Громадяни як суб’єкти трудового права

Нагляд за додержанням і правильним застосуванням законодавства про працю здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.

Центральні органи державної виконавчої влади здійснюють контроль за додержанням законодавства про працю на підприємствах, що перебувають у їх функціональному підпорядкуванні.

Для здійснення державного нагляду за додержанням законодавчих та інших нормативних актів по охороні праці державою створено ряд органів.

Одним з важливих таких органів є Державний департамент з нагляду за охороною праці, який утворений постановою Кабінету Міністрів України від 12 квітня 2000 р. № 633 з Комітету по нагляду за охороною праці. Державний департамент є органом державного управління і підпорядкований Міністерству праці та соціальної політики України, тому є урядовим органом державного управління. Його повноваженнями є комплексне управління охороною праці на державному рівні; реалізація державної політики в сфері охорони праці та виробничої безпеки, державний нагляд за додержанням вимог законодавчих та інших нормативно-правових актів щодо безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, а також за проведенням робіт, пов'язаних з геологічним вивченням надр, їх охороною, використанням і переробкою мінеральної сировини; координація робіт з профілактикою травматизму невиробничого характеру; проведення експертизи проектної документації та видача дозволів на введення в експлуатацію нових і реконструйованих підприємств, об'єктів і засобів виробництва.

Діяльність Державного департаменту з нагляду за охороною праці повинна забезпечити такі умови, які б виключали вірогідність професійних захворювань , травматизм та смертельні випадки на виробництві. [7, c.101]

Другим важливим органом цього типу є Державний департамент нагляду за додержанням законодавства про працю, який є правонаступником Головної державної інспекції праці та державної експертизи умов праці України. Департамент здійснює державний нагляд за додержанням не тільки законодавства про працю, а й законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на підприємствах, в установах, організаціях усіх форм власності та у фізичних осіб, які використовують найману працю.

Для реалізації покладених на Державний департамент завдань за погодженням з Міністерством праці та соціальної політики України утворені територіальні державні інспекції праці. Посадові особи департаменту та місцевих інспекцій мають право давати відповідним службовим особам центральних і місцевих органів, органів місцевого самоврядування та підприємств, обов'язкові для виконання приписи щодо усунення порушень законодавства про працю та умов праці, накладати адміністративні стягнення тощо.

Для організації належного нагляду за охороною законодавства про працю взагалі та охороною праці зокрема визначені уповноважені органи влади та їх відповідні територіальні органи і організації, які становлять підвищену небезпеку. До них віднесені об'єкти, що становлять ядерну та радіаційну небезпеку.

Державні інспектори діють відповідно до Положення про них, що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1995 р. № 751. Вони мають право обстежувати, припиняти і зупиняти експлуатацію підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення вимог щодо ядерної та радіаційної безпеки; притягати до відповідальності осіб, винних у порушенні законодавчих та інших нормативних актів про ядерну і радіаційну безпеку; застосовувати фінансові санкції до підприємств та підприємців за порушення законодавства, правил та стандартів.

У складі Уряду України діяльність Державного комітету ядерного регулювання України регулюється Положенням про цей комітет, затверджений Указом Президента України від 6 березня 2001 р. На нього покладається здійснення державного нагляду за додержанням законодавства, норм, правил і стандартів з використання ядерної енергії, додержання вимог ядерної та радіаційної безпеки.

Державний пожежний нагляд за станом пожежної безпеки здійснює Державна пожежна охорона, повноваження якої визначені Законом України від 17 грудня 1993 р. «Про пожежну безпеку» Посадові особи державного пожежного нагляду є державними інспекторами, діяльність яких регулюється Положенням, що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1994 р. № 508. Інспектори пожежної охорони вправі давати усім посадовим особам державної виконавчої влади, місцевого самоврядування, керівникам підприємств, установ, організацій та фізичним особам обов'язкові для виконання приписи про усунення порушень і недоліків з питань пожежної безпеки; припиняти або забороняти роботу підприємств, діяльність яких є небезпечною з точки зору протипожежної безпеки. Порядок видачі органами державного пожежного нагляду дозволів на початок роботи підприємств та оренду приміщень затверджений, постановою Кабінету Міністрів України від 14 лютого 2001 р. № 150.

Забезпечення нагляду за санітарним епідеміологічним благополуччям під час роботи здійснюють органи Державного санітарно-епідеміологічного нагляду. їх діяльність регулюється Законом України від 24 лютого 1994 р. «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» Державний санітарно-епідеміологічний нагляд -- це діяльність органів, установ та закладів державної санітарно-епідеміологічної служби по контролю за дотриманням юридичними та фізичними особами санітарного законодавства з метою попередження, виявлення, зменшення або усунення шкідливого впливу небезпечних факторів на здоров'я людей та по застосовуванню заходів правового характеру щодо порушників. Він здійснюється відповідно до Положення, що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 1999 р. № 1109.

Державний нагляд в електроенергетиці здійснюють Державна інспекція з експлуатації електричних станцій і мереж та Державна інспекція з енергетичного нагляду за режимами споживання електричної та теплової енергії, що визначено Законом України від 16 жовтня 1997 р. «Про електроенергетику». Порядок здійснення цього нагляду визначений постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 1999 р. № 189.

Ці органи, здійснюючи свої повноваження по нагляду за додержанням законодавчих актів з охорони праці, відповідно виступають як суб'єкти трудового права. [10, c.139]

Місцеві державні адміністрації і ради народних депутатів у межах відповідної території також виступають суб'єктами трудового права, коли забезпечують реалізацію державної політики в галузі охорони праці; формують за участю профспілок програми заходів з питань безпеки, гігієни праці і виробничого середовища, що мають міжгалузеве значення; здійснюють контроль за додержанням нормативних актів про охорону праці, встановлюють квоту для прийому на роботу молоді, інвалідів.

Розділ IV. Громадяни як суб'єкти трудового права України

Громадянином визнається фізична особа, яка володіє певним громадянським статусом, тобто сукупністю обставин фактичного порядку, що характеризують цю особу як учасника юридичного спілкування. Термін «громадянський статус» досить широко застосовується в цивільному праві. Але він необхідний також для визначення становища особи як суб'єкта кримінального, жилого, сімейного, трудового права.

Складовими елементами, що створюють громадянський статус, є громадянство, стать, вік, стан здоров'я, сімейний стан, освіта, місце проживання, спеціальність, кваліфікація, зайнятість та інші дані, що характеризують особу.

Громадянський статус визначає лише вихідні позиції громадянина в правовому спілкуванні. При цьому до статусу включаються такі риси та юридичні характеристики, які притаманні саме цьому громадянинові до вступу його у сферу конкретних правовідносин.

За громадянським статусом всі громадяни України є рівними. Але в природі немає двох громадян, які були б абсолютно однаковими за віком, станом здоров'я, освітою, спеціальністю і кваліфікацією.

При вступі громадянина у трудові відносини кожний з елементів його статусу обумовлює саму можливість працевлаштування (наприклад, вік, стан здоров'я), визначає зміст роботи, що виконуватиметься (освіта, спеціальність, кваліфікація), або неможливість бути зайнятим саме на цій роботі (судимість, стать тощо).

Реалізувавши своє право на працю шляхом укладення трудового договору (ст. 2 КЗпП), громадянин набуває статусу працівника. Для того щоб вступити в трудові відносини, громадянин повинен досягти віку шістнадцяти років. У виключних випадках за згодою одного з батьків або особи, що його замінює, на роботу можуть прийматись особи, які досягли п'ятнадцяти років. [19, c.39]

Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.

Саме з цього віку громадяни України набувають трудової правосуб'єктності, тобто своїми діями приймають на себе трудові права і обов'язки.

Працівники, тобто робітники, службовці та інші категорії працюючих, є найбільш численною категорією громадян України. Від інших категорій громадян України в юридичному розумінні їх відрізняє те, що вони перебувають у трудових відносинах з державними, кооперативними, громадськими підприємствами, установами, організаціями і є суб'єктами трудового права. Як закріплено в ст. 1 КЗпП, законодавство про працю регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих.

Виділення працівників із загальної категорії громадян визначає їх належність до певної соціальної групи, правовий статус якої підпадає під регулювання окремої галузі права -- трудового права. Але правовий статус працівника не може існувати відокремлено від правового статусу громадянина. Обидва ці статуси співвідносяться як окреме і загальне. В трудових відносинах просто констатації правового статусу громадянина недостатньо. Цей загальний статус потребує реальної конкретизації, що здійснюється наданням громадянину додаткових прав і обов'язків, які випливають із відносин по застосуванню праці в суспільному виробництві.

Правовий статус працівника, якого громадянин набуває при прийнятті на роботу, дає можливість більш повно і всебічно розкрити його становище як суб'єкта трудового права. При цьому в межах правового статусу працівника може проводитись диференціація з урахуванням особливостей тієї чи іншої групи працюючих, наприклад, молоді спеціалісти, молоді робітники, тимчасові і сезонні працівники, сумісники, інженерно-технічні працівники тощо. Ці групи внаслідок свого становища мають специфічний трудовий статус.

Правовий статус працівника тісно пов'язаний з трудовою правосуб'єктністю, якою визначається сукупність трудової правоздатності та дієздатності. Саме правосуб'єктність становить собою визнану державою можливість громадянина бути суб'єктом трудового права. Тому правосуб'єктність є лише передумовою до використання права, а не саме його використання. Право на працю мають всі громадяни, що досягли встановленого віку. Проте правового статусу працівника набувають лише ті громадяни, які вступають у трудові відносини.

В основі трудової правосуб'єктності лежить здатність до праці, що обумовлюється фізичними і розумовими здібностями. Кожний громадянин має право займатись будь-якими видами праці. Але не кожна людина здатна виконувати роботу, в якій суспільство у даний час має потребу. Для цього необхідні професійна підготовка, навики виконання певної роботи, а досить часто навіть досвід. Повинна бути фактична здатність до систематичної, регламентованої певними правилами праці. Так, здатність виконувати певну роботу може бути обмежена віком, станом здоров'я, іноді - навіть статтю. Жінки не можуть залучатися на підземні та інші роботи, заборонені їм відповідно до обмежень, встановлених законом.

Фактична здатність виконувати певну роботу або займатись певною трудовою діяльністю може обмежуватися судом. [20, c.36]

Змістом правового статусу працівника є комплекс прав і обов'язків, що надані йому законом або на підставі укладеного трудового договору. В загальних рисах ці права і обов'язки закріплені в ст. 2 КЗпП. Це, наприклад, право на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру.

Держава забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від їх походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Обов'язком працівника визнаються сумлінна праця, додержання трудової дисципліни, дбайливе ставлення до майна власника підприємства, установи, організації. Конкретизація прав і обов'язків працівника дається в Типових правилах внутрішнього трудового розпорядку, які, в свою чергу, знаходять відображення і подальшу розробку в галузевих і правилах внутрішнього трудового розпорядку конкретного підприємства, установи чи організації.

Коло обов'язків, що виконує кожний працівник за своєю спеціальністю, кваліфікацією або посадою, визначається тарифно-кваліфікаційними довідниками робіт і професій робітників, кваліфікаційними довідниками службовців, а також технічними правилами, посадовими інструкціями і положеннями, що затверджуються у встановленому порядку.

Трудовим договором або контрактом може передбачатися подальша конкретизація трудових прав і обов'язків працівника урахуванням його трудових функцій, службового стану, повноважень, наданих працівнику власником або уповноваженим органом.

Передбачені нормативними актами та угодами права і обов'язки працівників встановлюють межі можливої та необхідної їх поведінки. Тому при визначенні поняття трудового договору законодавство передбачає обов'язок працівника виконувати обумовлену з власником або уповноваженим ним органом роботу з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку. [2, ст. 21]

Разом з тим чинне законодавство про працю встановлює гарантії здійснення працюючими своїх прав. Ці гарантії проявляються в створенні органів по забезпеченню зайнятості населення, встановленні квоти на роботу громадян у працездатному віці, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних конкурувати на ринку праці. Норми про квоту є обов'язковими для власника або уповноваженого ним органу, який повинен виділити певну кількість робочих місць для цих громадян і заповнити ці місця за направленням органів по працевлаштуванню.

Забороняється необґрунтована відмова в прийнятті на роботу. При необґрунтованості відмови встановлена можливість її оспорення безпосередньо в судовому порядку. Переведення працівників на іншу постійну роботу можливе лише за їх згодою. Звільнення з роботи з ініціативи власника або уповноваженого ним органу обмежується підставами, вичерпний перелік яких визначається законом. При цьому таке звільнення попередньо повинно бути погоджене з профспілковим органом, уповноваженим на представництво інтересів трудового колективу.

Важливим чинником, що визначає зміст трудового статусу працівників, є відповідальність за виконання трудових обов'язків. Якщо суб'єктивні права відображають засади соціальної свободи, то юридичні обов'язки і відповідальність відображають соціальні вимоги до працівників з боку держави. В даному разі відповідальність слід розуміти не тільки як можливість застосування до працівника засобів стягнення, а як морально-правову категорію, що покликана забезпечити виконання працівниками своїх трудових обов'язків, здійснення своїх трудових прав відповідно з їх соціальним призначенням. Це свідчить про високий ступінь їх відповідальності. [16, c.98]

Громадянинові, який досяг встановленого законом віку, належить право вільно і рівноправно вступати в трудові відносини. Ніхто не може примусити його іншим чином укладати трудовий договір. Ніхто також не може силою утримати працівника на роботі, коли він цього не бажає.

Тому, шоб громадянин став суб'єктом трудових відносин, необхідно погодження волі власника засобів виробництва або уповноваженого ним органу, з одного боку, і працівника -- з другого. Працівник повинен виявити бажання взяти на себе права, обов'язок і відповідальність за виконання певної роботи, а у власника або уповноваженого ним органу повинна бути потреба у виконанні цієї роботи і можливість сплачувати працівнику винагороду за роботу, що виконуватиметься.

Для виконання конкретної роботи, що визначається сторонами, працівник повинен мати належний стан здоров'я. Закон не встановлює межі непрацездатності працівника. Маючи певні вади здоров'я, наприклад, слабкий слух, зір, нездатність відрізняти кольори тощо, працівник стає нездатним виконувати певні роботи. Але це не виключає його здатності до праці взагалі. Є велика кількість робіт,, де суворі вимоги щодо зору, слуху не ставляться. Тому до виконання таких робіт громадянин може приступати і виконувати їх досить успішно. Наявність необхідного стану здоров'я визначається висновком медичного освідчення. Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний за свій кошт організувати проведення попереднього (при прийнятті на роботу) і періодичних (протягом трудової діяльності) медичних оглядів працівників, зайнятих на важких роботах, роботах із шкідливими чи небезпечними умовами праці, а також на роботах, де є потреба у професійному доборі, наприклад пов'язаних з рухом транспорту, а також щорічного обов'язкового медичного огляду осіб віком до 21 року. Ці медичні огляди проводяться з метою визначення придатності працівників до роботи, що їм доручається, і запобігання професійним захворюванням.

Працівники підприємств харчової промисловості, громадського харчування і торгівлі, водопровідних споруд, лікувально-профілактичних і дитячих закладів, а також деяких інших підприємств проходять зазначені медичні огляди з метою охорони здоров'я населення. Перелік професій, працівники яких підлягають медичному оглядові, строк і порядок його проведення встановлюються Міністерством охорони здоров'я України за погодженням з Державним департаментом нагляду за охороною праці Міністерства праці та соціальної політики України.

Для успішного виконання певної роботи працівник повинен мати професійну підготовку і трудовий досвід. Професійна підготовка набувається шляхом проходження певного курсу навчання у навчальному закладі або на робочому місці.

Професійна орієнтація -- комплексна проблема, яка має соціальний, економічний, психологічний, медико-фізіологічний і педагогічний аспекти. Вона повинна сприяти морально-психологічній підготовці учнів до праці, розширяти їх професійну обізнаність, виховувати інтерес до суспільно значущих професій, озброювати учнів методами самостійного пізнання різних професій.

Саме тому Законом України «Про освіту» в редакції від 23 березня 1996 р. перед школою поставлені завдання забезпечити всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібносте й, талантів, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину і суспільство.

Трудовий досвід визначається потребами конкретного трудового процесу, його умовами, ступенем складності робіт або трудових завдань. Працівник може мати тривалий трудовий стаж, досвід роботи за певною спеціальністю, що свідчить про його професійну підготовку. Але він може не мати досвіду для виконання саме тієї роботи, що необхідна власнику або уповноваженому ним органу. Тому при прийнятті на роботу може встановлюватись перевірка професійної відповідності працівника для виконання певної трудової функції.

Право займатися трудовою діяльністю відповідно до Закону України від 4 лютого 1994 р. «Про правовий статус іноземців» мають також іноземці. Обсяг їх прав залежить від того, чи проживають вони в Україні постійно, чи іммігрували в Україну для працевлаштування. [16, c.67]

Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю нарівні з громадянами України, мають рівні з ними права і обов'язки.

Іноземці, які іммігрували в Україну для працевлаштування на певний термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного дозволу на працевлаштування. Такий дозвіл оформляється за умови, коли в країні чи певному регіоні відсутні працівники, спроможні виконувати цей вид роботи, або є достатнє обґрунтування доцільності використання праці іноземних фахівців. Дозвіл на працевлаштування видається Центром зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України.

Іноземці не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на цю посаду або зайняття такою діяльністю пов'язане з належністю до громадянства України.

Висновок

Отже, результатом роботи з матеріалом курсової роботи можна зробити висновок, що громадянином визнається фізична особа, яка володіє певним громадянським статусом, тобто сукупністю обставин фактичного порядку, що характеризують цю особу як учасника трудових правовідносин.

Термін «громадянський статус» досить широко застосовується в цивільному праві, але він необхідний також для визначення становища даної особи як суб'єкта трудового права.

Реалізувавши своє право на працю шляхом укладення трудового договору (ст. 2 Кодексу Законів про Працю), громадянин набуває статусу працівника.

Для того щоб вступити в трудові правовідносин громадянин повинен мати трудову правосуб'єктність, яка складається з вікового та вольового критерію.

Віковий критерій - громадянин повинен досягти 16 років. У деяких випадках за згодою одного з батьків або особи, що його замінює на роботу можуть прийматися особи з 14 та 15 років.

Вольовий критерій - фактична здатність до праці, яка залежить від фізичних, розумових здібностей особи.

Обмеження трудової правосуб'єктності може бути частковим, але тільки за рішенням суду.

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору.

Право займатися трудовою діяльністю мають також іноземці. Обсяг їх прав залежить від того, чи проживають вони в Україні постійно, чи іммігрували в Україну для працевлаштування.

Правовий статус працівника, якого громадянин набуває при прийнятті на роботу, дає можливість більш повно і всебічно розкрити його становище як суб'єкта трудового права. При цьому в межах правового статусу працівника може проводитись диференціація з урахуванням особливостей тієї чи іншої групи працюючих, наприклад, молоді спеціалісти, молоді робітники, тимчасові і сезонні працівники, сумісники, інженерно-технічні працівники тощо. Ці групи внаслідок свого становища мають специфічний трудовий статус.

Відповідно до ст. 2¹ Кодексу Законів про Працю держава взяла на себе обов'язок забезпечення рівності трудових прав громадян України. Вказується на рівність трудових прав незалежно від факторів, як не пов'язаних із працею (походження, соціальний і майновий стан, расова і націо-нальна приналежність, стать, мова, політичні погляди, релігійні пе-реконання, місце проживання), так і факторів, пов'язаних із працею (роду і характеру занять). Сьогоднішній рівень правової культури дозволяє не помічати правило про рівність трудових незалежно від роду і характеру занять. Однак, якщо уважно подивитися на багато норм, що містяться в Кодексі законів про працю, то вони виявляться такими, що не цілком відповідають цьому правилу. Рід і характер занять (трудової діяльності) є підставою диференціації правового регулювання трудових відносин.

На даний час в Україні досить часто порушуються багато елементарних прав громадян як суб'єктів трудового права. Так, наприклад, найпоширенішими порушеннями є не укладання з працівником трудового договору; ненадання працівнику часу для перерв, відпусток тощо.

Усунення таких недолік у трудовій сфері, на мою думку, найкраще захистить громадян які набули статусу суб'єктів трудового права і підготує Україну з її досить великим трудовим потенціалом до швидшого входження у світові організації.

Список використаної літератури

1. Конституція України. Прийнята на V сесії ВРУ 28 червня 1996 року. № 254к/96-ВР.

2. Кодекс Законів про Працю. Прийнятий ВР УРСР 10 грудня 1971 року. 322-VІІІ.

3. Науково-практичний коментар до законодавства України про працю/ В.Г.Рогань. - К.: А.С.К., 2008.-944 с.

4. Трудове право України: Підручник/Н.Б.Болотіна- К.: «Знання», КОО, 2001. - 564 с.

5. Бойко М.Д. Трудове право України: Навч.посіб. - К.: Кондор, 2008. - 736 с.

6. Венедиктов В.С. Трудовое право Украйни. - Харьков: Консум, 2006. - 304 с.

7. Гончаров Г.С. Трудове право України в запитаннях та відповідях. К.: Кондор, 2008. - 664 с.

8. Грузінова Л. П., Короткій В. Г. Трудове право України: Навч посіб. - К.: МАУП, 2003. - 128 с.

9. Карлицький С.М. Основи трудового права: Навч.посіб. - К.: Прецедент, 2002. - 216 с.

10. Костюк В.А. Трудове право України: Підручник. - К.: Кондор, 2008. - 607

11. Павлик П.М. Трудове право України. - К.: Кондор, 2008. - 466 с.

12. Пастухов В.П. Трудове право України: Навч.посіб. - К.:Алерта, 2006. - 280 с.

13. Пилипенко П.Д. Основи трудового права України: Навч.посіб. - Львів: «Новий Світ-2000», 2004.-152 с.

14. Прокопенко В.І. Трудове право України: Підручник. - X.: Консум, 2002. - 528 с.

15. Феськов М.М. Трудове право України і Європейська соціальна хартія. - К.: Кондор, 2008. - 170

16. Хуторян А.К. Трудове право України: Академічний курс. Підручник. - К.: Кондор, 2008. - 608 с.

17. Гаврилюк О. Сучасне висвітлення суб'єктів трудового права// Право України. - № 10, 2002. - с. 66.

18. Гаврилюк О. Свобода праці в Україні// Право України. - № 4, 2002. - с. 67-68.

19. Кучерявенко М. Класифікація суб'єктів трудового права// Право України. - № 4, 2007. - с. 39-41.

20. Яковлєв О. Права громадян на працю.// Право України. - № 3, 2007. - с. 34-36.