Обмеження волі як вид кримінального покарання

Засуджені особи, яким обмеження волі призначено відповідно до ст. 389 КК України (за ухилення від покарання, не пов'язаного з позбавленням волі), і які не взяті під варту в залі суду, направляються інспекцією до місця відбування покарання у названому вище порядку (ч. 3 ст. 57 КВК України).

Щодо осіб, які направляються у виправний центр під вартою, то відповідно до ч. 2 ст. 57 КВК України таке направлення здійснюється у порядку, встановленому для осіб, засуджених до позбавлення волі. Тобто засуджені до обмеження волі, які направляються до місця відбуття покарання під конвоєм, етапуються до виправного центру не пізніше десятиденного строку з дня набрання вироком законної сили або з дня звернення його до виконання. Адміністрація місця попереднього ув'язнення одночасно з направленням засудженого до виправного центру зобов'язана повідомити сім'ю засудженого про місце, куди його направлено для відбування покарання. Після прибуття в установу вони підлягають звільненню з-під варти.

Як вже зазначалося, законодавець передбачив також і можливість направлення засуджених, яким невідбута частина позбавлення волі замінена у порядку ст. 82 КК України обмеженням волі, до місця відбування покарання з урахуванням особи засудженого під конвоєм або у самостійному порядку. На наш погляд, такий порядок направлення до виправних центрів засуджених, яким невідбута частина позбавлення волі була замінена на обмеження волі, не відповідає правовій природі цього виду покарання. Вважаємо, що до осіб, які потребують конвоювання при слідуванні з місць позбавлення волі до виправного центру, взагалі застосовувати таку заміну недоцільно і навіть небезпечно, адже після прибуття до виправного центру вони будуть перебувати без охорони. Така заміна мусить розцінюватися засудженими як привілей і застосовуватися до осіб, які справді заслуговують довіри і довели своєю поведінкою, що вони можуть і бажають виправитися.

Доцільно буде застосовувати певні заходи впливу і щодо засуджених, які без поважних причин ухилилися від явки у виправний центр. Для цього кримінально-виконавча інспекція повинна мати можливість направляти в суд мотивоване подання про заміну обмеження волі позбавленням волі. Така міра передбачена кримінальним законодавством (ст. 390 КК України), однак застосовується вона у випадках: 1) самовільного залишення місця обмеження волі або за злісне ухилення від робіт, або систематичне порушення громадського порядку чи встановлених правил проживання, вчинені особою, засудженою до обмеження волі (караються позбавленням волі на строк до трьох років); 2) неповернення до місця відбування покарання особи, засудженої до обмеження волі, якій було дозволено короткочасний виїзд, після закінчення строку виїзду (карається обмеженням волі на строк до двох років або позбавленням волі на той самий строк).

Що стосується засуджених до обмеження волі, які без поважних причин ухилились від явки у виправний центр, то законодавець передбачає лише їх затримання і подальше направлення під конвоєм до місця відбування покарання. Чи доцільно буде після цього тримати таких осіб у виправних центрах? Скільки правопорушень, а можливо і злочинів вчинять ці особи в умовах відсутності суворого режиму і відповідних умов ізоляції?

Тому ч. 5 ст. 57 КВК України, на нашу думку, повинна мати такий вигляд:

“5. У разі неприбуття засудженого до місця відбування покарання органом внутрішніх справ за поданням кримінально-виконавчої інспекції оголошується його розшук. Після затримання засудженого кримінально-виконавча інспекція повинна встановити причини його неявки у виправний центр, після чого засуджений направляється до місця відбування покарання в порядку, установленому для засуджених до позбавлення волі, або в суд направляється мотивоване подання про заміну обмеження волі на покарання у виді позбавлення волі на певний строк”.

У зв'язку з останнім пропонується внести відповідні зміни у ст. 390 КК України, яка б передбачала кримінальну відповідальність за ухилення засуджених до обмеження волі від явки у виправний центр без поважних причин. За таку пропозицію висловилося 95% опитаних нами працівників виправних центрів. Вважається, що ці заходи будуть спрямовані на формування у засуджених дисципліни і належної правосвідомості. Вони сприятимуть виробленню у них ставлення до обмеження волі, як до певного привілею, і створювати відчуття тієї довіри, яку їм виявили держава і суспільство, направляючи відбувати покарання в установу відкритого типу. Крім цього, вказані міри при виконанні кримінальних покарань носитимуть елементи виховного характеру.

При розгляді питання про направлення засуджених до обмеження волі в місця відбування покарання не зайвим буде звернути увагу на їх розподіл, оскільки це питання фактично в законодавстві не урегульоване. На наш погляд, засуджені, яким обмеження волі призначене в порядку ст. 82 КК України або ст. 389 КК України, і засуджені до обмеження волі за вироком суду, як правило, повинні триматися окремо, за що висловилося 85% опитаних працівників виправних центрів. Також, на їх думку, особи, які раніше відбували позбавлення волі і на момент засудження до обмеження волі мали судимість, теж повинні триматися у виправному центрі окремо від інших засуджених, а засуджені за злочини, вчинені у співучасті, повинні направлятися у різні виправні центри. Відповідно до цього, на наш погляд, у виправних центрах мусить існувати особлива система розміщення засуджених, котра б забезпечувала вказану вище диференціацію засуджених.

Згідно ч. 1 ст. 58 КВК України строк покарання у виді обмеження волі обчислюється з дня прибуття і постановки засудженого на облік у виправному центрі. На наш же погляд, строк покарання у виді обмеження волі повинен обчислюватися з моменту вручення засудженому до обмеження волі припису про явку у виправний центр для відбування покарання. По-перше, отримання копії вироку (постанови, ухвали) суду і її реєстрація в журналі обліку; негайний виклик засудженої особа до інспекції і оформлення матеріалів її особової справи; отримання нею повідомлення для власника підприємства, на якому працює засуджена особа, для її подальшого звільнення; отримання нею припису про явку у виправний центр для відбування покарання вказують на те, що правовий статус особи вже на цій стадії виконання обмеження волі починає суттєво змінюватися, що вже свідчить про початок відбування нею покарання. По-друге, якщо строк покарання у виді обмеження волі буде обчислюватися з моменту вручення засудженому до обмеження волі припису про прибуття у виправний центр для відбування покарання, то, у випадку його неприбуття без поважних причин у виправний центр, такі дії можна буде кваліфікувати як ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі (ст. 390 КК України).

Закон встановлює, що у строк покарання за правилами, передбаченими у ст. 72 КК України, повинен зараховуватися час попереднього ув'язнення під вартою, а також час слідування під вартою до виправного центру: одному дню попереднього ув'язнення або слідування під вартою відповідають два дні обмеження волі. Разом з тим, у законі існує прогалина щодо зарахування у строк покарання часу, коли засуджений був відсутній у виправному центрі з поважних причин (хвороба, короткочасний виїзд за межі виправного центру з дозволу адміністрації і т.п.), а також нічого не говориться про особливості обчислення строку обмеження волі у дні самовільної відлучки засудженого на роботі (прогулу) або самовільної відлучки засудженого з місця відбування покарання понад одну добу.

У зв'язку із сказаним, пропонується така редакція ст. 58 КВК України:

“1. Строк покарання у виді обмеження волі обчислюється з моменту вручення засудженому до обмеження волі припису про прибуття для відбування покарання у виправний центр і постановки засудженого на облік у кримінально-виконавчій інспекції.

2. В строк обмеження волі зараховується час тримання засудженого під вартою в якості попереднього ув'язнення, а також час слідування під вартою до виправного центру для відбування покарання з розрахунку один день перебування під вартою за два дні обмеження волі, а також час короткочасних виїздів з виправного центру.

3. В строк обмеження волі не зараховується час самовільної відлучки засудженого на роботі або за місцем проживання понад одну добу”.

Факт самовільної відлучки засудженого повинен підтверджуватися відповідними довідками, виписками з табелів розподілу на роботу, поясненнями засуджених, рапортами працівників та іншими матеріалами, які мають значення для справи. На підставі зібраних матеріалів начальником виправного центру повинна виноситися мотивована постанова, в якій би зазначалася кількість діб відсутності засудженого. Після узгодження постанови з головою спостережної комісії вона повинна направлятися до суду за місцем розташування виправного центру для розгляду та визначення нової дати закінчення строку покарання, про що засуджений повідомляється під розписку.

У виправних центрах організовується суворо регламентований розпорядок дня з урахуванням особливостей роботи засуджених, оперативної обстановки, пори року, місцевих умов та інших конкретних обставин. Розпорядок дня затверджується наказом начальника виправного центру і оголошується засудженим та працівникам виправного центру. Робота частин і служб виправного центру організовується таким чином, щоб представники адміністрації знаходилися на його території від підйому до відбою, а при двохзмінній роботі засуджених - і в нічний час. У вихідні та святкові дні організовується добове чергування керівного складу виправного центру.

У виправних центрах засуджені до обмеження волі перебувають без охорони, але під наглядом адміністрації. Перебування засудженого у вільний від роботи час поза гуртожитком допускається з дозволу адміністрації виправного центру, яка з цього питання виносить вмотивовану постанову. Перевірки наявності засуджених організуються щоденно зранку та ввечері. Проведення перевірок у межах виправного центру покладається на чергову зміну та відповідальних посадових осіб, а на виробничих об'єктах - на представників адміністрації з числа виробничого персоналу. Засуджені до обмеження волі, як правило, проживають у спеціально призначених для них гуртожитках і відповідно до встановлених норм належності отримують необхідне матеріальне та комунально-побутове забезпечення.

Засудженим до обмеження волі забороняється: доставляти і зберігати на території, де вони проживають, предмети, вироби і речовини, перелік яких визначений Департаментом; вживати спиртні напої і пиво, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби. У разі виявлення таких предметів, виробів і речовин у засудженого вони підлягають вилученню; речі, вилучені з обігу, знищуються, гроші, цінності та інші речі за рішенням суду можуть бути передані в доход держави.

З метою виявлення та вилучення заборонених для користування предметів ч. 5 ст. 59 КВК України визначає, що засуджені, які відбувають покарання у виді обмеження волі, а також приміщення, в яких вони проживають, можуть піддаватися обшуку, а їхні речі, посилки, передачі і бандеролі, що надійшли, - огляду. Огляди і обшуки приміщень, де проживають засуджені з сім'ями, проводяться за наявності встановлених законом підстав, за вмотивованим рішенням суду. Жиле приміщення, де проживає засуджений, може відвідуватися, як правило, в денний час уповноваженими працівниками виправного центру.

Безумовно, названі примусові заходи є факторами, які суттєво ущемляють гідність особистості. На наш погляд, у юридичній літературі інституту обшуків і оглядів засуджених приділяється явно недостатня увага. Як правило, вони розглядаються як один із засобів профілактики правопорушень і зміцнення режиму. Проти цього заперечень не має, але сама процедура обшуку і відповідна правова регламентація залишаються, як правило, поза увагою.

Зміст понять “обшук” і “огляд” у кримінально-виконавчому законодавстві не визначається; лише допускається можливість проведення таких дій (ч. 5 ст. 59 КВК України). Тим часом обшук вимагає, на наш погляд, докладного регламентування. Про значущість властивості, яка характерна обшукові, ущемляти особисті блага свідчить та обставина, що для його проведення стосовно вільних громадян у кримінально-процесуальному порядку потрібна мотивована постанова слідчого, санкціонована прокурором чи його заступником, і обов'язкова присутність понятих. А обшук житла чи іншого володіння вільної особи, за винятком невідкладних випадків, проводитися лише за вмотивованою постановою судді (статті 127 і 177 КПК України).

Однак кримінально-процесуальні норми теж не регулюють процедуру проведення особистого обшуку, що не дає можливості опиратися на них в конструюванні відповідних кримінально-виконавчих положень. Тут же зазначимо, що не можна брати під сумнів потребу обшуків засуджених, обумовлену концентрацією у виправних центрах осіб, які у минулому вчинили злочини, вимогою забезпечення безпеки як засуджених, так і інших осіб, які перебувають на території виправного центру.

Варто також вказати на те, що при проведенні особистого обшуку засуджених працівники виправних центрів зобов'язані бути коректними і не допускати приниження людської гідності засуджених. Виходячи з потреби самих обшуків як способу забезпечення режиму, що має в тому числі й попереджувальну спрямованість, пропонується доповнити Розділ XІ “Заходи забезпечення ізоляції засуджених” ПВР УВП, а саме - параграф 54 словами: “При проведенні особистих обшуків засуджених працівники зобов'язані виявляти коректність і не допускати дій, що заподіюють моральні переживання, не передбачені порядком проведення обшуків”.

Засуджені, які не допускають порушень встановленого порядку відбування покарання у виді обмеження волі і мають сім'ї, після відбуття шести місяців строку покарання можуть проживати за межами гуртожитку із своїми сім'ями. Вони можуть жити на приватних квартирах або в придбаному житлі в межах території виправного центру. Засуджені мають документ установленого зразка, що засвідчує їх особистість (паспорт і інші особисті документи засуджених зберігаються в їхніх особових справах). Їм видається особисте посвідчення. Дозвіл на проживання за межами гуртожитку оформлюється постановою начальника виправного центру за клопотанням начальника відділення соціально-психологічної роботи, погодженим з оперативним працівником.

Засудженим можуть бути дозволені короткострокові виїзди за межі виправного центру за обставин, передбачених законодавством для осіб, засуджених до позбавлення волі, а також з інших поважних причин, у таких випадках: а) у разі потреби звернутися в медичний заклад з приводу захворювання чи лікування за наявності відповідного медичного висновку; б) для складання іспитів у навчальному закладі; в) за викликом судових і слідчих органів - на період провадження слідства чи дізнання; г) для попереднього вирішення питань трудового і побутового влаштування після звільнення (строком до семи діб, без урахування часу на дорогу); ґ) у разі виникнення інших життєво необхідних обставин, що потребують присутності засудженого. При наданні особі, засудженій до обмеження волі, дозволу на короткочасний виїзд за межі виправного центру, органи внутрішніх справ здійснюють контроль за місцем її проживання з метою недопущення учинення нею злочинів та своєчасного повернення засудженої особи до виправного центру.

На осіб, які відбувають покарання у виправних центрах, у повному обсязі поширюються права та обов'язки, визначені КВК України (ст. 59 КВК України) та іншими нормативно-правовими актами ДДУПВП.

Засуджені до обмеження волі мають право: а) пересуватися без строю, не носити розпізнавальні нагрудні знаки, носити цивільний одяг, мати при собі гроші; б) відправляти листи, отримувати посилки (передачі) і бандеролі, одержувати короткострокові побачення без обмежень, а тривалі побачення - до трьох діб один раз на місяць; в) у разі потреби звернутися в медичний заклад з приводу захворювання чи лікування; г) за власним бажанням відправляти релігійні обряди.

Засуджені до обмеження волі зобов'язані: а) виконувати законні вимоги адміністрації виправного центру, що стосуються порядку відбування призначеного покарання; б) сумлінно працювати у місці, визначеному адміністрацією виправного центру; в) постійно знаходитися в межах виправного центру під наглядом, залишати його межі лише з дозволу адміністрації цього центру, проживати за особистим посвідченням, яке видається взамін паспорта; г) проживати, як правило, у спеціально призначених гуртожитках.

Засудженим до обмеження волі забороняється: а) самочинно залишати територію виправного центру; б) придбавати, зберігати будь-яку вогнепальну або холодну зброю, а також транспортні засоби і користуватися ними; в) вживати спиртні напої, наркотичні засоби і токсичні речовини.

Перебування засудженого у вільний від роботи час поза гуртожитком допускається з дозволу адміністрації виправного центру. За засудженими до обмеження волі адміністрацією виправного центру в обов'язковому порядку здійснюється нагляд.

Нагляд у виправному центрі є системою заходів, спрямованих на забезпечення відбування та виконання кримінального покарання у виді обмеження волі шляхом цілодобового і постійного контролю за поведінкою засуджених у місцях їх проживання та праці, попередження та припинення з їх боку протиправних дій, забезпечення вимог режиму відбування покарання у виді обмеження волі та безпеки персоналу установ. Він встановлюється з моменту постановки засудженого на облік у виправному центрі і триває протягом усього часу відбування покарання як за місцем проживання і роботи, так і в інших місцях, де засуджені можуть перебувати у вільний від роботи час.

Нагляд здійснюється з метою дотримання засудженими правил проживання, трудової дисципліни, громадського порядку й умов відбування покарання і містить у собі такі напрямки діяльності: спостереження за поведінкою засуджених протягом усього строку відбування покарання з моменту постановки на облік; забезпечення дотримання встановленого розпорядку дня; використання в гуртожитках для засуджених технічних і інших засобів контролю, а також встановлення пропускної системи при вході і виході; здійснення обшуку й огляду приміщень гуртожитку, самих засуджених і належних їм речей; вилучення предметів, виробів і речовин, придбання, збереження і використання яких засудженим заборонено; проведення систематичних перевірок наявності засуджених у гуртожитках в нічний час або за місцем проживання на орендованій чи власній житловій площі; проведення перевірок засуджених на робочих місцях; ведення обліку виходу засуджених на роботу і повернення з роботи, виходячи з графіка роботи і потрібного часу на шлях проходження; контроль за постійним місцезнаходженням засуджених у вільний від роботи час у межах виправного центру, а також видача дозволів на вихід за його межі.

Система нагляду у виправних центрах установлюється з урахуванням їх території та місця розташування, а також особливостей порядку відбування покарання у виді обмеження волі і здійснюється черговою зміною та іншими спеціально призначеними працівниками виправного центру. Несення служби із здійснення нагляду за засудженими на території виправного центру та прилеглої місцевості ведеться, як правило, шляхом патрулювання. Особлива увага приділяється приміщенням адміністративних будинків, об'єктів виробничо-господарського призначення, житлових і складських будівель, дисциплінарних ізоляторів.

Перевірки наявності засуджених, які проживають з родинами за межами гуртожитку виправного центру, здійснюються шляхом їх прибуття у встановлений час (від одного до чотирьох разів на тиждень) для реєстрації до оперативного чергового. Наявність засуджених може перевірятися адміністрацією у будь-який час доби, крім нічного.

Організація нагляду за засудженими у виправних центрах включає: а) контроль за поведінкою засуджених у місцях їхнього проживання та роботи, перевірку наявності в них посвідчень установленого зразка, обмеження їх доступу на територію, де розташовані житлові будинки працівників виправних центрів та інших громадян; б) забезпечення виконання засудженими вимог кримінально-виконавчого законодавства України та дотримання ними встановленого порядку відбування покарання; в) попередження та профілактику порушень режиму тримання з боку засуджених та недопущення скоєння ними злочинів, втеч та інших правопорушень; г) проведення обшуків з метою перекриття каналів надходження до засуджених заборонених предметів, а також забезпечення ізоляції осіб, які допустили порушення встановленого порядку відбування покарання. Крім цього, серед засуджених проводяться заходи оперативного характеру з метою запобігання вчинення злочинів і правопорушень, порушень правил внутрішнього розпорядку, виявлення засуджених негативної спрямованості, неформальних лідерів і т.п.

Начальник чергової зміни, крім загальних обов'язків, повинен: а) перед заступанням на службу перевіряти кількість засуджених, у тому числі тих, які проживають за межами виправних центрів, перебувають у гуртожитках, на робочих об'єктах, у дисциплінарному ізоляторі, короткострокових виїздах, а також на стаціонарному лікуванні. б) не допускати самовільного виходу засуджених за межі виправного центру; г) контролювати вибуття засуджених у короткострокові виїзди, лікувальні і навчальні заклади та їх своєчасне повернення до виправного центру; ґ) у разі самовільного залишення засудженим території виправного центру негайно доповідати про це начальнику виправного центру або його заступникам, вживати заходів щодо встановлення місцезнаходження відсутнього, а в разі потреби - організовувати першочергові заходи щодо його затримання. д) двічі на добу (ранком - після розводу засуджених на роботу і ввечері - після повернення з роботи) доповідати начальникові виправного центру про обстановку і результати несення служби черговими змінами, а про надзвичайні події - негайно.

Засуджені до обмеження волі відповідно до ч. 3 ст. 59 КВК України обов'язково залучаються до праці і зобов'язані сумлінно працювати у місці, визначеному адміністрацією випраного центру. У свою чергу до обов'язків адміністрації виправного центру відносяться організація трудового влаштування засуджених та забезпечення додержання їх умов праці (ст. 61 КВК України).

Подальше регулювання цього питання, а саме - як конкретно працевлаштовуються засуджені і які обставини при цьому враховуються, потребує докладнішого розгляду. Певний інтерес у цьому відношенні являє таке законодавче формулювання: “Засуджені до обмеження волі залучаються до праці, як правило, на виробництві виправних центрів, а також на договірній основі на підприємствах, в установах чи організаціях усіх форм власності за умови забезпечення належного нагляду за їх поведінкою (ч. 1 ст. 60 КВК України)”.

Зазначимо, що тривалий час свобода праці засуджених обмежувалася таким суспільно-економічним фактором, як відсутність у країні інших форм власності, крім державної, в результаті чого засуджені, як і більшість громадян, могли (зобов'язані були) працювати лише на державних підприємствах. На початку 1990-х років становище різко змінилося й у засуджених з'явилися можливості працювати в організаціях різних форм власності.

У відповідності з ст. 60 КВК України, праця засуджених до обмеження волі регулюється законодавством про працю, за винятком правил прийняття на роботу, звільнення з роботи, переведення на іншу роботу. Кожен засуджений зобов'язаний працювати в місцях і на роботах, визначених адміністрацією виправного центру. Вивід засуджених на роботу здійснюється згідно з розпорядком дня під керівництвом начальника чергової зміни. Тривалість робочого дня засуджених, правила охорони праці, техніки безпеки і виробничої санітарії встановлюються відповідно до законодавства України про працю. Переведення засуджених на іншу роботу, в тому числі в іншу місцевість, може здійснюватися власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом за погодженням з адміністрацією виправного центру.

Відповідно до ч. 3 ст. 62 КВК України власникові підприємства, установи, організації або уповноваженому ним органу, де працюють засуджені, забороняється звільняти їх з роботи, крім таких випадків: звільнення від відбування покарання на підставах, передбачених КК України; переведення засудженого на роботу на інше підприємство, в установу чи організацію або для дальшого відбування покарання до іншого виправного центру; набрання законної сили вироком суду, за яким особа, що відбуває покарання у виді обмеження волі, засуджена до позбавлення волі; неможливість виконання даної роботи за станом здоров'я.

Власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган за місцем роботи засуджених до обмеження волі зобов'язаний забезпечити їх залучення до суспільно корисної праці з урахуванням стану здоров'я та, за можливістю, спеціальності, організувати первинну професійну підготовку і створити необхідні побутові умови.

Засуджені можуть залучатися без оплати праці до робіт з благоустрою гуртожитків та території, яка закріплена за виправними центрами. Ці роботи вони виконують, як правило, в порядку черговості у неробочий час, тривалістю не більше двох годин на тиждень. Засудженим незалежно від усіх відрахувань виплачується не менш як 75% загальної суми заробітку.

Варто зазначити, що правильне працевикористання засуджених за наявною у них спеціальністю має велике значення, оскільки воно здатне принести моральне і матеріальне задоволення і позитивно відобразитись на їх виправленні. Засуджені, які працюють не за спеціальністю, як правило, після відбуття покарання дискваліфікуються й у ряді випадків втрачають можливість повернутися до колишньої своєї діяльності, що серйозно травмує особистість, не говорячи уже про зовсім очевидні економічні втрати, і, зрозуміло, це, у свою чергу, сприяє рецидивній злочинності.

Отже, праця засуджених до обмеження волі є одним із найважливіших критеріїв оцінки їх становлення на шлях виправлення і ресоціалізації, під якою варто розуміти відновлення та розвиток соціально-корисних зв'язків особистості як у період відбування покарання, так і після звільнення з установ виконання покарань. Між тим, сьогоднішня практика діяльності виправних центрів показує, що переважна частина засуджених працює не за спеціальністю. Лише 6-10% засуджених у виправних центрах працюють за спеціальністю, яку мали до засудження. У засуджених, яких використовують не за спеціальністю, як правило, спостерігається низька якість праці, невиконання норм виробітку, низька якість виробленої продукції, значні витрати йдуть на їх підготовку та перепідготовку. Дослідження показують, що протягом першого місяця після навчання продуктивність праці у засуджених нижча на 25-30%, другого - на 10%, третього - на 3,5%, і лише на четвертому місяці вони починають виконувати норми виробітку. У перші місяці 30-40% виробленої ними продукції має низьку якість та брак.

У зв'язку з цим, як показують результати наших досліджень, більшість опитаних засуджених у виправних центрах (89%) хоча і задоволені тим, що вони потрапили саме у даний вид установ виконання покарань, однак 59% з них не задовольняє та робота, яку вони виконують.

Цікавою є залежність числа невдоволених засуджених від часу перебування у виправному центрі: до 1 року - 15,3%, від 1 року до 2 років - 32,1%, понад двох років - 11,6%, тобто число невдоволених особливо велике у перші два роки відбування покарання у виді обмеження волі.

Дослідження показало, що засуджені до обмеження волі, які використовуються за спеціальністю, відразу ж включаються у трудовий процес, виконують норми виробітку, не порушують трудової дисципліни та режиму відбування покарання. Навпаки, засуджені, які використовуються не за призначенням, мають низькі заробітки, частіше стають порушниками режиму і дисципліни, вчиняють злочини в установах. Звідси випливає, що практика працевикористання засуджених у виправних центрах не за спеціальністю, набутою до засудження, вимагає конструктивних змін. В умовах реформування кримінально-виконавчої системи в Україні має формуватися певна державна політика, яка б відповідала вимогам часу та ґрунтувалася на нових принципах і пріоритетах, з урахуванням усіх процесів, що відбуваються на перехідному етапі.

Під час становлення різних форм власності змінюються характер і ставлення до праці, тому мають бути розроблені й нові принципи для відбування покарання у виді обмеження волі та тримання засуджених у виправних центрах, що потребує принципово нових правових норм, які регулюють ресоціалізацію та ефективну організацію праці засуджених. На наш погляд, найголовніше тут полягає у тому, щоб виробнича діяльність засуджених до обмеження волі не перешкоджала виконанню основного завдання виправних центрів - виправленню засуджених, які відбувають цей вид покарання.

Для удосконалення працевикористання засуджених у кримінально-виконавчих установах відкритого типу (виправних центрах) важлива роль надається Постанові Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2002 року №167 “Про затвердження програми подальшого реформування та державної підтримки кримінально-виконавчої системи на 2002-2005 роки”, де передбачено конкретні заходи. Зокрема, матеріально-технічне забезпечення і матеріальна зацікавленість засуджених, створення страхових та інвестиційних фондів, соціальна адаптація осіб, які відбувають покарання, державне оборонне замовлення, зміцнення матеріально-технічної бази установ виконання покарань, передача на постійне користування або в оренду земельних ділянок, які перебувають у державній власності, поліпшення умов тримання засуджених та матеріально-технічного забезпечення за рахунок місцевих бюджетів. Що стосується останнього, то особливе значення для практики виконання покарання у виді обмеження волі має також закріплений в ч. 2 ст. 56 КВК України обов'язок місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування сприяти адміністрації виправних центрів у трудовому і побутовому влаштуванні засуджених. Усі ці заходи, на наш погляд, сприятимуть поліпшенню використання праці засуджених до обмеження волі.

Для удосконалення праці засуджених також потрібно, щоб виправні центри звільнялися від державних та місцевих податків і зборів, а прибуток, отриманий у результаті виробничо-господарської діяльності, надходив на зміцнення і розвиток власного виробництва, поліпшення матеріально-побутового забезпечення засуджених, надання допомоги звільненим, покращення соціально-побутових умов персоналу в цілому. В умовах розвитку ринкових відносин держава має взяти на себе утримання виправних центрів: надати підтримку у вигляді пільг з оподаткування, дотацій з державного бюджету для розвитку виробництва, розширити права адміністрації установ без погодження з Державним департаментом з питань виконання покарань укладати договори і контракти із суб'єктами ринкових відносин, у тому числі й з іноземними фірмами.

Ринкові відносини мають дати простір дії в усіх галузях підприємницької діяльності, зокрема в системі установ відкритого типу, де з метою виправлення і ресоціалізації засуджених має бути належним чином організована їх праця, забезпечене відповідне постачання сучасного обладнання і засобів виробництва. Все це в нових умовах господарювання потребує розробки нових економічних та правових норм, концептуальних підходів до пенітенціарної політики і передусім має бути створена матеріальна та моральна зацікавленість засудженого в результатах своєї праці.

Для удосконалення працевикористання засуджених у виправних центрах дуже важливим є створення належних побутових умов безпосередньо на виробничих ділянках. Наприклад, якщо при фермі є добре обладнані приміщення, де можна переодягтися, душові, кімната відпочинку, налагоджена система вентиляції, то це багато в чому сприяє кращому трудовому настрою, підвищенню продуктивності праці. На жаль, адміністрація вивчених підрозділів не завжди приділяє належну увагу цим питанням.

Одним з найважливіших напрямів покращення працевикористання засуджених є їх залучення до участі в управлінні виробництвом. У виправних центрах для вирішення цього питання існують, на нашу думку, більші можливості, ніж в установах виконання покарань закритого типу. Широке і послідовне використання різноманітних форм залучення засуджених до участі в управлінні виробництвом, безумовно, сприяло б створенню здорового психологічного клімату у виправних центрах, підвищенню продуктивності праці і підготовці до активної творчої участі у праці після звільнення.

Необхідною умовою, що значною мірою визначає результати виправлення засуджених, є організація їх матеріально-побутового забезпечення, медичного і культурного обслуговування. Ця обставина не може, безумовно, не враховуватися у процесі відбування ними покарання у виді обмеження волі. Так, засудженим до обмеження волі гарантується право на охорону здоров'я. Охорона здоров'я забезпечується системою медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, а також поєднанням безоплатних і платних форм медичної допомоги.

Лікувально-профілактична і протиепідемічна робота у виправних центрах організовується і проводиться на загальних підставах відповідно до законодавства про охорону здоров'я органами і закладами охорони здоров'я. Направлення засуджених до лікувальних закладів визначається згідно з порядком обслуговування населення органами охорони здоров'я. Засуджені, за їхнім бажанням, можуть одержувати будь-яку оплачену за рахунок власних коштів додаткову лікувально-профілактичну допомогу, яка надається фахівцями органів охорони здоров'я.

Засуджені, які тримаються у виправних центрах, забезпечуються індивідуальним спальним місцем, інвентарем і постільними речами, а продукти харчування і речове майно вони купують за готівку або за кошти, які зберігаються на їх власних рахунках. Норма житлової площі на одного засудженого не може бути меншою ніж чотири квадратних метри. Комунально-побутові та інші послуги оплачуються засудженими на загальних підставах (ст. 64 КВК України). Однак, важко собі уявити, що чотири квадратних метри, зафіксовані в даній статті, можуть відповідати стандартам санітарних норм. Позиція законодавця і вчених, що його підтримують, з цього питання не може не викликати полеміки. Ми солідарні з точкою зору, що ефективність процесу виправлення засуджених багато в чому залежить від належної організації матеріально-побутового забезпечення виправних центрів.

Необхідно також враховувати, що на відміну, наприклад, від засуджених до позбавлення волі особи, які відбувають обмеження волі, фактично не позбавлені тих чи інших матеріальних благ. Це є наслідком тієї обставини, що цей вид кримінального покарання, умови і порядок його відбування максимально наближені до звичайного життя на волі. Задум законодавця саме і полягає у тому, щоб за таких умов особи, засуджені за нетяжкі злочини, могли успішніше пройти ресоціалізацію і стати на шлях виправлення. Тому, якщо прийняти положення про те, що обмеження волі є покаранням без ізоляції особи від суспільства, то варто не погодитися з законодавчим формулюванням ч. 1 ст. 64 51 КВК України, яка вказує на норму житлової площі не менш чотирьох квадратних метрів на одного засудженого.

На наш погляд, запропоновані законодавцем санітарні норми житлової площі на одного засудженого до цього виду покарання наближені до санітарних норм, засудженого до позбавлення волі. Треба визнати, що існування подібних приміщень може значною мірою дискредитувати в цілому оптимальну, на наш погляд, структуру виправного центра. Крім цього, вважаємо, що проживання засуджених у житлових приміщеннях, площа яких лімітована нормою “чотири квадратних метри з розрахунку на одного засудженого”, дещо принижує людину як особистість, тобто обмежує її гідність. Норма житлового забезпечення у виправних центрах не повинна бути наближеною до норми житлового забезпечення слідчого ізолятора чи виправної колонії в'язниці, а мусить визначатися на підставі незалежного експертного висновку. Авторами такої універсальної експертизи повинні стати психологи, педагоги, фахівці в галузі житлово-побутової санітарії і гігієни, працівники кримінально-виконавчої системи.

Засудженим, які не працюють у зв'язку із захворюванням, а також з причин, від них не залежних, і не одержують за цей час заробітної плати або інших доходів, харчування та комунально-побутові послуги надаються за встановленими нормами за рахунок виправного центру. Засуджені, які направлені на лікування до лікувальних закладів охорони здоров'я, забезпечуються цими лікувальними закладами всіма видами довольства на загальних підставах. У необхідних випадках адміністрація виправного центру або підприємства, установи чи організації, де працевлаштований засуджений, може видавати йому аванс із подальшим відшкодуванням. Із засуджених, які тримаються в дисциплінарних ізоляторах, стягується повна вартість харчування, наданого їм за встановленими нормами.

Засуджені, які не допускають порушень встановленого порядку виконання покарання у виді обмеження волі і мають сім'ї, після відбуття шести місяців строку покарання можуть за постановою начальника виправного центру проживати за межами гуртожитку із своїми сім'ями і повинні з'являтися у виправний центр для реєстрації від одного до чотирьох разів на тиждень. Для проживання із своїми сім'ями вони можуть орендувати або купувати житло в межах території виправного центру.

У процесі відбування покарання у виді обмеження волі присутні також необхідні елементи виховного характеру, у зв'язку з чим, із засудженими адміністрацією виправного центру, а також власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, де працюють засуджені, і громадськими організаціями проводиться соціально-виховна робота (ст. 65 КВК України).

Виховний вплив на засуджених здійснюється на основі психолого-педагогічних методів диференційного та індивідуального вивчення особистості засуджених з урахуванням строку покарання, персональних якостей і поведінки засуджених, обставин вчиненого злочину, закріплення досягнутих результатів. Виховні заходи із засудженими проводяться на підставі програм диференційованого виховного впливу в установлений розпорядком дня час у межах установи виконання покарань і спрямовані на формування і розвиток у засуджених особистих якостей і навичок, що стимулюють зацікавленість у виправленні, прагнення до заняття суспільно-корисною діяльністю, сумлінного ставлення до праці, дотримання вимог законів і прийнятих у суспільстві встановлених правил поведінки, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівнів.

Для досягнення поставленої мети адміністрацією виправних центрів: а) організовується основне загальне і початкове професійне навчання, забезпечується професійна підготовка засуджених; б) створюються умови для підвищення засудженими свого загального і професійного рівнів, їх заочного навчання у навчальних закладах; в) формуються методично-виховні ради виправних центрів, основним завданням яких є збереження зв'язків засуджених з родичами, а також підтримка ініціативи громадських організацій і релігійних об'єднань, спрямованих на підготовку засуджених до життя в суспільстві після звільнення; г) активна участь засуджених у виховних заходах заохочується і враховується при визначенні ступеня їхнього виправлення.

Відповідно до ст. 66 КВК України засуджені, які відбувають покарання у виді обмеження волі, можуть створювати самодіяльні організації і брати участь у їх роботі. У виправних центрах забороняється діяльність політичних партій та профспілок.

За сумлінну поведінку і ставлення до праці до засуджених можуть застосовуватися такі заходи заохочення: подяка; нагородження похвальною грамотою; грошова премія; нагородження подарунком; дострокове зняття раніше накладеного стягнення; дозвіл на виїзд до близьких родичів за межі виправного центру на святкові, неробочі та вихідні дні. Засуджені, які стали на шлях виправлення або сумлінною поведінкою і ставленням до праці довели своє виправлення, можуть бути у встановленому законом порядку подані до заміни невідбутої частини покарання більш м'яким або до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання.

До засуджених, які порушують трудову дисципліну і встановлений порядок відбування покарання, адміністрація виправного центру може застосовувати такі заходи стягнення: попередження; догана; сувора догана; призначення на позачергове чергування з прибирання гуртожитку і прилеглої до нього території; заборона проживати поза гуртожитком строком до трьох місяців; заборона виходу за межі гуртожитку у вільний від роботи час на строк до трьох місяців; поміщення в дисциплінарний ізолятор строком до десяти діб. Стосовно особи, яка самовільно залишила місце обмеження волі або злісно ухиляється від робіт, або систематично порушує громадський порядок чи встановлені правила проживання, адміністрація виправного центру надсилає прокуророві матеріали для вирішення питання про притягнення засудженого до кримінальної відповідальності відповідно до ст. 390 КК України.

Заходи заохочення і стягнення накладаються письмово і усно та відображаються в особовій справі засудженого. При заохоченні до засудженого застосовується один захід заохочення. Дозвіл на виїзд до близьких родичів на святкові, неробочі та вихідні дні може бути наданий засудженому не більше одного разу на місяць. При призначенні заходів стягнення враховуються мотиви і обставини вчинення порушення, кількість і характер раніше накладених стягнень, а також пояснення засудженого щодо проступку. Накладені стягнення мають відповідати тяжкості і характеру проступку засудженого. Стягнення може бути накладене лише на особу, яка вчинила проступок, не пізніше десяти діб з дня його виявлення, а якщо у зв'язку з проступком проводилася перевірка, то з дня її закінчення, але не пізніше шести місяців з дня вчинення проступку. Накладене стягнення звертається до виконання, як правило, негайно, але не пізніше одного місяця з дня його накладення.

Якщо протягом шести місяців з дня відбуття стягнення засуджений не буде підданий новому стягненню, він визнається таким, що не має стягнення. Накладене в цей період нове стягнення на засудженого перериває перебіг зазначеного строку і його обчислення триває знову з дня відбуття останнього стягнення.

Засудженим, яким заборонений вихід за межі гуртожитку у вільний від роботи час, протягом строку дії заборони вихід із гуртожитку може бути дозволений у виняткових випадках і на встановлений час для: одержання медичної допомоги; придбання продуктів харчування і предметів першої потреби; відвідання лазні, пральні або перукарні; одержання поштових відправлень; відвідання установ і організацій, навчальних закладів.

Правом застосування заходів заохочення і стягнення, передбачених статтями 67 і 68 КВК України, користуються у повному обсязі начальник виправного центру, а також його прямі начальники. Заходи заохочення і стягнення можуть застосовувати також заступник начальника виправного центру і начальник відділення соціально-психологічної служби виправного центру в межах, передбачених частинами другою і третьою ст. 70 КВК України.

Заступник начальника виправного центру має право застосовувати заходи заохочення у виді оголошення подяки, дострокового зняття раніше накладеного ним стягнення і дозволу на виїзд до близьких родичів за межі виправного центру на святкові, неробочі і вихідні дні, а також заходи стягнення у виді попередження, догани і суворої догани.

Начальник відділення соціально-психологічної служби виправного центру має право застосовувати в усній формі заходи заохочення у виді оголошення подяки і дострокового зняття раніше накладеного ним стягнення, а також заходи стягнення у виді попередження, догани і суворої догани.

Отже, розглянувши порядок виконання і умови відбування покарання у виді обмеження волі в кримінально-виконавчих установах відкритого типу (виправних центрах), вважаємо за потрібне зробити висновок, що в цілому вони регламентовані законодавцем досить чітко. Однак, на наш погляд, до названих порядку і умов відбування обмеження волі можна було б внести окремі корективи.

Як відомо, укладачі КВК України застосували принцип прогресивного поліпшення умов тримання при відбутті покарання у виді позбавлення волі у виправних колоніях усіх рівнів безпеки. Йдеться про різні умови відбування покарання в залежності від поведінки засудженого. Такий принцип, на наш погляд, може бути застосований і до засудженого до обмеження волі. Наприклад, на першому етапі, тривалістю приблизно 1/5 строку покарання, призначеного за вироком суду, вони могли б перебувати на звичайних умовах відбування покарання. Ці умови можуть виражатися в таких обмеженнях: свобода пересування буде обмежена місцем роботи і виправним центром, які буде заборонено залишати без особливого дозволу, що надається з поважних причин, закріплених у законі; засуджені не матимуть права проживати з сім'ями; після встановленої години засуджені мусять перебувати у своїх приміщеннях.

Після закінчення передбачуваного строку за умови належної поведінки і сумлінного ставлення до праці засуджені до обмеження волі могли б переводитися на полегшені умови відбування покарання. Вони могли б мати право: у вільний від роботи час, а також у вихідні і святкові дні пересуватися територією адміністративного району, відвідувати місця масового відпочинку (крім барів, ресторанів, казино, дискотек тощо); з дозволу адміністрації установлювати свій режим дня (тобто не знаходитися у гуртожитку у встановлений для початкового етапу час); з дозволу адміністрації - проживати з сім'ями на орендованій або придбаній житловій площі. Засуджені, переведені на полегшені умови відбування покарання, повинні одержувати спеціальний документ, що підтверджує цей факт. Відповідно, до переліку заходів стягнень, які можуть бути застосовані до засуджених у виправних центрах, доцільно буде включити і переведення на звичайні умови відбування покарання. Така система змін умов відбування покарання, на нашу думку, зможе ефективніше сприяти досягненню попереджувальних цілей покарання у виді обмеженні волі, а також дозволить гнучко реагувати у випадку помилок в прогнозі майбутньої поведінки засуджених.

З урахуванням сказаного, з метою удосконалення законодавства про виконання покарання у виді обмеження волі пропонуємо включити до КВК України статтю такого змісту:

“Для засуджених до обмеження волі встановлюються два види умов відбування покарання: звичайні і полегшені.

На звичайних умовах повинні відбувати покарання протягом 1/5 строку засуджені, які прибули у виправний центр. Особам, які відбувають покарання на звичайних умовах, заборонене проживання з сім'єю. Після 22⁰⁰ годин засуджений повинен перебувати у своїй кімнаті гуртожитку. Вихід за межі виправного центру можливий лише у вихідні дні.

Після закінчення вказаного строку, при сумлінному ставленні до праці і відсутності дисциплінарних стягнень, засуджені переводяться на полегшені умови відбування покарання, а у випадку порушень умов відбування покарання вони можуть бути переведені назад з полегшених на звичайні умови відбування покарання”.

3.2 Особи, які відбувають покарання в кримінально-виконавчих установах відкритого типу

У зв'язку з цим варто згадати, що І.І. Карпец взагалі заперечував необхідність загального визначення особи злочинця, пропонуючи перемістити центр уваги на вивчення окремих груп злочинців, яким можна і потрібно дати кримінологічно точні характеристики.

Не ведучи полеміку із приводу потреби існування загального поняття особи злочинця, що, як уже підкреслювалося вище, все-таки є абстракцією, хоча й існуючою в уяві багатьох вчених, ми повністю приєднуємося до думки І.І. Карпеця про потребу більш глибокого вивчення окремих груп злочинців з метою здійснення на них ефективнішого виправного впливу.

Однією з таких груп є засуджені до обмеження волі. Це - нова категорія засуджених, яка складає вже значну частку у загальній кількості засуджених до різних видів кримінального покарання, але поки ще недостатньо вивчена, про що свідчить відсутність у науковій літературі достатньої інформації про неї. Досліджуючи виконання виправними центрами покарання у виді обмеження волі, ми виходили з положення, що ця категорія засуджених, разом із загальними ознаками, які характеризують злочинність у цілому, має певні властивості, що дозволяють виділити їх в особливу групу, яка відзначається певною специфікою. Наявність подібної специфіки дає можливість, на наш погляд, правомірно говорити про поняття особи засуджених до обмеження волі, вивчати її з різних точок зору і використовувати результати вивчення при вирішенні питань як індивідуалізації покарання у виді обмеження волі, так і ефективності його виконання. Спробуємо, відштовхуючись від узагальненого поняття особи злочинця, дати характеристику тій частині засуджених, які відбувають покарання у кримінально-виконавчих установах відкритого типу (виправних центрах).