Впродовж 2006 року застосовувався щоденний норматив відрахувань від надходжень коштів до Фонду на погашення заборгованості та поточних платежів до Пенсійного фонду України за виплаченіним пенсії інвалідам внаслідок трудового каліцтва та членам сімей, які втратили годувальника внаслідок нещасного випадку на виробництві, а також на часткове покриття витрат на погашення заборгованості шахтарям з регресних позовів та одноразової допомоги у зв'язку з втратою професійної працездатності, яка склалася станом на 1 квітня 2002 року, та нарахованої на неї компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати відповідно до статті 81 Закону України "Про Державний бюджет України на 2006 рік".

Рис.2.18. Динаміка і темпи зростання кількості потерпілих на виробництві (членів їх сімей) та суми страхових виплат, які виплачені Фондом по Україні за 2002-2006 рр.

У 2006 році Фондом було профінансовано витрати на соціальні послуги потерпілим у сумі 63,5 млн. гривень, з них витрати на медичну реабілітацію становили 38,2 млн. грн.; на соціальну реабілітацію - 25,2 млн. грн.; на професійну реабілітацію - 0,1 млн. гривень.

Протягом року медичні та соціальні послуги надавались всім потерпілим, які звернулись до Фонду, за винятком витрат на компенсацію вартості придбання автомобілів. У зв'язку з недостатністю коштів відшкодування проводилось тільки на підставі судових рішень. У бюджеті Фонду на 2007 рік на забезпечення потерпілих автомобілями передбачені кошти в розмірі 31,5 млн. гривень

Рис.2.19. Витрати Фонду на окремі види медичної та соціальної реабілітації потерпілих на виробництві

Одним із основних завдань Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України є здійснення профілактичних заходів, спрямованих на усунення шкідливих і небезпечних виробничих факторів, запобігання нещасним випадкам на виробництві, професійним захворюванням, викликаним умовами праці.

Виконання цієї роботи у Фонді забезпечують 516 страхових експертів з охорони праці які:

проводять перевірки стану профілактичної роботи на підприємствах щодо створення здорових та безпечних умов праці;

надають страхувальникам консультації з охорони праці;

організують проведення семінарів, круглих столів і конкурсів з питань запобігання випадкам травматизму на виробництві;

беруть участь в розслідуванні нещасниих випадків на виробництві та професійних захворювань а також в роботі районних та обласних комісій з охорони праці;

приймають участь в розробленні нормативно-правових актів з охорони праці, в підготовці та реалізації підприємствами відповідних профілактичних заходів, виконують ряд інших завдань, направлених на недопущення випадків травматизму та професійних захворювань [53].

В результаті спільної роботи підприємств та організацій, служб органів державного нагляду за станом охорони праці та Фонду, рівень виробничого травматизму за останні 3 роки постійно знижується, але ще залишається високим.

Рис.2.20. Динаміка зменшення нещасних випадків на виробництві України за 2003-2006 рр.

У 2006 році на підприємствах України травмовано 21 843 особи, з них 900 загинуло, понад 5 931 одержали професійні захворювання.За 2006 рік кількість випадків травматизму на виробництві порівняно з 2005 роком зменшилась на 7,4%, у тому числі смертельних випадків на 9,5%. Кількість потерпілих внаслідок профзахворювань зменшилась на 10%.



Рис.2.21. Кількість випадків професійних захворювань на виробництві України за 2003-2006 рр.

Розділ 3. Шляхи вдосконалення фіскального забезпечення реалізації соціальної функції держави

3.1 Міжнародний досвід реалізації соціальної функції держави та її фіскального забезпечення

В економічній літературі здійснено типологію соціального страхування за особливостями національних систем (на прикладі США і країн Європейського Союзу).

1. За механізмами фінансування соціальних видатків:

· північно-європейський варіант (Ірландія, Великобританія та скандинавські країни), де за рахунок соціального страхування покривається до половини соціальних видатків. Загальна сума відрахувань до фондів в межах 15% ВВП. У Данії та Швеції загальна частка соціальнпіих видатків становить майже 40% ВВП, водночас соціальне страхування покриває лише чверть цих витрат у Данії та близько половини -- у Швеції. В Ірландії ці показники становлять20%та 33%;

· континентальний (Франція, Німеччина, Бельгія та Нідерланди).

Частка соціальних видатків у ВВП становить близько 30%, дві третини з них покриваються за рахунок систем соціального страхування.

Систему соціального страхування США можна умовно віднести до другого типу за пропорціями видатків між бюджетним та страховим фінансуванням, однак частка соціальних видатків у ВВП значно нижча.

2. За соціальним спрямуванням:

· система соціального страхування США, метою якого є підтримання мінімального життєвого рівня;

· системи країн ЄС, які спрямовані на забезпечення основних життєвих потреб та недопущення суттєвого зниження доходів внаслідок дії чинників соціального ризику. Найбільш ранній розвиток соціальне страхування отримало у Німеччині та Франції і набуло таких основних видів, як: пенсійне, медичне, на випадок безробіття, від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань. В окремих країнах існують інші види (сімейне -- у Франції, на випадок піклування та догляду -- у Німеччині, Австрії).

Система соціального страхування Нідерландів є найбільш розвинутою в Європі і включає систему державного або національного страхування та систему страхування найманих працівників. Крім цього, виділяється система соціального страхування само-зайнятих осіб на випадок втрати працездатності (інвалідності).

Державному страхуванню підлягає все населення країни. Його джерелами є відрахування з доходів громадян у розмірі 29,4% у 2002 р. Збір страхових внесків здійснюється органами податкової адміністрації. Кошти перераховуються роботодавцями, з якими працівники укладають контракт. Державне страхування здійснюється при настанні старості (пенсійне забезпечення), втраті годувальника, на випадок інвалідності, а також на особливі види захворювання (госпіталізації у спеціальних клініках для інвалідів, сліпих, глухих, душевно хворих). Його основною особливістю є те, що внески сплачує безпосередньо застрахована особа (працівник).

Пенсії призначаються всім громадянам після 65 років незалежно від розміру доходу, який вони отримували до виходу на пенсію. Одинокий пенсіонер отримує 70% від мінімальної заробітної плати, сімейні пенсіонери -- 100% [43].

Пенсії у разі втрати годувальника виплачуються членам сім'ї старше 50 років і в більш молодому віці у випадку, якщо на утриманні знаходяться неповнолітні діти або інші непрацездатні члени сім'ї.

Основним завданням системи соціального страхування у Швеції є соціально-економічний захист в різних ситуаціях і на всіх життєвих етапах. В країні вводиться нова пенсійна система, діє страхування при захворюванні, страхування з вагітності та пологів, страхування від нещасних випадків на робочих місцях.

Соціальне страхування охоплює все населення Швеції та є обов'язковим. Воно базується на спільній суспільній відповідальності за кожного громадянина. Суть страхування полягає в перерозподілі коштів між громадянами, а також перерозподілі доходів особи на різних етапах життя. Соціальне страхування Швеції засноване на взаємній довірі між окремим громадянином і державою, що робить саму систему страхування відкритою, доступною і недорогою.

Соціальне страхування не є безкоштовним, а тому офіційні видатки на підтримку системи повинні оплачуватися державою. Це біля 300 млрд. крон на рік, з них 50 млрд. -- компенсації сім'ям з дітьми, 90 млрд. -- компенсації хворим та інвалідам, 155 млрд. -- пенсії, 5 млрд. -- утримання апарату адміністрування системи соціального страхування. З кожних 100 крон, котрі людина витрачає як приватний споживач, приблизно 25 крон вона отримує через систему соціального страхування [61].

Фінансується соціальне страхування через соціальні відрахування і податки. Так, роботодавці вносять у фонд соціальних відрахувань 33% від фактичного сукупного заробітку найнятих ними робітників, самі робітники платять 6% від свого заробітку в фонд страхування по захворюванню і в пенсійний фонд. Приблизно дві третини вартості соціального страхування покривається за рахунок соціальних відрахувань, а одна третина -- фінансується за рахунок загальних податків.

Соціальне страхування США базується на законі про соціальне забезпечення, прийнятому Конгресом у 1935 р. На його основі сформовані програми: підтримки людей похилого віку, соціального захисту у зв'язку з втратою годувальника, страхування на випадок інвалідності (непрацездатності). Головною особливістю загальнонаціональної системи соціального страхування в США є її спрямованість на соціальну підтримку пенсіонерів [31].

Джерелом доходів програм соціального страхування є внески працівників і роботодавців. Страхові тарифи встановлюються диференційовано за прогресивною шкалою в рівних розмірах для працівника і роботодавця. Ставки встановлюються від 1 % з перших $3000 річної заробітної плати до 6% на основну зарплату $68400, що була верхньою межею, з якої стягувались внески станом на 1999 р. Крім цього, збір у розмірі 1,45% накладається на весь обсяг зарплати без верхнього обмеження. Ця частина коштів спрямовується на фінансування програми страхування здоров'я (медичного) для осіб пенсійного віку.

Вік виходу на пенсію -- 62 роки як для чоловіків, так і для жінок, які мають трудовий стаж не менше ніж вісім років і платили внески в фонди державного соціального страхування. При виході на пенсію не в 62, а в 65 років пенсія збільшується на чверть (у США, як і в більшості країн Заходу, розмір пенсії коливається від 50 до 80% від передпенсійного доходу). Пенсіонери мають право працювати. Для осіб, старших за 65 років, немає обмеження на розмір пенсії, якщо заробіток не перевищує 860 доларів на місяць. За кожні 3 долари, зароблені вище цієї суми, розмір пенсії зменшується на долар.

Програмами соціального страхування охоплюється 90% працюючого населення США, враховуючи і осіб, які отримують доход за рахунок ведення приватного бізнесу. Допомогу із соціального страхування отримує більше ніж 15% населення, видатки на ці потреби становлять 23% всіх федеральних витрат, а внески за програмою соціального забезпечення становлять 27% федеральних доходів. Існують інші пенсійні програми (для державних службовців, працівників залізничного транспорту та ветеранів).

Таким чином, особливістю системи соціального страхування США є орієнтація на створення рівних можливостей для її учасників, а країн ЄС -- забезпечення соціальних гарантій.

У колишніх країнах соціалістичного табору використовуються різні моделі пенсійного забезпечення. Їх можна згрупувати за такими типами:

1. Пенсійна реформа на зразок чилійської. Цю модель застосував лише Казахстан, де пенсійні внески сплачуються лише працівниками. Розміри пенсій залежать від суми сплачених внесків та нарахованого інвестиційного доходу. Спочатку планувалося, що внески сплачуватимуться до недержавних пенсійних фондів, але в останній момент було прийняте рішення про створення пенсійного фонду, управлінням яким здійснює держава. На початковому етапі пенсійної реформи більшість казахських громадян вибрало саме цей фонд, але з часом все більше громадян переходить до недержавних пенсійних фондів. Упродовж усього часу існування нової пенсійної системи урядом висловлювалися наміри щодо закриття державного фонду.

У Казахстані не вщухають дискусії з приводу того, чи будуть пенсії в новій системі достатніми, і скільки доведеться доплачувати переважній більшості пенсіонерів до розміру мінімальної пенсії, обіцяної урядом.

2. Наступною системою, що заслуговує на увагу, є угорська, в якій на додаток до внесків, що сплачуються до зменшеної солідарної системи, також перераховуються кошти до приватної пенсійної схеми з визначеними внесками. У цій останній проводиться інвестування внесків від імені їх платників, і, зрештою, з неї будуть сплачуватись додаткові ануїтетні виплати за рахунок коштів на накопичувальних рахунках.

3. Потрібно також згадати про латвійську систему, у якій були запроваджені умовно-накопичувальні рахунки. Відповідно до цієї моделі при виході на пенсію виплати мають складатись з остаточної суми внесків та нарахованого на них інвестиційного доходу. У Латвії реальне інвестування пенсійних коштів в економіку не проводиться, але за використання грошових коштів платників внесків уряд нараховує номінальну ставку інвестиційного доходу. Її величина може встановлюватись, виходячи з рівня інфляції або змін у величині середньої заробітної плати.

4. У Польщі була введена у дію модель, яка є різновидністю третьої моделі. Відповідно до цієї моделі внески за станом на початок дії нової системи обліковуються як умовно-накопичувальні, а внески, що сплачуються з 1 січня 2000 року, дійсно інвестуються приватними пенсійними фондами, і від їх інвестування платники отримують реальний інвестиційний дохід. У момент виходу на пенсію їм має сплачуватись ануїтет, розрахований на основі цих обох складових частин.

5. Російський варіант пенсійної системи складається з базової пенсії для всіх громадян, а також додаткових пенсійних виплат, які формуються за рахунок номінального і реального інвестування внесків. Одна частина другого рівня складається з умовно-накопичувальних внесків, а друга (для осіб у віці до 50 років) - з коштів від інвестування внесків, що здійснюється як недержавними пенсійними фондами, так і єдиним державним накопичувальним фондом, схожим на фонд у Казахстані [60].

Розглядаючи будову системи, яка буде існувати в Україні, ми намагаємось пояснити, що вона часткового нагадує угорську з урахуванням української специфіки. Про схожість з угорською системою свідчить той факт, що Україна зберігає солідарний компонент, хоча він є істотно меншим ніж в Угорщині та матиме обов'язковий накопичувальний компонент.

Якраз прийняття рішення про запровадження додаткового обов'язкового компоненту, побудованого за рахунок накопичення внесків є позитивною особливістю української нової пенсійної системи. Разом з цим, відмінність української системи полягає у підході до інвестування накопичених внесків. Вони не інвестуються "умовно", як у Латвії, і український підхід не нагадує жодну модель у інших країнах, де учасники мають можливість обрати фонд для сплати внесків на власний розсуд. Тут можна згадати про державні накопичувальні схеми у Росії та Казахстані. Але на відміну від Росії, де державна накопичувальна схема знаходиться в управлінні лише одного суб'єкта, коштами такої схеми в Україні будуть керувати щонайменше троє інвестиційних управляючих. За рахунок цього мають бути отримані вищі доходи від інвестування для українських громадян, оскільки між інвестиційними управляючими виникне конкуренція, а також існує можливість усунути того чи іншого управляючого за незадовільні результати діяльності.

Однак, якщо Україна затримуватиме впровадження другого рівня, це негативно вплине на пенсії громадян.

При проведенні пенсійної реформи у переважній більшості пост-соціалістичних країн міжнародні донорські організації надавали дуже активну підтримку.

Найактивнішим з них було АМР США, яке надавало технічну допомогу майже всім постсоціалістичним країнам, за винятком Росії. Світовий банк також був причетним до цієї діяльності у більшості країн, але у меншому обсязі в Україні, Росії і Болгарії. У деяких країнах, наприклад, у Польщі і Угорщині, АМР США і Світовий банк працювали спільно.

Якщо подивитись далі на Схід, то в таких країнах, як Казахстан і Узбекистан, допомога надавалась Азійським банком розвитку. У країнах, що розташовані ближче до Заходу, відчувається вплив Європейського Союзу, особливо у тих, які збираються вступити до нього.

Обсяг допомоги з боку донорських організацій був різним. Одним із показових є приклад Казахстану, де, за даними Азійського банку розвитку, вважається, що на фінансування періоду переходу від колишньої до нової системи було витрачено 200 млн. доларів США. У той же час Росії, Світовим банком було надано лише 1,5 млн. доларів США для фінансування освітньої програми для населення [41].

Дані про джерело фінансування допомоги у Польщі невідоме. Однак, нова комп'ютерна система у ZUSі коштує за офіційними даними 150 млн. доларів США, і важко повірити, що вона була виділена з доходів бюджету.

Висновки експертів про нове пенсійне законодавство України

Майже як і про всі пенсійні реформи, про українську можна почути і схвальні, і негативні відгуки. Одні особи називають її не надто радикальною, а інші - надміру радикальною.

На наш погляд, потрібно брати до уваги той факт, що пенсійна реформа в Україні тільки почалась, і з часом її проведення вимагатиме вжиття подальших дій. Ті заходи, які вже здійснені Урядом, є достатніми для початку процесу реформування та ефективними, зважаючи на теперішню ситуацію у країні. Однак, врешті решт, будуть потрібні подальші зміни.

Наприклад, рішення про те, щоб не підвищувати вік виходу на пенсію, є прийнятним у даний час, але зовсім незабаром до цього питання треба повернутись, оскільки у майбутньому поступове підвищення пенсійного віку стане вкрай необхідним.

Майже всі країни, які провадили пенсійну реформу підвищили чи ще продовжують підвищувати пенсійний вік. Це ми можемо побачити в дод.В.

Також, можна згадати про рішення не запроваджувати обов'язкову накопичувальну систему до того часу, поки розмір виплат із солідарної системи не дорівнюватиме величині мінімального прожиткового рівня, що може і було прийнятним у 2004 р. для того, щоб Закон був прийнятий і щоб була можливість розпочати процес реформування пенсійної системи. Та з іншої сторони вимога виконання такої умови відкладає на невизначений термін запровадження обов'язкового накопичувального рівня і як наслідок і може скластись така ситуація, що сьогоднішнє працююче населення на пенсії стане таким же бідним, як і сьогоднішні пенсіонери.

Позитивним є те, що розміри пенсій визначаються в залежності від сплачених страхових внесків та тривалості страхового стажу. Хто більше матиме страхового стажу, той матиме і більшу пенсію. Буде враховуватись та заробітна плата, з якої сплачені страхові внески до Пенсійного фонду та про яку є інформація в персоніфікованій базі даних Пенсійного фонду. Це сприятиме і легалізації доходів населення.

Норми нового Закону поширені і на пенсії, призначені до набрання чинності цього Закону. Це є особливістю для пенсійної реформи України. Як правило, країни, які провадять пенсійну реформу, поширюють норми нового законодавства тільки на пенсії, що призначаються вперше [55].

Ще одна особливість - пільгові пенсії. Призначення дострокових пенсій для пільгової категорії осіб зберігається. Передбачається нова система фінансування пільгових пенсій у майбутньому - за рахунок обов'язкових страхових внесків роботодавців до професійних чи корпоративних пенсійних фондів, які діятимуть в рамках законодавства про недержавне пенсійне забезпечення.

У світі існують різні схеми сплати внесків. Однак, неможливо однозначно відповісти, яка з них найкраща. Це повністю залежить від конкретної ситуації у країні. Наприклад, в Австралії працівник не зобов'язаний нічого сплачувати у вигляді внесків на пенсійне забезпечення. Всі внески сплачує роботодавець. Схожа модель застосовується і у Данії. Але все-таки працівники сплачують кошти опосередковано, оскільки державні пенсії у цих країнах у повному обсязі фінансуються за рахунок бюджетних коштів, які складаються з податкових платежів роботодавців і працівників. При запровадженні у Австралії і Данії систем, у яких внески сплачуються лише роботодавцем, виникали протести з приводу того, що такий порядок може зробити їх неконкурентоспроможними внаслідок високих ставок відрахувань на соціальне страхування. Проте, виявилось, що це не так.

Зовсім протилежною є ситуація у Чилі і Казахстані, де відповідальність за сплату внесків покладена на працівників. Чилі не можна вважати добрим прикладом, оскільки там реформа проводилась під час диктатури Піночета. При проведенні реформи у Казахстані передбачалось, що роботодавці мали підвищити заробітну плату своїх працівників, щоб величина їх чистого доходу залишилась незмінною. Однак, так відбулось лише у тих місцях, де уряд міг застосувати і контролювати застосування законодавства. Зі слів осіб, безпосередньо причетних до реформи у Казахстані, заробітна плата більшості працюючого населення не була підвищена. Лише працівники державних органів і великих підприємств, де є впливові профспілки, отримали збільшену заробітну плату.

Безперечно, існують інші схеми сплати внесків, у яких величина їх ставки, що сплачується працівником і роботодавцем, у деяких випадках змінюється завдяки розподілу її між ними.

Наприклад, у Польщі було прийняте рішення про паритетну участь працівників і роботодавців у сплаті внесків, і у зв'язку з цим стало відомо про проблеми при коригуванні заробітної плати для працівників приватного сектору, які схожі на ті, що виникли у Казахстані [34].

Зміна у структурі сплачуваного внеску не завжди допомагає роботодавцю. Його цікавить лише величина загальних витрат на соціальне страхування. Хоча відсоток, що належить до сплати роботодавцем, може зменшитись, загальна величина фактично сплаченої суми може істотно зрости, якщо відповідно підвищується заробітна плата працівника.

Окрім цього, зміна у складі внеску може виявитись обтяжливою для держави. Якщо істотно зросте заробітна плата, можуть значно збільшитись витрати держави на фінансування майбутніх пенсій, особливо для осіб у передпенсійному віці. Пенсійному фонду доведеться виділяти значно більше коштів на пенсійне забезпечення, водночас не отримуючи більших надходжень від внесків, що у результаті призведе до бюджетного дефіциту.

Якщо казати про Україну, то ми б радили бути дуже обережними при вирішенні питання про перехід до паритетної участі працівника і роботодавця у фінансуванні витрат на пенсійне страхування. Теоретично, такий принцип виглядає привабливим, але в Україні він може виявитись невигідним для роботодавця, оскільки виникає потреба у пов'язаному з цим відшкодуванні у вигляді підвищення заробітної плати, а це, у свою чергу, призведе до збільшення загальної вартості найму робочої сили.

У додатку Д приводимо до відома інформацію про розміри страхових внесків, що сплачуються роботодавцями і працівниками в окремих країнах світу.

3.2. Проблеми та перспективи розвитку соціальної функції держави в Україні та фіскального механізму її забезпеченя

Нагадаємо про нинішній стан системи соціального страхування та історію її становлення.

14 січня 1999 року Верховною Радою України прийнято Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування. Цим документом визначено загальні умови побудови та функціонування системи соціального страхування в Україні, створено базу для прийняття спеціальних законодавчих актів з окремих видів загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Конкретно були визначені і види соціального страхування, які мали бути запроваджені з прийняттям Основ законодавства. Так, було передбачено створити системи пенсійного страхування, страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням, медичне страхування, страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності та страхування на випадок безробіття.

Упродовж семи років, що минули з часу прийняття Основ законодавства, в Україні були прийняті чотири спеціальні законодавчі акти, якими було запроваджено всі зазначені вище види соціального страхування, окрім медичного.

Що ми маємо на сьогоднішній день? Маємо чотири фонди з окремих видів загальнообов'язкового державного соціального страхування, три з яких (крім Пенсійного фонду) є самоврядними неприбутковими організаціями. Всі фонди мають власні управлінські апарати, регіональні структури, самостійно забезпечують збір внесків та надають відповідні соціальні послуги.

Практично всі положення Основ законодавства виконані, система соцстраху, що дісталась нам у спадок від радянських часів реформована, систему соціального забезпечення замінено більш ефективною та стабільною системою соціального страхування. Поки що не запроваджене медичне страхування. Проте, це лише справа часу. Чого ж тоді не вистачає? Чому виникають нові пропозиції щодо нового реформування «недореформованої» системи?

Насамперед вказується на недоцільність існування такої кількості самостійних структур, що забезпечують добробут населення та ще й мають фактично фіскальні функції. Викликає зауваження також існування великого, з точки зору авторів реформ, управлінського апарату фондів. Але головною причиною нового реформування називають все ж таки необхідність оптимізації системи сплати страхових внесків, уніфікації порядку стягнення заборгованості та звітування платників.

Саме на вирішення всіх цих проблем і спрямований законопроект «Про єдиний соціальний внесок та адміністрування збору та обліку єдиного соціального внеску». Проаналізуємо сильні та слабкі сторони цього законопроекту.

Замість діючої системи адміністрування страхових внесків на соціальне страхування, яка передбачає їх сплату роботодавцями до окремих фондів за різними ставками, пропонується запровадити механізм сплати єдиного консолідованого страхового внеску, адміністрування якого буде здійснювати окрема спеціально створена установа. В самому законопроекті ця установа має назву - спеціально уповноважений орган у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування. Передбачається, що це буде орган виконавчої влади, який матиме відокремлене майно, що є державною власністю. Територіальні підрозділи цього органу не матимуть статусу юридичної особи і створюватимуться за рішенням самого уповноваженого органу.

Законопроект також передбачає, що уповноважений орган утримується за рахунок встановленої Законом про Державний бюджет частини від загальної суми сплаченого єдиного соціального внеску, яка включається до Державного бюджету України і використовується виключно на цілі для забезпечення діяльності органів, що здійснюють адміністрування збору та обліку єдиного соціального внеску.

Розрахункові операції з коштами, які надходять від сплати єдиного соціального внеску, має здійснювати спеціалізована розрахункова установа у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування, на яку покладаються функції відкриття рахунків Уповноваженому органу для зарахування на них сум єдиного соціального внеску, здійснення розрахункових операцій щодо розподілу сум сплаченого єдиного соціального внеску за видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, перерахування коштів від сплати єдиного соціального внеску на рахунки фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Фонди соціального страхування не ліквідуються і продовжують виконувати визначені законодавством функції, крім, звичайно, функції збирання страхових внесків.

Із цікавих пропозицій можна виділити створення Державного реєстру платників єдиного соціального внеску та запровадження карти соціального страхування, яка являтиме собою спеціальний засіб для збереження та використання індивідуальної інформації про набуті застрахованою особою права у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування, що емітується у встановленому законодавством порядку у вигляді пластикової чи іншого вигляду картки.

Положення щодо платників страхових внесків, кола застрахованих осіб, питання стягнення заборгованості та подання звітності фактично нічим не відрізняються від положень діючого законодавства за винятком деяких деталей.

Що ми матимемо у разі прийняття цього законопроекту? Чотири фонди загальнообов'язкового державного соціального страхування (з перспективою появи п'ятого), які надають соціальні послуги населенню, уповноважений орган, який збирає єдиний соціальний внесок та розподіляє кошти між фондами, спеціалізовану установу, що опікується розрахунковими операціями з коштами єдиного соціального внеску.

Дійсно, є певний сенс у консолідації функцій адміністрування страхових внесків в межах одного органу та створенні самостійної розрахункової установи. Цим можна вирішити відразу декілька проблем:

- єдина система реєстрації платників та обліку платежів дозволяє уникати випадків ухилення роботодавців від сплати страхових внесків;

- роботодавцю не потрібно розраховувати внески до чотирьох окремих фондів та звітувати про їх сплати;

- скорочення кількості перевірок суб'єктів підприємницької діяльності;

- скорочення кількості чиновників, відповідальних за збір та облік внесків;

- ефективний контроль за збиранням та витрачанням коштів соціального страхування.

Як ми бачимо, ідея дійсно корисна і заслуговує на життя. Проте сам законопроект є досить недосконалим саме у питаннях реалізації цієї ідеї. З'ясуємо, чому.

По-перше, навіщо створювати ще один владний орган зі своєю структурою, апаратом, матеріально-технічною базою та кількома тисячами державних службовців, якщо всі функції, які він має виконувати вже зараз виконуються іншими структурами? Можливо, доцільно зосередити функції збирання і адміністрування страхових внесків в межах одного з фондів соціального страхування. Це дозволить зберегти матеріальні ресурси, що мали б спрямувати на створення нового органу і, одночасно, створити ефективну систему збирання внесків.

На користь цього твердження говорить і те, що структура державного реєстру платників єдиного соціального внеску повністю дублює структуру системи персоніфікованого обліку страхових внесків в системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Навіщо створювати щось нове, якщо існуючий продукт повністю відповідає потребам?

По-друге, законопроект жодним чином не визначає механізмів перерозподілу сум єдиного страхового внеску між фондами соціального страхування. Мова йде навіть не про пропорції, а про порядок і елементарні механізми такого перерозподілу. Відповідно, не можна зробити висновків щодо задуму авторів законопроекту щодо перерозподілу коштів.

Проте це питання заслуговує на особливу увагу, оскільки від його вирішення залежить здійснення соціальних виплат. Цікаво, чи буде відбуватись цей перерозподіл виходячи з потреби у коштах кожного конкретного фонду, чи збережеться принцип персоніфікації платежів на користь кожної окремої особи у фондах соціального страхування? Реалізація першого варіанту означатиме повернення до системи соціального забезпечення, а другий варіант реалізувати досить проблематично, і ось чому. Наприклад, діюча система пенсійного страхування передбачає сплату страхових внесків за осіб фондами соціального страхування на випадок безробіття, тимчасової втрати працездатності, а також фондом соціального страхування від нещасного випадку на виробництві. Як бути у випадку, коли всі кошти збиратимуться однією окремою структурою?

Що робити, наприклад, коли у одного фонду виникне дефіцит коштів, а інший матиме вільні ресурси?

По-третє, невідомо, яка буде ставка єдиного страхового внеску. У законопроекті говориться про те, що ця ставка щороку має затверджуватись Верховною Радою України за результатами актуарних розрахунків. Проте навіть у пояснювальній записці до законопроекту немає жодного натяку хоча б на орієнтовний розмір внеску. А це питання, до речі, є ключовим, оскільки без вирішення питання зменшення навантаження на фонд оплати праці запровадження єдиного соціального внеску є недоцільним.

Ось чому потрібно перед тим, як приступати до розгляду законопроекту, чітко проаналізувати його фінансову складову. Не можна починати реформи, не враховуючи наслідків для функціонування системи.

Все це дозволяє стверджувати, що основна робота щодо реалізації ідеї впровадження єдиного соціального внеску ще попереду. Потрібно врахувати все до останньої дрібниці оскільки, як відомо, навіть при досконалому законі нова система починає працювати на всю потужність за два-три роки (при недосконалому цей строк є набагато більшим), а система соціального захисту населення повинна функціонувати безперебійно не дивлячись ні на які реформи.

Формування нової моделі економічного розвитку, котра спиралася б на максимальну концентрацію наявних ресурсів, на економічне зростання інноваційного типу, засвідчила потребу поступової відмови від архаїчної системи соціального захисту, яка залишилася у спадок від командної економіки.

Одним з принципово важливих пріоритетів соціальної політики держави є розбудова ефективної системи соціального страхування. Акцент на страхових засадах фінансування соціальної політики об'єднує в єдину систему витрати й заощадження населення, інвестиції підприємств і фінансово-банківської системи, формує додаткові інструменти концентрації фінансових ресурсів в економіці, створює диверсифіковану систему відтворення людського капіталу, дозволяє встановити баланс інтересів членів суспільства, солідарну відповідальність за майбутнє громадянина, роботодавця та держави.

Відтак, складовими реформ у соціальній сфері мають стати практична реалізація пенсійної реформи з поступовим переходом до обов'язкової накопичувальної системи пенсійного страхування та впровадженням паралельної системи добровільного пенсійного страхування; широке впровадження обов'язкового медичного страхування із одночасним підвищенням відповідальності та кваліфікаційного рівня медичних установ. Передбачається також розширення кредитно-страхових засад фінансування видатків на отримання освіти, придбання житла тощо.

Важливість розвитку системи соціального страхування зумовлюється встановленням спільної відповідальності найманого працівника, підприємця та держави за забезпечення соціальної орієнтованості економічного розвитку. Таким чином до підвалин громадянського суспільства закладається один з важливих наріжних каменів.

Становлення демократичного суспільства, закріплення ринкових відносин зумовили спрямування державної соціальної політики на створення нової системи соціального захисту громадян, в основу якої закладено принципи соціального страхування. Першим кроком у цьому напрямі було схвалення у грудні 1994 р. Концепції соціального забезпечення населення України, яка окреслила головні складові та принципи системи соціального страхування. Для реалізації Концепції у 1999 р. Верховна Рада ухвалила Закон України “Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування”. Цим було відкрито шлях до запровадження п'яти видів загальнообов'язкового державного соціального страхування, а саме: пенсійного, медичного, на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності.

Фундаментальними перетвореннями, що відбулися за період здобуття Україною незалежності, можна вважати відокремлення коштів державного і соціального бюджетів, перехід до страхового принципу фінансування видатків на соціальну сферу, встановлення прямої залежності розмірів соціальних виплат від страхових внесків та стажу. Вдалося запровадити управління фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування на паритетних засадах представниками тих сторін, за рахунок яких формуються кошти фондів, а саме: представниками держави, роботодавцями та застрахованими особами. Така організація управління системою сприяла ефективнішому вирішенню поточних і стратегічних завдань з урахуванням інтересів кожної сторони, забезпечила прозорість, підзвітність та дієвий фінансовий контроль.

Позитивних зрушень зазнала система пенсійного забезпечення. У Пенсійному фонді України з 2001 р. запроваджено персоніфікований облік внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування. Станом на 31.12.03 р. в центральній базі даних застрахованих осіб у системі персоніфікованого обліку відкрито понад 25 млн персональних облікових справ та видано понад 10 млн свідоцтв про загальнообов'язкове державне соціальне страхування. У 2004 р. системою соціального страхування та пенсійного забезпечення було охоплено біля 21 млн застрахованих осіб та 14 млн пенсіонерів. Це становить 72 % населення країни.

Між тим, кардинальне реформування системи соціального забезпечення є багатоаспектним процесом, розрахованим на тривалу перспективу, внаслідок якого має бути створена сучасна та ефективна система адміністрування соціального страхування, а також налагоджена стабільно працююча накопичувальна складова пенсійної системи. При цьому слід враховувати низку принципово важливих моментів.

1. Передача управління частиною активів системи соціального страхування недержавним страховим фондам потребує значної уваги до проблем надійності останніх, підвищення ефективності їхнього використання. На жаль, в Україні поки що не сформовано належної ділової та професійної етики ведення відкритого ефективного бізнесу, особливо - у фінансовій сфері. Відтак принципово важливими передумовами створення ефективної системи соціального страхування є формування розвиненого прозорого фондового ринку та впровадження дієвого контролю над виконанням господарського законодавства. Це свідчить про неможливість швидкого переходу соціального забезпечення на страхові принципи та вимагає етапності цього процесу.

2. Має бути здійснений перехід до сплати єдиного соціального внеску та зниження навантаження соціальним податком фонду заробітної плати. Нині сукупний розмір внесків на соціальне страхування становить 41,7 % фонду оплати праці, причому 38,7 % сплачують роботодавці, а 3 % - застраховані особи. За розрахунками, в результаті запровадження обов'язкового медичного страхування на користь системи охорони здоров'я необхідно буде перерозподілити додатково близько 3 % виробленого внутрішнього валового продукту держави, що відповідає підвищенню загального розміру страхових внесків додатково на 5 % від фонду оплати праці. Таке становище спонукає роботодавців до приховування реальних обсягів фонду заробітної плати, що в умовах переходу на страхові засади соціального забезпечення закладає підґрунтя конфлікту між роботодавцями та працівниками.

3. Об'єднання всіх видів соціального страхування в одну систему дозволить охопити ризики віддаленого періоду (пенсії) і ризики повсякдення (медичне страхування), підвищивши „споживчий попит” на систему соціального страхування. Це створить відповідні умови для виникнення соціального тиску на роботодавців, які ухиляються від сплати внесків до системи обов'язкового соціального страхування. У свою чергу, це позначиться на загальному рівні сплачуваності страхових внесків і, відповідно, приведе до певного розширення консолідованої бази нарахування обов'язкового страхування.

Запровадження єдиного соціального внеску потребує поступового та виваженого підходу до його реалізації. Адже в умовах реформування пенсійної системи значно зростають витрати солідарної системи, і запровадження єдиного соціального внеску не повинно спричинити зменшення рівня фінансових надходжень.

Відтак, запровадження єдиного соціального внеску має відбуватися разом зі зменшенням адміністративних витрат та підвищенням ефективності діяльності фондів соціальної сфери. При цьому мають бути збережені головні досягнення сформованої сьогодні системи: страховий принцип фінансування, відокремленість бюджетів фондів, паритетність участі сторін соціального партнерства в їхньому управлінні, гласність, прозорість та доступність соціального страхування для всіх верств населення.

З метою створення сучасної та ефективної системи адміністративного управління фондами соціального страхування, запровадження ефективно працюючої накопичувальної складової пенсійної системи, підвищення рівня соціальних гарантій застрахованим особам необхідно:

· раціоналізувати процес адміністрування шляхом об'єднання подібних адміністративних функцій фондів соціального страхування, зокрема, збору, обліку, звітності й контролю за збором внесків на соціальне страхування і створення єдиної бази персоніфікованих даних щодо внесків на соціальне страхування;

· підвищити рівень збирання страхових внесків, якість надання соціальних послуг та розмір страхових виплат населенню;

· удосконалити систему персоніфікованого обліку та створити систему автоматизованого звітування щодо стану накопичувальних пенсійних рахунків застрахованих осіб;

· розбудувати і зміцнити інституційну спроможність органів, які здійснюють управління та державний нагляд за системою загальнообов'язкового державного соціального страхування;

· зміцнити інституційну спроможність Держфінпослуг, що здійснює регулювання діяльності небанківських фінансових установ.

4. На особливу увагу заслуговує необхідність створення досконалої інфраструктури пенсійної системи, яка має забезпечувати її фінансову стійкість, злагодженість, прозорість і ефективний контроль. Невід'ємною складовою цього процесу є розбудова інституційної спроможності складових пенсійної системи, що, зокрема, передбачає:

· удосконалення функцій адміністрування пенсійних внесків у контексті реформування всієї системи соціального страхування;

· комплексну підготовку Пенсійного фонду України до запровадження другого рівня пенсійної системи, а також підвищення ефективності виконання ним своїх безпосередніх функцій з призначення та виплати пенсій;

· розбудову аналітичного потенціалу всіх державних інституцій, відповідальних за фінансову стабільність пенсійної системи;

· встановлення прозорого та ефективного регуляторного режиму у сфері недержавного пенсійного забезпечення із розробленням відповідної нормативно-правової бази.

5. У ході реформування пенсійної системи значної модернізації потребує сам Пенсійний фонд України. З підготовкою до створення Накопичувального фонду, управління яким покладено на Пенсійний фонд, постають питання розбудови цього принципово нового напряму роботи фонду, його технічного та методологічного забезпечення. Це стосується як обчислення пенсій з веденням персоніфікованих рахунків, так і оцінювання наслідків впливу зміни різноманітних чинників на стійкість фінансового стану Пенсійного фонду.

6. З метою розвитку системи недержавного пенсійного забезпечення необхідно:

· скласти Державний реєстр пенсійних фінансових установ;

· розробити нормативну базу для державного регулювання недержавного пенсійного забезпечення;

· запровадити механізми реєстрації недержавних пенсійних фондів, ліцензування суб'єктів недержавного пенсійного забезпечення;

· створити систему ефективного державного регулювання та нагляду за наданням фінансових послуг суб'єктами недержавного пенсійного забезпечення та додержанням законодавства у цій сфері.

Запропонована модель соціальної політики дозволяє від непродуктивного споживання суспільних ресурсів перейти до акумулювання ресурсів інститутами фінансового ринку, що перетворюватиме їх на інвестиційний потенціал. Отже, вимагаючи підвищення ефективності національної економіки як засобу реалізації соціальних цілей, така модель одночасно надає ресурси та створює потенціал для такого підвищення.

Висновки

Посилення уваги до проблем розвитку соціальної сфери в Україні у поточному році є незаперечним позитивним чинником і свідчить про значні зрушення, які сталися в системі державних пріоритетів та громадській свідомості. Проте в соціальній політиці переважають намагання виконати зобов'язання держави у соціальній сфері за будь-яку ціну, в тому числі - за рахунок посилення фіскального тиску та розмивання інвестиційного потенціалу національної економіки. В стратегічній перспективі це перешкоджає зростанню доходів економічно активного населення та надходженню достатніх обсягів ресурсів для виконання державою соціальних функцій. Соціальна політика не розглядається поки що як провідна складова частина стратегії забезпечення стійкого економічного зростання.

Поява у 2001-2002 роках стійких ознак грошово-фінансової стабілізації і зростання економіки України, позитивна динаміка ВВП, промислового та сільськогосподарського виробництва, збільшення реальних грошових доходів населення засвідчили наявність вихідних передумов для поступового поліпшення рівня та умов життя населення України. Водночас, зберігається низка загрозливих рис соціально-демографічної ситуації в Україні, головними серед яких є:

- демографічна криза, погіршення якості людського потенціалу, погіршення стану здоров'я та відтворювального потенціалу нації;

- неефективне використання трудового потенціалу країни. Про це свідчить високий реальний рівень безробіття і його застійний характер;

- відставання темпів зростання доходів громадян від росту цін на товари і тарифів на послуги. Близько 70 % працівників отримують зарплату, меншу за прожитковий мінімум. За підсумками семи місяців 2007 року реальний ВВП України зріс на 8,5 %, а реальні доходи населення - на 8,2 %. Низький рівень доходів більшості населення перешкоджає утворенню "середнього класу" - основи соціальної стабільності;

- погіршення структури та рівня споживання населення. За останні 10 років споживання продуктів харчування на душу населення скоротилося в 1,5-2 рази.

Соціальна політика держави покликана забезпечити громадянам гарантовані Конституцією України права: на життя, безпечні умови праці, винагороду за працю, захист сім'ї, відпочинок, освіту, житло, охорону здоров'я та медичну допомогу, соціальне забезпечення та безпечне навколишнє середовище. Проте практика засвідчила, що закладене в Конституцію положення про Україну як соціальну державу поки що не знайшло належного втілення.

Суттєвою проблемою є те, що перехід до ринкової системи господарювання не супроводжувався в Україні диверсифікацією системи фінансування соціальної сфери. Головним джерелом витрат залишається державний бюджет, який неспроможний забезпечувати належний рівень соціальних видатків. Видатки зведеного бюджету на соціальний захист населення по відношенню до ВВП у 2006 році були утричі менші, ніж у 1993 році. З урахуванням того, що реальний ВВП скоротився за цей час більш, ніж удвічі, витрати на соціальну сферу зменшилися майже в чотири рази.

Через дефіцит фінансових ресурсів відбулося різке падіння якості соціальних послуг та зниження рівня соціального захисту. Оскільки заробітна плата у соціальній сфері є однією з найнижчих, галузь втрачає кваліфікованих фахівців. Особливу занепокоєність викликає занепад соціальної інфраструктури. Це знижує ефективність закладів соціальної сфери, збільшує потреби щодо поточних соціальних витрат та майбутніх витрат, які будуть необхідні для відновлення належного рівня соціального забезпечення. Непрямі втрати, які також викликані зниженням рівня соціального фінансування (аварії та катастрофи, епідемії, крадіжки тощо), ведуть до витрат, які часто перевищують тимчасову економію.

Деяке збільшення рівня соціальних витрат у 2006 році поки що не в змозі забезпечити необхідні якісні зрушення в соціальній політиці України.

Повноцінне запровадження системи загальнообов'язкового державного соціального страхування дозволило б у перспективі розвантажити витратну частину державного бюджету. Проте в Україні запровадження такої системи має бути тісно пов'язане з політикою грошових доходів. Перекладення на працівника сплати частини страхових внесків можливе лише за умови підвищення його заробітної плати. Ефективне запровадження в Україні страхової системи соціального захисту також гальмується:

- недостатніми умовами для надійного функціонування недержавних страхових фондів;

- низькою ефективністю реального сектора економіки як головного джерела збереження та примноження коштів недержавних страхових фондів;

- нездатністю людей, дохід яких сьогодні знаходиться на рівні, нижчому за прожитковий мінімум, сплачувати додаткові внески індивідуального пенсійного чи медичного страхування.

Той факт, що відчутні економічні зрушення 2001-2002 років та деякий застій в економіці України у 2004-2007 рр. не призвів у підсумку до помітних змін у рівні життя населення, засвідчив однобічність та неповноту позитивних процесів, відтак - їхню нестійкість. Це обумовлює потребу в комплексній програмі дій, яка б ув'язала макроекономіку з добробутом конкретної людини. Головним змістом цієї програми має бути розвиток людського капіталу нації - головного чинника національної конкурентоспроможності в економіці ХХІ століття.

Криза платоспроможного попиту, вузькість внутрішнього ринку, які склалися на нинішньому етапі в Україні, створюють сприятливі умови для використання активної соціальної політики як провідного фактора економічного зростання. Поетапне погашення заборгованостей з грошових виплат, індексація доходів малозабезпечених верств населення створять сприятливі умови для збільшення платоспроможного попиту в Україні.

Важливою умовою для активізації соціальної політики є оздоровлення фінансів підприємств. За теперішніх умов збереження значних обсягів кредиторської заборгованості та надмірного фіскального навантаження, кошти, які надходять до підприємств внаслідок збільшення платоспроможності населення, не можуть належним чином використовуватися для інвестиційного розвитку та розширення виробництва.

Перехід до активної соціальної політики вимагатиме пом'якшення грошових обмежень, розвитку внутрішнього ринку, підтримки національного бізнесу та капіталу з метою збільшення зайнятості та підвищення доходів населення. Збереження сприятливої зовнішньоекономічної кон'юнктури створює умови для фінансування соціальних витрат протягом перехідного періоду за рахунок нарощування експорту продукції базових галузей, проте з обов'язковим перерозподілом частини отриманих коштів на розбудову внутрішнього ринку та пріоритетних національних виробництв.

Соціальне страхування - це важлива складова частина соціального захисту населення, центром якого є людина та її потреби, а якість їх задоволення впливає на соціально-економічний розвиток держави. Це гарантована система заходів щодо забезпечення громадян у старості, втрати працездатності, підтримки материнства та дитинства, а також з охорони здоров'я членів суспільства в умовах безплатної медицини.

Соціальне страхування у своєму розвитку пройшло безліч етапів. Перші елементи соціального страхування спостерігалися ще на початку існування суспільства. Подальший розвиток соціального страхування відбувся у Середньовіччі. Тоді засновували спільні каси для підтримки потерпілих від нещасних випадків. Еволюція соціального страхування відбувалася поступово, набуваючи при цьому все більшого розвитку. Звичайно, на межі 19 - 20 ст. значного розвитку соціальне страхування набуло в таких країнах як Англія, Франція, Швеція, Норвегія, Португалія та Швейцарія. Пізніше - у Чехословаччині та Румунії. В Україні соціальне страхування почало активно розвиватись у складі Радянського Союзу, де існувала державна система соціального забезпечення. Окремі елементи функціонування соціального страхування в колишньому СРСР та ряді зарубіжних держав були використані в процесі формування системи соціального страхування незалежної України.