Цивільний процес

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Поняття цивільних процесуальних правовідносин та їх особливості. Підстави виникнення: норма права, правосуб'єктність, юридичні факти

2. Показання свідків, процесуальний порядок допиту, їх права та обов'язки

3. Заочний розгляд справи

4. Заява про відстрочення сплати судових витрат

Список використаних джерел

1. Поняття цивільних процесуальних правовідносин та їх особливості. Підстави виникнення: норма права, правосуб'єктність, юридичні факти

Цивільні процесуальні правовідносини визначають роль і значення механізму застосування права на врегульовані ними суспільні відносини, розкривають соціальну спрямованість норм цивільного процесуального права, виступають процесуальним засобом судового захисту цивільних, трудових, сімейних та інших прав, державних і громадських інтересів. Вони обумовлюються дією норм цивільного процесуального права, які впливають на поведінку осіб шляхом закріплення сукупності кореспондуючих між собою суб'єктивних цивільних процесуальних прав і обов'язків суду та учасників процесу, реалізація яких спричиняє виникнення, розвиток і припинення цього виду правовідносин. Отже, цивільні процесуальні правовідносини -- це врегульовані нормами цивільного процесуального права відносини, що виникають між судами як між собою, так і з учасниками процесу -- громадянами і організаціями в цивільному судочинстві.

Цивільні процесуальні правовідносини виникають і розвиваються на диспозитивній основі внаслідок вольових дій осіб, які звертаються до суду із заявою за захистом свого права чи охоронюваного законом інтересу. Або виникають на публічній основі, коли на захист прав та інтересів таких осіб порушена цивільна справа в суді за заявою прокурора, органів державної влади, профспілок та ін. (п. 2 ст. 5, ст. 121 ЦПК). Процесуальні дії прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, профспілок, інших осіб після подання заяви до суду будуть юридичними фактами, які спричиняють виникнення цивільних процесуальних правовідносин не тільки між такими особами і судом, а й між судом і особами, на захист прав яких була порушена цивільна справа в суді. Незалежно від того, за ініціативою яких осіб виникли цивільні процесуальні правовідносини, їх об'єктивною основою виступають матеріальні правовідносини -- необхідність захисту суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів, які виникають з порушених і спірних цивільних, трудових, сімейних, кооперативних правовідносин.

Вольовий характер цивільних процесуальних правовідносин полягає також у тому, що вони забезпечують правовий зв'язок двох осіб між собою -- одна має право вимагати від іншої вчинення певних процесуальних дій, а інша зобов'язана діяти відповідним чином або утриматися від дій. Але права і обов'язки суду у відносинах з іншими суб'єктами характеризуються особливістю, яка полягає в тому, що вони відображають їх владні повноваження як державних органів судової влади, які здійснюють правосуддя. Суд керує процесом розгляду справи, спрямовує діяльність осіб, які беруть участь у справі, -- роз'яснює їм права і обов'язки, попереджає про наслідки їх вчинення і сприяє у здійсненні ними прав, постановляє обов'язкові для виконання рішення, якими розв'язано цивільний спір і здійснено захист їх прав та інтересів. Отже, суд, як суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин, виступає як орган судової влади держави, на якого покладено функцію вирішення цивільної справи по суті, а також розв'язання окремих правових питань, що виникають у судочинстві по її розгляду.

В судочинстві по конкретній цивільній справі виникає не одне складне комплексне правовідношення, а система численних процесуальних правовідносин між його суб'єктами за схемою суд -- позивач, суд -- відповідач, суд -- прокурор, суд -- свідок тощо.

Цивільний процес не можна звести до одних комплексних цивільних процесуальних правовідносин. Залежно від завдань суб'єкта і виконуваних ним цивільних процесуальних функцій визначаються його процесуальні права і обов'язки. Сторона взаємодіє із судом з приводу захисту свого права, прокурор -- державного інтересу, профспілки -- громадського інтересу, свідок -- з приводу відомих фактів, які необхідні судові для правильного вирішення справи тощо. Процесуальному праву сторони відповідає обов'язок суду і, навпаки. Аналогічно кореспондують права і обов'язки суду і прокурора, профспілки і суду, суду і свідка. Між судом і кожним з цих суб'єктів виникають окремі самостійні цивільні процесуальні правовідносини. При цьому, виникнувши спочатку між судом і особою, яка звернулася з вимогою до суду про захист порушеного права, вони стають юридичною основою для виникнення процесуальних правовідносин між судом і відповідачем, судом і третьою особою, судом і свідком тощо. Виникнувши в суді першої інстанції, вони розвиваються в процесі провадження по розгляду і вирішенню справи й припиняються з постановленням і проголошенням судом рішення. У випадку апеляційного оскарження рішення суду в наступній стадії цивільного судочинства виникають нові процесуальні правовідносини між особою, яка оскаржила рішення, і судом апеляційної інстанції. Тут не відбувається заміна судових органів, дії по оскарженню не викликають переходу від одного суду до другого процесуальних прав і обов'язків. Кожний з них виконує покладені на нього функції. Коли вважати, що в наступних стадіях не виникають нові цивільні процесуальні правовідносини, а триває розвиток правовідносин попередніх стадій, то незрозуміле, як особа, що не брала участі в провадженні суду першої інстанції, стане суб'єктом процесуальних правовідносин у суді апеляційної інстанції, без визнання того, що внаслідок її процесуальних дій по оскарженню судового рішення між нею і судом апеляційної інстанції виникнуть цивільні процесуальні правовідносини.

Концепція одного комплексного правовідношення не спроможна пояснити характер правових зв'язків численних цивільних процесуальних прав і обов'язків багатьох суб'єктів процесуальних правовідносин. Вона підривається її авторами поділом правовідносин на головні, додаткові і службово-допоміжні, який свідчить про їх диференціацію.

Основні -- такі правовідносини, без яких не може виникнути і розвиватися цивільне судочинство в конкретній справі (між судом і сторонами). Додаткові -- виникають між судом і особами, які не беруть участь у кожній справі (треті особи, прокурор). Службово-допоміжні -- виникають між судом і особами, які виконують у процесі службово-допоміжні функції (свідки, експерти, перекладачі).

Система численних правовідносин була сприйнята окремими авторами з модернізацією, що правовідносини при класифікації за суб'єктом не є одиничними, а комплексними -- учасники процесу як громадяни, так і організації вступають в правовідносини із судом декілька раз: у стадії порушення справи, підготовки її до розгляду, в стадії розгляду і вирішення справи тощо. Така концепція структури цивільних процесуальних правовідносин ігнорує їх стадійність: виникнення, розвиток, припинення, її недоліком є те, що особа, не перебуваючи постійно в правовому становищі конкретного суб'єкта процесуальних правовідносин, може виконувати процесуальні дії, визначені законом для такого суб'єкта в наступній стадії розвитку судочинства.

Спірним питанням структури цивільних процесуальних правовідносин є положення про існування процесуально-правових зв'язків поза судом між сторонами в судочинстві по справі. Це правовідносини: між стороною і представником з приводу надання обсягу і оформлення процесуальних повноважень (статті 112-115 ЦПК); між сторонами по відшкодуванню збитків, заподіяних забезпеченням позову (ст. 158 ЦПК); забороною провадити операції по вкладах або цінних паперах на пред'явника (ст. 284 ЦПК); між сторонами по відшкодуванню судових витрат і винагороди за втрату робочого часу (статті 75, 77 ЦПК); між позивачем і особою, яка завдала збитки невиконанням ухвали про забезпечення позову (ст. 153 ЦПК). Якщо в перших правовідносинах кореспондують між собою процесуальні права і обов'язки особистого характеру сторони і процесуального представника, то в інших -- процесуальні права і обов'язки сторін майнового характеру, які визначають процесуально-правову відповідальність за цивільні процесуальні правопорушення.

Таким чином, цивільні процесуальні правовідносини характеризуються наступними ознаками: виникають на підставі норм цивільного процесуального права в результаті їх реалізації; створюються між учасниками суспільних відносин -- судом і кожним з учасників цивільного процесу під час судочинства в цивільній справі; юридичне закріплюють взаємну поведінку зазначених суб'єктів через їх суб'єктивні цивільні процесуальні права і обов'язки; реалізація суб'єктивних цивільних прав і виконання суб'єктивних обов'язків забезпечується заходами правового впливу -- санкціями цивільного процесуального, кримінального, адміністративного і трудового права.

Залежно від прийнятого в юридичний науці поділу норм права на регулятивні і охоронні в науці цивільного процесу була проведена аналогічна класифікація цивільних процесуальних правовідносин, яка одержала певну модифікацію, але виявила неспроможність пояснити численні спірні положення теорії цивільних процесуальних правовідносин і не сприяла її розвитку.

Підстави і передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин в теорії цивільних процесуальних правовідносин залишаються найменш розробленими. Частково розглядаються тільки процесуальні передумови виникнення правовідносин, до яких належать норми права, процесуальна правоздатність, юридичні факти. Додатково називаються ще матеріальні правовідносини і підвідомчість справи судові. Зазначені обставини, дійсно, є передумовами виникнення цивільних процесуальних правовідносин, але, як було зазначено з цього приводу, посилання на них є зайвим, тому що коли йти по шляху їх перерахування, то вони наведені не всі, а коли керуватися їх процесуальною суттю, то в одному переліку не можна наводити різнопланові правові категорії, які нерідко поглинають одна одну.

Виникнення процесуальних правовідносин правильно пов'язується з необхідністю наявності процесуальної норми права, яка передбачає дані правовідносини, а також щоб його суб'єкти були учасниками процесу в даній справі. Але для того, щоб бути учасником процесу, необхідні певні передумови, які не ідентичні для участі стороною, третьою особою, іншим суб'єктом в суді першої інстанції, апеляційної і касаційної інстанції та в стадії звернення рішення до виконання. Отже, вказівка на норму права як передумову виникнення цивільних процесуальних правовідносин має загальний характер і означає наявність сукупності норм, якими участь у цивільному процесі конкретних суб'єктів обумовлюється наявністю або відсутністю певних обставин (наприклад, для участі сторонами по справі такі обставини в систематизованому вигляді визначені ст. 136 ЦПК). Тому вказівка на норму права як передумову правовідносин має загальне значення для теорії правових відносин і конкретизується для теорії цивільних процесуальних правовідносин.

Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин необхідною є наявність: а) підстави, б) приводу, в) процесуальних передумов.

Стосовно чинного цивільного процесуального законодавства України підставами виникнення цивільних процесуальних правовідносин є факти, з настанням і завдяки настанню яких виникає цивільний процес: пред'явлення позовної заяви (встановлених законом форми і змісту) в справах позовного провадження; заяви і скарги у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження (ст. 5 ЦПК).

Цивільні процесуальні правовідносини виникають з приводу необхідності захисту порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу в справах позовного провадження і у справах з адміністративно-правових відносин. У справах окремого провадження -- необхідності встановлення певних обставин -- юридичних фактів, зміни юридичного становища громадянина чи його майна, з наявністю чи відсутністю яких закон пов'язує виникнення, зміну, припинення суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав.

Передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин -- це обставини процесуально-правового характеру (юридичні факти), наявність (відсутність) яких є необхідною для реалізації права на звернення до суду за захистом порушеного або оспорюваного суб'єктивного матеріального права чи охоронюваного законом інтересу, тобто для порушення справи в суді першої інстанції, в стадіях апеляційного і касаційного провадження, по перегляду рішень у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами.

Передумови реалізації права на пред'явлення позову були широко розроблені в науці цивільного процесу, їх систему становлять обставини, передбачені ст. 136 ЦПК: правоздатність сторін, підвідомчість справи судові; відсутність рішення, що набрало законної сили, у справі між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав або ухвали суду про прийняття відмови позивача від позову чи про затвердження мирової угоди сторін; відсутність договору між сторонами про передачу даного спору на вирішення третейського суду; додержання встановленого попереднього позасудового порядку розгляду спору; відсутність у провадженні суду тотожної справи; підсудність справи судові; дієздатність особи, яка подає заяву; наявність повноваження у представника на подачу заяви від імені заінтересованої особи. До цього переліку в літературі включаються додатково такі передумови, як процесуальна заінтересованість сторін, правовий характер вимоги, наявність спору про право цивільне, відсутність прямої заборони на судовий захист. Щодо останньої передумови, то вона охоплюється підвідомчістю справи, а попередні три характеризують наявність приводу для виникнення цивільних процесуальних правовідносин.

Передумови реалізації права на порушення в суді справ з адміністративно-правових відносин і окремого провадження, а, отже, -- і виникнення цивільних процесуальних правовідносин не були предметом самостійного і глибокого дослідження. В своїй основі вони збігаються з обставинами, передбаченими ст. 136 ЦПК, за винятком передумови -- відсутності договору про передачу даної справи на вирішення третейського суду, оскільки третейські суди не компетентні розглядати такі справи.

Зовсім інші передумови для виникнення цивільних процесуальних правовідносин у стадії провадження справ у касаційній інстанції. Ними будуть: подача касаційної скарги, подання в письмовій формі відповідного змісту, передбаченого ст. 322 ЦПК; подача скарги, подання право-дієздатною особою, яка брала участь у справі в суді першої інстанції, або її представником; подача скарги, подання її за підсудністю -- до суду, рішення якого оскаржується, в межах трьох місяців з дня про оголошення рішення; відсутність встановленої законом заборони в оскарженні рішень, постановлених по даній категорії справ (статті 320, 321, 323 ЦПК).

Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин у стадії перегляду в зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами рішень, ухвал суду необхідними є такі передумови: подача заяви особою, яка брала участь у справі, або прокурором (ст. 347 ЦПК); подача заяви, до суду рішення, ухвала, якого переглядаються (ст. 347 ЦПК); подача заяви у межах трьох місяців з дня встановлення обставин, що стали підставою для перегляду рішення, ухвали, постанови цим способом (ст. 347 ЦПК).

Різним складом передумов характеризується виникнення цивільних процесуальних правовідносин не тільки в окремих стадіях процесу, а й між судом і окремими учасниками цивільного процесу. Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин з третіми особами без самостійних вимог необхідною є наявність у провадженні суду справи, тобто існування процесуальних правовідносин між судом і сторонами; наявність заяви про вступ чи притягнення до участі в справі, правоздатності третьої особи, а для особистої участі -- також дієздатності. Отже, склад і зміст передумов для виникнення цивільних процесуальних правовідносин у справах різного виду провадження, різних стадіях розвитку судочинства і між різними учасниками процесу не збігаються.

Висновок. Цивільні процесуальні правовідносини -- це врегульовані нормами цивільного процесуального права відносини, що виникають між судами як між собою, так і з учасниками процесу -- громадянами і організаціями в цивільному судочинстві.

Цивільні процесуальні правовідносини характеризуються наступними ознаками: виникають на підставі норм цивільного процесуального права в результаті їх реалізації; створюються між учасниками суспільних відносин -- судом і кожним з учасників цивільного процесу під час судочинства в цивільній справі; юридичне закріплюють взаємну поведінку зазначених суб'єктів через їх суб'єктивні цивільні процесуальні права і обов'язки; реалізація суб'єктивних цивільних прав і виконання суб'єктивних обов'язків забезпечується заходами правового впливу -- санкціями цивільного процесуального, кримінального, адміністративного і трудового права.

Підстави і передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин в теорії цивільних процесуальних правовідносин залишаються найменш розробленими.

Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин необхідною є наявність: а) підстави, б) приводу, в) процесуальних передумов.

Стосовно чинного цивільного процесуального законодавства України підставами виникнення цивільних процесуальних правовідносин є факти, з настанням і завдяки настанню яких виникає цивільний процес: пред'явлення позовної заяви (встановлених законом форми і змісту) в справах позовного провадження; заяви і скарги у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження (ст. 5 ЦПК).

цивільний правовідносини правосуб'єктність свідок

2. Показання свідків, процесуальний порядок допиту, їх права та обов'язки

Показання свідків -- це повідомлення про відомі їм обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини. Свідком є особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи.

Для правильного визначення свідка слід виходити з того, що свідок -- як правило, незацікавлена особа, здатна за своїм фізичним і психічним розвитком правильно сприймати, зберігати відомості про факти і давати про них правильні показання, які сприймала безпосередньо або якій стали відомі обставини (факти), що мають значення для справи.

Процесуальна правосуб'єктність свідка не залежить від наявності у нього дієздатності. Свідками можуть бути малолітні й неповнолітні, якщо не можна обійтися без притягнення їх до участі у процесі, але обов'язково враховується рівень їх розвитку і здатність правильно сприймати дійсність.

Притягнення свідка до участі в процесі можливе за ініціативою сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, і суду. Існують випадки, коли свідки не можуть надати інформацію про певні факти, оскільки, наприклад, законом передбачена таємниця банківських вкладів, здійснення слідчих і нотаріальних дій, лікарська таємниця, лоцманська таємниця тощо. За необхідності одержання певних даних, що перебувають під охороною закону, вони можуть бути витребувані від певних органів за ухвалою суду.

За завідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з непередбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов'язків -- відповідальність, встановлену законом.

Відповідно до ст. 63 Конституції України та ст. 52 ЦПК особа не несе відповідальності за відмову давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Як випливає із роз'яснень Пленуму Верховного Суду України (п. 20 постанови від 1 листопада 1996 р. № 9 "Про застосування судами норм Конституції України при здійсненні правосуддя"), у випадку, коли під час судового засідання суддя не попередить про те, що ці особи мають право відмовитися від дачі показань, то слід визнати, що такі показання зазначених осіб одержані з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх використання як засобів доказування. У разі ж, коли члени сім'ї чи близькі родичі сторін у справі погодилися давати показання, вони можуть нести відповідальність за завідомо неправдиві показання. Причому згадані особи зобов'язані повідомити суду причини відмови давати показання (п. 2 ст. 52 ЦПК).

Перед допитом свідка слід встановити його особу, вік, рід занять, відношення до даної справи і стосунки із сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (п. 3 ст. 180 ЦПК), а лише потім під розписку попередити його про кримінальну відповідальність за дачу неправдивих показань і за відмову давати показання. Свідок перед допитом приводиться до присяги, текст якої він підписує. Присяга та розписка приєднуються до матеріалів справи.

Допит свідка розпочинається з пропозиції суду розповісти все, що йому особисто відомо у справі. Свідок дає показання у формі вільної розповіді. Далі йому задає запитання особа, за заявою якої викликано свідка, а потім інші особи, які беруть участь у справі. Суд має право з'ясовувати суть відповіді на запитання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити запитання свідку після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі (ст. 180 ЦПК).

Свідкові під час допиту дозволяється користуватися записами лише в тому випадку, якщо його показання пов'язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам'яті. Ці записи подаються суду та особам, які беруть участь у справі, та можуть бути приєднані до справи ухвалою суду.

Допит малолітніх та неповнолітніх свідків має істотні особливості, що визначаються їх віком, розумовим розвитком та психологічним станом, що зумовлений ходом судового засідання. Допит малолітніх і, за розсудом суду, неповнолітніх свідків проводиться в присутності педагога або батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, якщо вони не заінтересовані у справі. Ці особи мають можливість з дозволу суду ставити свідкові запитання, а також висловлювати свою думку стосовно особи свідка. Свідкам, які не досягли шістнадцятирічного віку, головуючий роз'яснює обов'язок дати правдиві показання, не попереджує про відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо неправдиві показання, і не приводить до присяги. У виняткових випадках, коли це необхідно для об'єктивного з'ясування обставин справи, на час допиту осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку, із зали судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у справі. Після повернення цієї особи до зали судового засідання головуючий повідомляє її про показання цього свідка і надає можливість поставити йому питання. Свідок, який не досяг шістнадцятирічного віку, після закінчення його допиту, видаляється із зали судового засідання, крім випадків, коли суд визнав необхідною присутність цього свідка в залі судового засідання.

Крім обов'язку дати показання, свідок наділений певними процесуальними правами. Він може давати показання рідною мовою, користуватися послугами перекладача (ст. 7 ЦПК), за ним зберігається його середній заробіток за місцем роботи. Свідкам, які не є робітниками або службовцями, за відрив їх від роботи чи звичайних занять виплачується винагорода у встановленому розмірі, а також оплачується вартість переїзду, добові та витрати з найму житла (ст. 86 ЦПК).

Висновок. Отже, свідок у цивільному процесі є суб'єктом цивільно-процесуальних правовідносин. Правове положення свідка у цивільному процесі регламентується Конституцією України, Цивільно-процесуальним кодексом України та міжнародними правовими актами, діючими на території України.

Свідок у цивільному процесі має відповідні права і обов'язки. Відповідно до ст. 50 ЦПК свідку надано право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання показань у випадках, встановлених законом, а також на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду. Окрім того, відповідно до ч. 3 ст. 160 ЦПК у разі виникнення заперечень у будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, зокрема у свідків щодо дій головуючого, ці заперечення заносяться до журналу судового засідання і про їх прийняття чи відхилення суд постановляє ухвалу.

Відповідно до ст. 181 ЦПК свідку також надано право при дачі показань, що пов'язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам'яті, користуватися записами. Однак слід зважати, що ці записи мають подаватися на огляд судові та особам, які беруть участь у справі, і, окрім того, можуть бути приєднані до справи за ухвалою суду.

Відповідно до ст. 52 ЦПК фізична особа має право відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів. Членами сім'ї та близькими родичами визначено чоловіка, дружину, батька, мати, вітчима, мачуху, сина, дочку, пасинка, падчерку, брата, сестру, діда, бабу, внука, внучку, усиновлювача чи усиновленого, опікуна чи піклувальника, особу, над якою встановлено опіку чи піклування, члена сім'ї або близького родича цих осіб.

Особа, яка відмовляється давати показання, зобов'язана повідомити причини відмови. Зрозуміло, що якщо причинами відмови є наявність родинних стосунків, то на цьому пояснення, чому свідок не буде давати показань, закінчиться. Проте, якщо свідок відмовляється дати показання проти себе, він повинен роз'яснити суду, в чому полягають причини відмови і чому це є відомостями, що можуть свідчити проти самого свідка.

3. Заочний розгляд справи

Глава 8 ЦПК України "Заочний розгляд справи" розділу „Позовне провадження" встановлює умови і порядок розгляду справи в порядку заочного провадження заочного рішення.

Інститут заочного рішення спрямований, з одного боку, на розширення судового захисту суб'єктивних прав громадян і організацій, свободи їх вибору (принципу диспозитивності), а з іншого - на недопущення можливості зловживання відповідачем суб'єктивними процесуальними правами і встановлення несприятливих наслідків за зловживання ними. Зазначена мета відповідає ст. 23 Конституції України, згідно з якою кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей.

Відповідно до цивільно-процесуального законодавства заочний розгляд справи провадиться у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло повідомлення про причини неявки або якщо зазначені ним причини визнані судом неповажними. За таких умов суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

В юридичній літературі заочним провадженням називають також установлений законом порядок проведення судового засідання і ухвалення рішення по позову під час відсутності відповідача. Однак при відсутності відповідача чи в разі явки в судове засідання одного з кількох відповідачів допускається розгляд справи і в порядку загального провадження. При наявності тих самих умов: відсутності відомостей про причини неявки відповідача, або у випадку визнання судом причин неявки в судове засідання неповажними, або коли відповідач навмисне затягує процес - суд вправі розглянути справу у загальному порядку.

Головною відмінною рисою заочного розгляду справи є правові наслідки, які настають внаслідок заочного провадження та ухвалення рішення.

Основним правовим наслідком заочного розгляду справи є ухвалення заочного рішення і встановлення способів його перегляду: як спрощеного - шляхом подання заяви про перегляд заочного рішення, так і загального - апеляційного або касаційного.

До порядку розгляду справи в заочному провадженні цивільного процесу України недопустиме застосування терміну "спрощена процедура". Розгляд справи в порядку заочного провадження за спрощеною схемою є характерною рисою англійського й американського цивільного процесу, де не ведеться дослідження будь-яких доказів, а судовий розгляд зводиться лише до оголошення рішення проти сторони, що не з'явилася.

Заочний розгляд і вирішення справи можливі за наявності умов, визначених в законі. Стаття 224 ЦПК України відносить до них неявку у судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло повідомлення про причини його неявки або якщо зазначені ним причини визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи. Таким чином, ініціатива заочного розгляду справи може належати як позивачеві, так і суду. Про заочний розгляд справи суд постановлює ухвалу.

Головні вимоги, які закон передбачає при заочному розгляді справи:

відповідач повинен бути належним чином повідомлений про час і місце судового засідання;

відповідач не з'явився до суду без поважних причин або від нього не надійшло повідомлення про причини неявки;

позивач згоден на заочний розгляд і вирішення справи;

позивачем не змінені предмет, підстави позову та розмір позовних вимог.

Неявкою відповідача визнається фактична відсутність сторони в залі судового засідання при розгляді і вирішенні справи. Мовчазна присутність сторони в судовому засіданні неявкою не вважається, а розцінюється як ухилення від участі в наданні та дослідженні доказів.

До неявки відповідача п.5 ст. 169 ЦПК України прирівнює залишення стороною залу судового засідання.

Варто також враховувати, що заочний розгляд справи і ухвалення заочного рішення можливі за відсутності як сторони, так і її представника. У випадку явки представника заочне провадження не допускається.

Належним повідомленням відповідача визнається повідомлення, проведене способами й у порядку, зазначеному в главі 7 розділу І ЦПК України.

Визнання причин неявки відповідача неповажними. Обов'язок повідомити суд про причини неявки і надати докази поважності цих причин покладається на сторони. У випадку визнання причин неявки відповідача поважними суд відкладає розгляд справи. При неявці відповідача, який був належним чином повідомлений, з неповажних причин стає можливим як загальний, так і заочний розгляд справи. Остаточне рішення поважності чи неповажності причин відсутності заздалегідь повідомленого відповідача приймає суд.

У випадку визнання причин неповажними суд за згоди позивача має право розглядати справу заочно. Коли ж такої згоди немає, справа розглядається за загальними правилами із ухваленням звичайного рішення.

Згода позивача. Дана умова передбачена ч. 1 ст. 224 ЦПК.

Суддя в кожному випадку неявки в судове засідання без поважних причин відповідача, який був належним чином повідомлений, повинен роз'яснити позивачу його право на заочний розгляд справи і які правові наслідки тягне за собою ухвалення заочного рішення.

Згода позивача на заочний розгляд справи повинна бути виражена чітко і ясно. ЦПК не встановлює способів вираження і фіксації даної згоди. На практиці усна згода позивача, зроблена в підготовчій частині судового розгляду, фіксується в протоколі судового засідання. В разі відсутності згоди позивача на заочний розгляд справи суд зобов'язаний відкласти розгляд справи і роз'яснити позивачу його право на розгляд справи у загальному порядку відповідно до ст. 169 ЦПК України. При цьому суд повинен вказати особливості того або іншого провадження, які наслідки спричиняє ухвалення звичайного і заочного рішення.

Позивач, який не згоден на заочний розгляд справи, має право подавати клопотання про розгляд справи в звичайному порядку, а суд таке клопотання повинен задовольнити.

Частина 2 ст. 224 ЦПК передбачає можливість заочного розгляду справи і ухвалення заочного рішення у разі участі у справі кількох відповідачів і неявці в судове засідання всіх відповідачів. Тому при явці хоча б одного з відповідачів розгляд справи повинен проходити в загальному порядку.

Про заочний розгляд справи суд постановляє ухвалу. Закон не встановлює обов'язкову форму такої ухвали. У практиці одних країн такі ухвали постановлюються у вигляді окремого документа в нарадчій кімнаті; інших - заносяться до протоколу судового засідання. З метою процесуальної економії доцільним вважаємо постановления ухвали про заочний розгляд справи без виходу суду до нарадчої кімнати і включення його до протоколу судового засідання.

Порядок заочного розгляду і вирішення справи в цілому підпорядковується загальним правилам судового розгляду, встановленим главою 4 „Судовий розгляд" розділу III „Позовне провадження" ЦПК України з деякими особливостями, закріпленими главою 8 „Заочний розгляд справи" розділу III ЦПК України.

Це означає, що при заочному розгляді справи суд може не обмежуватися поданими доказами, а в разі необхідності призначати експертизи в справі, витребувати докази від інших осіб, в тому числі і тих, які не беруть участі у справі, коли без цього неможливе повне і всебічне дослідження обставин справи.

Суд досліджує докази, представлені не тільки сторонами, а й іншими особами, які беруть участь у справі. Так, у випадку участі в справі третіх осіб, прокурора, державних органів, органів місцевого самоврядування, організацій і громадян, що захищають порушені або оспорювані права чи охоронювані законом інтереси інших осіб, суд досліджує також докази, надані цими особами, оскільки без цього ухвалення законного й обґрунтованого рішення неможливе.

Якщо відповідач не надав письмових пояснень і доказів, суд може ухвалити заочне рішення на підставі доказів, наданих позивачем та іншими особами, які беруть участь у справі.

Розгляд справи в порядку заочного провадження обмежує межі здійснення наданих позивачеві процесуальних прав. У разі зміни позивачем предмета або підстави позову, зміни розміру позовних вимог суд відкладає судовий розгляд для повідомлення про це відповідача. Таким чином в разі будь-якої зміни позовних вимог (збільшення або зменшення позовних вимог), зміни предмета позову суд позбавлений права проводити заочний розгляд справи в даному судовому засіданні. Отже, суд повинен відкласти розгляд справи.

Заочний розгляд справи завершується ухваленням заочного рішення.

Структура і зміст заочного рішення визначаються загальними правилами, передбаченими ст.ст. 213, 215 ЦПК України. Воно, як і звичайне судове рішення, складається зі вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин. Разом з тим особливості заочного розгляду справи знаходять відображення в змісті заочного рішення.

Висновок. Умови і порядок розгляду справи в порядку заочного провадження заочного рішення встановлює глава 8 ЦПК України "Заочний розгляд справи" розділу „Позовне провадження".

Відповідно до цивільно-процесуального законодавства заочний розгляд справи провадиться у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло повідомлення про причини неявки або якщо зазначені ним причини визнані судом неповажними. За таких умов суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Основним правовим наслідком заочного розгляду справи є ухвалення заочного рішення і встановлення способів його перегляду: як спрощеного - шляхом подання заяви про перегляд заочного рішення, так і загального - апеляційного або касаційного.

4. Заява про відстрочення сплати судових витрат

До Дубенського міськрайонного суду Рівненської області

Заявник: Челіщева Оксана Володимирівна, яка проживає за адресою: вул. Марата, буд. 23, кв. 34, м. Дубна, Рівненської обл., поштовий індекс 35600

ЗАЯВА

про відстрочення та розстрочення судових витрат, зменшення їх розміру або звільнення від їх оплати

У зв'язку з виникненням спору мною оформлена для пред'явлення до суду позовна заява до Антипової Лілії Василівни про визнання права власності на жилий будинок.

Ціна позову становить 15000 грн. Мені належить сплатити судовий збір в розмірі 239 грн. та 192 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

Мій майновий стан не дозволяє повністю сплатити зазначені судові витрати внаслідок того, що я не працюю, отримую невелику пенсію в розмірі 700 грн., на моєму утриманні знаходяться чоловік - інвалід II гр. та двоє неповнолітніх -дітей-школярів.

Відповідно до ст. 82 ЦПК України

ПРОШУ:

Відстрочити (або розстрочити) сплату судових витрат на три місяці.

Додаток:

1) довідка про пенсію,

2) довідка житлових органів про склад сім'ї,

3) довідка про заборгованість з оплати комунальних платежів,

4) довідка МСЕК відносно чоловіка

10.02.2011 р.

Челіщева О.В.

Список використаних джерел

1. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р./ /Відомості Верховної Ради України. - 2004. - №40-41.

2. Цивільний кодекс України// Голос України. - 12 березня 2003р. -№45-46\3045-3046.

3. Андрушко А.В., Білоусов Ю.В., Бондаренко Н.Л. Цивільний процес: Навч. посіб. - К.: Наукова думка, 2004. - 299 с.

4. Безлюдько І.О., Бичкова С.С. Цивільне процесуальне право України: Навч. посібник. - К.: Атіка, 2006. - 366 с.

5. Кілічава Т.М. Цивільно - процесуальне право: Навч. посібник. - К.: Центр Учбової Літератури, 2007. - 311 с.

6. Луспеник Д. Заочне рішення: його цілі, процедура, проблеми та шляхи їх вирішення// Право України. - 2004. - № 5.

7. Фурса С.Я., Щербак С.В., Євтушенко О.І. Цивільний процес України. Проблеми і перспективи. - К.: КНТ, 2006. - 397 с.

8. Штефан М.Й. Цивільний процес. - К., 1997. - 265 с.

9. Штефан М.Й. Цивільно-процесуальне право України: Академічний курс. - К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2005. - 451 с.

Размещено на Allbest.ru