до існування постулату: «Єдиною формою реалізації судової влади в правовій державі є правосуддя».- стверджує відомий український правознавець А. Селіванов [17,с. 12].

Юридичні інституції, якими є суди, своєю діяльністю сприяють подоланню суперечностей законним шляхом, стабілізують ситуації, породжують достатньо визначені правові, соціальні та економічні наслідки і, що важливо, гарантують прийняте рішення авторитетом і силою держави або міжнародного співтовариства. Тут можуть застосовуватися і примусові заходи, якщо інші шляхи вирішення або запобігання порушенням закону виявилися безрезультатними. Специфічна влада судового рішення, яке є обов'язковим до виконання, - ефективний засіб досягнення соціальної справедливості та злагоди, інструментом мирного і справедливого вирішення правових спорів і подолання різних суперечностей. Суди в Україні утворюють судову систему, для якої, як і для кожної системи, характерні певні зв'язки і відносини між окремими її елементами (судами), а також притаманні такі властивості як ієрархічність, багаторівневість, структурованість. Судова система України, уособлюючи організаційний аспект судової влади - однієї з гілок державної влади, - віддзеркалює особливості організації цієї влади у нашій державі, відповідає рівню соціально-економічного розвитку, пануючим у суспільстві поглядам на місце суду в системі механізмів державної влади, накопиченому досвіду і певним традиціям [18,с. 40].

Право на судовий захист гарантується як кожному громадянину і юридичній особі України, так і іноземцю, особі без громадянства, іноземній юридичній фірмі, які користуються ним нарівні з громадянами та юридичними особами України. Це положення є відтворенням ст. 26 Конституції України [1,с. 14]. Отже, кожний вправі звертатися до суду і будь-які угоди про відмову у зверненні за захистом до суду є недійсними. Лише деякі цивільно-правові спори між громадянами, деякі господарські спори, а також спори між підприємствами, організаціями та іншими суб'єктами підприємницької діяльності, підвідомчі господарським судам, можуть бути передані на підставі їх угоди на розгляд третейських судів, які не є судами, що входять до системи судів загальної юрисдикції. Але це не є угодою про відмову у зверненні за захистом до суду.

Процесуальне законодавство покладає на суд обов'язок всебічно повно та об'єктивно розглянути обставини справи і постановити в ній судове рішення у відповідності з нормами матеріального і процесуального закону. Для забезпечення цього положення Закон "Про судоустрій та статус суддів" [5] передбачає функціонування судів першої, апеляційної і касаційної інстанцій.

Суд першої інстанції розглядає і вирішує підсудні йому кримінальні, цивільні, господарські, адміністративні справи, досліджуючи безпосередньо докази і приймаючи рішення по суті.

Суд апеляційної інстанції за скаргами осіб, які беруть участь у судочинстві, або поданням прокурора за вказаними у законодавстві підставами перевіряє законність і обґрунтованість постановленого судом першої інстанції судового рішення, яке не набрало законної сили. Він вправі провести повторний розгляд доказів у справі і, якщо визнає постановлене рішення незаконним або необґрунтованим, вправі скасувати його чи змінити або постановити нове рішення.

1.2 Загальні правила підсудності

Правила про підсудність судових справ, про які йдеться у ч. 1 та 5 ст. 22 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" встановлені процесуальним законодавством з урахуванням сукупності юридичних ознак судової справи [5,с. 17].На підставі цих ознак процесуальним законодавством визначено суд, який вправі і зобов'язаний розглянути справу і вирішити її по суті: місцевий суд є судом першої інстанції і розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності. Підсудність окремих категорій справ місцевим судам, а також порядок їх розгляду визначаються процесуальним законом. Завдяки правилам про підсудність насамперед реалізується передбачене ст. 7 Загальної декларації прав людини право на розгляд і вирішення її справи компетентним судом. "Крім цього, забезпечується функціонування всієї судової системи і гарантується швидкий та повний розгляд справи, здійснення засади рівності всіх громадян перед законом і судом" [12,с. 200]. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в тому суді, якому вона підсудна. Передача справи на розгляд іншому суду допускається у виняткових випадках, коли це необхідно для забезпечення найбільш об'єктивного і повного розгляду справи. Ці випадки визначені у законодавстві (ЦПК, ГПК, КПК), наприклад, коли неможливо замінити відведеного суддю іншим суддею цього суду або забезпечити повторний розгляд справи тим самим судом у іншому складі суддів після скасування судового рішення тощо. Питання про зміну підсудності справи вирішується судом у відповідності з вимогами процесуального законодавства.

У розгляді справи в суді будь-якої інстанції мають право брати участь позивач, відповідач, інші особи, правовідносини яких вирішуються судом. Процесуальне законодавство передбачає порядок участі у розгляді справи таких осіб. Вони заздалегідь повідомляються про час розгляду справи в суді. Неповідомлення їх про час розгляду справи унеможливлює судовий розгляд.

Під час розгляду цивільних справ сторони також можуть бути позбавлені участі у судовому засіданні тільки за порушення порядку у судовому засіданні або непідкорення розпорядженням головуючого під час розгляду справи. Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК, ст. 3 ЦПК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У випадках, встановлених законом, згідно з ч. 2 ст. 3 ЦПК до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси [2,с. 3]. Згідно до ст. 17 Закону України « Про судоустрій та статус суддів» система судів загальної юрисдикції відповідно до Конституції України (будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності. 2. Систему судів загальної юрисдикції складають:

1) місцеві суди;

2) апеляційні суди;

3) вищі спеціалізовані суди;

4) Верховний Суд України [3].

Тому у разі пред'явлення позову (подання заяви) необхідно визначити, в який суд позивач або заявник мають звернутися. Це питання вирішує інститут підсудності цивільних справ. Підсудність - "це розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки щодо розгляду і вирішення цивільних справ, які належать до їх юрисдикції" [15,с. 12]. На відміну від підвідомчості, яка розмежовує компетенцію між державними органами і громадськими організаціями щодо вирішення цивільних справ, підсудність розмежовує компетенцію в тій самій сфері (щодо вирішення цивільних справ), але між різними судами. Тому підсудністю називають ще коло цивільних справ, вирішення яких належить до компетенції певного суду. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у загальному (цивільному) суді, до підсудності якого вона віднесена нормами цивільного процесуального закону.

Отже, можна зробити висновок, що правила підсудності у своїй сукупності складають алгоритм визначення компетентного суду для розгляду і вирішення конкретної цивільної справи. Питання про підсудність виникає перед суддею після позитивного вирішення ним питання про підвідомчість справи. Вирішуючи питання про відкриття провадження, суддя повинен визначити, який саме суд повинен розглядати цю справу.

Правила про підсудність судових справ, про які йдеться у ч. 1 та 5 ст. 22 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" встановлені процесуальним законодавством з урахуванням сукупності юридичних ознак судової справи.

Підсудність окремих категорій справ місцевим судам, а також порядок їх розгляду визначаються процесуальним законом.

Підсудність - "це розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки щодо розгляду і вирішення цивільних справ, які належать до їх юрисдикції

2. Види підсудності

2.1 Функціональна підсудність

Підвідомчі суду цивільні справи розглядаються у порядку і цивільного судочинства районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами, апеляційними судами областей, апеляційними судами міст Києва та Севастополя. Усі вони становлять систему загальних судів загальної юрисдикції, складають місцеві суди та апеляційні суди України, реалізують судову владу, здійснюють правосуддя у цивільних справах, але мають різну, встановлену законом компетенцію у розгляді і вирішенні справ. Розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки щодо розгляду і вирішення підвідомчих їм цивільних справ називається підсудністю, правила якої визначені ст.ст. 107-117 ЦПК України [11,с. 74].

Визначення компетенції різних судів системи провадиться залежно від виконуваних ними функцій, від роду (предмета) справи, суб'єктів спору, що підлягає розгляду, і місця (території), на яку поширюється діяльність певного суду. У зв'язку з цим підсудність поділяється на функціональну (функціональна компетенція), родову (предметна, об'єктивна компетенція), територіальну (особиста, суб'єктивна компетенція) [20,с. 482].

Функціональна підсудність визначає компетенцію окремих ланок судової системи України на підставі виконуваних ними функцій. За цією підсудністю районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, що виконують функцію розгляду і вирішення по суті усіх справ, підвідомчих цивільному судочинству, також переглядають свої рішення та ухвали у зв'язку з нововиявленими обставинами (ст. 363 ЦПК України).

У системі судів загальної юрисдикції діють апеляційні суди як суди апеляційної інстанції з розгляду цивільних і кримінальних, господарських, адміністративних справ, справ про адміністративні правопорушення. Апеляційними судами з розгляду цивільних, кримінальних справ, а також справ про адміністративні правопорушення є: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим. Найвищими судовими органами спеціалізованих судів є Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України, а також інші відповідні вищі спеціалізовані суди, що утворюються Президентом України. Ці суди є третьою ланкою в системі судів загальної юрисдикції. У Вищому спеціалізованому суді можуть утворюватися судові палати по розгляду окремих категорій справ по певній спеціалізації в межах відповідної спеціалізованої судової юрисдикції. Склад судових палат вищого спеціалізованого суду формується за уявленням голови суду президією вищого спеціалізованого суду.

Одним із нововведень Закону є створення нового вищого суду у системі судів загальної юрисдикції - Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ. Новий спеціалізований суд буде найвищою касаційною інстанцією у цивільних та кримінальних справах, і на нього буде покладено більшість існуючих повноважень палат Верховного Суду з цивільних і кримінальних справ і його військовій колегії. Іншими словами, новий спеціалізований суд стане касаційним судом найвищої інстанції для переважної більшості цивільних і кримінальних справ [6]. Вищий спеціалізований суд розглядає в касаційному порядку справи відповідної судової юрисдикції, а також інші справи у випадках, визначених процесуальним законом, веде і аналізує судову статистику, вивчає і узагальнює судову практику; надає методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції України і законів в судовій практиці на основі її узагальнення і аналізу судової статистики; дає спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз'яснення по питаннях застосування законодавства по дозволу справ відповідної судової юрисдикції і ін. [9,с.182].

Верховний Суд України є найвищим судовим органом в системі судів загальної юрисдикції. Верховний Суд України здійснює правосуддя, забезпечується однакове застосування законодавства всіма судами загальної юрисдикції. Верховний Суд України здійснює наступні повноваження:

1) розглядає в касаційному порядку рішення загальних судів у справах, віднесеним до його підсудності процесуальним законом; переглядає в порядку повторної касації всі інші справи, розглянуті судами загальної юрисдикції в касаційному порядку; у випадках передбачених законом, розглядає інші справи;

2) дає судам роз'яснення по питаннях застосування законодавства на основі узагальнення судової практики і аналізу судової статистики; і у разі потреби визнає недіючими роз'яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду [3].

2.2 Родова підсудність

Призначення родової підсудності полягає в тому, щоб "розподілити всю сукупність цивільних справ, підвідомчих суду, між окремими ланками судової системи, тобто родова підсудність розмежовує судову компетенцію по вертикалі" [7,с.182]. Визначити родову підсудність - означає встановити, суд якої з ланок судової системи (місцевий суд, вищий спеціалізований суд, Верховний Суд тощо) повинен вирішувати як суд першої інстанції певну цивільну справу.

Законодавець дещо по-новому підходить до вирішення питання родової підсудності. Як окремий вид підсудності у ЦПК України родова підсудність не визначається. Тобто законодавець відмовився від родової підсудності як такої, що суперечить самій суті та призначенню окремих ланок судової системи у цивільному судочинстві згідно з ЦПК. Так, підсудність не може визначатися навіть у зв'язку зі специфікою предмета конкретної справи, як це було раніше щодо таких вищих ланок судової системи, які розглядали б такі справи у першій інстанції як апеляційні суди, Верховний Суд. "Це пов'язано з тим, що суди другої та третьої ланок судової системи - це спеціально створені суди з визначеною компетенцією, які не розглядають цивільні справи по суті, а переглядають судові рішення за результатами розгляду справи, які виносяться судами першої інстанції, тобто є низовою судовою ланкою" [13,с.82].

Родова підсудність визначає компетенцію різних ланок судової системи щодо розгляду цивільних справ у першій інстанції залежно від роду справи (предмета цивільного спору) або суб'єктного складу сторін спірних правовідносин. Таке розмежування компетенції судових органів зумовлюється міркуваннями публічно-правового характеру щодо найкращої організації судової влади - створити для осіб, які потребують судового захисту, найбільш сприятливі умови для участі у судочинстві, для залучення всіх заінтересованих осіб і доказів у справі. За загальними правилами родової підсудності всі цивільні справи, які підлягають вирішенню у порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами (ст. 107 ЦПК України) [10,с.179].

У справах про дострокове припинення повноважень народного депутата встановлена підсудність Київському міському суду (ст. 4 Закону України "Про статус народного депутата" від 17 листопада 1992 р.).

У свою чергу, розгляд справ, що належать до цивільної юрисдикції, суди розглядають у порядку позовного, наказного та окремого провадження, що виключає допустимість розгляду таких справ вищою судовою ланкою як судом першої інстанції, яка в будь-якому випадку буде виступати вищою інстанцією (апеляційною чи касаційною) з приводу перегляду судового рішення суду першої інстанції, для чого вона і створена.

Тому сьогодні скасовано апеляційну палату у цивільних справах Апеляційного суду України, яка розглядала окремі цивільні справи як суд першої інстанції, а основне правило про так звану родову підсудність, яке міститься у статті 107 ЦПК України, сьогодні визначає підсудність не щодо окремих цивільних справ між окремими ланками судової системи, а підсудність всіх цивільних справ конкретній судовій ланці судової системи України і зазначає, що всі справи, які підлягають вирішенню у порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами (тобто місцевими судами). Таким судам згідно зі ст. 15 ЦПК підсудні справи:

1) про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, в яких хоча б однією стороною є громадянин;

2) справи окремого провадження (ст. 234 ЦПК);

3) справи наказного провадження (ст. 96 ЦПК);

4) справи за участю іноземних громадян, осіб без громадянства, іноземних підприємств і організацій тощо [2,с. 91].

У статті 108 ЦПК встановлено, що підсудність справ, у яких однією із сторін є суд або суддя цього суду, визначаються ухвалою судді суду вищої інстанції без виклику сторін. Підсудність справ, у яких однією із сторін є Верховний Суд України або суддя цього суду, визначається за загальними правилами підсудності.

У ЦПК 1963 р. зазначалося, що ті справи, де однією стороною у спорі є місцевий суд, розглядає відповідний апеляційний суд (Автономної Республіки Крим, області і прирівняні до них суди). Однак це правило не встановлювалося для тих випадків, коли однією стороною у спорі виступав сам апеляційний суд, а лише говорилося про те, що підсудність у першій інстанції у такій справі визначає Верховний Суд України, який повинен визначити інший апеляційний суд. У статті 108 ЦПК України 2005 р. це питання вирішено по-новому. Суд вищої інстанції (це може бути як суд апеляційної, так і касаційної) обов'язково виносить процесуальну ухвалу, якою визначає підсудність цивільних справ, у яких однією зі сторін є суд або суддя цього суду [19,с.39]. Однак ця стаття не передбачає, хто повинен звертатися до суду вищої інстанції для того, щоб визначити підсудність. На думку вчених, це повинен робити позивач.

Визначаючи підсудність справи, суддя суду вищої інстанції не має права вирішувати інші процесуальні питання, зокрема про відмову у відкритті провадження, про залишення заяви без розгляду або без руху.

Також ст. 108 ЦПК вирішує питання про те, як бути, якщо однією зі сторін у цивільній справі є Верховний Суд України або суддя цього суду. Оскільки цей суд є найвищою судовою інстанцією в Україні, то вирішити питання про підсудність такої цивільної справді користуючись процедурою, передбаченою у ч. 1 цієї статті, неможливо (немає вищого суб'єкта в системі судів загальної юрисдикції, який міг би винести таку ухвалу).

Тому законодавець визначає підсудність за загальними правилами підсудності - пред'явлення позову за місцезнаходженням відповідача - юридичної особи.

Отже, визначення компетенції різних судів системи провадиться залежно від виконуваних ними функцій, від роду (предмета) справи, суб'єктів спору, що підлягає розгляду, і місця (території), на яку поширюється діяльність певного суду. Підсудність поділяється на функціональну (функціональна компетенція), родову (предметна, об'єктивна компетенція), територіальну (особиста, суб'єктивна компетенція).

Функціональна підсудність визначає компетенцію окремих ланок судової системи України на підставі виконуваних ними функцій.

Призначення родової підсудності полягає в тому, щоб "розподілити всю сукупність цивільних справ, підвідомчих суду, між окремими ланками судової системи, тобто родова підсудність розмежовує судову компетенцію по вертикалі".

правосуддя цивільний підсудність територіальний

3. Поняття та види територіальної підсудності

3.1 Характеристика видів територіальної підсудності

Територіальна підсудність розмежовує компетенцію по розгляду підвідомчих судам справ між однорідними судами залежно від території, на яку поширюється їхня діяльність. Таке просторове розмежування компетенції називається особистою або суб'єктивною компетенцією. Вона персоніфікує суди по розгляду справ, визначає, який конкретно суд може розглянути конкретну справу по першій інстанції [14,с. 64]. Територіальна підсудність має декілька видів: загальна, альтернативна, договірна, виключна, за зв'язком справ.

Загальна підсудність визначається компетенцією суду по Розгляду справи залежно від знаходження відповідача (ст. 109 ЦПК України). Якщо ним є фізична особа, то позови пред'являються до суду за місцем її проживання. Позови до юридичних осіб (підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності) пред'являються за їх місцезнаходженням. Правила загальної підсудності поширюють свою дію на всі справи позовного провадження, за винятком тих, для яких ЦПК України встановлює інший вид підсудності. Пред'явлення позову за місцем проживання відповідача "створює сприятливі умови для захисту його прав та інтересів у спірних правовідносинах з позивачем, оскільки самим пред'явленням позову він поставлений у скрутніше становище за позивача" [12,с.204]. Крім того, первісні витрати у справі, при її відкритті в суді, несе позивач, тому загальна підсудність дисциплінує його, стримуючи від пред'явлення безпідставних позовів, оскільки у разі відмови в їх задоволенні судом він буде позбавлений можливості стягнути витрати у справі з відповідача і зазнає невиправних матеріальних збитків.

Місце проживання відповідача встановлюється позивачем (п. 2 ч. 2 ст. 119 ЦПК України), а якщо воно йому невідоме, він може скористатися правилами альтернативної підсудності, передбаченими ч. 9 ст. 110 ЦПК України, також він може порушити перед судом питання про розшук відповідача [2,с.82]. Якщо місце фактичного перебування відповідача у справах за позовами про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також смертю фізичної особи невідоме, суд зобов'язаний оголосити розшук відповідача і покласти виконання такої ухвали на органи внутрішніх справ (ст. 78 ЦПК України).

"Альтернативною називається підсудність, за якою декілька судів є компетентними розглянути справу" [11,с.19]. Позов може бути пред'явлений до одного із судів, визначених законом. Оскільки право вибору належить позивачеві, то ця підсудність названа ст. 110 ЦПК України підсудністю за вибором позивача. Альтернативна підсудність є пільговою, вона встановлена для невеликої категорії справ, які мають особливо важливе життєве значення для громадян. Визначена вона ст. 110 ЦПК України для позовів про стягнення коштів на утримання (аліменти) і про встановлення батьківства, позовів робітників і службовців, що випливають з трудових правовідносин, які можуть подаватися як за місцем проживання відповідача, так і за місцем проживання позивача.

Позови про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, можуть пред'являтися за місцем проживання позивача чи за місцем завдання шкоди. Але позови осіб, за якими стягуються періодичні платежі, про зміну їх розмірів і строків, у тому числі і позови платників аліментів до стягувачів про їх зниження, пред'являються за загальною підсудністю.

За місцем проживання позивача або місцем знаходження відповідача можуть пред'являтися позови про поновлення соціальних, пенсійних та житлових прав, повернення майна або його вартості, пов'язаних з відшкодуванням шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органами дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду [8,с. 54].

Позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну фізичних або юридичних осіб, можуть пред'явити також за місцем заподіяння шкоди. "Альтернативна підсудність встановлена для позовів, що випливають з діяльності філії або представництва юридичної особи, які можуть бути пред'явлені за місцем їх знаходження" [15,с. 73].

Позови до відповідача, місце постійного проживання якого невідоме, пред'являються за місцем знаходження його майна, або за місцем його тимчасового проживання чи перебування, або за останнім відповідним місцем постійного проживання чи постійного заняття (роботи) відповідача.

Якщо відповідач не має в Україні місця проживання, то позови можуть бути пред'явлені за місцем знаходження його майна або за останнім відомим місцем його проживання в Україні. Місце знаходження майна відповідача та останнє відоме місце його проживання чи заняття мають бути в кожному випадку достовірно встановлені [11,с.92]. Позови про розірвання шлюбу можуть пред'являтися за місцем проживання позивача. Також у випадках, якщо з ним перебувають неповнолітні діти або для нього через стан здоров'я чи з інших поважних причин виїзд за місцем проживання відповідача буде утрудненим. За взаємним бажанням подружжя справа може бути розглянута за місцем проживання одного з них.

Альтернативна підсудність передбачена також для позовів, що випливають з договорів, де зазначено місце виконання, або виконати які через їхні особливості можна тільки в певному місці. Такі позови можуть бути пред'явлені також за місцем виконання цих договорів. Договірна підсудність встановлюється за угодою сторін, вона ще називається добровільною. Сторонам надається право встановлювати тільки договірну територіальну підсудність (ст. 112 ЦПК України), але не родову, а також не дозволяється змінювати виключну підсудність [10,с.102].

До правила про договірну підсудність включається і правило з ч. 2 ст. 110 ЦПК про підсудність за вибором позивача, за якою подружжю надається право за їх бажанням пред'явити позов про розірвання шлюбу за місцем проживання будь-кого з них. Договірна підсудність може бути встановлена щодо конкретних позовів, їх групи, що можуть виникнути з існуючих між сторонами цивільних правовідносин. Критеріями, які беруться за основу при визначенні підсудності (компетентного суду), можуть бути: місцезнаходження спірного майна, місце заподіяння шкоди, місце проживання чи роботи однієї зі сторін тощо. Угода сторін про підсудність може бути укладена у формі окремого письмового договору або включена до змісту конкретного цивільного договору: поставки, купівлі-продажу тощо. Така домовленість щодо встановлення договірної підсудності може бути здійснена як до, так і після виникнення спору [20,с.482].

Встановлена договірна підсудність є обов'язковою для сторін, але вони можуть відмовитися від одержаних ними переваг у підсудності.

Договірна підсудність може бути встановлена щодо конкретних позовів, їх групи, що можуть виникнути з існуючих між сторонами цивільних правовідносин. Угода сторін про підсудність може бути викладена у формі окремого письмового договору або включена до змісту конкретного цивільного договору: поставки, купівлі-продажу тощо.

"Встановлена цивільна підсудність є обов'язковою для сторін, але вони можуть, відмовитися від одержаних ними переваг у підсудності"[16,с.60].

Сторона договору про підсудність може оспорювати його законність і обґрунтованість. Суд, встановивши, що такий договір порушує інтереси сторін або інших осіб, має право визнати його недійсним і застосувати до справи правила про підсудність, передбачені законом. Підсудність за зв'язком справ встановлює, що позов має розглядати суд, який розглядає іншу, пов'язану з ним справу. Так створюються кращі умови для дослідження всіх матеріалів у справі з метою виявлення дійсних обставин, прав і обов'язків сторін, а також для економії процесуальних засобів і часу. Статтею 113 ЦПК України передбачено, що позови до кількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях, пред'являються за місцем проживання чи знаходження одного з них за вибором позивача [2,с. 84]. Зустрічний позов незалежно від його підсудності подається до суду за місцем розгляду первісного позову. Цивільний позов, що випливає з кримінальної справи, розглядається судом разом з такою справою. Якщо позов не був заявлений або не був вирішений у кримінальному процесі, то він пред'являється у порядку цивільного судочинства за правилами територіальної підсудності. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору між сторонами, пред'являють позов суду, у провадженні якого перебуває спірна справа сторін (ст. 125 ЦПК України). Виключна підсудність встановлена статтею 114 ЦПК України.

Позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. Позови про виключення майна з опису пред'являються за місцезнаходженням цього майна або основної його частини. Позови кредиторів спадкодавця, що подаються до прийняття спадщини спадкоємцями, пред'являються за місцезнаходженням спадкового майна або основної його частини [9,с.182].

Позови до перевізників, що виникають з договорів перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти, пред'являються за місцезнаходженням перевізника [13,с.124].

За деякими категоріями справ на підставі специфіки предмета спору в таких справах процесуальне законодавство встановлює виключну підсудність, за якою тільки один конкретний суд серед інших може розглядати таку категорію справ. Виключна підсудність встановлена з метою забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи. Зазначені у законі суди можуть здійснити такий розгляд, оскільки в районі їх діяльності знаходиться основна маса доказів.

Стаття 114 ЦПК передбачає чотири види виключної підсудності щодо справ позовного провадження. Перший вид виключної підсудності встановлюється щодо позовів, предметом яких є об'єкти нерухомості. Так, позови, що виникають з приводу нерухомого майна (будівлі, земельної ділянки тощо), пред'являються за місцем знаходження цього майна або основної його частини. Це до певної міри зумовлено тим, що при розгляді і вирішенні цих справ часто виникає необхідність в огляді на місцевості цих об'єктів нерухомості та вчиненні інших перевірочних дій у справі. Якщо спір стосується кількох об'єктів нерухомого майна, які знаходяться в різних районах, спір розглядається в одному із судів на вибір позивача.

Другий вид такої підсудності встановлюється щодо позовів про виключення майна з опису, які також пред'являються за місцезнаходженням цього майна або основної його частини. При цьому не має значення, з якою метою накладено арешт на майно: на виконання вироку у кримінальній справі, рішення суду у цивільній чи господарській справі, для забезпечення позову тощо.

Третій вид виключної підсудності стосується позовів кредиторів спадкодавця, що подаються до прийняття спадщини спадкоємцями і пред'являються за місцезнаходженням спадкового майна або основної його частини. Але якщо спадкове майно вже прийняте спадкоємцями, то позови до них пред'являються за правилами загальної підсудності. Останній вид виключної підсудності зумовлений позовами, які пред'являються до перевізників щодо договорів перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти. Такі позови пред'являються за місцезнаходженням перевізника (транспортної організації тощо) [8,с. 46].

Справи окремого провадження також розглядаються, як правило, відповідно до вимог виключної підсудності. Серед таких справ можна виділити справи про:

1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи - така заява подається до суду за місцем проживання цієї особи, а якщо вона перебуває на лікуванні у наркологічному або психіатричному закладі, - за місцезнаходженням цього закладу;

2) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності - заява подається за місцем її проживання;

3) усиновлення - заява подається до суду за місцем проживання дитини або повнолітньої особи, яка не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування, що усиновлюється;

4) встановлення фактів, що мають юридичне значення, - заява подається за місцем проживання особи, яка хоче встановити через суд такий факт;

5) передання безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність - заява подається до суду за місцезнаходженням цієї речі;

6) визнання спадщини відумерлою - заява подається до суду за місцем відкриття спадщини;

7) розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб - заява подається до суду за місцезнаходженням банку, що обслуговує таку юридичну або фізичну особу;

8) надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку - заява подається у такому порядку: заява лікаря-психіатра про проведення психіатричного огляду особи в примусовому порядку та про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги та її продовження в примусовому порядку подається до суду за місцем проживання такої особи; заява представника психіатричного закладу про госпіталізацію особи до психіатричного закладу у примусовому порядку та заява про продовження такої госпіталізації подається до суду за місцезнаходженням зазначеного закладу [19,с.39]. Щодо виключної підсудності справ у наказному провадженні, то такі справи можуть і будуть розглядатися за правилами цієї підсудності за умови, що до такої категорії справ, яка може розглядатися в порядку наказного провадження, є встановлена виключна підсудність. Тут буде діяти ч. 13 ст. 110 ЦПК, згідно з якою позивач має право на вибір між кількома судами, яким підсудна справа, за винятком виключної підсудності, встановленої цією статтею.

3.2 Наслідки порушення права підсудності

Підсудність справи встановлюється суддею при прийнятті позовної заяви до свого провадження - під час відкриття справи у суді. Якщо справа даному судові не підсудна, суддя повертає її позивачеві для передачі до належного суду зі своєю мотивованою ухвалою про неприйняття. Така ухвала може бути оскаржена. Якщо непідсудність позовної заяви даному судові була виявлена не при прийнятті, а після відкриття провадження у справі і до початку її розгляду, суд повинен переслати заяву разом зі своєю мотивованою ухвалою до належного суду після закінчення строку на оскарження цієї ухвали, а в разі подання скарги - після постановлення ухвали судом апеляційної інстанції про залишення скарги без задоволення (ст. 118 ЦПК України) [10,с. 423].

Подана до суду позовна заява з додержанням правил про підсудність повинна бути прийнята ним до свого провадження і розглянута по суті. Справи, розпочаті розглядом по суті, забороняється передавати до іншого суду (тобто змінювати підсудність) за незначними винятками. Зміна підсудності можлива судом, у провадженні якого перебуває справа. Передача ним справи до іншого суду України можлива у випадку, якщо відповідач, місце проживання якого не було відоме, подасть заяву про передачу справи за місцем його дійсного проживання або знаходження і таке прохання буде задоволено судом (ст. 116 ЦПК України).

Зміна підсудності - передача справи з одного суду до іншого в межах України можлива, якщо після задоволення відводів (самовідводів) неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи, а також якщо ліквідовано суд, який розглядав справу [15, с.39]. Справа у цих випадках передається до суду, найбільш територіально наближеного до ліквідованого суду. Передача справи до іншого суду можлива, якщо після відкриття провадження у справі і до початку судового розгляду виявилося, що заяву було прийнято з порушенням правил підсудності. Суд, який вирішує питання про передачу справи до іншого суду, постановляє про це мотивовану ухвалу і повідомляє позивача [8,с.49]. За загальним правилом забороняється передавати до іншого суду справи, які почав розглядати суд. Однак процесуальне законодавство допускає в окремих випадках передачу справи до іншого суду і тоді, коли в момент пред'явлення (подання заяви) правила про підсудність не були порушені. Суд, у провадженні якого знаходиться справа, може у передбаченому процесуальним законодавством порядку передати її до іншого суду у таких випадках:

1) якщо задоволено клопотання відповідача, місце проживання якого раніше не було відоме, про передачу справи за місцем його проживання або місцезнаходженням, щоб забезпечити відповідачу гарантії захисту його прав. Про місце проживання відповідача суд дізнається з позовної заяви. Але позивач може помилитися або навмисно зазначити неправильну адресу, або, якщо не знає адреси відповідача, подати позов за місцем знаходження його майна. У таких випадках відповідач може заявити, що позивач неправильно зазначив його місце проживання або навмисно не зазначав адреси, щоб обрати бажану підсудність. З цих підстав відповідач може вимагати передачі справи до суду, визначеного за правилами про загальну підсудність, тобто за місцем свого проживання. Суд вправі надіслати справу на розгляд іншого суду, зокрема, якщо сторони змінили місце проживання [17, с.63].

При цьому у відповідача теж з'являється право обрати підсудність, адже саме він вказує суду своє дійсне місце проживання. Ще донедавна ці відомості можна було за потреби перевірити за пропискою, але цей інститут визнаний неконституційним. Зараз суд не може і не повинен перевіряти справжність даних про місце проживання сторін. Вони самі зацікавлені надавати правдиві відомості. Діє презумпція справжності адреси, особисто повідомленої суду. Тож з тактичних міркувань відповідач може повідомити суду і таку адресу, за якою він фактично не проживає;

2) якщо після відкриття провадження у справі і до початку судового розгляду виявилося, що заяву було прийнято з порушенням правил підсудності. У ЦПК відсутня спеціальна норма, яка визначала б, що саме слід вважати початком судового розгляду. Стадія судового розгляду є складною і поділяється на чотири частини: відкриття судового засідання (підготовча частина), розгляд справи по суті, судові дебати і ухвалення рішення. З огляду на це, початком судового розгляду слід вважати відкриття судового засідання. Тому передати справу іншому суду суддя може тільки до відкриття судового засідання.

Якщо непідсудність справи суду виявилася після відкриття судового засідання, вона повинна розглядатися цим судом. Стаття 132 ЦПК 1963 р. передбачала право суду передати справу на розгляд іншого суду до початку розгляду справи по суті;

3) якщо після задоволення відводів (самовідводів) неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи;

4) якщо ліквідовано суд, який розглядав справу.

Друга підстава, що зумовлює передачу справи на розгляд іншого суду, "спричинена порушенням правил підсудності самим судом, який прийняв справу до свого провадження, будучи некомпетентним у її розгляді" [12,с.200].

Законодавець не робить розмежування у подальшому русі справи залежно від того, правила якої підсудності (предметної, територіальної чи іншої) є порушені при прийнятті та розгляді конкретної справи. У будь-якому випадку вважається, що рівень суду належний, але внаслідок порушення правил підсудності можуть створюватися додаткові незручності, які, однак, зазвичай на зміст рішення об'єктивно не впливають. Якщо порушення правил підсудності виявлено ще до початку судового розгляду, то цивільну справу необхідно передати до належного суду. Якщо ж такі порушення виявлено під час судового розгляду, суд повинен завершити розгляд та ухвалити судове рішення по суті спору [9,с. 43].

У суді вищої інстанції недотримання правил підсудності не може призвести до скасування судового рішення. Тільки якщо є об'єктивні передумови вважати, що рішення суду може бути неправосудним (наприклад, справу розглянуто за відсутності відповідача, який вказував на порушення правил підсудності і заявляв клопотання про передачу справи до належного суду), його належить скасувати, а справу необхідно передати до належного суду.

Якщо справа передається з підстав, передбачених пунктами 3, 4 ч. 1 ст. 116 ЦПК, справа передається до суду, найбільш територіально наближеного до цього суду. Така передача здійснюється на підставі ухвали суду після закінчення строку на її оскарження, а в разі подання скарги - після залишення її без задоволення.

Справа, надіслана в установленому прядку від одного суду до іншого суду в межах України у порядку ст. 116 ЦПК, має бути прийнята судом, до якого вона була спрямована до розгляду. Недопустимість суперечок про підсудність означає, що суд, якому передана справа, не має права відмовити у прийнятті надісланої до нього справи з дотриманням правил про підсудність. Якщо суд вважає, що справа надіслана йому з порушенням закону або необґрунтовано, він може повідомити про це вищестоящий суд [21,с.463]. Таке повідомлення може бути здійснене у формі постановлення окремої ухвали, надіслання подання чи доповідної записки.

В розділі розглянуті певні види підсудності. Територіальна підсудність розмежовує компетенцію по розгляду підвідомчих судам справ між однорідними судами залежно від території, на яку поширюється їхня діяльність. Таке просторове розмежування компетенції називається особистою або суб'єктивною компетенцією.

Альтернативною називається підсудність, за якою декілька судів є компетентними розглянути справу. Позов може бути пред'явлений до одного із судів, визначених законом.

За деякими категоріями справ на підставі специфіки предмета спору в таких справах процесуальне законодавство встановлює виключну підсудність, за якою тільки один конкретний суд серед інших може розглядати таку категорію справ. Виключна підсудність встановлена з метою забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи.

Висновки

Завершуючи роботу, можна підсумувати:

- правила підсудності у своїй сукупності складають алгоритм визначення компетентного суду для розгляду і вирішення конкретної цивільної справи

- питання про підсудність виникає перед суддею після позитивного вирішення ним питання про підвідомчість справи. Вирішуючи питання про відкриття провадження, суддя повинен визначити, який саме суд повинен розглядати цю справу.

Підсудність - "це розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки щодо розгляду і вирішення цивільних справ, які належать до їх юрисдикції

Визначення компетенції різних судів системи провадиться залежно від виконуваних ними функцій, від роду (предмета) справи, суб'єктів спору, що підлягає розгляду, і місця (території), на яку поширюється діяльність певного суду. Підсудність поділяється на функціональну (функціональна компетенція), родову (предметна, об'єктивна компетенція), територіальну (особиста, суб'єктивна компетенція).

Функціональна підсудність визначає компетенцію окремих ланок судової системи України на підставі виконуваних ними функцій.

Призначення родової підсудності полягає в тому, щоб "розподілити всю сукупність цивільних справ, підвідомчих суду, між окремими ланками судової системи, тобто родова підсудність розмежовує судову компетенцію по вертикалі"

Територіальна підсудність розмежовує компетенцію по розгляду підвідомчих судам справ між однорідними судами залежно від території, на яку поширюється їхня діяльність. Таке просторове розмежування компетенції називається особистою або суб'єктивною компетенцією.

Альтернативною називається підсудність, за якою декілька судів є компетентними розглянути справу. Позов може бути пред'явлений до одного із судів, визначених законом.

За деякими категоріями справ на підставі специфіки предмета спору в таких справах процесуальне законодавство встановлює виключну підсудність, за якою тільки один конкретний суд серед інших може розглядати таку категорію справ. Виключна підсудність встановлена з метою забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи.

Список використаної літератури

1. Конституція України: прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради. Останні зміни від 06 квітня 2010 р. - 2010. - № 254к/96.

2. Цивільний процесуальний кодекс України: зі змінами, внесеними відповідно до Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 07.07.2010 р..- К.: Алерта, 2010.- 134 с.

3. Загальна Декларація прав людини // Права людини в Україні: Зб. законодавчих актів. - К.: Основи, 2000. - 265 с.

4. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. //Права людини в Україні: Зб. законодавчих актів. - К.: Основи, 2000. - 265 с.

5. Про судоустрій та статус суддів: Закон України від 07.07.2010 р. // ОВУ. - 2010. - № 58. - Ст. 2162.

6. Про Вищий спеціалізований суд України по розгляду цивільних і кримінальних справ»Указ Президента України від 12 серпня 2010 р. // ОВУ.- 2010.- № 68. - Ст. 95.

7. Антоненко Л., Петров Я. Чи може Закон «Про судоустрій та статус суддів» зробити українські суди більш ефективними // Юридичний журнал. - 2010.- № 10.- С. 67 -68.

8. Гражданский процесс / Под ред.С. Васильева. - Х.: Одиссей, 2007. - 538 с.

9. Жуковский А. Комментарий ЗУ «О судоустройстве и статусе суддей». -Х.: Право, 2010. 211 с.

Зейкан Л. Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України. - К.: Ін Юре, 2007. - 836 с.

10. Кілічава Т. Цивільно-процесуальне право України. - К.: Знання, 2005. - 387 с.

11. Кучинська О. Проблеми єдності системи судів загальної юрисдикції у світлі Закону України «Про судоустрій та статус суддів» // Право Украни.- 2010.- № 11.- С. 200- 206.

12. Молдован В., Мельник С. Судоустрій України. - К: Алерта, 2010.- 360 с.

13. Організація судової влади в Україні /Заряд. В. Селіванова. - К.: Правові джерела, 2003. - 112 с.

14. Осипов Ю. Подведомственность и подсудность гражданских дел. - М.: Наука, 1982.- 187 с.

15. Підлобна О. Дія норм Цивільного процесуального права України за колом осіб //Наук. вісн. Чернів. ун-ту. Правознавство. - Чернівці, 2005. - Вип. 23. - С. 57- 63.

16. Сакара Н. Право на справедливий судовий розгляд та національна практика цивільного судочинства // Право України. - 2011.- № 10.- С. 63 - 76.

17. Селіванов А. Судова влада в правовій державі: нові принципи забезпечення ефективності // Віче. - 2010 .- № 16.- С. 11-12.

18. Сібільова Н. Теоретичні основи побудови судової системи України // Право України. - 2009.- № 6.- С. 38 - 40.

19. Цивільне процесуальне право України / За ред. С. Бичкової.- К.: Алерта, 2009.- 639 с.

20. Штефан М. Цивільно-процесуальне право України. - К.: Ін Юре, 2005. - 624 с.

Размещено на Allbest.ru