Адміністративно-правове регулювання управління інформаційною безпекою

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЗМІСТ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ

1.1 Поняття та зміст інформаційної безпеки

1.2 Інформаційна безпека України в системі національної безпеки

1.3 Сутність адміністративних правовідносин в інформаційній сфері

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1

РОЗДІЛ 2. МЕХАНІЗМ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ УПРАВЛІННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЮ БЕЗПЕКОЮ

2.1 Стан адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України

2.2 Принципи та напрями адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки в Україні

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ №2

РОЗДІЛ 3. НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

3.1 Міжнародно-правовий досвід адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки

3.2 Шляхи підвищення ефективності адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ №3

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ВРУ - Верховна Рада України;

ЄС - Європейський Союз;

ООН - Організація Об'єднаних Націй;

НАТО - Організація Північноатлантичного договору;

КУпАП - Кодекс України про адміністративні правопорушення;

ККУ -- Кримінальний Кодекс України.

ВСТУП

Актуальність теми роботи. Проблеми інформаційної безпеки України в сучасних умовах є надзвичайно актуальними і вимагають поглибленого вивчення. Ця робота здійснюється в межах вивчення загальних проблем національної безпеки.

Термін "безпека" розуміють як стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства, держави від внутрішніх та зовнішніх загроз. Але його зміст у науковому розумінні ще повною мірою не визначений. Сьогодні точиться дискусія навколо цього питання, зокрема навколо оцінки критеріїв безпеки, характеристик вірогідних небезпек та їх структури або принципів побудови системи забезпечення національної безпеки. Загалом система інформаційної безпеки має відбивати стан захищеності національних інтересів саме в інформаційній сфері від зовнішніх та внутрішніх загроз як для самої держави або суспільства, так і для конкретної людини.

В умовах становлення інформаційного суспільства в Україні і світі пріоритетне місце серед різних напрямів державного управління посідає управління інформаційною сферою. Фундаментальною основою його здійснення виступають норми права, які покликані врегулювати та впорядкувати відповідні управлінські процеси, забезпечити їх цілеспрямованість, системність, стабільність і збалансованість. У зв'язку з цим удосконалення державного управління інформаційною сферою, підвищення його ефективності безпосередньо залежить від розвитку нормативно-правових засад його здійснення, що зумовлює, серед іншого, необхідність ґрунтовного дослідження їх системи, з'ясування її характерних особливостей.

Система інформаційної безпеки є одночасно й елементом у системі вищого рівня -- міжнародного, національного, місцевого. Але сьогодні низка підсистем, які входять до цієї макросистеми, ще не вивчені на належному рівні, а також не мають комплексного, системного дослідження з виходом на сучасні конструкції та пропозиції. Це стосується проблем інформаційної безпеки в Україні.

Вивчення науково-теоретичних та практичних проблем інформаційної безпеки дозволить визначити та розв'язати завдання щодо створення системи інформаційної безпеки, які б функціонували ефективно.

Водночас менеджери відчувають певний дефіцит у спеціальній літературі з питань правового висвітлення сучасних проблем інформаційного права. Незважаючи на вихід у світ окремих вдалих видань і наукових статей, висвітлені ці проблеми лише загалом. Крім того, у сучасній науковій і навчальній літературі нерідко "не завжди адекватно" відображені проблеми правового забезпечення інформаційних процесів або недостатньо фактичного матеріалу.

Сьогодні в інформаційній сфері залишаються невирішеними проблеми щодо створення ефективної системи захисту національного інформаційного простору, подолання колізій та прогалин у чинному інформаційному законодавстві, попередження порушення інформаційних прав і свобод людини та громадянина, особливо зі сторони представників органів державної влади.

Наявність потенційних і реальних загроз у інформаційній сфері негативно впливає на суспільний розвиток держави та реалізацію її євроінтеграційних прагнень.

Внаслідок збільшення ролі та значення інформації в життєдіяльності суспільства, а також у функціонуванні державних і недержавних інституцій, все більшої актуальності в системі національної безпеки України набуває забезпечення її інформаційної складової. Саме тому, в статті 17 Конституції України закріплюється, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

Крім того, транснаціональність інформаційних правопорушень та реалізація зовнішньополітичного курсу на вступ до Європейського Союзу потребує узгодження стандартів у сфері інформаційної безпеки.

Мета та завдання роботи .Мета бакалаврської роботи полягає в тому, щоб на основі дослідження українського і зарубіжного законодавства , а також вітчизняного та правозастосовної практики органів адміністративної юрисдикції в сфері інформаційної безпеки, з'ясувати та надати науково обґрунтовані пропозиції щодо підвищення ефективності її адміністративно-правового регулювання управління інформаційною безпекою.

Для досягнення мети було сформовані наступні завдання:

визначити основні принципи інформаційної безпеки ;

дослідити джерела та систему адміністративного законодавства в сфері інформаційної безпеки України;

визначити особливості адміністративних правовідносин у інформаційній сфері;

виділити принципи та напрями адміністративно-правового регулювання управління інформаційної безпекою;

дослідити джерела та систему адміністративного законодавства в сфері інформаційної безпеки України;

Об'єктом дослідження є суспільні відносини з приводу інформаційної безпеки України.

Предметом дослідження є адміністративно-правове регулювання упрвління інформаційною безпекою.

Джерельною базою роботи є чинне законодавства і наукова література з питань інформаційної діяльності в Україні.

Методи дослідження: В основі дослідження лежить широкий спектр сучасних філософських, загальнонаукових та спеціальних методів пізнання державно-правових процесів та явищ.

У основу дисертаційного дослідження покладено системний та структурний методи, а також методи аналізу і синтезу, що дозволило визначити місце та роль інформаційної безпеки в системі національної безпеки України, виявити їх співвідношення, взаємодію та взаємозалежність, а також специфіку адміністративних правовідносин в цій сфері (розділ 1-2).

Структура роботи: робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг - 73 сторінки, із них 66 сторінок основного тексту. Список використаних джерел включає 56 найменуваннь.

адміністративний регулювання інформаційна безпека

РОЗДІЛ 1. ЗМІСТ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ

1.1 Поняття та зміст інформаційної безпеки

Інтенсивний розвиток і бурхливе впровадження інформаційних технологій та засобів зв'язку в усі сфери життєдіяльності суспільства, а також функціонування державних органів і недержавних інституцій обумовило створення інформаційного суспільства. Саме його становлення є пріоритетним завданням провідних, розвинених країн.

Розуміючи важливість інформаційного розвитку Української держави та входження до світового інформаційного простору, Законом України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007- 2015 роки» було задекларовано, що розвиток інформаційного суспільства в Україні та впровадження новітніх інформаційно-комунікаційних технологій в усі сфери суспільного життя і в діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування визначається одним із пріоритетних напрямів державної політики [1].

Крім того, в статті 17 Конституції України зазначено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу [2].

Не дивлячись на постійне зростання наукових досліджень, предметом яких виступають окремі аспекти інформаційної безпеки, а також посилення уваги правотворців шляхом прийняття чисельних нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в вищезазначеній сфері, поняття «інформаційна безпека», напрями, шляхи, методи, принципи, структура, система забезпечення тощо є доволі дискусійними та недостатньо визначеними.

Необхідно відмітити також, що тривалий час проблема управління інформаційною безпекою достатньо інтенсивно не порушувалась у вітчизняних дослідженнях та загалом розглядалась виключно в контексті теорії національної безпеки зарубіжними вченими.

Інформаційна безпека визначається науковцями як безпека об'єкта від інформаційних загроз або негативних впливів, пов'язаних з інформацією та нерозголошення даних про той чи інший об'єкт, що є державною таємницею [3, с. 154]. Дане визначення також є достатньо дискусійним, оскільки залишається питання чому саме автори акцентують увагу на державній таємниці, що є одним із видів таємної інформації. Також виникає питання що робити з іншими видами таємної інформації, а також із конфіденційною інформацією, тому як відповідно до ст. 30 Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року інформація з обмеженим доступом за правовим режимом поділяється на конфіденційну та таємну [4].

Проголошений Україною зовнішньополітичний курс на інтеграцію до Європейської спільноти обумовив дослідження особливостей європейського законодавства в сфері інформаційної безпеки. Саме цим аспектам присвячена робота В.А. Ліпкана, Ю.Є. Максименко, В.М. Желіховського «Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції» [5], де автори зробили порівняльний аналіз вітчизняної державної політики національної безпеки в інформаційній сфері щодо інформаційної безпеки Європейського Союзу, розкрили питання адаптації стандартів у цій сфері.

Достатньо цікавим є досвід нормативно-правового закріплення проблем інформаційної безпеки в Російській Федерації та Європейському Союзі, де рівень як наукових, так і нормативних розробок є набагато вищим щодо України.

У Концепції інформаційної безпеки Російської Федерації від 10 січня 2000 року під інформаційною безпекою розуміється стан захищеності її національних інтересів в інформаційній сфері, що визначаються сукупністю збалансованих інтересів особи, суспільства і держави [6].

Щодо позиції змісту поняття “інформаційна безпека” Європейського Союзу, то необхідно відмітити, що і там відсутнє уніфіковане визначення. Так, при обговоренні питань міжнародної інформаційної безпеки на 56-й сесії генеральної Асамблеї ООН представником Швеції було визначено, що «інформаційна та мережева безпека означає захист особистої інформації про відправників і одержувачів, захист інформації від несанкціонованих змін, захист від несанкціонованого доступу до інформації і створення надійного джерела постачання обладнання, послуг та інформації. Інформаційна безпека також охоплює захист інформації, що стосується військового потенціалу і інших аспектів національної безпеки. Недостатній захист життєво важливих інформаційних ресурсів і інформаційних і телекомунікаційних систем може створити загрозу для міжнародної безпеки» [7].

Так, у п. 3. Розділу ІV Закону України «Про Концепцію Національної програми інформатизації» інформаційна безпека визначається як «невід'ємна частина політичної, економічної, оборонної та інших складових національної безпеки. Об'єктами інформаційної безпеки є інформаційні ресурси, канали інформаційного обміну і телекомунікації, механізми забезпечення функціонування телекомунікаційних систем і мереж та інші елементи інформаційної інфраструктури країни. Результатом виконання Програми буде комплект нормативних документів з усіх аспектів використання засобів обчислювальної техніки для оброблення та зберігання інформації обмеженого доступу; комплекс державних стандартів із документування, супроводження, використання, сертифікаційних випробувань програмних засобів захисту інформації; банк засобів діагностики, локалізації і профілактики вірусів, нові технології захисту інформації з використанням спектральних методів, високонадійні криптографічні методи захисту інформації тощо» [8].

Отже, враховуючи вищезазначене, пропонуємо наступне авторське бачення предмету дослідження.

Інформаційна безпека - це діяльність суб'єктів права щодо задоволення національних інтересів у інформаційній сфері шляхом управління реальними чи потенційними загрозами.

Таке змістовне наповнення поняття „інформаційна безпека”, на мою думку, є більш доцільним із позицій адміністративної науки і практики. По-перше, у визначенні чітко вказується на важливу характеристику суб'єктів інформаційної безпеки, якими можуть бути виключно суб'єкти права, що володіють правоздатністю та дієздатністю. По-друге, в нормах Закону України «Про основи національної безпеки України» відсутнє окреслення розуміння цієї категорії, а лише зазначається про окремі сфери національної безпеки, де є реальні та потенційні загрози, серед яких і інформаційна. По-третє, відсутня застаріла конструкція «стан захищеності» чи «захищеність», а зазначається про динамічність категорії «інформаційна безпека».

1.2 Інформаційна безпека України в системі національної безпеки

Забезпечення національної безпеки є актуальною проблемою для будь-якої країни, що стала на шлях самостійного, незалежного, повноправного суб'єкта міжнародних відносин.

Використовуючи поняття «національна безпека», необхідно відмітити, що у даному випадку йдеться не про розгляд безпеки як конкретної етнічної групи, а більш широке розуміння, як народу певної країни з усіма етносами, що проживають в її межах.

У міжнародній практиці історично склалось так, що термін «національний» використовується для того, щоб рівень окремої країни відрізнити від рівня міжнародного співтовариства в цілому, а у самому понятті «нація» стосовно народів, які в результаті свого розвитку здобули державність, поєднуються етнонаціональний і державницький контексти [9, с. 25].

Уперше на державному рівні поняття «національна безпека» було використано у 1904 р. в посланні президента США Теодора Рузвельта Конгресу США, в якому він обґрунтовував приєднання зони Панамського каналу інтересами національної безпеки [10, с. 197-198].

Національна безпека охоплювала на той час (в американському розумінні) проблеми економічної, зовнішньої і воєнної політики, від рішення яких залежав захист й реалізація національних інтересів у внутрішньо- і зовнівшньодержавному геополітичному просторі [11, с. 52-53].

Закінчення «холодної війни», входження людства до інформаційного суспільства, глобальні зміни в світі обумовили нові підходи до розуміння сутності безпеки. Дослідники націобезпекознавчої проблематики почали виокремлювати у цьому явищі нові сфери, що потребували чітко узгодженої діяльності державних та недержавних інституцій для реалізації національних інтересів. Зокрема, економічну, екологічну, інформаційну, енергетичну тощо. При чому, кожна з цих сфер безпеки стала окремим, спеціальним об'єктом дослідження вчених.

Отже, інформатизація всіх сфер життєдіяльності суспільства та функціонування державних і недержавних інституцій змінює сутність національної безпеки. За таких умов забезпечення інформаційної безпеки відіграє значну роль в системі національної безпеки та загалом має пріоритетне значення, що і знайшло своє конституційне закріплення.

Інформаційний аспект національної безпеки є її невід'ємним компонентом і, як інформаційна безпека не може існувати поза межами загальної національної безпеки, так само і національна безпека не буде всеохоплюючою в разі позбавлення своїх інформаційних векторів [12, с. 37].

Загалом, у Законі України «Про основи національної безпеки України» крім інформаційної сфери, визначено ще декілька сфер національної безпеки, а саме: екологічна, науково-технологічна, соціальна та гуманітарна, економічна, внутрішньополітична, зовнішньополітична, воєнна та сфера безпеки державного кордону України, а також сфера державної безпеки.

У наукових колах здебільшого класифікують безпеку в залежності від об'єктного складу на міжнародну безпеку (безпеку багатьох держав), безпеку окремої держави, особисту безпеку (безпеку конкретної особи) та суспільну безпеку (безпека невизначеного кола осіб). У залежності від сфери суспільних відносин, що є об'єктом загрози, виділяють: інформаційну, військову, економічну, політичну, екологічну та інші види безпеки.

Таким чином, поняття «національна безпека» має широке та вузьке розуміння. Вибір між цими двома трактуваннями можна розглядати в контексті дискусії щодо кількості і обсягу функцій, що повинна виконувати держава, іншими словами - питання щодо меж втручання держави в життя суспільства [12, с. 30].

У вітчизняному законодавстві, що регулює суспільні відносини в сфері національної безпеки, закріплюється саме широке трактування цієї категорії, тобто українська держава відповідальна за вирішення багатьох проблем у найважливіших сферах життєдіяльності суспільства.

Хоча на початку незалежності України в вітчизняній правовій практиці було закріплене вузьке розуміння категорії «національна безпека». Так, у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року містяться розділ VII «Екологічна безпека» та розділ IX «Зовнішня і внутрішня безпека». Отже, національна безпека зводилась виключно до питань екології та внутрішньої і зовнішньої безпеки.

Наступним нормативно-правовим актом, що розширив сфери національної безпеки, був Основний Закон України - Конституція. Саме у 1996 році було конституційно закріплено крім екологічної безпеки, такі складові національної безпеки як економічна, інформаційна, державна тощо.

Особливо важливого значення для забезпечення національної безпеки України стало прийняття на основі нової Конституції України Постанови Верховної Ради України «Про концепцію (основи державної політики) національної безпеки України» у 1997 році [13]. Вперше в вітчизняному законодавстві було визначено дефініції таких важливих понять як «національна безпека», «національні інтереси», «загрози» тощо, а також окреслено основні сфери, завдання, об'єкти, суб'єкти, напрямки та механізми їхнього захисту.

Необхідно відмітити, що в адміністративному праві, національна безпека не розглядається як система, для якої характерна кореляція її складових. Дослідження адміністративістами інформаційної безпеки України здійснюється не враховуючи того, що вона є складовою національної безпеки. У навчальних посібниках та підручниках з адміністративного права [14; 15] крім розділу, присвяченому питанням національної безпеки, виокремлюються також розділи, де окреслюється «адміністративно-правове забезпечення управління у сфері комунікацій» чи «адміністративно-правове регулювання і державне управління у сферах зв'язку» тощо.

Враховуюче те, що національна безпека з інформаційною співвідносяться як загальне та часткове, то достатньо важливими є норми Закону України «Про основи національної безпеки України», що закріплюють сутність та природу об'єктів, суб'єктів, принципів, загроз та напрямів державної політики тощо.

Так, у ст. 3 вищезазначеного Закону визначається, що об'єктами національної безпеки є:

1) людина і громадянин - їхні конституційні права і свободи;

2) суспільство - його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси;

3) держава - її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність[16].

Викладена вище тріада об'єктів характерна й для інформаційної безпеки, враховуючи специфіку останньої. Отже, об'єктами інформаційної безпеки є:

1) людина і громадянин - їхні конституційні інформаційні права і свободи;

2) суспільство - його духовні, морально-етичні, інтелектуальні цінності, інформаційне середовище і інформаційні ресурси;

3) держава - її інформаційний суверенітет.

Відповідно до висновків колективу авторів Національного інституту стратегічних досліджень, державна політика повинна передбачати системну превентивну діяльність органів влади по наданню гарантій інформаційної безпеки особі, суспільним групам та суспільству в цілому [17, с. 181].

Таким чином, забезпечення національної безпеки України спрямовано на зменшення та уникнення реальних чи потенційних загроз розвитку держави, суспільства та людини відповідно до національних інтересів.

1.3 Сутність адміністративних правовідносин в інформаційній сфері

Будь-якому суспільству притаманні різного роду суспільні відносини: політичні, економічні, культурні, моральні тощо. Одним із дієвих, ефективних регуляторів суспільних відносин є право. Внаслідок нормативного впливу будь-які суспільні відносини стають правовими, не втрачаючи свій першочерговий фактичний зміст.

Проблема визначення категорії правових відносин є однією із найбільш складних для дослідників державно-правової дійсності.

Саме тому на всіх етапах розвитку юридичної науки цим питанням приділялася значна увага як у контексті дослідження загальних проблем визначення поняття та встановлення сутності права, як суспільного феномену, так і у тих наукових розвідках, спеціальним предметом яких були власне правовідносини, як правова категорія, співвідношення останніх з іншими видами суспільних відносин, структура, підстави виникнення та механізм їхнього функціонування [18, с. 18].

Правовідносини мають не тільки складний, але й різноманітний характер. Здебільшого в залежності від галузей права правові відносини поділяються на: конституційні, адміністративні, цивільні, кримінальні, трудові тощо.

Здебільшого до складу правовідносин дослідники відносять такі елементи: суб'єкти правовідносин, об'єкт правовідносин, зміст правовідносин, до якого входять права уповноважених учасників правовідносин та обов'язки зобов'язаних учасників правовідносин.

Стосовно першого елементу складу правовідносин - суб'єктів, то вважаємо за необхідне зазначити, що суб'єкти права та суб'єкти правовідносин поняття не тотожні. По-перше, конкретний громадянин як постійний суб'єкт права не може бути одночасно учасником всіх правовідносин; по-друге, новороджені, малолітні діти, психічнохворі особи, є суб'єктами права, але не можуть бути суб'єктами чисельних правовідносин; по-третє, правовідносини - не єдина форма реалізації права [19, с. 482].

Отже, суб'єкти правовідносин (суб'єкти права) - це учасники правовідносин, які мають взаємні суб'єктивні права і юридичні обов'язки.

Таким чином, суб'єктами права є особи чи організації, за якими законом визнана особлива юридична властивість правосуб'єктності, яка дає їм можливість брати участь у правових відносинах.

Необхідно відмітити, що правосуб'єктність юридичних осіб (державних і громадських організацій) визначається змістом їх компетенції, тобто сукупністю закріплених у нормах права повноважень, що надаються їм для забезпечення виконання покладених на них функцій [20, с. 249].

Правосуб'єктність фізичних осіб є більш складним явищем, що містить правоздатність і дієздатність.

Правоздатність у загальному вигляді визначається як обумовлена нормами права здатність особи мати права та обов'язки [21, с. 309]. Вона - не природна, а суспільно-правова властивість суб'єктів, що виникає з міжнародно-правових пактів про права людини, засад гуманізму, свободи, справедливості. Головним у правоздатності є не наявність конкретного права, а принципова можливість мати суб'єктивне право [22, с. 298]. Саме тому, правоздатність мають всі громадяни без винятку з моменту народження до смерті.

Суб'єкти права вступають у правові відносини з метою задоволення певних інтересів чи потреб. Саме матеріальні, духовні та інші соціальні блага, що слугують задоволенню інтересів і потреб громадян та їх організацій і з приводу яких суб'єкти вступають у правовідносини та здійснюють свої взаємні суб'єктивні права та юридичні обов'язки, називаються об'єктами правовідносин.

Разом з тим, деякі науковці вважають, що існує багато правових відносин, які не мають чітко визначеного об'єкту, оскільки, на їхню думку, об'єкт не є елементом структури правового відношення, хоча й має значення для виникнення і розвитку багатьох правових відносин та їх структури [23, с. 213].

Таким чином, необхідно зазначити, що, по-перше, як адміністративні, так і інформаційні правовідносини мають публічний характер. Це означає, що публічними є не тільки норми адміністративного права, але й норми інших галузей права, оскільки існує єдиний взаємопов'язаний фронт галузей права, що не конкурують між собою [24, с. 3].

По-друге, у суб'єктів адміністративного та інформаційного права, які вступають у взаємовідносини наявні взаємні суб'єктивні права та юридичні обов'язки.

По-третє, обидва види правовідносин мають чіткий, персоніфікований характер.

По-четверте, вищезазначені правовідносини мають вольовий характер, хоча б одного зі суб'єктів.

Вищевикладені схожі риси обумовлені тим, що як адміністративні, так і інформаційні відносини є правовідносинами. Саме ці ознаки є загальними для будь-яких правових відносин, що виникають, змінюються, припиняються незалежно від галузі права.

Щодо відмінностей між адміністративними та інформаційними правовідносинами, необхідно зазначити, що завдяки інформації функціонує будь-яка державна чи недержавна інституція, а діяльність людини має яскраво виражений інформаційний характер.

Це означає, що інформація, інформаційна діяльність пронизує всі сфери життєдіяльності суспільства. Інформаційні правовідносини регулюються нормами не тільки адміністративного права, але й інформаційного, конституційного, земельного, екологічного, кримінального та іншими галузями права. Як зазначалось раніше, на відміну від інформаційних правовідносин одним із суб'єктів адміністративних правовідносин завжди є юридично-владний представник, тобто органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

Згідно зі статтею 7 Закону України «Про інформацію» суб'єктами інформаційних відносин, крім громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства, є юридичні особи, держава, інші держави та їх юридичні особи, міжнародні організації тощо [17].

Таким чином, коло суб'єктів інформаційних правовідносин є набагато ширшим щодо адміністративних, а тому можна дійти висновку, що адміністративно-правові відносини є лише частиною інформаційних, однією з форм, у яких знаходять свій вираз інформаційні правовідносини.

З приводу понять «адміністративні правовідносини у інформаційній сфері» та «інформаційні відносини в сфері адміністративного права», вважаємо, що вони є синонімічними та змістовно однозначними.

Беручи до уваги поняття «адміністративні правовідносини в інформаційній сфері», а також ознаки інформаційних та адміністративних правовідносин, вважаємо за необхідне виокремити основні ознаки, особливості адміністративних правовідносин в інформаційній сфері.

Вони виникають, змінюються, припиняються лише за наявності відповідної адміністративної норми.

Одним із суб'єктів правовідносин є носій юридично-владних повноважень, а саме: органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи, інші суб'єкти, які здійснюють владні управлінські функції, в тому числі делеговані повноваження.

Наявність взаємних суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, що забезпечуються державою.

Чіткий, персоніфікований характер взаємовідносин;

Воля хоча б одного зі суб'єкта адміністративного права.;

Обмежена сфера існування, а саме сфера публічно-правових відносин (державне та самоврядне управління).

Виникають, змінюються та припиняються у зв'язку із одержанням, використанням, поширенням та зберіганням інформації.

Інформаційна складова адміністративних правовідносин може відігравати як вирішальну роль, так і допоміжну.

Пріоритет інформаційних прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина в сфері діяльності публічної адміністрації.

Висновки до 1 розділу

Розуміючи важливість інформаційного розвитку Української держави та входження до світового інформаційного простору, Законом України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007- 2015 роки» було задекларовано, що розвиток інформаційного суспільства в Україні та впровадження новітніх інформаційно-комунікаційних технологій в усі сфери суспільного життя і в діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування визначається одним із пріоритетних напрямів державної політики.

Необхідно відмітити також, що тривалий час проблема управління інформаційною безпекою достатньо інтенсивно не порушувалась у вітчизняних дослідженнях та загалом розглядалась виключно в контексті теорії національної безпеки зарубіжними вченими.

Згідно із Законом України «Про Концепцію Національної програми інформатизації» хотів би виділити наступне визначення інформаційної безпеки: Інформаційна безпека - це діяльність суб'єктів права щодо задоволення національних інтересів у інформаційній сфері шляхом управління реальними чи потенційними загрозами.

Забезпечення національної безпеки є актуальною проблемою для будь-якої країни, що стала на шлях самостійного, незалежного, повноправного суб'єкта міжнародних відносин.

Використовуючи поняття «національна безпека», необхідно відмітити, що у даному випадку йдеться не про розгляд безпеки як конкретної етнічної групи, а більш широке розуміння, як народу певної країни з усіма етносами, що проживають в її межах.

Отже, інформатизація всіх сфер життєдіяльності суспільства та функціонування державних і недержавних інституцій змінює сутність національної безпеки. За таких умов забезпечення інформаційної безпеки відіграє значну роль в системі національної безпеки та загалом має пріоритетне значення, що і знайшло своє конституційне закріплення.

Інформаційний аспект національної безпеки є її невід'ємним компонентом і, як інформаційна безпека не може існувати поза межами загальної національної безпеки, так само і національна безпека не буде всеохоплюючою в разі позбавлення своїх інформаційних векторів.

Будь-якому суспільству притаманні різного роду суспільні відносини: політичні, економічні, культурні, моральні тощо. Одним із дієвих, ефективних регуляторів суспільних відносин є право. Внаслідок нормативного впливу будь-які суспільні відносини стають правовими, не втрачаючи свій першочерговий фактичний зміст.

Проблема визначення категорії правових відносин є однією із найбільш складних для дослідників державно-правової дійсності.

Саме тому на всіх етапах розвитку юридичної науки цим питанням приділялася значна увага як у контексті дослідження загальних проблем визначення поняття та встановлення сутності права, як суспільного феномену, так і у тих наукових розвідках, спеціальним предметом яких були власне правовідносини, як правова категорія, співвідношення останніх з іншими видами суспільних відносин, структура, підстави виникнення та механізм їхнього функціонування .

Правовідносини мають не тільки складний, але й різноманітний характер. Здебільшого в залежності від галузей права правові відносини поділяються на: конституційні, адміністративні, цивільні, кримінальні, трудові тощо.

Здебільшого до складу правовідносин дослідники відносять такі елементи: суб'єкти правовідносин, об'єкт правовідносин, зміст правовідносин, до якого входять права уповноважених учасників правовідносин та обов'язки зобов'язаних учасників правовідносин.

Розділ 2. МЕХАНІЗМ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

2.1 Стан адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України

Одним із способів реалізації політичної влади в громадянському суспільстві та правовій державі є нормативний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування.

Саме право з метою задоволення національних інтересів в інформаційній сфері виконує ряд загальносоціальних, спеціально-юридичних функцій, серед яких:

упорядкування суспільних відносин шляхом визначення правил поведінки;

закріплення основних прав і свобод людини і громадянина;

визначення компетенції та повноважень державних органів і посадових осіб;

встановлення та гарантування заходів державної примусу з метою їх захисту та попередження будь-яких порушень тощо.

Дослідження стану адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України буде здійснюватись з урахуванням таких засад.

По-перше, беручи до уваги особливості та дуалістичний характер адміністративних правовідносин в інформаційній сфері

По-друге, шляхом розгляду як норм адміністративного права, так і інформаційного.

По-третє, значна кількість нормативно-правових актів, що регулює адміністративні правовідносини в інформаційній сфері, обумовлює зосередження саме на основоположних з них.

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про основи національної безпеки України» правову основу у сфері національної безпеки України становлять Конституція, цей та інші закони України, міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані на виконання законів інші нормативно-правові акти.

Відповідно до цього Закону розробляються і затверджуються Президентом України Стратегія національної безпеки України і Воєнна доктрина України, доктрини, концепції, стратегії і програми, якими визначаються цільові настанови та керівні принципи воєнного будівництва, а також напрями діяльності органів державної влади в конкретній обстановці з метою своєчасного виявлення, відвернення і нейтралізації реальних і потенційних загроз національним інтересам України.

Стратегія національної безпеки України і Воєнна доктрина України є документами, обов'язковими для виконання, і основою для розробки конкретних програм за складовими державної політики національної безпеки [16].

Згідно із вищезазначеним Законом систему законодавства в сфері інформаційної безпеки становлять:

Конституція України, що визначає основні права, свободи та обов'язки людини та громадянина в сфері національної та інформаційної безпеки України, компетенцію, повноваження та коло суб'єктів їх забезпечення тощо.

закони України («Про основи національної безпеки України», «Про інформацію», «Про науково-технічну інформацію», «Про Національну програму інформатизації», «Про Концепцію Національної програми інформатизації», «Про поштовий зв'язок», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про інформаційні агентства», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», «Про національну раду з питань телебачення і радіомовлення», «Про рекламу», «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» і т.д.), що закріплюють загальні засади формування, виконання та проведення інформатизації в Україні, закладають правові інформаційної діяльності та права громадян на інформацію.

міжнародні договори, ратифіковані парламентом (Європейська конвенція про кіберзлочинність, Угода про співробітництво між Державним комітетом архівів України та Генеральною дирекцією державних архівів Латвії, Меморандум про взаєморозуміння щодо технічного співробітництва у 2008-2009 роках між Державною податковою адміністрацією України та Податковим директоратом Франції, Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Албанія про взаємну охорону секретної інформації, Угода про координацію робіт в галузі інформатизації систем освіти держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав, Європейська конвенція про транскордонне телебачення, Європейська угода про захист телерадіомовлення, Конвенція про інформаційне та правове співробітництво стосовно «Інформаційних суспільних послуг», Європейська конвенція про захист аудіовізуальної спадщини, про захист телевізійної продукції, Європейська угода про запобігання радіомовлення зі станцій, що знаходяться за межами національної території тощо), що встановлюють правові засади міжнародного співробітництва в окремих сферах інформаційної безпеки.

4) підзаконні нормативно-правові акти (Укази Президента України «Про Стратегію національної безпеки України», «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 17 червня 1997 року «Про невідкладні заходи щодо впорядкування системи здійснення державної інформаційної політики та удосконалення державного регулювання інформаційних відносин», «Про вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та органів державної влади», «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні», Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про державну наукову і науково-технічну програму», «Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади» тощо), що конкретизують та деталізують законодавчі норми щодо нейтралізації реальних та потенційних загроз в сфері інформаційної безпеки України.

Особливе місце в системі адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України посідає Кодекс України про адміністративні правопорушення (КУпАП) [113] та Кодекс України про адміністративне судочинство [25].

Так, у особливій частині КУпАП України міститься ряд складів правопорушень, за які передбачена адміністративна відповідальність.

У ст. 41-3 глави 5 «Адміністративні правопорушення в галузі охорони праці і здоров'я населення» передбачено накладання штрафу за ненадання інформації для ведення колективних переговорів і здійснення контролю за виконання колективних договорів, угод.

У ст. 51-2 глави 6 «Адміністративні правопорушення, що посягають на власність» передбачається накладання штрафу з конфіскацією незаконно виготовленої продукції та обладнання і матеріалів, які призначені для її виготовлення за порушення прав на об'єкт права інтелектуальної власності.

Глава 7 «Адміністративні правопорушення в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам'яток історії та культури» містить ряд правопорушень інформаційного характеру, серед яких: перекручення або приховування даних державного земельного кадастру (ст. 53-2); порушення правил ведення первинного обліку та здійснення контролю за операціями поводження з відходами або неподання чи подання звітності щодо утворення, використання, знешкодження ат видалення відходів (ст. 82-1); виробництво продукції з відходів чи з їх використанням без відповідної нормативно-технічної та технологічної документації (ст. 82-2); приховування, перекручення або відмова від надання повної та достовірної інформації за запитами посадових осіб і зверненнями громадян та їх об'єднань щодо безпеки утворення відходів та поводження з ними (ст. 82-3); відмова від надання чи несвоєчасне надання екологічної інформації (ст. 91-4); порушення законодавства про Національний архівний фонд та архівні установи (ст. 92-1) тощо.

Особливо важливою для розкриття питання адмінправопорушень інформаційного характеру є глава 10 «Адміністративні правопорушення на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв'язку». Саме в ній передбачені актуальні склади адмінправопорушень, а саме: порушення правил реєстрації торговельних суден (неповідомлення або несвоєчасне повідомлення органу реєстрації судна про будь-які зміни відомостей, що підлягають внесенню в установленому порядку до Державного суднового реєстру України або Суднової книги України; ухилення від реєстрації судна)(ст. 116-3); порушення умов і правил, що регламентують діяльність у сфері телекомунікацій, поштового зв'язку та користування радіочастотним ресурсом України, передбачену ліцензіями, дозволами ( ст. 145); порушення правил реалізації, експлуатації радіоелектронних засобів та випромінювальних пристроїв, а також користування радіочастотним ресурсом України (ст. 146); порушення правил охорони ліній і споруд зв'язку (ст. 147); пошкодження таксофонів (ст. 148); порушення правил надання та отримання телекомунікаційних послуг (ст. 148-1); порушення порядку та умов надання послуг зв'язку в мережах загального користування (ст. 148-2); використання засобів зв'язку з метою, що суперечить інтересам держави, з метою порушення громадського порядку та посягання на честь і гідність громадян (ст. 148-3); використання технічних засобів та обладнання, що застосовуються в мережах зв'язку загального користування, без документа про підтвердження відповідності (ст. 148-4); порушення правил про взаємоз'єднання телекомунікаційних мереж загального користування (ст. 148 - 5).

У главі 12 «Адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницькій діяльності» містяться такі адмінправопорушення у сфері інформаційної безпеки: порушення порядку подання декларації про доходи та ведення обліку доходів і витрат (ст. 164-1); порушення законодавства з фінансових питань (ст. 164-2); демонстрування і розповсюдження фільмів без державного посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів (ст. 164-6); порушення умов розповсюдження і демонстрування фільмів, передбачених державним посвідченням на право розповсюдження і демонстрування фільмів (ст. 164-7); недотримання квоти демонстрування національних фільмів при використанні національного екранного часу (ст. 164-8); незаконне розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних (ст. 164-9); порушення порядку подання інформації та виконання рішень Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень (ст. 166-4).

У ст. 173-1 глави 14 «Адміністративні правопорушення, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку» передбачено накладання штрафу та виправні роботи у разі поширення неправдивих чуток.

Наступною важливою главою для розкриття предмету дослідження є глава 15 «Адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління», в якій закріплені такі адмінправопорушення інформаційного характеру: порушення порядку або строків подання інформації про дітей-сиріт і дітей, які залишилися без опіки (піклування) батьків (ст. 184-2); публічні заклики до невиконання вимог працівника міліції чи посадової особи Військової служби правопорядку у Збройних Силах України (ст. 185-7); розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист (ст. 185-11); порушення порядку подання або використання даних державних статистичних спостережень (186-3); порушення законодавства про друковані засоби масової інформації (ст. 186-6); невиконання законних вимог (приписів) посадових осіб Державної технічної інспекції Державного департаменту страхового фонду документації (ст. 188-25); незаконне придбання або зберігання спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв'язку, інших засобів негласного отримання інформації (ст. 195-5); незабезпечення сповіщення військовозобов'язаних і призовників про їх виклик у військові комісаріати, перешкода їх своєчасній явці на збірні пункти чи призовні дільниці (ст. 211-4); несвоєчасне подання документів, необхідних для ведення військового обліку військовозобов'язаних і призовників, несповіщення їх про виклик у військові комісаріати (ст. 211-5); неподання відомостей про військовозобов'язаних і призовників (ст. 211-6); повідомлення неправдивих відомостей державним органам реєстрації актів цивільного стану та несвоєчасна реєстрація народження дитини (ст. 212-1); порушення законодавства про державну таємницю (ст. 212-2); порушення права на інформацію (ст. 212-3); порушення порядку обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави (ст. 212-5); здійснення незаконного доступу до інформації в інформаційних (автоматизованих) системах, незаконне виготовлення чи розповсюдження копій баз даних інформаційних (автоматизованих) систем (ст. 212-6).

Ураховуючи складну політичну ситуацію в країні та як наслідок перманентні вибори, досить важливою главою особливої частини Кодексу про адміністративні правопорушення, є глава 15-а «Адміністративні правопорушення, що посягають на здійснення народного волевиявлення та встановлений порядок його забезпечення». Саме в ній розглядаються декілька адмінправопорушень інформаційного характеру, а саме: порушення права громадянина на ознайомлення з відомостями Державного реєстру виборців, зі списком виборців, списком громадян, які мають право брати участь у референдумі (ст. 212-8); порушення порядку ведення передвиборної агітації, агітації під час підготовки і проведення референдуму з використанням засобів масової інформації (ст. 212-9); ненадання можливості оприлюднити відповідь щодо інформації, поширеної стосовно суб'єкта виборчого процесу (ст. 212-11); виготовлення або розповсюдження друкованих матеріалів передвиборної агітації, які не містять відомостей про установку, що здійснила друк, їх тираж, інформацію про осіб, відповідальних за випуск (ст. 212-13); порушення порядку розміщення агітаційних матеріалів чи політичної реклами або розміщення їх у заборонених законом місцях (ст. 212-14); порушення порядку опублікування документів, пов'язаних з підготовкою і проведенням виборів, референдуму (ст. 212-20).

Івент- та контент-аналіз вищезазначених статей Кодексу про адміністративні правопорушення дозволяє зробити декілька висновків.

Суб'єктами вчинення адміністративних правопорушень в інформаційній сфері є не тільки звичайні громадяни України, але і посадові та службові особи.

Кількісно де-юре превалюють адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління; на здійснення народного волевиявлення та встановлений порядок його забезпечення; адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницькій діяльності; на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв'язку, а також у галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам'яток історії та культури.

Здебільшого за вчинення адмінправопорушень в сфері інформаційної безпеки України передбачений такий вид адміністративного стягнення як штраф від одного до п'ятсот неоподаткованих мінімумів доходів громадян та конфіскація засобів вчинення правопорушення чи продукції отриманої внаслідок порушення вітчизняних норм права. У поодиноких випадках також передбачені виправні роботи, попередження та відшкодування збитків.

Загалом вітчизняне законодавство в сфері інформаційної безпеки почало інтенсивно розвиватись на початку та особливо в середині 90-х років. Саме в цей період були прийняті концептуальні нормативно-правові акти, серед яких закони України «Про інформацію», «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про державну таємницю», «Про науково-технічну інформацію» тощо.

Так, у Законі України «Про інформацію» закріплено правові основи одержання, використання, поширення та зберігання інформації, визначено коло учасників інформаційних відносин, врегульовано режими доступу до інформації, її джерела, види, напрями і способи державної інформаційної політики тощо.

Якщо Кодекс України про адміністративні правопорушення має концептуальне значення для реалізації саме каральної функції органів державного управління в сфері інформаційної безпеки, то Закон України «Про інформацію» є фундаментальним для закріплення правових основ їх правозабезпечувальної та правозахисної діяльності.

Це особливо важливо на етапі реформування адміністративного законодавства України. Оскільки інноваційний погляд на сутність адміністративного права обумовив пріоритетність не управлінської та каральної, а саме правозабезпечувальної та правозахисної функцій органів державного управління.

однією із загроз в сфері інформаційної безпеки України відповідно до Закону України «Про основи національної безпеки України» є обмеження доступу громадян до інформації. Тому особливо важливими є норми Закону України «Про інформацію», що закріплюють правовий механізм реалізації права на інформацію громадянами та місце в ньому органів державної влади. Так, обмеження доступу до інформації громадян де-юре унеможливлюється через:

наявність чіткого державного контролю за режимом доступу до інформації шляхом недопущення необґрунтованого віднесення відомостей до категорії інформації з обмеженим доступом (ст. 10);

створення спеціальних органів, які визначають Верховна Рада України та Кабінет Міністрів України (ст. 28);

можливість Верховної Ради України вимагати від урядових установ, міністерств, відомств звіти, які містять відомості про їх діяльність по забезпеченню інформацією заінтересованих осіб (кількість випадків відмови у наданні доступу до інформації із зазначенням мотивів таких відмов; кількість та обґрунтування застосування режиму обмеженого доступу до окремих видів інформації; кількість скарг на неправомірні дії посадових осіб, які відмовили у доступі до інформації, та вжиті щодо них заходи тощо) (ст. 28);

встановлення переліку відомостей, які не можуть бути віднесені до конфіденційної інформації, що є власністю держави і знаходиться в користуванні органів державної влади чи підприємств, установ та організацій усіх форм власності, а саме:

- про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту;

- про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян;

- про стан здоров'я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення;

- стосовно стану справ із правами і свободами людини і громадянина, а також фактів їх порушень;

- про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб;

- інша інформація, доступ до якої відповідно до законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ст. 28);

5) державну реєстрацію відповідних баз даних організацій, які збирають інформацію про громадян (ст. 31);

6) оскарження до суду чи в органи вищого рівня в разі відмови в доступі до інформації, або приховування її, або незаконного збирання, використання, зберігання чи поширення (ст. 31, 48);

7) відшкодування матеріальної та моральної шкоди (ст. 49) [17].

Крім вищезазначеного, для розкриття змісту правозабезпечувальної функції органів державної влади в сфері інформаційної безпеки України досить важливого значення, мають і інші норми Закону України «Про інформацію», а саме: