Доктрина "компетенції компетенції" у діяльності третейського суду

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

з курсу: Міжнародний комерційний арбітраж

На тему: "Доктрина "компетенції компетенції" у діяльності третейського суду"

План

Вступ

1. Поняття компетенції третейського суду

2. Сутність доктрини "компетенції компетенції" у діяльності третейського суду

3. Принцип "компетенції компетенції" третейського суду у законодавстві України та міжнародно-правових актах

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що практика третейського розгляду постійно стикається з необхідністю встановлення обсягу та характеру повноважень третейських судів з розгляду і вирішення цивільних справ. У літературі останнім часом також обговорюється проблема відмежування компетенції третейських судів від суміжних правових феноменів, і перш за все від інституту підвідомчості. У зв'язку з цим дослідження питань про природу і джерелах компетенції третейських судів набуває особливої актуальності.

Науково-теоретичну основу дослідження становлять праці таких вітчизняних та зарубіжних вчених як Ю.К. Осипов, П.Ф. Єлісейкін, М.Ю. Лебедєв, Ю.А. Тихомиров, А.І. Муратов, Є.В. Брянцева, А.П. Вершинін, В.В. Комаров, О.Ю. Скворцов, Є.А. Виноградова, Л.П. Ануфрієва, С. А. Курочкін, В.А. Мусін, Т.М. Нешатаєва, М.А. Рожкова та інших

Поняття "компетенція" походить від латинського сompetere -- "добиватися, відповідати, підходити". У новітніх енциклопедичних словниках "компетенція" визначається як сукупність установлених нормативно-правовими актами прав та обов'язків (повноважень) органів, посадових осіб, а також осіб, які виконують управлінські функції в комерційних установах. Особливого значення набувають питання компетенції третейських та арбітражних судів, а саме які спори вони компетентні розглядати? Правова природа та зміст процесуально-правового принципу "компетенції компетенції" є широко дослідженими як у західній, так і у вітчизняній доктрині міжнародного приватного права. Існує досить багато поглядів на даний принцип чи доктрину. Деякі правники розглядають зазначений процесуальний принцип під кутом зору обставини, чи "має право арбітражний суд самостійно приймати рішення щодо своїх правомочностей при розгляді конкретної справи - у випадку, коли такі правомочності заперечуються однією зі сторін спору. Інші дослідники вважають, що арбітри мають право "продовжити порушене перед ними судочинство всупереч будь-яким запереченням зі сторони відповідача"; оскільки принцип "компетенції компетенції" стосується можливості для арбітрів винести рішення із питання про те, чи входить предмет спору до сфери цього арбітражу; зазначене питання "складає зміст їх юрисдикції у найбільш широкому сенсі цього слова". Друга група вчених висуває протилежну точку зору, наполягаючи, перш за все, на тому, що принцип "компетенції компетенції" на відміну від автономності арбітражної угоди стосується не змісту, а саме процедури визначення "недійсності та обсягу угоди щодо компетенції арбітрів виносити рішення із цього приводу. Враховуючи таке різноманіття поглядів пропонуємо у даній роботі розглянути сутність доктрини "компетенції компетенції" у діяльності третейського суду більш детальніше

1. Поняття компетенції третейського суду

Очевидно, що розгляд проблем компетенції третейського суду як юрисдикційного органу може здійснюватися в рамках процесуальної і змішаної теорій правової природи третейського суду. У цій сфері компетенція третейських судів повинна бути визначена в законі. Укладаючи арбітражну угоду, сторони приводять в дію норми законодавства, які наділяють третейських суддів владними повноваженнями з розгляду спору і винесення обов'язкового рішення. У цьому аспекті джерелом компетенції третейського суду виступає арбітражне угоду, від обсягу якого похідний обсяг компетенції третейського суду. Третейські суди мають право розглядати спори в рамках конкретного правовідносини, обмеженого межами третейського запису, тому рішення, винесене у спорі, не передбаченому третейським записом, не може породжувати правових наслідків. У рамках договірної теорії проблема компетенції третейського суду не може розглядатися інакше як проблема повноважень представників сторін (третейських суддів) на врегулювання конфлікту і укладення нового договору. Таким чином, проблема компетенції трансформується в проблему належних повноважень, врегульовану нормами цивільного права, а правове регулювання здійснюється через визначення сфери застосування спеціальної форми вирішення спорів.

Традиційно компетенція визначається через сукупність прав та обов'язків, владних повноважень (правомочностей) певного органу (організації). Так, наприклад, Ю.К. Осипов визначав компетенцію як коло встановлених законом владних повноважень органів держави, посадових осіб, громадських організацій, які в той же час є і їх обов'язками [10]. П.Ф. Єлісейкін сформулював поняття компетенції як складного правового явища, структура якого включає предмети ведення, правомочності і обов'язки певного органу [11]. М.Ю. Лебедєв визначає компетенцію як складову інституту юрисдикції в якості сукупності повноважень юрисдикційного органу, покладених на нього нормативним актом для реалізації встановлених чинним законодавством специфічних завдань і функцій цього органу і визначають його місце в юрисдикційній системі [12].

Наведені позиції багато в чому відображають усталену в науці концепцію правової природи та змісту компетенції, у зв'язку з чим з метою подальшого аналізу необхідно скорегувати запропоноване Ю.А. Тихомирова визначення компетенції як законно покладеного на уповноваженого суб'єкта обсягу публічних справ [14], оскільки воно не дозволяє розмежувати поняття компетенції та підвідомчості. Між тим предметна компетенція і підвідомчість, незважаючи на свою близькість, мають деякі відмінності, що не дозволяють вважати їх рівнозначними. Основна відмінність, як зазначав Ю.К. Осипов, полягає в тому, що компетенція і підвідомчість характеризують зв'язок між правочином і його об'єктом по-різному. Якщо предметна компетенція характеризує її з боку суб'єкта повноважень, то підвідомчість - з боку їх об'єкта [10]. Вважаємо, що саме в такому ключі повинна вирішуватися проблема розмежування понять компетенції третейських судів та підвідомчості справ третейським судам, існуюча в сучасній практиці третейського розгляду.

Таким чином, розгляд проблеми компетенції третейських судів можливо у двох аспектах - аспекті сукупності прав та обов'язків як складових повноважень і владного характеру цих повноважень.

Владні повноваження третейських судів грунтуються на самообмеження сторін і волі держави, об'єктивувати в законі, і визначаються його домінуючою владної роллю в правозастосовчому процесі. Держава гарантує невтручання в діяльність третейських судів у сфері, визначеній законом, визнає ухвалювані ними рішення, гарантує виконання рішень, що відповідають зазначеним у законі вимогам, через систему примусового виконання. При характеристиці повноважень третейських судів і визначенні природи компетенції третейських судів необхідно також брати до уваги ту обставину, що володіють повноваженнями структури та органи одночасно наділені обов'язком їх здійснення. Це в рівній мірі відноситься і до третейських судів, які не тільки має право приймати до розгляду справи, передані сторонами, але за певних умов і зобов'язані це зробити. Сама обов'язок приймати до розгляду суперечки сторін і вирішувати їх не може розглядатися в якості елемента публічного договору (як це можна зробити, наприклад, з позицій договірної теорії правової природи арбітражу), оскільки це правомочність є за своєю природою публічно-правовим і повинно бути реалізовано в публічних інтересах. Варто, однак, зауважити, що законодавство не містить санкції за порушення таких обов'язків, що слід розглядати як серйозний пробіл у законодавчому регулюванні відносин, пов'язаних з діяльністю третейських судів. Будучи виключеною зі сфери дії цивільного законодавства, відповідальність суддів третейських судів не отримала регламентації і в публічно-правовій сфері, що породило загрозу порушення прав і законних інтересів учасників цивільного обороту.

Повноваження третейських судів диференціюються за предметним і функціональним критерієм. Традиційно права певних органів на здійснення певних функцій (видів діяльності) розглядаються як їх функціональні повноваження, а сукупність функціональних повноважень утворює функціональну компетенцію [12]. Хоча третейські суди і не є державними органами, це положення в рівній мірі справедливо і для них. Оскільки основною функцією третейських судів - як постійно діючих, так і судів ad hoc, - є вирішення спорів про право, то для її виконання третейські суди наділяються повноваженнями, сукупність яких і утворює функціональну компетенцію третейських судів. Зміст функціональної компетенції третейських судів становлять повноваження щодо прийняття позовної заяви до розгляду, витребування від відповідача відзиву на позовну заяву, повноваження з проведення розгляду справи в засіданні третейського суду, повноваження з прийняття забезпечувальних заходів, повноваження з винесення арбітражного рішення і т.д.

Як зазначав Ю.К. Осипов, права органів держави на здійснення своїх функцій по відношенню до певного кола об'єктів (предметів) представляють собою об'єктивні (предметні) повноваження, а сукупність предметних повноважень - об'єктивну (предметну) компетенцію [10]. Повноваження третейських судів зі здійснення своїх функцій щодо визначеного в законі кола об'єктів (спорів цивільно-правового характеру, щодо яких є дійсне арбітражна угода) і складають їх предметну компетенцію.

Аналіз чинного законодавства та правозастосовчої практики дозволяє зробити висновок, що повноваження третейських судів з розгляду і вирішення спору закріплюються в правових нормах, які реалізуються в рамках правовідносин як процесуального, так і організаційного характеру. Диспозитивні норми, в тому числі і процесуальні, можуть бути конкретизовані в арбітражній угоді, а відносини організаційного характеру оформлені в арбітражному договорі. Все відзначене в сукупності утворює джерела компетенції. У першу чергу права та обов'язки третейського суду закріплюються в нормативних правових актах, зокрема, в законодавстві, регулюючому діяльність третейських судів. Норми, що визначають правове становище третейського суду, також містять положення та регламенти постійно діючих третейських судів. Нормативна регламентація компетенції третейських судів здійснюється на основі виділених Ю.А. Тихомировим [14] загальнокомпетенційних принципів:

- Принцип побудови окремої компетенції як частини цілого, яка у двох аспектах. По-перше, це нормативне конструювання окремої компетенції третейського суду як частини єдиної компетенції юрисдикційних органів на розгляд і вирішення спорів про право. Третейські суди як частина єдиного юрисдикційного механізму наділяються компетенцією, була складовою частиною його загальної компетенції. По-друге, зазначений принцип проявляється також у побудові компетенції окремо взятих категорій третейських судів як частини єдиної компетенції третейських судів взагалі;

- Принцип гарантування самостійної компетенції третейських судів здійснюється державою за допомогою нормативного закріплення умов наділення компетенцією, умов реалізації компетенції, окреслення сфери компетенції третейських судів. Самостійність компетенції третейських судів ніяк не порушується сприянням, здійснюваним державними судами в рамках відповідної функції;

- Реалізація принципу "взаємопереходів" компетенцій і їх узгодженості здійснюється в рамках організаційних правовідносин за розподілом між органами держави і недержавними органами навантаження (не самих справ) з розгляду і вирішення суперечок. Видається, що саме в такому ракурсі можлива постановка проблеми конкуренції компетенції третейських та державних судів, про яку йдеться в літературі;

- Регулювання взаємовпливів компетенцій.

Арбітражна угода також необхідно розглядати як джерело компетенції, підстава для надання арбітрам повноважень з вирішення конкретного цивільного спору. А.І. Муранов відзначає, що компетенція третейського суду розглядати спір між суб'єктами правового обороту має своїм найголовнішим і безпосередньою підставою не сам закон, а спільне волевиявлення сторін, юридична сила якого визнається законом [13]. Варто при цьому підкреслити, що сторони вільні у наданні арбітрам прав і покладання на них обов'язків до тих пір, поки такі права і обов'язки не суперечать імперативним нормам законодавства та відповідного регламенту. Тільки самі сторони можуть погодитися на витребування третейським судом доказів, дозвіл справи і винесення обов'язкового рішення, застосування забезпечувальних заходів щодо предмета спору і т.д. Саме тому можна погодитися з висловленою Є.В. Брунцевой і А.П. Вершиніним думкою, що компетенція складу арбітражу має своїм джерелом угоду сторін про дозвіл їхніх суперечок в арбітражі і залежить від права, що застосовується до арбітражної угоди, а компетенція третейських судів визначається процесуальними правил про підвідомчість і сторонами арбітражних угод. В.В. Комаров також зазначав, що з автономності арбітражної угоди випливає висновок, що арбітражна угода є підставою компетенції арбітражу, і арбітраж не може вийти за його межі [15].

Як джерело компетенції третейського суду розглядається також і арбітражний договір. Арбітражний договір - це угода сторін і арбітрів про здійснення діяльності з розгляду і вирішення суперечок, він пов'язує сторони та арбітрів і є підставою для відшкодування сторонами витрат, що виникають у третейських суддів у зв'язку з розглядом справи. У договірної теорії арбітражний договір виступає засобом наділення арбітрів правом представляти інтереси сторін при укладенні нової угоди (винесення арбітражного рішення), тобто, по суті, являє собою договір доручення; в інших теоріях правової природи третейського суду арбітражний договір послідовно трансформується у бік процесуальних актів і оформляє компетенцію третейського суду на розгляд і вирішення виниклої суперечки. Арбітражний договір не укладається в письмовому вигляді як окремий документ, однак це не тягне його недійсності. У ряді випадків висновок арбітражного договору оформляється іншими актами. Так, наприклад, в Арбітражному регламенті Міжнародної торгової палати (МТП) містяться норми про необхідність складання акта про повноваження арбітрів (ст. 18), який повинен містити найменування сторін, короткий зміст вимог і заперечень, повне ім'я та посаду арбітра, місце арбітражного розгляду, інші відомості. Акт про повноваження арбітрів підписується сторонами і складом арбітражу (ч. 2 ст. 18 Арбітражного регламенту МТП).

Таким чином, можна виділити три основні акту, що свідчать про укладення арбітражного договору шляхом вчинення конклюдентних дій: арбітражна угода (угода про передачу справи в конкретний третейський суд), позовну заяву (волевиявлення на укладання арбітражного договору з одного боку), ухвалу про прийняття третейським судом позовної заяви та порушення провадження у справі. У цьому разі висновок арбітражного договору відбувається на підставі закону.

Наведені позиції відображають договірний характер підпорядкування компетенції третейського суду і, відповідно, договірний характер визначення її обсягу. Ця обставина має надзвичайно важливе значення для правозастосовчої діяльності, у тому числі для вирішення третейським судом питання про власну компетенції та для здійснення державними судами ряду контрольних повноважень. Таким чином, беручи до уваги, що реалізація компетенції третейського суду обумовлена укладенням сторонами арбітражної угоди і згодою на підпорядкування юрисдикції третейського суду, можна сформулювати висновок, що компетенція третейських судів носить умовний характер.

Виділення джерел компетенції має важливе практичне значення. Державний суд, вирішуючи питання про компетенцію третейського суду в процесі розгляду справи про оскарження рішення третейського суду або видачу виконавчого листа на примусове виконання, досліджує правове становище третейського суду та його повноваження, орієнтуючись саме на що містяться в джерелах норми. Джерела компетенції виступають в якості основи для вирішення самим третейським судом питань про компетенцію при прийнятті справи до розгляду і при винесенні рішення в рамках реалізації принципу "компетенції-компетенції".

2. Сутність доктрини "компетенції компетенції" у діяльності третейського суду

третейський суд компетенція арбітражний

Одним з основних питань, на які потрібно дати відповідь в ході розгляду справи у третейському суді, є питання про компетенцію останнього у справи по спору сторін. Висновок з питання про компетенцію є визначальним при вирішенні проблеми підвідомчості справи, його підсудності конкретному третейському суду, закладає основу для майбутнього рішення. Принципово важливим є і термін, протягом якого приймається рішення з питання про компетенцію.

У світовій практиці сформувалося кілька підходів до вирішення зазначених завдань. У ряді країн питання про компетенцію арбітражу вирішується державними судами до початку виробництва в третейському суді. Така конструкція дозволяє реалізувати механізм попереднього контролю за третейським розглядом, проте вона має серйозні недоліки. Так, затягнута багатоступінчаста процедура, яка орієнтована на залучення ряду державних юрисдикційних органів, ставить під сумнів всі переваги третейського розгляду, і насамперед ті з них, які пов'язані з оперативністю і конфіденційністю. Саме тому в практиці арбітражного розгляду сформувалася альтернативна конструкція, іменована принципом (доктриною) "компетенції-компетенції" (Kompetenz-Kompetenz, la compйtence - de la compйtence, jurisdiction concerning jurisdiction * (386)). Відповідно до цього принципу третейський суд самостійно вирішує питання про наявність або про відсутність у нього компетенції стосовно переданого на його вирішення спору, в тому числі у випадках, коли одна зі сторін заперечує проти третейського розгляду з мотивів відсутності або недійсності арбітражної угоди. Прийняте арбітрами рішення може бути перевірено в державному суді, але вже, як правило, після винесення відповідного рішення. Як зазначає О.Ю. Скворцов, суть принципу "компетенції-компетенції" полягає в тому, що третейський суд, перш ніж приступити до розгляду правового спору по суті, зобов'язаний переконатися у власній юридично значимої компетенції щодо переданого на його розгляд конфлікту [16]. На думку Є.А. Виноградової, принцип "компетенції-компетенції" означає право третейського суду після порушення і в ході третейського розгляду вирішувати питання про наявність у нього компетенції без звернення до державного суду, який здійснює контроль щодо такого рішення у встановлених законом межах і порядку (на стадіях виробництва за справах про скасування або виконання рішення третейського суду) [17]. У Німеччині цей принцип розкривається через наділення третейського суду правом вирішувати питання про свою компетенцію без наступної судової перевірки такого рішення.

Таким чином, принцип "компетенції-компетенції" перешкоджає розгляду державним судом питання про компетенцію арбітражу до того моменту, поки про це не прийнято рішення арбітрами, обмежуючи тим самим роль державних юрисдикційних органів у приватному правозастосовчому процесі. Закордонними авторами він традиційно розглядається в якості правила хронологічного пріоритету.

Доктрина "компетенції-компетенції" отримала широке визнання як в національному законодавстві, так і в міжнародних угодах. Так, в § 3 ст. V Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж (укладена в Женеві 21 квітня 1961 р.) міститься правило, що арбітражний суд, проти якого заявлений відвід про непідсудність, не повинен відмовлятися від розгляду справи і має право сам винести рішення з питання про свою компетенцію або про наявність або дійсності арбітражної угоди або угоди, складовою частиною якої ця угода є, з тим, однак, що рішення арбітражного суду може бути згодом оскаржене в компетентному державному суді.

Основою для новітнього арбітражного законодавства багатьох країн стали містяться в Типовому законі ЮНСІТРАЛ положення про те, що арбітраж може сам винести постанову про свою компетенцію, в тому числі за будь-запереченням щодо наявності або дійсності арбітражної угоди (ч. 1 ст. 16). Якщо арбітраж прийме рішення з питання попереднього характеру, що він має компетенцію, будь-яка сторона може протягом тридцяти днів після отримання повідомлення про це просити суд чи інший орган прийняти рішення з цього питання; таке рішення не підлягає оскарженню; поки таке прохання чекає на своє вирішення, арбітраж може продовжувати розгляд справи і винести по ньому рішення (ч. 3 ст. 16).

Це правило було сприйнято національним законодавством (розд. 30 Акту про арбітраж Великобританії; ст. 1040 Цивільного процесуального уложення Німеччини; ст. 23 (3) Закону про арбітраж Іспанії від 5 грудня 1988 р.; ст. 1697 (1) ГПК Бельгії; ст . 186 Закону Швейцарії про міжнародне приватне право 1987 р.; ст. 1466 нового ЦПК Франції тощо), в тому числі і російським. Доктрина "компетенції-компетенції" знайшла нормативне закріплення в ч. 1 і 3 ст. 16 Закону про міжнародному арбітражі, а також у ч. 1 ст. 17 Закону про третейські суди. Цілком закономірно регламенти багатьох інституційних арбітражних центрів сприйняли це правило. У Російській Федерації принцип "компетенції-компетенції" широко застосовується державними судами. Так, наприклад, у низці постанов підкреслюється, що питання про визначення компетенції третейського суду не належать до підвідомчості арбітражного суду [18].

Доктрина "компетенції-компетенції" є наслідком принципу автономності арбітражної угоди. При цьому підставою повноважень арбітражу на вирішення питання про власну компетенції саме арбітражна угода не є. В якості такої підстави необхідно розглядати виключно національне законодавство місця проведення розгляду, що містить відповідні норми. В якості непрямого слідства автономності арбітражної угоди принцип "компетенції-компетенції", на думку Л.П. Ануфрієва, відображає договірну (матеріально-правову) природу арбітражу, так як третейський суд, аналізуючи питання про власну юрисдикції щодо спору, закономірно залучає для цілей винесення судження категорії матеріального (на противагу процесуального) права: застосовне право, межі волевиявлення сторін, автономію волі сторін, дійсність договору та арбітражного угоди з точки зору норм цивільного (або торгового) права відповідної держави і т.д. [19].

Розглянуті принципи розрізняються за підставами їх застосування, при цьому автономність (віддільність) арбітражного угоди дозволяє кваліфікувати останню як самостійне і не залежне від основного договору, а механізм "компетенції-компетенції" застосовується у випадках, коли повноваження арбітражу оскаржуються з підстав недійсності самого арбітражного угоди. Як зазначає Є.В. Брунцева, доктрина "компетенції-компетенції" дає арбітрам право подолати твердження про недійсність самого арбітражного угоди [20]. Саме тому застосування принципів "компетенції-компетенції" і автономності арбітражної угоди здійснюється комплексно.

У зарубіжній літературі зазначається, що принцип "компетенції-компетенції", незважаючи на своє невизнання у ряді країн, так само як і арбітражне угоду, має як позитивні, так і негативні наслідки. Позитивне наслідок цього принципу полягає в наділенні арбітрів правом вирішувати питання про власну компетенції на вирішення спору сторін, як це широко визнається в міжнародних конвенціях і новітньому національному законодавстві про арбітраж. В рівній мірі важливо і негативний наслідок цього принципу, яке полягає в тому, що арбітри розглядаються не як єдині, а як перші особи, які приймають рішення з питань про компетенцію на розгляд спору.

Основне значення принципу "компетенції-компетенції" полягає в тому, що він дозволяє складу арбітражу продовжувати розгляд справи по суті навіть тоді, коли однією з сторін заявлений спір з питань, пов'язаних з наявністю і дійсністю арбітражної угоди (як підстави для наділення арбітражу компетенцією на дозвіл спору). Крім того, відзначається в літературі, доктрина "компетенції-компетенції" надає арбітрам можливість визнати арбітражне угоду недійсною і винести рішення про відсутність у них компетенції на вирішення спору сторін, не входячи в суперечність із самими собою.

В.А. Мусін відзначає також, що значення принципу визначається тією обставиною, що наявність у третейського суду компетенції щодо розв'язання переданого йому спору є передумовою третейського розгляду [23]. На думку О.Ю. Скворцова, значення принципу "компетенції-компетенції" третейського розгляду обумовлено тим, що саме він забезпечує можливість виконання третейської угоди про передачу спору на розгляд третейського суду [16].

Проблема наявності або відсутності компетенції щодо розв'язання спору, розглядається третейським судом неодноразово. Перш за все вона виникає на стадії прийняття надійшов до суду позовної заяви до провадження, яка у постійно діючому третейському суді завершується відповідною постановою голови (або заступника голови) третейського суду. Потім - після сформування арбітражного складу - він також зобов'язаний визначитися зі своєю компетенцією. Особливості розв'язуються у зв'язку з цим питань дають деяким вченим можливість кваліфікувати процедуру розгляду третейським судом питання про наявність у нього компетенції розглядати спір в якості самостійної стадії, тим більше що в ряді випадків вона може завершитися винесенням самостійного проміжного рішення (визначення). Нормативна регламентація процедури розгляду третейським судом питання про наявність у нього компетенції зумовлена ??необхідністю повноцінної практичної реалізації принципу, що розглядається.

При характеристиці процедури необхідно також звернути увагу на таку обставину. Є.В. Брунцева відзначає, що підходи до застосування доктрини "компетенції-компетенції" можуть відрізнятися в залежності від того, чи має місце арбітраж ad hoc або ж інституційний арбітраж [20]. У постійно діючих третейських судах нерідко використовується двоступенева процедура при визначенні компетенції на розгляд спору.

Компетенція арбітражу на вирішення питання про власну компетенції аж ніяк не означає відсутність якого б то не було подальшого контролю. Розгляд арбітрами питань про власну компетенції неминуче ставить питання про необхідність і своєчасність судового контролю за діями арбітражу, оскільки ні в одній правовій системі право арбітрів на визначення власної компетенції не знаходиться поза межами судового контролю [18]. У деяких країнах системи загального права рішення третейського суду про власні повноваженнях може бути предметом судової перевірки в будь-який час після його винесення. Розподіл повноважень щодо вирішення питань про компетенцію третейського суду між третейським і державним судами остаточно оформилося після прийняття низки судових рішень, які мають у даний час характер прецеденту [18]. У французькому праві судовий перегляд рішення арбітражу про власну компетенції відкладається до моменту винесення рішення, що багато в чому відображає і загальносвітову тенденцію поступового зміщення контролю з боку суду на більш пізні стадії, на забезпечення оперативності та ефективності третейського розгляду. Новітнє процесуальне законодавство свідчить про приєднання Росії до цього напрямку. А.І. Мінаков заявляє про те, що за наявності третейської угоди державні суди взагалі не можуть втручатися в діяльність третейських судів, за винятком випадків виконання вже винесеного рішення третейського суду [24]. Багато в чому схожу позицію займають і державні суди, які відзначають, що чинним законодавством не передбачена можливість втручання арбітражного суду в діяльність третейських судів [24].

Однак остаточний висновок робити поки рано. Формат взаємовідносин державних судів і арбітражів, в тому числі і в частині контролю з питань про компетенцію, визначається сформованим балансом приватних і публічних елементів в юрисдикційному механізмі. Так, Т.М. Нешатаєва вважає, що для ефективної спільної роботи державних та третейських судів життєво важливим є механізм контролю за дотриманням прав сторін у третейському розгляді, що дозволяє враховувати і приватні, і публічні інтереси. На її думку, таким механізмом є обмежений контроль державних судів стосовно третейських, що означає право державного суду за заявою сторони розглянути і винести рішення про принципові питання третейського розгляду, які зачіпають вихідні положення права на захист цивільних прав [22].

Крім того, слід зазначити, що наведені позиції відображають тенденції, що намітилися в практиці третейського розгляду. Очевидно, що ці тенденції є наслідком інтеграційних процесів, що відбивають приєднання Росії до визнаної у світовому співтоваристві практиці розгляду і вирішення підприємницьких спорів, а також викликану цим уніфікацію національного законодавства. Послідовне застосування державними судами та арбітражами принципу "компетенції-компетенції" стане серйозною основою для розвитку третейського розгляду.

Проблема компетенції третейських судів має надзвичайно важливе значення для інших інститутів третейського процесуального права. Не можна не відзначити взаємного зв'язку інститутів компетенції та арбітражного рішення, компетенції та арбітражного угоди. М.А. Рожкова відзначає, що для визнання державного або третейського суду компетентним щодо конкретної юридичної справи (поняття компетентного суду у вузькому сенсі) необхідно, по-перше, наявність у самого суду компетенції на розгляд такого роду справ і, по-друге, наявність у справи властивостей підвідомчості, а також підсудності або арбітрабільності, що дозволяють віднести його до компетенції цього суду [21]. Саме тому основним фактором, що впливає на ефективність роботи норм про компетенцію, є встановлена ??законом підвідомчість справ.

3. Принцип "компетенції" третейського суду у законодавстві України та міжнародно-правових актах

Як ми вже встановили вище положення про те, що арбітражна угода є підставою компетенції арбітражу й арбітраж не може вийти за її межі випливає з автономності арбітражної угоди.

Більшість континентальних європейських правових систем дотримується доктрини "компетенції компетенції". Головне положення цієї доктрини полягає в тому, що склад третейського суду, який покликаний розглянути і розв'язати той чи інший спір, самостійно приймає рішення про свою компетенцію, тобто він сам виносить рішення у випадку, якщо сторона арбітражного розгляду заперечує компетенцію третейського суду розглядати цей спір. Таким чином, склад третейського суду самостійно ухвалює рішення про те, чи існує арбітражна угода, і якщо він вирішує, що така угода існує, то він приймає спір до розгляду.

Рішення третейського суду щодо існування і дійсності арбітражної угоди, а також щодо сфери застосування арбітражної угоди може бути оскаржене в державному суді тільки після винесення арбітражного рішення і закінчення арбітражного розгляду.

Принцип "компетенції компетенції" базується на тому, що не можна вважати арбітрів некомпетентними у розгляді ними питання про власну компетенцію і винесенні справедливого і неупередженого рішення з цього питання.

В арбітражній практиці типові випадки заперечування компетенції арбітражу у розгляді конкретного спору або з причин недійсності арбітражної угоди, або з причин того, що конкретний арбітраж не компетентний розглядати даний спір. Незалежно від підстав заперечування компетенції комерційного арбітражу виникає практичне запитання: хто вирішує питання про компетенцію арбітражу.

Відповідно до п. 1 ст. 16 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" третейський суд може сам прийняти постанову про свою компетенцію, у тому числі щодо будь-яких заперечень наявності або дійсності арбітражної угоди [4].

Доктрина "компетенції компетенції" закріплена також у багатьох міжнародно-правових актах, зокрема у міжнародних арбітражних регламентах ЕЄК (ст. 18), ЕКАДВ (п. 3 ст. VI), ЮНСІТРАЛ (п. 1 ст. 21). Він передбачений і в Типовому законі ЮНСІТРАЛ (п. 1 ст. 16). Нарешті, він закріплений у Європейській конвенції 1961 р [5].

Відповідно до п. 3 ст. V Конвенції арбітражний суд, проти якого заявлений відвід про непідсудність, повинен відмовлятися від розгляду справи і має право сам ухвалити рішення про свою компетенцію, про наявність чи дійсність арбітражної угоди або угоди, складовою якої ця угода є. Проте зазначене рішення арбітражного суду може бути згодом оскаржене в компетентному державному суді відповідно до закону країни суду.

Принцип "компетенції компетенції" передбачається й у регламентах багатьох постійно діючих міжнародних комерційних арбітражів. Так, відповідно до п. 2 ст. 8 Арбітражного регламенту Міжнародного арбітражного суду Міжнародної торговельної палати, якщо одна зі сторін висуває одну або кілька претензій щодо існування або дійсності арбітражної угоди і якщо Міжнародний арбітражний суд переконується в існуванні такої угоди, суд може, не вирішуючи питання про допустимість або обґрунтованість претензії (або претензій), прийняти справу до арбітражного провадження. У такому випадку будь-яке рішення, як-от про компетентність арбітра, приймається самим арбітром.

У зв'язку з закріпленням і змістом принципу "компетенції компетенції" виникає питання: як бути в тому випадку, коли одна зі сторін арбітражної угоди заперечує компетенцію арбітражу після того, як арбітражне провадження вже розпочате?

Відповідно до п. 3 ст. VI Європейської конвенції 1961 р., якщо одна зі сторін в арбітражній угоді подала заяву з проханням про арбітраж, державний суд, до якого може надалі звернутися інша сторона з позовом у такій самій справі або з питання про відсутність, недійсність або втрату чинності арбітражною угодою, повинен відкласти ухвалення рішення з питання про компетенцію арбітражного суду до прийняття арбітражним судом рішення по суті справи, оскільки в державного суду немає достатніх підстав для порушення цього правила.

Висновки

Таким чином на підставі всього викладеного вище можемо зробити висновки, що арбітражна угода -- специфічний договір. Специфічність полягає в тому, що, будучи, по суті, цивільно-правовою угодою, вона має процесуальні наслідки. А це означає, що для кваліфікації арбітражної угоди як цивільно-правової угоди застосовується цивільне законодавство; що ж стосується виключення державного суду, тобто вилучення тієї або іншої справи з його ведення і допустимості арбітражної угоди, ці питання вирішуються на підставі цивільного процесуального законодавства. Дане положення має особливе значення для міжнародного комерційного арбітражу, тому що питання про застосовче право до арбітражної угоди -- це, власне, питання про його функціонування. Сторони не тільки можуть, їм навіть рекомендується визначити право, що має застосовуватися третейським судом до спору за участю цих сторін, а також право, яке буде регулювати права й обов'язки сторін, що випливають з укладеної ними угоди. Це може виявитися важливим ще і тому, що правові системи держав містять деякі галузі права, де виникають суперечки, що не можуть бути передані на розгляд третейського суду. Наприклад, трудові спори, справи з питань банкрутства. Підходи до вирішення таких питань неоднакові в різних державах і залежать від того, який інтерес становить та або інша галузь права для національно-правових інтересів держави. Матеріальне право, покликане регулювати договір, укладений між сторонами, має бути зазначене в договорі в зрозумілій формі. Більшість сучасних законів про міжнародний комерційний арбітраж дозволяють сторонам самим обрати матеріальне право. Якщо ж сторони арбітражного розгляду не зробили цього, застосовуються колізійні норми права для того, щоб вибрати те право, котре має регулювати договір. Таке положення закріплене в Законі Великобританії "Про арбітраж" і в Законі України "Про міжнародний комерційний арбітраж" 1993 р. Матеріальне право, обране за допомогою колізійних норм, може ніяк не стосуватися тієї правової системи, у якій проводиться арбітражний розгляд. З огляду на "змішаний" характер арбітражної угоди і можливість застосування для його кваліфікації норм матеріального та процесуального права, слід зазначити, що при цьому може застосовуватися колізійне право за умови, що мова йде про дійсність арбітражної угоди (праводієздатність сторін, дотримання вимог форми, предмета тощо). Щодо питання припустимості арбітражної угоди і виключення юрисдикції державного суду, воно вирішується на підставі закону тієї країни, де відбувається арбітражний розгляд або вимагається виконання арбітражного рішення. Отже, арбітражна угода -- це угода про вирішення арбітражем цивільно-правового спору, який виник між сторонами, що виключає компетенцію державного суду.

Список використаної літератури

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.

2. Господарсько-процесуальний кодекс // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 6. - Ст. 56.

3. Закон України "Про третейські суди" // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 35. - Ст. 412.

4. Закон України від 24 лютого 1994 року "Про міжнародний комерційний арбітраж"// Відомості Верховної Ради України. - 1994. - №25. (21.06.94). - Ст. 198.

5. Арбитражный регламент ЮНСИТРАЛ 1976 года // Регламенты международных арбитражных судов. - М., 2001.

6. Богуславский М.М. Международное частное право: Учебник. - 3-е изд., перераб. и доп. - М.: Юристъ, 1998. - 408 с.

7. Дмитреева Г.К. Международный коммерческий арбитраж. Учебно-практическое пособие. - М.: "ПРСПЕКТ", 1997. - 232 с.

8. Лунц Л.А. Курс международного частного права: В 3 т. - М.: Спарк, 2002. - с. 940.

9. Міжнародний комерційний арбітраж: Навч. посіб. - К.: Істина, 2002. - с. 19.

10. Осипов Ю.К. Подведомственность юридических дел. С. 11.

11. Елисейкин П.Ф. Защита субъективных прав и интересов и компетенция суда в советском гражданском процессе//Ученые записки "Вопросы государства и права". Владивосток, 1969. Т. 31. С. 114.

12. Лебедев М.Ю. Развитие института юрисдикции и его проявление в третейском суде: Автореф. дисс. .... канд. юрид. наук. Саратов, 2005. С. 12.

13. Муранов А.И. Некоторые аспекты правила perpetuation jurisdictionis применительно к международному коммерческому арбитражу и государственным арбитражным судам (пример из практики Морской арбитражной комиссии при Торгово-промышленной палате Российской Федерации)//Третейский суд. 2001. N 5-6. С. 71.

14. Тихомиров Ю.А. Теория компетенции. М., 2001. С. 55.

15. Комаров В.В. Международный коммерческий арбитраж. С. 38.

16. Скворцов О.Ю. Третейское разбирательство предпринимательских споров в России. С. 335-336.

17. Виноградова Е.А. Правовые основы организации и деятельности третейского суда. С. 17.

18. Курочкин С.А. Третейское разбирательство гражданских дел в Российской Федерации: теория и практика. - "Волтерс Клувер", 2007 г.

19. Ануфриева Л.П. Международное частное право. Т. 3. Трансграничные банкротства. Международный коммерческий арбитраж. Международный гражданский процесс. М., 2001. С.139-140.

20. Брунцева Е.В. Международный коммерческий арбитраж. СПб., 2001. С. 225

21. Рожкова М.А. К вопросу о содержании понятий "компетентный суд" и "подведомственность дела"//Журнал российского права. 2006. N 1. С. 25.

22. Нешатаева Т.Н. Третейские и государственные суды. С. 77.

23. Мусин В.А. О взаимоотношениях арбитражных и третейских судов//Арбитражные споры. 2004. N 1. С. 90.

24. Минаков А.И. Арбитражные соглашения и практика рассмотрения внешнеэкономических споров. М., 1985. С. 79.

Размещено на Allbest.ru