Кримінально-правова політика України

Здійснення кримінально-правової політики в такому важливому питанні, як визначення критеріїв, за якими те або інше діяння повинно бути віднесене до кола кримінально-протиправних, вимагає врахування багатьох чинників економічного і соціального характеру.

Серйозне значення має розробка критеріїв, що забезпечують достатню стабільність кримінально-правових норм.

При підготовці законодавчою акта повинні бути забезпечені відповідність нової правової норми системі існуючих норм, чітке визначення її місця в цій системі, визначеність формулювань, зрозумілість і дохідливість мови закону, гарантії того, що ніякі випадкові чинники не можуть вплинути на з'ясування змісту закону.

Окремі норми чинного кримінального законодавства в деяких випадках не задовольняють всім цим вимогам.

Кримінально-правова політика Української держави в перспективі повинна, як видається, виходити із завдань поступового збагачення шляхом врахування відповідних положень кримінального законодавства зарубіжних країн в частині, яка відповідає національним інтересам (у сферах боротьби із тероризмом, наркобізнесом, торгівлею людьми, зброєю, творами мистецтва) [12, c. 29-30].

Неможливість здійснення боротьби з низкою достатньо небезпечних антигромадських проявів виключно шляхом визнання їх у кримінальному законодавстві злочинними і караними випливає з об'єктивних властивостей закону, наявності у нього своїх «допусків», перевищення яких здатне «розірвати матеріал». В певних соціальних умовах виникає необхідність ухвалення політичного рішення про доцільні форми боротьби з антигромадськими проявами, зокрема рішення про використання арсеналу кримінально-правових засобів. Яка ж сукупність даних, що визначають обґрунтованість використання саме кримінально-правових засобів?

Перш за все необхідно підкреслити, що вибір певних засобів для боротьби з тими чи іншими суспільно небезпечними проявами має величезне значення.

Застосування невиправданих форм і методів є чревате не тільки тим, що вони виявляться неефективними, але і тим, що це здатне викликати негативні соціальні наслідки.

Юридична наука в даний час не має у своєму розпорядженні рекомендацій, які б вичерпно розкривали оптимальні критерії для ухвалення кримінальних законів. Розробка згаданих критеріїв є надзвичайно складною науковою проблемою. Можна стверджувати, що її складність перевершує труднощі вирішення багатьох актуальних природничо-наукових проблем сучасності, оскільки форми прямого і зворотного зв'язку закону з багатоманітними явищами соціального життя, об'єктивними і суб'єктивними чинниками надзвичайно складні. За допомогою лише юридичного аналізу, без використовування досягнень інших наук - в першу чергу математики, соціології, соціальної психології - оптимальне прогнозування ефективності кримінального закону неможливе. Проте такий прогноз, природно, необхідний. «Кримінально-правова політика, - справедливо наголошує на Г. А. Аванесов, - не може ефективно розвиватися без урахування соціально-політичних прогнозів» [4, c. 304].

Одним з найважливіших засобів для вирішення проблем криміналізації та декриміналізації є соціологічні дослідження, в ході яких збираються і використовуються кількісні показники. На їх основі робиться висновок про якісну, змістовну сторону явищ. Задача при цьому зводиться насамперед до того, щоб здійснити обґрунтований вибір тих соціальних процесів, фактів, норм і відносин, які можна санкціонувати юридичним законом. Якщо спробувати в найзагальнішій формі виразити ті положення, які пов'язані зі встановленням на основі соціологічного аналізу передумов і чинників для ухвалення рішення про введення кримінальної відповідальності, то, гадаємо, необхідно вирішити комплекс задач. До нього входить: а) вивчення поширеності конкретних діянь і оцінка типовості їх як форми прояву антигромадської поведінки; б) встановлення динаміки здійснення вказаних діянь з урахуванням причин і умов, їх що породжують; в) визначення заподіюваного такими діяннями матеріального і морального збитку; г) визначення ступеня ефективності заходів боротьби, що застосовувалися, з вказаними діяннями як за допомогою права, так і за допомогою інших форм; ґ) встановлення найтиповіших і небезпечних об'єктивних і суб'єктивних ознак діянь; д) оцінка можливості правового визначення ознак того або іншого діяння як елементів складу злочину; е) встановлення загальних особових ознак суб'єктів діянь; ж)визначення соціально-психологічних установок народу в питаннях оцінки діяння; з)виявлення громадської думки різних соціальних груп; і) визначення можливостей системи кримінальної юстиції в боротьбі з певними діяннями.

А.А. Герцензон справедливо відзначає, що моделювання повинно ґрунтуватися на узагальненні фактів, одержаних з реальної дійсності, спиратися на ті або інші досліджені дані [5, c. 191]. Таким чином, для встановлення або скасування кримінальної відповідальності необхідний відбір типових об'єктивних і суб'єктивних ознак, властивостей, які свідчать про наявність або відсутність суспільної небезпеки певних діянь. Цей аналіз повинен здійснюватись на основі репрезентативного вивчення реальних життєвих явищ.

Кажучи про ознаки складу злочинів, їх відбір, не можна не підкреслити значення визначеності правових понять, оцінки можливості використання їх в практичній діяльності при доведенні і кваліфікації злочинів. При цьому слід пам'ятати, що при конструюванні як норм Загальної частини кримінального законодавства, так і при формулюванні диспозицій норм Особливої частини КК, неможливо абстрагуватися від практичних можливостей доведення елементів складу злочину, який міститься у конкретному діянні. Це викликає потребу максимальної змістовності і визначеності понять, що описують ці елементи.

Важливе значення має надаватися вивченню особистісних властивостей суб'єктів відповідних діянь. Для вирішення питання про межі покарання треба знати, до якого контингенту осіб воно реально застосовуватиметься.

Ефективність покарання неабиякою мірою залежить від того, якою мірою встановлені законом види і терміни покарання здатні діяти не на абстрактних «суб'єктів злочину», а на конкретних осіб, що притягаються до кримінальної відповідальності.

Вище вже наголошувалось, що існує зв'язок між соціальними елементами «неформального порядку», поведінкою і відповідальністю. Тому кримінально-правова політика не може абстрагуватися від уявлень людей, ціннісних орієнтації і т. п., які виявляються на основі аналізу соціально-правової психології народу, відповідних соціальних груп. При цьому істотне значення має аналіз оцінок як самих осіб, що скоюють певні діяння, так і членів соціальних груп до яких вони належать.

2.3 ВИЗНАЧЕННЯ ОПТИМАЛЬНИХ ЗАХОДІВ ВПЛИВУ НА ВИННОГО (ПЕНАЛІЗАЦІЯ І ДЕПЕНАЛІЗАЦІЯ)

У сфері визначення оптимальних заходів впливу на винного (пеналізація і депеналізація). Якщо комплекс питань, пов'язаних із криміналізацією та декриміналізацією відповідних видів людської поведінки, повністю перебуває в компетенції законодавця, то сфера пеналізації (депеналізації) - більш широка.

Пеналізація являє собою синтетичний процес, який складається з нормативного визначення характеру караності діянь та практики призначення покарання за конкретний злочин.

Депеналізація - це процес незастосування покарання за діяння, яке передбачене чинним КК, як злочин, застосування інститутів звільнення від кримінальної відповідальності та покарання, а також застосування до конкретної особи, визнаної винною у вчиненні злочину, більш м'якого покарання, ніж передбачено законом.

Пеналізація (депеналізація) - кількісні показники, що визначають криміналізацію (декриміналізацію) і, в кінцевому, об'єктивізують оцінку ступеня суспільної небезпеки діяння та особи винного. Практична пеналізація реалізується в діяльності судів з призначення покарання за конкретний злочин.

Покарання, яке, за нашим глибоким переконанням, не є ознакою злочину, а його наслідком, найтіснішим чином пов'язано з останнім, У зв'язку із цим визнання діяння злочинним (криміналізація) одночасно означає визнання його кримінально караним із обов'язковим встановленням виду та розміру покарання, яке може бути призначено судом за його вчинення. Пеналізація - процес вторинний від криміналізації. Незважаючи на те, що пеналізація - самостійна категорія, вона найтіснішим чином пов'язана із криміналізацією. Про самостійний характер пеналізації (депеналізації) свідчать і чисельні факти проведення законодавцем змін у санкціях конкретних кримінально-правових норм (їх посилення або пом'якшення) без змін диспозицій цих норм. Особливо яскраво це проявилось при прийнятті КК 2001 р. Не аналізуючи цього питання в комплексі, зазначимо лише, що під час створення КК паралельно здійснювалась як пеналізація, так і депеналізація. Одним із прикладів може стати стаття 185 чинного КК України - «Крадіжка». Так, у чинному КК санкція за вчинення основного складу цього злочину залишена без змін. За ч. 2 (кваліфікуючі обставини - повторність, попередня змова групи осіб, спричинення потерпілому значної шкоди) - здійснена депеналізація. Норма ст. 81 ч. КК (в редакції 1960 р.) передбачала покарання у виді позбавлення волі на строк до шести років, а ст. ч. 2 КК - до семи років. Стаття 185 ч. 2 визначає вищу межу покарання у виді позбавлення волі до п'яти років. Так само депеналізована і ст. 185 КК ч. 3, яка передбачає в якості кваліфікуючих обставин вчинення крадіжки з проникненням або такої, що завдала значної шкоди потерпілому, яка передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк до шести років (у КК 1960 р. ст. 81 ч. 3 передбачала можливість застосування покарання у виді позбавлення волі на строк до восьми років, а ст. 140 ч. 3 - на строк до десяти років). Так само депеналізовані і частини четверта та п'ята цієї статті [3].

Однак інші кримінально-правові норми було пеналізовано.

Наприклад, ст. 119 ч. 1 чинного КК, яка передбачає відповідальність за вбивство через необережність, визначила можливість застосування до винного покарання у виді позбавлення волі на строк до п'яти років. Стаття 98 КК (в редакції 1960 р.) передбачала покарання у виді позбавлення волі, на строк до трьох років.

Більш широкою сферою депеналізації, порівняно із законодавчою, виступає сфера судової практики із застосування кримінального покарання. Аналіз судової практики наочно свідчить, що реальна караність діянь, яка застосовується судами України, суттєво різниться порівняно із законодавчою.

Судова практика дозволяє суттєво корегувати каральну політику залежно від змін соціальної дійсності, оперативної обстановки в конкретному регіоні, динаміки та коефіцієнту злочинності. У багатьох на пам'яті ситуація, в якій опинилась практика боротьби з розкраданнями державного та колективного майна у середині 90-х років, коли внаслідок високого рівня інфляції розкраданням в особливо великих розмірах (ст. 861 КК у редакції 1960 р.) визнавалось розкрадання на суму еквівалентну 100 дол. США (16 млн. купоно-карбованців). Звичайно, застосування покарання у виді позбавлення волі на строк до 15 років, як це було визначено санкцією цієї статті, не могло визнаватись за доцільне при засудженні осіб, які вчинили розкрадання на суму еквівалентну 100-1000 дол. США. Це викликало практику застосування судами України депеналізації таких діянь, яка проявилась у широкому застосуванні ст. 44 КК (в редакції КК 1960 р.- призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом).

Пленум Верховного Суду України у своїй Постанові від 24 жовтня 2003 року №7 «Про практику призначення судами кримінального покарання», зокрема, звертає увагу судів на те, що «…вони при призначенні покарання в кожному конкретному випадку і щодо кожного підсудного, який визнається винним у вчиненні злочину, мають суворо додержуватись вимог ст. 65 КК стосовно загальних засад призначення покарання, оскільки саме через останні реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання.

Призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди зобов'язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом'якшують і обтяжують покарання» [7].

Зіставлення судової й законодавчої депеналізації виступає надійним індикатором оцінки останньої. Так, якщо судова депеналізація фіксує суттєве зниження розміру та виду покарань порівняно з нормативною, це повинно бути оцінено як сигнал («червона картка») необхідності корегування закону в бік пом'якшення покарання.

Кримінально-процесуальні новели 2001 р. суттєво розширили можливості судової депеналізації.

Так, по-перше, будь-яке звільнення від кримінальної відповідальності, звільнення від покарання та його відбування тепер застосовується виключно органами правосуддя. По-друге, КК 2001 р. підняв ці інститути на якісно вищий рівень - виділивши в окремі розділи, розширивши кількість їх видів, здійснивши суттєве пом'якшення умов їх застосування. Це, звичайно, не могло не вплинути на підвищення загальних можливостей суду в проведенні депеналізації конкретних діянь, що суттєво впливає на реалізацію кримінально-правової політики в цілому.

Запобігання злочинам є одним з найважливіших завдань, що стоять перед кримінально-правовою політикою, яка перспективно спрямована на зменшення рівня злочинності в суспільстві. До прийняття КК 2001 р. профілактична функція кримінального закону визначалась виключно на теоретичному рівні. Сьогодні - це завдання кримінально-правової політики одержало нормативне закріплення у ст. 1 КК, яка прямо зафіксувала: «Кримінальний кодекс України має своїм завданням … запобігання злочинам».

Завдання загальної та спеціальної превенції для кримінально-правової політики випливає з джерел останньої. Так, Комплексна програма профілактики злочинності на 2001-2005 роки, яка затверджена Указом Президента України від 25 грудня 2000 р. №1376/2000, включає в себе спеціальний розділ - «Правове забезпечення профілактики злочинності», який передбачає, у тому числі, комплекс заходів кримінально-правового характеру.

Теоретичні розробки питання впливу кримінально-правової політики на злочинність дозволили сформулювати вихідний постулат, який полягає у тому, що загальнопопереджувальний потенціал кримінального права полягає не у суворості покарання, а пов'язаний з його невідворотністю, з існуванням загрози його застосування.

Кримінально-правова політика спрямована на встановлення позитивної (перспективної) відповідальності, яка являє собою усвідомлення відповідальності перед суспільством, переконливості у необхідності суворого дотримання законів, в недопустимості вчинення злочинів та реалізації поведінки, яка заснована на цій установці.

Встановлюючи коло злочинних діянь, кримінально-правова політика впливає на свідомість громадян, виховує в них негативне ставлення до злочину як соціального явища, до особи, яка його вчинила.

Кримінально-правова політика регламентує види заохочувальної кримінально значущої поведінки (необхідна оборона, крайня необхідність, виконання наказу та ін.).

На усвідомлення громадянами обов'язку перед суспільством, недопустимість вчинення злочинів націлені і норми кримінального права, які встановлюють відповідальність за злочинну бездіяльність, яка спричинила істотну шкоду об'єкту кримінально-правової охорони.

Суттєве значення для запобігання злочинам мають і стимулюючі норми кримінального права, які покликані викликати у особи, яка вже стала на шлях скоєння злочинів і перебуває в пост злочинному стані, намір відмовитися від подальшої злочинної поведінки, встати на шлях виправлення. КК 2001 р. підняв рівень нормативної оцінки позитивної пост злочинної поведінки (ст.ст. 45-46 КК).

Важливого значення у вирішенні завдань попередження злочинності методами кримінально-правової політики набуває ув'язка кримінально-правових норм у межах самого Кримінального закону. Це може бути визначено як підтримуюча функція кримінально-правових норм. Так, велике значення для кримінально-правової профілактики злочинів мають норми, які встановлюють кримінальну відповідальність за «організацію», «втягування», «схиляння» та т. ін.

2.4 ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЕЛЕМЕНТАМИ (СКЛАДОВИМИ) КРИМІНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

Досягнення очікуваних наслідків у боротьби зі злочинністю можливе лише за умови чіткої взаємодії між всіма елементами політики у сфері боротьби зі злочинністю. Завдяки провідному місцю та ролі, яку відіграє кримінально-правова політика, вона в основному визначає «обличчя» політики у сфері боротьби зі злочинністю в цілому. Це в жодному випадку не принижує значення та роль інших елементів (складових). Однак, як у кожній системі (а політика у сфері боротьби зі злочинністю є відповідною системою, яка характеризується всіма ознаками системи), щось має бути головним, визначальним, так би мовити, рушійною силою. У цій системі цю функцію перейняла на себе кримінально-правова політика. Саме виходячи з цього завдання, налагодження взаємозв'язку кримінально-правової політики з іншими елементами (складовими) політики у сфері боротьби зі злочинністю набуває особливого значення [12, c. 35-36].

Кримінально-правова політика встановлює межі дії системи. Вона обумовлює норми матеріального кримінального права. Кримінально-процесуальна політика визначає форму, процедуру реалізації норм кримінального права, а звідси - і кримінальної політики. Кримінально-виконавча політика - на основі норм кримінального права - визначає порядок реалізації кримінального закону. Це основи, які визначають напрями взаємодії елементів політики у сфері боротьби зі злочинністю.

Реформа у сфері кримінального законодавства (прийняття КК, КВК, кардинальних змін до КПК) привела до відповідних змін у розподілі функцій між елементами системи. Так, КК позбувся нормативного регламентування порядку призначення покарання у виді позбавлення волі, що мало місце у КК 1960 р.

Звичайно, кримінально-правовій політиці не притаманно визначення порядку відбування покарання - це функція кримінально-виконавчої політики. Але, якщо, наприклад, кримінально-правова політика «відмовиться» від такого виду покарання, як обмеження волі, то і кримінально-виконавчій політиці, так би мовити, не буде чого регулювати. При проведенні декриміналізації відповідних діянь одночасно відпадає потреба у профілактиці цих видів поведінки.

Всі елементи політики у сфері боротьби зі злочинністю будуються на базі спільних для них всіх конституційних принципів, що визначає їх єдність.

Принципи - це основні засади, які визначають зміст законодавства, і практику його застосування.

Значення принципів:

- напрям і форму законодавства

- в певних межах спадковість та підпис

- дух кримінальної правової політики

Як зазначають М. Панов і Л. Герасіна, «з урахуванням нових реалій, пов'язаних із розбудовою суверенних держав, які прямують до демократичної політичної системи, вбачається, що загальні принципи сучасної кримінальної політики можна вважати:

принцип законності як ідею, згідно з якою злочинні дії, їх кваліфікуючі ознаки, покарання та інші наслідки вчиненого злочину визначаються тільки законом;

принцип рівності громадян перед законом - утворює фундамент правового статусу громадянина правової держави та демократичного суспільства. Він передбачає, що особи, які вчинили злочин, відповідно до закону підлягають кримінальній відповідальності незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового й посадового становища, місця проживання, ставлення до релігії, переконань, належності до громадських об'єднань та інших обставин;

принцип демократизму визначає широкі можливості участі громадян у реалізації завдань кримінальної політики, завдяки максимально можливій відкритості цієї діяльності, за допомогою гласності, суспільного контролю та врахування громадської думки;

принцип справедливості встановлює, що покарання та інші заходи кримінально-правового характеру, які застосовуються до особи, котра вчинила злочин, повинні відповідати характеру й суспільній небезпечності кримінального делікту, обставинам його вчинення та характеристикам особи злочинця;

принцип гуманізму проголошує, що кримінальне законодавство забезпечує, насамперед, безпеку людини й суспільства, а покарання осіб, які скоїли злочин, не мають на меті заподіяння фізичних страждань чи приниження людської гідності;

принцип невідворотності відповідальності означає, що будь-яка особа, котра вчинила злочин, повинна нести за нього відповідальність. Реалізація даного принципу вимагає ефективної діяльності органів кримінальної юстиції з розкриття чи розслідування злочинів;

принцип науковості кримінальної політики полягає в тому, що при розробленні стратегії й тактики боротьби зі злочинністю слід виходити з об'єктивних закономірностей та фактичного стану справи, тобто з реальних можливостей, які забезпечують досягнення максимально можливих результатів» [9, c. 39].

Зрозуміло, що наявність єдиних основних принципів для всіх елементів політики у сфері боротьби зі злочинністю служить їх координації, узгодженню напрямів та методів реалізації.

Спеціальні принципи:

1. Принцип відповідності кримінально правової політики іншим елементам правової політики у сфері протидії злочинності.

2. Принцип врахування соціальної правової психології

3. Принцип економії кримінальних репресій.

4. Принцип доцільності.

5. Принцип невідворотності відповідальності.

6. Принцип диференціації індивідуалізації відповідальності покарань.



ВИСНОВКИ

Отже, кримінально-правова політика на сучасному етапі розвитку України - це нерозривна складова всієї політики нашої держави.

Кримінально-правова політика становить серцевину політики у сфері боротьби зі злочинністю, оскільки визначає основні поняття, межі об'єкта впливу, об'єм, основні принципи і прийоми впливу на злочинність.

Перед кримінально-правовою політикою стоїть комплекс завдань, вирішення яких створює передумови для успішної діяльності всієї системи боротьби зі злочинністю.

Завдання кримінально-правової політики перебувають у таких сферах:

У сфері визначення загальних засад кримінальної відповідальності та покарання.

У сфері визначення кола діянь, віднесених до категорії злочинних (питання криміналізації та декриміналізації).

У сфері визначення оптимальних заходів впливу на винного (пеналізація і депеналізація).

У сфері запобігання злочинам методами кримінально-правового впливу (загальна й спеціальна превенція).

У сфері взаємодії з іншими елементами (складовими) політики у сфері боротьби зі злочинністю.

Кримінально-правова політика на сучасному етапі її розвитку формує законодавчу базу управління боротьбою зі злочинністю, відмежовуючи злочинне від незлочинного, кримінальне від аморального. Від того, яке коло діянь буде визнано злочинними, який характер караності буде для них встановлено, залежатиме розвиток кримінально-процесуальної, кримінально-виконавчої та кримінологічної політики.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. - К.: „ДОК-К”, 1996. - 40 с.

2. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року. // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, N 25-26, ст.131.

3. Кримінальний кодекс УРСР. - К.: Політвидав України, 1985.- 208 с.

4. Аванесов Г. А. Криминология.- М.: Академия МВД, 1980.- 500 с.

5. Герцензон А. А. Уголовное право и социология.- М.: Юридическая литература, 1970.- 286 с.

6. Грищук В. К. Проблеми сучасної кримінальної політики України. Республіканець. - 1993. - №6. - С. 53- 57.

7. Збірник Постанов Пленуму Верховного Суду України. - К.: Юринком Інтер, 2004.- 368 с.

8. Литвак О. М. Державний вплив на злочинність. Кримінологічно-правове дослідження. - К.: Атіка, 2000.- 277 с.

9. Панов М., Герасіна Л. Правова політика як універсальний феномен соціального буття // Право України. - 200 1.- №8.- C. -40.

10. Тацій В., Сташис В. Новий Кримінальний кодекс України // Право України. - 2001.- №7.- С. 3-11.

11. Указ Президента України від 25 грудня 2000 р. Комплексна програма профілактики злочинності на 2001-2005 роки.

12. Фріс П.Л. Кримінально-правова політика Української держави: теоретичні, історичні та правові проблеми. - К.: Атіка, 2005. - 332 с.

13. Хавронюк М. І. До питання про термінологію нового Кримінального кодексу України // Держава і право. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. - №1.- К., 2001.- С. 86-73.

15. Указ Президента України №311/2008Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 лютого 2008 року «Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів»

16. Панов М.1. Понятійні апарати наук кримінального циклу: співвідношення, взаємозв'язок // Вісник Академії правових наук України. - 2000.,- №4 5.Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник /За ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. -К.: Юридична думка,2004.-352с.

17. Курс советского уголовного права. Часть Общая. - Т. 2 / Под ред. А.А. Пионтковского. - М., 1970, - 312с.

18. Вереша Р.В. Кримінальне право України. Загальна частина. Навч.посібник.2-ге вид. перероб. та доп. - К.: Центр учбової літератури,2012, - 320с.

19.Матишевський П.С. Кримінальне право України. Загальна частина:Підручник.-К.:А.С.К.,2001, - 352 с.

20. Строган А.Ю. Склад злочину як підстава кримінальної відповідальності: Навчальний посібник / За ред. А. Ю. Строган - К. : Атіка, 2007. - 423 с.

21. Коржанський М.Й. Кримінальне право і законодавство України. Загальна частина: Курс лекцій. - К.: Атіка,2001.-432с.

22.Навроцький В.О. Основи кримінально-правової кваліфікації: Навчальний посібник.-К.:Юрінком Інтер,2006.-704с.

23. Герцензон А.А. Квалификация преступлений. -.М.,1947.-96 с.

24. Кримінальне право України : Загальне частина: підручник / Ю.В.Баулін, В.І. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін. ; за ред. В.В. Сташиса, В.Я.Тація. - 4 те. вид., переробл. і допов. - Х.: Право, 2010. - 456 с.

25. Кримінальне право України. Загальна частина : [підруч.] / В.К.Гіжевський, М.О.Ліненко, І.І.Митрофанов. - К.: Атіка, 2012. - 708с.

26. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів юрид. вузів і фак. / Г.В.Андрусів, П.П.Андрушко, В.В.Бенюковський та ін.;За ред. П.С.Матишевського та ін. - К.: Юрінком Інтер,1997.- 512 с.

27. Кримінальне право України. Загальна частина:Підручник / Відп. Редактор Є.Л.Стрельцов. - Х.: Одіссей,2009. - 328 с.

28.Українське кримінальне право. Загальна частина : підручник / за ред. В.О. Навроцького. - К. : Юрінком Інтер,2013. - 712 с.

29. Кримінальне право України. Загальна частина: Навчальний посібник. - За редакцією О.М. Омельчука. - К.: Алерта ; КНТ; ЦУЛ,2010. - 208 с.

30. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001р./ За ред. М. І. Мельника, М.І.Хавронюка. - К: Канон, А.С.К., 2003. - 1104с.

Размещено на Allbest.ru