Тенденції розвитку системи інформаційної безпеки України

Роль та місце інформаційної безпеки в понятійно-категорійному апараті інформаційного права. Поняття, зміст та розвиток інформаційної безпеки. Характеристика становища інформаційної безпеки України та механізм правового регулювання управління нею.

Рубрика Государство и право
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 15.10.2013
Размер файла 151,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Небезпечним джерелом загроз виступає можливість концентрації засобів масової інформації (ЗМІ) в руках невеликої групи власників.

Ці загрози можуть проявлятися у вигляді маніпуляції суспільною думкою по відношенню до тих чи інших суспільно значимих подій, а також руйнування моральних устоїв суспільства шляхом нав'язування чужорідних цінностей.

Нарешті, небезпечним джерелом загроз є розширення масштабів вітчизняної і міжнародної комп'ютерної злочинності.

Ці загрози можуть проявлятися у вигляді спроб здійснення шахрайських операції з використанням глобальних або вітчизняних інформаційно-телекомунікаційних систем, відмивання фінансових коштів, одержаних протиправним шляхом, одержання неправомірного доступу до фінансової, банківської та іншої інформації, яка може бути використаною з корисливою метою[59, c. 120].

Джерела загроз інформаційній безпеці держави

Інтереси держави в інформаційній сфері полягають у створенні умов для гармонійного розвитку інформаційної інфраструктури держави, реалізації конституційних прав і свобод людини і громадянина в інтересах зміцнення конституційного ладу, суверенітету і територіальної цілісності країни, встановлення політичної і соціальної стабільності, економічного процвітання, безумовного виконання законів і підтримки міжнародного співробітництва на основі партнерства.

У першу чергу загрози інтересам держави також можуть проявлятися у вигляді отримання протиправного доступу до відомостей, що складають державну таємницю, до іншої конфіденційної інформації, розкриття якої може нанести збитки державі.

Проте найбільш небезпечними джерелами загроз інтересам держави в інформаційному суспільстві може стати неконтрольоване розповсюдження інформаційної зброї та розгортання гонки озброєнь у цій галузі, спроби реалізації концепції ведення інформаційних війн.

Поняття інформаційної зброї визначається як сукупність засобів, методів і технологій, що забезпечують можливість силового впливу на інформаційну сферу протилежної сторони з метою руйнування її інформаційної інфраструктури, системи управління державою, зниження духовного потенціалу суспільства.

Серед найбільш серйозних завдань, які можуть вирішуватися за допомогою сучасної інформаційної зброї, можна виділити наступні:

· створення атмосфери бездуховності та аморальності, негативного відношення до культурної спадщини противника;

· маніпулювання суспільною свідомістю та політичною орієнтацією соціальних груп населення держави з метою створення політичної напруги та хаосу;

· дестабілізація політичних відносин між партіями, об'єднаннями та рухами з метою провокації конфліктів, розпалювання недовіри, загострення політичної боротьби, провокування репресій проти опозиції, провокація взаємного знищення;

· зниження інформаційного забезпечення влади та управління, інспірація помилкових управлінських рішень;

· дезінформація населення про роботу державних органів, підрив їхнього авторитету, дискредитація органів управління;

· провокування соціальних, політичних, національних і релігійних сутичок;

· ініціювання страйків, масових заворушень та інших акцій економічного протесту;

· ускладнення прийняття органами важливих рішень;

· підрив міжнародного авторитету держави, її співробітництва з іншими країнами;

· нанесення втрат життєво важливим інтересам держави в політичній, економічній, оборонній та інших сферах.

Руйнівний вплив інформаційної зброї в інформаційному суспільстві може бути більш потужним та ефективним, ніж це уявляється зараз. Це є особливо небезпечним в умовах існування майже монопольного положення компаній невеликої кількості країн на ринку інформаційних продуктів, оскільки це здатне спровокувати бажання використати наявну перевагу для досягнення тієї чи іншої політичної мети[5, c. 126].

Забезпечення інформаційної безпеки -- це сукупність заходів, призначених для досягнення стану захищеності потреб особистостей, суспільства і держави в інформації.

Держава здійснює свої заходи через відповідні органи, а громадяни, суспільні організації і об'єднання, що мають відповідні повноваження, -- у відповідності із законодавством. В основу забезпечення інформаційної безпеки держави повинні бути покладені наступні принципи:

· законність, дотримання балансу інтересів особистості, суспільства і держави;

· взаємна відповідальність суб'єктів забезпечення інформаційної безпеки;

· інтеграція систем національної і міжнародної безпеки.

Специфічними принципами забезпечення інформаційної безпеки є:

· превентивний характер проведення її заходів по відношенню до заходів інших видів безпеки;

· адекватна інформованість об'єктів безпеки, в тому числі і міжнародних.

Превентивність (лат. praeventio від praevenio -- "попереджую") зумовлена властивою людині послідовністю виконання операцій, що складає будь-яку елементарну дію. Усе починається з приймання (добування) інформації, а закінчується активною дією: реакцією на одержану інформацію. Оскільки це справедливо по відношенню до будь-якого виду діяльності, то можна стверджувати, що даний принцип є загальним, і його дія розповсюджується на всі сфери безпеки особистості, суспільства та держави.

Адекватна інформованість об'єктів безпеки означає, що всі вони мають право володіти інформацією про явища і процеси, що їх цікавлять, яке обмежене тільки законодавчо з метою охорони особистої, сімейної, професійної, комерційної та державної таємниці, а також моралі[66, c. 38].

Права та свободи суспільства в питаннях пошуку, володіння та розповсюдження інформації повинні регулюватися законодавчими актами, які видаються, щодо специфіки діяльності суспільних об'єднань та організацій або змісту інформації. Наприклад, адекватна інформованість суспільства про його матеріальні цінності досягається у сфері нормотворчості та право-застосування законодавства про захист комерційної таємниці. Права та свободи суспільства в духовній сфері повинні захищати законодавчі акти, які визначають порядок освіти та функціонування освітніх, просвітницьких, культурних, релігійних організацій, а також засобів масової інформації. В основі прав і свобод держави у сфері її інформованості з питань світової політики, економіки, науки, ресурсів, екології, оборони і т.ін. лежать діючі норми та принципи міждержавного права. Головним слід вважати принцип рівної безпеки. Стосовно до інформаційної сфери можна говорити про його трансформацію в принцип адекватної інформованості держав світового співтовариства, який передбачає право кожної держави на інформаційну безпеку, забезпечення інформаційної безпеки усіх членів співтовариства в рівній мірі, врахування інтересів усіх сторін без будь-якої дискримінації, виключення односторонніх переваг, відмова від дій, що наносять шкоду іншій державі.

Законодавча база, яка визначає перелік відомостей, що віднесені до державної таємниці, механізм та порядок її захисту повинні розроблюватися, виходячи із наведеного принципу, а також багатосторонніх угод держав, які входять до міжнародної системи інформаційної безпеки. Формування останньої буде, очевидно, справою далекої перспективи, яка ознаменує собою вищий рівень прояву довіри та зацікавленості держав світового співтовариства в забезпеченні виконання на практиці принципу адекватної інформованості. Така система повинна стати підсистемою у системі колективної безпеки[34, с. 69].

Державна система забезпечення інформаційної безпеки країни являє собою організаційне об'єднання державних органів, а також сил та засобів інформаційної безпеки, що виконують свої функції на основі закону під контролем і захистом судової влади. Державна система складає найважливішу ланку системи інформаційної безпеки особистості, суспільства і держави в правовій державі. Основними завданнями такої системи є:

· виявлення і прогнозування дестабілізуючих факторів і інформацій них загроз життєво важливим інтересам особистості, суспільства та держави;

· здійснення комплексу оперативних і довготривалих заходів з їхнього попередження і усунення;

· створення і підтримання в готовності сил та засобів забезпечення інформаційної безпеки.

Органи (служби) інформаційної безпеки можуть створюватися (на законодавчих засадах) і в недержавних структурах для захисту своїх потреб в забезпеченні необхідною інформацією. Дані органи на основі укладення відповідних угод можуть бути приєднані до єдиної державної системи інформаційної безпеки.

На теперішній час окремі елементи системи інформаційної безпеки створені та функціонують (органи зовнішньої розвідки, інформаційні служби різноманітних міністерств, система технічного та криптографічного захисту інформації держави і т. н.). Проте для їхнього функціонування ще недостатня правова база. Зміст діяльності органів інформаційної безпеки також ще не в повній мірі відповідає покладеним на них завданням. Це пояснюється в першу чергу недостатнім опрацюванням питань, що стосуються форм і способів забезпечення інформаційної безпеки[45, с. 182].

Форми і способи забезпечення інформаційної безпеки утворюють власне інструмент, з допомогою якого сили інформаційної безпеки вирішують весь комплекс завдань із захисту життєво важливих інтересів особистості, суспільства та держави. Тому необхідне чітке юридичне оформлення при розробці нормативних актів, які регулюють діяльність органів інформаційної безпеки.

Найважливіша вимога до обґрунтування способів, форм і механізмів їхньої реалізації полягає в абсолютному верховенстві права у будь-якій, в тому числі і політичній діяльності. У свою чергу, кожний суб'єкт інформаційного процесу повинен мати відповідну правову свідомість, бути законослухняним, добре уявляти наслідки свої дій для інших суб'єктів та міру відповідальності на випадок порушення їхніх життєво важливих інтересів. Це є принциповим, оскільки застосування тих чи інших форм і способів залежить від того, чи є інформаційні загрози наслідком ненавмисних або навмисних дій суб'єктів інформаційного процесу. У першому випадку забезпечення інформаційної безпеки здійснюється відповідно у формах інформаційного патронату та інформаційної кооперації, у другому -- у формі інформаційного протиборства.

Інформаційний патронат (лат. patronatys від patronys -- "захисник") -- форма забезпечення інформаційної безпеки фізичних і юридичних осіб з боку держави. Він припускає забезпечення органів управління системи інформаційної безпеки держави відомостями про дестабілізуючі фактори і загрози стану інформованості фізичних і юридичних осіб (інформаційне забезпечення інформаційної безпеки) і власне захист життєво важливих інтересів цих осіб від інформаційних загроз або, як ще кажуть, -- інформаційний захист[36, с. 55].

При цьому інформаційне забезпечення інформаційної безпеки включає збирання (добування) відомостей про дестабілізуючі фактори та інформаційні загрози, їхню обробку, обмін інформацією між органами керування і силами та засобами системи інформаційної безпеки. Його основу складає збирання (добування) необхідних відомостей, здійснюване в процесі розвідувальної, контррозвідува-льної, оперативно-розшукової і оперативно-інформаційної діяльності.

Інформаційний захист досягається шляхом внесення в порядку законодавчої ініціативи законопроектів, здійснення судового захисту, проведення оперативних заходів силами і засобами інформаційної безпеки.

Інформаційна кооперація (лат. cooperatio, від coopero -- "співробітничаю") -- форма забезпечення інформаційної безпеки між рівноправними суб'єктами інформаційного процесу (фізичними, юридичними, міжнародними), який включає сукупність їхніх взаємоузгоджених дій, спрямованих на одержання відомостей про дестабілізуючі фактори, дестабілізуючі і інформаційні загрози та захист від них доступними законними способами і засобами.

Для конкретної особистості такими способами і засобами можуть бути:

· судовий захист прав і свобод у використанні інформації;

· адміністративний захист її життєво важливих інтересів у інформованості з боку територіальних або відомчих органів інформаційної безпеки;

· автономний захист своїх прав і свобод в основному із застосуванням технічних засобів захисту, особистої, сімейної і професійної таємниці.

Це ж характерно і для суспільних об'єднань, організацій (підприємств). Разом із тим, при наявності у них власних органів інформаційної безпеки, їхні можливості у сфері автономного захисту суттєво розширюються[46, с. 72].

Тож виходячи із аналізу існуючих концепцій інформаційної безпеки та наявної нормативно-правої бази, ми пропонуємо розглядати діяльність щодо захисту інформаційної безпеки як складну систему, що включає цілий комплекс векторів державної політики. Необхідно виділити два комплекси питань, які диференціюються відповідно до природи правових норм, що складають їх нормативно-правову базу.

По-перше, це комплекс питань, пов'язаний із інформаційною безпекою людини і суспільства, яка вимірюється ступенем свободи від втручання держави та інших осіб, можливостями самореалізації та самовизначення.

По-друге, це комплекс питань, пов'язаних із інформаційною безпекою держави, який, навпаки, пов'язаний із застосуванням обмежень, заборон, жорсткою регламентацією певних типів відносин в інформаційній сфері, і невід'ємним елементом якого є сила державного примусу.

2.2 Характеристика становища інформаційної безпеки України

Світові процеси глобалізації, впровадження новітніх інформаційних технологій, формування інформаційного суспільства посилюють важливість такої складової національної безпеки, як інформаційна безпека. Сьогодні в Україні створені і діють основні елементи системи забезпечення інформаційної безпеки, однак діяльність державних органів у цій сфері, механізми їх взаємодії, в силу різних причин істотно ускладнені.

Проблема інформаційної безпеки країни прямо пропорційно пов'язана з проблемою небезпеки, навислої над суспільством, внаслідок незадовільної внутрішньої інформаційної політики. Така постановка питання видається абсурдною -- небезпека від поширюваної інформації. Проте, якщо дивитися в корінь, абсурд перестає бути таким.

У цьому контексті пріоритетними національними інтересами в інформаційній сфері є такі:

· забезпечення конституційних прав громадян на свободу слова, одержання та використання інформації, зміцнення морально-культурних цінностей суспільства;

· утвердження єдиного національного інформаційного простору, який зміцнюватиме цілісність та непорушність країни;

· належний інформаційний супровід державної політики, а саме -- доведення до української і міжнародної громадськості об'єктивної інформації про внутрішню і зовнішню політику України. [12, с. 47]

Серед інших завдань -- гарантування вільного і безперешкодного функціонування ЗМІ, розвиток чесної та відповідальної журналістики; реформування комунальних і державних друкованих ЗМІ; заснування суспільного мовлення і перехід на сучасний цифровий формат; створення сприятливих умов для розвитку вітчизняного книговидання та книгорозповсюдження. Усі ці позиції перебувають у площині інтересів національної інформаційної безпеки.

У той же час розвиток інформаційного простору характеризується певними негативними тенденціями, які становлять реальну або потенційну загрозу національній безпеці. При виробленні державної політики не враховується значення інформаційно-комунікаційного аспекту у процесі розбудови держави, консолідації суспільства, європейської та євроатлантичної інтеграції. Відбувається повзуча монополізація теле- і радіо- інформаційного простору олігархічними структурами. Тривожна ситуація склалася у телерадіоефірі прикордонних територій. Нині Україна опинилася під потужним інформаційним впливом країн-сусідів. На книжковому ринку й донині домінує іноземна друкована продукція. У телевізійний ефір постійно проривається продукція сумнівного змісту і якості, що не відповідає духовності й моралі українців. Не вдається розширити сферу застосування української мови.

Загальна ситуація в Україні у галузі інформатизації на сьогодні не може бути визнана задовільною і не тільки через кризові явища в економіці. Рівень інформатизації українського суспільства порівняно з розвинутими країнами Заходу становить лише 2-2,5 відсотка. Загальна криза та технологічне відставання поставили у скрутне становище галузі, які займаються створенням і використанням засобів інформатизації та відповідної елементної бази

В Україні здійснено певні практичні кроки до інформаційного майбутнього. Інформаційно-комунікативні технології, обсяг яких вже перевищив 2 млрд доларів США, що складає близько 5,2% ВВП України, впродовж останніх десяти років стали вагомим суспільним ресурсом розвитку. Практично завершено будівництво цифрових мереж зв'язку на внутрішньому та міжнародному рівнях. Набув подальшого розвитку національний сегмент мережі Інтернет, кількість користувачів якої на 1 000 мешканців дорівнює 80. Кількість хостів у національному сегменті мережі досягла 88,2 тис., а веб-сайті - 28,8 тис. Стрімко зростає ринок засобів мобільного зв'язку, що перевищив 6 млн абонентів. Країна має високий кадровий та науковий потенціал у цій сфері [33, с. 61].

Серед головних напрямів піднесення інформаційного суспільства особлива увага приділяється електронному врядуванню. Розроблено проект довгострокової державної програми "Електронна Україна" на 2005-2012 рр., що спрямована на розвиток інтернет-індустрії та створення на її базі "електронної держави". Функціонує єдиний веб-портал органів виконавчої влади.

Забезпечення інформаційної безпеки є нагальною проблемою в Україні. Підтвердженням можуть слугувати дані, отримані в ході соціологічного опитування проведеного Українським центром економічних та політичний досліджень ім. О. Разумкова . Стан інформаційної безпеки України експерти оцінили переважно негативно („1” і „2” - 49%) та посередньо („3” - 39%) за 5-бальною шкалою. Середній бал склав 2,44 [60, с. 36]

Результати досліджень провідних спеціалістів у сфері інформаційної безпеки дають можливість виділити декілька основних джерел загроз безпеці інформаційного суспільства, які можуть зачіпати інтереси людини, суспільства й держави.

Тому важливо детально розглянути загрози, а тоді вже говорити про інформаційну безпеку нашої держави. Комісія з питань національної безпеки визначила такі потенційні загрози в інформаційній сфері:

· незбалансованість державної політики та відсутність необхідної інфраструктури в інформаційній сфері;

· повільне входження України до світового інформаційного ринку, відсутність у міжнародного співтовариства об'єктивного уявлення про Україну;

· інформаційна експансія з боку інших країн; відтік даних, що містять державну таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави.

Український дослідник В. Шамрай вважає, що найбільш доцільно розрізняти внутрішні та зовнішні джерела інформаційної безпеки. Під внутрішніми він розуміє відсутність історичного, політичного та соціального досвіду життя у правовій державі, що стосується процесу практичної реалізації конституційних прав та свобод громадян, в тому числі в інформаційній сфері [36, с.87]. Е. Макаренко та В. Кирик вважають, що внутрішнім джерелом інформаційної безпеки є посилення організованої злочинності та збільшення кількості комп'ютерних злочинів, зниження рівня освіченості громадян, що суттєво ускладнює підготовку трудових ресурсів для використання новітніх технологій, в тому числі інформаційних [52, с. 74]. Недостатню координацію діяльності вищого державного керівництва, органів влади та військових формувань в реалізації єдиної державної політики забезпечення національної безпеки теж можна вважати таким джерелом. До цього слід додати і відставання України від розвинутих країн за рівнем інформатизації органів державної влади, юридично-фінансової сфери, промисловості та побуту громадян.

Серед загроз внутрішнього характеру можна виділити поширену в Україні залежність ЗМІ від кланово-олігархічних структур чи держави, що зумовлює односторонність у висвітленні подій. Причиною цього є неприбутковість переважної частини ЗМІ, особливо суспільно-політичного спрямування. Це не дає можливості реалізувати інформаційні проекти як бізнесові, здатні приносити прибуток. Поява нових інформаційних продуктів у країні практично завжди чітко зорієнтована на виконання завдань політичного характеру в інтересах засновників, державних кураторів або фінансових груп, які орієнтуються на діючу владу. Тому фактично всі телерадіоканали та переважна частина друкованих ЗМІ розподілені між впливовими фінансово-політичними колами. ЗМІ зорієнтовані не стільки на поширення інформації, скільки на здійснення впливу на владу, суспільство і на розвиток політичного процесу [36, с. 68].

Найнебезпечнішим джерелом загроз цим інтересам є істотне розширення можливості маніпулювання свідомістю людини за рахунок формування довкола неї індивідуального “віртуального інформаційного простору”, а також можливості використання технологій впливу на її психічну діяльність. Важливою особливістю способу життя людини в інформаційному суспільстві є істотне скорочення “інформаційних” (часових) відстаней (часу доступу до необхідної інформації), що призводить до появи нових можливостей - як з формування особистості, так і з реалізації її потенціалу. Людство впритул підходить до межі, за якою інформаційна інфраструктура стає, власне кажучи, основним джерелом інформації для людини, безпосередньо впливає на її психічну діяльність, на формування її соціальної поведінки.

Необхідно виділити ще одну внутрішню причину, можливо навіть головну, від якої і беруть свій початок всі інші негаразди - це проблема розподілення функцій між органами які здійснюють контроль в інформаційній сфері. А це: Верховна Рада України, Профільний парламентський Комітет з питань свободи слова та інформації, Президент України, Рада національної безпеки і оборони (РНБО) України, Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України тощо. Тому як зазвичай буває - при „семи няньках” немає конкретних дій.

Потенційною загрозою є домінування в інформаційному просторі України інформації негативного змісту. Показовими в даному випадку можуть бути результати соціологічного опитування, проведеного соціологічною службою УЦЕПД, де респондентам було запропоновано оцінити рівень загроз інформаційній безпеці України. На перше місце експерти поставили загрозу „руйнування моральних цінностей, духовного та фізичного здоров'я людини, суспільства внаслідок зовнішнього інформаційного впливу негативного характеру”. У період з 2001 дотепер в Україні з'являється все більше фільмів, книг і журналів, у яких пропагуються насильство, жорстокість і порнографія. Високим рівень цієї загрози вважають 64% експертів. Тому можна зробити висновок, що вона є дійсно серйозною і до того ж реально діючою.

Проблема визначення потреб і мотивації соціальної поведінки поки що не має загального вирішення і є однією з найбільш складних у сучасній соціально-філософській і психологічній науці. У цілому структура потребово-мотиваційної сфери особистості детермінується базовими потребами, обумовленими її генотипом (у харчуванні, особистій безпеці, потребі в продовженні роду, довголітті, а також потребами в спілкуванні з іншими людьми), і похідними потребами, формованими чинною системою виховання. Способи й форми задоволення цих потреб значною мірою залежать від інформації й знань, одержуваних з навколишнього світу й, зокрема, тих, що надходять через інформаційну інфраструктуру. Спрямованість використання отриманої інформації й одержуваних результатів визначаються, насамперед, особистістю і її духовним потенціалом.

Складність процедур, реалізованих у сучасних технологіях доступу до необхідних інформаційних ресурсів, критично збільшує залежність людини від інших людей, які здійснюють розробку інформаційних технологій, визначення алгоритмів пошуку необхідної інформації, її попередньої обробки, приведення до стану, зручного для сприйняття, доведення до споживача. Власне кажучи, ці люди багато в чому формують інформаційний фон життя окремого індивіда, визначають умови, у яких він живе й діє, вирішує свої життєві проблеми. Саме тому представляється винятково важливим забезпечити безпеку взаємодії людини з інформаційною інфраструктурою.

Одним із джерел загроз інтересам суспільства в інформаційній сфері є безперервне ускладнення інформаційних систем і мереж зв'язку критично важливих інфраструктур забезпечення життєдіяльності суспільства. Ці загрози можуть проявлятися у вигляді як навмисних, так і ненавмисних помилок, збоїв і відмов техніки й програмного забезпечення, шкідливого впливу на ці інфраструктури з боку злочинних структур і кримінальних елементів. Об'єктами реалізації таких загроз можуть виступати інформаційні системи енергетичної, транспортної, комунальної й деяких інших інфраструктур.

Небезпечним джерелом загроз також виступає можливість концентрації засобів масової інформації в руках невеликої групи власників. Ці загрози можуть проявлятися у вигляді маніпуляції суспільною думкою стосовно тих або інших суспільно значущих подій, а також руйнування моральних підвалин суспільства шляхом нав'язування йому далеких цінностей.

Нарешті, небезпечним джерелом загроз є розширення масштабів вітчизняної й міжнародної комп'ютерної злочинності. Загрози можуть проявлятися у вигляді спроб здійснення шахрайських операцій з використанням глобальних або вітчизняних інформаційно-телекомунікаційних систем, відмивання фінансів, отриманих протиправним шляхом, одержання неправомірного доступу до фінансової, банківської та іншої інформації, що може бути використана в корисливих цілях.

Інтереси держави в інформаційній сфері полягають у створенні умов для гармонійного розвитку інформаційної інфраструктури країни, реалізації конституційних прав і свобод людини й громадянина в інтересах зміцнення конституційного ладу, суверенітету й територіальної цілісності країни, встановлення політичної й соціальної стабільності, економічного процвітання, безумовного виконання законів і підтримання правопорядку, розвитку міжнародного співробітництва на основі партнерства.

Ще однією загрозою зовнішнього походження є спрямований інформаційний вплив на Україну та її суб'єктів з боку іноземних держав або конкуруючих компаній. Аналіз світового та вітчизняного досвіду інформаційної діяльності дозволяє дійти висновку про існування потенційної загрози проведення проти України підготовлених інформаційних операцій. Спеціальні інформаційні операції не обмежуються воєнно-політичною сферою. Об'єктами експансії можуть бути економічні структури (як державні, так і недержавні).

Україна вже неодноразово була об'єктом інформаційних диверсій. Як правило, напередодні укладання українськими підприємствами контрактів на поставку зброї або надання військово-технічних послуг у зарубіжних ЗМІ розпочинаються масовані кампанії зі звинувачення України в постачанні зброї до „гарячих” точок: танків і літаків для талібів; танків для Уганди, гелікоптерів для Сьєрра-Леоне; танків і літаків для руху УНІТА, скандал із „Кольчугами”, бойкотування спільних українсько-американських навчань у Криму тощо [53, с. 176].

Потребує уваги формування позитивного іміджу України в світі, оскільки правильно підібраний імідж є найбільш ефективним засобом роботи з масовою свідомістю. Він відображає ті ключові позиції, на які безпомилково реагує масова свідомість. Якщо поглянути на імідж України в очах іноземця - то це лише корупція, Чорнобиль, брати Клічко, “Динамо” (Київ), „помаранчева революція”. Тобто позитивним на даний момент його важко назвати (не зважаючи на спроби нової влади після „помаранчевої революції” змінити ситуацію на краще), а звідси і ставлення до нас як до країни третього світу. [57, с. 102]

Україна стала самостійною державою, а в її інформаційному просторі безкарно і безперешкодно хазяйнують інформатори інших країн. У перші роки незалежності наша держава зі свого бюджету навіть фінансувала теле- і радіопередачі з Москви, які дуже часто мали, як, до речі, і нині мають, антиукраїнське спрямування. Деякі дослідники взагалі говорять про спільний з Росією інформаційний простір. Не є секретом і те, що такий стан речей породжує численні, до того ж досить істотні проблеми. Причому серед останніх є підстави особливо виділити проблему різного типу впливів, що цілеспрямовано або нецілеспрямовано здійснюються (можуть здійснюватися) через цей інформаційний простір. Робиться це все за допомогою багатьох методів серед яких особливо дієвою є техніка міфів. [61, с. 101]

Щодо внутрішнього українського інформаційного простору - він не є сучасним і точно не є конкурентоспроможним. Є декілька принципових речей, які мають бути зроблені для зміни такої ситуації.

Це створення в країні системи суспільного мовлення з потужним наголосом на інформаційне мовлення. Примусити приватні канали витрачатися на найдорожчу складову - новини, навряд чи реально. В результаті ми будемо програвати телеканалам російським принаймні в оперативності та охопленні подій.

Українські можновладці мають таки визначитися з графіками запровадження в країні цифрового мовлення. Бо, якщо ця реформа продовжуватиметься так, як зараз, то у 2015-му, коли аналогове телебачення відключать, ми ризикуємо мати мільйони людей, яким цифрове мовлення буде недоступне.

Коли йдеться про підтримку українського аудіовізуального продукту, то в цій царині треба вже нарешті перейти від слів до справ. Мають бути обрані конкретні механізми такої підтримки, і вони відомі. Інакше, російські серіали та попса завжди переважатимуть в українському ефірі.

Якщо українська влада хоче створити в Україні інформаційне суспільство, то за сучасних умов це можна зробити в першу чергу через Інтернет та доступ до нього якомога більшої кількості людей. Для України, де ще не всі села мають телефонний зв'язок, це непросте завдання.

Україні нарешті треба хоча б позбутися таких радянських реліктів як "державні та комунальні" ЗМІ. Тоді, принаймні, медіа ринок виглядатиме нормально. Бо, коли одночасно за рекламу конкурують приватні ЗМІ та ЗМІ, що є на повному бюджетному утриманні, - це як мінімум ненормальна конкуренція. Вже не кажучи про залежність цих ЗМІ від тих, хто розпоряджається бюджетами.

Але паралельно, говорячи про безпеку, варто вже сьогодні думати, як захиститися від Інтернет провокацій як ззовні, так і з середини. Ця проблема сьогодні дуже актуальна у Європейському Союзі. Розуміючи, що "закрити" Інтернет не можна, там роблять основну ставку на медіа грамотність населення.

В країні мають працювати закони, які сьогодні регулюють інформаційну сферу. Бо поки що система домовленостей, зручностей та політичних впливів грають значно більшу роль, аніж право.

Ступінь інформаційної безпеки значною мірою визначається рівнем розвитку національної інформаційної інфраструктури захисту інформації.

Вітчизняні засоби масової комунікації повинні відповідати тим завданням, які ставить перед ними українське суспільство. Але на жаль, наше суспільство поки не спроможне адекватно та швидко реагувати на виклики та загрози інформаційній безпеці України. Тому назріла необхідність посилити роль держави з контролю і регуляції різних сегментів національного інформаційного простору України. Адже лише держава здатна вирішити важливі й багатоаспектні проблеми, що виникають в інформаційному середовищі, лише держава як головний суб'єкт міжнародно-правових відносин може вжити адекватних заходів для протидії деструктивним і руйнівним інформаційним впливам.

Об'єктом впливу окреслених загроз та небезпек виступає світогляд різних соціальних верств населення України. Особливо вразливою у цьому відношенні виступає молодь нашої країни. Формування її світогляду залежить від багатьох чинників, зокрема інформації, яка розповсюджується засобами масової інформації (ЗМІ) та через Інтернет. [28, с. 66]

У сучасних умовах у ЗМІ отримало розповсюдження використання деструктивних прийомів подачі інформації з елементами цільової дезорієнтації, апелювання до низинних інстинктів, нав'язування помилкових моральних цінностей та інших прийомів ведення інформаційної війни. Їхньою метою є соціальна переорієнтація суспільства, особливо молоді, у бік заперечення і відчуження від позитивного національного досвіду, що приводить до розвитку бездуховності, аморальності, зростання злочинності, порушенню стабільності суспільства і держави. Особливо небезпечні в цьому відношенні сучасні комп'ютерні мережні, що використовують спеціальні інформаційні технології для безпосереднього психологічного і фізичного впливу на свідомість і здоров'я користувача.

Крім того, інформаційне середовище усе ширше використовується для внутрішньополітичної боротьби в інтересах маніпулювання масовою свідомістю. Збільшуються випадки несанкціонованого доступу до інформації у всіх сферах діяльності з метою її розкрадання, перекручування і знищення. У цьому випадку Інтернет виступає не в якості джерела суб'єктивних загроз, а лише каналом їхнього поширення. При цьому джерела можуть мати як внутрішню, так і зовнішню природу, а пріоритетність загроз та небезпек може змінюватися залежно від періоду їх прогнозу.

Для того, щоб громадяни нашої країни (у першу чергу молодь) змогли відстоювати наші національні інтереси, вони повинні перебувати під впливом інформаційного потоку, що формує українські суспільні цінності. З позицій забезпечення інформаційної безпеки особистості існуюча проблема повинна розглядатися крізь призму наступних аспектів:

· вироблення технології доведення інформації до об'єкта;

· визначення безпосереднього змісту інформації - полягає у чіткому визначенні національних інтересів, національних цінностей, тобто формуванні ідеологічної доктрини нашого суспільства. [58, с. 112]

Значне кількісне зростання мовних організацій зумовило серйозну проблему -- забезпечення вітчизняних телерадіокомпаній радіочастотним ресурсом. Треба констатувати: радіочастотний ресурс для аналогового мовлення практично вичерпаний. При цьому його розподіл між Україною і країнами-сусідами склався не на нашу користь. Фактично наша радіочастотна територія стала значно меншою за географічну. Україна -- відкрита країна, але це не означає, що ми маємо поступатися власними інтересами.

Вихід з такої ситуації вбачається у прискореному впровадженні новітніх, зокрема багатоканальних, технологій, розвитку цифрового мовлення, освоєнні нових радіочастотних діапазонів, конверсії радіочастотного ресурсу.

Особливо наголошуємо на проблемі переведення на цифровий формат вітчизняної системи телебачення і радіомовлення.

Хронічною проблемою залишається вкрай незадовільне бюджетне фінансування трансляції теле- і радіопрограм, виготовлених для державних потреб. У зв'язку з цим значна частина передавальних засобів, які мали б транслювати програми Національної радіокомпанії, на сьогодні відключені. Телепрограми Національної телекомпанії транслюються в борг. Досить частими є випадки відключень від мереж електропостачання передавальних центрів Концерну РРТ. Як наслідок -- значна частина населення позбавлена можливості реалізовувати своє конституційне право на одержання інформації. Передусім це стосується сільського населення, прикордонних та гірських регіонів, а також АР Крим, в інформаційному просторі яких активно працюють мовники сусідніх країн.

Залишаються системні проблеми у книговидавничій галузі, які потребують вирішення на державному рівні. Для розв'язання їх слід передусім подовжити дію режиму пільгового оподаткування вітчизняних суб'єктів видавничої справи, збільшити видатки на фінансування бюджетної програми «Українська книга», відновити книготорговельну мережу, забезпечити переважне право на оренду приміщень об'єктів державної та комунальної власності для суб'єктів видавничої справи і книготорговельних організацій за пільговими ставками.

Очевидно, що наша держава потребує відповідного медіа-ресурсу для забезпечення публічності влади, формування позитивного іміджу країни в очах світової спільноти.

Потребує якісного оновлення інформаційно-комунікативний аспект інформаційної політики, який передбачає системну протидію антиукраїнським медіа-операціям та політико-психологічним маніпуляціям в інформаційній сфері. Запізнення із проведенням державою відповідних контрзаходів може спричинитися до погіршення репутації держави, що негативно позначиться на темпах та якості соціально-економічного розвитку України.

2.3 Механізм правового регулювання управління інформаційною безпекою

Одним із способів реалізації політичної влади в громадянському суспільстві та правовій державі є нормативний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування.

Саме право з метою задоволення національних інтересів в інформаційній сфері виконує ряд загальносоціальних, спеціально-юридичних функцій, серед яких:

упорядкування суспільних відносин шляхом визначення правил поведінки;

закріплення основних прав і свобод людини і громадянина;

визначення компетенції та повноважень державних органів і посадових осіб;

встановлення та гарантування заходів державної примусу з метою їх захисту та попередження будь-яких порушень тощо. [1, с. 37]

Дослідження стану адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України буде здійснюватись з урахуванням таких засад.

По-перше, беручи до уваги особливості та дуалістичний характер адміністративних правовідносин в інформаційній сфері

По-друге, шляхом розгляду як норм адміністративного права, так і інформаційного.

По-третє, значна кількість нормативно-правових актів, що регулює адміністративні правовідносини в інформаційній сфері, обумовлює зосередження саме на основоположних з них.

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про основи національної безпеки України» правову основу у сфері національної безпеки України становлять Конституція, цей та інші закони України, міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані на виконання законів інші нормативно-правові акти. [19]

Відповідно до цього Закону розробляються і затверджуються Президентом України Стратегія національної безпеки України і Воєнна доктрина України, доктрини, концепції, стратегії і програми, якими визначаються цільові настанови та керівні принципи воєнного будівництва, а також напрями діяльності органів державної влади в конкретній обстановці з метою своєчасного виявлення, відвернення і нейтралізації реальних і потенційних загроз національним інтересам України.

Стратегія національної безпеки України і Воєнна доктрина України є документами, обов'язковими для виконання, і основою для розробки конкретних програм за складовими державної політики національної безпеки [6, с. 52].

Згідно із вищезазначеним Законом систему законодавства в сфері інформаційної безпеки становлять:

Конституція України, що визначає основні права, свободи та обов'язки людини та громадянина в сфері національної та інформаційної безпеки України, компетенцію, повноваження та коло суб'єктів їх забезпечення тощо.

Закони України («Про основи національної безпеки України», «Про інформацію», «Про науково-технічну інформацію», «Про Національну програму інформатизації», «Про Концепцію Національної програми інформатизації», «Про поштовий зв'язок», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про інформаційні агентства», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», «Про національну раду з питань телебачення і радіомовлення», «Про рекламу», «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» і т.д.), що закріплюють загальні засади формування, виконання та проведення інформатизації в Україні, закладають правові інформаційної діяльності та права громадян на інформацію.

Міжнародні договори, ратифіковані парламентом (Європейська конвенція про кіберзлочинність, Угода про співробітництво між Державним комітетом архівів України та Генеральною дирекцією державних архівів Латвії, Меморандум про взаєморозуміння щодо технічного співробітництва у 2008-2009 роках між Державною податковою адміністрацією України та Податковим директоратом Франції, Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Албанія про взаємну охорону секретної інформації, Угода про координацію робіт в галузі інформатизації систем освіти держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав, Європейська конвенція про транскордонне телебачення, Європейська угода про захист телерадіомовлення, Конвенція про інформаційне та правове співробітництво стосовно «Інформаційних суспільних послуг», Європейська конвенція про захист аудіовізуальної спадщини, про захист телевізійної продукції, Європейська угода про запобігання радіомовлення зі станцій, що знаходяться за межами національної території тощо), що встановлюють правові засади міжнародного співробітництва в окремих сферах інформаційної безпеки.

Підзаконні нормативно-правові акти (Укази Президента України «Про Стратегію національної безпеки України», «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 17 червня 1997 року «Про невідкладні заходи щодо впорядкування системи здійснення державної інформаційної політики та удосконалення державного регулювання інформаційних відносин», «Про вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та органів державної влади», «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні», Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про державну наукову і науково-технічну програму», «Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади» тощо), що конкретизують та деталізують законодавчі норми щодо нейтралізації реальних та потенційних загроз в сфері інформаційної безпеки України.

Особливе місце в системі адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України посідає Кодекс України про адміністративні правопорушення (КУпАП) та Кодекс України про адміністративне судочинство [237].

Так, у особливій частині КУпАП України міститься ряд складів правопорушень, за які передбачена адміністративна відповідальність.

У ст. 41-3 глави 5 «Адміністративні правопорушення в галузі охорони праці і здоров'я населення» передбачено накладання штрафу за ненадання інформації для ведення колективних переговорів і здійснення контролю за виконання колективних договорів, угод.

У ст. 51-2 глави 6 «Адміністративні правопорушення, що посягають на власність» передбачається накладання штрафу з конфіскацією незаконно виготовленої продукції та обладнання і матеріалів, які призначені для її виготовлення за порушення прав на об'єкт права інтелектуальної власності.

Глава 7 «Адміністративні правопорушення в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам'яток історії та культури» містить ряд правопорушень інформаційного характеру, серед яких: перекручення або приховування даних державного земельного кадастру (ст. 53-2); порушення правил ведення первинного обліку та здійснення контролю за операціями поводження з відходами або неподання чи подання звітності щодо утворення, використання, знешкодження ат видалення відходів (ст. 82-1); виробництво продукції з відходів чи з їх використанням без відповідної нормативно-технічної та технологічної документації (ст. 82-2); приховування, перекручення або відмова від надання повної та достовірної інформації за запитами посадових осіб і зверненнями громадян та їх об'єднань щодо безпеки утворення відходів та поводження з ними (ст. 82-3); відмова від надання чи несвоєчасне надання екологічної інформації (ст. 91-4); порушення законодавства про Національний архівний фонд та архівні установи (ст. 92-1) тощо.

Особливо важливою для розкриття питання адмінправопорушень інформаційного характеру є глава 10 «Адміністративні правопорушення на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв'язку». Саме в ній передбачені актуальні склади адмінправопорушень, а саме: порушення правил реєстрації торговельних суден (неповідомлення або несвоєчасне повідомлення органу реєстрації судна про будь-які зміни відомостей, що підлягають внесенню в установленому порядку до Державного суднового реєстру України або Суднової книги України; ухилення від реєстрації судна)(ст. 116-3); порушення умов і правил, що регламентують діяльність у сфері телекомунікацій, поштового зв'язку та користування радіочастотним ресурсом України, передбачену ліцензіями, дозволами ( ст. 145); порушення правил реалізації, експлуатації радіоелектронних засобів та випромінювальних пристроїв, а також користування радіочастотним ресурсом України (ст. 146); порушення правил охорони ліній і споруд зв'язку (ст. 147); пошкодження таксофонів (ст. 148); порушення правил надання та отримання телекомунікаційних послуг (ст. 148-1); порушення порядку та умов надання послуг зв'язку в мережах загального користування (ст. 148-2); використання засобів зв'язку з метою, що суперечить інтересам держави, з метою порушення громадського порядку та посягання на честь і гідність громадян (ст. 148-3); використання технічних засобів та обладнання, що застосовуються в мережах зв'язку загального користування, без документа про підтвердження відповідності (ст. 148-4); порушення правил про взаємоз'єднання телекомунікаційних мереж загального користування (ст. 148 - 5).

У главі 12 «Адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницькій діяльності» містяться такі адмінправопорушення у сфері інформаційної безпеки: порушення порядку подання декларації про доходи та ведення обліку доходів і витрат (ст. 164-1); порушення законодавства з фінансових питань (ст. 164-2); демонстрування і розповсюдження фільмів без державного посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів (ст. 164-6); порушення умов розповсюдження і демонстрування фільмів, передбачених державним посвідченням на право розповсюдження і демонстрування фільмів (ст. 164-7); недотримання квоти демонстрування національних фільмів при використанні національного екранного часу (ст. 164-8); незаконне розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних (ст. 164-9); порушення порядку подання інформації та виконання рішень Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень (ст. 166-4).

У ст. 173-1 глави 14 «Адміністративні правопорушення, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку» передбачено накладання штрафу та виправні роботи у разі поширення неправдивих чуток.

Наступною важливою главою для розкриття предмету дослідження є глава 15 «Адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління», в якій закріплені такі адмінправопорушення інформаційного характеру: порушення порядку або строків подання інформації про дітей-сиріт і дітей, які залишилися без опіки (піклування) батьків (ст. 184-2); публічні заклики до невиконання вимог працівника міліції чи посадової особи Військової служби правопорядку у Збройних Силах України (ст. 185-7); розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист (ст. 185-11); порушення порядку подання або використання даних державних статистичних спостережень (186-3); порушення законодавства про друковані засоби масової інформації (ст. 186-6); невиконання законних вимог (приписів) посадових осіб Державної технічної інспекції Державного департаменту страхового фонду документації (ст. 188-25); незаконне придбання або зберігання спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв'язку, інших засобів негласного отримання інформації (ст. 195-5); незабезпечення сповіщення військовозобов'язаних і призовників про їх виклик у військові комісаріати, перешкода їх своєчасній явці на збірні пункти чи призовні дільниці (ст. 211-4); несвоєчасне подання документів, необхідних для ведення військового обліку військовозобов'язаних і призовників, несповіщення їх про виклик у військові комісаріати (ст. 211-5); неподання відомостей про військовозобов'язаних і призовників (ст. 211-6); повідомлення неправдивих відомостей державним органам реєстрації актів цивільного стану та несвоєчасна реєстрація народження дитини (ст. 212-1); порушення законодавства про державну таємницю (ст. 212-2); порушення права на інформацію (ст. 212-3); порушення порядку обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави (ст. 212-5); здійснення незаконного доступу до інформації в інформаційних (автоматизованих) системах, незаконне виготовлення чи розповсюдження копій баз даних інформаційних (автоматизованих) систем (ст. 212-6).

Ураховуючи складну політичну ситуацію в країні та як наслідок перманентні вибори, досить важливою главою особливої частини Кодексу про адміністративні правопорушення, є глава 15-а «Адміністративні правопорушення, що посягають на здійснення народного волевиявлення та встановлений порядок його забезпечення». Саме в ній розглядаються декілька адмінправопорушень інформаційного характеру, а саме: порушення права громадянина на ознайомлення з відомостями Державного реєстру виборців, зі списком виборців, списком громадян, які мають право брати участь у референдумі (ст. 212-8); порушення порядку ведення передвиборної агітації, агітації під час підготовки і проведення референдуму з використанням засобів масової інформації (ст. 212-9); ненадання можливості оприлюднити відповідь щодо інформації, поширеної стосовно суб'єкта виборчого процесу (ст. 212-11); виготовлення або розповсюдження друкованих матеріалів передвиборної агітації, які не містять відомостей про установку, що здійснила друк, їх тираж, інформацію про осіб, відповідальних за випуск (ст. 212-13); порушення порядку розміщення агітаційних матеріалів чи політичної реклами або розміщення їх у заборонених законом місцях (ст. 212-14); порушення порядку опублікування документів, пов'язаних з підготовкою і проведенням виборів, референдуму (ст. 212-20). [66, с. 189-196]

Івент- та контент-аналіз вищезазначених статей Кодексу про адміністративні правопорушення дозволяє зробити декілька висновків.

Суб'єктами вчинення адміністративних правопорушень в інформаційній сфері є не тільки звичайні громадяни України, але і посадові та службові особи.

Кількісно де-юре превалюють адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління; на здійснення народного волевиявлення та встановлений порядок його забезпечення; адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницькій діяльності; на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв'язку, а також у галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам'яток історії та культури.


Подобные документы

  • Стан, принципи та напрями адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України. Міжнародно-правовий досвід адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки. Науково обґрунтовані пропозиції щодо підвищення її ефективності.

    дипломная работа [76,7 K], добавлен 07.07.2012

  • Специфіка забезпечення інформаційної безпеки України в законах України. Наявність потенційних зовнішніх і внутрішніх загроз. Стан і рівень інформаційно-комунікаційного розвитку країни. Загрози конституційним правам і свободам людини і громадянина.

    презентация [75,1 K], добавлен 14.08.2013

  • Поняття та види загроз національним інтересам та національній безпеці в інформаційній сфері. Характеристика загроз інформаційній безпеці системи державного управління. Мета функціонування, завдання системи та методи забезпечення інформаційної безпеки.

    курсовая работа [34,3 K], добавлен 23.10.2014

  • Зміст інформаційної безпеки як об’єкта гарантування сучасними органами Національної поліції України. Дотримання прав та свобод громадян у сфері інформації. Удосконалення класифікації, методів, засобів і технологій ідентифікації та фіксації кіберзлочинів.

    статья [20,9 K], добавлен 11.09.2017

  • Аналіз кримінального аспекту міжнародної інформаційної безпеки, а саме питання кіберзлочинності. Огляд теоретичних концепцій щодо розуміння данної проблематики та порівняння різних підходів до визначення і класифікації кіберзлочинів на глобальному рівні.

    статья [23,0 K], добавлен 11.08.2017

  • Поняття інформаційних війн як найбільшої проблеми функціонування системи національної безпеки. Зміст інформаційного протиборства, форми ведення боротьби. Інформаційна зброя як інструмент встановлення контролю над ресурсами потенційного супротивника.

    курсовая работа [36,3 K], добавлен 15.11.2015

  • Розвиток Ради національної безпеки і оборони України як координаційного органа з питань національної безпеки і оборони при Президентові. Її значення для функціонування держави та влади. Структура РНБО як компонент конституційно-правового статусу.

    реферат [15,5 K], добавлен 18.09.2013

  • Правовий зміст національної безпеки. Державний суверенітет і значення національної безпеки для його забезпечення. Статут ООН як основа сучасного права міжнародної безпеки. Проблеми національної безпеки і забезпечення суверенітету незалежної України.

    курсовая работа [58,6 K], добавлен 18.11.2014

  • Служба безпеки України (СБУ) як державний правоохоронний орган спеціального призначення. Функції СБУ щодо забезпеченням національної безпеки від внутрішніх загроз. Напрямки забезпечення національної безпеки України. Права, надані органам і співробітникам.

    реферат [23,8 K], добавлен 21.01.2011

  • Заснування Служби безпеки України (СБУ). Голова СБ України. Визначення правового статусу. Розміщення і компетенція Центрального управління СБУ. Взаємодія з Управлінням охорони вищих посадових осіб України. Нагляд за додержанням і застосуванням законів.

    контрольная работа [21,1 K], добавлен 29.11.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.