Поняття та класифікація суб'єктів трудового права

Размещено на http://www.allbest.ru/

[Введите текст]

Зміст

1. Поняття суб'єктів трудового права

2. Працівники як суб'єкти трудового права

3. Роботодавці як суб'єкти трудового права

4. Трудовий колектив як суб'єкт трудового права

Список використаної літератури

1. Поняття суб'єктів трудового права

Головною потребою людини є праця. Вона потрібна їй для нормальної життєдіяльності, потрібна як повітря, їжа, сон, спілкування. Щоб насолодитися відпочинком, треба спочатку відчути втому.

Застосовуючи працю, люди вступають у зв'язки один з одним. Ці зв'язки між людьми прийнято називати відносинами, що проявляються у різних сферах життя як форми взаємодій або протидій. Участь у цих зв'язках, тим більше, коли вони урегульовані нормами права, створює для їх учасників певні права та обов'язки. Визнання юридичних осіб або громадян носіями прав і обов'язків, надання їм певної правосуб'єктності, тобто наділення суспільно-юридичними якостями, що дозволяє їм брати участь у різних майнових, організаційних, особистих немайнових правовідносинах, перетворює їх у суб'єктів цих правовідносин.

Суспільні відносини не можуть існувати між абстрактними суб'єктами. Вони завжди є конкретними. Відносини, що складаються із застосування праці, також виникають на базі конкретної власності. Тому суб'єктами цих відносин у першу чергу є власник, а також особа, яка застосовуватиме свою працю на базі цієї власності.

Власністю народу України є її національні багатства: земля, її надра, повітряний простір та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, основні засоби виробництва в промисловості, будівництві, сільському господарстві, транспорті, зв'язку, житловий фонд, будівлі та споруди, фінансові ресурси, наукові досягнення тощо.

Національне багатство України забезпечує право кожного громадянина на одержання частки з суспільних фондів споживання, на соціальний захист, зокрема у разі непрацездатності та безробіття, а також право працюючого на особисту участь в управлінні народним господарством.

Власність виступає у формі державної, колективної, приватної трудової та особистої, всім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Основним суб'єктом права власності на національні багатства України є держава, якій належить переважна більшість промислових підприємств, землі та товарне виробництво сільськогосподарської продукції. Управління цією власністю здійснюють відповідні галузеві міністерства шляхом централізованого керівництва підприємствами і організаціями. Звідси випливає потреба в єдиному управлінні з боку держави - повновладним власником єдиної централізованої з верху до низу системи державних органів відповідно до специфіки предмета управління. [3]

Об'єднання підприємств в галузеві міністерства дає змогу державі більш ефективно керувати впровадженням у виробництво передових технологій, постачанням і реалізацією продукції, ціноутворенням, фінансовою, кадровою політикою тощо.

За часів М. Хрущова в Радянському Союзі була спроба децентралізувати управління державною власністю, відійти від галузевого і наблизитись до функціонального та місцевого керівництва. Однак потреба у централізованому управлінні державною власністю незабаром відкинула цю ідею.

Під час так званої «горбачовської перебудови» знову були об'єднані галузеві міністерства, від чого пізніше також відмовилися, тому що при заміні одного галузевого керівника, яким є міністр, декількома функціональними відомствами виникала ймовірність, що виборні посади місцевого органу державної влади і управління, на території якого можуть знаходитися сотні різногалузевих державних підприємств і організацій, можуть заміщуватись людьми, які не мають досвіду управління промисловим виробництвом. Усе це може призвести до гальмування економічних реформ, сприятиме подальшому розтягуванню державного майна, його «прихватизації» системою місцевого самоврядування.

Окремі галузі народного господарства, такі як військово-промисловий комплекс, енергетика, космонавтика, транспорт, зв'язок, взагалі мусять управлятися тільки централізовано на рівні держави. Ці галузі народного господарства повинні мати єдине і докладно регламентоване державне управління.

В інших галузях народного господарства управління може бути більш демократичним. На рівні підприємств та організацій воно може формуватися на базі вільних ринкових відносин.

Власник за своїм розсудом володіє, користується і розпоряджається майном, може використовувати його для підприємницької діяльності, на договірних засадах має право залучати для виробничої діяльності працю громадян, забезпечивши соціальні та економічні гарантії, встановлені законодавством.

Використовуючи працю громадян, підприємства, установи, організації включають їх до трудового процесу, внаслідок чого вони набувають певні права і обов'язки. Включення громадян у сферу соціальної діяльності, а воно здійснюється шляхом укладення трудового договору за певною спеціальністю, кваліфікацією або посадою з підкоренням правилам внутрішнього трудового розпорядку, надає громадянам нового правового статусу - вони стають працівниками: робітниками чи службовцями.

Залучення громадян до праці обумовлене пристосованістю і розвитком здатності людини до праці, що необхідна суспільству. При цьому сучасний трудовий процес вимагає праці не поодиноких працівників, а цілих їх груп. Виникають трудові колективи, які також проявляють себе і беруть участь у різних сферах суспільного життя: економічній, соціально-політичній, правовій, морально-ідеологічній, культурній та побутовій. За наявності цих видів діяльності у колективі складаються відносини, суб'єктами яких виступає або колектив у цілому, або певні його складові частини.

Якщо при цьому під відносинами розуміти будь-який суспільний зв'язок окремого індивіда, то сукупність таких індивідів також створює в своїх зв'язках з іншими сторонами відносини, які, будучи урегульованими нормами права, набувають форму правових відносин.

Таким чином, підприємство виступає не тільки як суб'єкт трудових відносин у зв'язку із застосуванням праці, а й як господарська одиниця, де працівники створюють особливий суб'єкт права - трудовий колектив. Обидва ці поняття нероздільні: підприємство неможливе без трудового колективу, а останній, в свою чергу, неможливий без наявності засобів виробництва, якими він користується в процесі праці, без певної організації трудової діяльності. [4]

В свою чергу, трудовий колектив створює свої органи та організації: профспілкові органи, страйкові комітети, товариські суди, які державою наділяються юридичними правами та обов'язками.

Отже, підприємство становить собою єдність двох сукупностей: засобів виробництва та працюючих. Як єдине ціле воно є більш широким поняттям, що охоплює і засоби виробництва, і людей, які працюють із застосуванням цих засобів. Засоби виробництва створюють матеріальну базу виробництва, в той час як трудовий колектив є його живим організмом.

Розмежування підприємства і трудового колективу проявляється в органах, що представляють кожну з цих сторін. Підприємство представляється власником або уповноваженим ним органом. Трудовий колектив представляється радою трудового колективу, комітетом підприємства або виборним профспілковим органом. В разі виникненні колективного трудового спору трудовий колектив може представляти страйковий комітет. Відповідно ці органи також виступають як суб'єкти відносин, що виникають із застосування праці у суспільному виробництві.

При колективній власності її суб'єктами виступають колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії, релігійні та інші організації та об'єднання. Право колективної власності здійснюють вищі органи управління власника - загальні збори, конференції, з'їзди, ради, правління тощо. Окремі функції по господарському управлінню колективним майном вищими органами управління власника може бути покладено на створювані ними органи.

Усі ці органи управління колективним майном в межах наданих їм повноважень володіють, користуються і розпоряджаються майном, можуть використовувати для трудової діяльності працю громадян, тому вони також виступають як суб'єкти трудового права.

Індивідуальна власність також може використовуватись громадянами для підприємницької діяльності особисто або із застосуванням праці найманих працівників. Для здійснення виробничої діяльності громадяни також можуть створювати підприємства, яким надається статус юридичної особи.

Таким чином, при всіх формах власності власник особисто виступає як суб'єкт трудового права. Але він може передавати належні йому права певним своїм органам, уповноважуючи їх на проведення господарської та трудової діяльності. Крім того, власник може створювати підприємства і організації, призначати певних осіб або органи для керівництва цими підприємствами і організаціями. Створювані власником підприємства і організації, посадові особи, найняті ним для керівництва створюваними підприємствами і організаціями, виступають суб'єктами трудового права.

Як суб'єкти трудового права виступають також органи, що здійснюють нагляд і контроль за дотриманням законодавства про працю у цілому та законодавства з техніки безпеки і виробничої санітарії зокрема. До таких органів відносяться відповідні державні комітети України, наділені повноваженнями у своїй сфері діяльності, місцеві державні адміністрації та ради народних депутатів у межах відповідної території.

2. Працівники як суб'єкти трудового права

Саме працівник є носієм живої праці, трудові правовідносини виступають як правове опосередкування, як правова оболонка його трудової діяльності. І як сторона трудових правовідносин працівник набуває конкретні права й обов'язки, тобто набуває трудової правосуб'єктності, яка в трудовому праві має таку характерну рису, як поєднаність правоздатності і дієздатності, що вказує на суттєву відмінність цих понять. Порівняно з такими самими поняттями в цивільному праві, де правоздатність і дієздатність виникають не одночасно, громадянин за цивільним правом може володіти цивільною правоздатністю і не володіти дієздатністю, оскільки правоздатність (цивільна) виникає з дня народження і припиняється в разі смерті громадянина. В той час як дієздатність (цивільна) в повному обсязі настає з досягненням громадянином 18-річного віку. Суб'єктами трудового права є учасники суспільних відносин, визначені трудовим законодавством, які можуть володіти трудовими правами і обов'язками та реалізовувати їх. Сама ж можливість бути суб'єктом трудового права обумовлена наявністю трудової правоздатності і трудової дієздатності. Ці два правових явища в трудовому праві нерозривні, на відміну від цивільного права, згідно з яким правоздатним громадянин стає з дня народження, а дієздатним у повному обсязі стає з досягненням 18-річного віку. У трудовому праві працівник володіє єдиною правосуб'єктністю - з досягненням 16-річного віку, а в окремих, передбачених законом, випадках - з 15-і 14-річного віку. [1]

Проте трудова правосуб'єктність зумовлена наявністю в людини фактичної здатності до праці, яка залежить від двох факторів:

1) фізичного 2) розумового розвитку.

Ці фактори формуються, розвиваються, зміцнюються й набувають сталого характеру й утворюють фактичну здатність людини до праці. Але така здатність нормами трудового права визнається лише тоді, коли особа стає спроможною до систематичної і регламентованої нормами права праці, що вимагає відповідної фізичної і розумової підготовки і, як правило, тісно пов'язаної з досягненням особою певного піку.

Отже, фактична здатність до праці і здатність до праці як правова категорія (трудова правосуб'єктність) поняття не тотожні. Людина може бути здатна до праці нерегламентованої, епізодичного характеру і в п'ять чи десять років. Здатність же до праці як правова категорія, виходячи зі змісту ст. 188 КЗпП України, настає з 16-річного віку і лише за згодою одного із батьків неповнолітнього чи особи, що їх замінює, як виняток, можуть прийматись на роботу особи, які досягли 15 років, але для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час. Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу і осіб 14-річного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює. Таким чином, трудова правосуб'єктність зумовлена: а) наявністю в особи здатності до праці систематичного і регламентованого нормами права характеру; б) досягненням особою 16-річного віку, у цьому разі настає повна трудова правосуб'єктність, оскільки такий працівник вправі самостійно укладати трудовий договір, а у виняткових випадках, за згодою одного з батьків або особи, що його замінює, може виникати з 15- або 14-річного віку.

Виникнення трудової правосуб'єктності не лише надає можливість особі вступати в трудові відносини, а й направлене на охорону її прав, що чітко виражено в імперативному характері (в беззастережному виконанні норм про трудову правосуб'єктність) й означає:

а) недопущення порушення норм про прийняття на роботу раніше зазначеного в законі віку;

б) неможливість змінення норми навіть за згодою сторін трудового договору;

в) припинення трудових відносин, що виникли з порушенням норм про трудову правосуб'єктність;

г) встановлення відповідальності винних осіб при порушенні норм про трудову правосуб'єктність.

Вольовий чинник як одна зі складових трудової правосуб'єктності може сприяти позбавленню особи виступати суб'єктом трудового права. Але це вирішується лише в судовому порядку на основі медичних висновків. Суд може визнати особу недієздатною внаслідок відповідних захворювань і призначити опікуна. Так, у разі визнання особи судом душевно хворою призначається опікун, оскільки вона не може в повній мірі контролювати свої дії, а відповідно і трудову діяльність, осмислювати виконання покладених на неї трудових обов'язків. При цьому не слід змішувати позбавлення особи можливості бути суб'єктом трудового права з можливим обмеженням окремих осіб у трудовій правосуб'єктності, котра, на відміну від позбавлення, може здійснюватися не лише судом, а й іншими, визначеними законодавством України, органами. [5]

Важливо звернути увагу й на те, що позбавлення в трудовій правосуб'єктності залежить від стану здоров'я особи, і ні законодавство, ні суд не встановлюють строків щодо можливого відновлення трудової правосуб'єктності, тоді як обмеження в трудовій правосуб'єктності можливе тільки на певний строк і з підстав, визначених законодавством України. Допускається тимчасове обмеження трудової правосуб'єктності і неповнолітніх працівників, працюючих жінок, інвалідів і ін. Наприклад, законодавством України про працю не допускаються молоді працівники до виконання робіт з важкими, небезпечними та шкідливими умовами праці, до досягнення ними 18-річного віку, а також працівників, котрі ухиляються від обов'язкового медичного огляду або від позачергового медичного огляду, що проводиться за вимогою державного санітарного лікаря .

Таким чином, працівник може бути обмежений в трудовій правосуб'єктності певними, визначеними законодавством, органами тимчасово І частково, а повне позбавлення його трудової правосуб'єктності можливе лише в судовому порядку на основі медичного висновку. Обмеження працівників у трудовій правосуб'єктності здійснюється:

1) безпосередньо законом (жінки, неповнолітні, інваліди);

2) державними органами (санітарно-епідеміологічною службою, спеціальними органами з охорони праці);

3) власником (водія транспортного засобу за відсутності у нього при собі посвідчення, що підтверджує право на керування транспортним засобом);

4) судом (у разі скоєнні злочину).

Суттєвою складовою трудової правосуб'єктності є і комплекс трудових прав і обов'язків працівників як суб'єктів трудового права. Сукупність трудових прав і обов'язків, якими наділяються працівники, реалізуючи трудову правосуб'єктність, створюють самостійну правову категорію. Вона і визначає правове становище працівників, інакше кажучи, їх правовий статус, яким охоплюється широка система трудових прав, обов'язків, гарантій та відповідальності в разі порушення працівниками трудових функцій. [2]

Основні трудові обов'язки працівників - обов'язки щодо сумлінного виконання трудової функції, особисте виконання дорученої працівникові роботи, бережливе ставлення до майна підприємства чи власника, з яким укладено трудовий договір, та додержання трудової дисципліни - безпосередньо зумовлені існуванням трудових відносин, кореспондуються з основними трудовими правами. В цих нормах права вказується, що кожен має право на працю, яку він вільно обирає, або на яку він вільно погоджується, включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, в тому числі і право на захист від безробіття. Гарантії забезпечення державою права на працю здійснюються можливістю вільного вибору особою виду роботи, безплатним сприянням державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, освіти, професійної підготовки та з урахуванням суспільних потреб; безплатним навчанням нових професій, перепідготовкою кадрів, а також захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу. Реальною свободою права на працю є й заборона використання примусової праці. Ця норма Конституції України (ст. 43) має тісне співвідношення з міжнародними правовими актами, зокрема з Конвенціями Міжнародної організації праці (МОП), в яких право на працю розуміється як право кожної людини мати можливість заробляти собі на життя вільною працею, яку вона вільно вибирає або на яку вільно погоджується.

Право на працю в демократичних умовах розвитку України не сумісне з примусовою працею. Законодавчим підтвердженням цьому є ст. 43 Конституції України. Де примусова праця означає будь-яку роботу чи службу, що її вимагають від будь-якої особи під загрозою покарання і для якої ця особа не запропонувала своїх послуг. Згідно з Конституцією України та вказаною Конвенцією МОП не вважається примусовою працею військова чи альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний чи надзвичайний стан. [2]

Недопущення використання примусової праці як заходу дисциплінарного стягнення, в тому числі і для забезпечення трудової дисципліни, стало підставою для визнання примусовою працею такого виду дисциплінарного стягнення, як переведення на нижче оплачувану роботу і виключення його зі ст. 147 КЗпП України.

Таким чином, сукупність основних трудових прав і обов'язків працівників як суб'єктів трудового права є відповідною базою трудового законодавства, до неї долучаються всі інші інститути трудового законодавства, в яких трудова правосуб'єктність знаходить більш розширене правове регулювання.

3. Роботодавці як суб'єкти трудового права

Другим обов'язковим суб'єктом трудового права є роботодавець, тобто юридична особа (підприємство, установа, організація чи їх об'єднання) незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої належності, чи фізична особа, які відповідно до чинного законодавства використовують найману працю . Це найоптимальніше визначення порівняно з визначеннями, закріпленими в законах. [5]

Хоча в окремих випадках зазначається, що держава виступає як роботодавець для державних службовців, військовослужбовців, співробітників органів внутрішніх справ, суддів і деяких інших працівників, з чим неможливо погодитись, бо роль держави в регулюванні трудових відносин проявляється дещо в іншому, зокрема, в прийнятті законів, що визначають мінімальний рівень трудових прав і гарантій працівників, а в локальному регулюванні такий рівень може лише підвищуватися і ні в якій мірі не понижуватися. Держава приймає і закони, що регулюють процедуру обговорення й укладання колективних договорів, визначаючи по суті відповідні межі колективно-договірного процесу регулювання праці. Держава в прийнятих нею законах визначає порядок вирішення індивідуальних і колективних трудових спорів, а також через спеціально створені органи (інспекції) здійснює контроль і нагляд за додержанням трудового законодавства.

Отже, підприємство, установа, організація як суб'єкт трудового права виступає роботодавцем на підставі його статуту, що підлягає державній реєстрації і зберігає чинність до його ліквідації. Підприємство виступає самостійним господарюючим суб'єктом, який має право юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою отримання відповідного доходу (прибутку).

Трудова правосуб'єктність підприємства як роботодавця характеризується і сукупністю трудових прав й обов'язків. Наприклад, право роботодавця здійснювати наймання працівників на роботу тісно взаємообумовлене з його правом укладати трудовий договір з працівником.

Першим і головним обов'язком роботодавця є надання працівникові роботи і створення належних умов для її виконання. Другим обов'язком роботодавця є виплата працівникові винагороди за виконану ним роботу, визначену законодавством (мінімальна заробітна плата), колективним договором, а також трудовим договором у строки, визначені Законом України «Про оплату праці» (ст. 24). Важливою специфікою підприємства як роботодавця є й те, що, з одного боку, підприємство виступає як юридична особа, як організатор трудового процесу і як відповідальна сторона в разі невиконання або порушення умов трудового договору. З другого боку, певна частина прав і обов'язків роботодавця (підприємства) реалізується його представником (адміністрацією, власником або іншою представницькою особою). Саме представник роботодавця (підприємства) реалізує відповідну частину прав і обов'язків від його імені. При цьому такий представник може виступати і від свого імені. Так, при прийнятті працівників на роботу, переведенні на іншу роботу, звільненні, виплаті винагороди за виконану роботу представник роботодавця виступає від його імені, тобто підприємства як юридичної особи. [8]

Підприємство, як суб'єкт трудового права, набуває згідно з зазначеними нормами права трудову правосуб'єктність специфічного характеру, тобто воно може приймати на роботу не будь-яких працівників, а лише тих, котрі володіють такою професією, кваліфікацією, спеціальністю, які необхідні підприємству для виконання завдань, визначених статутом чи положенням про підприємство.

4. Трудовий колектив як суб'єкт трудового права

Трудовий колектив відповідно до чинного законодавства України не втратив можливості виступати суб'єктом трудового права. Правове положення (статус) трудового колективу визначається Конституцією України (1996р.), КЗпП України (гл. ХVІ-А) та іншими нормативно-правовими актами. Легальне визначення поняття трудового колективу включає всіх працівників, які своєю працею беруть участь у діяльності підприємства на основі трудового договору, трудового контракту, угоди, а також інших форм, що регулюють трудові відносини :І підприємством (ст. 252 КЗпП України). Основу створення трудового колективу становить спільна трудова діяльність працівників в організації, а правовий статус і структура трудового колективу встановлені трудовим законодавством. [7]

Компетенція і повноваження трудового колективу і його виборного органу визначаються у статуті підприємства. У статуті підприємства визначається також орган, який має право представляти інтереси трудового колективу (рада трудового колективу, рада підприємства, профспілковий орган тощо).

Трудовий колектив як суб'єкт трудового права за своєю суттю є складним правовим явищем, оскільки характеризується специфічною соціально-правовою структурою, виконує відповідні функції, наділений широкими соціально-економічними повноваженнями. Так, соціально-правова структура трудового колективу підприємства включає: 1) сукупність всіх працюючих працівників на підприємстві; 2) органи трудового колективу; 3) керівника та адміністрацію підприємства (організації); 4) громадські формування трудового колективу та їх органи. Як складному правовому формуванню трудовому колективу притаманні відповідні функції. Важливою функцією трудового колективу є й участь в управлінні підприємством, установою, організацією. Це, зокрема, вирішення соціально-економічних питань, питань у сфері праці, виробництва тощо. Виховна функція трудового колективу реалізується через вплив трудового колективу при застосуванні заходів заохочувального характеру при досягненні працівником успіхів у роботі чи заходів громадського впливу при передачі власником питання про порушення працівником трудової дисципліни на розгляд трудового колективу.

Трудовий колектив як суб'єкт трудового права, крім зазначених, має й інші повноваження, обсяг яких залежить як від форми власності, так- і від сфери дії трудового колективу. Так, за сферами дії повноваження трудового колективу соціально-економічного характеру можна класифікувати на: повноваження у сфері виробництва, у сфері праці та у сфері соціального розвитку підприємства; за обсягом прав повноваження трудового колективу поділяються на три групи: самостійні, спільні та дорадчі повноваження. Перша група дає можливість трудовому колективу самостійно виконувати управлінські питання. Наприклад, розгляд і затвердження проекту колективного договору, вирішення питань згідно зі статутом підприємства, що стосуються самоврядування трудового колективу, тощо. Друга група повноважень трудового колективу стосується прийняття спільних з роботодавцем рішень щодо управління підприємством (організацією), зокрема, таких, як внесення змін і доповнень до статуту підприємства, визначення умов найняття керівника, вступ або вихід підприємства з об'єднання тощо. Третя група повноважень стосується висловлення думки трудового колективу щодо вирішення окремих питань у сфері управління працею на підприємстві, в установі, організації (встановлення виду робочого тижня, розподіл і використання частини прибутку, обговорення і схвалення комплексних планів поліпшення умов праці, охорони праці тощо). [10]

Організаційно-правовою формою здійснення трудовим колективом своїх повноважень є загальні збори (коференції), які вирішують найважливіші питання щодо участі трудового колективу в управлінні підприємством (організацією). Збори трудового колективу (конференції) проводяться в міру необхідності, але не менше ніж два рази на рік. Допускається проведення зборів трудового колективу у структурних підрозділах підприємства (організації) - цехах, дільницях, бригадах тощо. Конференція проводиться у випадках, коли скликання зборів утруднене з причин територіальної відокремленості структурних підрозділів, багатозмінної роботи тощо. Обрання делегатів на конференцію трудового колективу має бути належним чином оформлене. Порядок виборів і норми делегатів на конференцію визначає РТК. Збори трудового колективу вважаються правомочними, якщо у них беруть участь більше ніж половина членів трудового колективу, а конференція - не менше двох третин делегатів. Рішення на зборах (конференції) трудового колективу приймаються відкритим голосуванням більшістю голосів учасників зборів (делегатів конференції). Варто враховувати, що при проведенні голосування по структурних підрозділах підприємства, установи, організації результати голосування визначаються у цілому по підприємству, установі, організації (тобто сумуються по всіх структурних підрозділах).

Залежно від структури та форми власності, на якій засновано підприємство, трудові колективи поділяються на види. Так, виходячи із структури підприємства до видів трудового колективу належать: 1) єдиний трудовий колектив - це всі працівники і 2) трудові колективи структурних підрозділів (цех, відділок, бригада, філія тощо). Щодо форми власності виділяється два види трудового колективу: 1) трудовий колектив підприємств з правом найняття робочої сили; 2) трудовий колектив державного та іншого підприємства, в якому частка держави або місцевої Ради народних депутатів у вартості майна становить більш як 50 відсотків.

Список використаної літератури

трудовий правосуб'єктність колектив працівник

1. Закон України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України, 1995, № 17.

2. Кодекс законів про працю України від 10. 12.71 р.: Чинне законодавство зі змінами та доповненнями на 15 черв. 2005 р.: К.: Вид. Паливода А.В., 2005. - 112 с.

3. Бойко М.Д. Трудове право України. Навчальний посібник. Курс лекцій. К.: «Олан», 2002. - 335 с.

4. Болотіна Н.Б. Чанишева Г.І. Трудове право України К.: «Знання» 2001.-560 с.

5. Гирич О.Г. Трудове право: Курс лекцій: Для студентів юридичних вузів та факультетів. - К.: ТП Пресс, 2003. - 208 с.

6. Грузінова Л.П., Короткін В.Г. Трудове право України: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закл. - К.: МАУП, 2003,- Ч 2 - 136 с.

7. Карпенко Д.О. Основи трудового права.-К.: Видавництво А.С.К., 2003-655 с.

8. Хуторян Н.М. Трудове право України К.: «Видавництво А.С.К.» 2004.-592 с.

9. Трудове право України: Навч. посібник для студ. юрид. спеціальностей вищих навч. закладів / Пилипенко П.Д., Бурак В.Я., Козак З.Я. та ін.; За ред. П.Д. Пилипенка. - К.: Видавничий Дім „Ін Юре”, 2003. - 536 с.

Размещено на Allbest.ru