Размещено на http://www.allbest.ru/

5

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

кафедра історії й теорії держави та права

КУРСОВА РОБОТА

на тему: Суспільно-політичний лад та право Гетьманщини

Виконав

курсант 16 взводу факультету № 3

рядовий міліції

Тімановський А.В.

Науковий керівник

доцент кафедри майор міліції

Сокальська О.В.

Одеса 2011

ЗМІСТ

Вступ

Розділ I. Суспільний лад Гетьманщини

Розділ II. Система органів влади

2.1 Центральні органи влади

2.2 Місцеві органи влади

2.3 Органи влади в містах з магдебурзьким правом

Список літератури

Вступ

В ході Національно - визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького проти польської шляхти виникла Козацька держава, яка дістала назву - Гетьманщина. На початку січня 1654 року після Переяславської ради українські землі відійшли під протекторат московської держави. В 1663 році за Андрусівським перемир'ям Україна була поділена між Польщею і Московією по Дніпру. На Правобережній Україні козацький устрій був ліквідований до початку XVIII століття, а на Лівобережній Україні він зберігся до кінця XVIII століття.

Актуальність теми зумовлена деякими певними особливостями, це пов'язано в першу чергу з тим що на сьогоднішній день значно змінились погляди на суспільно - політичний устрій Гетьманщини. На сьогоднішній день з'явилися нові погляди досвідчених істориків з залученням нових, раніше не доступних, матеріалів та нових підходів щодо висвітлення суспільно - політичного устрою Української держави.

Об'єктом дослідженням виступає суспільно - політичний устрій Гетьманщини в II пол. XVII - XVIII століття.

Предметом дослідження є його характерні риси, особливості та значення в історії Українського державотворення.

Методологічну основу дослідження складають загальні принципи логіки, історизму та об'єктивності, система загальних науково - дослідницьких методів системного та структурно - функціонального аналізу, а також історичний, логічний, порівняльні методи.

Метою даної курсової роботи виступає дослідження особливостей суспільно - політичного устрою Гетьманщини та вплив Московської держави на розвиток українського суспільства та політичного устрою.

Питання суспільно - політичного устрою Гетьманщини висвітленні в архівах того часу які дійшли до нас. Про його особливості також можна дізнатись з козацьких літописів Самовидця, Величка і Граб'янки.

З XIX століття почалось дослідження даної проблеми українськими та російськими вченими - істориками. В працях даного періоду історія України описувалася з погляду Російського самодержавства і носила загальний характер. В цей час над даною проблемою працювали: Бантиш - Каменський, Лазаревський, Аркас, Антонович та інші.

В Радянський історіографії проблеми суспільно - політичного устрою Гетьманщини досліджувались з точки зору класової теорії К. Маркса. Але в працях цього періоду поданий досить обшир ний фактичний матеріал. Над проблемою Гетьманщини працювали такі радянські вчені - історики: Дядиченко, Софроненко, Яворницький та інші.

В сучасній українській історіографії дане питання є досить добре висвітлене. Сучасні історики описують дану проблему об'єктивно і досить широко. В період незалежної України над даною проблемою працювали і працюють такі відомі історики: Шевчук, Гурій, Смолій, Чухліб, Мельник та інші.

Територіальні межі -- охоплюють територію Лівобережної України та місто Київ.

Наукова новизна даної роботи визначає, насамперед, новий підхід до дослідження з врахуванням нового погляду на минуле України, що дозволило відійти від панівної в радянській історіографії схеми показів проблеми.

Завдання дослідження: на основі різних джерел та літератури дати характеристику предмету дослідження.

Теоретична і практична цінність даної курсової роботи полягає, в тому, що даний матеріал може бути використаний істориками та правознавцями, у подальшій науковій і практичній розробці проблем з історії України, а також при розробці нормативних курсів з історії України. При роботі над даною курсовою роботою автор використовував праці видатних істориків, таких, як: Дядиченко, Крикун, Антонович, Гуржій, Софроненко, Сергійчик, Петровський, Рибаков, Шевчук, Яковлєва та багато інші праці.

Такий автор, як Дядиченко В. А. у своїй праці «Нариси суспільно - політичного устрою Лівобережної України кінця XVII - початку XVIII» досить детально і фактично описує суспільний і політичний лад Гетьманської держави, центральні, місцеві органи влади с періоду виникнення Гетьманщини і до її повного занепаду, але з класових позицій.

Гуржій С. І. - український сучасний історик, який у своїй праці «Українська козацька держава в II половині XVII - XVIII століття: Кордони, населення, право» описує зміни адміністративно - територіального устрою та суспільний лад український земель в даному столітті. Автор описує дану проблему уже більш з сучасних позицій і поглядів, автор відходить тим самим від поглядів радянської історіографії.

У праці Софроненко К. А. «Малороссийский приказ руського государства II пол. XVII - нач. XVIII вв.», автор детально розповідає нам про Малоросійський приказ та його роль в суспільно - політичному житті Гетьманщини. Ця праця теж висвітлює дану проблему з класових позицій, так як була написана радянський період.

Дана курсова робота складається з вступу, 3-х розділів, висновків, списку використаної літератури і додатків.

політика суспільство право гетьманщина

Кінець XVII -- початок XVIII ст. характеризується подальшим розвитком феодально-старшинського господарства на Лівобережній Україні. Головними галузями його були хліборобство і скотарство. При обробітку землі старшина широко використовувала працю залежних селян, особливо в гарячу пору польових робіт -- під час сівби, сінокосу, збирання врожаю тощо. Одержане зерна йшло на задоволення потреб маєтків, а також вивозилось на ринок чи перероблялось на інші сільськогосподарські потреби.

Важливою галуззю старшинського господарства було скотарство. В старшинських господарствах і монастирських маєтностях налічувались сотні і навіть тисячі голів різної худоби. Частина худоби відправлялась на ринок, в тому числі і на зовнішній. Особливо поширеною була торгівля волами. В старшинських і монастирських маєтностях існували ґуральні, в яких викурювалась горілка.

Широко було розповсюджено в старшинських господарствах виробництво поташу на поташних будах. На півночі порівняно часто в старшинських господарствах зустрічались і скляні гути. В південних полках досить поширені були селітряні майдани. Виробництво селітри займало значне місце в старшинському господарстві. Серед власників селітряних майданів були представники майже всіх старшинських родин. Більшість млинів на Лівобережжі також належала старшині. Млинарство становило важливу і прибуткову галузь старшинського господарства. В старшинських господарствах часто бували і рибні ставки. Старшинське господарство базувалось на визиску залежних селян, які обробляли старшинську землю, збирали врожай, косили сіно, рубали дрова і виконували всі інші сільськогосподарські роботи. Праця залежних селян широко використовувалась і в інших галузях господарства -- селяни будували і лагодили греблі, різні споруди, прокладали та ремонтували дороги, вивозили старшинську продукцію на ринок і т. д. Крім своїх безпосередніх «підданих», старшина, особливо урядова, широко притягала до «підданських» робіт і інше селянське населення цієї місцевості, а нерідко також козаків і міщан.

Крім праці залежних селян, старшина використовувала також і найману працю, особливо у спеціальних галузях свого господарства -- на будах, гутах, руднях тощо.

Старшина збагачувалась також за рахунок торгівлі на ринку внутрішньому (базари, ярмарки) і зовнішньому. Українські феодали нерідко мали свої торгові приміщення -- крамниці, лавки, склепи, виряджали торгові валки; в джерелах згадуються спеціальні прикажчики, челядники тощо.

Із зростанням багатства старшини посилювались і її політична сила, її влада над народними масами. Це виявлялось у дальшому відокремленні старшини від маси рядовою козацтва. Верхівка козацтва оформлюється в привілейовану групу, так зване значкове військове товариство. Вищою верствою цієї групи було бунчукове товариство. Звання бунчукового товариша надавалося гетьманом. Бунчукові товариші користувались особливими привілеями. Вони не підлягали місцевій -- полковій і сотенній -- адміністрації, знаходились під «гетьманським бунчуком» (звідси і їх назва). Під час військових походів бунчукові товариші перебували при гетьмані. Другу, нижчу верству верхівки становили так звані значкові товариші. Це була привілейована група у сотнях. Значкові товариші підлягали не сотенній адміністрації, а полковнику, «знаходились під полковим значком» (малим полковим прапором). Діти старшин отримували, як правило, добру освіту. Вони наймались у школах Лівобережжя, нерідко мала спеціальних домашніх учителів та вихователів. Переважна більшість з них здобувала і вищу освіту, головним чином у Київській академії, а також в колегіях Чернігова, Полтави та інших міст.

Козацтво на протязі всього цього часу лишалось окремим станом, за ними зберігалися певні права і привілеї. Головним обов'язком козацтва вважалось несення військової служби. Вони були людьми особисто вільними, звільнялись від податків і повинностей. У всіх гетьманських універсалах, полковницьких листах поряд із згадками про повинності посполитих (міщан і селян) завжди вказувалось, що козаки мають «зоставатись при своїх вольностях». Козаки підлягали козацькій адміністрації -- сільському і курінному отаманам, сотенній, полковій і гетьманській владі.

Проте козаки далеко не повністю звільнялись від поборів і повинностей, як це посилено підкреслювала українська історіографія, намагаючись зобразити тодішній лад «демократичним», «народним». На козацтво поширювалось чимало грошових зборів -- вони давали «ральці» старшині і державцям, продукти і гроші на утримання полкової і сотенної адміністрації, військової музики, сторожів, пошти, платили збори з тютюнових ділянок і пасік, а також несли на собі тягар непрямих податків.

На них у значній мірі лягало несення поштової служби. Як загальне правило, їх залучали до важких робіт по лагодженню укріплень, шляхів і гребель. Дуже тяжкою була і підводна повинність. Але найбільше козацтво страждало від утисків старшини і державців, які систематично примушували рядове козацтво виконувати нарівні з селянами різноманітні роботи. Господарство найзаможніших козаків мало багато спільного з господарством старшини. Багате козацтво володіло різними земельними угіддями -- орними землями, сінокосами, рибними озерами, а також млинами, пасіками, броварнями і т. п. В господарстві найзаможніших козаків була велика кількість худоби. Старшина користувалась тяжким становищем розореного і зубожілого козацтва і поневолювала його. Однією з найбільш поширених форм закабалення козаків було примусове «приписування» козаків у селянство, що нерідко чинили впливові власники маєтностей і урядовці.

Селянство, один з головних антагоністичних класів феодального суспільства, становило основну масу населення Лівобережної України. За своїм соціальним становищем, селяни являли собою дрібних виробників, що володіли засобами виробництва, були прикріплені до землі і перебували в особистій залежності від феодала. Хоч у багатьох випадках ця залежність селянина від державця була незначною, проте вона мала феодальний характер. Для характеристики селянського господарства на Лівобережжі одним з найбільш складних і найменш розроблених питань є питання про селянське землеволодіння і селянське землекористування. Аналіз уривчастих і певною мірою випадкових відомостей у джерелах дозволяє зробити такі висновки. Безперечно, що частково землі перебували в особистому володінні селян. Численні «кгрунти», «кгрунтики», «дільниці» являли собою особисту власність селян і були об'єктами купівлі та продажу. Походження цих земель різне. Селяни за правом заїмки освоювали пустирі, вирубували ліси, осушували болота. Ці землі становили їх власність і переходили у спадщину. Власністю селян були і землі, куплені ними.

Проте питома вага таких володінь незначна. В основному селяни сиділи на землях свого державця -- старшини або монастиря. Власник одержував село з усіма належними йому землями -- орними, сінокісними та іншими угіддями.

Відомостей про кількість землі, що припадала на один селянський двір, майже не збереглося. Це пояснюється, з одного боку, тим, що до нас дійшло дуже мало зведених даних про селянське землекористування, а з другого -- тим, що в численних актах купівлі-продажу, заміни, успадкування і т. д., ніколи не визначається розмір земельного володіння, а тільки вказується його місце розташування, характер угіддя і межі.

Крім ділянок на правах особистого володіння і «державських» земель, селяни користувались також лісами, луками, степами та ін., що становили власність окремих сільських громад.

Звичайно, становище окремих груп селян мало певні відмінності. Велику за своєю чисельністю групу -- значно більшу, ніж інші, -- становили селяни старшинських маєтностей. Вище вже згадувалось, що становище селян у маєтностях на правах «зуполного владения», «до ласки войсковой» й «кувспарти до мови», а також у рангових особливо не різнилося. У всіх земельних універсалах про селянські повинності говориться у стереотипних виразах, на зразок такого: «Звикло послушенство от давати без жодний спеки й одмов». Повинності селян на свого «державця» у цих маєтностях являли собою дуже строкату картину. Майже в кожному селі, в кожній маєтності існувала своя номенклатура данин і повинностей. Проте можна відмітити їх певні спільні риси.

В першому десятиріччі XVIII ст., для так званих державських маєтностей півночі Лівобережжя і його центральної частини характерною формою експлуатації селянства стає панщина. Види цієї панщини були ще надзвичайно різноманітні. Дуже часто вона складалась з великої кількості різних «работизн». Від типового «послушенства», поширеного в перші десятиріччя після визвольної війни, нові види панщини відрізнялися не тільки значно більшим розміром, а й тим, що їх мали відбувати на основних сільськогосподарських роботах -- оранці, сівбі, збиранні врожаю, молотьбі тощо, в той час як раніше «послушенство» поширювалось переважно на такі роботи, як заготівля дров, побудова гребель, косіння сіна. Ці зміни були зв'язані з дальшим зростанням великого феодально-старшинського господарства, збільшенням панської ріллі. До «роботизн» у державських маєтностях приєднувались різні натуральні і грошові збори. Серед натуральних найбільш поширеним був збір різним збіжжям, птицею та ін.

Характерним для становища селян у державських маєтностях було те, що вони менше притягались до виконання так званих загальнонародних повинностей. Власники маєтностей домагались від гетьмана, а інколи і від полковників універсалів на звільнення своїх селян від значної частини загальних зборів і повинностей.

Гетьманська влада, полкова і сотенна адміністрація суворо наказували селянам виконувати всі повинності на своїх власників.

Становище селян у монастирських маєтностях було близьким до становища державських селян, але мало й певні відмінності. Як і там, селяни відбували всілякі роботи і сплачували різні збори. Головна відмінність полягала в тому, що церковні феодали, користуючись своїм впливом, часто домагались універсалів, які ставили їх маєтності в особливі умови. Селяни тут менше притягались до різних загальних повинностей, і монастирі мали можливість збільшувати їх експлуатацію на свою користь.

Значну групу селянства Лівобережжя становило селянське населення вільних військових сіл. Характерною особливістю тут було те, що селяни не підлягали якомусь приватному власнику, не виконували на нього робіт і не сплачували податків. Як загальне правило, селяни платили в таких селах загальний збір, що звався стацією і стягувався частково натурою, частково грошима, а також окремі грошові збори (показанщина, покуховне, столове), збори на полкових і сотенних слурожів (на адміністрацію, артилерійську прислугу, сторожів, музику, ратушні витрати); вони обслуговували пошту (утримання коней, під вод і ямщика) і несли виграти на утримання війська. Разом з тим в окремих військових селах були й відмінності у становищі селян. В одних селах на гетьманську адміністрацію збирався головним чином грошовий збір, диференційований в залежності від заможності двора, в інших на гетьманську адміністрацію і ратушу стягались виключно натуральні збори або вимагалось виконання різних робіт на ратушу.

Крім того, селян військових сіл дуже часто примушувала до виконання «роботизн» полкова і сотенна адміністрація. Значну частину селянського населення Лівобережжя становили підсусідки. Основна маса їх складалась з людей, які не мали власного господарства і жили у дворі більш заможного власника.

Основною метою під сусідства було прагнення зубожілого селянства уникнути тяжких поборів і повинностей. Підсусідки, що вважались несамостійними господарями, відбували ці повинності в значно меншому розмірі. Перехід у підсусідки являв собою одну з форм протесту селянських мас проти зростаючого феодального гніту і зокрема проти численних поборів та повинностей. Це було спільне, що об'єднувало різні групи підсусідків, проте між ними існували й істотні відмінності.

Велику групу становили так звані державські (тобто старшинські) підсусідки, здебільшого вони не мали власної садиби і землі і жили різними «роботизнами». Досить значну групу підсусідків складали селяни або козаки, які, продавши свій двір більш заможному власнику, лишалися жити на старому місці і вести окреме господарство. Головною метою такого формального переходу в підсусідки було прагнення позбутися тяжких повинностей.

Слід відзначити, що підсусідки старшинські і монастирські перебували в значно більшій особистій залежності від власника, ніж інші групи. Вони вважались «підданими» своїх господарів. Бездвірні і без господарські підсусідки працювали тільки в маєтках свого власника.

В іншому становищі перебували козацькі підсусідки. Вони також були залежні від свого господаря -- заможного козака. Разом з тим, як правило, вони зобов'язані були відбувати повинність старшинській адміністрації, найчастіше -- сотнику. Нарешті, існували і так звані мужицькі, тобто селянські підсусідки. З універсалів видно, що вони також змушені були відбувати повинності і «послушенства» старшині: гетьманські універсали наказували «подсоседкам как козацьким, так й мужицьким... бить послушними й до всяких послушенств неспречньши».

Оскільки перехід селян у підсусідки загалом дуже зменшував кількість дворів, що несли тягар повинностей і поборів, гетьманська адміністрація видала ряд універсалів, які забороняли перехід у підсусідки.

Важливим моментом для характеристики становища різних груп селян на початку XVIII ст., і насамперед в старшинських і монастирських маєтностях, є обмеження селянських переходів. Як вже вказувалось, була дуже поширена думка про те, що в ході визвольної війни нібито були ліквідовані попередні соціальні відносини і селяни стали цілком вільними. В дійсності ж, хоч юридичне право переходу не було скасоване, але вже в кінці XVII і в перші роки XVIII ст. воно дуже обмежувалось.

Селянам заборонявся вихід на слободи, перехід у підсусідки і козаки, продаж і купівля ґрунтів без дозволу власника.

Серед міст України головну роль відігравав Київ, який був економічним, політичним і культурним центром усіх українських земель. У ньому в значній мірі зосереджувалась торгівля між Лівобережжям і Правобережжям. Тут знаходилися вищий учбовий заклад всієї України -- Колегія (перетворена в 1701 р. на Академію), друкарня, школи. Відбудова і значне розширення оборонних споруджень, а також географічне положення робили Київ важливим стратегічним пунктом. На Півночі Лівобережжя визначними містами були Стародуб -- значний центр російсько-української торгівлі, а також західної і північно-західної зовнішньої торгівлі, Чернігів і Ніжин. Великим містом на півдні вважалася Полтава -- центр південної торгівлі і стратегічний пункт на так званому Муравському шляху.

Стародуб відіграв особливо важливу роль у російсько-українській торгівлі. Крім зернових культур на Стародубщині вирощували коноплю і льон, дуже поширеними були різні промисли. Багато прядива, олії, меду, воску і різних дерев'яних виробів збувалось на ярмарках. Російські і закордонні, особливо польські, купці скуповували на Стародубщині горілку, тютюн, прядиво, мед, віск та інші товари, збували різні хутра (соболів, куниць, білок), оброблену шкіру, залізні вироби.

Російський уряд прагнув тримати під своїм контролем українську торгівлю і підпорядкувати її інтересам російських поміщиків і купців. Царські укази зобов'язували українську старшину і купців вести торгівлю через російські північні і північно-західні порти. Це подовжувало торгові шляхи, але гарантувало українських купців від насильств і утисків з боку польських і литовських панів і урядовців. До того ж українські купці часто повністю або частково звільнялись від мит. Російський уряд наказував суворо карати за порушення указів про торгівлю (провіз недозволених товарів тощо).

Зростанню економічних зв'язків між Лівобережною Україною і центральними районами Росії сприяв постійний обмін майстрами-фахівцями. З Росії приїздили ливарники, випалювачі цегли, будівельники та ін. До Росії відправлялись майстри селітроварними, млинарі, будівники волоських хат.

Склад населення міст Лівобережжя в той час був дуже строкатим. Значну частину його навіть у великих містах становили селяни, які жили в місті, але займались переважно чи виключно сільським господарством. Другу групу міського населення складали міщани, які займались промислами, ремеслом, торгівлею. Міста Лівобережжя поділялись на кілька груп. Одну групу становили магістратські міста, що користувались магдебурзьким правом (правом самоуправління). Право це було надано ряду міст ще за литовсько-польського панування. Після возз'єднання України з Росією ці права і привілеї магістрацьких міст неодноразово підтверджувались царськими грамотами і гетьманськими універсалами. 17 вересня 1687 р. Магдебурзьке право було підтверджено Києву, Стародубу, Чернігову. Міста домагались підтвердження своїх прав царськими грамотами. Другу групу становили ратушні міста, які мали міське управління -- ратуші, але не користувались магдебурзьким правом. Ці міста в більшій мірі залежали від старшинської адміністрації. Нарешті, чимало було значних поселень міського типу з розвинутими ремеслами і торгівлею, які не мали свого окремого міського управління.

В містах України широко розвивалося ремесло. В другій половині XVII і на початку XVIII ст. було відомо багато ремісничих спеціальностей. Обробкою металу займались ковалі, слюсарі, пушкарі, шабельники, котлярі, цінники; обробкою дерева -- теслярі, бондарі, стельмахи; обробітком шкіри -- кушніри, лимарі, шаповали, чоботарі, шевці. Особливо багато спеціальностей було в галузі виробництва харчових продуктів -- пекарі, гречаники, мельники, крупники, олійники, м'ясники, сальники, хлібники, калачники, пирожними, ковбасники, пивовари (броварі), медівники, солодовники, винники, бражники та ін., а також у будівництві -- каменярі, штукатури, малярі, ґонтарі. Відомий ряд спеціальностей по-будівництву річкових суден -- передовики, кормщики, конопатники, робітники по підйому стругів тощо. Виробництвом тканин і одягу були зайняті кравці, ткачі. Ремісники об'єднувались в цехи, що почали виникати на Україні ще в XIV--XV ст. Цехи існували по всіх значних містах Лівобережжя, зокрема в Києві, Полтаві, Стародубі, Ніжині, Переяславі. Протягом другої половини XVII ст. кількість цехів у містах значно зростає. Так, в кінці XVII ст. в Переяславі вже відомий цілий ряд цехів, що недавно виникли. Цехи згадуються і в невеликих за розмірами містах.

Зростання товарно-грошових відносин сприяло посиленню купецтва. На Лівобережжі складалась багата верхівка купецтва, типовими представниками якої були Стародубськім купці С. Ширай, Д. Скорупа та ін. Ця верхівка відігравала велику роль у міському управлінні. Наприклад, у м. Стародубі провідні урядовці магістрату була одночасно і найбільшими торговцями.

Проте, хоч головні міста Лівобережної України, в тому числі всі полкові центри, продовжували формально користуватись правом міського самоуправління, вони все більше і більше попадали під владу старшини. Це зумовлювалось зростанням її економічної могутності і політичної сили. Міське управління дуже часто було неспроможне протистояти втручанню в його справи старшини. Вона захоплювала міські землі, порушувала правила торгівлі, притягала населення до різних повинностей і грубо втручалась у міські справи.

Фінансову систему Лівобережжя можна охарактеризувати лише у найбільш загальних рисах. З населення Лівобережжя збирались податки. Встановити точну і більш-менш повну картину цих зборів при сучасному стані джерел майже неможливо. Насамперед, збори дуже часто поширювались лише на певні групи населення, причому система стягання зборів дуже часто змінювалась -- від них звільнялись повністю або частково на певний час різні групи населення. З другого боку, існувало багато зборів, які мали місцевий характер і встановлювались полковими, міськими і навіть сотенними управліннями. Такою ж строкатістю відзначається і порядок використання зібраних грошей та продуктів -- частина їх йшла до військового генерального скарбу, частина -- до полкового, сотенного і міського скарбів.

Оподатковувались і притягались до виконання повинностей всі групи населення, крім козацької старшини, шляхти і духівництва. Головний тягар цих зборів падав на селян і міщан. Частина селян шукала порятунку від гніту в тому, що оселювалась на створюваних старшиною і монастирями слободах. Користуючись тяжким становищем російських і українських селян, старшина запрошувала втікачів на слободи, оселювала в заздалегідь збудованих невеликих хатах, давала їм незначну позику і на дуже короткий час (3-5 років) звільняла від повинностей, з тим щоб надалі перетворити у цілком залежних селян.

Масові втечі на слободи зменшували число залежних селян і «тяг лих дворів» взагалі. Гетьманська адміністрація, захищаючи інтереси феодальної верхівки, обмежувала кількість слобод, дозволяючи їх заселяти тільки на підставі спеціальних універсалів. До того ж, як рідко порушуване правило, всі гетьманські універсали, що дозволяли старшині створювати слободи, забороняли приймати до цих слобод селян, що перейшли з інших місцевостей Лівобережжя; власник мав праве селити тут вихідців з польських володінь. В цей період посилився перехід селян у підсусідки. Проте в зв'язку з категоричною забороною переходу в підсусідки з боку гетьманської адміністрації селяни втрачали і цю можливість часткового звільнення від тяжких зборів і повинностей.

Частина селян шукала виходу в тому, що намагалась записатись до козацьких реєстрів і таким чином уникнути тяжких загальних зборів і повинностей. Гетьманська адміністрація неодноразово забороняла приймати селян до козацьких полків.

Отже, в Гетьманській Україні були такі стани: старшина, духовенство, козацтво, міщанство та селянство. Козацька старшина була заможним станом в тогочасному суспільстві, вона володіла великими землеволодіннями і по суті привласнила собі права і привілеї дворянства. Духовенство також мало великі землеволодіннями і користувалося привілеями. Козацтво - це особливий стан вільних людей, які проходили військову службу і мали земельні наділи. Міщани займалися ремеслом і торгівлею. Селяни в XVII ст. ще володіли землею, але все частіше потрапляли в залежність від старшини та заможного козацтва.

РОЗДІЛ II. Система органів влади

Формування української державності в 1648-54рр. здійснювалося в умовах бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена практикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація козацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було максимально об'єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, але й єдиною політико-адміністративною й судовою владою в Україні.

Процес створення держави відбувався не стихійно. Вже в червні 1648р. Богдан Хмельницький разом з козацько-шляхетською верхівкою - старшинською радою - затвердив спеціальний документ для регулювання цього процесу. Це був статут «Про устрій Війська Запорізького». У його нормах чітко визначалася організація і компетенція всіх органів, які перетворювалися в апарат публічної влади.

Повноваження публічної влади було передано органам управління козацтвом. Система цих органів складалася з трьох урядів: генерального, полкового, сотенного.

Вищий ешелон влади - генеральний уряд. Його повноваження поширювалися на всю територію вільної України. Над ним стояли тільки збори всього війська - військова, або генеральна, або чорна рада. Передбачалося, що в неї входять всі, хто належить до війська, і вона буде вирішувати найважливіші питання життя України: ведення війни, вибори гетьмана і генеральної старшини тощо. Але через свою велику чисельність і різний соціальний склад вона мала анархічний характер. Її важко було скликати, нею важко було керувати. Її рішення були непередбачуваними, могли стати небезпечними для гетьмана і старшинсько-шляхетської верхівки. Тому військова рада не була і не могла бути постійно діючим обов'язковим органом. Її скликали в разі неминучої потреби. Інколи вона збиралася всупереч намірам гетьмана і генеральної старшини. Поступово (з липня - серпня 1648р.) її почала заміняти старшинська рада, яка здебільшого складалася з генеральних старшин та полковників, а інколи - й сотників.

Генеральний уряд очолював гетьман з його найближчими помічниками, які утворювали раду генеральної старшини при гетьмані. Гетьман був правителем, главою України, він наділявся широкими державними повноваженнями для виконання політичних, військових, фінансових і судових функцій. Він видавав універсали - загальнообов'язкові нормативні акти. Багато з них присвячувалося організації та діяльності державних інституцій. Від нього також залежало скликання рад - військової і генеральної старшини. Він був вищою судовою інстанцією і верховним головнокомандувачем.

Богдана Хмельницького спершу у січні 1648р. було обрано гетьманом Війська запорізького - головнокомандувачем повсталих запорізьких та реєстрових козаків. Через рік, після перемоги під Корсунем, він оголосив себе гетьманом звільненої України.

Нині дедалі більше дослідників вважають, що наприкінці 1650р. в руках Хмельницького зосередилася фактично самодержавна влада.

Найближчими помічниками гетьмана були генеральні старшини. Генеральних старшин обирала рада генеральної старшини, або старшинська рада. В інших випадках їх призначав гетьман. Вони керували окремими галузями управління, мали титул «вельможа». Генеральний обозний, генеральний осавул, генеральний хорунжий керували військовими справами, відповідали за боєздатність збройних сил, їхнє матеріальне забезпечення. Генеральний обозний був першим державцем після гетьмана, генеральний бунчужний - головним охоронцем знаків гідності гетьмана і військових з'єднань, виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний писар керував зовнішніми зносинами, йому була підпорядкована канцелярія.

Генеральний суддя (спочатку один, а згодом - двоє суддів) очолював вищий судовий орган - апеляційну інстанцію для полкових та сотенних судів. Дослідники припускають, що саме посада генерального судді була другою після гетьмана.

Генеральний підскарбій завідував державної скарбницею.

Усі ці міністеріали утворювали раду генеральної старшини при гетьмані, вони ж утворювали генеральну військову канцелярію. В документах вона вперше згадується в 1650р. У ній зосередилося усе поточне військове, адміністративне, судове, фінансове управління, складалися універсали.

Отже, генеральний уряд був головним розпорядчим, виконавчим та судовим органом української держави.

Безпосередньо вища влада на Україні належала Гетьману. Гетьмани були перш за все найбільшими землевласниками Лівобережної України. У володіннях Мазепи на Україні на кінець його гетьманства налічувалося понад 100 тис. залежних селян. Крім того, більше 20 тис. кріпаків він мав у сусідніх повітах Росії. Таким же великим поміщиком був І. Скоропадський, що змінив його на посаді гетьмана. Скоропадському належало понад 20 тис. дворів і більше 100 тис. селян. Зберігся досить докладний опис володінь гетьмана Скоропадського.

Гетьман здійснював безпосередню вищу адміністративну владу на всій Лівобережній Україні; в адміністративному відношенні йому в певній мірі підлягало і Запорожжя. Від імені гетьмана і за його підписом видавались різні розпорядження адміністративно-політичного характеру. Звичайною формою таких розпоряджень були так звані гетьманські універсали, рідко -- гетьманські «листи». Гетьманські універсали розсилалися по полках. В необхідних випадках полкова влада посилала копії їх по всіх сотнях. Як правило, в універсалах давалася вказівка про розсилання копій по сотнях: «аби везде копи ями по сотнях розослани». В окремих випадках текст універсалу вписувався до ратушних книг. Мабуть, це не було обов'язковим правилом і покладалось на розсуд полкових властей.

2.2 Місцеві органи влади

На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд складався з полковника і полкової ради, яка обирала полкову та сотенну старшину. Полкова рада спочатку мала значні владні повноваження. Вона могла припинити сваволю полковника і навіть усунути його. Сотенний уряд був репрезентований сотником і його помічниками.

Містами управляли виборні міські старшини, а в селах - сільські отамани. У великих привілейованих містах влада належала магістратам, а у дрібних з таким самим статусом містах правили отамани з виборними особами від міського населення.

Центральне місце в судочинстві посідали козацькі суди, що розглядали усі категорії справ усього населення України, незалежно від станової належності. Процес у таких судах здійснювався на основі норм звичаєвого права. Допускалося оскарження рішень чи вироків у судах вищої інстанції.

За Україною визнавалося право мати постійне реєстрове військо. Зборівський договір визначив його чисельність - 40 тис. козаків, після чого Хмельницький почав складати реєстр. Він був затверджений Генеральною радою на початку березня 1650р.

Білоцерківський договір зменшив реєстр до 20 тис. Проте насправді в 1648-54рр. в Україні діяла величезна на ті часи збройна сила чисельністю 300-360 тис. осіб.

Збройні сили в період війни формувалися як з добровольців, так і з мобілізованих. Ухилення від мобілізації загрожувало смертною карою.

Б.Хмельницький дуже дбав про належну організацію і боєздатність збройних сил. З цією метою влітку 1648р. він прийняв військовий статут - «Статут про устрій Війська Запорізького». Дисципліна у війська була суворою.

У державі, що формувалася, величезний вплив мала церква. І це було природно. Церква і національна держава були потрібні одне одному. Церква освячувала створення держави, піднімала її авторитет. Зауважимо, що саме царградський патріарх Паїісій у грудні 1648р. під час урочистої зустрічі Хмельницького в Києві як переможця Речі Посполитої титулував його князем Русі.

Держава, зі свого боку, піклувалася про православну церкву. Церковники-ієрархи православної церкви сміливо засуджували Польщу, а також, якщо вважали за потрібне, висловлювали свою незгоду з політикою Хмельницького.

Служителі церкви всіх рівнів обиралися, і це було гарантією їхньої незалежності від держави.

Апарат державної влади й управління, що формувався, потребував матеріального забезпечення. З цією метою збиралися податки. Усі податки, які до 1648р. Україна віддавала до скарбниці короля, тепер надходили до військової скарбниці.

Є відомості, що тоді Україна робить спробу запровадити власну грошову систему. У листопаді 1649р. за розпорядженням Б.Хмельницького на козацькій Україні починається карбування монети (монетний двір був у Чигирині). На одному її боці був меч, а на другому - ім'я «Богдан».

Щодо форми правління молодої української держави висловлюються суперечливі думки. Одні дослідники говорять про Україну того часу як про республіку або християнську демократичну республіку. Інші вчені стверджують, що за суттю Українська національна держава була монархією. Висловлюється і така думка, що гетьманська влада в Україні не мала ні республіканської, ні монархічної форми.

Особливість української держави, що складалася, виявилася, зокрема, у виборності органів публічної влади та їхній фактичній підзвітності виборцям з помітною роллю колегіальних установ - рад різних рівнів. Це дає змогу стверджувати, що в українській державності була започаткована можливість республіканської форми правління.

Інші автори підкреслюють монархічні настрої Хмельницького, його величезні державні повноваження, прагнення підкорити собі козацьку незалежність, козацькі ради. Часто їх пов'язують із особливостями характеру Хмельницького, його особистими достоїнствами або вадами. Крім того, дослідники відзначають, що в умовах війни, економічної і політичної нестабільності, за відсутності вірних союзників не було іншого шляху, як сильна влада сильної особистості, котра не тільки привласнює певні повноваження, а й бере на себе відповідальність за долю держави і народу.

Б.Хмельницький намагався поєднати дві державні ідеї. У 1648-54рр. в Україні було створено щось на взірець аристократично-республіканського правління. Його основою був козацький демократичний устрій з виборністю, колегіальністю та гласністю. Вони й виражали ідею козацького панства. А реальна влада була зосереджена в руках козацької старшини і шляхти, на чолі яких стояв могутній лідер-гетьман.

Політичну організацію, що склалася на території звільненої України у 1648-54рр., сучасники нарекли Української козацькою державою, називаючи її також Військом Запорізьким, або Хмельниччиною (Хмельнишиною). Більшість учених використовує назву Гетьманщина.

Першою особою після гетьмана був генеральний обозний. Офіціально він відав артилерією козацького війська, зокрема так званою генеральною артилерією, яка перебувала в гетьманській резиденції Батурині. Йому підлягала також полкова і сотенна артилерія. Генеральний обозний найчастіше заміщав гетьмана під час його відсутності, виконуючи обов'язки наказного гетьмана. Важливе місце в старшинській ієрархії займав генеральний суддя. Він очолював суд на Лівобережній Україні. З листування старшини з царським урядом видно, що суддя був найважливішою фігурою після гетьмана і генерального обозного. Часто обирались два генеральні судді. Наскільки можна гадати з відомих нам джерел, один з них був старшим, головним генеральним суддею. В генеральному суді розглядались численні апеляції по рішеннях нижчих судових інстанцій -- сотенних і полкових судів. Сторона, незадоволена рішенням нижчої інстанції, апелювала до вищої і доходила таким чином до генерального суду. Наскільки можна бачити з документів, цим користувалися лише багатії, що давали численні хабарі і тому вигравали справу. Генеральний писар був важливою фігурою серед генеральної старшини. Поряд з генеральним обозним його можна поставити в ряд осіб, що безпосередньо управляли Україною. Не випадково саме на цей чин призначалися особи, які відігравали важливу роль у політичному житті Лівобережної України. До сфери діяльності генерального писаря, як вказувалося вище, належали діловодство і зовнішні зносини, його безпосереднім обов'язком було ведення дипломатичного листування, відправка і прийом посольств та ін.

У віданні генерального писаря перебувала військова канцелярія. В описувані роки, як і в попередні десятиріччя другої половини XVII ст., у документах неодноразово згадується про неї. Військова канцелярія знаходилася в гетьманській резиденції. В ній зберігалися всі важливі документи, в тому числі царські грамоти та укази. Документи лежали «в сундуках, й в ящиках, й в шафах». Штат канцелярії складався з старших канцеляристів і підсписків канцелярських. Першим вступником генерального писаря був «регент військової канцелярії». У 1702 р. «регентом» генеральної військової канцелярії був В. Чуйкевич. Очевидно, саме ця посада малася на увазі в джерелах, коли мова йшла про «старшого канцеляриста» або «старшого писаря». Писарі були люди добре освічені, знали канцелярську справу і володіли звичайно іноземними мовами. Генеральний писар відігравав визначну роль у старшинській раді. Очевидно, він разом з гетьманом попередньо обмірковував і в певній мірі готував питання, які стояли на старшинській раді. Як уже згадувалося, на ньому лежав обов'язок оголошувати на раді найважливіші документи. Звідси можна зробити висновок, що писар, поряд з гетьманом, заздалегідь був знайомий з справами, які розглядала генеральна старшина.

Як і інші представники генеральної старшини, писар іноді брав участь у засіданнях генерального суду. Генеральному писарю доручались різні розслідування. Генеральні осавули за рангом становили середній ступінь у вищий старшинській адміністрації. В розглядувані нами роки було два генеральні осавули. Як і в попередні десятиріччя, один з них вважався старшим, першим осавулом, другий в деяких актах звався «підосавульним». Генеральний осавул мав штат челяді, в джерелах згадується «челядь генерального осавула». Для виконання доручень до генерального осавула були прикріплені козаки його куреня, звільнені від інших обов'язків.

Проте основною функцією генеральних осавулів були військові справи. Вони відали стройовою частиною. В обов'язки осавулів входив нагляд за складом війська, за веденням козацьких реєстрів, так званих компотів, обмундируванням, спорядженням, виправкою козаків, тощо. До нижчої генеральної старшини належали генеральний хорунжий і бунчужний. Хорунжий за рангом вважався нижчим за полковника. Як і осавул, хорунжий відав переважно військовими справами. Його офіціальним обов'язком було охороняти головний прапор козацького війська і нести його під час урочистих церемоній попереду гетьмана.

Певну підставу має припущення про те, що у віданні хорунжого була так звана надвірна корогва -- загін компанійських козаків, які постійно перебували в гетьманській резиденції. Цей загін вважався збройною охороною гетьмана і почесним ескортом. Генеральний хорунжий брав участь у засіданнях генерального суду як член його або як головний суддя, йому доручались проведення слідства на місцях, розмежування земель та ін.

Найнижчим чином серед генеральної старшини вважався генеральний бунчужний. Офіціально його функцією була охорона одного з гетьманських клейнодів -- так званого бунчука, що мав вигляд жезла, прикрашеного волоссям з кінського хвоста, білого і чорного кольору з позолоченим яблуком. У дійсності генеральний бунчужний, як і осавул та хорунжий, відав головним чином військовими справами, а також поточними справами адміністративного і судового характеру. У генерального бунчужного теж був штат челяді -- «челядь генерального бунчужного».

Бунчужних відряджали з різними дорученнями. На них покладався обов'язок зустрічати і проводжати посланців російського уряду і бути присутніми на їх зустрічах з гетьманом. Вони доставляли царські грамоти. Бунчужних рідко призначали наказними гетьманами або ватажками військових загонів. Часто бунчужний був серед старшини козацького війська, яке вирушало в похід, а наказним гетьманом призначався один з полковників. Генеральний бунчужний брав участь у судових засіданнях, вів слідства тощо.

У кінці XVII -- першій чверті XVIII ст. Лівобережжя на Україна зберігала військовий і адміністративно-територіальний поділ на полки, що склався в попередні десятиріччя. Протягом усього цього часу на Лівобережжі було незмінно десять полків -- Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Полтавський і Миргородський.

На чолі полкової адміністрації стояв полковник, що здійснював вищу адміністративну, військову та судову владу на території полку. Разом з ним полковими справами управляла полкова старшина в складі обозного, писаря, осавула, судді, хорунжого.

Полковник звичайно керував лише одним полком. Траплялося, що полковник протягом ряду років посідав одночасно і один з генеральних чинів. Полковники офіціально вважалися виборними. Про те вже в кінці XVII ст. обрання полковників було суто номінальним.

Питання про призначення на полковницький уряд тих чи інших представників старшини вирішувалося гетьманом, генеральною старшиною і погоджувалося з царським урядом. У тих випадках, коли полковник, хоч і формально, обирався на раді, на виборах звичайно були присутні представники від гетьмана і генеральної старшини.

Полковій і сотенній старшині, яка збиралася, повідомлялося про призначення нового полковника й читався гетьманський універсал з цього приводу. «Новообраному» полковнику вручалися знаки полковницької влади -- полковий прапор, полковницький пернач, полковий значок і литаври. Вручення полкового прапора означало вступ полковника на посаду.

Головним атрибутом полковницької влади був так званий пернач, його зовнішній вигляд можна уявити з перначів, що дійшли до нас. У збірці В. Тарнавського, яка зберігається в Чернігівському історичному музеї, є пернач чернігівського полковника П. Полуботка. Пернач цей має форму жезла, срібний, рівний, з литою визолоченою голівкою і шістьма ажурними перснями (звідси й назва «пернач). Посередині ручки карбування лускоподібне. Довжина пернача -- близько Ѕ м (48,5 см).

За звичаєм, що зберігся ще з часів Запорозької Січі, полковника іноді накривали шапками або прапорами. Вслід за цим правили молебень і полковник приносив присягу. Полковник приймав справи від свого попередника. Ця урочиста церемонія мала створити видимість народного обрання полковника. Зміщення полковників провадилося наказом гетьмана, але також за погодженням з царським урядом. Поряд з цим царський уряд неодноразово підкреслював, що гетьман не має права самостійно відставляти полковників, для цього потрібна згода усієї генеральної старшини. Підставами для відставки полковників у більшості випадків були їх ті чи інші провини, перехід на іншу посаду, хвороба, старість.

Резиденцією полковника було полкове місто, що являло собою адміністративний центр полку. Лише в окремих випадках полковник робив своєю резиденцією інше місто. Поряд з полковником і під його керівництвом справами полку відала полкова старшина, до окладу якої входили обозний, суддя, писар, осавул і хорунжий.

Полкова старшина, як і полковники, формально вважалася виборною, проте виборність її була ще більш, номінальною. В дійсності старшинські посади замішалися гетьманською адміністрацією і полковником. У військовому та адміністративному відношеннях полк поділявся на сотні. Цей поділ на сотні, як військові і адміністративно-територіальні одиниці склався за роки визвольної війни і закріпився у другій половині XVII ст.

Сотні підлягали полковій адміністрації. Лише в дуже рідких випадках сотня звільнялася від підпорядкування полку. На чолі сотенної адміністрації стояли сотник і сотенна старшина. Сотник, як гетьман і полковники, вважався виборною особою. При призначенні на уряд сотника виборність зберігалася (хоч про людське око) в більшій мірі, ніж при призначенні вищестоящих осіб гетьманів і полковників. Для обрання сотника приїздив хтось з генеральної або полкової старшини -- найчастіше осавули. Поставлений сотником одержував знак влади -- «корогву» (сотенний прапор) і з того часу вважався обраним на посаду. Навпаки, відібрання «корогви» означало позбавлення сотника його посади. Корогва в такому разі зберігалася в церкві. За давнім звичаєм новопризначеного сотника «окривали шапками». Сотні поділялися на курені, на чолі яких стояли курінні отамани. Отаману підпорядковувались козаки, війтам -- міщани і селяни. У кожному селі козацьке населення становило курінь. Курінний отаман відав військовими справами куреня. Городові, або сотенні, отамани (тобто отамани сотенного містечка) були помічниками сотника.

Міста Лівобережної України наприкінці XVII -- в першій чверті XVIII ст., як вище говорилося, поділялися на дві основні групи -- магістратські і ратушні. Магістратські міста користувалися так званим магдебурзьким правом, тобто правом певного самоврядування. В розглядуваний нами період це право» надавалося або підтверджувалося царськими грамотами, у яких звичайно перелічувалися права і привілеї міста.

2.3 Органи влади в містах з магдебурзьким правом

Магдебурзьким правом користувалися: Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Новгород-Сіверський, Почар, Почей, Глухів, Мена, Короп, Кролевець, Остер, Козелець, Березне, Полтава й Гадяч, пізніше Батурин. Ці міста дістали магдебурзьке право в різні роки. Час під часу права й привілеї міст підтверджувались -- при вступі на престол нового царя, при зміні гетьмана, при втраті оригіналу грамоти та ін.

Міське управління в магістратських і ратушних містах Лівобережної України наприкінці XVII -- першій чверті XVIII ст. складалося з урядовців і служителів. Перших обирали, і вони становили правлячу верхівку міського управління. До них належали -- війт, бурмістри, райці, лавники, а також, очевидно, й городові отамани.

У 1188 році архієпископ Віхман надав привілей на самоврядування Магдебургові. В XIII ст. магдебурзьке право поширюється на інші німецькі землі, на міста Польщі, Литви, Чехії, Сілезії, Угорщини.

Норми цього права регулювали управління містом, суспільно-правові відносини, порядок суда та судочинства, визначали заходи кримінального покарання, регламентували внутрішню статутну діяльність купецьких корпорацій, ремісницьких цехів і торгівлі.

За магдебурзьким правом міста звільнялись від управління й суду феодалів. Це право регламентувало права міських станів -- купців, ремісників, визначало порядок обрання і функції органів міського самоврядування, ним регулювалися питання оцінки й успадкування майна.

Коли ж прийшло магдебурзьке право в міста України? Раніше інших це право отримали міста Закарпатської України, яка перебувала під Угорщиною. З 1329 року магдебурзьким правом користувалися Хуст, Вишкове, Тячів. Пізніше таке право отримали Санок (1339), Львів (1356), Кам'янець-Подільський (1374), Луцьк (1432), Кременець (1439), Житомир (1444), Мукачеве (1445), Київ (1494--1497). Міста Лівобережної України отримають це право тільки в кінці XVI -- XVII ст.: Переяслав (1585), Стародуб (1620), Ніжин (1625).