Обмеження волі як вид кримінального покарання
Процес виникнення і розвитку кримінально-виконавчих установ відкритого типу в Україні, їх призначення та шляхи удосконалення. Кримінально-правова характеристика покарання, що виконується у виправних центрах. Особливості засуджених, які позбавлені волі.
| Рубрика | Государство и право |
| Вид | дипломная работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 25.10.2011 |
| Размер файла | 105,4 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Організація тимчасових дільниць-поселень мала й інші позитивні сторони. Так, їх створення покращувало підбір засуджених, які переводилися на покращені умови тримання в порядку ст. 46 ВТК України (переведення до колонії-поселення). Крім цього, діяльність тимчасових дільниць-поселень повністю відповідала ст. 22 ВТК України (принцип відбуття засудженими усього строку покарання в одній установі) і робила процес ресоціалізації засуджених справді систематичним і безперервним, а значить, і ефективнішим.
Організація тимчасових дільниць-поселень мала також і велике економічне значення: характер виробничої діяльності значної кількості виправних колоній, виконання господарських робіт для власних потреб, включаючи діяльність підсобних господарств, ставили адміністрацію колоній перед потребою досить широкого використання праці засуджених поза територією, що охороняється. Таким чином, дільниці-поселення відігравали роль “годувальниць” установ виконання покарань. Їх організація не потребувала великих додаткових витрат, оскільки вони створювалися на базі вже діючих колоній; тут же спостерігалося зростання продуктивності праці, збільшення кількості контрагентських робіт тощо.
Подальший розвиток тимчасових дільниць-поселень був відображений у Законі України від 11 січня 2001 року “Про внесення змін до Виправно-трудового кодексу України”. Цим Законом у ст. 13 ВТК України слова “колонії-поселення для осіб, які твердо стали на шлях виправлення”, були виключені, а останнє речення ч. 2 ст. 21 ВТК України викладено у такій редакції: “У різних колоніях-поселеннях тримають засуджених, яких направлено відповідно до вироку суду в колонії-поселення для осіб, що вчинили злочини з необережності, та засуджених, яких направлено відповідно до вироку суду, чи переведено у порядку, передбаченому ст. 46 цього Кодексу, в колонії-поселення для осіб, що вчинили умисні злочини”. Тобто, інститут колоній-поселень зменшився на один вид колоній-поселень - колонії-поселення для осіб, які твердо стали на шлях виправлення.
Однак на цьому організаційно-структурні зміни в системі установ відкритого типу не завершились. Подальші економічні, соціальні та політичні перетворення в державі обумовили прийняття 5 квітня 2001 року нового КК України, який у ст. 51 встановив нову систему кримінальних покарань: 1) штраф; 2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; 3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; 4) громадські роботи; 5) виправні роботи; 6) службові обмеження для військовослужбовців; 7) конфіскація майна; 8) арешт; 9) обмеження волі; 10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; 11) позбавлення волі на певний строк; 12) довічне позбавлення волі.
У ст. 61 передбачалося, що покарання у виді обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці.
В розділі ІІ “Прикінцеві та перехідні положення” нового КК України встановлювалося, що особи, які відбувають покарання за вироком суду у виді позбавлення волі на строк до п'яти років у колоніях-поселеннях, вважаються такими, які відбувають покарання у виді обмеження волі.
Після прийняття Верховною Радою України нового КК України 11 липня 2001 року до ВТК України було внесено цілий ряд змін, пов'язаних з цією подією. Кодекс був доповнений розділами ІІІ-Б (“Порядок і умови виконання покарання у виді громадських робіт”), VІ-А (“Порядок і умови виконання покарання у виді арешту”) і VІ-Б (“Порядок і умови виконання покарання у виді обмеження волі”) та главою 20-А (“Здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням”).
Оновлений ВТК України визначав, що особи, засуджені до обмеження волі, відбувають покарання у кримінально-виконавчих установах відкритого типу (далі - виправних центрах), як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до їх постійного місця проживання до засудження. Особи, яким обмеження волі призначено відповідно до ст. 82 КК України, можуть відбувати покарання у дільницях соціальної реабілітації при виправно-трудових колоніях (ст. 106 ВТК України).
Подальша реалізація кримінально-виконавчої політики України була неможлива без кардинальних змін законодавчої бази, яка визначала б основні напрями в галузі виконання кримінальних покарань. З урахуванням усього цього, Верховна Рада України 11 липня 2003 року прийняла новий КВК України (вступив у дію з 1 січня 2004 року), достоїнством якого є те, що він уперше в історії законодавства України регулює порядок виконання і умови відбування усіх видів кримінальних покарань, передбачених КК України.
Новий КВК України передбачає принципово нову класифікацію установ виконання покарань. Так, відповідно до ст. 11 КВК України, до установ виконання покарань належать арештні доми, кримінально-виконавчі установи, спеціальні виховні установи. Кримінально-виконавчі установи, в свою чергу, поділяються на кримінально-виконавчі установи відкритого типу (виправні центри) і кримінально-виконавчі установи закритого типу (виправні колонії). Далі в ст. 16 КВК України встановлюється, що виправні центри виконують покарання у виді обмеження волі стосовно осіб, засуджених за злочини невеликої та середньої тяжкості, а також засуджених, яким цей вид покарання призначено відповідно до статей 82, 389 КК України.
Стаття 56 КВК України також називає виправні центри в якості місць відбування покарання у виді обмеження волі, встановлюючи, що особи, засуджені до обмеження волі, відбувають покарання у виправних центрах, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до їх постійного місця проживання до засудження. Порядку і умовам виконання покарання у виді обмеження волі присвячена глава 13 КВК України (статті 56-70).
Окрім виправних центрів, на наш погляд, новий КВК України передбачив ще один різновид установ відкритого типу - дільниці соціальної реабілітації у виправних колоніях, де, відповідно до ст. 99, тримаються вперше засуджені до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, злочини невеликої та середньої тяжкості, а також засуджені, переведені з дільниці ресоціалізації. В цих дільницях засуджені тримаються під наглядом, а на території житлової зони - під охороною; у вільний від роботи час - від підйому до відбою - користуються правом вільного пересування в межах території дільниці; з дозволу адміністрації колонії можуть пересуватися без нагляду поза територією дільниці, але в межах населеного пункту, якщо це потрібно за характером виконуваної ними роботи або у зв'язку з навчанням; можуть носити цивільний одяг, мати при собі гроші та цінні речі, користуватися ними без обмеження та інше.
Таким чином, після прийняття нового КВК України вітчизняній кримінально-виконавчій системі стали властиві такі форми відкритих установ, як кримінально-виконавчі установи відкритого типу (виправні центри) та дільниці соціальної реабілітації виправних колоній.
Підводячи підсумок аналізу історії зародження та розвитку установ відкритого типу, можна відмітити:
1. Сучасна тенденція розвитку вітчизняного кримінального і кримінально-виконавчого законодавства полягає у гуманізації правовідносин в галузі покарань і опирається на певний історичний досвід, який показує, що немає і не може бути наукового уявлення чи наукової гіпотези, слушних для всіх часів. Історію розвитку установ відкритого типу варто аналізувати у зв'язку з конкретною історичною обстановкою і неодмінно зіставляти з реальними фактами, виявляючи при цьому зв'язок теорії і практики, інтересів суспільства і держави щодо мети кримінального покарання. Останнє дозволить уникнути помилок при удосконаленні законодавства, що регулює діяльність кримінально-виконавчих установ відкритого типу. Тому існуючий сьогодні в Україні комплекс заходів з удосконалення правових засад реалізації кримінальної і кримінально-виконавчої політики в якості вихідної бази обов'язково повинен опиратися на попередню практику виконання кримінальних покарань.
2. Історико-юридичний екскурс дозволяє зробити висновок, що в Україні установи відкритого типу як самостійний вид установ з'явилися в 2001 році, однак їх окремі елементи сформувалися ще раніше і поступово розвивалися в кримінальному і кримінально-виконавчому законодавстві дореволюційного і радянського періодів. Ці елементи відкритих установ можна зустріти в робітних і смиренних домах, перехідних тюрмах, перехідно-трудових домах, трудових колоніях, колоніях полегшеного режиму, і, нарешті, у спецкомендатурах, колоніях-поселеннях та тимчасових дільницях-поселеннях.
3. Еволюція інституту відкритих установ, його цілей, механізму державно-правового регулювання дозволяють говорити про те, що виникнення та розвиток відкритих установ є цілком закономірним і необхідним правовим явищем, і що з розвитком і удосконаленням суспільних відносин, політико-правового укладу держави в Україні сьогодні склалися умови для їх подальшого розвитку.
4. Історичний аналіз розвитку відкритих установ показує, що у сфері кримінально-правового і кримінально-виконавчого регулювання з'явився новий інститут, який став важливим засобом виправлення і ресоціалізації засуджених, оскільки він не пов'язаний з розривом їх соціальних зв'язків, і є за своїм змістом одним із гуманних заходів кримінально-правового впливу, властивих правовій державі. Ці установи повною мірою відображають тенденцію до гуманізації кримінального покарання і орієнтовані на соціально-правовий контроль за виправленням засуджених в умовах обмеження волі.
5. Отримані результати вивчення розвитку установ відкритого типу як соціально-правового явища в Українській державі і праві, починаючи з прийняття перших законодавчих актів, складають вихідну базу для подальшого, глибшого дослідження поняття, правової природи і соціального призначення кримінально-виконавчих установ відкритого типу. Вони дозволяють також певним чином синтезувати позитивний досвід у законодавстві, правозастосовній діяльності, кримінально-виконавчій і соціальній практиці з метою закріплення відповідних розробок у сучасному законодавстві.
Розділ 2. Правова природа кримінально-виконавчих установ відкритого типу
2.1 Місце кримінально-виконавчих установ відкритого типу в системі органів і установ виконання покарань, їх призначення та завдання
Принцип індивідуалізації покарання, який є одним із найважливіших принципів галузей права кримінально-правового циклу, обумовлює наявність розгалуженої системи кримінальних покарань. Чим різноманітніше складові цієї системи, тим ширше діапазон мір, які знаходяться у розпорядженні судових органів, тим з більшою точністю вони можуть обрати ту з них, яка найбільше відповідає тяжкості вчиненого злочину і особі злочинця, а, отже, ефективніше буде саме покарання.
Перелік видів кримінальних покарань, встановлений у ст. 51 КК України, являє собою єдину систему заходів державного примусу, що застосовуються за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Результативність кримінального покарання і досягнення його мети багато у чому залежать від того, як воно буде виконано. Тому відповідно до існуючої системи кримінальних покарань створюється кореспондуюча їй система державних органів, які виконують ці покарання. Наявність останньої передбачає і закріплює не лише Кримінальний, а й КВК України, покликаний врегулювати порядок виконання і умови відбування кримінальних покарань.
Зазначимо, що система органів і установ виконання покарань, з одного боку, входить складовою частиною в структуру більш загального порядку - систему правоохоронних органів, а з іншого, сама містить у собі в якості одного з елементів - кримінально-виконавчі установи відкритого типу. Система правоохоронних органів, будучи родовою для власних підсистем, являє собою сукупність спеціально створених державних органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю, до якої входять органи внутрішніх справ, служби безпеки, прокуратури, податкової міліції, митної служби, юстиції тощо.
До 1998 року органи і установи виконання покарань були складовою частиною органів внутрішніх справ і тому, як правило, у літературі не розглядалися як окрема ланка правоохоронних органів. З утворенням Державного департаменту України з питань виконання покарань виникла потреба у виділенні цього правоохоронного органу в самостійну підсистему, що вирішує притаманними їй методами поставлені перед нею завдання. Звичайно, кожний з елементів, що входить у систему правоохоронних органів, має специфічні функції, обумовлені особливостями сфери його діяльності. У той же час кожний з них зобов'язаний вирішувати єдине для всіх головне завдання, яке об'єднує їх у систему - протидіяти злочинності.
Крім того, оскільки правоохоронні органи є державними, то відповідно до ст. 3 Конституції України зміст та спрямованість їх діяльності визначаються правами і свободами людини, а загальною метою і обов'язком правоохоронних органів є утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Тому, якщо звернутися до нормативно-правових актів, які регулюють діяльність правоохоронних органів в Україні, то практично кожний з них так чи інакше в числі основних завдань відтворює це конституційне положення. Отже, головне призначення цих органів (охорона законності, правопорядку, прав і свобод громадян) і визначає їх назву - “правоохоронні органи”. Відповідно, вищеназвана загальна мета стоїть і перед органами та установами виконання покарань, які є складовими елементами системи правоохоронних органів.
В той же час органи і установи виконання покарань мають конкретні завдання, які випливають з їх соціального призначення та місця, яке вони займають у системі правоохоронних органів. По-перше, органи і установи виконання покарань є невід'ємним атрибутом державного механізму. По-друге, вони завершують процес безпосередньої боротьби зі злочинністю, учасниками якого виступають: на першому етапі при попередженні і припиненні злочинів - апарати міліції, служби безпеки, податкової міліції, митної служби; на другому етапі - при розслідуванні злочинів, встановленні і викритті злочинців - слідчі органи; на третьому етапі, здійснюючи судовий розгляд і виносячи вирок, - суд. По-третє, для успішної ресоціалізації злочинців і запобігання рецидиву вони взаємодіють з багатьма державними органами і громадськими об'єднаннями як в період виконання покарання, так і після його завершення.
Структура системи органів і установ виконання покарань у тому вигляді, в якому вона закріплена у ст. 11 КВК України, склалася не довільно, а під впливом низки об'єктивних факторів.
1. Передусім, її створення залежить від суспільного ладу держави і сформованої нею соціальної, судової, кримінальної і кримінально-виконавчої політики. Протягом всього розвитку Української держави система органів і установ виконання покарань піддавалася змінам і реорганізації. У залежності від того, який з видів покарання визнавався найбільш пріоритетним у той чи інший період, пропорційно збільшувалася або зменшувалася увага з боку держави до розвитку органів і установ, які виконували це покарання.
2. Не менш важливий вплив на зміст системи здійснює економіка. Нерідко утворення або ліквідація органів і установ виконання покарань безпосередньо пов'язані з економічною ситуацією в країні. Наприклад, такі установи, як спецкомендатури, які виконували кримінально-правові міри у виді умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці і умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці, були створені в період, коли економічна ситуація в країні вимагала значної кількості робітників на численних будівництвах великих хімічних об'єктів. І як тільки явно позначився дефіцит робочих місць, відпала економічна необхідність, і вид покарання і установи, що його виконували, були скасовані та ліквідовані.
3. Важко переоцінити значення науки і законодавства, які визначають перспективи розвитку системи та її структуру, принципи, завдання й інші неодмінні атрибути за допомогою правових норм. Саме наука, займаючись вивченням національного і міжнародного досвіду у сфері виконання покарань, аналізує діяльність системи та її складових, прогнозує перспективи її розвитку та пропонує шляхи і способи удосконалення.
4. Значний вплив здійснює також науково обґрунтована і обумовлена кримінальним та кримінально-виконавчим законодавством класифікація засуджених. З її допомогою здійснюється принцип індивідуалізації покарання і диференційованого застосування до засуджених засобів виправлення: у залежності від класифікації засуджених установи виконання покарань поділяються на види, а у процесі відбування покарання вона визначає зміну умов відбування покарання цих осіб.
5. Не можна не відзначити і той вплив, який здійснює на структуру системи стан злочинності в країні. Так, щорічний приріст кількості злочинів на початку останнього десятиліття XX століття неминуче викликав за собою збільшення у місцях позбавлення волі величезної кількості засуджених, яке породило не вирішену і сьогодні проблему забезпечення належних умов їх тримання.
6. В останні роки велику значимість для законодавства України набуває міжнародний фактор. Не є винятком у цьому відношенні і кримінально-виконавче законодавство, норми якого формують систему органів і установ виконання покарань. Як підкреслюється в ст. 2 КВК України, кримінально-виконавче законодавство складається з КВК України, інших актів законодавства, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Статті 51 і 52 КК України встановлюють класифікацію системи покарань, розташовуючи їх у певній послідовності і поділяючи на основні і додаткові. Перелік кримінальних покарань складає фундамент системи органів і установ виконання покарань, але критерії класифікації у даному випадку інші.
Варто зазначити, що КВК України, який вступив у дію з 1 січня 2004 року, містить принципово нову класифікацію органів і установ виконання покарань [16]. Так, відповідно до ст. 11 КВК України органами виконання покарань є Державний департамент України з питань виконання покарань, його територіальні органи управління, кримінально-виконавча інспекція, а до установ виконання покарань належать арештні доми, кримінально-виконавчі установи, спеціальні виховні установи (виховні колонії). Кримінально-виконавчі установи, у свою чергу, поділяються на кримінально-виконавчі установи відкритого типу (виправні центри) і кримінально-виконавчі установи закритого типу (виправні колонії).
Отже, реалізація державного примусу в його найгострішій формі, якою є кримінальне покарання, вимагає постійного контролю держави за виконанням покладених на засуджених каральних обмежень. З цією метою виконання кримінальних покарань визнається виключною прерогативою (функцією) держави, для здійснення якої створюються спеціалізовані органи і установи. Діяльність кримінально-виконавчих установ відкритого типу, в яких виконується кримінальне покарання у виді обмеження волі, носить правовий характер. Ця діяльність ґрунтується на спеціальних нормах права, які створені для забезпечення їх діяльності як місця відбування покарання, та визначають місце кримінально-виконавчих установ відкритого типу серед інших видів установ виконання покарань.
2.2 Співвідношення покарання у виді обмеження волі з іншими кримінально-правовими заходами, що виконувалися установами відкритого типу
Правова природа кримінально-виконавчих установ відкритого типу не може бути охарактеризована лише з позицій характеристики покарання, яке вони виконують, та їх місця і завдань у системі органів і установ виконання покарань. Для повного визначення правової природи цього виду установ вважається за доцільне порівняти їх із схожими формами реалізації кримінальної відповідальності.
Обмеження волі не є для нашого законодавства абсолютно новим видом покарання. Якщо порівняти розділ ІІІ-А ВТК України 1970 року і главу 13 КВК України 2003 року, що регламентують відповідно порядок виконання і умови відбування умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці і умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці, і виконання покарання у виді обмеження волі, то можна зробити висновок, що ці кримінально-правові міри співпадають за змістом (з поправкою на новації КВК України, обумовлені сучасною політико-правовою і соціально-економічною ситуацією).
На цю обставину вказує і один із розробників нового КВК України В.Льовочкін, за словами якого кримінальне покарання у виді обмеження волі нагадує інститут умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці (колишня ст. 251 КК України 1960 року), але обмеження волі більше адаптовано до сучасних умов [47].
Отже, в історичному плані обмеження волі, як вид покарання, перейняло багато рис умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засуджених до праці і умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці. Як вже зазначалося, ці два види кримінально-правового впливу були передбачені Указами Президії Верховної Ради СРСР “Про умовне звільнення з місць позбавлення волі засуджених, що встали на шлях виправлення, для роботи на будівництві підприємств народного господарства” від 20 березня 1964 року і “Про умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці” від 12 липня 1970 року.
У подальшому, в законодавчому порядку такий захід кримінально-правового впливу як умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням засуджених до праці був закріплений статтями 44 Основ кримінального законодавства Союзу РСР і Союзних республік 1958 року і 522 КК України 1960 року, а умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці - статтями 23 Основ кримінального законодавства Союзу РСР і Союзних республік і 251 КК України 1960 року.
Зазначимо, що питання про правову природу умовного засудження до позбавлення волі і умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці вирішувалося досить суперечливо. Одні автори називали умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці різновидом умовного засудження, інші - самостійним інститутом чи інститутом, що має власну правову природу, треті - видом кримінального покарання, четверті - специфічною формою звільнення від покарання.
Аналіз розділу ІІІ-А ВТК України 1970 року дає підстави думати, що законодавець на той час вважав ці інститути фактично одним з видів кримінального покарання, адже саме тому він і визнав за необхідне регламентувати порядок їх виконання і умови відбування в нормах виправно-трудового законодавства.
Названі інститути за своєю природою були дуже близькі існуючому сьогодні покаранню у виді обмеження волі, у зв'язку з чим у юридичній літературі неодноразово пропонувалося назвати їх як “умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці і з встановленням обмеженої ізоляції” (скорочено - “умовне засудження до позбавлення волі з встановленням обмеженої ізоляції”) і “умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці і з встановленням обмеженої ізоляції” (скорочено - “умовне звільнення з місць позбавлення волі з встановленням обмеженої ізоляції”). С.А. Салаутдінов пропонував їх називати “залученням до праці в умовах обмеження волі”, О.І. Петров - “обмеженням волі з обов'язковим залученням до праці”.
На наш погляд, найбільш вдалою є позиція О.С.Міхліна, який пропонував називати умовне засудження до позбавлення волі і умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці просто “обмеженням волі”. І справді, загальним для цих інститутів є те, що їх дія розповсюджується лише на повнолітніх працездатних осіб, виправлення яких можливе без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за ними нагляду з обов'язковим залученням засудженим до праці. Це положення говорить про те, що умовне звільнення і умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці мають багато загальних рис з покаранням у виді обмеження волі. Разом з тим, при значній схожості інститутів умовного звільнення і умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці з покаранням у виді обмеження волі, між ними існує і немало розходжень.
Нагадаємо, що умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці призначалося повнолітнім працездатним особам, які відбували покарання у місцях позбавлення волі, за винятком засуджених, що відбували покарання у колоніях-поселеннях, якщо подальше виправлення і перевиховання таких осіб було можливе без ізоляції від суспільства, але в умовах здійснення за ними нагляду у місцях, обумовлених органами, що відали виконанням вироку.
Поряд з цим, умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці призначалося судом повнолітнім працездатним особам, які уперше засуджувалися до позбавлення волі за умисний злочин на строк до 3 років, а за злочин, вчинений з необережності, - на строк до 5 років. Суд, з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, особи винних і інших обставин справи, а також можливості їх виправлення і перевиховання без ізоляції від суспільства, але в умовах здійснення за ними нагляду, міг винести рішення про умовне засудження цих осіб до позбавлення волі з обов'язковим залученням їх на строк призначеного покарання до праці у місцях, обумовлених органами, що відають виконанням вироку, із вказівкою у вироку мотивів такого рішення.
Що стосується обмеження волі, то відповідно до ст. 61 КК України цей вид покарання полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці. Воно встановлюється на строк від 1 до 5 років і не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до чотирнадцяти років, осіб, які досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів I і ІІ групи.
Отже, як бачимо, покарання у виді обмеження волі на відміну від умовного звільнення і умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці може застосовуватися до більш широкого кола осіб. На відміну від умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці, яке застосовувалося тільки до осіб, які відбували покарання у виді позбавлення волі, і умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці, яке застосовувалося лише до осіб, які уперше засуджувалися до позбавлення волі, покарання у виді обмеження волі може застосовуватися як до раніше судимих, так і до осіб, які вперше опинилися поза законом. Крім цього, відповідно до ст. 82 КК України цей вид покарання може призначатися в порядку заміни невідбутої частини покарання більш м'яким.
Суттєвим є і те, що, коли умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці застосовувалося лише за бажанням засудженого, то для умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці така згода була не потрібна. Покарання ж у виді обмеження волі призначається як без згоди засудженого, так і за його згодою, коли йдеться про заміну невідбутої частини позбавлення волі обмеженням волі.
Умовно засуджені до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці направлялися у район, де знаходився об'єкт їх праці, двома способами. Якщо умовно засуджений на момент вступу вироку у законну силу перебував на волі, він слідував до місця призначення за рахунок держави самостійно. В цьому випадку, якщо умовно засуджений знаходився під вартою, то з вступом вироку у закону силу він звільнявся з слідчого ізолятора, а адміністрація останнього вручала йому припис про виїзд до місця роботи. Не пізніше трьох діб з дня отримання від органу внутрішніх справ або від адміністрації слідчого ізолятора припису засуджений повинен був виїхати до місця роботи і прибути туди протягом строку, указаного у приписі. З урахуванням особи винного та інших обставин справи суд міг направити умовно засудженого, який перебував на момент вступу вироку у закону силу під вартою, у порядку, встановленому для осіб, засуджених до позбавлення волі, тобто під конвоєм. В такому ж порядку направлялися і особи, умовно звільненні з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці. Після прибуття до місця роботи особи, які слідували під конвоєм, підлягали звільненню з під варти.
КВК України також встановлено особливий порядок направлення засуджених до обмеження волі у виправні центри. Так, особи, засуджені до обмеження волі, прямують за рахунок держави до місця відбування покарання самостійно. Кримінально-виконавча інспекція згідно з вироком суду вручає засудженому припис про виїзд до місця відбування покарання. Не пізніше трьох діб з дня одержання припису засуджений зобов'язаний виїхати до місця відбування покарання і прибути туди відповідно до вказаного в приписі строку (ч. 1 ст. 57 КВК України). Крім цього, з урахуванням особи та інших обставин справи суд може направити засудженого до обмеження волі до місця відбування покарання у порядку, встановленому для осіб, засуджених до позбавлення волі. У цьому випадку засуджений звільняється з-під варти при прибутті до місця відбування покарання (ч. 2 ст. 57 КВК України). Засуджені, яким обмеження волі призначено відповідно до статей 82 і 389 КК України, направляються виправною колонією чи кримінально-виконавчою інспекцією до місця відбування покарання у порядку, передбаченому вище.
Існують також розходження між покаранням у виді обмеження волі й умовним звільненням та умовним засудженням до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці в період їх виконання. У той час, коли умовно звільнені для роботи на підприємствах і будівництвах проходили процес закріплення результатів виправного впливу, отриманих у місцях позбавлення волі, тобто йшов процес поступової адаптації їх до життя в умовах обмеженої волі, умовно засуджені піддавалися процесу виправлення у нових трудових колективах при систематичному нагляді і контролі за ними. Так, Указ Президії Верховної Ради СРСР від 20 березня 1964 року передбачав умовність звільнення лише від позбавлення волі у виправних установах. Після рішення суду про умовне звільнення засуджені повинні були доставлятися під вартою на будівництво, де вони звільнялися з-під варти і передавалися під нагляд міліції. Засуджені протягом невідбутого строку позбавлення волі працювали на виробництві чи підприємстві, користувалися всіма правами громадян, але піддавалися суттєвим правообмеженням таким як: обов'язковість роботи на будівництві чи підприємстві за вказівкою органів, що відали виконанням вироку; переведення без згоди засудженого з одного об'єкта на іншій; неможливість звільнення за власним бажанням; обов'язкова реєстрація в органах міліції один раз у три місяці; заборона залишати район будівництва без дозволу адміністрації й органів міліції; можливість повернення у місця позбавлення волі за вчинений злочин або за систематичні порушення трудової дисципліни, громадського порядку чи правил реєстрації; не включення у строк відбутого покарання часу роботи на об'єкті у випадку вчинення умовно звільненим нового злочину. Усі ці міри мали примусовий характер і використовувалися для виправного впливу на умовно звільнених.
Якщо ж звернутися до діючого законодавства і порівняти відповідні положення глави 13 КВК України (“Порядок і умови виконання покарання у виді обмеження волі”) і ст. 33 ВТК України, то стане очевидним те, що умови відбування покарання у виді обмеження волі і позбавлення волі в колоніях-поселеннях практично ідентичні. Так, у виправно-трудових колоніях-поселеннях усіх видів засуджені трималися під наглядом, а на території житлової зони - під охороною (це положення було введено з 1994 року); у вільний від роботи час від підйому до відбою вони користувалися правом вільного пересування в межах території колонії; з дозволу адміністрації колонії могли пересуватися без нагляду поза територією колонії, але в межах населеного пункту, якщо це необхідно за характером виконуваної ними роботи або у зв'язку з навчанням; могли носити цивільний одяг, мати при собі гроші та цінні речі, користуватися грішми без обмеження; мали право відправляти листи, отримувати бандеролі, посилки, передачі, одержувати короткострокові побачення без обмеження, а тривалі побачення - до трьох діб один раз на місяць; після відбуття шести місяців покарання у колонії-поселенні у разі відсутності порушень ПВР, наявності житлових умов з дозволу адміністрації колонії могли проживати в межах населеного пункту, де розташована колонія, із своїми сім'ями, придбавати відповідно до чинного законодавства жилий будинок і заводити особисте господарство на території колонії. Важко не погодитись, що перелік навіть цього, далеко не повного складу положень, вказує на те, що колонії-поселення докорінно відрізнялися від місць позбавлення волі і виконували покарання, яке у сьогоднішньому виді являє собою обмеження волі.
Отже, розглянувши співвідношення кримінально-виконавчих установ відкритого типу з іншими формами реалізації кримінальної відповідальності, вважаємо за потрібне узагальнити теоретичні позиції у вигляді таких висновків.
1. Умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці і умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, з одного боку, направлення за вироком суду і переведення у колонію-поселення, - з іншого, протягом всього часу свого існування являли собою стосовно одне одного альтернативи, оскільки були досить схожими як за змістом, так і за формою. З прийняттям нового кримінального законодавства можна констатувати, що ці міри дістали більш відповідну назву - “обмеження волі”. Під такою назвою це покарання і виконується сьогодні кримінально-виконавчими установами відкритого типу.
2. Обмеження волі запозичило чимало елементів названих вище мір, однак як вид покарання його не можна ототожнювати з ними, оскільки це самостійний кримінально-правовий інститут, який відрізняється своєю правовою природою, формою і змістом, підставами, мотивами і метою застосування, умовами, строками і місцями виконання, суб'єктами, щодо яких він виконується, суб'єктами, уповноваженими на його виконання, правовими наслідками й іншими ознаками.
3. Обмеження волі - новий для кримінального законодавства України вид покарання, хоча і схожий з деякими раніше діючими кримінально-правовими мірами, але не співпадаючий з ними. Обмеження волі, як самостійний вид покарання, містить у собі елементи відразу кількох діючих раніше кримінально-правових мір. Однак, саме це поєднання робить його несхожим на жодну з них.
Розділ 3. Організація виконання покарання у виді обмеження волі в кримінально-виконавчих установах відкритого типу та шляхи його удосконалення
3.1 Порядок виконання і умови відбування покарання у виді обмеження волі в кримінально-виконавчих установах відкритого типу
кримінальний покарання виправний засуджений воля
У попередньому розділі, при аналізі правової природи кримінально-виконавчих установ відкритого типу, нами було розглянуто зміст кримінального покарання у виді обмеження волі. В процесі дослідження було встановлено, що обмеження волі, володіючи низкою специфічних властивостей, є дієвим елементом механізму кримінально-правової охорони. Безумовно, специфіка цього виду покарання обумовлює й особливості порядку та умов його виконання, які передбачені главою 13 КВК України (статті 56-70).
Як вже зазначалося, покарання у виді обмеження волі виконується кримінально-виконавчими установами відкритого типу (виправними центрами), які входять в структуру кримінально-виконавчої системи України. Характерною особливістю виправних центрів являється те, що вони не мають елементів, властивих виправним установам закритого типу. Оскільки виконання кримінального покарання у виді обмеження волі забезпечується адміністрацією виправного центра, то на неї законом покладаються обов'язки з дотримання порядку виконання і умов відбування цього виду покарання. Тут варто зазначити, що окрім КВК України питання виконання покарання у виді обмеження волі дістали своє відображення, передусім, у ПВР УВП. Однак, на наш погляд, Правила, розроблені ДДУПВП, не повною мірою розкривають ці питання. Вважаємо, що вказані Правила відбивають лише концептуальне бачення проблем організації виконання покарання у виді обмеження волі, але не конкретизують останнє.
Отже, обов'язки адміністрації виправного центру з виконання обмеження волі регулюються тільки КВК України, який лише загалом визначає їх перелік. Так, у відповідності з ч. 1 ст. 61 КВК України, адміністрація виправного центру: веде облік засуджених, роз'яснює порядок виконання і умови відбування покарання, організовує трудове і побутове влаштування засуджених; забезпечує додержання умов праці засуджених, порядку та умов відбування покарання; здійснює нагляд і заходи попередження порушень порядку відбування покарання; проводить із засудженими соціально-виховну роботу; застосовує встановлені законом заходи заохочення і стягнення; здійснює роботу щодо підготовки засуджених до звільнення.
Заслуговує на розгляд також проблема, пов'язана з територією виправного центру як одного з видів установ кримінально-виконавчої системи. При вивчені цього питання пропонується опиратися на законодавчі терміни. В КВК України передбачено, що особи, засуджені до обмеження волі, відбувають покарання у виправних центрах, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до їх постійного місця проживання до засудження. Про встановлені межі оголошується їм під розписку, яка долучається до особових справ засуджених. Засудженим, яким дозволено пересуватися без нагляду поза територією колонії у зв'язку з виконанням ними роботи або навчанням, особам, які відбувають покарання у виправному центрі, та тим, які проживають із своїми сім'ями на квартирах, видаються посвідчення встановленого зразка.
Пункт “в” ч. 3 ст. 59 КВК України зобов'язує засуджених до обмеження волі постійно знаходитися в межах виправного центру під наглядом, залишати його межі лише за спеціальним дозволом адміністрації цього центру, проживати за особистим посвідченням, яке видається взамін паспорту. Разом з тим, п. “г” ч. 3 ст. 59 КВК України передбачає, що засуджені до обмеження волі повинні проживати, як правило, у спеціально призначених гуртожитках. Перебування засудженого у вільний від роботи час поза гуртожитком допускається з дозволу адміністрації виправного центру, яка з цього питання виносить вмотивовану постанову.
Наявність у законодавстві подібних законодавчих формулювань дозволяє вести мову про те, що територія виправного центра відмежовується як від зовнішнього світу (межі центру), так і розмежовується усередині установи (межі гуртожитку). Однак, зовсім неясно - за яким фізичним показником повинне проводиться таке розмежування.
У діючому КВК України говориться лише про те, що межі виправних центрів встановлюються у порядку, визначеному КВК України, а ч. 3 ст. 56 КВК України визначає, що межі виправних центрів визначаються управліннями (відділами) Державного департаменту України з питань виконання покарань в Автономній Республіці Крим, областях, місті Києві та Київській області за погодженням з органами місцевого самоврядування. Питання ж про конкретні фізичні “межі” території виправного центру в кодексі не розглядається. Розробники ж Правил внутрішнього розпорядку УВП, акцентуючи увагу на обладнанні території виправних центрів, теж не розглядають питання про розмежування їх територій. У Правилах лише встановлюється, що території виправних центрів, як правило, обладнуються огорожею суцільного заповнення з полегшених конструкцій та КПП.
Можна погодитись, що виправний центр, як один з видів установ кримінально-виконавчої системи, мусить мати обгороджену територію. На нашу думку, така “межа” покликана відокремити простір, на якому розміщаються гуртожитки, допоміжні служби, спортивні площадки й інші будинки, будівлі, споруди, що відносяться до ведення виправного центра, від інших територій, що належать до населеного пункту чи іншого об'єкту адміністративно-територіальної одиниці. Зрозуміло, загальна площа і географія виправного центру повинні визначатися тими органами влади і управління, які названі в ч. 3 ст. 56 КВК України. Однак, на наш погляд, треба передбачити також хоча б мінімальні засоби відокремлення території центру. Це може бути як огорожа, так і природні елементи ландшафту (ліс, лісопосадка, ріка, яр і т.п.). Це положення мусить дістати відображення в законодавстві.
Вважаємо, що при встановленні меж виправного центру треба також враховувати такі моменти як дислокація центру, характер робіт, що виконують засуджені у ньому. Проте в усіх випадках межі не можуть бути занадто віддалені від дислокації адміністрації виправного центру і повинні за аналогією з колоніями-поселеннями проходити на відстані, яка не перевищує 5 кілометрів від центру дислокації адміністрації виправного центру.
Крім того, уявляється не надто вдалим формулювання законодавця, що стосується державних органів, які визначають межі виправних центрів. Закон відносить до них Управління (відділи) Державного департаменту України з питань виконання покарань в Автономній Республіці Крим, областях, місті Києві та Київській області (ч. 3 ст. 56 КВК України). Розглянута норма КВК України припускає, що ці органи встановлюють межі виправних центрів за погодженням з органами місцевого самоврядування. Таким чином, головна роль у вирішенні питань про межі виправних центрів належить територіальним органам управління Державного департаменту України з питань виконання покарань. На наш погляд, це положення суперечить законодавству України про органи місцевого самоврядування, тому формулювання ч. 3 ст. 56 КВК України мусить перетерпіти редакційні зміни і може бути подана у такому вигляді:
“3. Органи місцевого самоврядування за поданням Управлінь (відділів) Державного департаменту України з питань виконання покарань в Автономній Республіці Крим, областях, місті Києві та Київській області і за узгодженням з місцевими органами внутрішніх справ визначають межі територій виправних центрів”.
Що стосується питань технічного обладнання меж території виправного центра, то вони повинні знайти своє відображення у спеціальній інструкції (наказі, розпорядженні) Державного департаменту України з питань виконання покарань. Підзаконними відомчими нормативними актами також мусить бути урегульоване питання про розміри центрів, їх обладнання з точки зору матеріально-технічного функціонування. Розміри центра повинні визначатися насамперед передбачуваною чисельністю контингенту. Саме цей показник мусить визначати і все інше - чисельність працівників виправного центру, чисельність технічного персоналу, загальну площу гуртожитків, підсобних приміщень, площу адміністративних служб тощо.
КВК України встановлено особливий порядок направлення засуджених до обмеження волі у виправні центри. Так, направлення до місця відбування покарання осіб, засуджених до обмеження волі, які на час винесення вироку не перебували під вартою, покладається на підрозділи кримінально-виконавчої інспекції за місцем їх проживання. У цьому випадку згідно ч. 1 ст. 57 КВК України ці засуджені прямують за рахунок держави до місця відбування покарання самостійно. Крім цього, з урахуванням особи та інших обставин справи суд може направити засудженого до обмеження волі до місця відбування покарання у порядку, встановленому для осіб, засуджених до позбавлення волі. У цьому випадку засуджений звільняється з-під варти при прибутті до місця відбування покарання (ч. 2 ст. 57 КВК України).
Засуджені, яким обмеження волі призначено у порядку заміни невідбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82 КК України) або за ухилення від покарання, не пов'язаного з позбавленням волі (ст. 389 КК України), можуть направлятися адміністрацією виправної колонії чи кримінально-виконавчою інспекцією до місця відбування покарання як самостійно, так і в порядку, передбаченому для осіб, засуджених до позбавлення волі. Підставою для направлення засудженої особи до місця відбування покарання у виді обмеження волі є копія вироку (постанови, ухвали) суду, що набрав законної сили (завірені підписом судді та печаткою суду).
У день надходження до кримінально-виконавчої інспекції копії вироку (постанови, ухвали) суду стосовно особи, засудженої до покарання у виді обмеження волі, дані про таку особу заносяться до журналу обліку осіб, засуджених до покарання у виді обмеження волі, на неї заводиться особова справа за порядковим номером реєстрації в журналі обліку. Протягом десяти днів з дня отримання копії вироку (ухвали, постанови) кримінально-виконавча інспекція надсилає повідомлення до суду, який постановив вирок. Направлення засуджених осіб до виправних центрів здійснюється не пізніше п'ятнадцятиденного терміну з дня проведення працівником кримінально-виконавчої інспекції бесіди із засудженими особами.
Після реєстрації копії вироку (постанови, ухвали) суду в журналі обліку, засуджена особа негайно викликається до кримінально-виконавчої інспекції для оформлення матеріалів особової справи. Після того, як засуджена особа прибула до кримінально-виконавчої інспекції, установлюється її особа, вона дає підписку, заповнюється анкета та видається їй на руки повідомлення для власника підприємства, на якому працює засуджена особа. Засуджена особа надає дві фотокартки розміром 4 x 6 см, одна з яких наклеюється в лівому куті анкети. Кримінально-виконавча інспекція вручає засудженій особі припис про виїзд до місця відбування покарання, роз'яснює їй порядок виконання вироку суду, відповідальність за ухилення від відбування покарання та за несвоєчасний виїзд до виправного центру.
В приписі вказується місце, куди повинен прибути засуджений, маршрут і час прибуття до місця призначення з урахуванням необхідного для проїзду часу, а також попередження про наслідки ухилення засудженого від виїзду у встановлений строк до виправного центру. Корінець припису з підписом засудженої особи долучаються до її особової справи. Кримінально-виконавча інспекція направляє повідомлення адміністрації виправного центру про вручення засудженій особі припису та до військкомату щодо військовозобов'язаних про дату відправлення та місце відбування покарання засудженою особою.
В особовій справі мають бути такі документи: копія вироку (ухвали, постанови) суду; довідка суду про набрання вироком законної сили; анкета засудженої особи з фотокарткою; копії повідомлень до суду, виправного центру та військкомату; підписка про відповідальність за ухилення від одержання припису та несвоєчасний виїзд або неприбуття до місця відбування покарання; корінець припису.
Особа, засуджена до обмеження волі, прямує до виправного центру за рахунок коштів, наданих Державним департаментом України з питань виконання покарань, а в разі слідування до місця відбування покарання за власний рахунок після прибуття до місця відбування покарання адміністрацією виправного центру протягом трьох робочих днів їй компенсуються витрачені кошти на проїзд у загальних вагонах залізничного транспорту, автобусах (крім автолюксу), а в разі слідування водним транспортом - у каютах третього класу згідно з проїзними квитками.
У разі відсутності в особи, засудженої до обмеження волі, коштів на проїзд до місця відбування покарання, бухгалтерія територіального органу управління Державного департаменту України з питань виконання покарань за рапортом працівника кримінально-виконавчої інспекції видає необхідні кошти, про що в приписі засудженої особи робиться запис про забезпечення проїзними квитками. До звіту про використання коштів, який подається до бухгалтерії, додається копія проїзного квитка.
Не пізніше трьох діб з дня отримання припису засуджена особа зобов'язана виїхати до місця відбування покарання і прибути туди відповідно до вказаного в приписі строку. Засуджена особа при собі повинна мати документ, який засвідчує особу (паспорт, військовий квиток тощо). Після прибуття (неприбуття) засудженої особи до місця відбування покарання в установлений строк адміністрація виправного центру протягом трьох днів зобов'язана повідомити відповідну кримінально-виконавчу інспекцію.
Підрозділи кримінально-виконавчої інспекції протягом трьох днів з дня отримання повідомлення про прибуття засудженої особи до місця відбування покарання через територіальний орган управління Державного департаменту України з питань виконання покарань передають особову справу засудженої особи до виправного центру. Після отримання повідомлення з виправного центру підрозділ кримінально-виконавчої інспекції робить відмітки в журналі обліку засуджених до покарання у виді обмеження волі про дату прибуття засудженої особи до виправного центру та про дату отримання повідомлення, яка і є датою зняття засудженої особи з обліку.
Засуджений, який ухиляється від одержання припису про виїзд або не виїхав у встановлений строк до місця відбування покарання, за поданням кримінально-виконавчої інспекції затримується органом внутрішніх справ для встановлення причин порушення порядку слідування.
У разі невиїзду осіб, засуджених до обмеження волі, без поважних причин, або ухилення від одержання припису, працівник кримінально-виконавчої інспекції надсилає до суду подання про направлення таких засуджених осіб до місця відбування покарання в порядку, установленому для осіб, засуджених до позбавлення волі (ч. 4 ст. 57 КВК України). Органи внутрішніх справ за постановою суду здійснюють заходи, передбачені законодавством щодо направлення осіб до місця відбування покарання в порядку, установленому для осіб, засуджених до позбавлення волі.
У разі неприбуття засудженої особи до місця відбування покарання, або якщо місцезнаходження засудженої особи невідоме, тобто вона ухиляється від отримання припису, підрозділ кримінально-виконавчої інспекції, на обліку якого вона перебуває, здійснює першочергові розшукові заходи щодо такої засудженої особи протягом п'ятнадцяти днів з часу отримання повідомлення адміністрації виправного центру про неприбуття до місця відбування покарання. Якщо після здійснення цих заходів місцезнаходження засудженої особи не встановлено, за поданням кримінально-виконавчої інспекції органом внутрішніх справ оголошується її розшук та до суду надсилається подання про направлення засудженої особи після затримання до виправного центру в порядку, установленому для осіб, засуджених до позбавлення волі (ч. 5 ст. 57 КВК України). Подальші розшукові заходи здійснюють відповідні органи внутрішніх справ і після затримання засуджена особа направляється до місця відбування покарання в порядку, встановленому для засуджених до позбавлення волі.
Подобные документы
Обмеження волі як вид кримінального покарання, порядок, умови його виконання. Правове становище засуджених до покарання у вигляді обмеження волі. Матеріально–побутове забезпечення, медичне обслуговування засуджених до покарання у вигляді обмеження волі.
реферат [23,8 K], добавлен 05.10.2008Порушення особою кримінально-правового припису держави. Основні та додаткові покарання. Довічне позбавлення волі. Покарання у виді конфіскації майна. Громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі.
презентация [80,4 K], добавлен 25.12.2013Поступове змінення відношення до неповнолітніх злочинців як до "маленьких дорослих", застосовування різних психологічних і педагогічних заходів впливу замість фізичного покарання. Створення системи притулків та виправних установ для безпритульних.
реферат [23,9 K], добавлен 24.04.2011Види виправних установ для відбування покарання у вигляді позбавлення волі засудженими жінками. Особливості умов порядку його виконання. Правове регулювання відстрочки відбування покарання засудженими вагітними жінками і жінками мають малолітніх дітей.
курсовая работа [30,4 K], добавлен 02.09.2014Кримінально-виконавче законодавство України. Органи і установи виконання покарань. Нагляд і контроль за виконанням кримінальних покарань. Участь громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених. Виконання покарання у виді штрафу, позбавлення волі.
книга [3,3 M], добавлен 07.12.2010Загальні положення кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх. Максимальний розмір штрафу для неповнолітнього. Громадські та виправні роботи. Арешт як вид кримінального покарання. Позбавлення волі на певний строк. Призначення покарання.
курсовая работа [47,2 K], добавлен 23.02.2014Кримінально-правова характеристика конфіскації майна як виду покарання. Перспективи її розвитку. Конфіскація, що застосовується до фізичних та юридичних осіб. Пропозиції і рекомендації щодо вдосконалення відповідних положень кримінального законодавства.
диссертация [14,1 M], добавлен 25.03.2019Особливості виконання і відбування неповнолітнім покарання у виді адміністративного штрафу. Порядок і умови виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, їх відображення та регламентування Кримінально-виконавчим кодексом України і Інструкцією.
реферат [28,3 K], добавлен 25.04.2011Визначення судом мінімального й максимального розміру та можливості застосування штрафу як покарання для неповнолітніх. Особливості призначення неповнолітнім покарань у виді громадських та виправних робіт, позбавлення права обіймати певні посади.
реферат [25,9 K], добавлен 25.04.2011Загальна характеристика і основні принципи призначення покарання у кримінальному праві України. Кримінально-правова характеристика сукупності злочинів. Напрями здійснення каральної політики судових органів на сучасному етапі боротьби зі злочинністю.
курсовая работа [46,4 K], добавлен 06.12.2013
