Магдебурзьке право в містах України діяло шляхом застосування в самоврядуванні та суді книг міського права польських юристів Павла Щербича "Saxon seu prawa polski majdebursky nazywajce Speculum Saxonum" та Барташа Троїцького "Porzdek sudowy spraw miejskich prawa majdeburskiego".

Декілька слів про так зване "хелмське", або "хелмінське" право, яке широко застосовувалося в містах Правобережної України. За своєю суттю хелмське право -- різновид міського права. Воно являло собою переробку магдебурзького права на польську мову з використанням звичаїв та інших юридичних норм польського міста Хелм. Цю переробку, яка отримала назву "Право цивільне Хелмінське", створив П. Кушевич в 1646 році.

Треба підкреслити, що в українських містах діяла та частина магдебурзького права, яка допомагала організувати систему органів самоврядування. А. Кістяковський підкреслював, що "магдебурзьке право терпіло зміни від місцевих звичаїв та поглядів, що часто діяли поряд з ним і заміняли його".

Головним органом самоврядування в містах з магдебурзьким правом був магістрат. На ньому лежало піклування про міський благоустрій, він міг регулювати ціни на продукти, слідкувати за чистотою та порядком у місті. Магістрат мав "правні книги" (збірники законів) та печатку з міським гербом.

До магістрату входили магістратські урядники: старші та молодші. Старші -- це війт, бурмістри, радці, лавники та магістратський писар, молодші -- комісар або межувальник, городничих та возний.

Очолював міську владу війт, який спочатку призначався королем. Його посада була спадковою, її можна було продати та купити. З часом міста викупляють спадкові війтівства, ця посада стає виборною, з подальшим затвердженням королем. Існували релігійні обмеження при виборах війта. Так, у грамоті на самоврядування місту Стародубу було сказано, що війтом може бути тільки католик. Це вносило ускладнення в життя українських міст, де більша частина населення була православною. В кращому випадку вдавалось отримати право на вибори до лави та ради одного-двох православних. У Львові, наприклад, православні українці не мали права займати жодної посади і навіть мешкати вони могли тільки в певній частині міста на Руській вулиці. Так само було в Перемишлі, Дрогобичі тощо.

Війт разом з населенням міста обирали раду, в яку входили від 6 до 24 радців. Рада вела господарчі справи. Радці вибирали на один рік зі свого середовища бурмістрів (від 2 до 12). Разом з війтом вони розглядали як судові, так і адміністративні справи. Існував і спеціальний судовий орган -- лава, до складу якої входили війт (голова) і семеро лавників або присяжних. Лавники щорічно вибирались із середовища заможного міського населення. Вони розглядали як цивільні, так і кримінальні справи. В деяких містах цивільними справами міщан займалась рада. Підсудності лави в цих містах підлягали тільки кримінальні справи. Вироки при цьому подавались на затвердження королю.

Процес в містах з магдебурзьким правом був усним, гласним та змагальним.

Судочинство велося на польській або латинській мові.

У загальному бюрократичному апараті міста певні функції виконували і молодші урядники. Так, до компетенції комісара були віднесені рішення суду по переділу землі, встановлення межових знаків. Возний виконував доручення суду: розносив повістки, приводив правопорушників, городничих слідкував за громадським порядком в місті.

Жителі міст., які користувались правом на самоврядування, були юридично вільними, несли загальнодержавні повинності і ті, які визначала міська влада. В їхні обов'язки входило утримання адміністрації, королівського війська, сплата грошових податків. Населення таких міст сплачувало податки, зокрема, на користь духовенства.

Магдебурзьке право давало жителям міст і певні права. Міщани отримували право побудови будинку для магістрати і право держати трубача. На нижніх поверхах таких будинків дозволялось мати крамниці, хлібні засіки. В тих містах, де був великим приїзд купців, будувався гостинний двір. Місту дозволялось мати громадську лазню, шиноктамлин. Всі доходи поступали в міську скриню, ключ від якої зберігався у одного з бурмістрів. З цієї скрині йшла плата за магдебурзьке право, вносились податки і покривались інші витрати. Одним з важливих привілеїв, які давало магдебурзьке право, було "право складу". В силу цього права купці, які привозили товари в місто, повинні були продавати їх тільки в цьому місті і тільки оптом.

Отже, купівля-продаж в роздріб була монополю місцевих купців. Приїжджі купці могли торгувати в роздріб тільки в дні ярмарок. Ярмарки та торги, що влаштовувались в містах, з одного боку, служили економічному розвитку міст, з другого -- служили збагаченню міщан. Кількість ярмарок в містах вказувалась в грамотах на самоврядування.

Зробимо деякі висновки. Протягом XIV -- XVI ст. магдебурзьке право поширилось на всій Правобережній та в частині Лівобережної України. В свой основі воно було знаряддям католизації та полонізації українського населення, оскільки правом на самоврядування могли користуватись тільки католики. Магдебурзьке право ніколи не застосовувалося в містах України в повному обсязі. Діяла та його частина, яка регламентувала систему органів самоврядування. Щодо правних книг, якими користувалися в містах України, то в них мало що було від німецького права. Міста використовували звичайно форму магдебурзького права, але не його зміст. На першому етапі свого існування магдебурзьке право відіграло дещо прогресивну роль в економічному розвитку України.

Розділ ІІІ. Право гетьманщини

Формування української держави, безперечно, вплинуло на розвиток українського права. Але якщо після визвольної війни польський апарат державної влади було повністю ліквідовано, то в правовій сфері зміни відбувалися дещо інакше. Серед джерел права було скасовано лише ті, які слугували зміцненню панування польської шляхти: “Устава на волоки”, “Ординація війська Запорозького”, сеймові конституції. Інші ж, зокрема, Литовські статути (1529, 1566, 1588 pp.), збірники магдебурзького права, окремі королівські та князівські грамоти, постанови сейму частково продовжували діяти. Однак своєрідність правової системи Гетьманщини полягала в тому, що в її основі лежало звичаєве право, яке в найбільш традиційній формі й найповніше діяло на Запорозькій Січі. Воно регулювало широке коло суспільних відносин, військово-адміністративну організацію державності, козацьку систему судочинства. Звичаєве право продовжувало існувати в умовах обмеження української державності в XVIII ст. Про це свідчить, зокрема, той факт, що його норми враховувались усіма без винятку кодифікаціями й законодавством імперії, що поширювалося на територію України. Важлива роль належала Березневим статтям Б. Хмельницького, а також статтям, підписаними іншими гетьманами.

Це були правові документи конституційного характеру, які визначали правове становище Гетьманщини в складі Росії, порушували головні питання внутрішнього життя України. Чільне місце посідало також гетьманське законодавство, зокрема, універсали, декрети, грамоти, ордери, інструкції, листи. Ці акти регулювали переважно адміністративні й цивільні відносини. Серед них були як загальнообов'язкові, так і ті, що визначали правове становище окремих станів, установ, господарств, осіб. Статус підзаконних актів, спрямованих на реалізацію актів царя й гетьмана, мали універсали й укази Генеральної військової канцелярії. Норми російського законодавства діяли на Слобожанщині та в Новоросії, хоча й там у деяких випадках, наприклад, при розгляді дрібних кримінальних справ, ще дотримувалися звичаєвого права. Починаючи з XVIII ст. російське законодавство дедалі більше поширювалося на українські землі, хоча не могло витіснити норми місцевого права. Окремі російські законодавчі акти, що мали визначальне значення (Указ про єдиноспадкування 1714 р., Табель про ранги 1722 р. та ін.), все відчутніше впливали на розвиток суспільних відносин.

Отже, в Україні діяли різні, багато в чому застарілі правові норми, які часто суперечили одна одній, або, навпаки, дублювалися. Кардинальні зміни в суспільному житті з перетворенням Росії в абсолютну монархію також вимагали уніфікації права. Царський уряд сподівався в такий спосіб зблизити правові системи України й Російської імперії. Верхівка українського суспільства, яка прагнула зрівнятись у правах з російським дворянством, вбачала в цьому свій інтерес. Одночасно козацька старшина намагалася закріпити свої права й відновити автономне становище України. Усе це стало причинами кодифікацій українського права у другій чверті XVIII ст.

На прохання гетьмана Д. Апостола та козацької старшини указом імператриці Анни від 28 серпня 1728 р. була створена перша кодифікаційна комісія. Вона мала завдання скласти проект Зводу законів для України. Склад комісії постійно змінювався, але переважно це були фахівці в галузі права, -- високоосвічені люди, які займали високі посади в гетьманському уряді.

Комісію очолювали спочатку генеральний суддя І. Борозна, а потім генеральний обозний Я. Лизогуб. Для підготовки кодифікації було використано насамперед “Порядок” (версію магдебурзького права, яка найчастіше застосовувалась у судах України), а також інші збірники магдебурзького права, Литовський статут 1588 p., акти царської влади, церковного права, правові звичаї, узагальнення судової практики.

Наслідком діяльності комісії стала поява у 1743 р. Зводу (збірника), під назвою “Права, за якими судиться малоросійський народ”. Упорядники створили власну систему розташування матеріалів. Вона значно відрізнялася від тих, що застосовувалися раніше, в тому числі й у джерелах, використаних при роботі над кодифікацією. Збірник складався з 30 розділів, що поділялися на 531 артикул і 1716 пунктів. Він супроводжувався інструкцією кодифікаційної комісії й алфавітним реєстром, в якому були короткі пояснення змісту артикулів. До збірника додавався “Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана ” -- своєрідний козацький табель про ранги. Звід містив норми державного, кримінального, цивільного й процесуального права. Кодифікація на ґрунті оригінального українського правового матеріалу відтворювала права й вольності українського народу. Звісно, що такий документ суперечив інтересам самодержавного уряду, і 1756 р., після тривалого розгляду збірника Сенатом, його було повернуто гетьману К. Розумовському на доопрацювання. Після деяких змін і доповнень Звід подали на затвердження спочатку Комісії генеральної старшини (1759 p.), а потім Ради генеральної та полкової старшини (1763 p.). Переважна більшість старшини виступила проти документа й вимагала продовження дії Статуту 1588 р., який забезпечував панівне становище феодалів. Звід так і не став офіційним джерелом права, однак використовувався як підручник з українського права, його норми застосовувались у реальному житті й судовій практиці.

Спроби систематизації українського права продовжувалися. 1750 р. Ф. Чуйкевич уклав, а в 1758 р. остаточно завершив збірник “Суд і розправа в правах Малоросійських. В основу збірника було покладено ідею відновлення станових судів; розроблено правові норми, що визначали правове становище таких судів і порядок судового процесу. В полках мало бути засновано посади суддів земських, замкових і межових, однак остаточне рішення в судових справах мало належати старшинський верхівці.

Здійснено й інші приватні кодифікації. Наприклад, упорядкований 1764 р. В. Кондратьєвим збірник “Книга Статут та інші права малоросійські ” став посібником для суддів. У 1767 р. створено систематизований збірник норм державного, адміністративного та судового права “Екстракт малоросійських прав ”. Відомі й інші спроби кодифікувати право в Україні, але як і попередні, вони не набули офіційного статусу.

В умовах зміцнення феодальних відносин подальший розвиток основних галузей українського права спрямувався на закріплення станових привілеїв старшини й шляхти. У цивільно-правовій галузі основна увага приділялася праву власності на землю. В роки Визвольної війни відбувся перерозподіл землі, що належала польським магнатам і шляхті. Вона стала державною, і гетьманськими універсалами, царськими указами надавалась у власність козацькій старшині, українській шляхті, монастирям. Крім традиційних способів набуття землеволодінь (спадкування, дарування, купівля-продаж, обмін, освоєння пустищ), з'явилися також нові: одержання на ранг за службу, пожалування, давність володіння, захоплення.

У правовому сенсі усі земельні володіння поділялися на вотчини й держання (рангові). Полково-сотенна система Гетьманщини передбачала поширення рангових землеволодінь. Земля на ранг надавалася за службу старшині, в розмірі, що залежав від посадового становища, гетьманом, полковниками, а також царським урядом. У спадщину такі землі могли передаватися лише за умов, що нащадки нестимуть службу. Проте, з часом володарі рангових земель домоглися закріплення їх у власність, використавши для цього перехід козацького війська до складу російського й зрівняння козацької старшини у правах з російським дворянством. Рядові козаки втратили одержане внаслідок визвольної війни право вільно розпоряджатися своїми земельними ділянками і мали тільки право подвірного землекористування. Отже, у другій половині XVIII ст. унаслідок зміцнення й розширення кріпосницьких відносин вотчинна система землеволодіння стала переважати.

Поширення товарно-грошових відносин зумовило розвиток зобов'язального права. Зобов'язання випливали з договорів (купівлі-продажу, обміну, позики, оренди майна, особистого найму) чи заподіяння шкоди. У якості правових гарантій виконання договірних зобов'язань використовувались: укладання договорів при свідках, письмова форма договору, письмові посвідчення укладання договорів, записи в актових книгах тощо. Невиконання договорів, як і зобов'язання із заподіяння шкоди передбачали відшкодування збитків майном або відробітком.

Шлюбно-сімейні відносини регулювалися переважно нормами звичаєвого та церковного права. Обов'язковою умовою взяття шлюбу була згода батьків на шлюб дітей. Шлюб без батьківського благословення призводив до позбавлення спадщини. Згода на шлюб молодих не була обов'язковою умовою шлюбу, хоча вона, як правило, враховувалась. Шлюбний вік за звичаєм для юнака був 18 років, для дівчини -- 16 років. При укладанні шлюбу дружина приносила придане, а чоловік дарував їй вено -- частину нерухомого майна, що було своєрідною матеріальною гарантією шлюбу. У випадку смерті чоловіка чи при розірванні шлюбу з вини чоловіка це майно ставало власністю дружини. З поширенням російського законодавства дружина втратила право вільно розпоряджатися своїми речами. Одруження з чоловіком іншого стану змінювало і її соціальний стан.

Успадкування здійснювалось як за законом (звичаєм), так і за заповітом. За звичаєм після батька успадковували майно сини, у випадку ж їх відсутності -- дочки. Сини успадковували землю, поділивши її на рівні частини. Наймолодший син успадковував також батьківську хату. Особисте майно матері успадковували дочки. Позашлюбні діти позбавлялися права успадковувати батьківське майно й успадковували лише особисте майно матері. Брати, успадкувавши майно, мали виділити сестрам на придане.

Кримінальне право також розвивалося. Злочином вважалось порушення закону, заподіяння шкоди життю, здоров'ю, честі, майну особи. Найнебезпечнішими вважались злочини проти держави (зрада, образа царя, фальшивомонетництво). За державні злочини засуджували до смертної кари, все майно засуджених конфісковувалось, а сім'ї виселяли до Сибіру. Значно поширилися посадові злочини, особливо такі, як казнокрадство й хабарництво. До майнових злочинів належали крадіжки, пограбування, підпалювання та інші способи знищення чужого майна. Майнові й посадові злочини карались ув'язненням, тілесними покараннями, штрафами, конфіскаціями майна. До смертної кари засуджували за такий особливо небезпечний вид злочину, як гайдамацтво. Злочинами проти особи вважалися вбивство, каліцтво, нанесення побоїв, тілесні ушкодження. Смертна кара застосовувалась до убивців батьків, немовлят, старшини, а також за вбивство на замовлення або отруєння. Серед правопорушень виокремлювалися також злочини проти сім'ї, моралі, православної віри. Перелюб, неприродні статеві стосунки карались, як правило, смертю.

Злочини розрізнялися навмисні, необережні й випадкові. Поступово деталізуються такі інститути кримінального права, як замах на злочин, рецидив злочину, співучасть. Суб'єктами злочину могли стати особи, починаючи з шістнадцятирічного віку. Психічно хворі не звільнялися від кримінальної відповідальності, хоча ця обставина враховувалась при розгляді справи як така, що пом'якшувала вину. Скоєння злочину в стані сп'яніння, навпаки, вважалось за обставину, що обтяжувала провину.

Метою системи покарань було залякування, заподіяння мук злочинцям, відшкодування шкоди, завданої злочинними діями, а також запобігання нових злочинів. Вищою мірою покарання була смертна кара, яка поділялася на просту (відрубування голови, повішення, розстріл) і кваліфіковану (четвертування, колесування, утоплення, спалення, по садження на палю, під-вішення на гак, закопування живим у землю). Існували також покарання тілесні (відрубування руки, відрізання носа, вуха, язика), болісні (биття палицями, батогами, різками), ганебні (прив'язування до ганебного стовпа на майдані, по садження на дерев'яну кобилу, публічне шельмування). Практикувалось ув'язнення на невеликі строки (“до покори”) у ями, сараї та камери при ратушах. З поширенням російського законодавства, починаючи із середини XVIII ст., застосовуються заслання на каторгу. Такі покарання, як майнові (конфіскації, штрафи, викуп) і вигнання за межі села чи міста часто-густо застосовувались як додаткові.

У процесуальному праві не було чіткого поділу на кримінально-процесуальне й цивільно-процесуальне. Однак у XVIII ст. проявляється тенденція застосування обвинувально-змагального процесу при розгляді цивільних справ і слідчого (інквізиційного) при розгляді справ кримінальних. Процес у цивільних справах починався з подання позовної заяви, яка з доби гетьмана Д. Апостола мала подаватися в письмовій формі. Кримінальні справи порушувалися потерпілими, зацікавленими особами чи державними органами. Судовими доказами вважалися: власне зізнання, показання сторін, свідків, речі, документи, присяга. На стадії попереднього слідства в кримінальних справах для одержання доказів могли застосовуватися тортури й побиття. Однак їх не застосовували щодо панівних верств, осіб духовного сану. Рішення й вироки можна було оскаржити у вищестоящих інстанціях. Судові рішення виконували спеціальні судові виконавці -- возні.

Завдяки національно-визвольній війні 1648-1654 pp. була створена українська національна держава, яка отримала міжнародне визнання. Приєднання її до Московської держави прирікало Україну на поступове обмеження й ліквідацію її автономії. Співіснування демократичної в своїй основі української козацької держави й абсолютистсько-монархічної Росії було можливе лише як тимчасове об'єднання, як реакція на зовнішньополітичні фактори. Своєрідність державного ладу Гетьманської держави полягала в тому, що тут тісно перепліталися демократичні й монархічні начала, основою системи управління був військово-демократичний устрій.

Висновки

Після Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького утворилася Українська держава - Гетьманщина, з дуже своєрідним суспільно-політичним устроєм.

В українському суспільстві були такі стани: старшина, духовенство, козацтво, міщанство та селянство. Козацька старшина була заможним станом в тогочасному суспільстві, вона володіла великими землеволодіннями і по суті привласнила собі права і привілеї дворянства. Духовенство також мало великі землеволодіннями і користувалося привілеями. Козацтво - це особливий стан вільних людей, які проходили військову службу і мали земельні наділи. Міщани займалися ремеслом і торгівлею. Селяни в XVII ст. ще володіли землею, але все частіше потрапляли в залежність від старшини та заможного козацтва.

Головою Української козацької держави був гетьман. Він уособлював єдність трьох нинішніх гілок влади. Гетьман мав досить широкі повноваження в управлінні державою. Він видавав універсали, закони за якими жив український народ, мав повноваження головнокомандуючого козацького війська, впливав на призначення урядовців та полковників. Але з кінця XVII ст. влада гетьмана залежною від волі московського царя і він фактично перетворився на царського намісника в Малоросії.

Генеральна старшина являла собою вищих урядовців, що здійснювали феодально-старшинську політику в різних галузях управління. Функції їх більш ясно визначені у генерального обозного, судді, писаря і не досить виразно у осавулів, хорунжого та бунчужного. Уся без винятку генеральна старшина виконувала різні доручення адміністративного і судового характеру. Більшість з старшини виступала як наказні гетьмани, що командували окремими загонами. Полкова і сотенна старшина також виконувала адміністративно-управлінські та військові обов'язки.

В багатьох містах Лівобережної України ще з польських часів залишилися міста з магдебурзьким правом. Магдебурзьке право - це право на самоврядування в великих містах. Ці міста платили менші податки в державну казну, самі обирали членів магістрату, які управляли містом. В містах з магдебурзьким правом утворився прошарок міської аристократії, яка займала всі відповідальні посади та виконувала управлінські функції в містах.

Царський уряд на протязі XVII - XVIII ст. постійно намагався зменшити та обмежити автономні права Гетьманщини. Тому постійно втручався у внутрішні справи України. Цар за власним бажанням призначав гетьманів та старшину, розміщав на території України російські війська та посилав козаків на війну. На всі ці дії дав згоду гетьманський уряд, який при обранні нового гетьмана підписував статті, які з кожним разом все більше обмежували автономію Гетьманської України. Для контролю за справами в Гетьманщині був створений Малоросійський приказ, а при гетьманах призначалися царські воєводи та резиденти.

Така політика царського уряду привела до того, що в 1764 році на Україні була скасована посада гетьмана. В 1783 році було ліквідовано полковий устрій на Лівобережній Україні. Українську територію було поділено на намісництва, а згодом на губернії. Українська старшина та заможне козацтво отримала від російського імператора дворянські титули, офіцерські звання та відповідальні посади в російській армії. Рядових козаків було перетворено на солдатів російської армії, а частину закріпачено. В 1783 році вийшов указ імператриці Катерини ІІ про закріпачення селян і більшість українських селян потрапили в кріпосну залежність.

Список літератури

Монографії і брошури:

1. Iсторiя України: Нове бачення: У 2 т. Т.I. / Пiд ред. В.Смолiя. - К., 2005.

2. Антонович В. Б. Коротка історія козаччини. - К., 2004. - С. 230.

3. Антонович В. Б. Про козацькі часи на Україні. - К., 2001. - С. 476.

4. Борисенко В. П. Заремба С. З. Україна козацька XV - XVIII століття. Ч.2 - К., 2003. - С.458.

5. Винар Л. Р. Козацька Україна. - К., 2003. - С. 570.

6. Герасимчук В. Матеріали до історії козаччини. - Львів 1994. - С. 232.

7. Грабовський С., Ставроянi С., Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотворення. - К., 2005. - С. 680.

8. Гуржій С. І. Українська козацька держава в II половині XVII - XVIII століття: Кордони, населення, право. - К., 2006. - С. 158.

9. Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. - Львiв, 2001. - C.495.

10. Дядиченко В. А. Нариси суспільно - політичного устрою Лівобережної України кінця XVII - початку XVIII - К., 2009. - С. 506.

11. Зеркаль Сава. Руїна козацько - селянської України 1648 - 1764 - 1802. - Нью-Йорк, 2008. - С. 687.

12. Кривошея В. В. Генеалогія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків. - К., 2002. - С. 569.

13. Крикун М. Г. Адміністративно - територіальний устрій Правобережної України XV - XVIII століття. - К., 2003. - С. 184.

14. Літопис Самовидця - К., 2001. - С. 400.

15. Софроненко К. А. Малороссийский приказ русского государства II пол. XVII - нач. XVIII вв. - М., 2000. - С. 354.

16. Струкевич О. К. Українська Гетьманщина та Російська імперія протягом 50 - 80-х рр. XVIII (політико - адміністративні аспекти проблеми) - К., 2006. - С. 100.

17. Україна крізь віки в 15 Т. - Т 8: Гетьманська Україна.(за ред. Гуржія С. І., Чухліб Т. - К., 2009. - С. 304.

18. Шевчук В. А. Козацька держава як ідея суспільно - політичного мислення XVI - XVIII століття в 2 Кн. - Кн., 2. - К., 2007. - С. 534.

19. Шевчук В. А. Козацька держава. До історії українського державотворення. - К., 2005. - С. 455.

20. Яковлєва Т. О. Гетьманщина в II половині 50-х рр. XVIII ст.: Причини і початок Руїни. - К., 2008. - С. 447.

Періодичні видання:

1.Антонович О. М. «Урядові службовці Гетьманщини - українська інтелігенція XVIII ст. //УІЖ. - 2007. № 2. - С. 92 - 97.

2. Мельник А. «Наступ царату на державний суверенітет Гетьманщини (XVIII ст.)»// Розбудова держави. - 2008. № 1/2. С. 93 - 97.

3. Петровський М. «До історії полкового устрою Гетьманщини»//Хроніка 2000. - 2008. Вип. 27/28. - С. 187 - 191.

4. Рибаков Д. Козацька гетьманщина XVII--XVIII століть: історія «без грому» // Дзеркало тижня - 2006 - № 30 (609) - 5 - 19 серпня.

5. Сергійчик В. «Полковий устрій України: (XVII - XVIII ст.)// Український світ. - 2006. № 3. - C. 22 - 25.

Размещено на Allbest.ru