Межі та обмеження права власності

З цим слід погодитися, бо будь-які перешкоди у здійсненні власником повноважень щодо свого майна можна позначати як обмеження його права. Хоча створюється враження, що припинення права власності в примусовому порядку має іншу правову природу, внаслідок чого як обмеження в повному розумінні цього терміна його позначити не можна. В законодавстві припинення права власності врегульовується також не тільки окремо, а й термін «припинення» вживається поряд із терміном «обмеження». Так, у ч. 6 ст. 4 ЗУ «Про власність» [63] Закон України «Про власність» від 07.02.1991 №697-XII// Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1991. - N 20. - Ст. 249. зазначається, що у випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами України, діяльність власника може бути обмежено чи припинено, або власника може бути зобов'язано допустити обмежене користування його майном іншими особами. Тобто, в наведеній статті йдеться про такі напрямки звуження обсягу права власності, як: а) його обмеження; б) припинення; в) примусове обмежене користування майном власника іншими особами. Внаслідок цього поняття обмеження та припинення немовби розмежовуються. Гадаємо, що так сталося внаслідок вад законотворчої техніки, які часто спостерігалися у законодавстві початку 90-років ХХ ст . Звертає на себе увагу також те, що в цій же нормі законодавець припустився й іншої неточності вказівкою на встановлення примусового обмеженого користування майном власника іншими особами як окремого різновиду обмежень права власності. Тобто всі зазначені тут випадки є обмеженнями.

Отже, враховуючи те, що правомочностями власника є володіння, користування та розпоряджання, він може обмежуватися в кожному з них. Тоді обмеженням вільного розпоряджання власником своїм майном і буде примусове припинення його права власності (або вилучення його майна, або викуп тощо).

Це можна пояснити тим, що в таких випадках власник вже не здійснює свої правомочності на власний розсуд, це не залежить цілком від його волі. І важливим при цьому є те, що він внаслідок цього може обмежуватися як у кожному з трьох своїх повноважень, так і в їх комбінаціях (наприклад, у володінні та користуванні), а також у всіх цих правомочностях. Відтак, позбавлення власника можливості розпоряджання майном за своєю волею також слід розглядати не лише як підставу припинення права власності, як то зазвичай розуміється в цивільному праві, а й як обмеження його права. Останнє і полягає в тому, що не власник, а хтось сторонній здійснює цю його правомочність.

Межі та обмеження права власності різняться й за метою їх встановлення та функціями.

Метою меж права власності є охорона прав і законних інтересів всіх інших осіб та суспільства в цілому від недобросовісних дій власника. Ця мета служить забезпеченню належного ставлення і поваги до прав інших і задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту в суспільстві, захисту основ конституційного ладу, охорони довкілля, моральності, недопущенню зловживання правом діями осіб, здійснюваними винятково з наміром заподіяти шкоду іншій особі, а також використанням цивільних прав з метою обмеження конкуренції і зловживання домінуючим становищем на ринку.

Метою встановлення обмежень є забезпечення конкретних інтересів та прав, виникнення, існування та припинення конкретних правовідносин. Обмеження можуть служити як загальнокорисній меті (наприклад, при встановленні вимог до суб'єкта відносно належного йому майна, що є культурною цінністю), так і в інтересах конкретних осіб, наприклад, при встановленні сервітутів.

Важливою характеристикою меж і обмежень права власності є виявлення їхніх функцій. Функції меж - це основні напрями впливу правоприписуючих засобів на інтереси і права власників. Ними є:

- правовстановлююча, або регулятивна, функція, спрямована на задоволення інтересів особистості і суспільства, встановлення соціального контролю. Оскільки межі є властивістю самого права власності і невід'ємні від нього, то позначенням в законі меж права воно регулюється як таке;

- мотивуюча функція, котра полягає у впливі загальнообов'язкових приписів на внутрішній світ людини, який формує її інтереси, потреби, волю, виходячи з загальноприйнятих у людстві цінностей;

- виховна функція, безпосередньо пов'язана з мотивуючою, виявляється у формуванні правосвідомості, правової культури, охорони моральності;

- комунікативна функція являє собою певну юридичну інформацію, що надходить з боку законодавця до суб'єкта і підтверджує природну необхідність додержання в своїй поведінці певних меж;

- охоронна функція меж, яка полягає в забезпеченні прав суб'єктів.

Функції обмежень являють собою основні напрямки впливу на власників правообмежуючих засобів. Однією з них є правовстановлююча функція, яка на відміну від аналогічної функції меж спрямована на встановлення прав і реалізацію інтересів не власника, а інших осіб відносно прав власника. Серед інших функцій можна назвати функцію соціального контролю, але більш «тверду за корекцію» порівняно з межами, оскільки обмеження встановлюються заборонами, обов'язками і т. под.; звідси - заборонну і зобов'язуючу функції; мотивуючу функцію, що проявляється у впливі обмежень на внутрішній світ людини.

Встановлення і додержання меж та обмежень права власності мають відповідати загальним засадам цивільного законодавства, таким як дозвільна спрямованість правового регулювання, рівність усіх власників, недоторканність власності, добросовісність, розумність, справедливість тощо.

Принципово важливими є такі засади меж права власності: їх встановлення в суспільних інтересах; здійснення прав на майно відповідно до його призначення; додержання правил етики ділових взаємовідносин; урахування необхідності охорони довкілля; недопущення монополістичної діяльності й обмеження конкуренції.

Засадами встановлення обмежень права власності є: гармонійне поєднання волі власника (зокрема, свободи договору) і примусів; справедлива компенсація власникові майнових утрат при обмеженні його в правах тощо.

Підстави встановлення меж та обмежень права власності є різними.

Межі права власності можуть визначатися тільки в законі, оскільки лише закон надає позитивне регулювання відносинам власності, в тому числі шляхом окреслення їх дозвільних рамок. Передусім це конституційні положення, якими гарантуються непорушність права приватної власності та його здійснення кожним (ст. 41 Конституції України [114] Конституция України від 28.06. 1991 № 254к/96-ВР //Відомості Верховної Ради України. - 1996. - N 30. - Ст. 141.). Відповідні норми і принципи цивільного права аналогічні конституційним. Вони детальніше регламентовані в стт. 3, 319 та інших. ЦК України [217], ст. 6 Житлового кодексу України (далі - ЖК [54] Житловий кодекс України від 30.06.1983 № 5464-X // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1983. - Додаток до N 28. - Ст. 573.

) щодо використання житлового приміщення лише за призначенням, тобто для проживання в ньому, а не для інших цілей - розміщення в ньому магазину, офісу тощо, а також ст. 10 ЖК України [54] щодо заборони використання житлових будинків і жилих приміщень на шкоду інтересам суспільства та ін. До них належать й інші приписи законів України щодо додержання власником тих чи інших вимог, наприклад, при будівництві - крім будівельних норм і правил також не завдавати шкоди правам і свободам громадян. Так, порушеннями з боку власника буде побудування входу в своє приміщення без відповідних дозволів або хоч і при їх наявності, але з порушенням прав інших осіб, які можуть оскаржити такі дії в суді із доведенням порушення своїх прав. Ними можуть бути як мешканці цього ж будинку, так і інші особи, наприклад, при побудуванні входу на тротуарі, внаслідок чого стримується рух пішоходів. У такому разі оскарженню підлягають не лише протиправні дії власника, а й може визнаватися незаконним акт органу місцевого самоврядування про узгодження будівництва такого входу на підставі ст. 21 ЦК.

Обмеження, на відміну від меж права власності, можуть виникати з договору, судового рішення, актів органів державної влади, влади органів АРК та органів місцевого самоврядування, актів нотаріусів, правопорушень, яких припустився власник.

Виникнення обмежень може пов'язуватися з одним юридичним фактом (наприклад, укладенням договору, набуттям законної сили рішенням суду) або певним юридичним складом (наприклад, недобросовісні та/або протиправні дії власника чи наявність суспільних потреб в обмеженні права власності послугували підставою прийняття органом влади акта, в якому фіксується та конкретизується обмеження права власності).

Тому видається недостатньо обґрунтованою позиція А.А. Манукян з цього приводу, якою визначається як підстава обмежень права власності закон, а підстава обмеження на окремі дії власника - закон та інші нормативно-правові акти [132] Манукян А.А. Ограничения права собственности по законодательству РФ: Автореф. дис. …канд.юрид.наук / 12.00.03. - М., 1997. - 25 с. - С.7.. Крім того, що цим змішуються межі та обмеження права власності, об'єктивне та суб'єктивне право власності, його статика і динаміка (здійснення повноважень), така пропозиція є некоректною, оскільки закон адресований невизначеному колу осіб та може лише передбачати ті юридичні факти, з якими пов'язується встановлення обмежень права власності.

Право власності обмежується в добровільному та примусовому порядку. При добровільному порядку обмеження права власності підставою їх встановлення буде договір, який укладається власником (наприклад, про встановлення сервітуту - глава 32 ЦК). З метою запобігання правопорушенням право власності обмежується встановленням заборони відчуження майна. Так, при укладенні договору довічного утримання та його нотаріальному посвідченні нотаріус накладає заборону на відчуження будинку (квартири) до смерті відчужувача (ст. 754 ЦК, п. 7 ст. 34 ЗУ «Про нотаріат» [82] Закон України «Про нотаріат» від 02.09.1993 № 3425-XII // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 39. - Ст. 383.

).

При примусовому порядку підставою обмеження права власності будуть відповідні юридичні склади. Приклади:

а) встановлення сервітуту в судовому порядку: факт потреби власника земельної ділянки в користуванні чужою земельною ділянкою та рішення суду;

б) припинення правопорушень: недобросовісні або протиправні дії власника та рішення суду про примусове припинення порушень або навіть самого права власності (наприклад, якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки історії та культури їй загрожує пошкодження або знищення (ст. 352 ЦК);

в) запобігання правопорушенням: протиправні дії власника та рішення суду про накладення арешту на майно власника;

г) задоволення суспільного інтересу: факт такого із доведенням його реалізації за рахунок обмежень права власності конкретної особи та рішення суду про примусове припинення права власності шляхом викупу у власника його майна (ст.ст. 350, 351 ЦК).

Отже, право власності обмежується в приватному або суспільному інтересі. Прикладами обмежень у приватному інтересі є: 1) встановлення сервітуту на користь конкретної особи, 2) накладення арешту на майно власника або 3) заборони його відчуження. Прикладами обмежень у суспільному інтересі є: 1) примусовий викуп у власника його майна (земельної ділянки, об'єктів нерухомості, побудованих на ній, пам'яток історії та культури, 2) зупинення діяльності власника по використанню свого майна (зокрема в підприємницькій діяльності) тощо.

Співвідношення меж та обмежень також спостерігається при розгляді підстав їх встановлення. Наприклад, законом встановлюються такі межі права власності: заборона діяльності, що створює загрозу пам'яткам історії та культури або порушує законодавство у сфері охорони культурної спадщини (п. 19 ст. 1, ст. 30 ЗУ «Про охорону культурної спадщини» [86] Закон України «Про охорону культурної спадщини» від 08.06.2000 № 1805-III // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 39. - Ст. 333.). Обмеження ж права власності матиме місце тоді, коли внаслідок дій або бездіяльності власника пам'ятки історії та культури, який не додержувався загальних приписів, наведених вище, цьому об'єкту загрожує пошкодження або знищення, і тому він по суду примусово викупається у власника (ст. 352 ЦК).

Інший приклад. За ст. 24 ЗУ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» [70] Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24.02.1994 № 4004-XII // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - N 27. - Ст. 218. власник зобов'язується вживати заходів щодо недопущення впродовж доби перевищень рівнів шуму, встановлених санітарними нормами, у визначених в цьому Законі приміщеннях або на територіях (захищених об'єктах), а також власнику забороняється вчинення певних дій - проведення у робочі дні з двадцять першої до восьмої години, а у святкові та неробочі дні - цілодобово ремонтних робіт, що супроводжуються шумом. У нічний час, із двадцять другої до восьмої години на захищених об'єктах забороняються гучний спів і викрики, користування звуковідтворювальною апаратурою та іншими джерелами побутового шуму, проведення салютів, феєрверків, використання піротехнічних засобів (ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту населення від впливу шуму» [64] Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту населення від впливу шуму» від 03.06.2004 № 1745-IV // Офіц. вісн. України. - 2004. - № 25 (09.07.2004). - Ст. 1633.; ст.24 ЗУ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» [70] та ін.).

Обмеженнями ж права власності будуть запроваджувані на підставі ст. 42 зазначеного Закону заходи щодо припинення порушення санітарного законодавства, зокрема: а) обмеження, тимчасова заборона чи припинення діяльності осіб стосовно об'єктів будь-якого призначення, технологічних ліній, машин і механізмів, виконання окремих технологічних операцій, користування плаваючими засобами, рухомим складом і літаками у разі невідповідності їх вимогам санітарних норм; б) тимчасова заборона виробництва, заборона використання та реалізації хімічних речовин, харчових продуктів, технологічного устаткування, будівельних матеріалів, біологічних засобів, товарів народного споживання, джерел іонізуючих випромінювань у разі відсутності їх гігієнічної регламентації та державної реєстрації, а також якщо їх визнано шкідливими для здоров'я людей; в) вилучення з реалізації (конфіскація) небезпечних для здоров'я харчових продуктів, хімічних та радіоактивних речовин, біологічних матеріалів у порядку, що встановлюється законодавством, та ін.

Таким чином, спостерігається безпосередній зв'язок між межами та обмеженнями права власності. Вихід за межі права власності, окреслені в законі, можуть потягти за собою обмеження власника в здійсненні його правомочностей. При цьому вихід за межі права власності розуміється як зловживання правом.

З приводу категорії «зловживання правом» точиться дискусія, одним із проявів якої є питання щодо розцінення дій, що називаються зловживанням права. Такі дії М.М. Агарков вважав учиненими за межами права [3] Агарков М.М. Проблема злоупотребления правом в советском гражданском праве // Известия АН СССР. Отд. экономики и права. - 1946. - № 6. - С. 427-429. - С.427., тобто їх носій діє протиправно, а не зловживає правом. Іншими словами, його дії, що називаються зловживанням права, «вчинені в ньому», як висловлювався М.Й. Бару [15] Бару М.И. О ст. 1 Гражданского кодекса // Сов. государство и право. - 1958. - № 12. - С.118-122. - С.118., адже управомочена особа допускає недозволене використання свого права, але при цьому завжди ззовні спирається на суб'єктивне право.

Отже, бачення зловживання правом у цивілістиці є неоднозначним. Його розуміють і як правомірну, і як неправомірну поведінку. Одні вчені вказували на виключно правомірність здійснення права (М.С. Малеїн [129] Малеин Н.С. Юридическая ответственность и справедливость. - М.:Юрид. лит., 1992. - 192 с. - С.160., М.М. Малеїна [130] Малеина М.Н. Личные неимущественные права граждан: понятие, осуществление, защита.- 2-е изд., испр. и доп. М.: МЗ-Пресс, 2001.- 244 с. - С.36., М.М. Агарков [2] Агарков М.М. Проблема злоупотребления правом в советском гражданском праве // Избранные труды по гражданскому праву: В 2 т.- М.: АТ “Центр ЮрИнфоР”, 2002. - Т.2. - С.361-385, М.В. Самойлова [168] Самойлова М.В. Право личной собственности граждан в СССР: Автореф: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03. - Л., 1965. - 16 с.- С.11.), інші - відзначали неправомірність зловживання правом як діяння (В.М. Грибанов [44] Грибанов В.М. Пределы осуществления и защиты гражданских прав // Осуществление и защита гражданских прав. - М.: Статут, 2000. - С.19-212. - С.55., Й.О.Покровський [151]Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. Изд. 3-е, стереот. - М.: Статут, 2001. - 354 с. - С.119. , В.А. Рясенцев [167] Рясенцев В.А. Условия и юридические последствия отказа в защите гражданских прав // Сов. юстиция. - 1962. - № 9. - С. 8 -15. - С.9., М.Й. Бару [15] Бару М.И.О ст.1 Гражданского кодекса // Сов. государство и право. - 1958. - № 12. - С.118-122. - С.118.). М.О.Стефанчук визначає зловживання правом як врегульовану нормами права поведінку управомоченої особи щодо здійснення свого суб'єктивного цивільного права, якою було завдано шкоди іншим особам і при цьому належним чином не задоволено власних потреб [198] Стефанчук М.О. Зловживання правом як новела цивільного законодавства // Еволюція цивільного законодавства: проблеми теорії і практики. Зб. наук. праць. - К.: Ін-т приватного права і підприємництва. АПНУ. - 2004. - С.101-112. - С.106..

Ця проблематика заслуговує на окреме дослідження, але в контексті меж та обмежень права власності можна стверджувати, що виникає такий ланцюг: «межі права власності» - «зловживання правом» як наслідок їх недодержання; «обмеження власника» як наслідок зловживання ним своїм правом.

Отже, наведене свідчить про те, що власник не може використовувати майно суто на власний розсуд, нехтуючи приписами закону. Цим встановлюються межі права власності. Обмежується ж власник у разі порушень цих приписів закону. Тоді йдеться про примусові обмеження. Добровільність обмежень права власності ґрунтується на загальних межах діяти в інтересах інших осіб.

Таким чином:

1) окреслення меж та можливість встановлення обмежень права власності передбачаються законом, зокрема ч.7 ст. 319 ЦК та ч.6 ст. 4 ЗУ «Про власність» [63] Закон України «Про власність» від 07.02.1991 №697-XII// Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1991. - N 20. - Ст. 249.;

2) підставами для встановлення обмежень конкретного власника у своїх правах є як окремі юридичні факти (договір), так і юридичний склад, до якого можуть включатися залежно від ситуації: а) недобросовісні або протиправні дії, що полягають, зокрема, в порушенні ним встановлених меж права власності, зловживання правом; б) акти індивідуальної дії (приписи власнику про припинення порушень або про необхідність вилучення його земельної ділянки для суспільних потреб тощо); в) акт нотаріуса (накладення заборони відчуження майна); г) рішення суду (про конфіскацію майна, про викуп пам'яток історії та культури тощо);

3) власник може обмежуватися в здійсненні свого права і для запобігання порушень з його боку. Тобто такі обмеження мають попереджувальний характер. Наприклад:

- для запобігання порушень прав інших осіб власник при здійсненні наміру побудувати або переобладнати будівлю має узгодити ці питання з іншими власниками та додержуватися вимог щодо порядку розпочатку будівництва (ремонтних робіт), передбачених законодавством;

- законодавством встановлюються заборони відносно неможливості здійснення власником певних дій (висівати на своїй земельній ділянці мак або коноплю, виготовлювати на своєму майні певні речі - зброю, наркотичні речовини або зберігати їх у своєму майні - будинку, приміщенні тощо);

- при здійсненні узгоджених дій власники мають додержуватися приписів законодавства про економічну конкуренцію (стт. 10,11 ЗУ «Про захист економічної конкуренції» [74] Закон України «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001 № 2210-III // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - N 12. - Ст. 64.) та ін.

Способи встановлення меж та обмежень права власності

Межі та обмеження права власності встановлюються за допомогою різних способів. Оскільки межі встановлюються на рівні закону, слід виходити з поширеного в науці погляду про те, що система правового регулювання суспільних відносин являє собою тріаду, яка включає такі елементи: дозволи, заборони, позитивні зобов'язування. Цим трьом способам правового регулювання відповідають три різновиди регулятивних норм, що розрізняються за характером встановлення ними прав і обов'язків суб'єктів, -- норми, що забороняють, управомочують та зобов'язують. Між тим С.С. Алексєєв [5] Алексеев С.С. Избранное. - М.: Статут, 2003. - 480 с. - С. 91. визначає, що реалізація права має три «форми» -- виконання, додержання, використання, внаслідок чого особа повинна додержуватися заборон, виконувати обов'язки та використовувати дозволи.

Іноді визначають такі юридичні способи або прийоми фіксації в законодавстві меж дозволеної волі, як застереження, заборони, виключення [158] Принципы, пределы, основания ограничения прав и свобод человека по российскому законо-дательству и международному праву: круглый стол // Государство и право.- 1998. - № 7. - С.20-42. - С.29.

Отже, заборони в будь-якому разі є загальновизнаним способом фіксації меж. Що стосується застережень, то вони є немовби акцентами, які робить законодавець, підсилюючи ті чи інші наголоси при відповідному регулюванні (дозвільно-заборонному). Виключення ж становлять певні випадки дозвільно-заборонного напрямку регулювання.

Враховуючи наведені загальнотеоретичні засади, аналізуватимемо фіксації у законодавстві меж права власності через відому тріаду встановлення заборон, приписів та обов'язків.

Заборони. Як зазначає О. А. Михайленко, під заборонами слід розуміти чинник законодавчого впливу, покликаний змістити за межі правового поля негативні, небажані прояви суспільних відносин, перешкоджаючи їх виникненню в майбутньому, а обмеження права спрямовані на регламентацію позитивних дій, залишених у межах правового простору, за допомогою зобов'язання управомоченої особи до конкретно визначеної поведінки [137] Михайленко О.О. Речово-правові обмеження права приватної власності за стародавнім римським та сучасним цивільним правом України: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03. - Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого; Наук. кер. О.А. Підопригора. - Запоріжжя, 2003. - 224 с. - С.97..

Слід звернути увагу на те, що перелік законодавчо заборонених дій являє собою вказівки на суспільно небажану поведінку. Заборонна норма завжди спрямована на попередження неправомірної реалізації власником свого майна, недопущення з його боку суспільно-небезпечної діяльності.

Заборонами можуть установлюватися як межі здійснення права власності, так і обмеження. Вище вказувалося на такі заборони, як заборона відчуження майна, котра накладається у певних випадках, оформлюється належним чином та підлягає державній реєстрації, наприклад, у випадку передачі майна в іпотеку. Проте не слід змішувати заборони та обмеження, як це іноді трапляється, наприклад, у ст. 15 ЗУ «Про іпотеку» [77], в якій зазначається, що «заборони та обмеження щодо відчуження і цільового використання земельних ділянок сільськогосподарського призначення, встановлені Земельним кодексом України, є чинними при їх іпотеці». Через це поєднано юридичну конструкцію з формою її встановлення в законодавстві.

Заборони - антипод дозволам, що є більш характерним для цивільного права способом регулювання відносин, відтак, і для регулювання права власності. Можна сказати, що дозволи вказують на те, що та як може робити суб'єкт. Для них характерно не просте встановлення міри можливої поведінки, а переважно такої міри, яка полягає у можливості виявити свою власну активність, реалізувати свій інтерес. Більш широкий підхід до дозволів [6]Алексеев С.С. Общие дозволения и общие запреты в советском праве. - М.: Юрид. лит., 1989. - 286 с. - С. 54., розглянутий у єдності з юридичними заборонами, зумовлений тим, що дозвіл має межі та свідчить про допустимість відповідної поведінки.

Постановка питання «дозволене - не дозволене» є декілька категоричною. Тому вірніше поставити питання таким чином: дозволено, але з додержуванням певного порядку. Відповідно до дозвільної спрямованості цивільно-правового регулювання власник дійсно може вчиняти відносно свого майна будь-які дії, але тільки якщо вони не суперечать закону й іншим вимогам (наприклад, моралі, суспільного порядку тощо). Звідси випливає, що критерій для позначення обсягу дозволеної власникові поведінки є свого роду мірилом, оцінкою дій суб'єкта, способами по окресленню меж права власності.

Отже, досить широке розуміння дозволу не може сприйматися без одночасного встановлення свого антипода - заборон або меж для його дії.

Заборони часто формулюються у вигляді приписів. Це установлення певних рамок поведінки за допомогою зобов'язуючих і заборонних норм, установлюючих те, як саме повинен діяти суб'єкт. Такі приписи можуть бути у вигляді рекомендацій, викладених як формально окреслена правова поведінка, а також у вигляді індивідуально-конкретної вимоги. Тому приписи можуть бути орієнтирними або жорсткими. Орієнтирними, або «плаваючими», є приписи щодо здійснення власником свого права на свій розсуд, але з урахуванням заборон: вчиняти дії з метою заподіяння шкоди іншій особі; зловживати правом в інших формах; використовувати право власності з метою обмеження конкуренції; зловживати домінуючим становищем на ринку тощо. Жорсткою і чітко визначеною є заборона власнику, визнаному недієздатним або обмежено дієздатним здійснювати своє право на свій розсуд шляхом самостійних дій або передавати окремі правомочності третім особам.

По суті забороною є й призупинення використання певними особами своїх прав або призупинення дії права [131] Малько А.В. Стимулы и ограничения в праве. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Юристъ, 2003. - 250 с. - С.96.. Призупинення відсуває на подальше реалізацію власником своїх прав. Разом з тим призупинення містить примусові елементи з боку контролюючого органу, що тимчасово припиняє існуючі правовідносини, стримуючи тим самим настання можливих суспільно шкідливих наслідків.

Призупинення може виникати як на підставі закону, так і при встановленні прав інших осіб на майно власника (речових або зобов'язальних). Прикладом першого виду призупинення є мораторій, скажімо, на відчуження об'єктів права державної власності (ЗУ «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» [60]Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» від 29.11.2001 № 2864-III // Відомості Верховної Ради України. - 2002. -№ 10. - Ст. 77). Прикладом другого є передача майна в оренду, внаслідок чого право користування ним вже здійснюватиме орендар, а не власник, який призупиняє здійснення цієї правомочності.

Обов'язки. Заборони близькі до обов'язків, хоча вони є різними правовими категоріями, бо загальноприйнято вважати заборону інструментом нормативно-правового регулювання (тобто категорією об'єктивного права), а обо'вязок - елементом змісту суб'єктивного права. Між тим законодавець, уводячи заборону, встановлює обов'язок, тому заборона реалізується за допомогою певних обов'язків. Так, обов'язок виконати певні дії прирівнюється до заборони не виконувати дії. Більшість учених, таких як Г.В.Ф. Гегель [33] Гегель Г.В.Ф. Философия права: Пер. с нем./ Редакторы и составители Д.А. Керимов и B.C. Нерсесянц; Авт. вступ. ст. и прим. B.C. Нерсесянц. -- М.: Мысль, 1990. - 265 с. - С.202., Г.Ф. Шершеневич [221] Шершеневич Г.Ф. Курс гражданского права. - Тула: Автограф, 2001. - 720 с. - С.229., Д. Ллойд [122] Ллойд Деннис. Идея права: Пер. с англ. М. А. Юмашева, Ю. М. Юмашев / Науч. ред. Ю. М. Юмашев -- М.:ЮГОНА, 2002. -- 416 с. - С.355., Ф.В. Тарановський [227] Цит за: Энциклопедия права: Учеб. пособ. / Под ред. М.Х. Хутыз, П.Н. Сергейко. - Кубань: Изд-во Кубан. гос. ун-та, 1995. - 228 с. - С.111., вважали, що юридичний обов'язок є негативним чинником. Наприклад, на думку Г.Ф. Шершеневича, обов'язки - це насамперед усвідомленість про пов'язаність своєї волі. Особа діє не так, як спонукують її інтереси, тому що вважає за необхідне обмежити себе в можливому здійсненні інтересів заради інтересів інших [221] Шершеневич Г.Ф. Курс гражданского права. - Тула: Автограф, 2001. - 720 с. - С.229..

Обов'язки слід розмежовувати на зобов'язування як загальну норму, що діє відносно всіх власників й встановлює обов'язки загального типу, тобто обов'язки абстрактного власника та конкретні обов'язки певних осіб. У самій ідеї правової норми вміщений природний підхід стосовно того, що ті, кому вона адресована, у певному розумінні «пов'язані» нею або підкоряються певному зобов'язанню. Саме ця ідея бути пов'язаним, зобов'язаним діяти певним чином (або утримуватись від дій) і лежить в основі терміна «обов'язок» [122] Ллойд Деннис. Идея права: Пер. с англ. М. А. Юмашева, Ю. М. Юмашев / Науч. ред. Ю. М. Юмашев -- М.:ЮГОНА, 2002. -- 416 с. - С.355. . Важливим критерієм є покладання обов'язку на суб'єкта через установлення для нього найзагальніших вимог до правил поведінки. До таких обов'язків належать: не порушувати права і свободи інших осіб, суспільства; враховувати природоохоронні (екологічні) вимоги і заборони і т. под.

Адресація обов'язків загальної дії будь-якої правової норми всім без винятків особам притаманна не лише праву та законодавству, а й моралі, релігії або іншим загальноприйнятим у суспільстві умовним правилам поведінки, які так само використовують цю ж термінологію відносно повинності, зобов'язувань і обов'язків. Тим самим враховується не тільки зовнішній аспект при підпорядкуванні нормам, що покладають відповідні обов'язки, а й внутрішній аспект остільки, оскільки такі особи вважають себе реально пов'язаними цими обов'язками. Значення наведеного з погляду правового обов'язку полягає в тому, що особа має почувати себе зобов'язаною додержуватися правових норм не суто формально, а в наслідок того, що сама правова норма є найважливішою складовою частиною суспільної моралі.

З цього приводу Я. Лазар навіть перебільшував значущість обов'язків, відмічаючи, що у суб'єктів немає прав, вони зобов'язані підкорятися соціальним нормам, виконувати покладені на них соціальні функції [120] Лазар Я. Собственность в буржуазной правовой теории: Пер. с нем. -- М.: Юрид. лит., 1985. -- 192 с. - С. 46.. Однак прийнятним є усталене бачення відносин власності, в яких праву власника речі протистоїть обов'язок невизначеної кількості невласників не допускати впливу на річ. Внаслідок цього обов'язки мають не лише всі інші відносно власника, а сам власник уже не має права почувати себе необмеженим хазяїном речі, володіючи при цьому найбільшими правомочностями порівняно з невласниками [117] Кулагин М.И. Избранные труды по акционерному праву. - М.: Статут, - 1997. - 330 с. - С. 246..

Одночасно виходить, що при встановленні законом такого загального обов'язку відпадає потреба у виникненні правовідносин з конкретними особами. Цей обов'язок, будучи загальним, не має потреби в підтвердженні [34] Генкин Д.М. Право личной собственности в СССР.- М.: Знание, 1953. - 332 c. - С.35.. Проте якщо обов'язок має активний характер (а це спостерігається тоді, коли обов'язок покладається на конкретну особу), він існує в правовідносинах між конкретними особами, елементами яких і є відповідні суб'єктивні права й обов'язки. Це простежується на прикладі обмежень права власності, що встановлюються при вчиненні цивільно-правових правочинів, якими створюються такі обмеження, примушуючи власника до здійснення визначених договором активних дій. Конкретні обов'язки також виникають при встановленні інших речових прав на майно власника, внаслідок чого власник зобов'язується до утримання від здійснення певних дій і допущення стороннього впливу на власне майно [137] Михайленко О.О. Речово-правові обмеження права приватної власності за стародавнім римським та сучасним цивільним правом України: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03. - Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого; Наук. кер. О.А. Підопригора. - Запоріжжя, 2003. - 224 с. - С.104..

До з'ясування сутності меж та обмежень права власності не можна обійти увагою питання про суб'єктів права власності, його об'єктів та змісту, оскільки ці правові категорії зачіпаються межами та обмеженнями.

У першу чергу необхідно з'ясувати, чиї права мають межі або підлягають обмеженню, тобто яких суб'єктів вони стосуються. Межі встановлюються, як правило, відносно всіх власників, з огляду на їхню рівність перед законом. Обмеження прав можуть бути спрямовані проти конкретних осіб або їхніх категорій, груп. Природно, що стосовно кожного суб'єкта діятимуть різні чинники, форми та рівні обмежень.

Торкаючись питання про межі та обмеження відносно об'єктів права власності, слід виходити передусім із поняття права власності в об'єктивному розумінні як сукупності норм, що регулюють суспільні відносини щодо: а) порядку набуття права власностi, його б) здiйснення через правомочності по володiнню, користуванню та розпоряджанню, в) припиненню та г) захисту [216] Цивільне право України: Підручник: В 2 т. /За заг. ред. В.І.Борисової, І.В.Спасибо-Фатєєвої, В.Л.Яроцького .- К.: Юрінком Інтер, 2004. - Т.1. - 480 с. - С. 304.. Відтак, право власності має межі й внаслідок недопущення розширення його об'єктів або способів їх набуття. Це спостерігається тоді, коли власнику заборонено набувати майно, яке перевищує певні обсяги, або певні види майна, або його вартість. Отже, оскільки право власності регулює відносини по його виникненню та припиненню, то доречно говорити про неможливість набуття окремими особами права власності на ті чи інші об'єкти як межі права власності. Що ж стосується суб'єктивного права власності, тобто такого права, що існує у конкретної особи на конкретний об'єкт, то його обмежень стосовно об'єктів бути не може, інакше особа б не стала їх власником.

Згідно з ч.ч. 2 та 3 ст. 325 ЦК, за загальним правилом, приватні особи (фізичні та юридичні) вправі бути власниками будь-якого майна. Однак цими нормами передбачаються й винятки стосовно окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Тим самим ЦК не виключає можливості встановлення заборон щодо прав приватних осіб мати у власності окреме майно. Ці заборони повинні бути встановлені законом. У даний момент такого закону не існує, а обмеження відносно об'єктів, що можуть мати особи, передбачаються в постанові Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. «Про право власності на окремі види майна» [155] Постанова Верховної Ради України вiд 17 червня 1992 р. «Про право власностi на окремi види майна» //Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 35. - Ст.517., якою встановлено:

- по-перше, перелік видів майна, що не може знаходитись у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій і юридичних осіб інших держав на території України. До такого майна належать бойова і спеціальна воєнна техніка, вибухові речовини, зброя і та ін.;

- по-друге, зазначеною постановою запроваджується спеціальний порядок придбання права власності громадянами на окремі види майна, такі як вогнепальна гладкоствольна зброя, що може бути придбана за дозволом органів внутрішніх справ громадянами, які досягли віку 21 років, а нарізна зброя - громадянами, які досягли віку 25 років. Радіоактивні речовини набуваються за дозволом Державного комітету України з ядерної та радіаційної безпеки і т. ін.

За загальним правилом, склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності приватних осіб, не є обмеженими. Можливість таких обмежень стосується лише розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичних та юридичних осіб.

Частина 2 ст. 374 ЦК припускає можливість встановлення для іноземців та осіб без громадянства обмежень стосовно земельних ділянок, хоча, за загальним правилом, їм може надаватись земельна ділянка у власність. Навпаки, іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на землю лише у випадках, встановлених законом (ч. 3 ст. 374 ЦК). Так, ч. 2 ст. 81 ЗК України [97] Земельний кодекс України від 25.10.2001 № 2768-III // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - N 3-4. - Ст.27. (або Офіційний вісник України. - 2001. - N 46 (30.11.2001). - Ст. 2038). встановлює право іноземних громадян та осіб без громадянства набувати у власність земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належати їм на праві приватної власності. А ч. 4 ст. 22 ЗК України [97] містить заборону передачі у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам земель сільськогосподарського призначення.

Тут можна говорити лише про зміст обмежень права власності, яке існує у відповідних речових правовідносинах, а відтак це стосується обмежень власника в правомочностях та покладення на нього обов'язків. Обмеження в правомочностях не означає позбавлення в них власника взагалі та назавжди. Воно виражається в стисненні суб'єктів при здійсненні цього конкретного суб'єктивного права. При цьому зміст правоздатності не зменшується, оскільки усунення стиснень, викликаних обмеженням, дає змогу суб'єкту права без будь-яких додаткових юридичних фактів у повному обсязі реалізувати конкретне суб'єктивне право. Однак під час існування обмежень права власності вони ззовні можуть виражатися у різних формах і тягнути за собою різні наслідки, що свідчать про ступінь такого стиснення.

Найбільш вагомого стиснення власник зазнає:

- при накладенні на його майно арешту, внаслідок чого у нього майно вилучається і він позбавляється можливості реалізувати всі три свої правомочності;

- внаслідок запровадження притримання як способу забезпечення виконання власником зобов'язань, коли його майном правомірно володіє інша особа, а власник не в змозі їм користуватися. При тривалому притриманні майна власник може й позбутися свого права на нього, оскільки володілець вправі порушити питання про визнання за ним права власності на це майно за набувальною давністю (ст. 344 ЦК);

- при таких способах примусового припинення права власності, як націоналізація, реквізиція, конфіскація, примусовий викуп у власника його майна у зв'язку з суспільною необхідністю, а також у разі банкрутства власника. Всі означені обмеження приводять до припинення у особи права власності поза її волею.

Стиснення середнього ступеня можна поділити на три групи:

1) при встановленні на його майно таких інших речових прав, як:

- право на користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) - гл. 33 ЦК України;

- право на забудову (суперфіцій) - гл. 34 ЦК України;

- право найму або оренди за відповідними договорами, а також права контрагентів власника за договорами доручення, комісії, управління майном власника.

Як зазначалося, внаслідок встановлення таких прав на майно власника право власності стає практично номінальним [150] Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. - Петроград.: Изд. юрид. кн. скл. «Право», 1917. - М: Госюриздат, 1960. - 240 с. - С. 108.. Проте навряд чи можна так визначати право власності в цих випадках, адже власник зберігає право розпоряджання своїм майном, на яке інші особи мають речові права (емфітевзис, суперфіцій), або якщо майно передано за договором найму чи оренди. Володіти ж і користуватися ним під час існування цих прав інших осіб він, як правило, не в змозі;

2) при заставі (іпотеці) його майна та у випадках накладення на нього заборони відчуження. В цих випадках власник зберігає право володіння і користування своїм майном у повному обсязі, а стискується у можливості розпоряджання ним. Так, згідно ч. 3 ст. 586 ЦК власник заставленого майна вправі його заповідати, а відчужувати предмет застави та передавати його в користування іншій особі він може, якщо інше не встановлено договором;

3) при закріпленні власником свого майна за юридичною особою на праві господарського відання або оперативного управління. Зазначені права не врегульовуються ЦК, але піддані регулюванню Господарським кодексом України (далі - ГК) [37] Господарський кодекс України від 16.01.2003 № 436-IV// Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 18. - Ст. 144., при чому стосовно не лише прав юридичних осіб публічного права на майно, закріплене за ними державою, а й юридичних осіб приватного права (ст.ст. 136, 137 ГК [37]) Ці проблеми аналізуватимуться в підрозділі 1.3. цього дослідження..

Нарешті, мінімальним стисненням власника буде:

- встановлення сервітутів на його майно, внаслідок чого він зберігає всі свої правомочності із можливістю їх здійснення, але його розсуд при цьому повинен враховувати права інших осіб, надані ним сервітутами. Так, власник може продати свою квартиру або будинок, в яких проживають члені його сім'ї, але останні зберігають право на проживання в ній (ч. 1 ст. 405 ЦК) й у разі набуття прав на неї іншим власником;

- діяльність власника у спеціальних економічних зонах або в спеціальному режимі інвестиційної діяльності, а також при правовому режимі спільної власності, що викликано здійсненням повноважень стосовно спільного майна тільки за спільною згодою всіх співвласників;

- залежно від виду діяльності власника, що вимагає додержання ним відповідних заборон, установлених законодавством (наприклад, заборони для банку мати у власності нерухоме майно загальною вартістю більше 25 відсотків капіталу банку);

- перебування його у корпоративних відносинах як акціонера. Тобто власник акції обмежується різними корпоративними механізмами (наприклад, при укладенні ним правочинів із заінтересованістю, правочинів між пов'язаними особами та ін.).

Обмеження права власності можуть покладати на власника обов'язок не лише що-небудь терпіти або чого-небудь не робити, але і що-небудь робити [49] Дернбург Г. Пандекты. - Т. 1. Ч.2: Вещное право / Под ред. А.Ф. Мейендорф. - 6-е изд, испр. - СПб.: Гос. типогр., 1905. - 396 с - С.61.. Так, законом третім особам надається право користування чужим майном, що у свою чергу зобов'язує власника що-небудь терпіти або чого-небудь не робити.

Звідси, незважаючи на спільність таких правових категорій, як межі та обмеження, між ними є й істотні розходження, а саме:

а) межі права власності полягають у наданні власнику об'єктивним правом можливості робити все, що не шкодить іншому. Це забезпечує іншим членам суспільства здійснення своїх прав власності, які природно та юридично є такими ж самими. Встановлення меж для права власності викликане необхідністю охорони прав і законних інтересів третіх осіб від недобросовісних дій власника, що тягне за собою потребу в позитивному регулюванні відносин власності і контролі за діями власника.

У свою чергу обмеження характерні для суб'єктивного права особи. Вони полягають у стисненні власника в здійсненні його суб'єктивного права на конкретне майно або вилученні у нього певного майна із припиненням прав на нього в наслідок певних обставин. Тобто обмеження спрямовані на зменшення обсягу можливостей власника;

б) встановлення меж може мати місце лише на рівні закону. Межі, будучи категорією об'єктивного права власності, містяться в нормах, розташованих не лише в книзі III ЦК, а й в розділі II, якщо йдеться про дієздатність фізичної особи, розділі III у разі визначення об'єктів права власності, розділі IV при укладенні правочинів або застосуванні представництва, а також в окремих нормах про зобов'язання. Крім того, оскільки право власності є міжгалузевим інститутом законодавства, то й межі можуть передбачатися в інших галузях законодавства - конкурентному, адміністративному, кримінальному, земельному тощо.

Встановлення меж стосується того, що власник, яким є будь-яка особа, не має права робити. Причому законодавець намічає тільки межі, в яких повинне відбуватися здійснення права [221] Шершеневич Г.Ф. Курс гражданского права. - Тула: Автограф, 2001. - 720 с. - С. 281.. Обмеження ж права власності ніколи не припускаються, вони мають бути конкретними і встановлюються як законом, так і іншими нормативно-правовими актами - актами органів державної влади, органів влади АРК та органів місцевого самоврядування, нотаріуса, а також рішенням суду або договором. Як слушно відзначав К.І. Анненков, будь-які обмеження повинні бути обґрунтовані [8] Анненков К. Система русского гражданского права. Т.2. Права вещные. - СПб: Типография М.М. Стасюлевича, 1900. - 697 c. - С. 356.;

в) з погляду широти категорій, які аналізуються, межі є більш широкою категорією, що включає в себе встановлення загальних заборон і приписів. Обмеження ж - більш вузька, однак і більш конкретна, детальна категорія з установленням заборон і обов'язків;

г) межі встановлюються для всіх власників, а обмеження мають індивідуальний характер;

ґ) межі стосуються підстав виникнення права власності, його об'єктів, порядку реалізації власником своїх правомочностей, а обмеження - лише здійснення власником своїх правомочностей, в тому числі примусового припинення права власності;

д) наслідком виходу за межі права власності є зловживання правом, яке не можна вважати правопорушенням, оскільки цим не порушується нічиє суб'єктивне право. Наслідком нехтування обмеженнями є правопорушення з настанням відповідних наслідків, передбачених законодавством.

1.3 Види меж і обмежень права власності

Вплив права на поведінку суб'єктів у суспільстві може бути продемонстрований на прикладі встановлення меж і обмежень права власності. Їхня численність вимагає певного впорядкування, що дасть змогу більш докладно їх проаналізувати, а також показати їх значущість для розуміння здійснення права власності.

Межі права власності можуть бути класифіковані залежно від: 1) розуміння самого права власності як природного і як позитивного права; 2) мети їхнього встановлення - в публічному або приватному інтересі; 3) сфери законодавчого регулювання; 4) юридичної чинності приписів; 5) правового режиму права власності; 6) певних об'єктів права власності; 7) суб'єктів, на яких поширюються ці межі.

Обмеження права власності мають класифікуватися залежно від: 1) джерела, яким вони встановлюються; 2) наявності або відсутності волі власника; 3) юридичної чинності приписів; 4) обсягу можливостей власника по здійсненню своїх правомочностей; 5) правовідносин, в яких вони реалізуються.

Класифікація меж права власності

1. З огляду на бачення права власності як природного або позитивного його межі відповідно будуть природними або нормативно-правовими. Безумовно природним є положення про те, що власність зобов'язує, породжує тягар (власності), пов'язаний з необхідністю несення витрат на утримання, а також з ризиком утрати, загибелі майна. Більш того, як правило, власник прагне піклуватися за своє майно, бо це є його природним відчуттям хазяїна. Також природним є те, що мають обмежуватися в здійсненні права власності недієздатні, малолітні і неповнолітні особи, оскільки вони не можуть повною мірою усвідомлювати значення своїх дій, керувати ними. Природно і те, що власник не може здійснювати відчуження свого майна без участі інших осіб, тобто виходить, що він у певному розумінні обмежується в можливості самостійного здійснення окремих видів розпоряджання. Так, власник просто не в змозі реалізувати своє право на відчуження речі, якщо ніхто не виразить бажання її придбати. Право ж на знищення речі або припинення її існування внаслідок її використання (споживчого майна, продуктів харчування, палива тощо), відмову від майна власник здійснює самостійно.

Що стосується меж, встановлених позитивним правом, то ними є втілення в правові приписи зазначених природних станів щодо суб'єктів права власності (наприклад, спрямованих на забезпечення неможливості укладення правочинів з недієздатними шляхом визнання цих правочинів нікчемними, поряд із застосуванням механізмів реалізації їх правомочностей власника за допомогою представництва), а також урахування інтересів малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей при укладенні правочину (ч. 6 ст. 203 ЦК), недопущення недобросовісної конкуренції тощо.

2. З огляду на такий критерій поділу права на приватне і публічне, як інтерес, можна говорити про межі (обмеження) права власності, встановлені в публічних та приватних інтересах. З цього приводу слід вказати на те, що, не розмежовуючи взагалі межі та обмеження, перші визначаються через «право участі загального» як обмеження в інтересах всіх і кожного, та «право участі приватного» як обмеження в інтересі одного або кількох визначених осіб [220] Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права. Т.1. - М: Статут, 2005. - 461 с. - С.288. . Перші засновані на законі, і для цих меж характерним є те, що вони виникають незалежно від волі осіб. Їх називають ще законними обмеженнями. Нескладно помітити, що перші і є межами права власності, а другі - обмеженнями.

Проте чи можна однозначно стверджувати, що межі мають виключно публічну природу, а обмеження - приватну? Деякі автори небезпідставно вважають, що обмеження містять у собі елементи як публічного, так і приватного права [108] Камышанский В.П. Право собственности: пределы и ограничения. -- М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2000. - 303 с. - С. 117..